Ексклюзив
20
хв

В Ізраїлі «звикнути до війни» означає не ігнорувати повітряні тривоги й не розслаблятися

Українка Інна Макоєдова розповідає, як втекла з-під російської окупації до Ізраїлю, але війна і там її знайшла

Катерина Копанєва

Світлини ізраїльтян, які перебувають у полоні ХАМАС, Ізраїль. Фото: Nir Keidar / Anadolu/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Ракетні атаки росіян, окупація, евакуація, виїзд до Тель-Авіва і знову війна вже на території Ізраїлю — все це пережила за останні рік і дев’ять місяців фельдшерка швидкої допомоги з Харківської області Інна Макоєдова. Масована атака ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня відбулася через день після кривавого російського теракту в селі Гроза. Цей теракт став для Інни особистою трагедією — серед 59 загиблих були її друзі, пацієнти та колега. Коли росіяни вперше почали бомбити Харків, Інна саме везла на «швидкій» важкохвору дитину до лікарні.

Інна знала багатьох людей із села Гроза Харківської області. Теракт п’ятого жовтня забрав життя її подруг, колег, пацієнтів і навіть родичів, Фото: Amadeusz Mikołaj Świerk / Anadolu Agency/Abaca Press/East News

«Були ситуації, коли пацієнта треба було рятувати негайно. І ми їхали — не вмикаючи фари, об'їзними дорогами. Розуміючи, що виїзд може стати останнім»

— Дитину я везла, помічаючи по дорозі зруйновані будинки та незвично порожні вулиці як наслідок перших ракетних обстрілів, — згадує Інна. — Одразу до лікарні на Салтівці в Харкові стали привозити поранених та загиблих військових — зовсім молодих хлопців. А вже наступного дня пішли виклики й від цивільних. До одного чоловіка, якого підстрелили росіяни, швидка не могла дістатися, тому рідним довелося самостійно вивозити його на садовій тачці туди, куди ми на «швидкій» могли проїхати. Виявилося, що поранений —  наш колега, колишній водій районної лікарні.

Ми вирішили везти його до Куп'янська і по дорозі, в селі Гроза, натрапили на ворожі танки, один з яких перегородив нам дорогу. Росіяни наказали нам повертатись. Я відповіла, що в машині пацієнт, якому терміново потрібна операція. На що почула: «Ми зараз вас розстріляємо разом із вашим пацієнтом». Не знаючи, що робити, я почала зв'язуватися з колегами з Харкова, і тоді росіяни відкрили по нашій машині вогонь. Перше, про що я подумала в той момент: «Що ж тепер буде з нашим пораненим? Хто його прооперує?» Ну, а далі ми не їхали, а летіли… І дивом врятувалися.

Весь наступний тиждень пацієнт пролежав у селищі Шевченкове, аж поки окупанти не відкрили проїзд для «швидких», і ми змогли вирватися до лікарні Куп'янська. Він вижив, але через втрачений дорогоцінний час залишився без ноги. Під час цього рейсу до Куп'янська росіяни зупиняли нас на кожному блокпості з командою «Руки на капот!», після чого обшукували всю машину, кожну кишеню. Їздити в комендантську годину окупанти нам заборонили — казали, як побачать, одразу розстріляють. Але були ситуації, коли пацієнта потрібно було рятувати вночі і негайно. І ми їхали. Не вмикаючи фари, об'їзними дорогами — як завгодно. Усвідомлювали, що кожен виїзд може стати останнім. Але не робити цього не могли.

Інна Макоєдова зуміла протриматися кілька місяців в окупації й не погодитись на співпрацю з ворогом. Фото з приватного архіву

Коли в окупації зник мобільний зв'язок, Інна знайшла вихід, як не втрачати контакт з пацієнтами. Вона фактично стала диспетчером швидкої медичної допомоги:

— Зателефонувати на 103 вже було неможливо, і нас виручив дротовий інтернет, через який ми могли підтримувати зв'язок у соцмережах, — розповідає фельдшерка. — В усіх існуючих групах я розписала алгоритм дій — пояснила, де і як зі мною зв'язатися, приймала звернення. Когось консультувала, когось передавала бригаді, яка їхала на виклик. За це люди допомагали у відповідь. Коли в березні нам терміново знадобилося пальне, а взяти бензин було ніде, я написала оголошення у соцмережах — і до нас примчався чоловік з каністрою бензину.

Але настав день, коли закінчилися медикаменти. Окупанти саме відкрили піший перехід через дамбу на територію, підконтрольну Україні, і я вирішила спробувати поїхати по ліки до Харкова. Це було непросто — на блокпостах окупанти влаштовували допити, на яких що я тільки не розповідала, щоб мене пропустили. У Харківському центрі екстреної медичної допомоги на мене вже чекали з ліками. Але ж треба було якось непомітно провезти цей скарб назад. Тому ми провернули цілу операцію: замість мене, під моїм прізвищем, через дамбу пішла інша людина (бо окупанти вели списки тих, хто виїжджав і повертався). Я ж дісталася нашого району в об'їзд. Таких поїздок ми зробили декілька.

«Усі ці місяці у нашому відділенні “швидкої” висів український прапор, і жодні погрози не змусили нас його зняти»

Окупанти схиляли Інну Макоєдову до співпраці.

— Намагалися змусити, — згадує лікарка. — Ми не брали їхніх зарплат й ігнорували їх, хоч і розуміли, чим це може скінчитися. Коли одного разу окупанти сказали, що треба відвезти на кордон їхнього пораненого військового, а ми відповіли, що машина несправна, нашу бригаду змусили зробити це під дулами автоматів. Співробітники бригади шість годин не виходили на зв'язок, і ми дуже за них хвилювались. На щастя, колеги залишилися живими. Поки везли, окупанти стежили, щоб наші медики не торкалися їхнього пораненого — боялися, що вони навмисне зроблять йому гірше. Розуміли, що вони для нас — вороги. До речі, весь цей час у нашому відділенні висів український прапор. І жодні «попередження» та погрози не могли змусити нас його зняти.

Влітку окупанти взялися вже безпосередньо за мене. Наполегливі заклики до співпраці з розповідями про те, «який я цінний співробітник» переросли в агресивні погрози. Росіяни вимагали, щоб я ходила на наради до їхньої так званої адміністрації. Але я не прийшла жодного разу. За мною почали стежити. Окупанти чекали мене на вулиці, приходили додому. Людина, яку вони називали «міністром охорони здоров'я Харківської губернії», заявляла, що «розбереться зі мною». До мене доходили попередження, що «за те, чим я займаюся, сидітиму в підвалі».

Почали погрожувати й моєму чоловікові. Свого часу він був очільником ДАІ, й окупанти, дізнавшись про це, вмовляли його стати керівником райавтодору. Коли він відмовився, заявили, що у такому випадку «знайдуть для нього військову форму».

Втім, виїжджати не хотілося до останнього — мені здавалося, що я не маю морального права покинути своїх колег та пацієнтів. Але потім окупанти заявили, що дають мені тиждень на підписання договору про співпрацю. Попередили, що на підконтрольну Україні територію мене вже ніхто не випустить — на блокпостах усі попереджені. І дали зрозуміти, що якщо хочу залишитися живою, краще погодитися на їхні умови. Залишався один вихід — їхати геть. Виїжджати через російський кордон, розповідаючи прикордонникам легенду про те, що мандрую в відпустку до дядька, який живе в Новоросійську. Ми їхали вдвох із чоловіком, і це просто везіння, що після дванадцяти годин допитів на кордоні окупанти повірили моїй вигадці про родича. Інакше мене б вже не було...

Коли вирвались, на нас чекала довга дорога — через Білорусь, Польщу, Словаччину, Австрію. Аби в результаті ми опинились в Ізраїлі. Чому саме тут? Мені терміново знадобилося лікування: в лютому, перед початком великої війни, мені зробили складну стоматологічну операцію. В окупації я змушена була самотужки знімати шви, почалося запалення. Коли першого серпня ми виїхали, ситуація вже стала критичною. І друзі в Ізраїлі пообіцяли швидко допомогти з лікуванням. Хто ж знав, що незабаром ми знов опинимося в зоні бойових дій.

«Діти в Тель-Авіві здебільшого знають декілька іноземних мов»

Розповідаючи про життя в Ізраїлі, Інна каже, що, попри незнання івриту, через три місяці перебування в країні змогла знайти роботу.

— В Ізраїлі немає виплат та програм підтримки біженців, — продовжує Інна. — Дороге життя, дорога оренда — сидіти тут без роботи можуть собі дозволити лише добре забезпечені люди. Друзі допомогли мені з організацією лікування (мені нарощують кістки), але плачу я за все сама. Тут немає жодних хостелів чи таборів для біженців, тому якщо тобі нема в кого зупинитися, вихід один — туристична оренда. Першу квартиру ми зняли подобово. Це було невигідно, але, на щастя, досить швидко вдалося знайти постійне житло, і тепер ми платимо тисячу доларів на місяць. Для Тель-Авіва це хороша ціна — можна сказати, недорого.

Знайти в Ізраїлі роботу лікареві за фахом без підтвердження диплому та знання івриту неможливо. Перші три місяці ми як іноземці навіть не мали права на роботу. Плюс я не можу працювати в самому Тель-Авіві, тільки в окрузі. Але хто сильно хоче, той завжди знайде варіанти. Я почала шукати, паралельно вивчаючи іврит і підтягуючи англійську. Знання англійської тут, до речі, дуже цінується — в деяких випадках навіть більше, ніж володіння івритом.

Чоловік пішов працювати на будівництво, а моєю першою роботою став клінінг. Мила і чистила різні приміщення протягом місяця. Зрештою, 50 відсотків мого заробітку забрала собі компанія-роботодавець, і я побачила, що тієї суми, яку я отримала на руки, на життя та лікування не вистачить. Тоді я вирішила спробувати догляд за дітьми з особливостями розвитку. Тут це дуже затребувано: попри те, що для дітей є спеціалізовані дитячі садки, більшість часу вони проводять удома. Проте для ізраїльтян діти — то святе, тому відбір на цю роботу дуже серйозний. І ось тут моя медична освіта та досвід роботи лікарем зіграли мені на користь. Зараз у мене вже є кілька постійних клієнтів, заробітку вистачає. Це важка робота по 14 годин на добу, де ти і няня, і медсестра, а іноді й хатня помічниця. Але я можу з цим впоратись. З кожним днем мовний бар'єр стає менш відчутним. До того ж, в Ізраїлі діти здебільшого — білінгви та трилінгви, які вільно володіють івритом, англійською і навіть російською. А це значно полегшує спілкування.

«Знову ходжу з тривожною валізкою»

— Ми приїхали до Ізраїлю у пошуках спецлікування та безпеки, — продовжує Інна Макоєдова. — З останнім, на жаль, не склалося — війна заскочила нас і тут.

Не можу описати своїх відчуттів, коли вранці сьомого жовтня ми прокинулися від вибухів. Спершу вони були далеко, але я одразу розпізнала цей звук — ніколи і ні з чим його не сплутаю. За день до цього сталася трагедія в Грозі. Справа в тім, що село Огурцівка, звідки я родом, і село Гроза знаходяться поруч, і ми там всі одне одного знаємо. В кафе, яке знищила російська ракета, загинули дві мої подруги, моя колега, пацієнти, батьки та сестра кумів мого чоловіка... І не встигла я бодай перевести подих, як війна знову прийшла під наші вікна. Але більше тікати я не хочу — тільки назад на батьківщину після закінчення лікування.

В Україні ще перед окупацією в мене була зібрана тривожна валізка з документами. Зараз так само — з нею і ходжу до укриттів. В Ізраїлі немає будинків без бомбосховищ. Вони є скрізь і діляться на кілька типів. Основні — мамад і мамак.

Ізраїльське бомбосховище загального вжитку. Фото:Jacek Guez/AFP/East News

Мамад — це сховище безпосередньо в квартирі для однієї родини. Окрема кімната з залізобетонними стінами, з броньованими дверима, які відчиняються тільки надвір, обладнана кількома електричними, телефонними і радіорозетками. Обов'язково є спеціальні фільтри на випадок атаки хімічною зброєю. Можуть бути невеликі вікна зі сталевими віконницями. Деякі облаштовують свої сховища як дитячі, кабінети чи бібліотеки. Мамади є, в основному, у нових будинках, побудованих після 1992 року. Я сиділа в такому бомбосховищі буквально кілька годин тому — під час чергового обстрілу, який заскочив мене у клієнта, в квартирі на 28 поверсі. Тільки-но пролунала тривога, як всі, хто був у квартирі, одразу пішли до мамаду. У таких кімнатах не ловить мобільний зв'язок, там немає інтернету. Але нікому не спадає на думку вийти звідти до відбою — всі сидять і терпляче чекають.

У будинку, в якому я мешкаю, бомбосховище займає весь перший поверх. Ми живемо на третьому — і зазвичай кількох хвилин вистачає, щоб хутко туди спуститися. Бомбосховище для широкого загалу називається «мамак». Я ще не бачила тут будинків без таких кімнат. У цьому сенсі в Ізраїлі безпечніше, ніж в Україні – з такими укриттями навіть якщо прилетить у твій будинок, ймовірність вціліти висока.

З першого дня масованих атак ХАМАС в Ізраїлі людям було дозволено ходити на роботу — за умови, що у будівлі, де працюєш, є укриття. А оскільки мамаки й мамади побудовані скрізь, життя не зупиняється. У супермаркетах є усі продукти, працює навіть аеропорт. Багато авіакомпаній скасували всі свої рейси, але ізраїльські перевізники літають.

Люди спокійні — ніхто нікуди не тікає, всі живуть, працюють. Мешканці звикли жити в умовах війни. Якщо звучить сигнал повітряної тривоги, то абсолютно всі, як за командою, встають і йдуть в укриття. Весь транспорт зупиняється. Якщо поруч немає сховища, люди лягають на землю. В тилу всі чітко знають, яким має бути алгоритм їхньої поведінки, і бездоганно його дотримуються.

Усі, навіть далекі від медицини люди, знають основи надання першої допомоги — можуть накласти турнікет, зупинити кров, носять з собою для цього аптечки. Люди сприймають це як буденні речі, зрозумілі кожному як божий день. В Ізраїлі «звикнути до війни» означає не ігнорувати повітряні тривоги й не розслаблятися. В цьому сенсі нам, українцям, є чому в них повчитися.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена хохлаткіна актриса народна конотопська відьма

Війна наздоганяла її двічі. Вирвала з корінням з Донецька в 2014, змусила нестись перекотиполем до Києва. Потім зрівняла із землею рідну Білозерку на Херсонщині, а коли постукала у київські двері, була вже послана якнайдалі. 

Херсон — це її біль, Донецьк — теж, а Київ — просто місце, де вона зараз працює. Грає головні ролі у театрі і кіно. 

Актриса Олена Хохлаткіна, заслужена і народна, піклується у київській зйомній квартирі про квіти — це про коріння без метафор. А тут зненацька радість — 18 березня її донька, актриса Оксана Жданова, народила їй онуку. І це теж історія про коріння, яке вростає в землю навіть під час війни.

«Не можу зрозуміти, чому на інтервʼю журналісти кажуть: Олено Анатоліївно, ми вас боїмося», — чи питає, чи застерігає Хохлаткіна, відома виконанням ролі Конотопської відьми з нашумілої в Україні та за її межами однойменної вистави. 

Пані Олена ніжна й усміхнена, але раптом під час розмови як блисне оком. Відчувається її сила. Ми розмовляємо, потім обіймаємось. Дуже хочеться водночас підтримати й доторкнутися до цієї сили… 

Фото: Kateryna Kozinska

«Зараз із живого в домі лише я і квіти»

Оксана Гончарук: Пані Олено, війна для вас почалася одинадцять років тому. Як ви взагалі себе в цьому всьому відчуваєте? Що вам дає силу говорити, приймати рішення, грати, дихати?

Олена Хохлаткіна: Часто чую від людей зараз, що вони не хочуть для себе ні сніданки готувати, ні роботу робити, та й взагалі виходити кудись. Зі мною не так, тому що я маю велику мотивацію — подивитись, чим все закінчиться. А ще — бути зі своїми дітьми якнайдовше, бачити, як вони йдуть по життю, йти разом з ними. 

Це моя сила, мій кайф по життю, це те, що тримає і не дає скотитися в прірву жалю до себе. Бо інколи хочеться пожаліти себе, — в житті я зазнала стільки змін, що на десять чужих життів вистачить. Ніколи не думала, що побачу війну на власні очі.

Для мене 2014 рік став дуже великим стресом. Я зі своєю війною приїхала з Донецька в Київ і через місяць зрозуміла, що війни для людей в Києві не існує. Воно в певному сенсі так і зараз. І я по свободі про це думаю. І навіть квіти, які живуть разом зі мною під одним дахом, цю важкість думок відчувають.

— Ви розмовляєте зі своїми квітами?

— Розмовляю. У мене небагато квітів, тому що я винаймаю квартиру і не можу в ній «пускати коріння». Є квітка, яку мені подарували друзі ще в 2014, бо я люблю, щоб було щось живе і зелене у квартирі. В мене ще був собака, який зі мною приїхав з Донецька, але він нещодавно помер — йому було 16 років. Тож зараз із живого в домі лише я та квіти.

Діти кажуть, що тепер треба мамі подарувати на день народження собачку, щоб їй не було сумно. А я їм пригрозила, щоб цього не робили. Тому що це велика відповідальність. Недарма ж «Маленький принц» Екзюпері — моя улюблена книга. Я її розгортаю й одразу плачу — що зараз, що колись, коли читала її на ніч дітям. Я завжди була дуже відповідальною. Так вже мене виховали.

Акторська родина: народна артистка Олена Хохлаткіна, заслужений артист Віктор Жданов і їхня донька актриса Оксана Жданова. Фото: Arthouse Traffic

— Вам одній в хаті не сумно?

— Мені ніколи не буває сумно. Іноді буває нудно, коли немає роботи, але сумно — ніколи. Нещодавно подумала: «Хвала богам інтернета, що ми не почуваємось самотніми в той час, коли нас залишають діти й друзі». У мене є дві подруги, але вони дуже далеко від мене, тож ми не можемо зустрітися з ними на каву, просто попліткувати. Вони обидві з Херсону і зараз за кордоном. А інших я не придбала.

— Життя у вас таке мандрівне й циклічне: майже десять років — херсонський театр, далі 14 років — театр у Донецьку, і ось вже 11 років — театр у Києві. Попри підгрунтя вам подобається цей рух?

— Мені завжди важко переїжджати, бо я домашня людина. Взагалі не розумію, чого це мене мотало по всім усюдам.

Я люблю свій дім, вважаю, що він повинен бути, як заведено в українців, — садок вишневий коло хати, хрущі… і нікому не заходити! Якщо мені треба — я вийду і впущу. Всі українці такі: «Моя територія — моя держава». І ми б весь час будували цю свою державу, якби не зовнішній вплив

Але доводити свою спроможність на новому місці мені ніколи не було складно. Я гарна артистка, знаю собі ціну, можу зіграти будь-що. Мені в цьому плані легко. Нелегко тим, хто навколо мене. Бо починається бродіння, мовляв, «приїхала з провінційного театру». Я нормально до цього ставлюсь, бо, можливо, теж би так думала, якби хтось прийшов з вулиці, а я тут така вся місцева артистка, яка народилась у стінах цього театру. Я вільна від театральних упереджень і вдячна всім театрам, що були в моєму житті. 

«Конотопська відьма» на гастролях у Варшаві. Фото: Театр імені Івана Франка

«Для рідних у Херсоні постійна небезпека перетворилась на буденність. І це страшно»

— Знаю, що в Херсоні у вас багато родичів. Як їм там живеться?

— Там зараз мої двоюрідні, троюрідні племінники і три брати. Вони там всі залишилися і якось виживають. Це страшно, бо для них ця постійна небезпека перетворилась на буденність. Вони майже виснажені. Але працюють, планують посадити зараз той город, годувати курей. Це таке життя… без мрій, без надій.

Коли підірвали Каховську ГЕС, мій брат прислав відео з хати, де вода була під саму стелю, і сказав: «Знаєш, чого мені найбільше шкода в цій ситуації? Мої помідори. Бо кущі ж уже виросли, я їх підживлював і поливав, і так плекав надію, що ми ті помідори зберемо й з’їмо, закатки якісь зробимо. А вони всі загинули». Хоча крім помідорів там загинула хата — вона обвалилась, і все піднімалося з нуля.

— А що зараз відбувається у вашій рідній Білозерці, де ви виросли?

— Там зараз майже все зрівняно із землею, особливо те, що біля води. Я кажу про воду тому, що лінія фронту нас з орками розділяє по Дніпру і плавням. І в цьому прекрасному місці зараз немає жодної цілої хати. В хату моєї шкільної подруги вже прилітало чотири рази, вікон немає, вони забиті дошками. Це зранена хата — вся, як решето. Але вони залишаються там. Подруга каже, що не може виїхати, бо в Білозерці залишилось багато старих людей, за якими немає кому доглянути. 

А нещодавно ця подруга зателефонувала й каже: «Лена, що відбувається у вас в Києві, чому у вас на телебаченні розважальні шоу, якийсь «Єдиний марафон», чому вони там радіють, коли такі трагедії в Херсоні та Білозерці?». І я розумію, що майже те саме пережила в 2014 році. 

Не засуджую людей, які знімаються в тих шоу, бо ми зараз всі живемо в моменті творення і мистецтва. Ось я зараз вийду на сцену й буду грати клоуна, співати й танцювати, а потім змию грим і піду додому, де мене чекають нові збори на ЗСУ, трагедії знайомих мені людей, які сидять в підвалі й бояться вийти, бо сирен там немає, а час між вильотом снаряду й прильотом — секунд 10-15.

Фото: приватний архів

Я відчуваю сором за це, хоча не повинна його відчувати. Але ми не вибирали таке життя. І в Києві в 2014 році я опинилась, бо тут в театральному навчалась моя донька.

— Був варіант залишитись у Донецьку… 

— Знаєте, бувають моменти, які нібито нічого не значать, але ти їх запам'ятовуєш на все життя. І ось такий момент-спалах був тоді в Донецьку, коли я пішла в магазин за хлібом, а мені там кажуть продавчині: «Мы собираем на наших мальчиков». Тобто вони збирали гроші на тих, що приїхали Донбас окуповувати! Я вивезла свою дитину, повернулася, щоб завершити справи і за день до входу Гіркіна в місто остаточно виїхала. Відтоді слово «мальчіки» в мені викликає огиду й страх. Хоча було чимало моментів страшніших — і автомат на мене наставляли, і гвинтівки, і чеченці на блокпостах могли вирішити мою долю. 

— Як ви взагалі почуваєтесь у Києві?

— Я дуже любила Київ, коли була молодою і приїжджала сюди погуляти до друзів. Мені подобався настрій цього міста, як зараз модно казати, «вайб». Мій Київ сьогодні — це шлях від роботи додому. Я зараз живу на лівому березі, на Троєщині, і ці місця мені подобаються, тому що нагадують ті, де я колись жила. Десь я можу пізнати Донецьк, десь можу знайти багато Херсону. Ці панельки, багато зелені, річка близько. Тут мені добре.

— Ви орендуєте квартиру. Чи вистачає вам на це театральної зарплатні? Як взагалі викручуєтесь?

— Виключно іншими роботами. Наприклад, кіно. Якщо зйомки є, можна собі дозволити не тільки хліб з маслом, а ще, наприклад, дорогої ковбаси. Хоча я не їм ковбасу. 

Пам'ятаю, як у 2014 році у мене брали багато інтерв'ю і всі питали одне й те саме: «От ви з Донецька переїхали — а які там люди?» Нормальні там були люди. У нас проукраїнський мітинг був такого масштабу, що нікому й не снилося. Але потім понавезли тих люмпенів від сусідів, і вода в регіоні стала мутна.

— Не знаю, як можна відповідати на питання «Як вам було кидати своє життя в Донецьку?». Це наче спитати «Як воно — вмирати?».

— Мене тоді дуже роздратував момент, коли сказали, що мені пощастило отримати в Києві роботу, що мене взяли в такий театр. По-перше, я довго домагалася, щоб тут працювати. Ніхто мене просто так не брав. А по-друге, мене оте «пощастило» так сильно торкнуло, що я у відповідь запропонувала: «А давайте поміняємось, раз вже мені так пощастило. Я готова мінятися, бо не хотіла всього цього». У мене була успішна кар'єра в театрі в Донецьку, квартира своя величезна, дача улюблена… Було життя, були друзі. І я не знаю в чому щастя того, що я вимушена була буквально тікати в Київ. Пощастило в тому, що я жива. Ось і все.

Фото: Anastasia Vodchenko

— Ваша мама, яка мешкає під Херсоном, 24 лютого 2022 року, на щастя, була з вами в Києві. Як вона зараз?

— Так, мама була тут, бо ми завжди на зиму забирали її, а весною вона їхала додому. Але вже не поїде. У мами стався інсульт. Я нікому про це ще не розповідала, і роблю це, щоб ви знали, що таке акторська професія. Уявіть, я сиджу в костюмі й гримі, до вистави 15 хвилин, тут дзвонить телефон і мама кричить у слухавку, що стався вибух. Виявилось, у моїй квартирі вибухнув газовий балончик і її обпік. Дякувати сусідові, молодий хлопець швидко відреагував, все загасив і викликав швидку. Але мама отримала сильний стрес. А після цього в неї стався інсульт — один, далі другий. Зараз мама прикута до ліжка.

Тож оця вистава «Співай, Лоло, співай» для мене тепер дуже тригерна. Бо кожного разу, як я одягаю для ролі в ній костюм клоуна, я чую цей мамин крик. Тоді вся родина з'їхалася на біду дуже швидко, а я продовжувала грати. Ось така це професія, в ній дуже багато прекрасного в моменті творення і водночас немало страшного. 

«Мені подобається бути відьмою»

— Але ж ви своїм талантом тримаєте так званий «культурний фронт».

— Згодна. І ми немало робимо для війська, бо багато грошей збираємо — кожен з нас веде якісь збори. Ми робимо все, що можливо, для того, щоб максимальна кількість хлопців повернулась додому живими. Бо моя перемога — це коли хлопці повернуться додому. Саме це я буду святкувати.

Життя допомагає знайти сенс в моїй роботі. Нещодавно на найпопулярнішій нашій виставі «Конотопська відьма» був присутній важливий глядач — військовий без ніг на кріслі колісному. Він сидів такий красивий і молодий, такий гордий, дивився виставу разом з дівчиною своєю. А після вистави актори залишились, щоб привітатися з ним. І він так просто сказав, що дякує нам і розуміє тепер, що не дарма захищав і життям ризикував. Боже, мене порвало на шматки. Та мене весь час рве на шматки від цих хлопців, тому що я з тих дурних людей, які в метро, коли бачать чоловіків у формі й з наплічниками, підходять і дякують. Хочу, щоб усі так робили… 

«Конотопська відьма». Фото: Театр імені Івана Франка

— Ви вже обʼїздили пів Європи з виставою «Конотопська відьма». Завдяки цій постановці Івана Уривського ви відкриваєте український театр світу і збираєте на ЗСУ. Як вас Європа приймає?

— Я була на гастролях у Варшаві, Кракові. У залі — майже всі українці. Які на виставах плачуть і радіють від того, що чують рідну мову і бачать це дійство прекрасне.

Для мене такі гастролі — це можливість ствердження нашої української культури, це її інтеграція — не віночки й чоботи червоні, а саме високий рівень. Це для європейців інформаційний привід почути, що таке сучасна Україна, що таке українське мистецтво високого класу. Це і є культурна дипломатія, і вона надважлива.

— З ваших інтерв'ю я розумію, що ви в містику вірите. Тож цікаво, чи не слабо вам при цьому саме відьму грати і в театрі, і в однойменному фільмі.

— Ні, не слабо. Мені подобається бути відьмою. Подобається карати дурнів, які приходять з нерозумними бажаннями. «Можна зробити так, щоб вона мене полюбила?». Можна, рибко, але відплата буде. І тобі може не сподобатися те, що ти отримаєш.

— Я оце іноді думаю, якби я була відьмою, то нашим ворогам наворожила б — стерла б їх в попіл. У вас такого не буває?

— Буває, звичайно. Я ворога уявляю, коли виставу перериває повітряна тривога. Справжніх відьом (від слова відати, знати) багато, і вони працюють над тим, щоб наблизити перемогу, але звідти теж працюють сили. Боротьба добра й зла, світла й темряви відбувається постійно. Ми свій вибір зробили, але ж як багато людей у світі перебувають на боці темної сили…

20
хв

Олена Хохлаткіна: «Тим, хто каже, що мені пощастило, відповідаю: “А давайте поміняємось!” Пощастило, що жива. Ось і все»

Оксана Гончарук
Юлія «Куба» Сідорова жадан ветеранка війна історія інтерв'ю

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

Аляска і Куба. Скріншот з відео

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

Сергій Жадан, Куба й Тайра

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Квиток у пастку. Джон Болтон про переговори з Росією та наслідки для України

Ексклюзив
20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Ексклюзив
20
хв

Миротворча місія, санкційний тиск, перспективи військової підтримки: головні підсумки зустрічі в Парижі

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress