Ексклюзив
20
хв

«Я приїхала до лікарні забрати свого Руслана у ворогів і побачила всередині десятки озброєних росіян»

Українка викрала свого чоловіка з полону, самотужки розробивши детальний план операції

Катерина Копанєва

«Руслан і Людмила» по-українськи. В нашій версії Людмила врятувала Руслана. Фото: приватний архів родини Белінських

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Колись про Людмилу Белінську знімуть фільм. У березні 2022 року їй повідомили, що її чоловік Руслан загинув на фронті. Жінка зібрала сили та розповіла про це трьом донькам, намагаючись зрозуміти, як жити далі. Аж раптом за кілька днів пролунав ще один дзвінок — з повідомленням про те, що її Руслан живий, але важко поранений і перебуває в полоні. Переконавшись, що це правда, Людмила Белінська ухвалила сміливе та відчайдушне рішення їхати на окуповану росіянами територію. Її метою було викрасти чоловіка з полону. І їй це вдалось.

«Раніше мій чоловік служив в СБУ, тому шанси, що окупанти його відпустять, були нульові»

— Він міг не йти на війну, адже у нас троє дітей, — розповідає Sestry Людмила Белінська. — Мав можливість виїхати за кордон. Але якби так сталося, це був би не мій Руслан. Повномасштабна війна заскочила нас удома, в Одесі. Чоловік одразу сказав, що якщо кожен, хто може скористатися навіть законним звільненням від служби, ним скористається, то в результаті нікому буде захищати країну. І пішов. Й одразу опинився на передовій в селі Олександрівка на Херсонщині..

Селище Велика Олександрівка восени 2022 року. Фото: Leo Correa/AP/East News

Під час наших коротких розмов чоловік встигав сказати тільки те, що все під контролем. Але це було неправдою — в цей же час своїм братам він зізнавався, що ситуація критична. Казав, що не знає, чи доживе до наступного дня. Коли вранці 29 березня я не отримала від Руслана звичного повідомлення, заспокоювала себе, що він напише пізніше. А потім пролунав дзвінок від його побратимів: «Людмило, ваш чоловік — герой. Він загинув».

Я не могла і не хотіла в це вірити. Запитувала, чи це точно він, чи немає тут помилки. Мені відповіли: «Йому наскрізь пробило голову, це бачили троє людей. Після таких поранень не виживають». Побратими сказали, що тіло Руслана все ще залишається в окопі, забрати його наразі немає можливості, але за кілька днів вони спробують це зробити. І наче поставили крапку словами: «Готуйтесь поки до похорону».

Це був найважчий час для всієї нашої родини. Ніколи не забуду, як плакала старша дочка, а молодші не могли зрозуміти, як це можливо — тато ж їм обіцяв, що повернеться. Я здригалася від кожного телефонного дзвінка — боялася, що це побратими чоловіка, які скажуть, що вже везуть його тіло… Але вони більше не дзвонили. І що довше не було інформації, то більше я починала на щось сподіватися. Дійшло навіть до того, що я звернулася до екстрасенса. Вона сказала: «Руслан серед мертвих, але живий».

Наступний дзвінок пролунав за тиждень, шостого квітня. Цього разу Людмилі зателефонували окупанти. Вони повідомили, що її чоловік живий і перебуває в полоні.

— Сказали, що він тяжко поранений, і почали розпитувати, де і коли він служив, яке у нього звання, — згадує Людмила. — Я не стала їм нічого розповідати. Думала, що, можливо, це дзвонять шахраї — чула історії про те, як аферисти знаходять документи військових, що зникли безвісти, і під приводом, що ті нібито в полоні, виманюють у їхніх рідних гроші. Тому хоч як сильно мені не хотілося б повірити, що Руслан справді живий, дітям про цей дзвінок я не розповіла.

Складності й без того непростій ситуації додавало те, що Руслан Белінський свого часу служив у СБУ. І, як пізніше виявилось, окупанти, які взяли його в полон, про це дізналися. Ймовірність того, що його з такою біографією зможуть відпустити або обміняти, зводилася до нуля.

— На жаль, Руслан сам їм про це повідомив. Не розуміючи, з ким розмовляє, адже на той момент був у критичному стані  — з важким пораненням у голову, великою крововтратою та температурою під сорок, — розповідає Людмила.

Наступного дня мені зателефонували знову — цього разу вже із лікарні Херсонської області. Сказали, що Руслан у них, але його перевозять до іншого шпиталю, де є відділення нейрохірургії. Трохи згодом подзвонив лікар з іншої обласної лікарні, де Руслана прооперували. Я попросила лікаря надіслати мені фотографію Руслана. І тільки коли побачила світлину чоловіка, розплакалася від щастя — то був він! Виснажений, з перебинтованою головою, але живий!

«Коли росіяни не бачили, Руслан нишком набирав мій номер і розповідав, що відбувається»

Повідомивши радісну звістку дітям, Людмила почала збирати інформацію про стан чоловіка. Операція пройшла успішно, але попереду чекало тривале і важке лікування. І що найнебезпечніше — палату Руслана цілодобово охороняли окупанти.

— Я почала шукати варіанти, як допомагати на відстані, — розповідає Белінська. — Через знайомих знайшла на окупованій території людей, які погодилися приносити Руслану домашню їжу. Перераховувала їм гроші на картку. Вони ж купили Руслану російську сімку в телефон (після «референдуму» в регіоні зник український зв'язок), і Руслан зміг мені подзвонити. Його голос звучав зовсім інакше, я спочатку навіть його не впізнала. Він сказав: «Мася, це я». А я у відповідь попросила назвати імена наших дітей. Він назвав — й останні сумніви в тому, що це справді мій Руслан, розвіялись.

Іноді в нас виходило одне одному телефонувати. Коли росіяни не бачили, Руслан набирав мій номер і повідомляв, що відбувається. Так тривало кілька місяців. Чоловіку потроху ставало краще, але через серйозне пошкодження мозку він не міг вставати і навіть ворушити ногами.

Найбільше я боялася, що настане момент, коли росіяни заберуть його з лікарні до в'язниці чи якогось підвалу. Перші кілька місяців окупанти взагалі не відходили від його палати — Руслан був для них цінним полоненим. Але потім у них відбулася ротація. До лікарні прийшли нові люди, і вони вже були не настільки уважні, як їхні попередники. Вирішили, що Руслан настільки важкий, що нікуди від них не втече. Я зрозуміла, що це мій шанс. Потрібно їхати за чоловіком — зараз чи ніколи.

— Сама ідея — поїхати на окуповану територію і якимось чином викрасти з палати чоловіка, який перебуває під охороною і не може самостійно пересуватися, — звучала абсурдно. Мої рідні та друзі, яким я повідомила про свій план, з усіх сил намагалися мене відмовити. Керівник на роботі був упевнений, що окупанти візьмуть мене в полон чи вб'ють. Але єдине, чого я справді боялася — залишати дітей самих. Решту питань я намагалась продумати до деталей.

Для початку довідалась, як люди потрапляють на окуповані території. З'ясувала, що є перевізники, які попри всі ризики регулярно мотаються туди-назад. Звичайно, взяти в машину викраденого з полону військовослужбовця погодився б далеко не кожен. Але я знайшла одного сміливця. Чесно сказала йому, куди й за ким будемо їхати, бо не хотіла його підставляти. Проінформувала лікаря зі шпиталю, де лежав Руслан. І пообіцявши дітям, що скоро привезу їхнього тата, рушила в дорогу.

«Коли на четвертому блокпості ми врешті почули українською “Добрий вечір”, у мене з очей ринули сльози»

Шлях був довгим — через черги на блокпостах з Одеси до Херсонської області ми їхали майже дві доби. Для ворожих блокпостів у мене була підготовлена легенда про те, що я їду в гості до родичів. Але окупанти не поставили мені жодного запитання — можливо, тому що я жінка. Чоловіків вони допитували і ретельно обшукували.

Був момент, коли план Людмили мало не зірвався. Діставшись лікарні, жінка побачила там десятки озброєних росіян.

— Вони були скрізь — у приймальному відділені, в коридорах, — розповідає Людмила. — Виявилося, напередодні було поранено якогось їхнього очільника. Він лежав в одній із палат, а всі ці люди дбали про його безпеку. Я не уявляла, як у такій ситуації непомітно вивезти паралізованого чоловіка з лікарні. Але мені пощастило. Окупанти були настільки зосереджені на своєму пораненому, що навіть забули про чергування біля палати Руслана. Я зайшла всередину. Ніколи не забуду цей момент. Чоловік знав, що я до нього їду, чекав і дуже за мене хвилювався. Особливо коли я вже опинилась на окупованій території без зв'язку, і він не міг мені додзвонитися. Тож, коли я зайшла до палати, час ніби зупинився. Ми дивилися одне на одного і не могли вимовити жодного слова. Тільки плакали...

Попереду стояло завдання непомітно вивезти чоловіка з лікарні.

— Нові військові, які зібралися у шпиталі  через пораненого російського начальника, не знали, хто такий Руслан. Головне було не потрапити на очі тим, хто бачив Руслана раніше, — пояснює Людмила. — Інакше як везінням я це назвати не можу — ми проскочили. Все життя буду вдячна лікарям, які дали нам із собою не тільки справжню виписку, але й фальшиву довідку про те, що Руслан нібито отримав травми в ДТП. Цю липову довідку я мала показувати на ворожих блокпостах, аби ніхто не запідозрив, що Руслан — військовий, поранений на фронті.

Я хвилювалась, чи зможе чоловік сидіти в автівці, але він впорався. Я молилася й весь час повторювала собі під ніс слова, які вигадала для окупантів на блокпостах. Вигадала цілу легенду про аварію, в яку нібито потрапив Руслан  —  з безліччю деталей для переконливості. На першому блокпості почала її розповідати… Аж раптом під час нашого допиту почався обстріл ворожих позицій. Окупанти заметушилися й наказали нам швидко проїжджати. Далі був другий блокпост. І знову — починається допит, але не встигаю я розповісти свою історію, як окупанти отримують терміновий наказ звільнити для чогось дорогу. І в метушні всі машини в черзі швидко пропускають. У такі моменти неможливо уникнути думки, що все це справа янгола-охоронця. Ну й на третьому блокпості у нас просто перевірили документи — окупанти були певні, що ми вже пройшли допити та обшуки на двох попередніх. А коли на четвертому блокпості ми врешті почули українською «Добрий вечір», у мене з очей ринули сльози. Ми вдома. Ми це зробили.

Насамперед я зателефонувала дітям. Сказала, що тато зі мною і ми незабаром приїдемо. За збігом обставин, цього дня саме був день народження чоловіка. Діти побігли купувати торт. День повернення Руслан назвав своїм третім днем народження. Перший був, коли він з'явився на світ, а другий – коли дивом вижив в окопі.  

Перший день вдома після полону. Руслан святкує з родиною свій "третій день народження". Фото: приватний архів героїв

Історія порятунку мого чоловіка з окопу не менш вражаюча. Виявилося, що Руслан три дні пролежав у землі — там, де побратими бачили його востаннє. Без їжі, води, медичної допомоги. Не знаю, як це можливо, але він вижив. Руслан каже, що то рідна земля не дала йому померти. Його знайшли мешканці Олександрівки, які шукали в окопах живих, аби врятувати, та мертвих, аби поховати. Вони почули хрипіння Руслана, перенесли його до сараю, перевдягли у свій одяг, а документи військовослужбовця закопали в городі. Їсти Руслан не міг, тому вони давали йому сирі яйця та молоко. І сподівалися, що за кілька днів воїну стане краще. Але чоловік знепритомнів, рана гноїлася, почалась лихоманка, і стало зрозуміло, що без медичної допомоги він не виживе. Транспорт на той момент ходив лише в бік окупованого Херсона, тож вони посадили Руслана в рейсовий автобус. Який зупинили окупанти — так Руслан опинився в полоні.

Після деокупації правого берега Херсонської області я розшукала людей, які врятували чоловікові життя, та особисто їм подякувала. А вони повернули мені його документи, які викопали з землі на городі. З того часу Руслан вдома, в Одесі, проходить реабілітацію. І він уже досяг дуже хороших результатів. Лікарі та реабілітологи пояснили, що через пошкодження мозку у Руслана Белінського порушено моторику, але поступово здорові ділянки мозку візьмуть на себе функцію пошкоджених.

— Чоловік не лише вже встає, а й ходить! — радіє Людмила Белінська. — Поки що з ходунками, але його кроки дедалі впевненіші. І все це тільки завдяки його силі волі — він дуже старається заради дітей. Щодня, за будь-якої погоди та самопочуття, він їде до реабілітаційного центру, де довго й наполегливо займається. Не сумніваюся, що вже скоро Руслан ходитиме, ні на що не спираючись.

Діти від тата не відходять. Старша донька постійно супроводжує його на реабілітацію. А я працюю і, як і раніше, намагаюся всюди встигати. Іноді, озираючись назад, навіть сама не вірю, що ми таке пережили. Не можу сказати, що зараз у нас не буває складних моментів. Реабілітація — процес непростий. Руслан може нервувати, засмучуватися. Але в такі моменти я намагаюсь бути поруч: вчасно відволікти, перевести на жарт. Ми з Русланом пів життя разом, але тепер любимо та цінуємо одне одного сильніше, ніж раніше. Наші діти живі та здорові, ми поруч. І це для нас найголовніше.

Руслан і Людмила Белінські. Фото: сімейний архів

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress