Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
В умовах, коли більшість українців розпочинає і закінчує свій день у стрічці жахливих і шокуючих новин, як ніколи важливо знаходити віддушину. Допомагають фільми, музика або надихаючі блоги. Як, наприклад, інстаграм-блог Катерини Бабаш про Париж. Атмосферні фото, незвідані туристами локації, лайфгаки — як потрапити до Лувру без черги, де знайти некитайські сувеніри й доступні ресторани Мішлен. Може скластися враження, що в Парижі Катя вже давно. Але насправді приїхала вона три роки тому через повномасштабне російське вторгнення в Україну. Раніше, в 2014, війна сталася у її рідному Донецьку. Тож Катя добре знає, що таке починати життя спочатку — вона проходила це вже двічі.
Найскладніше завдання — знайти, де жити
Життя в Парижі — це романтично, красиво й… дорого. Українці це розуміють, коли починають шукати житло — не тимчасове туристичне, а постійне. За словами Каті Бабаш, пошук житла став для неї одним з найбільших челенджів:
— Я навіть подумати не могла, що тут настільки із цим складно. До повномасштабного вторгнення приїжджала до Парижа чотири рази як туристка. У мене вже були тут друзі, які, власне, і покликали мене до себе, коли почалася війна. Перші три місяці я залишалася з ними у великій квартирі, в якій люди орендують кімнати й живуть як ком’юніті.
Українцям, яким зовсім не було де зупинитися, могла допомогти з житлом влада. Людей, які подавали відповідну заявку до спеціального центру, спочатку селили в готелі під Парижем, а потім розподіляли у соціальне житло (найчастіше це були гуртожитки). Згодом почали відправляти до регіонів, де житлове питання стояло не так гостро — у провінціях навіть була можливість отримати окрему квартиру на сім'ю.
Після трьох місяців життя у друзів я знайшла квартиру в Парижі в суборенду. Через гострий дефіцит на ринку житла тут такий варіант дуже популярний. Ти орендуєш кімнату або квартиру, але не безпосередньо у власника, а в іншого орендаря — і здебільшого орендуєш ненадовго (мені поки що вдавалося не більше, ніж на п'ять місяців).
Зняти житло безпосередньо у власника складно навіть не через ціни, а через жорсткі вимоги до орендарів, як-от необхідність підтвердити високий дохід, мати робочий контракт із французькою чи міжнародною компанією та багато іншого.
Самозайнятих (як я) орендодавці не люблять — їм потрібні гарантії стабільного доходу. Тож суборенда — непоганий, хоч і нестабільний варіант. Шукаю їх у соцмережах.
У провінції з житлом набагато легше, але я залишаюся в Парижі. Це кохання з першого погляду. Зачарованість містом, яка сталася ще під час першого мого приїзду, залишається й зараз. Архітектура, музеї, історія на кожному кроці — все це рятувало та продовжує рятувати мою психіку, коли читаю новини з дому. Коли в перші місяці війни мене буквально накривало від безвиході, я виходила на вулицю, озиралась довкола — і ставало легше. Я і зараз знаходжу час на прогулянки, продовжую досліджувати Париж і його маловідомі місця, фотографую…
Як професійний фотограф Катя знайшла роботу практично відразу після приїзду. Першою клієнткою стала знайома подруги, яка захотіла фотосесію на вулицях Парижа. Після цієї зйомки про Катю як про фотографа дізналися інші люди — і кількість клієнтів почала збільшуватись:
— Апаратура була у мене із собою — колись я вже вивозила її з Донецька, тепер вивезла з Києва. Везла фоторюкзак з технікою і валізу з речами першої необхідності. Це дозволило мені швидко почати працювати.
Але через рік після приїзду рюкзак з усією технікою вартістю п'ять тисяч євро в мене вкрали…
Це сталося в одному з паризьких кафе, куди ми зайшли з клієнткою після фотосесії. На жаль, у Парижі, як і в таких туристичних містах, як Рим чи Барселона, вуличні крадіжки — не рідкість. Думаю, злодії помітили моє дороге обладнання під час фотосесії, після чого послідували за мною в кафе.
Ми з клієнткою сиділи на терасі, мій наплічник весь час був біля моїх ніг. Якщо я відволіклася, то буквально на кілька секунд. Цього виявилось достатньо, щоб злодії його підмінили. Коли ми вже зібралися йти, я взяла рюкзак — всередині були порожні пляшки.
Ця ситуація стала для мене шоком. Не знаю, що б я робила, якби не клієнтка, яка, дізнавшись про випадок, оплатила мої послуги на три місяці наперед. Так у мене з'явилися 1500 євро на покупку нової камери. Пізніше докупила об'єктив.
З того часу — де б я не була — прив'язую рюкзак з апаратурою до своєї ноги
Фотосесія перед розставанням
Катя займається туристичною фотографією — робить фотосесії у відомих і маловідомих місцях Парижа:
— 90 відсотків моїх клієнтів — українці. І ті, які живуть в Парижі, і туристи. Бувають дуже зворушливі зустрічі: коли частина сім'ї спеціально приїжджає з України, щоб побачити близьких, які назавжди їдуть за океан. Люди вирішують провести час разом у Парижі й хочуть фотосесію на згадку.
Ще я люблю спостерігати за емоціями людей, які тут вперше. Особливо, коли вони бачать Ейфелеву вежу. За три роки тут у мене з'явилися улюблені місця. Наприклад, Jardin des Tuileries біля Лувру, який прекрасний будь-якої пори року. Люблю Люксембурзький парк та Square des Batignolles — не дуже відоме туристам чудове місце у 17-му районі Парижа. Я живу неподалік і часто там буваю. Ще один улюблений куточок — Музей романтичного життя неподалік Монмартру. Цікаве місце і дуже атмосферна локація.
Моя робота залежить від пори року та погоди. Наприклад, зараз замовлень на туристичну фотосесію небагато, бо у лютому-березні у Парижі вітряно, холодно й сиро. Клієнти вже зараз записуються на квітень-травень, коли потеплішає і все почне квітнути. Щоб мати більш стабільний заробіток, я почала також робити зйомки для брендів.
Мінімальна зарплата у Франції — близько 1400 євро чистими
За словами Каті, це необхідний мінімум для того, щоб вижити у Парижі:
— Прожити на ці гроші в Парижі складно, але можливо — за умови, що будете знімати не квартиру, а кімнату (це плюс-мінус 600 євро). А от якщо вас двоє, і кожен заробляє свої 1400 євро, то ви вже можете винайняти невелику квартиру. Якщо ж говорити про життя в Парижі, коли ти не зводиш кінці з кінцями, а купуєш одяг, ходиш до ресторанів і їздиш у відпустку, то заробляти потрібно щонайменше 2500-3000 євро на місяць.
Обід серед робочого дня триває щонайменше 1,5 години
У Франції є система соціального захисту, виплати з безробіття (зараз вони доступні й українцям), але це точно не для життя в Парижі. Наскільки мені відомо, розмір виплат становить близько 400 євро на людину. Сумніваюсь, що цих грошей може вистачити на життя навіть у провінції, бо безкоштовного житла у Франції немає — за соціальне (ті самі гуртожитки) теж треба платити.
Смішно слухати заяви деяких опозиційних політиків про біженців, які сидять на шиї у держави. Франція — не та країна, де таке можливе
Мігранта можна відрізнити від місцевого, бо ми весь час кудись біжимо. Ми так звикли, та й виходу іншого немає: ти думаєш, як заробити гроші, як забезпечити собі хоч якусь стабільність. Французи нікуди не біжать. Вони розслаблені, більшість не думає про кар'єрне зростання — вони не мають знайомої нам культури досягнень. Тут переважає культура насолоди життям.
Якщо плануєш пообідати за тридцять хвилин, краще навіть не заходь у ресторан — там ніхто тебе за цей час не обслужить. Під час обідньої перерви люди приходять до ресторану приблизно на півтори години. Закуски, основна страва, потім кава або келих вина (для французів абсолютно нормально пити вино посеред дня). Ніхто не поспішає повернутися до офісу завчасно. І затримуватися в офісі теж ніхто не буде: якщо робочий день закінчується о шостій вечора, значить, о шостій всі й підуть.
Безумовно, люди деяких професій не можуть собі дозволити півторагодинний обід у ресторані. Ті ж працівники метрополітену, водії громадського транспорту мають інші графіки. Людям з низьким доходом така опція апріорі не доступна. Історія з ресторанами — переважно для офісних працівників.
До речі, йти до ресторану на обід о четвертій-п'ятій годині вечора часто немає сенсу — велика ймовірність, що вам не зможуть подати жодних страв з меню, бо час обіду вже минув. Страви з'являться в наявності ближче до сьомої години вечора, коли у французів вечеря. Я помітила, що французи харчуються завжди в один і той самий час: сніданок, обід, вечеря — і жодних перекусів. Можливо, це частково пояснює те, чому вони, попри любов до здоби, залишаються стрункими.
Буланжері — це любов. Не всі пекарні тут гарні, але такої смачної випічки, як у Франції, я справді не пробувала ніде. Круасани, пан-о-шоколя (шарована булочка з шоколадом)... І навіть після мішленівських ресторанів моєю улюбленою їжею залишається хрусткий французький багет з вершковим маслом.
Щодо мішленівської кухні — це дійсно мистецтво. Воно не всім доступне, але я знаю ресторани Мішлен, де ціни нижчі — там можна пообідати (закуска, основна страва й десерт) за 50 євро. Ціна висока, але як для Парижа, то ще не найвища. До речі, Франція з її унікальною кухнею є також другою країною за популярністю споживання їжі в Макдональдсі (перша — США). Фастфуд тут теж люблять.
Відлуння травми часів столітньої війни між Англією та Францією відчувається досі
Згадуючи популярний серіал Netflix «Емілі в Парижі», Катя каже, що там показаний не її Париж:
— У серіалі ми бачимо Париж заможних людей. Навіть не середнього класу, вище. Готелі, ресторани, які там показують, — це клас люкс. Я спеціально подивилася всі чотири сезони й можу сказати, що і французи, і американці показані в серіалі дуже стереотипно.
Безперечно, якісь речі є частково правдивими. Французи і справді багато палять. Тут дійсно можна побачити сім'ї, в яких постійно присутні колишні партнери (для багатьох людей нормально дружити з колишніми та запрошувати їх на свята до нових родин). Де у чоловіка й дружини є коханці, яких вони особливо й не приховують. Але водночас у серіалі мало показаний такий Париж, яким він є зараз — з людьми різних національностей і культур у всіх можливих сферах.
Щодо підходу французів до англійської, то в Парижі (особливо в туристичних місцях) її знають. Тоді як у маленьких містечках легко можна зустріти тих, хто скаже, що не розуміє жодного англійського слова. Французи ставляться до англійської стримано — точно не вважають її головною мовою у світі й постійно підкреслюють, що є й інші мови.
Багато місцевих вчать іспанську або німецьку як другу мову. Відлуння травми часів столітньої війни між Англією та Францією відчувається й досі. Французи люблять, коли іноземці розмовляють з ними французькою.
Навіть якщо твій рівень не перевищує А2, ти довго підбираєш слова і плутаєш відмінки, вони оцінять таку французьку більше, ніж вільну англійську
Здебільшого французи привітні, легко йдуть на контакт. Але одна справа привітно спілкуватися, а зовсім інша — дружити. Стати другом француза непросто, вони не готові пускати нових людей у своє життя. Якщо хочете завести місцевих друзів, моя порада — ходити до різних ком'юніті, клубів за інтересами. Курси малювання, танці, клуби любителів книг — будь-що. Спільні інтереси об'єднують. І не забувайте говорити французькою!
Сама Катя вже добре нею володіє, вільно спілкується з місцевими друзями та клієнтами:
— Мені цікаво із французами. Люди в моєму оточенні переважно дуже інтелігентні, цікавляться політикою, підтримують Україну і добре знають історію.
Французьке суспільство також знає свої права та вміє їх захищати. Один з прикладів — профспілки. Тут часто відбуваються страйки, і що найважливіше, вони дають результат. Звернутися за допомогою до профспілки можна навіть якщо ти не є її членом — якщо твої права як працівника були порушені, тобі допоможуть.
Тут цінується і людська праця, і можливість відпочити від неї: у маленьких містечках у неділю абсолютно всі магазини закриті, їхні працівники мають право на вихідний. У Парижі деякі супермаркети працюватимуть, але без касирів: люди розраховуються на касах самообслуговування у присутності охоронця. Немісцевих клієнтів я завжди попереджаю, щоб купували реквізит заздалегідь: тут не Україна, ані вночі, ані о восьмій ранку ви ніде нічого не дістанете. У Парижі навіть перші буланжері відкриваються не раніше 8:30 ранку.
Ще українців у Франції дивує бюрократія. Тут немає «Дії », багато паперів.
Свідоцтво про народження, скажімо, є дійсним лише три місяці, і якщо людині потрібен цей документ, вона щоразу отримує його заново
На сайті українського посольства навіть є роз'яснення для французької влади, що в Україні таке свідоцтво дійсне протягом усього життя людини.
На роботі французи надають перевагу електронній пошті, а не месенджерам, адже отримані мейли, на відміну від листування у месенджері, співрозмовник не може видалити. Перехід у WhatsApp можливий лише у випадку, якщо люди не вперше працюють разом і одне одному довіряють.
Бюрократія певним чином поширюється навіть на тимчасовий захист для українців — у Франції ми продовжуємо статус кожні пів року, а не раз на рік, як у більшості країн ЄС.
До речі, вже було оголошено, що незалежно від того, як розвиватимуться події в Україні, продовжити тимчасовий захист після березня 2026 року буде неможливо. І влада вже зараз радить думати про перехід на інші типи віз. Поки про те, що для українців може бути створена окрема схема (як, наприклад, у Чехії. — Авт.) не йдеться — пропонуються вже існуючі імміграційні схеми. У Франції і ті, хто працює як наймані працівники, і самозайняті мають можливість перейти на робочу візу. Заробіток має бути не меншим за певну суму, але загалом для людей, які працюють, зробити це реально.
Особисто я ще не займалася цим питанням. Не знаю, що і як буде через рік. Поки що живу в Парижі, працюю і планую розвиватися як професіонал. А далі життя покаже.
Фотографії з приватного архіву героїні
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
