Ексклюзив
20
хв

«Навряд чи після Маріуполя я зможу ще колись спуститися до підвалу»...

«Вікторія розповіла, що росіяни відправляють її в полон, а дитину хочуть відвезти до дитбудинку. “Я заберу її, — кажу. — Довезу хоч до Запоріжжя, хоч до Польщі — куди скажеш”. Я не знала, як це організувати і чи нас випустять. Але точно знала, що не дозволю росіянам забрати цю дитину»

Катерина Копанєва

Фото: Evgeniy Maloletka /AP/ East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Фільм «20 днів у Маріуполі» увійшов до списку п'яти найкращих документальних стрічок 2023 року й номінований на «Оскара». Це безпрецедентна нагорода для українського кіно. У картині фотожурналіста й режисера Мстислава Чернова показано осаду Маріуполя, задокументовано жахливі військові злочини Росії, як-от обстріл пологового будинку та бомбардування житлових кварталів росіянами аж до знищення міста. До того ж фільм номіновано й на премію BAFTA — британський аналог «Оскара». Раніше режисера стрічки разом з фотографом Євгеном Малолєткою та продюсером Василісою Степаненко нагороджено престижною Пулітцерівською премією.

«Все, що ми можемо, це зробити так, аби ця трагедія не була забута, — вважає Мстислав Чернов. — Кожна окрема номінація й нагорода означає, що ми можемо розповісти цю історію більшій кількості людей і переконатися, що вона не забудеться».

Резонанс навколо фільму викликав нову хвилю інтересу міжнародної спільноти до теми Маріуполя. Sestry поговорили з безпосередніми учасницями цих страшних подій — Кариною Горшковою та Валерією Зеленською, які поділилися спогадами про блокаду Маріуполя та розповіли, як не зламатися, переживши пекло.

Крапельниці у світлі ліхтарика

—  Фільм «20 днів у Маріуполі» ми з молодшою сестрою дивилися у кінотеатрі. Мені здалося, що я повернулася у ті страшні дні, настільки точно там передано атмосферу, — згадує 23-річна Карина Горшкова. — Коли розпочалася повномасштабна війна, мені був 21 рік, я була студенткою медуніверситету, навчалася на стоматолога.

«Я готова віддати душу, аби відчути та побачити це знов», — написала на своїй сторінці Instagram Карина під світлинами святкового щасливого Маріуполя, яким запам'ятає рідне місто на все життя. Фото з приватного архіву

Обстріл пологового будинку 10 березня ми бачили на власні очі — це було зовсім поряд з багатоповерхівкою, на першому поверсі якої була клініка моїх батьків (мої тато і мама стоматологи). Росіяни скинули дві авіабомби: одна впала на пологовий будинок, друга — за 20 метрів від нашої стоматології. Ми з моїм хлопцем, татом та дядьком були на подвір’ї. Схопивши аптечки, побігли на допомогу людям, які перебували на місці «прильоту». Побачили там мамину подругу, яка померла у нас на руках — їй у голову влучив уламок. Одній жінці, яка мешкала по сусідству, відірвало обидві ноги. Ще у однієї дівчини, якій я зупиняла кров, вся спина була посічена осколками. Будучи студенткою медичного вишу, я вміла надавати першу допомогу. У підвалі багатоповерхівки, куди ми перемістилися після цих авіаударів (до цього ми жили в стоматологічній клініці. Наша квартира згоріла внаслідок прямого влучення снаряда у перші дні війни), мені довелося стати і травматологом, і терапевтом, і педіатром.

У підвалі нас було понад 300 людей. Багато хто з маленькими дітьми, з тваринами... Ми з батьками організували там імпровізовану амбулаторію. Принесли усі медикаменти, які залишилися у нашій клініці. Інші ліки збирали по розгромлених аптеках. Товарами першої необхідності були дитяче харчування та підгузки. З медикаментів потрібні були знеболювальні, інсулін. Постраждалих після прильотів часто приносили в наш медпункт, і ми зашивали їм руки, ноги, накладали перев'язки. Раз на тиждень я робила обхід підвалом — розносила препарати тим, кому могла допомогти.

Люди ховаються від бомб у підвалі Маріуполя, 2022 рік. Фото: Evgeniy Maloletka /AP/ East News

Критичний момент настав, коли одночасно захворіли практично всі діти. Найімовірніше, це була гостра кишкова інфекція. Це й не дивно, адже ми були в умовах страшної антисанітарії. Дітей постійно рвало. Ми робили їм крапельниці. Ніколи не забуду, як у темряві шукала їхні вени за допомогою ліхтарика… Серед тих, хто отруївся, була і моя шестирічна сестра.

Нам ще пощастило, що ми тоді мали воду. Бо потім запаси скінчилися. Доводилося топити сніг. Ми пили воду з пожежних машин, якщо ті опинялися поряд. Виходити з підвалу було ризиковано, адже Маріуполь обстрілювали 24 години на добу. Щоб щось приготувати, теж треба було виходити надвір, колоти дерева на дрова, розпалювати багаття. Ти йшов і не знав, чи повернешся. Багато хто не повернувся. Пам'ятаю, вийшли два хлопці поїсти. Секунда — і один загинув, а другому відірвало ноги.

Маріупольці зливають з пожежних машин воду, бо дуже хочуть пити. Фото з приватного архіву

Ми їли все, що люди встигли принести зі своїх квартир. Варили кашу або робили супи із кубиків-приправ. Спочатку навіть була тушонка і ми робили макарони по-флотськи. Але ця розкіш швидко закінчилася.

Щоб не збожеволіти, намагалися не сидіти без діла. У нашому підвалі сформувалися комуни — так ми їх називали. Комуна медиків (це ми з батьками), комуна охоронців тощо. Коли перед тобою стоїть хоч якесь завдання, ти фокусуєшся на його виконанні, і це відволікає. Моя шестирічна сестра постійно щось малювала. Намалювала ресторан щастя і ресторан бомб… Мене рятувала робота у медпункті. Я не вірила, що ми залишимося живими, і мені було страшно залишатися наодинці з цими думками.

«Аби не збожеволіти, ми намагалися не сидіти без справ. Моя шестирічна сестра весь час малювала»... Фото з приватного архіву

Ми кілька тижнів не наважувалися виїжджати, бо більшість із тих, хто пробував це зробити, були розстріляні в дорозі. Але потім російський снаряд влучив у багатоповерхівку, у підвалі якої ми знаходились. Будинок спалахнув. Ми евакуювали людей з підвалу, після чого дідусь посадив нас у машину і повіз. Ми їхали під безперервним обстрілом. На блокпосту окупанти взяли в полон мого хлопця. Беззубі, брудні та озлоблені люди, які називали себе «денеєрівцями», побачили в нього татуювання «Воля чи смерть» і, заявивши, що він «член терористичного угруповання», відвезли його з мішком на голові.

Поки ми два дні його розшукували, він перебував у колонії у Бердянську. Він бачив і чув, як там катували людей. Як дівчинку років шістнадцяти «денеєрівці» віддали чеченцям зі словами: «Ця виступала за Україну». Моєму хлопцеві, можна сказати, пощастило: якийсь «начальник» побачив його татуювання «Воля чи смерть» і дійшов висновку, що це не «бандерівщина», а «махновщина» — а значить, мовляв, можна відпустити. Тож коли ми всі зрештою опинилися на підконтрольній Україні території, я ще довго не могла повірити, що ми живі...

«Всі шукали їжу, а я — інсулін»

— У Маріуполі, який росіяни стирали з лиця землі, я провела два місяці, — розповідає 24-річна Валерія Зеленська. — Спочатку у підвалах, потім — на «Азовсталі», де, як це не парадоксально звучить, було безпечніше, ніж у звичайних будинках — адже там принаймні були бункери. На «Азовсталь» я переїхала після того, як у мене на руках помер мій друг — мій колишній хлопець з діабетом, йому не вистачило інсуліну.

У перші дні війни ми з ним та ще чотирма друзями ховалися у підвалі нашої багатоповерхівки. Потім у неї влучив російський снаряд. Спочатку було пряме попадання до квартири на сьомому поверсі — тоді загинули півторарічний хлопчик та його бабуся, які ховалися у ванній кімнаті. Потім почалися удари запалювальними снарядами. Перші кілька ударів будинок витримав, а потім обвалився. Загинули ще чотири людини, серед них — трирічна дитина. Ми вижили, але не змогли дістати з-під завалів сумку з ліками мого друга, де був інсулін…

Ми перебралися до іншого підвалу, де зібралося близько 40 людей. Як і всі у Маріуполі, ми ходили на пошуки їжі та ліків. Але моєю основною метою був пошук інсуліну. Я шукала його скрізь — по розгромлених аптекам та будинках, по порожніх квартирах. Пам'ятаю, хтось сказав, що в одній квартирі жила жінка з діабетом. Я пішла туди. Я нічого там не брала, окрім пігулок. Але вони не допомогли — потрібен був укол.

Валерія вела блокнот, куди записувала всіх, хто переховувався з нею у підвалі. Фото з приватного архіву

Друг згасав на очах. Він пив по 20 літрів води за добу (воду нам привозили українські військові), його постійно рвало. Пам'ятаю, я залишила його буквально на хвилинку, бо ми готували обід. А коли повернулася, він був уже мертвий. Йому було 19. Ми викопали на подвір'ї яму, і поховали його там, загорнувши в ковдру…

На «Азовсталі», куди я перемістилася після цього, можна було загинути й у бункері — були випадки, коли там завалювало людей. Але чомусь все одно там мені почувалося безпечніше. Росіяни труїли нас газом, застосовували хімічну зброю. Деякі люди отримали тяжкі отруєння. Щодо продуктів, то з ними нам допомагали військові. Люди готували їжу прямо в бункерах: брали бляшанку, робили в кришці дірки, наливали туди антисептик, вставляли бинт, підпалювали — так можна було кип'ятити воду.

Операція «Аліса»

Я вийшла з «Азовсталі» 6 травня під час евакуації цивільних. Проходила так званий фільтраційний табір, де росіяни допитували і з приводу мого прізвища, і чому я не залишилася в Маріуполі, адже вони «прийшли нас звільняти». Зчепивши зуби, я відповідала, що мене звільняти не треба.

Тоді ж я познайомилася з Вікторією Обєдіною — військовим медиком з «Азовсталі», яка була разом із своєю чотирирічною донькою Алісою. Вікторія розповіла, що росіяни забирають її в полон, а дитину хочуть відвезти до дитбудинку. Я сказала, що цього не буде. «Я заберу її, — кажу. — Довезу хоч до Запоріжжя, хоч до Польщі — куди скажеш». Я не знала, як це організувати, не знала, чи нас випустять. Але точно знала, що не дозволю росіянам забрати цю дитину.

Через представників ООН і Червоного Хреста, які брали участь у процесі евакуації цивільних з «Азовсталі», вдалося домогтися, щоб Аліса таки поїхала зі мною. Звичайно ж, росіяни були проти, але в присутності представників цих організацій не змогли це заборонити. Вікторія написала на мене довіреність і підготувала Алісу до того, що далі дитина поїде без неї.

Валерія Зеленська з маленькою Алісою. Фото Наталі Нагорної

Аліса дуже розумна і не по роках доросла дівчинка. Коли в день нашого від'їзду окупанти виводили Вікторію з автобуса, щоб забрати в полон, Аліса сказала мені: «Мама поїхала туди, а ми поїдемо сюди. Але ж вона скоро приїде, правда? Вона обіцяла». «Звичайно, — кажу. — А ми поки що поїдемо до твоєї бабусі».

На підконтрольній Україні території я передала Алісу її дядькові, а він уже відвіз її до бабусі. Вікторію звільнили з полону лише за 165 днів. Ми після цього зустрілися, довго розмовляли ... Я дуже рада, що змогла допомогти їм.

«Іноді від суїциду може врятувати чашка чаю, вчасно кимось запропонована»

Після пережитого у Маріуполі Карина Горшкова із сім'єю переїхала до Києва, а Валерія Зеленська — до Івано-Франківської області. Обидві почали своє життя заново.

— Спочатку ми де тільки не жили: і у знайомих, і в монастирі, і в маленькому сільському будиночку без води та туалету, — згадує Карина. — Психологічний стан залишав бажати кращого. З одного боку, безумовно, було полегшення, що ми вирвалися з цього пекла. З іншого — відчувалася повна розгубленість, розпач, що все втрачено, виникали навіть думки про суїцид.

Був період, коли моя мама фізично не могла підвестися з ліжка. Ми з рідними намагалися витягати один одного з цієї прірви... Якийсь час жили у Дніпрі, потім у Львові, де мій хлопець знайшов роботу, і ми змогли зняти квартиру. А потім батьки, позичивши гроші, вирішили відкрити в Києві стоматологію. У Маріуполі тато був одним із найкращих стоматологів, його знало усе місто. Дізнавшись, що батьки починають все спочатку, я поїхала на допомогу. Паралельно закінчила університет і розпочала практику вже у нашій новій сімейній клініці.

Зараз у нас уже з'явилися пацієнти — це і маріупольці (зокрема й ті, хто приїжджає полікувати зуби з-за кордону), і кияни. А перші пів року взагалі не було людей. Ми сиділи без діла і від цього опускалися руки. У такі моменти головне — не піддаватися розпачу. Я нагадувала собі, що варіант здатися у нас був у Маріуполі. А зараз його вже немає — ми вижили, а отже, маємо продовжувати жити. Потрібно набратися терпіння, і рано чи пізно все обов'язково вийде.

Сім'я Карини Горшкової відкрила в Києві стоматологічну клініку. Фото з приватного архіву

Не можу сказати, що моє життя стало набагато спокійнішим. У Києві, де часто бувають і повітряні тривоги, і ракетні атаки, неможливо бути спокійним — принаймні у мене це не виходить. Я боюсь вибухів, боюсь за безпеку своїх близьких. Під час повітряних тривог можу вийти в коридор, але не думаю, що будь-коли у своєму житті зможу ще хоч раз спуститися до підвалу. Після Маріуполя не можу заходити у підвали.

З ненавистю, яку я відчуваю до росіян і до всього, що з ними пов'язано, живу 24/7 і, чесно кажучи, не намагаюся змінювати ці почуття. Все, що вони зробили з нами та з нашим містом, неможливо забути чи навчитися сприймати спокійніше. Неможливо не ненавидіти… Я розумію, що, напевно, неправильно радіти смерті людей, але... Щоб не дозволяти цим думкам зруйнувати себе зсередини, намагаюсь концентруватися на нас, а не на них.

Зараз ми облаштовуємо своє життя у Києві, але після деокупації Маріуполя я буду першою, хто туди поїде. Я не чекатиму, коли хтось щось відбудує — поїду відбудовувати сама. Для мене це більше, ніж просто місто.

Що допомагає жити далі? Підтримка близьких. Та й не тільки них. Я не можу передати, як вдячна всім, хто нам допомагав, поки ми їздили різними регіонами у пошуках притулку. Іноді людям здається, що вони не зробили нічого особливого. Вони можуть і не здогадуватися, що насправді врятували чиєсь життя. З власного досвіду можу сказати, що іноді від суїциду може врятувати чашка чаю, вчасно кимось запропонована...

«У підвалі Маріуполя у мене сталася моя перша панічна атака. Друга — коли побачила кадирівців»

— Нещодавно я попросила знайому, яка перебуває в окупації у Маріуполі, принести на місце, де був мій будинок, квіти, — продовжує Валерія Зеленська. — Там уже немає жодного будинку — випалена земля. Те, що залишалося від розбомблених багатоповерхівок, росіяни знесли, навіть не діставши загиблих з-під завалів. Люди просили відкопати їхніх родичів, але техніка забрала тіла як будівельне сміття…Не думаю, що навіть після деокупації я колись повернуся до Маріуполя. Обов'язково приїду туди, щоб згадати загиблих, покласти квіти. Але не зможу там жити. Я сама родом з невеликого містечка під Бахмутом, яке зараз теж окуповане. Там пройшло моє дитинство, там знаходиться могила моєї мами. Ось туди після деокупації я б дуже хотіла повернутися.

Я приїхала на Прикарпаття, бо тут були мої друзі. Вийшло, що тут і лишилась. Нині живу в Івано-Франківську. Працюю онлайн і планую так робити й надалі — поки що не хочеться ніде осідати. Спочатку я дуже боялася звуків. Карпатський грім міг спровокувати панічну атаку. Панічні атаки почалися в Маріуполі: перша трапилася у підвалі, друга — коли побачила кадирівців під час евакуації. Жахливе відчуття, коли кидає то в жар, то в холод, пульс зашкалює і здається, що ти вмираєш. Після Маріуполя ці атаки траплялися зі мною навіть уві сні… Я працювала з психологом, але дійшла висновку, що найкращий психолог — це я сама.

Валерія Зеленська тепер мешкає у Прикарпатті. Фото з приватного архіву

Перший час після евакуації з Маріуполя все було, як у тумані. Це відчуття до кінця не минуло й дотепер. Мій день починається і закінчується моніторингом новин — особливо новин про обмін військовополонених. Багатьох хлопців із «Азовсталі», яких я знаю особисто, досі не обміняли. У кожному списку на обмін я шукаю їхні прізвища, сподіваюся їх там побачити…

Я живу, працюю. Але при цьому не будую далекосяжних планів. Досвід показує, що в цьому немає сенсу. Намагаюся радіти сьогоднішньому дню. Тому, що я жива, що маю хліб. Насправді, це вже багато. Я перестала думати, що скажуть про мене інші. Якщо накривають погані думки, вже знаю, як собі допомогти. Це може бути і розфарбовування картини за номерами, і відверта розмова із собою. Допомагає і просто дати собі можливість виплакатися. Сльози очищають.

Я часто згадую Алісу. Цю маленьку дорослу дівчинку, яка так мужньо прийняла той факт, що мама не зможе поїхати з нею далі, що треба набратися терпіння, чекати і сподіватися. Можливо, це те, що потрібно зараз багатьом із нас — чекати та сподіватися…

No items found.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
кримський дворик леране

«Усе дитинство я слухала історії про депортацію. І про райське місце, куди всі хотіли повернутися, — Крим»

Ксенія Мінчук: Які спомини вашої родини про депортацію 1944 і повернення до Криму лишились з вами? 

Леране Хайбуллаєва: Під час депортації частина моєї родини покинула Крим, але з часом повернулась. А татова родина потрапила у Сибір (добре, що хоч влітку). Бабуся розповідала, що вона працювала на лісопильнях. 

Для кримських татар у депортації перший час діяла комендантська година. Було заборонено без письмового дозволу виїжджати за межі того чи іншого місця. Тому татова родина пережила зиму в Сибіру. Для кримських татар це було катастрофічно важко. З теплого краю опинитися в такій жорсткій зимі… 

Тому більшість з тих, кого депортували до Сибіру чи Казахстану, переїжджали в Узбекистан. А коли були скасовані комендантські години, люди почали шукати своїх і повертатися. 

Вже 70 років минуло, але й досі є ті, хто не знає долі своїх рідних. У соцмережах є групи, де киримли шукають одне одного. Донині

Ми повернулися до Криму, коли мені було 8. Це було 21 червня 1990 року. Повний салон літака ТУ-154 з Узбекистану — кримські татари. Жінки, діти, літні люди. Чоловіків не було, адже вони виїхали раніше, щоб знайти житло та організувати переїзд своїм родинам. 

Родина Леране в Узбекистані за кілька днів до повернення в Крим. Леране з мамою праворуч. Приватний архів

Ми приїхали до села у Джанкойському районі. Дуже старий дім, усюди бур'яни... Це був контраст для мене, адже в Узбекистані ми жили у двоповерховому будиночку у селищі міського типу. Тобто ми з міста потрапили в село. Всередині не було туалету, ванної кімнати. Так почалося наше кримське сільське життя. 

Батьки нам завжди казали, що ми маємо добре вчитися й поводитися, бо по нас будуть судити  про усіх кримських татар. Насправді, добре, що ми попали в село. Бо на відміну від міст, у школах тут здебільшого вчилися кримськотатарські діти. До того ж у містах діяло негласне правило — не продавати квартири кримським татарам. У містах наші люди натерпілися різного. Ми потрапили в агресивне середовище, де панувала радянська пропаганда, яка інерційно запускалась і в Україні (хоча Україна підтримувала повернення кримських татар). Людям у Криму вселяли думку, що коли повернуться кримські татари, вони будуть всіх різати та забирати свої домівки. Але як би цього не хотіла Росія, нічого такого не було. Хоча провокації виникали регулярно.  

Бабусі розповідали, що радянську пропаганду про дивних і чужих кримських татар розповсюджували і в Узбекистані. Але коли вони туди приїхали, люди там зрозуміли, що ми свої, у нас і мови схожі, і релігія спільна. Узбеки дуже допомагали нам виживати. Наприклад, мою маму грудьми годувала сусідка-узбечка. Бо у бабусі пропало молоко.

«Бетономішалка — символ мого дитинства»

— Колись ви сказали, що «виросли на барикадах». Що це означає?

— Перші 5 років у нас були постійні мітинги. Наш дім був як «перевалочна база» — у нас зупинялися інші кримські татари, поки шукали житло для своїх родин. Усі ми були активними, писали транспаранти, їздили з батьками на акції протесту, постійно кудись неслися. Це я і називаю «барикадами». 

Щороку 18 травня ми в Сімферополі відзначали День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Я стала журналісткою. Все це складалося пазликами. Завжди питала себе, хто я, звідки, чому це сталося. Занурювалася в історію, хоча історії ж офіційно не існувало, все передавалося усно. Ні цілісної та об'ємної історії Криму, ні історії кримських татар досі немає в підручниках України. Добре, що хоча б є книги про історію Криму від українських приватних видавництв. 

На вкорінення нам, кримським татарам, знадобилося 15-20 років. Ми побудували свої мікрорайони, їх у Криму 11. 

Кримським татарам видавали землю без електрики, без води — «будуй, що зможеш». Оці «колишки» на межі земельної ділянки — для нас це щось сакральне. Це означало, що це наша земля і ми можемо тут жити

Ми завжди щось будували. Бетономішалка — символ мого дитинства. У нас навіть з'явилась приказка, що якщо у кримських містах чи селах на подвір'ї стоїть бетономішалка, то це подвір'я кримських татар. Біля Євпаторії кримські татари відкрили будівельний магазин і назвали його «Вічне будівництво». 

А ще обов'язковим було віддати дітей навчатися у вищий навчальний заклад. Вища освіта для нас — культ. Це статус, престиж. Батьки мають дати кращий старт своїм дітям. От я, дівчина із села, вступила до Сімферопольського вишу і стала «козирною нареченою».

Після етапу вкорінення прийшла стабільність. Почав з'являтися бізнес, депутати з кримських татар, а з Меджлісом зрештою почали рахуватися. Наприклад, кримська організація «Партія Народний рух України» налічувала близько 2 тисяч членів, і практично всі вони — кримські татари. Помаранчеву революцію в Криму підтримали і кримські татари. Я особисто показово носила помаранчеву краватку. Ми були за європейську Україну. Але стався 2014 рік — окупація.

Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо

«Для мене головна трагедія окупації 2014 — це загибель сусіда, яка приголомшила весь Крим»

— Колись ваша родина пережила депортацію, тепер ви — окупацію. Яким для вас був цей час? 

— Ми жили у передмісті Сімферополя. Пам'ятаю танки, а також гелікоптери, які дуже низько літали над нашим домом. Недалеко від нас була військова частина. Але відчувалося, що цього разу це не навчання, а щось інше. 

Головне, що сталося на початку цієї окупації — смерть мого сусіда Решата Аметова. Ми шукали його два тижні — розвішували фотопортрети в місті, підключали телебачення для поширення інформації. Згодом було знайдено його закатоване тіло… На його поховання з’їхались тисячі людей з усього Криму. Трагедія однієї родини стала трагедією всього півострова.

<frame>3 березня 2014 року кримськотатарський активіст Решат Аметов вийшов на центральну площу Сімферополя з протестом проти окупації Кримського півострова. Це був одиночний пікет. Його затримала так звана «кримська самооборона». Тіло Решата Аметова зі слідами катувань та насильницької смерті було знайдене 15 березня у селі Земляничне Білогірського району Криму. На його тілі були сліди численних тортур, голова була перев’язана скотчем, поруч лежали кайданки. Злочинці досі не покарані. Слідство нібито ведеться окупаційними адміністраціями. Українські правоохоронні органи не мають доступу ані до матеріалів справи, ані до місця злочину.<frame>

Кримськотатарський активіст Решат Аметов (Герой України посмертно) з дітьми. 2013. Фото: ctrcenter.org

— Мене страшно бісила тупість росіян, які почали приїжджати до Криму. Уникнути комунікації з ними було неможливо, вони дуже швидко стали підлаштовувати півострів під себе. Не розуміли, чого їх не люблять. Вони були впевнені, що приїхали нас рятувати. 

На нашій вулиці вони почали займати домівки. З'явилися їхні магазини, але на роботу туди брали «тільки слов'ян». Знову в наш бік почалися цькування, а згодом обшуки, арешти. Але найбільше шокувало, коли сусіди стали вивішувати ту трикольорову ганчірку як свій прапор. 

Я пробула в окупованому Криму 2 роки. Збирала гроші на українську армію, говорила про незаконність того, що відбувається на півострові. І мені натякнули, що краще мені поїхати від гріха подалі. Я виїхала в лютому 2016, і згодом ми із сином оселилися в Ірпені. 

«Через чібереки просуваю інформацію про Крим і нашу історію»

— Ви виїхали з півострова, але створили навколо себе кримську атмосферу, яку так любите. Розкажіть про ідею свого кафе.

— У Києві ми відкрили свій перший кримськотатарський заклад — маленьку чіберечну (кримські татари кажуть не чебуреки, а чібереки — Ред.). Називалася вона «Толу чіберек», що перекладається як «повний чіберек». Чіберечні радянського штибу в Києві тоді теж були, це досить популярний формат фастфуду. Але у тих великих чібуреках було мало м'яса. Я ж показувала киянам, що правильний чіберек має бути повний м'яса. 

Одна з основних страв кримськотатарської кухні — янтик або «дієтичний чіберек». Фото: FB Кримський дворик

У своєму закладі я розповідала людям про Крим та історію кримських татар. Вирішила, що через чібереки буду просувати інформацію.

Говорити про Крим через нашу їжу — заходить аж бігом. Люди починають цікавитися, розпитувати. Спочатку, чому справжній чіберек має бути саме довжиною 15 сантиметрів, а далі вже про повернення після депортації

Іноді мені кажуть: «Та забудьте ви про Крим, він вже проросійський увесь». А я їм: «Була Російська імперія і перша анексія. Де Російська імперія і де кримські татари? Була депортація Радянським союзом 1944 року. Де Радянський союз і де кримські татари?» Кримські татари переживуть і цю анексію, дай Боже. Питання тільки — якою ціною. Вона вже дуже висока.

В Ірпені я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — військовим медиком. Я тоді вже мала свій «Кримський дворик» і організовувала обіди в шпиталь, де він лікувався. Через місяць після нашого одруження сталося повномасштабне вторгнення. Зараз він не воює через інвалідність. Але кожен раз, коли дізнається про загибель побратима, довго дивиться на свій бронежилет. Він досі у нього є — висить на манекені. А сумка з військовою формою і аптечка лежать поруч. Він готовий у будь-який момент повернутися до бою.

— 2022 рік. Росіяни в Ірпені, знову окупація. Як це пережили знову? 

— Бабуся розповідала мені, що під час депортації їм на збори давали 15 хвилин. І треба було взяти найважливіше. Якщо ви будівельник, то це інструменти, бо вони дадуть можливість заробляти на життя. Якщо швачка, то треба брати швейну машинку. У мене в голові були рецепти, я взяла із собою ноутбук — та й усе.

Ми не одразу поїхали з Ірпеня. Деякий час допомагали сусідам — ліками, продуктами. Коли танки вже були на околицях, вирушили в автоколоні, яку організувала Ірпінська біблійська церква. І згодом опинились у Львові.

«Мій Крим пахне полином»

— Ваш «Кримський дворик» знову відкрив двері у Львові. Розкажіть про атмосферу закладу: хо до вас приходить, чим ви годуєте?

— Що б там не сталося у моєму житті, я завжди і всюди буду відкривати свої «Кримські дворики» (сміється — Авт.). Навіть якщо доведеться робити це в Папуа-Новій Гвінеї. 

Леране на порозі свого кафе. Фото: Олександра Єфименко

Заклад знаходиться в історичному центрі Львова. Це єдине халяль-кафе у Львові, відкрите прямими носіями культури. До нас приходять різні люди. Якщо порівнювати із закладом в Ірпені, то туди приходили переважно переселенці, які ностальгували за Кримом. Тоді як у Львові багато молоді. Приходять за кавою та булочкою і кажуть: «Розкажіть про Крим і кримських татар». 

Для них я створила «Музей кримських спогадів», де кожна річ так чи інакше пов'язана з півостровом або кримськими татарами. І для них же постійно оновлюю свою маленьку бібліотеку. Там кримськотатарська абетка, історія, весільні обряди кримських татар, казки, Коран тощо. 

Мешканці Львова консервативні, ресторани відвідує вибаглива публіка. Останні 20 років у ресторанній справі Львів мав першість. Навіть Київ йому програвав, так кажуть. Якого галасу наробила свого часу та ж таки «Криївка»! Але корінні львів'яни не ходять по туристичних закладах. Вони шукають «правдиву» їжу. 

Заходять і до нас. Люди із заходу України рідко приїжджали до Криму, він для них здебільшого невідомий. І місцевим цікаво слухати про наших дисидентів, рух опору, депортацію тощо. Цікавляться закладом іноземці, військові.

Я не буду скромною і скажу —  «Кримський дворик» у Львові має 5 зірок на карті Google. Жодного негативного відгуку. 

У нас невелике меню. Найпопулярніша страва — янтик — це аналог чіберека, але печений на сухій пательні. Популярні також лагман, плов, шурпа, пахлава, кава по-кримські — наші гастрономічні кримськотатарські візитівки. Ми готуємо невеликими казанчиками, щоб усе було свіже. Також маємо традицію — щонеділі готуємо секретну страву, якої немає в меню. Це нашим клієнтам дуже подобається. Навіть замовляють наперед, не знаючи, що то буде. 

Робити бізнес у воєнні часи важко. Повітряна тривога, відключення світла, небезпека — все впливає. У мене працюють українки-переселенки з Луганську, Донецьку, Сум. Буває важко, але без «Кримського дворика» я не зможу. Те, що отримую від наших відвідувачів, заряджає мене неймовірно. Ми і плачемо, і обіймаємося. 

Взагалі ми — максимально простий заклад. Грантовий проєкт, тому великих грошей на відкриття не було. Але от в гостях у нас була відома політикиня і сказала: «Леране, нічого не міняй. Бо всякого інстаграмного, рафінованого, схожого одне на одне багато, а у тебе ні на що не схоже». 

«Колись відкрию в Криму… «Український дворик»

— Переселенці часто кажуть, що у них немає дому. Ви також переселенка. Чи відчуваєте себе у Львові вдома?

— Я — громадянка України, тому вся Україна — мій дім. Але на 100% відчувати себе вдома я можу тільки в Криму. Мої рідні там.

А твої люди — це і є твій дім

Найгостріше я відчула це десь у 2009 році, коли доводилося багато їздити Кримом. Я приїжджала в Судак, на батьківщину роду моєї мами, а там повно кримських татар. Мабуть, після Бахчисараю — це друге місто по чисельності нашого народу. Пам'ятаю, стою на зупинці громадського транспорту, а там молоді люди говорять нашою кримськотатарською мовою. Потім іду по кипарисовій алеї до набережної — і звідусіль звучить наша музика. Назви закладів, кав'ярень — все кримськотатарське. От там — я вдома. Повністю. 

— Чим для вас пахне Крим?

— Полином. Зеленню на початку червня, вигорілою в кримському степу. У дитинстві я пасла овець на полях, тому часто відчувала цей запах. У квітні Крим пахне квітами персика. Мій тато мав неймовірний сад персиків. А ще мій Крим пахне ароматом стиглої айви. Бабуся у жовтні збирала айву з дерев, заносила в хату та залишала на підвіконні. Аромат розносився по всій хаті… А потім запах варення з цієї айви. Ну і запах чібереків. У моїй родині частіше готували янтики, а самі чіберекі бували на столі в періоди релігійних свят. Ну і ще пахне кавою...

Фото: Олександра Єфименко

— Про що ви мрієте? Крім нашої перемоги, звісно.

— Повернутися до Криму і відкрити там «Український дворик» з українськими стравами. Зараз вивчаю цю тему. Наприклад, чим харчувалася родина Івана Франка. У Крим треба везти все українське. Нагадувати про Україну через смаки, музику, традиції. А ще заберу дівчат своїх, які працюють зараз у «Кримському дворику». 

У нас неймовірно багата спадщина: мовна, культурна, історична, музична, кулінарна. Маємо тримати за це. Плекати. Пишатися. І відроджувати.

20
хв

«Що б не сталось у моєму житті, я завжди і всюди буду відкривати свої смачні «Кримські дворики»

Ксенія Мінчук
максим буткевич полон

Український журналіст і правозахисник Максим Буткевич, відомий захистом біженців, шукачів притулку й несправедливо засуджених громадян України на окупованих територіях Донбасу, пішов захищати країну в перші дні великої війни, але у червні 2022 потрапив у російський полон. Сотні людей сприйняли це як особисте горе, намагались у різний спосіб вплинути на ситуацію й сприяти розголосу, писали листи підтримки Максиму в колонію. Буткевича обміняли 18 жовтня 2024 року — він провів у неволі два роки й чотири місяці. 

Зараз Максим у Києві, і ми розмовляємо про те, як він потрапив у полон, як там вижити й не втратити вміння радіти, про кризу світових правозахисних організацій і сенс реабілітації після пережитої неволі.

«Якщо не зупинити росіян, то не буде ні правозахисту, ні прав людини»

Ксенія Мінчук: Як вам теперішній Київ?

Максим Буткевич: Крім того, що дощить? (сміється — Авт.). Потроху звикаю. Мені дуже подобається, звісно. Це моє рідне місто. Але зараз я його бачу по-іншому. Київ став суворішим і жорсткішим. Я багато чув про те, що Київ, мовляв, живе, як мирне місто: люди ходять по барах, відпочивають. Може, я оптиміст, але у мене інші враження. Так, дійсно люди ходять по барах, але у кожному з них вони донанять на той чи інший підрозділ. Багато з'явилося книгарень — несподівано для мене. Не уявляю, як вони економічно виживають. Дуже багато відбувається культурних подій. Квитки на концерти чи театральні вистави важко дістати — розкуповують. І разом з цим у Києві відчувається напруга. Люди у тривозі, неспокійні. Постійні блекаути, тривоги, у кожного є хтось на фронті. Ніколи не відчував такої атмосфери — ні в Києві, ні будь-де ще. 

У Києві. Скрін з відео

— Чи є відчуття, що Київ втомлений?

—  Звісно. Ця втома неминуча. Було б дивно, якби люди не були в цьому стані. Але, кажучи зі своєї «бульбашки», є відчуття впертості. Тобто «так, ми втомилися, але це не означає, що ми ляжемо і будемо лежати й нічого не робити». Поразницьких настроїв немає. 

— Чому ви пішли воювати? 

— Коли сталося повномасштабне вторгнення, у Києві залишилось мало людей. Біля міста вже точилися бої. І я пішов до військкомату. Можна було виїхати як правозахиснику — роботи було немало, і знаю, що мої колеги зробили дуже багато важливих речей. Але у той момент я розумів, що якщо не зупинити росіян, то в Україні не буде ні правозахисту, ні прав людини — і не буде про що розмовляти і з ким. А значить, треба захищатися. Зокрема, заради правозахисту. 

Зараз військові — одні з найменш захищених категорій населення. Як би дивно це не звучало. Є величезний запит на правову допомогу військовим, і він сильно перевищує пропозицію. 

Коли я приєднався до ЗСУ й отримав форму, то призупинив свою правозахисну роботу. Про що написав у своєму фейсбуці. В армії я став піклуватися про своїх підлеглих. Навряд чи це можна назвати правозахистом. Але це те, що має робити командир і просто людина. 

«Коли до цілі лишалося кілька десятків метрів, виявилося, що ми в оточенні й на прицілі»

— Ви потрапили у полон 21 червня 2022 під час виконання бойового завдання на Луганщині. Як саме це сталося?

— Напередодні ми отримали бойове розпорядження прибути для підсилення підрозділів у селі Мирна Долина Луганської області. Нашим завданням було зайняти спостережні пости вздовж дороги від Лисичанська на північ до Золотого на півдні. Це була для нас стратегічно важлива траса. Ми прибули туди після дуже сильного мінометного обстрілу, який тривав багато годин — всю ніч і потім ще ранком. Ми мали спостерігати та доповідати, без наказу не вступаючи в бій. Нас вивели на визначений спостережний пункт — під мінометним обстрілом, який не вщухав. Влаштувалися, як могли. Мої підлеглі вже були виснажені: не спали, не їли нормально. Але найважче було те, що було дуже спекотно, а у нас дорогою закінчилася вода.

Максим Буткевич у 2022 до полону. Фото: FB героя

В якийсь момент виникли проблеми зі зв’язком. Рації, які мали бійці, були не досить хорошими, їх було мало. Мабуть, працював ворожий РЕБ. Через це доповідати ми не могли. Наступного дня зранку в сусідню лісосмугу зайшли люди й техніка. Як виявилося, — супротивника, кількістю не співмірною з нашою. Нас було дев'ять. 

І тут з нами зрештою вийшли на зв'язок і повідомили, що ми в оточенні. Але кільце ще не замкнене і ми можемо встигнути вийти. Ми пішли за орієнтирами, дійшли до передостаннього пункту й мали швидко перетнути поле, де на нас начебто чекати наші. Але коли до лісосмуги лишалося кілька десятків метрів, побратим повідомив, що ми маємо зупинитися — адже ми під прицілом. 

Виявилося, наш доповідач з минулого вечора був у полоні. Він сказав, що якщо зараз ми не складемо зброю, нас вб'ють. У кінці лісосмуги з'явилися російські військові. Вони дійсно тримали нас на прицілі. Ми стояли у чистому полі. Легка мішень. Ми нічого не захищали, нікого не прикривали. У мене було тоді одне завдання — зберегти життя своїх підлеглих. Тож я наказав їм скласти зброю. Так ми потрапили в полон. 

Ми дійсно були в кільці. Увесь той район був напханий військами противника.

А той боєць, що вивів нас у поле, пізніше пояснив, що, по-перше, до нього застосовували силу. А по-друге, його переконували, що таким чином він врятує нам життя. Тому він вирішив, що нічого поганого не зробив. Може, й так, може, й так…

З наших хлопців, які тоді були зі мною, 5 вже обміняли, але 4 все ще перебувають у полоні. Засуджено було тільки мене. З тих, хто повернувся, двоє вже знову на бойових позиціях. Один загинув, захищаючи нас. 

У СІЗО в Луганську під час квазісуду в серпні 2023. Фото: Медіазона

«Є бажання не помсти, а справедливості»

— Як має поводитися людина, яку беруть у полон, щоб вижити?

— Ситуації бувають різні. У нас не було бою, який би передував полону. Можливо, тому їхні бійці були в доволі спокійному стані — вони навіть дали нам води. Це було важливо, бо ми були геть зневоднені. Поводилися вони на початку без надмірного насильства, скажімо так. Але є чимало випадків, коли хлопців брали в полон і там одразу було насильство. Неодноразово чув від різних полонених про імітації розстрілу. І про те, що одних полонених змушували стріляти в інших. Найчастіше це було фейково, тобто давали зброю без набоїв. Але це дуже страшні речі. Коли людина готова розстріляти свого побратима за наказом того, хто взяв його в полон.

На жаль, щоб зберегти своє життя, у полоні доводиться виконувати накази противника. Бо непокора розглядається як поштовх до агресивної дії. Героїзм, який ми бачили в радянських фільмах, найчастіше не має сенсу. Адже людина може наразити цим на небезпеку не лише себе, а й інших полонених. Це не принесе перемоги, хоча може продемонструвати перемогу моральну. Тут вже кожен вирішує сам. 

На бойові завдання треба виходити відповідно підготовленими. Небезпечні речі — шеврони. Особливо із символами. Вони не потрібні на бойовому завданні. Також не потрібні власні мобільні телефони з фотографіями, месенджерами й усім особистим. Це може бути небезпечно. 

— Відомий психіатр Віктор Франкл написав цілу книгу, в якій на прикладах пояснив людству механізми виживання. Що вам допомагало триматися у полоні?

— Віктор Франкл був дуже важливий для мене і до того, як я потрапив у полон. Насамперед він говорив про сенс — якщо людина втрачала сенс існування, її шанси на виживання були мінімальними. Якою б ця людина не була фізично сильною, як би не складалися обставини. У мене ситуація була не така, як у нацистських таборах. Але зберігати сенс було дійсно дуже важливо.

Важливо сформулювати для себе відповідь на питання «Навіщо це все? Заради чого?» І весь час пам’ятати про це

Підтримувати один одного, наскільки це можливо. Навіть у маленьких практичних речах. Наприклад, звертати увагу на те, у кого чого бракує з побутового. Шкарпеток. А у тебе ось є запасні. І ти можеш поділитися. Звернути увагу, якщо людина замикається в собі, впадає в депресію. Варто намагатися підтримувати з такою людиною контакт, але в жодному разі не лізти в її особистий простір без запрошення. Бо у полоні й без того немає особистого простору.

Людину в полоні перетворюють на фізичний предмет. Який можна фізично зламати, знищити — але не відібрати у неї сенс, її цінності. Якщо є можливість зберігати бодай якийсь малесенький простір і внутрішню автономію, обов'язково треба це робити. Це може бути пам'ять про близьких і важливих людей, обдумування своїх мрій, ритуали тощо. Такі прості речі важливі. Коли є внутрішній простір думок і емоції, які приходять від згадок про людей, яких любиш, зламати тебе внутрішньо досить важко. 

Перше фото в Україні після звільнення з полону. Фото: Віталій Лисенко

Взагалі в полоні атмосфера деградації. У мене були свої способи цьому протистояти. Я звик працювати з текстами й мовою, тому в полоні писав тексти… у себе в голові. Важко сказати, про що вони були, бо тоді мені треба зараз переказати усе, про що я ці роки думав (сміється, — Авт.). Писав різними мовами: українською й англійською. Було важко. Коли з'явилася можливість читати книжки, чимало хлопців почали читати. Набагато більше, ніж раніше, до полону. Це підтримувало голову в порядку, це відволікало. 

Деякі полонені в уяві будують свій майбутній будинок, планують. Я обдумував свої помилки з минулого. Думав про світогляд ворога — чому він це робить, чому він хоче нас знищити. Думав про наші цінності. На прохання хлопців-співкамерників вигадав цикл науково-фантастичних сатиричних політичних оповідань. Складав для себе молитви. Багато слухав музику — теж у голові. У мене було моє власне радіо. Згадував пісні й композиції, які мені подобаються, грав їх собі. Я багато думав про людей, які зустрічалися мені в різні роки, в різних країнах. Почувався щасливим від того, як багато прекрасних людей пізнав. Усе це мене тримало.

— Мар’яна Мамонова в інтерв’ю Sestry розповідала, що у полоні їй хотілося пончиків з вишнями. Чого з їжі найбільше хотілося вам?

— Був період, друга половина літа і перша половина осені 2022 року, коли просто хотілося їсти. Їжа була поганою, порції маленькі. Я мріяв про українські страви, грузинські, азійські. Про грузинські — найчастіше. Потім стало трохи краще, але все одно хотілося кави, шоколаду. Ніколи раніше не любив солодкого. У полоні це змінилося. Там дуже потрібен цукор. 

— Ув'язнена Аушвіца українка Анастасія Гулей розповідала, що навіть після пережитих жахів концтабору вона не тримає на німців зла. Тільки на конкретних людей, які це робили. Чи ненавидите ви росіян після пережитого полону?

— У мене немає відчуття ненависті до тих, хто погано зі мною поводився. І бажання помсти не маю. Є бажання справедливості й розуміння, що цих людей треба зупинити. Шляхом притягнення до відповідальності, наприклад. Я не останній полонений. Якщо їх не зупинити, вони продовжать це робити. 

Готовність величезної кількості людей слухняно чинити волю свого керівництва та йти масово вбивати людей в іншій країні без будь-якого сенсу, бути знаряддям у руках вбивць — це про відповідальність. Переважна більшість росіян і росіянок несуть відповідальність за те, що відбувається в Україні

Хочуть вони того чи ні. Горе, море крові, трагедії. Вони відповідальні за це. Чи робить це мене злим на них? Це складне психологічне питання. Але те, що внутрішня дистанція між мною та ними є — факт. Не розумію, як можна вільній людині дозволяти перетворювати себе на тупе і німе знаряддя в руках психопатів? 

— Та сама Анастасія Гулей казала, що після полону назавжди перестала танцювати. Втратила внутрішню радість, так я розумію. Як полон змінив вас? 

— Поки що мені важко відповісти на це питання. Звісно, емоційний і внутрішній стани змінилися. Але я ще перебуваю у процесі повернення до вільного життя. Тому те, чого немає зараз, може з'явитися згодом. Деякі наслідки можуть статися через 3 місяці і пізніше після звільнення. Але радість у мене є. Вона не зникла. Її дуже багато. Я вдячний за це долі й людям. 

Зараз я відчуваю свободу й повернення до життя. Мене наповнюють радістю навіть маленькі речі. Наприклад, можливість вибору того, що можна купити й вдягнути. Або вибір кави в кав'ярні. Досить складно вибрати, яку саме каву я хочу. Тому що раптово її стало багато у моєму житті. 

Ще одне неймовірно приємне — можливість ходити. На ті відстані й напрямки, на які хочеш. Нещодавно я йшов Хрещатиком і раптом зрозумів, що це не в моїй уяві, це не моя фантазія чи спогад — це реальність — справжній Хрещатик у моєму справжньому Києві, і по ньому йду реальний я. І цього мені достатньо для радості

— Чи був у вас у полоні час зневіри?

— Не було жодного дня чи хвилини, коли я думав, що про мене забули. Навіть коли зовсім не було зв'язку з навколишнім світом.  Бувало, накривало. Але я знав, що мене не покинули. Вірив, що мене обміняють. Єдине, я розумів, що це може бути не скоро. 

З квітня 2024 я почав отримувати листи, багато листів. Це був величезний контраст. Від листів ставало тепло. Це нагадувало про те, що про мене не забули і за мене борються. Також це був сигнал іншим — про них теж не забували. А ще сигнал адміністрації колонії, що за долею цієї людини слідкують. І це може бути причина ставитися до неї трохи краще. 

«Якщо правозахисна діяльність неефективна, це означає, що її має бути більше»

— Хотілося б поговорити про роль правозахисної діяльності під час війни. Ми бачимо обмежені можливості й неефективність світових правозахисних організацій, вони не завжди об'єктивні, мають неповну інформацію, заангажовані або просто безсилі. Чи змінилися ваші погляди на роль правозахисної діяльності під час війни?

— Неефективність міжнародних структур — це дійсно дуже сумно. Але для мене це означає, що правозахисної діяльності має бути більше. Вся ця ситуація показує, наскільки критично важливими є права людини та їхнє виконання під час війни. Бо під час війни вони за визначенням під загрозою. 

— Може, треба використовувати нові методи? Бути жорсткішими, радикальнішими? Що треба змінювати?

— Люди, які зараз займаються захистом прав українців, активні та сміливі. Якщо говорити про правозахист в Україні, то тут вдається зробити чимало, збираючи та документуючи порушення прав і свобод людини включно з воєнними злочинами та злочинами проти людяності. Це треба робити для того, щоб потім притягнути до відповідальності винуватців. І це робиться. 

Також Україні вдається підтримувати права і свободи по відношенню до російських військовополонених. Коли ж ми говоримо про правозахист на території Росії, про українських цивільних і військових бранців, то тут, на жаль, мало що вдається зробити. Бо та держава давно перетворилася на каток, який закатує права людини в бетон. Там є правозахисники, вони дуже сміливі, вони працюють у постійній небезпеці, але інструментарій у них критично обмежений. 

Послання, яке Максим Буткевич «Мойсей» залишив на прапорі в червні 2022 року перед попаданням у полон. Приватний архів

З міжнародними організаціями все ще сумніше. Якщо говорити про міждержавні чи міжурядові організації, вони здебільшого зосереджені в системі ООН. Яка від початку побудована так, щоб враховувати думку всіх гравців, включно з теперішньою державою-агресором. Якщо один із гравців систематично підриває підвалини, на яких побудована ця взаємодія, діяльність організації стає повністю неефективною, робота паралізована. І тоді регіональні структури можуть бути навіть більш ефективними й агресивними. 

Притягнення до відповідальності — це дуже важливо. Адже потрібні запобіжні механізми, щоб такі ситуації не повторювались у майбутньому. Зараз основний міжнародний орган, який регулює світову систему правосуддя, — це МКС (Міжнародний кримінальний суд). Навіть якщо видані ним ордери та його рішення не вплинуть безпосередньо на те, щоб винуватці понесли відповідальність напряму, вони все одно так чи інакше будуть її нести. Стануть невиїзними, наприклад. Залишатимуться на території держави-агресора. Це теж змінить їхні життя.

Якщо говорити про міжнародних партнерів, то в багатьох з них недостатньо розуміння, що війна в Україні — це історія не лише про Росію й Україну. Систематичний підрив підвалин міжнародної правової системи та системи захисту прав людини, який здійснює РФ, стосується усіх. 

І цінності свободи, солідарності, поваги до прав, на яких побудовано наше життя, опиняться під загрозою, якщо Україна зазнає поразки. Якщо не буде міжнародної системи безпеки, якщо запанує право сильного, а підписані угоди будуть виконуватися лише тоді, коли їх виконання вигідне одній зі сторін, це буде вже зовсім інший світ. 

«Я вже тут, а вони ще там. Відчуваю свій обов'язок допомогти їм»

— Що таке реабілітація військовополонених? Що б ви змінили в цьому процесі? 

— Активна фаза реабілітації — це фактично перші 4 тижні після повернення з полону. Ця моя фаза вже завершена. Це життя у вільному світі, до якого треба звикати. 

Художник Матвій Вайсберг написав портрет Максима Буткевича, 2024. Приватний архів

В Україні потрібно створювати систему закладів для реабілітації військовополонених, зараз їх небагато, і цього недостатньо. Також потрібна система супроводу в період, коли інституційна фаза закінчується. Людям протягом місяців, а може і років, потрібен медичний, психологічний, соціальний, правовий супровід. Зараз цього немає. Тисячі, десятки, а може й сотні тисяч людей знаходяться у полоні та повернуться з бойових. Серйозний виклик. Найбільший за останні 50-60 років. Потрібні фахівці й фахівчині, які спеціалізуються саме на подібних проблемах. 

Як ви можете і плануєте використати свій досвід полону для допомоги іншим звільненим і постраждалим від війни? 

— Зараз я намагаюся зрозуміти, як найефективніше використати свій досвід. 

Можливо, це буде інституційна підтримка, якщо вдасться залучити ресурси. Також хочу говорити про полон через свою історію максимально широкій аудиторії. Тема номер один для мене зараз — наші полонені: військові та цивільні. Я вже тут, а вони ще там. Відчуваю свій обов'язок спробувати допомогти їм якомога швидше опинитися тут. І більше не боятися.

20
хв

Максим Буткевич: «Якщо замість міжнародної системи безпеки запанує право сильного, це буде вже зовсім інший світ»

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Україна має стати Ізраїлем Європи

Ексклюзив
20
хв

Юлія Павлюк: «Кожний обмін і кожні перемовини — це спецоперація»

Ексклюзив
20
хв

Не потурайте злу

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress