Ексклюзив
20
хв

Українки в Англії: високий рівень працевлаштування та гостра проблема з пошуком житла

«Не думала, що я така вперта — роки практики за фортепіано далися взнаки. Коли годинами вдосконалюєш той «кривий» пасаж, аби довести його до ідеалу. Так і тут: я відправляла резюме знову і знову. І всюди мені відмовляли»

Катерина Копанєва

Аби потрапити до Англії по програмі для біженців, треба знайти тих, хто тебе там прихистить. Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

За рівнем зайнятості українських біженців у західних країнах лідирує Польща — на сьогодні тут знайшли роботу вже 65 відсотків українських переселенців працездатного віку (за даними Організації економічного співробітництва та розвитку). Друге місце у рейтингу посідає Великобританія, де працевлаштувався вже 61 відсоток біженців з України.

Попри те, що потрапити до Великобританії українцям складніше, ніж до країн ЄС (адже для цього потрібна віза), у країну за спеціально розробленою для українських біженців програмою Homes for Ukraine приїхало вже понад 138 тисяч осіб, більшість з яких — 103 тисячі — оселились в Англії. Sestry з'ясували, як адаптуються наші переселенки в Англії, з якими несподіванками стикаються та яким чином знаходять собі роботу за фахом.

Великобританія швидко реагує на проблеми українських біженців. Фото: Shutterstock

Українські біженці в Англії можуть розраховувати на 450 доларів на місяць

З березня 2022 року потрапити до Великобританії українські біженці можуть двома способами: за програмами Ukraine Family (у випадку, якщо родичі українця — резиденти Великобританії) та Homes for Ukraine. Скористатися останньою українці можуть, якщо знайшли серед місцевих мешканців людину, яка погодилась виступити їхнім спонсором — тобто надати їм дах над головою щонайменше на пів року. Поки у спонсора живуть українські гості, він отримує від уряду «подяку» в сумі 500 фунтів (630 доларів) на місяць. Якщо умови в будинку спонсора визнані придатними для прийому біженців (місцева влада попередньо перевіряє будинок), українці отримують британську візу протягом декількох тижнів з моменту подання заявки.

Віза видається на три роки і дає право працювати та навчатися у Великій Британії. Після прибуття кожен українець отримує «вітальні» 200 фунтів (250 доларів). Далі спеціальних виплат для українських біженців не передбачено, але, отримуючи доступ до системи пільг нарівні з британцями, українці можуть претендувати на виплати з безробіття (Universal Credit), що становить близько 360 фунтів (450 доларів) на місяць. Певну частину виплат людина може отримувати навіть у випадку, якщо вже знайшла роботу, але її дохід не дозволяє орендувати житло — у такому разі держава компенсує суму, якої бракує.

«Часом 150 відправлених резюме замало, щоб тебе помітили й запросили на співбесіду в Англії»

Марина Василиненко з Дніпра приїхала до Англії в червні 2022 року. У Дніпрі Марина з дітьми та чоловіком жили за кілометр від багатоповерхівки, в яку в січні 2023 року влучила російська ракета, вбивши 46 людей. Марина з двома синами-школярами та мамою на той момент вже були в провінції графства Девон, де їм вдалося знайти спонсорів — британське подружжя.

Шлях на англійський ринок праці Марині Василиненко (на фото з дітьми) відкрило волонтерство. Фото з приватного архіву

— Коли почалася війна, багато британців виявили бажання прийняти у себе українських біженців і розміщували оголошення на сайтах та групах у Facebook — розповідає Sestry Марина. — Зараз вже знайти спонсора складніше. У подружжя, до якого ми приїхали, велика родина, але діти та онуки давно роз'їхалися, тому в них були вільні три просторі кімнати. Попри мовний бар'єр, ми зі спонсорами швидко порозумілися. Для нас це був унікальний досвід — побачити життя англійців зсередини. Мене здивувало, що більшість з них, всупереч стереотипу з англійським сніданком, взагалі не снідають. Можуть і не пообідати, надолуживши все вечерею. Діти у більшості родин сплять вже о восьмій годині вечора. Мої сини довго звикали до такого режиму, але спонсори з розумінням ставилися до нашого вечірнього шуму.

Моя мова на момент приїзду до Англії була далека від ідеальної. У школі я вивчала французьку, а англійську почала вчити лише три роки тому під час карантину. Я спочатку взагалі не розуміла місцевих жителів — не звикла до акценту й не могла розібрати навіть знайомі слова. Але я пішла на організовані міською радою для українців уроки англійської, а згодом вступила до коледжу на курс ESOL (English for Speakers of Other Languages), де двічі на тиждень по 3,5 години вивчала мову за програмою для іноземців. Для українців це навчання безкоштовне.

Майже одразу почала шукати роботу. Іноді чую скарги, що мовляв, після відправки 10-15 резюме на різні вакансії люди не отримують відповіді. Зі свого досвіду можу сказати, що нерідко й 150 відправлених резюме замало. Пошук роботи в Англії — це марафон. Потрібно бути готовим витрачати на це багато часу. «Підганяти» свої резюме та мотиваційний лист під кожну вакансію, змінюючи ключові слова в залежності від того, якими є вимоги на ту чи іншу посаду. Справа в тому, що у більшості англійських компаній резюме кандидатів на першому етапі сортує робот. І якщо у вашому не буде ключових для вакансії слів, його навіть не побачить HR. Спочатку нічого не виходило — я не отримувала жодних відповідей. Але я людина наполеглива, тому навіть не думала здаватися.

Паралельно Марина зайнялася волонтерською діяльністю — допомагала новоприбулим українцям у місцевій міськраді (council). І саме цей досвід відкрив їй шлях на англійський ринок праці.

— Я активно взялася за роботу, і оскільки її було багато, згодом з’явився і бюджет на оплату мого часу, — каже Марина. — Так у мене з'явилася перша part-time робота. Це були лише 8-10 годин на тиждень, але новий пункт у резюме про це моментально дав ефект: мене почали запрошувати на співбесіди. З чого я зробила висновок, що для англійського роботодавця дуже важливим є досвід роботи саме в цій країні. Нехай навіть в іншій сфері, але в Англії. Тут немає такого, як дискримінація чи ейджизм (у резюме в принципі не вказують вік і дуже небажано додавати фото), але в очах англійського роботодавця український біженець — це людина, яка не планувала імміграцію, а отже будь-якої миті може виїхати. Мені ставили такі питання на співбесідах: «Чи ви можете гарантувати, що за місяць не поїдете додому?» І мені доводилося переконувати, що мою серйозні наміри. До речі, ще один величезний плюс у резюме — досвід волонтерства, який тут мають, напевно, 80 відсотків англійців.

Через чотири місяці після того, як почала працювати в місцевій раді, Марина знайшла другу, вже офісну роботу на повний робочий день — менеджером онлайн-магазину.

— Після трьох етапів співбесід мене затвердили, — каже Марина. — Я наповнюю сайт компанії, займаюся відправкою товарів, веденням звітів і навіть сама планую дизайн для продукції, яку ми продаємо. До приїзду в Англію у мене не було жодного досвіду в сфері дизайну, я отримала його вже на місці.

«Перш ніж отримали ключі від орендованого будинку, я чекала два місяці й заповнила 48 документів»

Згодом ми переїхали від спонсорів. Мама вирішила повернутися до України, а ми із синами орендуємо будинок. В Англії є затверджені на законодавчому рівні стандарти житла. Наприклад, якщо нас у сім'ї четверо, ми маємо орендувати житло, де буде щонайменше три спальні. У нашому розумінні це чотирикімнатна квартира чи будинок. Знайти в Англії житло — це лотерея. Процес доволі складний. Я відправила запит на 17 будинків, із них у десять була допущена до перегляду. В половині  з них мою кандидатуру як орендаря готові були розглянути, і я отримала можливість обирати. За час пошуку житла ми обмінялися 74 імейлами з агентом з нерухомості. Перш ніж отримали ключі, я мала зібрати і заповнити 48 документів і форм. Зрештою заїхати вдалося майже через два місяці після того, як відправила запит на перший будинок.

Житло в Англії дороге. Ціни можуть відрізнятися залежно від місця, де ти живеш. У нашому регіоні вартість місяця оренди 2-3 кімнатного будинку стартує від 1100 фунтів (1380 доларів). При цьому середня заробітна плата тут складає 1600-2300 фунтів. Тому оренда — це суттєва стаття витрат для будь-якої родини.

Тут варто зазначити, що в ситуації з орендою багатьох британців (а тепер і українців, які прибули за схемою Homes for Ukraine), рятують виплати з безробіття. Система соціальної підтримки в країні продумана таким чином, що навіть якщо зарплата людини вища за вартість оренди, вона все одно може отримувати певну частину соціальних виплат, адже в неї ще має залишатися необхідний для життя мінімум коштів. Розмір допомоги залежить від доходу людини та вартості оренди.

«В Англії немає звичних для українців музичних шкіл»

Те, що адаптація і пошук роботи в Англії вимагають багато терпіння, підтверджує і приклад вчительки фортепіано з Києва Дани Стронової, яка навесні 2022 року разом з двома дітьми приїхала до графства Східний Сассекс (East Sussex) і почала свої пошуки роботи за фахом.

Дані Строновій англійських працедавці казали, що вона «надто кваліфікована». Фото з приватного архіву

— Досвід із першими нашими спонсорами — сімейною парою з маленькою дитиною — був не дуже вдалим, — згадує Sestry Дана. — За три тижні нам довелося від них виїхати. Це сталося після неприємного інциденту з їхнім собакою, який заліз у валізу моєї доньки і об'ївся шоколаду, що там знайшов. Собаку врятували у ветеринарній клініці, але спонсори після цього повідомили в council, що більше не можуть надавати нам житло і самі відвезли нас до готелю.

В готелі, який нам оплатила міська рада, ми провели всього десять днів. Адже, дізнавшись про нашу ситуацію, британці стали приходили до нас в готель, запрошували повечеряти, підтримувати. І одна родина (чоловік, дружина та двоє дітей) захотіла стати нашими новими спонсорами. Ми прожили у їхньому будинку рік і досі підтримуємо з ними зв'язок.

Хоча, мешкаючи у спонсора, прожити на виплати по безробіттю в принципі можливо, я майже одразу почала шукати роботу. З гарним рівнем англійської та 25-річним досвідом роботи вчителем фортепіано я думала, що в мене це вийде досить швидко. Сподівалася, у пошуках мені допоможе Джоб центр — державна організація, де кожен безробітний має персонального тренера з пошуку роботи (job coach). Але насправді шукати роботу там не допомагають. Максимум можуть назвати декілька сайтів, де дивитися вакансії.

Неприємним сюрпризом для мене стало те, що в Англії немає звичних для українців державних музичних шкіл, де різні педагоги викладають дітям фортепіано, сольфеджіо тощо. Уроки музики є у звичайних школах та коледжах, але учбові заклади не беруть викладачів-інструменталістів до штату. Можуть запрошувати їх лише на певні години.

Але мені дуже хотілося добитися. Ніколи не думала, що я така вперта  — напевно, роки практики за інструментом далися взнаки. Коли сидиш годинами і довбаєш той «кривий» пасаж, аби довести його виконання до ідеалу! Я відправляла резюме до місцевих хорів, церков, музичних театрів. Одночасно підтверджувала кваліфікацію, закінчивши кілька спеціалізованих онлайн-курсів (більшість із них були безкоштовними). Зібрала цілу папку різних сертифікатів. Подавалася і на помічника вчителя, проходила співбесіди. Але отримувала відповіді, що… «надто кваліфікована» для такої роботи. Скрізь мені відмовляли, через що опускалися руки.

«В Англіїї вчителю категорично заборонено торкатися учнів»

Зрештою, Дані пощастило.

— Моя спонсорка познайомилася з жінкою з іншого міста, яка має власну приватну музичну школу, — розповідає Дана. — Так я потрапила на співбесіду до свого майбутнього роботодавця. Музична школа знаходиться прямо в її будинку — діти займаються у прибудові, де є два кабінети. Власниця школи теж вчителька музики, до того ж широкого профілю — грає на флейті, гітарі, фортепіано. Поговоривши зі мною, подивившись мої кваліфікації та виступи з Києва, вона запропонувала мені спробувати.

Дана Стронова знайшла в Англії роботу, яку любить — вона вчить дітей музиці. Фото за приватного архіву

В Англії система викладання взагалі не така, як в Україні. Під час занять діти сидять у навушниках, і кожен має свою програму. Вони не чують одне одного. Окремим випробуванням для мене стала англійська музично-викладацька мова. Зокрема той факт, що ми використовуємо до-ре-мі-фа-соль-ля-сі, а вони —  ABCDEFG змушував мій мозок неодноразово вибухати.

Також виявилося, що тут універсальні музичні терміни замінюють англійськими словами — щоб дитина краще зрозуміла і не мала стресу. В Україні ж звикли вивчати терміни з їхніми справжніми назвами з першого заняття.

В Англії вчителю категорично заборонено торкатися дитини. Я спочатку не уявляла, як так можна працювати, адже іноді, щоб показати, потрібно поставити руку учня на інструмент. Але тут дотик вважається порушенням особистих меж дитини. Можна пояснювати лише на словах і показувати на своєму прикладі. В Англії для всіх на першому місці ментальне здоров'я дітей, а не набуті навички. Вчителі не критикують учнів. Навіть якщо зіграв лише три ноти, все одно скажуть, що це було чудово. Дітей не змушують виступати один перед одним —  знову ж таки, аби вони не мали стресу. Очевидно, у такому підході є свої плюси та мінуси, але діти тут і справді більш вільні, розкуті, не бояться вчителів.

Аби вписатися в цю систему, мені довелося себе ламати. Втім зараз, працюючи вже майже рік, я відчуваю, що все виходить. Я починала із трьох груп учнів, а зараз у мене вже десять груп. З'явилися й приватні заняття. Коли приходять нові діти, я відразу кажу їм, що англійська не моя рідна мова, тому я можу робити помилки. На своєму прикладі показую, що помилок не треба боятися.

Моя школа не бере вчителів до штату, тут всі працюють як приватні підприємці (self-employed). В Англії це дуже поширена практика. Відкриття підприємства, рахунків, складання всіх звітів та декларацій стало для мене ще одним випробуванням. Але є організації, які можуть безкоштовно допомогти. Мене це дуже виручає.

Зараз ми вже самі винаймаємо квартиру. Я все ще отримую певну частину допомоги особам з низьким доходом (Universal Credit), але прагну, щоб кількість робочих годин збільшилася і я більше цієї допомоги не потребувала. Житло, до речі, теж вдалося знайти через знайомих. В Англії що більше людей тебе знають, то краще. Інтеграція до місцевої громади має велике значення.

Хто не працює, той їде додому?

Розповідаючи про свій досвід, обидві наші співрозмовниці кажуть, що не стикалися з дискримінацією чи спробами нав'язати їм стереотип про українців як про не кваліфіковану робочу силу. Пошуки роботи можуть бути довгими та складними, але навіть з неідеальною англійською можна знайти роботу в офісі. Це одна із причин хорошої статистики з працевлаштування українців у Великій Британії. Друга причина — відносно невеликий розмір соціальної допомоги, на яку можна прожити, мешкаючи у спонсора, але дуже складно зробити це вже у «самостійному плаванні».

Однак попри відносно оптимістичні перспективи з працевлаштуванням та соціальну підтримку з боку уряду, є й певні проблеми. Наприклад, уже не перший місяць британські ЗМІ рясніють заголовками про те, що тисячі українських біженців можуть опинитися на вулиці. Йдеться про українців, які все ще живуть зі спонсорами (деякі вже понад півтора року) і не можуть знайти житло в оренду. Причиною відмов власників житла є відсутність стабільного доходу, гарантів, кредитної історії в Англії. Досвід українок, про яких ми писали вище, став успішним насамперед тому, що на момент пошуку житла в обох уже була робота, що є дуже важливою обставиною для орендодавців.

Про українців, які після закінчення терміну проживання у спонсорів не змогли знайти житло і перебувають у статусі безпритульних (homeless), часто розповідає британська преса. Варто відзначити, що бути безпритульним в Англії не означає ночувати на вулиці. Якщо людина не змогла знайти житло, вона має звернутися до місцевої ради і отримати місце в хостелі або готелі. Але це тимчасове рішення, яке глобально не вирішує проблему. Щоб не допустити сплеску бездомності серед українських біженців, уряд Великобританії в листопаді продовжив місячні виплати спонсорам ще на рік. Оце вміють люди вирішувати питання!

Серед причин, через які не вдається знайти житло для довгострокової оренди, а іноді й роботу, українці також називають невизначеність з візовим статусом. Йдеться про те, що термін дії віз першопрохідців, які прибули за схемою Homes for Ukraine навесні 2022 року, спливає вже навесні 2025-го. Британські роботодавці та власники житла, які звикли до довгострокового планування, звертають увагу на цей момент — і можуть через це відмовити в роботі чи оренді.

Про те, що невизначеність із візовим статусом не дозволяє багатьом українцям повноцінно інтегруватися в суспільство, вже не раз заявляли представники громадських організацій, які допомагають біженцям. Про це йдеться і в жовтневому звіті Національного аудиту офісу Великобританії, де сказано, що найближчим часом ризикують виявитися безпритульними щонайменше 4890 українських сімей. Відреагувавши на звіт, в уряді Великобританії пообіцяли, що питання про майбутнє «українських схем» буде вирішено «задовго до закінчення терміну дії перших віз».

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
український народний дім перемишль горків ігор

Український Народний дім у Перемишлі — це будівля, про яку не розкажуть під час туристичних екскурсій містом. За останні кілька років мені неодноразово доводилося відвідувати такі тури й щоразу я помічала, як місцеві гіди оминають згадку про українців — одну з ключових спільнот Перемишля, яка залишила по собі десятки архітектурних і історичних артефактів. Українську громаду Перемишля місцеві часто називають «православними», хоча це не точне визначення. У 1860-х роках, коли Перемишль активно розвивався завдяки будівництву фортеці-форпосту, тут проживало лише 10 тисяч людей, а до 1910 року їх кількість зросла до 56 тисяч. З них 12,3 тисячі — українці, які здебільшого були греко-католиками.

Український Народний дім розташований у центрі міста на Костюшки, 5. Колись це була модернова будівля, збудована коштом української громади за ініціативи Теофіла Кормоша — доктора права, адвоката, громадського діяча й члена місцевої української спільноти у 1903-1904 роках. Теперішній керівник Українського Народного дому Ігор Горків розповідає, як і чому місце, яке не помічають туристичні гіди, стало ключовим для українства.

«Не таке синє небо, не така зелена трава»

Галина Халимоник: Пане Ігорю, розкажіть історію вашої родини, адже вона, наскільки знаю, безпосередньо пов'язана з історією Народного Дому у Перемишлі ще у попередніх поколіннях. І певною мірою є віддзеркаленням історії багатьох українців, які ведуть свій родовід з південно-східних земель Польщі.

Ігор Горків: Родину моїх бабусь-дідусів депортували під час операції «Вісла» під гаслом «остаточного розв'язання української проблеми в Польщі» — в межах домовленостей між комуністичними урядами СРСР та Польщі, як і ще 150 тисяч українців з території Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя. До цього одразу після Другої світової війни приблизно півмільйона українців були депортовані із теперішніх земель південно-східної Польщі до Радянської України, натомість звідти забрали більшість польського населення. У 1947 році ще 150 тисяч українців депортували на західну і північну частину Польщі — на так звані «повернуті землі».

Таким чином прокремлівський Уряд комуністичної Польщі хотів стерти українську ідентичність та полонізувати українців. Їм суворо заборонили повертатися на землі, які були для них рідними. 

Втім, на західних землях Польщі вони не бачили для себе майбутнього, бо там не було «українського життя»: свого театрального гуртка, свого часопису, свого священника, своєї церкви, своєї школи. Вони шукали місця, де є український священник, витрачали інколи день, щоб дістатися до церкви, відстояти двогодинну службу, і так само день на дорогу назад. Українці — народ, який дуже прив'язаний до землі. Все на новому місці для них було не так: і небо не таке синє, і трава не така зелена, і сонце не так гріло. 

Попри заборони, вони шукали змоги повернутися додому. Тим паче, що в Перемишлі залишався Український Народний дім, була церква. Перемишль став містом-міфом, що давав надію на відродження українського життя спільноти. Люди почали правдами-неправдами повертатися саме туди, прописуватися в навколишніх селах, щоб відчути дух «українського життя». 

— Ця ідея закладалася від початку будівництва Народного дому в Перемишлі? 

Коли будували Народний дім у Перемишлі, це не була ідея саме української громади. Тоді був бум будівництва таких домів на Галичині. Українці будували свої народні доми, поляки польські. Люди хотіли гуртуватися в окремі громади. Українці довго запрягали, тому Народний дім у Перемишлі з'явився набагато пізніше за інші. Його збудували коштом місцевої громади й навколишніх сіл, які були переважно українськими, плюс за підтримки української діаспори. 

У будівництво була закладена дійсно велична мета — цей дім мав стати символом воскресіння України-Русі, яка повстане незалежною державою на карті Європи так само, як повстав дім. Навіть купол побудували  як для церкви. Фасад прикрасили синьо-жовтим орнаментом, а в театральному залі всередині є орнаменти з різних регіонів України: від Сяну, який бере початок на Львівщині, до Дону, з написами про відродження України.

Український Народний Дім у Перемишлі

Українська спільнота Перемишля мала дуже свідому громадянську позицію та україноцентричний менталітет. Для відродження українства Перемишль відіграв надзвичайно важливу роль. Саме це місто український історик Михайло Грушевський називав «головним осередком українського життя на західному пограниччі», саме тут вперше пролунала пісня «Ще не вмерла України», що згодом стала національним гімном держави, автор музики Михайло Вербицький народився у селі неподалік від Перемишля та похований на території сучасної Польщі. З театральної сцени Народного дому пророчу поему «Мойсей» читав Іван Франко. 

Український бізнес Перемишля започаткував два вихідних дні 8 та 9 березня — у день народження та роковин Тараса Шевченка

Вони були наповнені культурно-просвітницькими подіями. Тому не дивно, що українці Польщі, яких прокремлівські комуністи хотіли позбавити ідентичності, шукали місця, де вони могли відчути себе українцями без страху, де було б «українське життя». 

— Що було в цей час з Українським Народним домом у Перемишлі? 

У 1947 році все майно української громади, як і  інших товариств, було націоналізоване. Після смерті Сталіна в Польщі почалася відлига, комуністична влада дала право національним меншинам створювати свої товариства. Це був 1956 рік. По одному товариству з’явилося у білорусів,  українців та інших меншин.

«Українське суспільно-культурне товариство», як воно називалося, було повністю підконтрольне польській комуністичній владі: доноси, контроль за висловлюваннями, думками. Втім, навіть у такій формі це дозволило українцями бодай якоюсь мірою відродити свою спільність: у культурних заходах, у діяльності. Тут працював театральний гурток, випускався часопис «Наше слово», був пункт навчання українській мові. 

Українська громада Перемишля роками зверталася до місцевої влади щодо повернення будівлі, але не могла цього добитися. Три покоління намагалися зберегти будівлю  через оренду частини приміщень. Спочатку це була одна кімната, далі дві, три, згодом театральний зал, потім поверх вище — так українці дбали про будинок, були поруч з ним, намагалися врятувати від руйнування та забуття. 

За 1 відсоток вартості — 100 відсотків ідентичності

— Пам’ятаєте, як ви вперше прийшли до Народного дому?

Я народився на півночі Польщі, але багато чув в родині про Український народний дім в Перемишлі. Батьки намагалися підтримувати в мені розуміння, що я українець, громадянин Польщі українського походження, вдома ми говорили українською, я навчався в українській школі. Тому у мене завжди було зворушливе й особливе ставлення до цього місця. І переїзд до Перемишля був для мене свідомим рішенням.  

Завжди хотілося побачити цей будинок. Це сталося у 2007 році. Тоді народний дім роздали під комунальні квартири, відкрили там громадський туалет. Стан був жахливим. 

«Українське суспільно-культурне товариство» проіснувало до 1989 року. Воно було ліквідоване через тісний зв'язок з комуністичним режимом, на заміну йому прийшло «Об’єднання українців у Польщі». Згідно з нормою Закону Польщі про національні меншини, до них належать меншини, які мешкають на території Польщі останні 100 років. Українці жили на території східної частини Польщі завжди, а не лише останні 100 років. Їх неможливо асимілювати остаточно. Про це свідчить і той факт, що під час перепису 2011 року українську національну ідентичність заявило більше українців, ніж під час перепису 2002 року. 

Українська громада неодноразово зверталася до муніципалітету з проханням передати їй будівлю, але ми змогли дійти згоди лише у 2011 році. Саме «Об’єднання українців у Польщі» викупило будівлю у місцевого муніципалітету за символічний один відсоток вартості. Це рішення також було пов'язане із взаємною поступкою з боку України повернення полякам будівлі Польського дому у Львові. 

Пізніше українська громада зібрала 6,5 мільйонів злотих приватними пожертвами й грантами з необхідних 12,5 млн на ремонт будівлі. Ремонт почався з театральної зали: нам здавалося надзвичайно важливим показати, як зміниться життя будівлі після того, як вона повернеться до української громади. Хотіли, щоб з перших днів там почалися культурні й інтеграційні заходи. 

Відтоді це місце працювало не тільки для української громади, воно стало місцем міжкультурного діалогу, близького знайомства й подолання стереотипів. Адже ніхто не повинен бути сегрегованим у свою культурну бульбашку. 

— Правду кажуть, що місцева влада часто ігнорує пропозиції дружби від Українського Народного дому? 

Перемишль місто непростої історичної долі.

Українську тему використовують майже всі політики під час виборів, не зробивши висновків з помилок минулого

А оскільки весь час проходять якісь вибори, складається враження, що це безкінечний процес. Ми робимо все, що можемо, аби подолати стереотипи й упередження щодо українців, однак багатьом політикам простіше грати на виборчих симпатіях, призначивши когось ворогом. Часто історичні теми використовують як зручний ґрунт для маніпуляцій. 

Як ми з цим боремося? Розповідаємо факти — про внесок українців у польську пенсійну й податкову системи, наприклад. Коли відбувались фермерські протести у Перемишлі, ми акцентували увагу на збитках, які несли польські підприємці через блокування кордону.

До того ж ми активно запрошуємо до участі в усіх заходах польську спільноту  тільки в тісному контакті можемо подолати упередження. На жаль, не все залежить тільки від нашої громади, але наші двері завжди відчинені. І це єдиний спосіб — хоч і нешвидкий, — щоб збудувати українсько-польську спільність. Табличка на стіні Народного дому каже: «Нема вільної України без вільної Польщі, немає вільної Польщі без вільної України». Це мають усвідомити українські й польські політики та громади по обидві боки кордону. 

Театральна зала на 24 ліжка

— Водночас Народний дім в Перемишлі завжди був місцем сили для українців не лише Польщі. Зокрема, під час повномасштабної війни…

Так, ми завжди були поруч з Україною в усіх її випробуваннях. Коли стався Євромайдан, а пізніше Революція гідності, українці Польщі й поляки збирали гуманітарну допомогу. Коли українська сторона, керована тоді експрезидентом-втікачем Віктором Януковичем, заборонила ввозити гуманітарні вантажі, ми ділили їх невеликими партіями вивозили в індивідуальних автівках, збирали з українського боку кордону і везли далі.

Перед війною ми зібралися, щоб обговорити, чим Український Народний дім у Перемишлі зможе допомогти українцям. Ми розробили план допомоги, і якщо ви бачили в Перемишлі на вокзалі волонтерів, які підходили й допомагали українським біженцям дістатися до необхідного потягу, автобусу, отримати логістичну інформацію, це були українські й польські волонтери нашого Дому. 

Ми серйозно підготувалися, мали протоколи надання допомоги.

Театральна зала, де виступали українські й польські митці Соломія Крушельницька, Лесь Курбас, Оксана Забужко, Ольга Токарчук, Анджей Стасюк, перетворилась на тимчасовий хостел на 24 ліжка. Такою ми уявляли собі кількість українських біженців. Потім ми доставляли ліжка: 50, 80…

Загалом протягом пів року у нас зупинилося близько 5000 людей — з ночівлею і харчуванням.

Театральна зала пертворюється на прихисток для біженців, 2022. Фото: Адам Яремко

Український Народний дім в Перемишлі організував понад 1000-денне чергування на вокзалі. Наші волонтери зустрічали поїзди з України, допомагали жінкам з дітьми донести валізи, розібратися з логістикою. Ми підготували інформацію, яку доносили біженцям за 100 секунд. Основне, що варто було знати українцям, аби не натрапити на шахраїв і злодіїв. Працювали також у кімнаті матері й дитини. За всім цим стояв колектив «Об’єднання українців у Польщі» — польські й українські волонтери, які були готові в будні і свята.

За підтримки спонсорів вдалося відремонтувати частину будівлі, де зараз функціонує хостел для біженців. У ньому постійно перебувають люди, які потребують тимчасового прихистку — видихнути й зрозуміти, куди рухатися далі. Був відкритий також шелтер для людей з інвалідністю, розрахований на короткотермінове проживання — від двох до трьох місяців. Ці люди й до війни стикалися з труднощами, а тепер їм потрібен додатковий час для адаптації та відновлення.

Нашою метою було допомогти людям спланувати майбутнє: знайти роботу, школу дітям, курси з вивчення мови. Через два-три місяці люди казали, що «далі вже самі» — і те, що вони можуть дати собі раду, — головна винагорода нашої роботи. Завдяки підтримці біженці повертали контроль над своїм життям. 

Завдяки різноманітним грантовим програмам нам вдавалося, наприклад, організовувати візити лікарів до хостелу, психологічну допомогу. Зараз через зупинку підтримки від USAID частину програм довелося скоротити — зокрема, напрям психологічної допомоги. Шукаємо, чим можемо це замінити, оскільки українська громада Польщі зайнята переважно зборами для фронту. Чимало організацій виходять зараз з участі в допомозі, хоча потреба в ній не зникла. Наша організація все ще залишається асистентом для українців з багатьох питань: переклад в складних життєвих ситуаціях, організація похорон, підтримка жінок, які мають народити.

Для нас роботи стало більше, бо коли всі йдуть, ми залишаємось одними з небагатьох
Понад 1000 днів повномасштабної війни першим контактом українців на вокзалі в Перемишлі були волонтери Народного Дому. Фото: Adam Jaremko

— Зараз дедалі частіше лунає думка про те, що частина воєнних біженців можуть залишитися в Польщі назавжди, оскільки вони вже змінили статус тимчасового захисту на робочі контракти. Яким має бути політика Польщі щодо інтеграції українців? 

Держава не повинна виключати з цього процесу громадські організації, які мають успішний тривалий досвід інтеграційної роботи. З моменту, коли Народний дім у Перемишлі відновив свою роботу, ми провели десятки спільних польсько-українських заходів. Ми позиціонуємо себе як Український Народний дім, в якому є місце для всіх мешканців Перемишля, а не лише для українців. 

Це підхід, який не будує навколо нашої громади мур, а відчиняє двері. Лише через постійні особисті контакти й відкриті культурні простори ми можемо побудувати справжній міст взаєморозуміння. Саме такі ініціативи, як наша, доводять: інтеграція — це не асиміляція, а співжиття, де кожен зберігає свою ідентичність, водночас стаючи частиною чогось більшого. 

Ф‍отографії: архів УНД у Перемишлі

20
хв

Табличка на стіні Народного дому промовляє: «Немає незалежної України без незалежної Польщі, немає незалежної Польщі без незалежної України»

Галина Халимоник
права жінок у світі ельжбета корольчук

Кожна четверта країна в світі зазнала регресу в сфері прав жінок, зазначає останній звіт UN Women 2024, а в Європейському Союзі близько 50 мільйонів жінок продовжують переживати високий рівень сексуального та фізичного насильства — як вдома й на роботі, так і в публічних місцях.

З докторкою соціологічних наук, професоркою Варшавського університету Ельжбетою Корольчук розмовляємо про ситуацію з правами жінок у світі, Польщі та Україні, а також про те, що варто робити, аби захистити й підтримати права жінок, які знову під загрозою

Вплив Церкви 

Ольга Пакош: Пані професор, що означає регрес прав жінок?

Ельжбета Корольчук: Це означає, що в багатьох країнах призупинився процес вирівнювання можливостей, а в деяких навіть погіршилась ситуація з існуючими правами.

Звісно, ніколи не було так, щоб усі учасники публічного життя, навіть у ліберальних країнах, приймали рівність статей

Завжди існували групи, які виступали проти прав жінок — репродуктивних, права на аборт, контрацепції чи рівності жінок у політичному житті.

Але у демократичних країнах існувала загальна згода, що ми повинні прагнути повноправної участі жінок у суспільному та політичному житті. Групи, які противились цьому, залишалися на маргінесі публічного життя. Сьогодні антигендерні погляди пересуваються в центр публічної дискусії і — залежно від країни — набирають різних форм.

Наприклад, в Афганістані, де в різні періоди XX століття були введені закони, котрі поліпшували становище жінок, сьогодні у жінок немає жодних прав. Фундаменталісти призвели до того, що жінки не можуть працювати, самостійно виходити з дому, навчатися. Вони не можуть брати участь ані в публічному, ані в політичному житті, більшість з них також зазнає насильства — є дані, які показують, що це може стосуватися аж 85% афганських жінок.

А в Сполучених Штатах, де протягом багатьох років політичний мейнстрім поділяв переконання, що права жінок є очевидною частиною демократії, зараз здійснюється напад як на демократію, так і на права жінок. Одне й інше пов'язано з розвитком антигендерних і консервативних рухів, які часто перегукуються з організованими релігіями — як з християнством, так і з ісламом, а також з ортодоксальним юдаїзмом, який теж ніколи не був другом жінок.

— А як із цим у Польщі? Минуло майже два роки від зміни влади. Чому ж, попри попередні обіцянки, досі не зроблено жодних кроків, аби хоча б частково врегулювати питання абортів?

— По-перше, тому що сучасний політичний клас — і це стосується не лише Польщі, а й багатьох інших країн — значно консервативніший за більшість суспільства. По-друге, питання прав жінок і прав меншин усе ще залишаються під потужним впливом релігійних інституцій.

Акція «Аборт! Так!» у Варшаві, 2024. Фото: Witold Jaroslaw Szulecki/East News

У Польщі ми спостерігаємо виразний культурний конфлікт: країна стрімко секуляризується — молодше покоління відходить від інституційної релігії, а часто й від віри загалом. Водночас значна частина виборців, переважно людей старшого віку, залишаються глибоко релігійними. Костел як політична інституція досі відіграє величезну роль — як на загальнодержавному рівні, так і на місцях. Нерідко єпископи фактично беруть участь у місцевому політичному житті. Велику вагу має й економічна міць Костелу — він залишається одним з найбільших власників майна в країні.

— Чи може зміна президента на щось вплинути?

— Чи можемо ми довіряти політикам? Це питання сьогодні ставить собі чимало людей. Обіцянки звучали ще два роки тому, під час парламентських виборів. Але, як свідчать дослідження, значна частина молодих жінок, які у 2023 році голосували за нинішню коаліцію, нині почувається розчарованою і зневіреною. Під час кампанії саме на них спрямовували зусилля мобілізації — зокрема, через обіцянки щодо репродуктивних прав, фінансової підтримки в питаннях, пов’язаних з абортами, рівності для ЛГБТ-спільноти тощо. Наразі ці обіцянки залишаються невиконаними. Що зміниться після виборів президента — побачимо.

Боюсь, ми маємо справу з ігноруванням виборчинь: спершу їм щось обіцяють, щоб здобути голоси, а потім не виконують обіцяного

Така стратегія не лише відштовхує конкретні групи виборців, а й загалом підриває довіру до демократії як політичного устрою. Питання в тому, наскільки самі політики усвідомлюють це і чи розуміють довгострокові наслідки таких дій.

Як соціологиня я не маю надмірних очікувань. Але як громадянка сподіваюсь, що правлячі партії зрештою прокинуться, і що зміна президента  призведе принаймні до вирішення таких базових питань, як заборона абортів чи нерівність прав ЛГБТ-спільноти.

У Польщі жертва не зобов'язана доводити, що сказала гвалтівнику «ні»

— Як нині виглядає ситуація з правами жінок в Україні?

— Війна — як і будь-яка криза — завжди негативно позначається на суспільстві. З одного боку, звісно, на чоловіках, адже саме вони здебільшого гинуть на фронті або несуть інші тяжкі наслідки, пов’язані зі службою в армії. З іншого боку, тягар щоденного виживання лягає саме на плечі жінок. Йдеться не лише про професійну працю, а й про діяльність, пов’язану з підтриманням життя родин, громад і загалом повсякденного функціонування людей. До того ж в українській армії служить чимало жінок, які несуть, по суті, подвійне навантаження.

Українка серед уламків будинку після російського обстрілу в Миколаєві, 2 серпня 2022. Фото: Kostiantyn Liberov/AP/Associated Press/East News

Війна також означає призупинення нормальної політичної боротьби, а це теж ускладнює можливість меншинам відстоювати свої права. Індивідуальні права, як і права окремих груп, відходять на задній план перед обличчям страшної реальності боротьби з російською агресією.

Попри це помітно, що в політичному сенсі Україна прагне інтеграції з Європою, а це відкриває можливості для впровадження рівноправних рішень. Наприклад, можна  порівняти Україну і Грузію — дві пострадянські держави, які стартували з подібних позицій. Якщо Україна рішуче обрала шлях євроінтеграції, — що, до речі, стало одним з чинників військового конфлікту, — і в цьому контексті ухвалила чимало рішень, як-от ратифікація Стамбульської конвенції, захист прав жінок і меншин, то Грузія рушила в протилежному напрямку. Вона наблизилась до Росії — зокрема, через релігійні питання, обмеження діяльності неурядових організацій та посилений вплив Православної церкви.

Грузинський уряд рухається в бік обмеження прав меншин, зокрема ЛГБТ-людей, що є частиною ширшого процесу звуження прав громадянського суспільства і простору для низових рухів. Це свідчить про те, що маємо справу не лише зі світоглядними чи культурними розбіжностями — ставлення до рівноправ’я є також елементом геополітичного вибору, який здійснюють держави. Так само було у випадку Польщі та інших країн, які вступали до ЄС — цей процес був пов’язаний з прийняттям принаймні частини зобов’язань у сфері рівноправ’я. І це, безумовно, має значення для конкретних рішень, які ухвалює держава, хоча результати не завжди відповідають очікуванням.

Під час акції протесту в Тбілісі, 18 квітня 2024. Фото: VANO SHLAMOV/AFP/East News

— Яких законів або правових механізмів бракує в Україні для підтримки прав жінок? Чи проблема полягає лише в кризі, спричиненій війною?

— Я не є спеціалісткою з українських справ — про це варто питати самих українок. Але думаю, що ситуація складна. З одного боку, варто запитати: наскільки відкритими є державні інституції до голосів меншин, зокрема жінок? Наскільки вони насправді представляють групи, які в суспільстві перебувають у вразливому становищі?

З іншого боку, проблема полягає також у способі реалізації наявних норм. Наприклад, коли йдеться про захист від насильства — одну з найфундаментальніших тем. Якщо такого захисту немає, зрозуміло, що громадянки не мають рівних прав.

Якщо вони не захищені у власному домі чи на вулиці, годі говорити про рівні можливості в політиці чи інших сферах

І тут постає питання: чи здатна держава, яка проходить через настільки глибоку кризу — воєнну, економічну, інфраструктурну, — ефективно гарантувати жінкам захист від насильства? Я думаю, ми повинні цього вимагати, але водночас слід розуміти, що це — надзвичайно складне завдання.

— А як із цим у Польщі? Чи польське законодавство дієве в контексті захисту жінок?

— Так, у багатьох сферах існують цілком непогані правові норми, але часто вони не впроваджуються належним чином. Прикладом можуть бути зміни, запроваджені у лютому цього року — щодо визначення зґвалтування.

Згідно з новими положеннями, зґвалтуванням є будь-яке порушення сексуальних меж без чіткої згоди. Тобто теоретично тепер жертва не зобов’язана доводити, що сказала «ні», — натомість кривдник має довести, що отримав згоду

Разом з тим у нас немає жодної масштабної інформаційної кампанії з цього приводу. Більшість людей навіть не знає, що щось змінилося. Немає відповідних освітніх програм. Не проводиться достатньо тренінгів для поліції та прокуратури, які дозволили б ефективно впроваджувати нові норми.

Такі речі мали б опинитися на перших шпальтах газет.

«Не можу повірити, що ми знову маємо протестувати проти цього лайна». Протест у США. Фото: Shutterstock

«Права жінок не даються раз і назавжди»

— Колись Сполучені Штати були прикладом у боротьбі за права жінок і реалізацію цих прав. А як тепер? Суфражистки перевертаються в трунах?

— Я сподіваюся, що Сполучені Штати стануть не лише прикладом того, як можна зруйнувати те, що здавалося вже здобутим, але й навчать нас, як це справді втримати. Варто підкреслити, що порівняно з Польщею, Україною та більшістю країн Східної Європи права жінок у США були гарантовані досить пізно — у той момент, коли більшість жінок у Східній Європі вже працювала й мала певну фінансову незалежність.

У Польщі жінки отримали право на аборт у 1953 році, а у США федеральне право на переривання вагітності було запроваджене лише в середині 70-х.

Хоча ще на початку 60–70-х років жінки боролися за доступ до легальних абортів, протягом останніх п’яти десятиліть США сформували образ країни, в якій права меншин і жінок дуже розвинені

Але ця боротьба за рівність завжди була напруженою, а противники рівноправ’я ніколи не залишались осторонь.

Сьогодні головна відмінність полягає в тому, що частина політичних еліт стала вкрай консервативною, і система захисту прав на федеральному рівні починає руйнуватись. Зокрема, це стосується рішень Верховного суду, який скасував норми, що гарантували право на аборт на федеральному рівні — зокрема рішення у справі Roe v. Wade

Ці зміни показують, наскільки важливо постійно пильнувати за дотриманням принципів рівності. Права жінок не даються раз і назавжди. Це також демонструє зв’язок між правами жінок і меншин та демократією. 

З одного боку, в недемократичних країнах дуже чітко простежується ерозія прав жінок, які зазвичай є тією групою, що першою втрачає свої права. Коли створюється жорстка ієрархія влади, жінки зазвичай опиняються внизу.

З іншого боку, критика прав жінок часто використовується як привід для атак на демократичні цінності й інститути. Напади на гендерну рівність сьогодні є інструментом у руках антидемократичних рухів, які мобілізують суспільство, викликаючи страх і переконуючи людей, що як рівність статей, так і сама демократія зайшли надто далеко. Прикладом може бути кампанія Трампа проти Камали Гарріс, яку зображували як речницю трансгендерної спільноти, а теми, пов’язані з фінансуванням операцій зі зміни статі у в’язницях, використовувались для мобілізації виборців і водночас — для висміювання ліберальної демократії.

Стратегія правопопулістів полягає в тому, щоб висміювати теми рівності, показуючи їх як щось абсурдне й таке, що загрожує самим жінкам, а заодно — підбурювати суспільство проти демократії як такої
Демонстрація на підтримку прав жінок в Афганістані, Лондон, 8 березня 2024. Фото: HENRY NICHOLLS/AFP/East News

— Що ми, звичайні жінки, можемо зараз зробити в Польщі та Україні, щоб захистити свої права?

— Відповідь ми вже знаємо від суфражисток: ніхто не дасть нам прав просто так, ми маємо їх вибороти. А коли вже здобудемо — мусимо їх захищати.

Це трохи схоже на шлюб. Зазвичай, якщо ми беремо на себе всі обов’язки, але не вимагаємо того, що нам належить, інша сторона не допоможе і добровільно нам наших прав не надасть

Те саме стосується і політичного життя.

Йдеться про голосування, підтримку організацій, які допомагають жінкам, а також тих, які виходять на вулиці — людей, які мобілізуються. Йдеться про підтримку конкретних жінок, які діють для інших. Навіть якщо ми самі не готові включатися — ми можемо підтримати їх. Йдеться про підтримку конкретних політикинь, а також про притягнення їх до відповідальності. Йдеться про те, щоб перевіряти, що вони роблять, на яких підставах, висловлювати свою думку. Це те, від чого ми ніколи не повинні відмовлятися. Чи то на Facebook, чи в публічних дискусіях, чи на робочому місці.

Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу

Ми не в Афганістані — ми там, де цей голос у нас є, і ми можемо ним користуватись.

Ми маємо докласти зусиль, звикнути до того, що політична активність — це просто частина нашого життя, а не якась маргінальна річ, яка з’являється лише, наприклад, під час голосування, або й зовсім не з’являється. Бо тоді ми добровільно відмовляємось від можливості змінити світ.

Є жінки, які виступають проти права на аборт. Звісно, вони мають на це право. Але, на жаль, вони діють ані в своїх інтересах, ані в інтересах своїх сестер, подруг, доньок. Ніхто нікого не змушує робити аборт. Але у світі, де жінкам його забороняють, саме звичайні жінки заплатять за цю заборону своїм життям, здоров’ям, психічним добробутом. І на такий світ ми просто не повинні погоджуватися.

20
хв

Ельжбета Корольчук: «Ми все ще живемо в хорошому місці, де наш голос має вагу. Але щоб не втратити його, ми маємо ним користуватись»

Ольга Пакош

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Чиста фінансова вигода». Як українці впливають на економіку Польщі

Ексклюзив
20
хв

Чи є у вас план Б? Терміновий пошук офіційної роботи в Польщі, аби зберегти виплату 800+

Ексклюзив
20
хв

Ми впускаємо гостя в наш дім — і це все змінює

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress