Ексклюзив
20
хв

«Мігранта у Парижі легко відрізнити від місцевого, бо ми весь час кудись біжимо»

«Ми з клієнткою сиділи на терасі паризького ресторану, мій наплічник з фототехнікою весь час був біля моїх ніг. Якщо я і відволіклася, то буквально на кілька секунд. Але цього виявилось достатньо, щоб злодії його підмінили. Коли ми вже зібралися йти, я взяла рюкзак — всередині були порожні пляшки», — фотограф Катерина Бабаш про виклики мігрантського життя у Франції

Катерина Копанєва

Катерина Бабаш. Приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

В умовах, коли більшість українців розпочинає і закінчує свій день у стрічці жахливих і шокуючих новин, як ніколи важливо знаходити віддушину. Допомагають фільми, музика або надихаючі блоги. Як, наприклад, інстаграм-блог Катерини Бабаш про Париж. Атмосферні фото, незвідані туристами локації, лайфгаки — як потрапити до Лувру без черги, де знайти некитайські сувеніри й доступні ресторани Мішлен. Може скластися враження, що в Парижі Катя вже давно. Але насправді приїхала вона три роки тому через повномасштабне російське вторгнення в Україну. Раніше, в 2014, війна сталася у її рідному Донецьку. Тож Катя добре знає, що таке починати життя спочатку — вона проходила це вже двічі.

Найскладніше завдання — знайти, де жити

Життя в Парижі — це романтично, красиво й… дорого. Українці це розуміють, коли починають шукати житло — не тимчасове туристичне, а постійне. За словами Каті Бабаш, пошук житла став для неї одним з найбільших челенджів:

— Я навіть подумати не могла, що тут настільки із цим складно. До повномасштабного вторгнення приїжджала до Парижа чотири рази як туристка. У мене вже були тут друзі, які, власне, і покликали мене до себе, коли почалася війна. Перші три місяці я залишалася з ними у великій квартирі, в якій люди орендують кімнати й живуть як ком’юніті.

Українцям, яким зовсім не було де зупинитися, могла допомогти з житлом влада. Людей, які подавали відповідну заявку до спеціального центру, спочатку селили в готелі під Парижем, а потім розподіляли у соціальне житло (найчастіше це були гуртожитки). Згодом почали відправляти до регіонів, де житлове питання стояло не так гостро — у провінціях навіть була можливість отримати окрему квартиру на сім'ю. 

Після трьох місяців життя у друзів я знайшла квартиру в Парижі в суборенду. Через гострий дефіцит на ринку житла тут такий варіант дуже популярний. Ти орендуєш кімнату або квартиру, але не безпосередньо у власника, а в іншого орендаря — і здебільшого орендуєш ненадовго (мені поки що вдавалося не більше, ніж на п'ять місяців). 

Зняти житло безпосередньо у власника складно навіть не через ціни, а через жорсткі вимоги до орендарів, як-от необхідність підтвердити високий дохід, мати робочий контракт із французькою чи міжнародною компанією та багато іншого. 

Самозайнятих (як я) орендодавці не люблять — їм потрібні гарантії стабільного доходу. Тож суборенда — непоганий, хоч і нестабільний варіант. Шукаю їх у соцмережах. 

Іноді переїжджаєш на нове місце і навіть речі не розпаковуєш, адже все одно незабаром знову переїжджати

У провінції з житлом набагато легше, але я залишаюся в Парижі. Це кохання з першого погляду. Зачарованість містом, яка сталася ще під час першого мого приїзду, залишається й зараз. Архітектура, музеї, історія на кожному кроці — все це рятувало та продовжує рятувати мою психіку, коли читаю новини з дому. Коли в перші місяці війни мене буквально накривало від безвиході, я виходила на вулицю, озиралась довкола — і ставало легше. Я і зараз знаходжу час на прогулянки, продовжую досліджувати Париж і його маловідомі місця, фотографую…

Як професійний фотограф Катя знайшла роботу практично відразу після приїзду. Першою клієнткою стала знайома подруги, яка захотіла фотосесію на вулицях Парижа. Після цієї зйомки про Катю як про фотографа дізналися інші люди — і кількість клієнтів почала збільшуватись:

— Апаратура була у мене із собою — колись я вже вивозила її з Донецька, тепер вивезла з Києва. Везла фоторюкзак з технікою і валізу з речами першої необхідності. Це дозволило мені швидко почати працювати.

Але через рік після приїзду рюкзак з усією технікою вартістю п'ять тисяч євро в мене вкрали… 

Це сталося в одному з паризьких кафе, куди ми зайшли з клієнткою після фотосесії. На жаль, у Парижі, як і в таких туристичних містах, як Рим чи Барселона, вуличні крадіжки — не рідкість. Думаю, злодії помітили моє дороге обладнання під час фотосесії, після чого послідували за мною в кафе. 

Ми з клієнткою сиділи на терасі, мій наплічник весь час був біля моїх ніг. Якщо я відволіклася, то буквально на кілька секунд. Цього виявилось достатньо, щоб злодії його підмінили. Коли ми вже зібралися йти, я взяла рюкзак — всередині були порожні пляшки.

Ця ситуація стала для мене шоком. Не знаю, що б я робила, якби не клієнтка, яка, дізнавшись про випадок, оплатила мої послуги на три місяці наперед. Так у мене з'явилися 1500 євро на покупку нової камери. Пізніше докупила об'єктив.

З того часу — де б я не була — прив'язую рюкзак з апаратурою до своєї ноги

Фотосесія перед розставанням

Катя займається туристичною фотографією — робить фотосесії у відомих і маловідомих місцях Парижа:

— 90 відсотків моїх клієнтів — українці. І ті, які живуть в Парижі, і туристи. Бувають дуже зворушливі зустрічі: коли частина сім'ї спеціально приїжджає з України, щоб побачити близьких, які назавжди їдуть за океан. Люди вирішують провести час разом у Парижі й хочуть фотосесію на згадку. 

Ще я люблю спостерігати за емоціями людей, які тут вперше. Особливо, коли вони бачать Ейфелеву вежу. За три роки тут у мене з'явилися улюблені місця. Наприклад, Jardin des Tuileries біля Лувру, який прекрасний будь-якої пори року. Люблю Люксембурзький парк та Square des Batignolles — не дуже відоме туристам чудове місце у 17-му районі Парижа. Я живу неподалік і часто там буваю. Ще один улюблений куточок — Музей романтичного життя неподалік Монмартру. Цікаве місце і дуже атмосферна локація.

Моя робота залежить від пори року та погоди. Наприклад, зараз замовлень на туристичну фотосесію небагато, бо у лютому-березні у Парижі вітряно, холодно й сиро. Клієнти вже зараз записуються на квітень-травень, коли потеплішає і все почне квітнути. Щоб мати більш стабільний заробіток, я почала також робити зйомки для брендів.

Мінімальна зарплата у Франції — близько 1400 євро чистими

За словами Каті, це необхідний мінімум для того, щоб вижити у Парижі:

— Прожити на ці гроші в Парижі складно, але можливо — за умови, що будете знімати не квартиру, а кімнату (це плюс-мінус 600 євро). А от якщо вас двоє, і кожен  заробляє свої 1400 євро, то ви вже можете винайняти невелику квартиру. Якщо ж говорити про життя в Парижі, коли ти не  зводиш кінці з кінцями, а купуєш одяг, ходиш до ресторанів і їздиш у відпустку, то заробляти потрібно щонайменше 2500-3000 євро на місяць.

Обід серед робочого дня триває щонайменше 1,5 години

У Франції є система соціального захисту, виплати з безробіття (зараз вони доступні й українцям), але це точно не для життя в Парижі. Наскільки мені відомо, розмір виплат становить близько 400 євро на людину. Сумніваюсь, що цих грошей може вистачити на життя навіть у провінції, бо безкоштовного житла у Франції немає — за соціальне (ті самі гуртожитки) теж треба платити.

Смішно слухати заяви деяких опозиційних політиків про біженців, які сидять на шиї у держави. Франція — не та країна, де таке можливе

Мігранта можна відрізнити від місцевого, бо ми весь час кудись біжимо. Ми так звикли, та й виходу іншого немає: ти думаєш, як заробити гроші, як забезпечити собі хоч якусь стабільність. Французи нікуди не біжать. Вони розслаблені, більшість не думає про кар'єрне зростання — вони не мають знайомої нам культури досягнень. Тут переважає культура насолоди життям. 

Якщо плануєш пообідати за тридцять хвилин, краще навіть не заходь у ресторан — там ніхто тебе за цей час не обслужить. Під час обідньої перерви люди приходять до ресторану приблизно на півтори години. Закуски, основна страва, потім кава або келих вина (для французів абсолютно нормально пити вино посеред дня). Ніхто не поспішає повернутися до офісу завчасно. І затримуватися в офісі теж ніхто не буде: якщо робочий день закінчується о шостій вечора, значить, о шостій всі й підуть. 

Безумовно, люди деяких професій не можуть собі дозволити півторагодинний обід у ресторані. Ті ж працівники метрополітену, водії громадського транспорту мають інші графіки. Людям з низьким доходом така опція апріорі не доступна. Історія з ресторанами — переважно для офісних працівників.

До речі, йти до ресторану на обід о четвертій-п'ятій годині вечора часто немає сенсу — велика ймовірність, що вам не зможуть подати жодних страв з меню, бо час обіду вже минув. Страви з'являться в наявності ближче до сьомої години вечора, коли у французів вечеря. Я помітила, що французи харчуються завжди в один і той самий час: сніданок, обід, вечеря — і жодних перекусів. Можливо, це частково пояснює те, чому вони, попри любов до здоби, залишаються стрункими.

Буланжері — це любов. Не всі пекарні тут гарні, але такої смачної випічки, як у Франції, я справді не пробувала ніде. Круасани, пан-о-шоколя (шарована булочка з шоколадом)... І навіть після мішленівських ресторанів моєю улюбленою їжею залишається хрусткий французький багет з вершковим маслом. 

Щодо мішленівської кухні — це дійсно мистецтво. Воно не всім доступне, але я знаю ресторани Мішлен, де ціни нижчі — там можна пообідати (закуска, основна страва й десерт) за 50 євро. Ціна висока, але як для Парижа, то ще не найвища. До речі, Франція з її унікальною кухнею є також другою країною за популярністю споживання їжі в Макдональдсі (перша — США). Фастфуд тут теж люблять.

Відлуння травми часів столітньої війни між Англією та Францією відчувається досі

Згадуючи популярний серіал Netflix «Емілі в Парижі», Катя каже, що там показаний не її Париж:

— У серіалі ми бачимо Париж заможних людей. Навіть не середнього класу, вище. Готелі, ресторани, які там показують, — це клас люкс. Я спеціально подивилася всі чотири сезони й можу сказати, що і французи, і американці показані в серіалі дуже стереотипно. 

Безперечно, якісь речі є частково правдивими. Французи і справді багато палять. Тут дійсно можна побачити сім'ї, в яких постійно присутні колишні партнери (для багатьох людей нормально дружити з колишніми та запрошувати їх на свята до нових родин). Де у чоловіка й дружини є коханці, яких вони особливо й не приховують. Але водночас у серіалі мало показаний такий Париж, яким він є зараз — з людьми різних національностей і культур у всіх можливих сферах. 

Щодо підходу французів до англійської, то в Парижі (особливо в туристичних місцях) її знають. Тоді як у маленьких містечках легко можна зустріти тих, хто скаже, що не розуміє жодного англійського слова. Французи ставляться до англійської стримано — точно не вважають її головною мовою у світі й постійно підкреслюють, що є й інші мови. 

Багато місцевих вчать іспанську або німецьку як другу мову. Відлуння травми часів столітньої війни між Англією та Францією відчувається й досі. Французи люблять, коли іноземці розмовляють з ними французькою.

Навіть якщо твій рівень не перевищує А2, ти довго підбираєш слова і плутаєш відмінки, вони оцінять таку французьку більше, ніж вільну англійську

Здебільшого французи привітні, легко йдуть на контакт. Але одна справа привітно спілкуватися, а зовсім інша — дружити. Стати другом француза непросто, вони не готові пускати нових людей у своє життя. Якщо хочете завести місцевих друзів, моя порада — ходити до різних ком'юніті, клубів за інтересами. Курси малювання, танці, клуби любителів книг — будь-що. Спільні інтереси об'єднують. І не забувайте говорити французькою!

Сама Катя вже добре нею володіє, вільно спілкується з місцевими друзями та клієнтами:

— Мені цікаво із французами. Люди в моєму оточенні переважно дуже інтелігентні, цікавляться політикою, підтримують Україну і добре знають історію. 

Французьке суспільство також знає свої права та вміє їх захищати. Один з прикладів — профспілки. Тут часто відбуваються страйки, і що найважливіше, вони дають результат. Звернутися за допомогою до профспілки можна навіть якщо ти не є її членом — якщо твої права як працівника були порушені, тобі допоможуть. 

Тут цінується і людська праця, і можливість відпочити від неї: у маленьких містечках у неділю абсолютно всі магазини закриті, їхні працівники мають право на вихідний. У Парижі деякі супермаркети працюватимуть, але без касирів: люди розраховуються на касах самообслуговування у присутності охоронця. Немісцевих клієнтів я завжди попереджаю, щоб купували реквізит заздалегідь: тут не Україна, ані вночі, ані о восьмій ранку ви ніде нічого не дістанете. У Парижі навіть перші буланжері відкриваються не раніше 8:30 ранку.

Ще українців у Франції дивує бюрократія. Тут немає «Дії », багато паперів.

Свідоцтво про народження, скажімо, є дійсним лише три місяці, і якщо людині потрібен цей документ, вона щоразу отримує його заново

На сайті українського посольства навіть є роз'яснення для французької влади, що в Україні таке свідоцтво дійсне протягом усього життя людини. 

На роботі французи надають перевагу електронній пошті, а не месенджерам, адже отримані мейли, на відміну від листування у месенджері, співрозмовник не може видалити. Перехід у WhatsApp можливий лише у випадку, якщо люди не вперше працюють разом і одне одному довіряють.

Бюрократія певним чином поширюється навіть на тимчасовий захист для українців — у Франції ми продовжуємо статус кожні пів року, а не раз на рік, як у більшості країн ЄС. 

До речі, вже було оголошено, що незалежно від того, як розвиватимуться події в Україні, продовжити тимчасовий захист після березня 2026 року буде неможливо. І влада вже зараз радить думати про перехід на інші типи віз. Поки про те, що для українців може бути створена окрема схема (як, наприклад, у Чехії. — Авт.) не йдеться — пропонуються вже існуючі імміграційні схеми. У Франції і ті, хто працює як наймані працівники, і самозайняті мають можливість перейти на робочу візу. Заробіток має бути не меншим за певну суму, але загалом для людей, які працюють, зробити це реально.

Особисто я ще не займалася цим питанням. Не знаю, що і як буде через рік. Поки що живу в Парижі, працюю і планую розвиватися як професіонал. А далі життя покаже.

Фотографії з приватного архіву героїні

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба
ольга бережна фенікс медик медикиня син загинув

«Приїхав з війни й потрапив в окупацію»

— Хоча війна в Україні триває з 2014 року, ми жили спокійно, — розповідає Sestry Ольга Бережна. — Це при тому, що проживали на Харківщині в Ізюмському районі, неподалік Балаклії і Слов’янська. Часом чули звідти відголоски вибухів. 

У нас була велика родина. Хоча ми з батьком моїх дітей були розлучені, але дуже добре спілкувалися, завжди допомагали одне одному. У нас було двоє рідних дітей і ще один хлопчик, їхній друг, який проживав з нами. Він для мене був, як син. Навіть мамою називав. Його рідна мати померла рано, а батько запив. Ми дуже до нього звикли. Звали його, як і мого рідного сина — Олександр. 

Ольга Бережна із сином і донькою

Працювала я на кухні в селищному ліцеї завідуючою їдальні, бо за освітою — кухар. Згодом ми відкрили свій маленький продуктовий магазинчик. По вечорах та іноді вночі я підробляла — таксувала.

Що таке війна, ми зрозуміли у 2021 році. Мій 25-річний син пішов тоді добровольцем в армію. Нам сказав: «Хто, як не ми? Потрібно йти, бо скоро вони сюди дійдуть». Підписав контракт і потрапив до 53 окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Коли почалася повномасштабна війна, вони були одними з перших, хто прийняв бій на сході. На жаль, понесли дуже великі втрати. Син отримав поранення і на реабілітацію приїхав додому. І майже відразу наше село потрапило в окупацію.

В окупації під ЛНРівцями

Ворог до нас зайшов, немов під час параду. Одразу заїхало близько 600 одиниць важкої техніки. Жодного опору не було. Майже тиждень ми жили у підвалі. Весь час працювала ворожа авіація. Росіяни стали шукати хлопців, які вже воювали, атошників. Почувши це, я одразу своїх дітей вивезла на підконтрольну Україні територію. Сама ж повернулася додому, бо мала майже неходячу свекруху й маму, яка не хотіла покидати будинок. 

В окупації ми були під ЛНРівцями. У багатьох з них були українські паспорти. Знаєте, спочатку було дуже страшно жити під автоматами. А потім ми побачили, що нас ніхто не ображає. Вони не вбивали, не ґвалтували, не грабували. Просто стояли. Нам пощастило, що то були не регулярні російські війська. А ось мешканці Ізюма, за 30 км від нас, постраждали в окупації сильно, тому що там стояли буряти. Вони знущалися з людей. Найменшій зґвалтованій дівчинці було 8 років. Закатованих були сотні. 

ЛНРівці шукали колишніх військових. Тримали декого у підвалі по три місяці, били, але, на щастя, всі хлопці живі. Я ж не могла сидіти склавши рук. Тож волонтерила. Вивозила людей з окупованої території. На блокпостах можна було купити перепустку. Платили не за людину, а за машину. Виїзд однієї автівки коштував 2000 грн. Але випускали мене лише у так звану сіру зону — територію між окупованою і підконтрольною Україні стороною. А ще я допомагала нашим військовим. Телефоном передавала, що і де відбувається у селі. Окупація тривала з 3 березня до 10 вересня. Шість місяців і тиждень.   

«За 11 місяців війни я втратила 4 рідні людини»

31-річний Олександр, товариш моїх дітей, який проживав разом з нами, з повномасштабною війною одразу пішов добровольцем. Потрапив у 92 окрему штурмову бригаду. Служив під Куп'янськом. 10 квітня 2023 року він подзвонив мені о другій годині дня і запитав: «Мамуля, борщ готовий? Я через пару годин буду. Збери нам щось із собою». 

Потім ми з ним розмовляли о п'ятій вечора. У них був сильний обстріл. Мені було дуже неспокійно — не раз набирала його пізніше, але ніхто не відповідав. А потім хтось сказав у слухавку: «Сильний приліт, вибухова хвиля, чекають на медиків»… Почувши це, ми з донькою одразу виїхали на місце. 

Виявилося, вибуховою хвилею його автівку підкинуло так, що закинуло аж на дроти. Сашко лежав за 15 метрів від машини — весь побитий. Швидка зафіксувала смерть. На той момент це вже була третя врата у нашій родині. Першим під час звільнення Херсону загинув Сергій — батько моїх дітей. Через півтора місяці — племінник.

А мій рідний Сашко після реабілітації службу продовжив. Син пішов у штурмову 79-ту бригаду. Там отримав третє поранення й контузію. ВЛК його не списувала. Пояснювали тим, що він гарний командир підрозділу й штурмовик. Та насправді всім відомо, що штурмовиків списати важко. Єдиний вихід звідти — 200-м або 300-м (тобто загиблим або пораненим — Ред.). Після реабілітації син перевівся в іншу штурмову бригаду «Скала» й потрапив на Запорізький напрямок. Де отримав четверте поранення і шосту контузію. 

У нього були сильні приступи, і мені як матері було невимовно важко дивитися на його біль. Тому тоді, влітку 2023, я прийняла рішення піти у військо, аби замінити сина на передовій

Свідомо пішла вчитися на гранатометницю. Але, на жаль, так, як я задумала, не вийшло. З нами сталася фатальна історія. 

Разом з дітьми

Мої документи відправили на інший напрямок. Відтак почали готувати заміну повторно. І, розбираючись із паперами, ми трішки не встигли. Наказ на заміну був на 16 жовтня, а 14 жовтня мій син загинув в Оріховому на Запорізькому напрямку. Нам не вистачило всього два дні. Він підірвався на протитанковій міні. Я впізнала його лише по шраму й татуюванню. Тих місяців свого життя не пам’ятаю досі… Виходить, що за 11 місяців війни я втратила 4 рідні людини.

Життя на «нулі»

Я дуже рвалась на передову саме гранатометницею. А зараз вдячна своєму командирові, який своєчасно відмінив наказ виходу на «нуль». Він сказав: «Оль, подумай, у тебе ж є донька. Твоя Ніка може лишитися круглою сиротою». 

Тож стати гранатометницею мені не судилося. Натомість пішла на медичні курси. Свого часу після школи я вступила у медколедж. Хоча не закінчила, але навички точно мала. Вміла й уколи робити, й крапельниці ставити. Розбиралася в багатьох медикаментах. По закінченню навчання сама подзвонила до знайомих військових і попросилася до них медиком. І 25 лютого 2024 року я потрапила у бойову 109 бригаду ТРО. І з того моменту аж до отримання контузії, — а це понад 4 місяці, — я з «нуля» практично не виходила. 

Як мати загиблого військовослужбовця я могла піти з армії вже давно. Однак, списуватися відмовилась. Мої хлопці, які тут, вже мов рідні. До того ж я маю знання, які можуть бути корисними. Не змогла врятувати свого сина, то зможу врятувати бодай чиюсь дитину, чоловіка чи брата.

«Машини з пораненими вони знищують першочергово»

Зараз я займаюсь евакуацією й у вільний від чергувань час є санітарним інструктором. Проводжу хлопцям курси з тактичної медицини. Дехто не вміє навіть турнікети накласти. Моє завдання — навчити їх, щоб вони могли надати першу допомогу собі й побратиму. Бо бувають бої, куди ми можемо їхати 8-9 годин, аби забрати поранених. 

На фронті сильно бракує медиків на «нулі» й евакуаційного транспорту. Працюємо позмінно — по 12 годин і більше. Ворожа розвідка теж добре працює. 

Цілодобово над нами висять їхні дрони. Те, що ми евакуаційна бригада медиків, ворога не зупиняло ніколи. Ми давно познімали всі розпізнавальні знаки із себе й транспорту

Машини з пораненими знищують першочергово. 

На жаль, у нас немає жодної евакуаційної машини з броні. Поранених возимо на пікапі Nissan Navara. Там два лежачих і декілька сидячих місць. На нього нам поставили РЕБ. Тому хоч трішки захищені від fpv-дронів. Також маємо звичайний бусик. Найчастіше підїжджаємо за півтори кілометри від лінії зіткнення, і хлопці виносять до нас поранених з поля бою. 

Щиро кажучи, робота медиком нелегка.

Не кожен може триматися психологічно, коли бачить відірвану кінцівку, швидко реагувати й накласти турнікет. Я до цього ставлюся стримано, бо після того, як побачила в морзі рідного сина, мене вже нічого не лякає

Моя психіка під час роботи налаштована тільки на допомогу.

«Іноді від тебе залежить, кого саме врятувати»

Коли багато поранених, їх доводиться сортувати. Це жорстоке завдання. Адже від тебе, по суті, залежить, кого врятувати.

Є такі поранені, що розумієш — його не довезуть, тож його місце краще віддати тому, кого ще можна врятувати. І це рішення, кого везти, маєш прийняти ти. Одного разу мені довелося отак вирішувати, і я порушила всі стандарти…  

У військового була велика втрата крові, вибите око, відірвані кінцівки. І все ж я ризикнула. Зараз він вже ходить на протезах. А за стандартами сортування, я не мала права його рятувати першим. Такі поранені вважаються «чорними» — це, наприклад, також поранені зі зламаним хребтом, бо вважається, що на евакуації його можуть доламати. У пріоритеті травми, з якими можна довести до стабілізаційного пункту.

«Війна змінила моє життя докорінно»

Якось вночі ми з побратимом були на точці евакуації — в підвалі однієї з будівель. Туди хлопці зносили поранених з поля бою. Я була за кермом. Щойно від’їхали — прилетіла мінометка. Я отримала контузію. Мене ніч нудило, заклало вуха. Але тоді від евакуації я відмовилась. Але незабаром, коли перебігала з одного підвала в інший, ворог скинув на нас боєприпаси з дрона. Я встигла ступити на другу сходинку підвалу й сховатися за стіною. І все одно мене добряче вдарило. У мене лопнула барабанна перетинка. Тож цього разу вже евакуювали у шпиталь мене. 

Звісно, що після реабілітації повертатимусь на фронт. Не можу покинути своїх хлопців. З ними навіть психологічно легше. Там інше ставлення одне до одного, інші цінності. Цінна кожна хвилина, і ти її проживаєш, не розуміючи, що буде завтра.

Мені у цивільному житті некомфортно. І таких військових майже 80%. Вони вже не можуть без війни

До того ж у нас катастрофічно не вистачає людей. Хлопці стоять по 30 діб на позиціях. Як ви думаєте, який з нього воїн, якщо він виснажений? Ніякий, але немає, ким замінити. Люди продовжують ховатися й жити за правилом: «Аби тільки не ми». Знаєте, я ненавиджу тих чоловіків-мордоворотів, які втекли за кордон і кричать звідти, що ми переможемо. А з тих, кого хапають на вулиці, на війні мало користі. 

Дехто вже тут, на фронті, пробує «косити». Наприклад, деякі хлопці ховаються у бліндажах, тремтять від обстрілів. На жаль, доля таких військових заздалегідь відома. 

Війна змінила моє життя докорінно. Те, що було важливим раніше, — гроші, ремонти, — не має значення.

Єдина цінність — бачити близьку людину, обійняти її та бути поруч

‍Фотографії з приватного архіву Ольги Бережної

20
хв

Ольга Бережна: «Я не змогла врятувати свого сина, але можу тепер врятувати чиюсь дитину»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress