Українки в Ірландії живуть у замках і сплять на стільцях, адже не можуть зняти квартиру через кризу житла

Літній пан на велосипеді зупиняється біля одноповерхового кафе «Краяни» на околиці Токіо. Заходить всередину, кланяється, дістає з гаманця купюру найбільшого номіналу — 10 тисяч єн (2700 грн) — кладе її в банку із українським прапором, знову кланяється і мовчки виходить. «Боже, він же пробував наш борщ вчора на фестивалі!», — вигукує Наталія Ковальова, голова і засновниця неприбуткової організації українців «Краяни». 

Саме через їжу на багаточисельних фестивалях, надзвичайно популярних в Японії, місцеві не тільки дізнаються про Україну від самих українців, а й залюбки допомагають. За останні 2,5 роки у цьому непримітному кафе та на всіх доброчинних заходах організації «Краяни» назбирали майже 33 мільйони гривень (137 млн 155 тис єн). На ці кошти серед іншого відбудували будинки в Бучі та Ірпені, надіслали в Україну такмед, ліки, генератори, карети швидкої допомоги, машини для евакуації. 

Водночас громада українців в Японії справді малочисельна. До повномасштабного вторгнення в країні з населенням 127 мільйонів мешкали лише 1,5 тисячі українців. У 2022 році зазвичай закрита для іноземців Японія здійснила безпрецедентний вчинок — надала дозвіл на перебування ще 2,6 тисячам українців. Це втричі більше ніж для біженців із усіх інших країн за останні 40 років. 

<frame>Українців забезпечили житлом, медичним страхуванням та прожитковим мінімумом. Також на безкоштовне навчання запросили понад сотню українських студентів, які вчать японську мову або продовжують навчання в університетах. Японія також організовує фізичну та ментальну реабілітацію для українських військових і безкоштовно допомагає встановлювати біонічні протези. <frame>

До прибулих українських шукачів захисту японці поставилися надзвичайно сердечно. Наприклад, до містечка Комае з населенням 83 тисячі осіб в префектурі Токіо приїхала лише одна шукачка захисту з України. І місцева громада забезпечила її серед іншого городиком, бо японці десь дізналися, що українці дуже люблять щось вирощувати. Водночас більшість місцевих будинків зазвичай не мають прибудинкової території, адже земля – надзвичайно дорога. — Мер Комае настільки перейнявся, що вже у травні 2022-го організував український фестиваль. Усіх пригощали борщем — безкоштовно, але поставили скриньку для доброчинних внесків. Їх було стільки, що опісля «Краяни» змогли запустити волонтерські проєкти навіть в Україні. І відтоді вже ціла хвиля пішла, в інших містах почали щось схоже робити. Узялися проводити лекції, тому що японці просили пояснити: “Чому ця війна почалася?”, “Ви ж братній народ!”. Ми розповідали і про голод, і про репресії, про історію Криму, киримли. Японці переймаються, співчувають і хочуть допомагати, — розповідає Наталія Ковальова. 

Сім'я киянки Наталії Ковальової живе в Країні сонця, що сходить, понад 30 років. За фахом жінка — вчителька. Вона викладала в японській школі, а ще разом із чоловіком заснувала українську недільну — «Джерельце»  та організацію «Краяни». У 2022 році Наталія ухвалила рішення покинути роботу в місцевій школі і повністю присвятити себе громадській та волонтерській діяльності. 

Японія — країна фестивалів. Організація «Краяни» представляє батьківщину на різних заходах по всій Японії майже щотижня, часом навіть 5-6 разів на місяць. Роздають листівки, співпрацюють із місцевими медіа, пропонують спробувати борщ і голубці, розповідає Наталія:

— Шлях до серця японців — через їжу. Поїсти — це їхня найбільша розвага і улюблене часопроведення. На фестивалях лише ми презентуємо щось закордонне. Уся інша — японська їжа. Я спершу думала, що наші страви будуть для місцевих занадто тяжкі. На відміну від японської кухні, ми і готуємо довго, і їмо досить жирне. Але ні — їм подобається.

Японці зазвичай обережні до всього нового, та як розпробують, щиро цінують. Торік на фестивалях українське пробували неохоче, а цього року уже черга стояла: «Ви ж були минулого року! Ми знову хочемо замовити, бо дуже сподобалося!»

Наталія згадує, як нещодавно «Краяни» брали участь у фестивалі з трьохсотлітньою історією в токійському районі Асакуса і до них підійшла сім'я японців. Пані знала багато про Україну. Розповіла, що борщ із пампушками вона вже готувала за рецептом з інтернету, навіть фото показала. А на прощання сказала «Слава Україні». 

Саме після одного з таких фестивалів до українців звернулася 80-річна японка і запропонувала відкрити кафе в приміщенні, яким вона володіє. Спершу без орендної плати, а далі — як піде. 

— Звісно, спершу у нас нічого не виходило, бо ніхто в цьому не розбирається. Але з часом вдалося налагодити всі процеси, — згадує Наталія Лисенко, заступниця голови «Краяни».

В Японію жінка приїхала 14 років тому — вийшла заміж. Шукала своїх, зокрема українську школу для доньки, і так познайомилася з іншою Наталею, яка цю школу заснувала. Зараз пані Лисенко курує роботу кафе, та основна її робота — вчителька англійської мови в японській школі. 

Евакуйовані українці відразу почали шукати роботу, але не володіли японською. Тому в кафе одразу розставили пріоритети: працевлаштовуватимуть шукачів захисту, навіть якщо вони не професійні кухарі. Згадують: деякі українки, які раніше вдома взагалі не готували, пропрацювавши в кафе, почали і сім'ю домашньою їжею радувати. 

У меню — борщ, гречаники, вареники — з солоною та солодкою начинками, а також ліниві, деруни, котлета по-київськи, є комплексні обіди. Надзвичайно популярний, особливо на фестивалях, — тертий пиріг із ягідним варенням. Ціни — українські: вареники — 700 єн (160 грн), деруни — 880 єн (200 грн), борщ — 1100 єн (260 грн). 

<frame>Буряк купують у місцевих фермерів. Гречку — в магазині українки, яка займається імпортом з Європи. Кріп замовляють в іншої українки, яка вирощує його спеціально для цього кафе. Сало роблять самі. Замість сметани використовують японський йогурт без додатків. Окремо варто згадати про чудову підбірку українських вин, які не часто навіть в українських ресторанах пропонують, — Beykush, Stakhovsky, Biologist, Fathers Wine та питні меди від Cikera — їх на інший край світу імпортують аж дві компанії. <frame>

Українське кафе «Краяни» працює майже два роки. Воно розташоване і далеко від центру Токіо, і навіть не одразу біля станції метро. Але туди приходять не тільки з сусідніх кварталів, а й приїздять із інших міст та регіонів за сотні кілометрів. Одного разу — навіть в тайфун! Японці хочуть спробувати екзотичну кухню, але й взяти участь в активностях. 

«Краяни» мріють про український центр в Японії. А поки облаштували маленький культурний осередок. Щомісяця в кафе проводять фотовиставки, майстеркласи, лекції — одночасно й українською, й японською: як малювати петриківкою, як виготовити українську прикрасу, як змайструвати дідуха. Часом навіть співвітчизники шоковані: мовляв, це треба було приїхати аж в Японію, щоб навчитися робити символ нашого Різдва!

На кухні кафе також готують страви для дегустацій на фестивалях. Власне, щоб взяти участь у таких заходах, необхідно спершу надати організаторам план приміщення, в якому будуть куховарити, а також перелік усіх потрібних продуктів. Наприклад, влітку заборонено готувати страви з молочкою. На цій же кухні готували страви для прийому до Дня Незалежності в Посольстві України в Японії. 

Окремий напрямок роботи — кулінарні майстеркласи для японців. Вони користуються надзвичаною популярністю, розповідає Наталія Лисенко:

— Кухня в кафе для цього замаленька. Тому ми недорого винаймаємо муніципальні кухні, які облаштовані саме для кулінарних майстеркласів. Цього місяця буде три таких заходи, кожен для 20 охочих. Тобто от уже 60 японців зможуть вдома варити борщ.

Вибір страв для майстеркласів надзвичайно різноманітний — галушки, зрази, деруни, капусняк, гороховий суп з грінками, фарширований перець, салат з буряка і квасолі. Також почали співпрацю з кафе Clare&Garden. Заклад в англійському стилі відкрила японка у дворі власного будинку і запросила українців двічі на місяць влаштовувати там день українського обіду. 

Останнє нововведення — зайнятись доставкою їжі через Uber Eats. Менеджерка по роботі з клієнтами цього сервісу Юкі Тагава саме прийшла в кафе, щоб узгодити деталі співпраці. Каже: зробила це з власної ініціативи. Хоче, щоб японці не лише пробували нові страви, а й щоб завдяки їжі більше цікавилися Україною.

— Якщо порівнювати з японською кухнею, то, як на мене, українська має яскравіше виражені смаки, — пояснює Юкі Тагава. — Я відчуваю смак овочів — помідорів або капусти. І загалом ці смаки зовсім інші. Тому що, як правило, основа страв японської кухні — це рибний бульйон даші, місо паста або соуси, які мають специфічний смак.

І я знаю, що більшість японців, які до цього ніколи не пробували українські страви, кажуть, що мали зовсім інше уявлення, не думали, що їм так сподобається

Для охочих глибше зануритися в українську кухню «Краяни» у співпраці з Українським інститутом переклали книгу «Україна. Їжа та історія». Вона розповідає про минуле і сьогодення української кухні, представляє рецепти страв, які зможе приготувати кожен, локальні продукти і страви-візитівки України. 

— Робота над перекладом була цікавою і не з простих, — ділиться Наталія Ковальова, голова організації. —По-перше, хотілось передати назви якнайближче до українського звучання. По-друге, не всі продукти можна знайти в японських магазинах. Скажімо, де тут знайдеш ряжанку? Це і було найскладнішим — описати потрібні продукти, адаптувавши їх до реалій Японії, замінивши їх на схожі за смаком. 

Частина виручених коштів з продажу книги, а також із усіх активностей організації «Краяни» йде на волонтерські проєкти допомоги Україні. 

Фото надані авторкою та організацією «Краяни»

«Наскільки важко мені було всі ці роки, я зрозуміла лише тоді, коли в Польщі потрапила на зустрічі з іншими українськими біженками, — розповідає Sestry самотня мама Ольга Стефан. — Жінки ділилися своїми переживаннями про те, як складно їм за кордоном без чоловіків. Те, що для самотніх матерів було буденністю, для біженок стало неочікуваним тягарем. Слухаючи наших жінок, я зрозуміла, скільки зусиль можна зекономити, коли виховуєш дитину в парі, або коли чоловік після розлучення ділить батьківські обов'язки порівну». От тільки з початком війни це не завжди залежить від бажання чоловіків...

Найважче — це народити дитину, яку тато ніколи не візьме на руки 

Найстрашніша грань самотнього материнства через війну — коли воно сталося через загибель батька дитини. Станом на квітень 2024 року війна зробила сиротами щонайменше 1759 дітей. Це далеко не точна статистика, адже частина територій окупована, тож доступу до інформації там немає, а велика кількість чоловіків-військових перебуває в статусі «зниклих безвісти». 

Лариса Сімончук з Торчина зробила тест на вагітність 22 лютого 2022 року, за два дні до війни. Він показав омріяні дві смужки. На цю вагітність, розповідає жінка Sestry, вони з чоловіком Ігорем чекали довгих 15 років бездітного шлюбу. Це була надзвичайно щаслива новина. Чоловік тоді працював у Польщі, тож Лариса повідомила про вагітність телефоном. Коли почалася війна, переїхала до нього. Вони разом ходили на прийом до лікаря-геніколога, обирали ім'я. Коли дізналися, що буде дівчинка — вирішили назвати її Євою. 

Одного звичайного ранку жінка чекала чоловіка на обід, набрала польський номер його телефона, але він не відповів. Через деякий час Ігор зателефонував їй з незнайомого українського номера: «Я в Україні, йду на війну, вибач, я не можу по-іншому. Щоб не сталося — бережи донечку». 

Лариса знала, що чоловіка мучило сумління. Він переживав, що не на фронті, хоча чимало його друзів були вже там. Ігор не міг часто виходити на зв’язок, за всю вагітність їм вдалося поговорити кілька разів. 

Чоловік загинув у вересні в боях під Харковом. Лариса народила Єву в листопаді в польській лікарні, через два місяці після його загибелі. З пологового її зустрічали рідні та знайомі. Через деякий час вона вирішила повернулася в Україну, щоб бути ближчою до могили чоловіка, якого поховали в його рідному селі. 

Ми з Ларисою спілкувалися на початку 2023 року, а коли я нещодавно зайшла до неї на сторінку в соцмережі — там все без змін, хоча минуло майже два роки. На аватарці — свічка, статус — заміжня за Ігорем Сімончуком. Лише на світлинах — донька, яка вже підросла. Вона обіцяла чоловікові бути їй за маму й за тата. І це виявилось важче, ніж уявлялось, навіть коли жінка опинилась у рідному місті, а її самотнє материнство розділили рідні. 

Виплакати всі сльози, відпускаючи його на фронт 

Коли чоловік на фронті, а жінка вагітна — це також означає бути самотньою 24\7,  — говорить одеситка Ксенія Реконвальд. 17 грудня Ксенія народила донечку. Її також назвали Євою. Всю вагітність жінка збирала волонтерські передачі на фронт і пішла в декрет всього на 7 днів: три провела «на збереженні», чотири — в пологовому відділенні. Завантаженість допомагала їй не думати, як важко без чоловіка Миколи.

Після зачаття вони бачилися двічі: на 12-му тижні вагітності вона їздила до нього в Краматорськ, щоб повідомити радісну новину, а потім була ще 15-денна відпустка.  

— Не про таку вагітність ми з ним мріяли, — говорить молода мама. — Уявляли, що я буду капризувати, а він буде виконувати всі мої забаганки, возитиме мене гуляти в ліс та до моря, гладитиме животик, щоб дитина відчувала любов батька й звикала до його голосу. 

Натомість вимушена самотність навчила її не хотіти нічого особливого: лише те, що можна купити самостійно в супермаркетах — коли вони відчинені. Вона навчилася не плакати, коли бачила щасливі пари, які гуляли й обіймалися, майже не заздрити їм. Навчилася фільмувати усі моменти вагітності й надсилати чоловікові, щоб він навіть на відстані розділив їх разом з нею.

Під час п’ятиденної відпустки, яку дали чоловікові у зв'язку з народженням дитини, вони намагалися встигнути все: він купав крихітку, колисав її, тримав на руках, склав візочок та ліжечко, прикрасив кімнату до виписки. Дрібні шматочки такого простого та банального щастя, які вони вирвали у війни. 

Нині, каже Ксенія, стало ще важче: «Тоді був просто живіт. А зараз дитина, у якої відняли батька». Коли прощалися, Ксенія зрозуміла значення слів «виплакати всі сльози», настільки важко було відпускати чоловіка на фронт, а йому — прощатися зі своїми дівчатами. Її самотнє материнство дає можливість мільйонам інших батьків бути поруч зі своїми дітьми. Та вона мріє тільки про те, щоб чоловіку дали можливість повернутися додому, підмінивши його на фронті. Адже Микола теж заслуговує бачити, як зростає його дитина. 

Близько двох мільйонів жінок раптово стали дітям за батька й матір

За даними Євростату, на кінець липня 2024 року тимчасовий захист лише в ЄС отримали 4,1 млн українців, переважно в Німеччині та Польщі. Майже половина — це жінки, третина — діти, і менше чверті — чоловіки. 

Близько двох мільйонів жінок раптово стали дітям за батька й матір. Жінки розповідають, що дуже важко виявилося тим, хто до війни жив у здорових партнерських стосунках. До самостійного материнства вони звикають так, як малі діти до існування в світі: багато чого доводиться виконувати вперше. І йдеться не лише про побутову чи фінансову відповідальність, які жінки звикли ділити з партнерами. 

— Якщо тато був залучений у виховання, то дуже важко бачити, як дитина за ним сумує, — говорить українка-біженка Ольга Старостина. 

Діти втрачають контакт з татусями, а дехто через вік ще не встиг його налагодити. «Коли почалася війна, старшій було 7, молодшій — рік, — розповідає жінка, — і старша батька добре пам'ятає, сумує за ним. Тоді як для молодшої — він просто картинка в телефоні. Коли була відпустка й він зміг приїхати до нас, старша донька дуже зраділа, а молодша на другий день сказала: «Тато, їдь до себе додому, тут наш дім, а не твій...» Це було боляче і мені, і йому. Він дуже чекав на другу дитину, мріяв про неї. Але навіть за два тижні донька так і не звикла до татка. Мені неймовірно боляче від того, що він не поруч, коли ростуть діти. Що він не бачить, як молодша з «кабачка» у візочку перетворюється на самостійну дівчинку із сильним характером. Як старша входить у підлітковий вік...»

Деякі матері говорять, що у дітей часом накопичується несвідома образа на батьків, які не з ними. Особливо, коли вони бачать, що татусі інших дітей виїхали або в глибокому тилу, тоді як їхній батько три роки на війні. Вони не розуміють цієї несправедливості, але зляться на своїх татусів

—  Ми з чоловіком до війни були разом цілодобово, — згадує Ірина Костюченко, яка зараз з дітьми у Великій Британії. — Навіть працювали разом і понад 10 років були для дітей єдиним цілим. Зараз бачу, що у них є трохи образи на батька, що він обрав захист України, а не бути з ними. Тим паче, що мав для виїзду законні підстави. 

Важко у побуті. Зазвичай було так: кудись поїхати — чоловік за кермом, полагодити-відремонтувати-пошити — все він. Я нічого цього не знала. Готувала, прибирала, але і тут він допомагав. Важко з фінансами. Чоловік воює, а все, що заробляє, витрачає на обладнання та самозабезпечення на війні. 

Для багатьох тимчасово самотніх матерів важлива будь-яка підтримка. Громадська активістка з Сум Наталка Дєнісова, яка тимчасово з двома синами живе в польському Слупську, розповідає, що хотіла влаштовувати клуб зустрічей для українських мам, але ця тема не знайшла підтримки. 

— Виявилося, що найбільше вимушеним мігранткам бракує місця, де вони під надійним наглядом можуть залишити дітей, а самі в ці вільні кілька годин спокійно зробити якісь свої справи: сходити до лікаря, до перукарні, вирішити питання з документами. Те, що було звичайною ситуацією вдома, бо там є чоловік, бабусі-дідусі, подруги — у біженстві стало розкішшю. Немає часу навіть просто побути на самоті

Самотнє материнство за кордоном: де спокійніше?

Чимало жінок, які мали досвід самотнього материнства в Україні, кажуть, що в багатьох європейських країнах бути в такому ж статусі — простіше. Це й культура рівної відповідальності в питанні батьківства, і розгалужена соціальна підтримка матерів, і стимулювання батьків до рівноправної участі в утриманні дитини. 

— Мене німецька соціальна служба попросила надати довідку про дохід колишнього чоловіка та суму підтримки, і коли я відповіла, що він не допомагає, цим питанням стали займатися соціальні служби. У німецьких родинах, що розпадаються, чоловікам, які ухиляються від своїх обов’язків, створюються перешкоди, а потім стягуються суми в збільшеному розмірі, тож у Німеччині рідко уникають сплати аліментів,— розповідає Надія, мама 7-річного Кирила. 

Марія Брусова, яка виховує сина та мешкає в Німеччині, в Україні перебувала в статусі внутрішньо переміщеної особи (ВПО), оскільки її рідний Луганськ окупували ще в 2014 році. 

— Ці два досвіди навіть порівнювати не можна, — говорить Марія. — В Україні я мала випрошувати 480 гривень підтримки для ВПО, переживаючи постійні образи та приниження. У Німеччині я одразу прийняла рішення підтвердити диплом медсестри, для цього мені потрібно було набрати певну кількість годин практики. Німеччина дала можливість зняти житло, взяла на себе курс німецької мови, транспортні витрати, оплачує 250 євро допомоги на дитину. Ця комплексна соціальна підтримка дозволила мені досить швидко стати на ноги, підтвердити диплом, перейти на робочий контракт. 

Зараз у мене завдання — здати на права й купити машину, бо до роботи їжджу з кількома пересадками. Вірю, що це мені під силу. Протягом всього періоду інтеграції я почувалася захищеною, не боялася, як вдома, залишитися на вулиці з дитиною чи піти спати голодною. Бути самотньою матір'ю у Німеччині не так страшно, як в Україні.  

Зі свого боку в Польщі, відзначають місцеві українки, підтримка орієнтована на те, що жінка живе в парі. Найбільш яскраво це відчули самотні матері, які виховують дітей з інвалідністю. Щомісячна допомога по догляду за людиною з інвалідністю (Świadczenie pielęgnacyjne) становить 2 458 злотих. Таку виплату призначають родинам за умови, що опікун не працює, адже має присвячувати більшість свого часу догляду за дитиною. Українка Марія Ковальова говорить, що ця підтримка, разом з виплатою 800 злотих, дозволяє їм із сином оплачувати помешкання. У хлопчика важка форма аутизму та ДЦП. 

— Нам ледве вистачає цих коштів. Коли вдень дитина на навчанні в спеціалізованій школі, я б могла працювати, але не можу цього робити, бо можу втратити виплати. Добре тим, у кого є чоловік, який працює. Тоді ця підтримка дійсно допомагає матері зосередитися на вихованні й догляді за дитиною.

Левова частка самотніх мам-біженок у Польщі жаліються, що їм важко знайти роботу через графіки, які не дозволяють поєднувати працю з материнством. У біженських групах в соцмережах — десятки запитів: «робота без нічних змін», «робота, щоб можна було забрати дитину після школи». Жінки шукають нестандартні рішення, кооперуються, ризикують. Одна з таких жінок — Світлана — змушена залишати двох неповнолітніх дітей самих вдома на ніч. Інша — Валентина — розповідає, що влаштувалася працювати на завод, де були обов'язкові вечірні зміни, які закінчувалися о 00.00. Жінка змушена була через це залишати 11-річну дитину вдома одну. 

— Ця робота дозволяла оплачувати житло й повністю утримувати родину. Зі школи її забирала моя знайома — разом зі своєю дитиною, вдома вона сама гріла собі їжу, робила уроки, купалася та лягала спати. За кілька місяців, поки так працювала, схудла на 28 кілограмів. Не через важку працю, а тому що дуже переживала за доньку. Прийняла рішення переїжджати до країни, де краща соціальна політика щодо родин з дітьми, де надають соціальне житло. Зараз в Норвегії, тут мені спокійніше. 

А деякі українки навпаки дійшли висновку, що вдома хоч і не було соціальної підтримки від держави, були родинні та дружні стосунки, які розвантажували самотніх матерів, вони жили у власному житлі, не боялися щохвилини залишитися без даху над головою. 

— У біженстві я по-справжньому самотня, — зізнається Ольга Ладна. — Вдома було своє коло, можна було залишити дітей рідним і хоча б інколи кудись вийти.

Тут наче простіше: школи поруч, зручний транспорт, вже більш самостійні діти, які допомагають у побуті. Але пустота, екзистенційна самотність, розуміння, що ти тут одна за всіх… ніколи не були такими сильними, як зараз

Меланія Крих: Хто ти, Софіє?

Софія Туголукова: Перш за все: я горда українка. А ще я артистка і вивчаю право.

Коли мені було 16, почалася революція на Майдані. Я не могла просто спостерігати за нею по телевізору, я заснувала музичний гурт у своєму рідному Дніпрі — російськомовному місті в центральній Україні. Йшлося про відродження української ідентичності та культури. Ми брали українські пісні і давали їм нове звучання. 

На мій подив, людям це сподобалося — старі пісні знайшли відгук. Ми грали на фестивалях, нас навіть помітили в школі. Це було чудово, що комусь подобалася музика, виконана українською мовою, яку вважали «мовою села». Здавалося, що це небагато, але своєю грою ми трохи змінили сприйняття української мови. Я дуже цим пишаюся. 

Я подала заявку на програму FLEX — десятимісячний обмін для молоді з пострадянських країн до США. Незважаючи на те, що я погано знаю англійську, мені вдалося розповісти про свій музичний проєкт. І мене взяли! Пишалася, бо потрапила у 2 відсотки тих, кого прийняли. Думаю, мій патріотизм переміг, не тільки на словах, а й на ділі. І я поїхала до США, а це змінило моє життя.

Але ти повернулася до Європи. 

Після повернення зі США я вступила до американської школи-інтернату в Швейцарії. Я закінчила навчання у Швейцарії, а потім поїхала до Бельгії, щоб отримати ступінь бакалавра. Спочатку я хотіла стати дипломатом, тому обрала Бельгію — центральний центр європейської політики та дипломатії.

Але з Бельгією не склалося. Жінці в Брюсселі важко через високий рівень злочинності, і я не відчувала себе в безпеці. Через чотири місяці я перервала навчання і повернулася до Швейцарії.

Це був рік початку повномасштабного російського вторгнення. Я відчувала, що моє життя валиться 

Я повернулася до Швейцарії, не знаючи, що робити далі, не могла повернутися в Україну через війну.

Коли почалася війна, вся моя школа збирала гроші на допомогу Україні. Я грала на благодійних концертах для українських дітей. Нам також вдалося вивезти з України мою маму, двоюрідну сестру і двоюрідного брата — вони приєдналися до мене. Ми допомогли ще двом сім'ям виїхати до Німеччини. 

Я подала документи до 18 американських університетів. Першу пропозицію отримала від Нью-Йоркського університету в Абу-Дабі, де зараз навчаюся. 

Решта членів твоєї родини все ще в Україні? 

Мій кузин повернувся в Україну, а мама залишилася у Швейцарії. 

Як живеться молодій людині, коли її родина розкидана по всьому світу?

Світ перебуває в хаосі. Важко збагнути, що ця війна все ще триває.

Але важливо підтримувати наших старших батьків, де б вони не були. Я думаю про свою маму, яка до війни завжди жила в Україні. Вона погано говорила англійською, але я їй сказала: «Я з тобою в цій подорожі до хорошого життя в Швейцарії». 

Як єдина дитина, я відчуваю велику відповідальність за свою маму. Я знала, що поїду вчитися далі, тому у мене виникла ідея створити для неї спільноту, де вона відчувала б підтримку. Я познайомила її з різними друзями. Ми готували українські пироги, вареники і роздавали їх людям на знак подяки за допомогу. А було за що дякувати. Люди були надзвичайно чуйні, вони робили все, щоб ми не впали у відчай, нагадували нам, що є світло в кінці темного тунелю. Я переконала маму вивчити англійську. Тепер вона вільно розмовляє англійською і вивчає французьку, без якої неможливо жити у швейцарському селі. Їй 45 років і вона все ще хоче вчитися. Часи травматичні, але життя не закінчується. Це моє послання українським жінкам, більшість з яких виросли в традиційних громадах, де все оберталося навколо чоловіків. Тепер вони у вигнанні, з дітьми, але без партнера. І це велика зміна.

І тут, на Заході, є багато можливостей, багато дверей відчинено. Вони кажуть дівчатам: подивіться, які університети в тій країні, де ви перебуваєте, дають вам можливість пройти безкоштовні курси в тій галузі, яка вас цікавить. Не бійтеся ними скористатися, незалежно від того, чи вам 45, чи 65 років. Це допоможе вам інтегруватися, відкритися для нових друзів, зокрема, з-поза меж україномовної чи російськомовної спільноти. А такі стосунки дуже важливі.

Ти вивчаєш право. Чи вважаєш, що це може бути корисним в контексті України та її майбутнього?

Звісно, що так. Я обрала юриспруденцію, тому що не могла зрозуміти, як все дійшло до того, що наші права як людей більше не існують. Тепер мій обов'язок - допомагати українцям відстоювати свої права, які Росія так брутально хоче в нас відібрати. Ми повинні знати їх, щоб бути відповідальними, активними громадянами, які формують майбутнє країни. 

Як ваша сім'я справляється з цим?

Мій кузин щойно народився в Україні. Він і вся його сім'я живуть у постійній небезпеці, на них постійно летять бомби. Я не можу зрозуміти, чому вони не хочуть виїжджати, для мене безпека —  найголовніше. Але вони кажуть мені: ми — сім'я, якщо ми не можемо виїхати всі разом, ми залишимося тут. Таких сімей дуже багато. І я це розумію. Уяви собі, працювати все життя, створювати сім'ю, будувати будинок — неможливо просто піти з такого місця. 

Мені сумно, що Україна, яка для мене була символом свободи і опору, стала місцем, де відбувається несправедливість. Бідні борються, а багаті живуть недоторканими — або у них є гроші, щоб відкупитися, або вони вже давно виїхали за кордон. Це розчаровує. Уяви собі, що Ти молодий чоловік в Україні, йдеш до супермаркету, і тут зупиняється автобус, кажуть Тобі сідати, і Ти їдеш на фронт. Вони навіть не дають тобі попрощатися з сім'єю.

Невже так ми боремося за свободу і демократію? Це жахливо. Ціна людських життів, яку ми платимо щодня, нестерпна.... Це має припинитися.

Про яку Україну ти мрієш?

Про унікальну державу, яка є мостом між Сходом і Заходом. Міцною поміж Росією та Західною Європою. Держава, в якій кожен хотів би жити.

Розумієш, у нас, слов'ян, так багато спільного — історія, культура, релігія. Люди це відчувають. Коли ми познайомилися, то одразу знайшли спільну мову, зрозуміли один одного. Мені з вами комфортно, мені не треба нічого прикидатися. Багато людей на Заході цього не розуміють. Нас часто сприймають надто різкими, надто відвертими, надто прямолінійними. Тому наша сила — у співпраці. Ми повинні слухати один одного, разом долати труднощі і зберігати повагу і братерство.

Які надії ти покладаєш на Україну?

Україна виживе, якщо побудує дійсно стійку, самодостатню економіку. Нам потрібно визначити унікальні ресурси, які зроблять нас стабільними та незалежними. І зробити на них ставку.

Наше сільське господарство вже є величезним активом — українська пшениця є скрізь, від французьких круасанів до інших основних продуктів харчування по всьому світу. Але я хочу, щоб ми вийшли за межі сільського господарства, знайшли інші сектори, де ми можемо досягти успіху і стати незамінними для світу. Я сподіваюся, що ми досягнемо моменту, коли не будемо постійно залежати від зовнішньої допомоги, щоб просто вижити.

На суспільному рівні я сподіваюся, що ми зможемо знайти шляхи до зцілення і відновлення, незважаючи на величезну травму і гнів, які багато хто з нас відчуває. Я мрію про Україну, де цей гнів не пригнічується, а спрямовується на відбудову, на зміцнення наших громад, на єдність, яка буде ще сильнішою, ніж раніше. 

І в ширшому масштабі, я сподіваюся на стабільні, дипломатичні відносини з нашими сусідами, в тому числі з тими, з ким ми маємо складну історію. Я розумію розчарування і гнів — я є частиною цього. 

Але на особистому рівні я завжди запитую себе: що я можу зробити з цією енергією? Як я можу використати її конструктивно.

Я вважаю, що як нація ми повинні використовувати весь наш інтелект і ресурси, щоб побудувати сильну економіку

Знайти шляхи, за допомогою яких наші інтереси можуть бути навіть узгоджені з інтересами інших, зокрема, Росії. Якщо ми зможемо досягти точки, де ми зможемо запропонувати щось цінне, ми матимемо більшу перевагу. Тому що, зрештою, війна — це боротьба за владу і прибутки, але чому людські життя мають бути валютою? Я сподіваюся, що ми зможемо побудувати щось настільки сильне, що будемо вести переговори з позиції сили, а не відчаю. 

Як зміцнити Україну?

Хоча б інвестуючи в систему охорони здоров'я, тому що це додасть нам стійкості. Сильна інфраструктура охорони здоров'я так само важлива для нашої національної безпеки, як і хороша армія, тому що вона забезпечує безпеку і здоров'я громадян,

У якийсь момент ми переможемо у цій війні. Питання в тому, яку країну ми матимемо після цього? Нам потрібно продовжувати розвивати охорону здоров'я, освіту, ІТ та інші сектори економіки, щоб Україна була не лише стійкою до зовнішніх загроз, але й сильною та процвітаючою зсередини. Йдеться про побудову країни, яка може стояти на ногах, незалежно від того, з чим ми стикаємося. 

Зараз у світі такий складний час, що дуже легко відстати і просто лежати в ліжку, задихаючись від страху. Мені сумно бачити, як легко відчути себе переможеним у такі часи. 

Моя мета — повернути ці знання в Україну, щоб допомогти людям побачити, що ми можемо працювати розумніше, більше і краще, щоб побудувати країну, в якій ми дійсно хочемо жити. 

Почнімо з того, що зосередимося на наших власних районах — наших вулицях, наших парках, наших містах. Це моя кінцева мета: надихнути на місцеві зміни, які переростуть у щось набагато більше 

Я повністю згідна, тому що маю схожі почуття, коли йдеться про Польщу. Я хочу працювати, щоб зробити цю країну кращою. 

У мене є багато друзів, які приїхали до Польщі, деякі з них поїхали далі, а інші залишилися, у цій подорожі так багато мужності. Не кожен українець ідеальний, але я вдячна за цей зв'язок між нами, між поляками та українцями. Я вірю, що ми можемо рости разом і підтримувати один одного.