Колись про Людмилу Белінську знімуть фільм. У березні 2022 року їй повідомили, що її чоловік Руслан загинув на фронті. Жінка зібрала сили та розповіла про це трьом донькам, намагаючись зрозуміти, як жити далі. Аж раптом за кілька днів пролунав ще один дзвінок — з повідомленням про те, що її Руслан живий, але важко поранений і перебуває в полоні. Переконавшись, що це правда, Людмила Белінська ухвалила сміливе та відчайдушне рішення їхати на окуповану росіянами територію. Її метою було викрасти чоловіка з полону. І їй це вдалось.
«Раніше мій чоловік служив в СБУ, тому шанси, що окупанти його відпустять, були нульові»
— Він міг не йти на війну, адже у нас троє дітей, — розповідає Sestry Людмила Белінська. — Мав можливість виїхати за кордон. Але якби так сталося, це був би не мій Руслан. Повномасштабна війна заскочила нас удома, в Одесі. Чоловік одразу сказав, що якщо кожен, хто може скористатися навіть законним звільненням від служби, ним скористається, то в результаті нікому буде захищати країну. І пішов. Й одразу опинився на передовій в селі Олександрівка на Херсонщині..
Під час наших коротких розмов чоловік встигав сказати тільки те, що все під контролем. Але це було неправдою — в цей же час своїм братам він зізнавався, що ситуація критична. Казав, що не знає, чи доживе до наступного дня. Коли вранці 29 березня я не отримала від Руслана звичного повідомлення, заспокоювала себе, що він напише пізніше. А потім пролунав дзвінок від його побратимів: «Людмило, ваш чоловік — герой. Він загинув».
Я не могла і не хотіла в це вірити. Запитувала, чи це точно він, чи немає тут помилки. Мені відповіли: «Йому наскрізь пробило голову, це бачили троє людей. Після таких поранень не виживають». Побратими сказали, що тіло Руслана все ще залишається в окопі, забрати його наразі немає можливості, але за кілька днів вони спробують це зробити. І наче поставили крапку словами: «Готуйтесь поки до похорону».
Це був найважчий час для всієї нашої родини. Ніколи не забуду, як плакала старша дочка, а молодші не могли зрозуміти, як це можливо — тато ж їм обіцяв, що повернеться. Я здригалася від кожного телефонного дзвінка — боялася, що це побратими чоловіка, які скажуть, що вже везуть його тіло… Але вони більше не дзвонили. І що довше не було інформації, то більше я починала на щось сподіватися. Дійшло навіть до того, що я звернулася до екстрасенса. Вона сказала: «Руслан серед мертвих, але живий».
Наступний дзвінок пролунав за тиждень, шостого квітня. Цього разу Людмилі зателефонували окупанти. Вони повідомили, що її чоловік живий і перебуває в полоні.
— Сказали, що він тяжко поранений, і почали розпитувати, де і коли він служив, яке у нього звання, — згадує Людмила. — Я не стала їм нічого розповідати. Думала, що, можливо, це дзвонять шахраї — чула історії про те, як аферисти знаходять документи військових, що зникли безвісти, і під приводом, що ті нібито в полоні, виманюють у їхніх рідних гроші. Тому хоч як сильно мені не хотілося б повірити, що Руслан справді живий, дітям про цей дзвінок я не розповіла.
Складності й без того непростій ситуації додавало те, що Руслан Белінський свого часу служив у СБУ. І, як пізніше виявилось, окупанти, які взяли його в полон, про це дізналися. Ймовірність того, що його з такою біографією зможуть відпустити або обміняти, зводилася до нуля.
— На жаль, Руслан сам їм про це повідомив. Не розуміючи, з ким розмовляє, адже на той момент був у критичному стані — з важким пораненням у голову, великою крововтратою та температурою під сорок, — розповідає Людмила.
Наступного дня мені зателефонували знову — цього разу вже із лікарні Херсонської області. Сказали, що Руслан у них, але його перевозять до іншого шпиталю, де є відділення нейрохірургії. Трохи згодом подзвонив лікар з іншої обласної лікарні, де Руслана прооперували. Я попросила лікаря надіслати мені фотографію Руслана. І тільки коли побачила світлину чоловіка, розплакалася від щастя — то був він! Виснажений, з перебинтованою головою, але живий!
«Коли росіяни не бачили, Руслан нишком набирав мій номер і розповідав, що відбувається»
Повідомивши радісну звістку дітям, Людмила почала збирати інформацію про стан чоловіка. Операція пройшла успішно, але попереду чекало тривале і важке лікування. І що найнебезпечніше — палату Руслана цілодобово охороняли окупанти.
— Я почала шукати варіанти, як допомагати на відстані, — розповідає Белінська. — Через знайомих знайшла на окупованій території людей, які погодилися приносити Руслану домашню їжу. Перераховувала їм гроші на картку. Вони ж купили Руслану російську сімку в телефон (після «референдуму» в регіоні зник український зв'язок), і Руслан зміг мені подзвонити. Його голос звучав зовсім інакше, я спочатку навіть його не впізнала. Він сказав: «Мася, це я». А я у відповідь попросила назвати імена наших дітей. Він назвав — й останні сумніви в тому, що це справді мій Руслан, розвіялись.
Іноді в нас виходило одне одному телефонувати. Коли росіяни не бачили, Руслан набирав мій номер і повідомляв, що відбувається. Так тривало кілька місяців. Чоловіку потроху ставало краще, але через серйозне пошкодження мозку він не міг вставати і навіть ворушити ногами.
Найбільше я боялася, що настане момент, коли росіяни заберуть його з лікарні до в'язниці чи якогось підвалу. Перші кілька місяців окупанти взагалі не відходили від його палати — Руслан був для них цінним полоненим. Але потім у них відбулася ротація. До лікарні прийшли нові люди, і вони вже були не настільки уважні, як їхні попередники. Вирішили, що Руслан настільки важкий, що нікуди від них не втече. Я зрозуміла, що це мій шанс. Потрібно їхати за чоловіком — зараз чи ніколи.
— Сама ідея — поїхати на окуповану територію і якимось чином викрасти з палати чоловіка, який перебуває під охороною і не може самостійно пересуватися, — звучала абсурдно. Мої рідні та друзі, яким я повідомила про свій план, з усіх сил намагалися мене відмовити. Керівник на роботі був упевнений, що окупанти візьмуть мене в полон чи вб'ють. Але єдине, чого я справді боялася — залишати дітей самих. Решту питань я намагалась продумати до деталей.
Для початку довідалась, як люди потрапляють на окуповані території. З'ясувала, що є перевізники, які попри всі ризики регулярно мотаються туди-назад. Звичайно, взяти в машину викраденого з полону військовослужбовця погодився б далеко не кожен. Але я знайшла одного сміливця. Чесно сказала йому, куди й за ким будемо їхати, бо не хотіла його підставляти. Проінформувала лікаря зі шпиталю, де лежав Руслан. І пообіцявши дітям, що скоро привезу їхнього тата, рушила в дорогу.
«Коли на четвертому блокпості ми врешті почули українською “Добрий вечір”, у мене з очей ринули сльози»
Шлях був довгим — через черги на блокпостах з Одеси до Херсонської області ми їхали майже дві доби. Для ворожих блокпостів у мене була підготовлена легенда про те, що я їду в гості до родичів. Але окупанти не поставили мені жодного запитання — можливо, тому що я жінка. Чоловіків вони допитували і ретельно обшукували.
Був момент, коли план Людмили мало не зірвався. Діставшись лікарні, жінка побачила там десятки озброєних росіян.
— Вони були скрізь — у приймальному відділені, в коридорах, — розповідає Людмила. — Виявилося, напередодні було поранено якогось їхнього очільника. Він лежав в одній із палат, а всі ці люди дбали про його безпеку. Я не уявляла, як у такій ситуації непомітно вивезти паралізованого чоловіка з лікарні. Але мені пощастило. Окупанти були настільки зосереджені на своєму пораненому, що навіть забули про чергування біля палати Руслана. Я зайшла всередину. Ніколи не забуду цей момент. Чоловік знав, що я до нього їду, чекав і дуже за мене хвилювався. Особливо коли я вже опинилась на окупованій території без зв'язку, і він не міг мені додзвонитися. Тож, коли я зайшла до палати, час ніби зупинився. Ми дивилися одне на одного і не могли вимовити жодного слова. Тільки плакали...
Попереду стояло завдання непомітно вивезти чоловіка з лікарні.
— Нові військові, які зібралися у шпиталі через пораненого російського начальника, не знали, хто такий Руслан. Головне було не потрапити на очі тим, хто бачив Руслана раніше, — пояснює Людмила. — Інакше як везінням я це назвати не можу — ми проскочили. Все життя буду вдячна лікарям, які дали нам із собою не тільки справжню виписку, але й фальшиву довідку про те, що Руслан нібито отримав травми в ДТП. Цю липову довідку я мала показувати на ворожих блокпостах, аби ніхто не запідозрив, що Руслан — військовий, поранений на фронті.
Я хвилювалась, чи зможе чоловік сидіти в автівці, але він впорався. Я молилася й весь час повторювала собі під ніс слова, які вигадала для окупантів на блокпостах. Вигадала цілу легенду про аварію, в яку нібито потрапив Руслан — з безліччю деталей для переконливості. На першому блокпості почала її розповідати… Аж раптом під час нашого допиту почався обстріл ворожих позицій. Окупанти заметушилися й наказали нам швидко проїжджати. Далі був другий блокпост. І знову — починається допит, але не встигаю я розповісти свою історію, як окупанти отримують терміновий наказ звільнити для чогось дорогу. І в метушні всі машини в черзі швидко пропускають. У такі моменти неможливо уникнути думки, що все це справа янгола-охоронця. Ну й на третьому блокпості у нас просто перевірили документи — окупанти були певні, що ми вже пройшли допити та обшуки на двох попередніх. А коли на четвертому блокпості ми врешті почули українською «Добрий вечір», у мене з очей ринули сльози. Ми вдома. Ми це зробили.
Насамперед я зателефонувала дітям. Сказала, що тато зі мною і ми незабаром приїдемо. За збігом обставин, цього дня саме був день народження чоловіка. Діти побігли купувати торт. День повернення Руслан назвав своїм третім днем народження. Перший був, коли він з'явився на світ, а другий – коли дивом вижив в окопі.
Історія порятунку мого чоловіка з окопу не менш вражаюча. Виявилося, що Руслан три дні пролежав у землі — там, де побратими бачили його востаннє. Без їжі, води, медичної допомоги. Не знаю, як це можливо, але він вижив. Руслан каже, що то рідна земля не дала йому померти. Його знайшли мешканці Олександрівки, які шукали в окопах живих, аби врятувати, та мертвих, аби поховати. Вони почули хрипіння Руслана, перенесли його до сараю, перевдягли у свій одяг, а документи військовослужбовця закопали в городі. Їсти Руслан не міг, тому вони давали йому сирі яйця та молоко. І сподівалися, що за кілька днів воїну стане краще. Але чоловік знепритомнів, рана гноїлася, почалась лихоманка, і стало зрозуміло, що без медичної допомоги він не виживе. Транспорт на той момент ходив лише в бік окупованого Херсона, тож вони посадили Руслана в рейсовий автобус. Який зупинили окупанти — так Руслан опинився в полоні.
Після деокупації правого берега Херсонської області я розшукала людей, які врятували чоловікові життя, та особисто їм подякувала. А вони повернули мені його документи, які викопали з землі на городі. З того часу Руслан вдома, в Одесі, проходить реабілітацію. І він уже досяг дуже хороших результатів. Лікарі та реабілітологи пояснили, що через пошкодження мозку у Руслана Белінського порушено моторику, але поступово здорові ділянки мозку візьмуть на себе функцію пошкоджених.
— Чоловік не лише вже встає, а й ходить! — радіє Людмила Белінська. — Поки що з ходунками, але його кроки дедалі впевненіші. І все це тільки завдяки його силі волі — він дуже старається заради дітей. Щодня, за будь-якої погоди та самопочуття, він їде до реабілітаційного центру, де довго й наполегливо займається. Не сумніваюся, що вже скоро Руслан ходитиме, ні на що не спираючись.
Діти від тата не відходять. Старша донька постійно супроводжує його на реабілітацію. А я працюю і, як і раніше, намагаюся всюди встигати. Іноді, озираючись назад, навіть сама не вірю, що ми таке пережили. Не можу сказати, що зараз у нас не буває складних моментів. Реабілітація — процес непростий. Руслан може нервувати, засмучуватися. Але в такі моменти я намагаюсь бути поруч: вчасно відволікти, перевести на жарт. Ми з Русланом пів життя разом, але тепер любимо та цінуємо одне одного сильніше, ніж раніше. Наші діти живі та здорові, ми поруч. І це для нас найголовніше.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
