Ексклюзив
20
хв

«Навряд чи після Маріуполя я зможу ще колись спуститися до підвалу»...

«Вікторія розповіла, що росіяни відправляють її в полон, а дитину хочуть відвезти до дитбудинку. “Я заберу її, — кажу. — Довезу хоч до Запоріжжя, хоч до Польщі — куди скажеш”. Я не знала, як це організувати і чи нас випустять. Але точно знала, що не дозволю росіянам забрати цю дитину»

Катерина Копанєва

Фото: Evgeniy Maloletka /AP/ East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Фільм «20 днів у Маріуполі» увійшов до списку п'яти найкращих документальних стрічок 2023 року й номінований на «Оскара». Це безпрецедентна нагорода для українського кіно. У картині фотожурналіста й режисера Мстислава Чернова показано осаду Маріуполя, задокументовано жахливі військові злочини Росії, як-от обстріл пологового будинку та бомбардування житлових кварталів росіянами аж до знищення міста. До того ж фільм номіновано й на премію BAFTA — британський аналог «Оскара». Раніше режисера стрічки разом з фотографом Євгеном Малолєткою та продюсером Василісою Степаненко нагороджено престижною Пулітцерівською премією.

«Все, що ми можемо, це зробити так, аби ця трагедія не була забута, — вважає Мстислав Чернов. — Кожна окрема номінація й нагорода означає, що ми можемо розповісти цю історію більшій кількості людей і переконатися, що вона не забудеться».

Резонанс навколо фільму викликав нову хвилю інтересу міжнародної спільноти до теми Маріуполя. Sestry поговорили з безпосередніми учасницями цих страшних подій — Кариною Горшковою та Валерією Зеленською, які поділилися спогадами про блокаду Маріуполя та розповіли, як не зламатися, переживши пекло.

Крапельниці у світлі ліхтарика

—  Фільм «20 днів у Маріуполі» ми з молодшою сестрою дивилися у кінотеатрі. Мені здалося, що я повернулася у ті страшні дні, настільки точно там передано атмосферу, — згадує 23-річна Карина Горшкова. — Коли розпочалася повномасштабна війна, мені був 21 рік, я була студенткою медуніверситету, навчалася на стоматолога.

«Я готова віддати душу, аби відчути та побачити це знов», — написала на своїй сторінці Instagram Карина під світлинами святкового щасливого Маріуполя, яким запам'ятає рідне місто на все життя. Фото з приватного архіву

Обстріл пологового будинку 10 березня ми бачили на власні очі — це було зовсім поряд з багатоповерхівкою, на першому поверсі якої була клініка моїх батьків (мої тато і мама стоматологи). Росіяни скинули дві авіабомби: одна впала на пологовий будинок, друга — за 20 метрів від нашої стоматології. Ми з моїм хлопцем, татом та дядьком були на подвір’ї. Схопивши аптечки, побігли на допомогу людям, які перебували на місці «прильоту». Побачили там мамину подругу, яка померла у нас на руках — їй у голову влучив уламок. Одній жінці, яка мешкала по сусідству, відірвало обидві ноги. Ще у однієї дівчини, якій я зупиняла кров, вся спина була посічена осколками. Будучи студенткою медичного вишу, я вміла надавати першу допомогу. У підвалі багатоповерхівки, куди ми перемістилися після цих авіаударів (до цього ми жили в стоматологічній клініці. Наша квартира згоріла внаслідок прямого влучення снаряда у перші дні війни), мені довелося стати і травматологом, і терапевтом, і педіатром.

У підвалі нас було понад 300 людей. Багато хто з маленькими дітьми, з тваринами... Ми з батьками організували там імпровізовану амбулаторію. Принесли усі медикаменти, які залишилися у нашій клініці. Інші ліки збирали по розгромлених аптеках. Товарами першої необхідності були дитяче харчування та підгузки. З медикаментів потрібні були знеболювальні, інсулін. Постраждалих після прильотів часто приносили в наш медпункт, і ми зашивали їм руки, ноги, накладали перев'язки. Раз на тиждень я робила обхід підвалом — розносила препарати тим, кому могла допомогти.

Люди ховаються від бомб у підвалі Маріуполя, 2022 рік. Фото: Evgeniy Maloletka /AP/ East News

Критичний момент настав, коли одночасно захворіли практично всі діти. Найімовірніше, це була гостра кишкова інфекція. Це й не дивно, адже ми були в умовах страшної антисанітарії. Дітей постійно рвало. Ми робили їм крапельниці. Ніколи не забуду, як у темряві шукала їхні вени за допомогою ліхтарика… Серед тих, хто отруївся, була і моя шестирічна сестра.

Нам ще пощастило, що ми тоді мали воду. Бо потім запаси скінчилися. Доводилося топити сніг. Ми пили воду з пожежних машин, якщо ті опинялися поряд. Виходити з підвалу було ризиковано, адже Маріуполь обстрілювали 24 години на добу. Щоб щось приготувати, теж треба було виходити надвір, колоти дерева на дрова, розпалювати багаття. Ти йшов і не знав, чи повернешся. Багато хто не повернувся. Пам'ятаю, вийшли два хлопці поїсти. Секунда — і один загинув, а другому відірвало ноги.

Маріупольці зливають з пожежних машин воду, бо дуже хочуть пити. Фото з приватного архіву

Ми їли все, що люди встигли принести зі своїх квартир. Варили кашу або робили супи із кубиків-приправ. Спочатку навіть була тушонка і ми робили макарони по-флотськи. Але ця розкіш швидко закінчилася.

Щоб не збожеволіти, намагалися не сидіти без діла. У нашому підвалі сформувалися комуни — так ми їх називали. Комуна медиків (це ми з батьками), комуна охоронців тощо. Коли перед тобою стоїть хоч якесь завдання, ти фокусуєшся на його виконанні, і це відволікає. Моя шестирічна сестра постійно щось малювала. Намалювала ресторан щастя і ресторан бомб… Мене рятувала робота у медпункті. Я не вірила, що ми залишимося живими, і мені було страшно залишатися наодинці з цими думками.

«Аби не збожеволіти, ми намагалися не сидіти без справ. Моя шестирічна сестра весь час малювала»... Фото з приватного архіву

Ми кілька тижнів не наважувалися виїжджати, бо більшість із тих, хто пробував це зробити, були розстріляні в дорозі. Але потім російський снаряд влучив у багатоповерхівку, у підвалі якої ми знаходились. Будинок спалахнув. Ми евакуювали людей з підвалу, після чого дідусь посадив нас у машину і повіз. Ми їхали під безперервним обстрілом. На блокпосту окупанти взяли в полон мого хлопця. Беззубі, брудні та озлоблені люди, які називали себе «денеєрівцями», побачили в нього татуювання «Воля чи смерть» і, заявивши, що він «член терористичного угруповання», відвезли його з мішком на голові.

Поки ми два дні його розшукували, він перебував у колонії у Бердянську. Він бачив і чув, як там катували людей. Як дівчинку років шістнадцяти «денеєрівці» віддали чеченцям зі словами: «Ця виступала за Україну». Моєму хлопцеві, можна сказати, пощастило: якийсь «начальник» побачив його татуювання «Воля чи смерть» і дійшов висновку, що це не «бандерівщина», а «махновщина» — а значить, мовляв, можна відпустити. Тож коли ми всі зрештою опинилися на підконтрольній Україні території, я ще довго не могла повірити, що ми живі...

«Всі шукали їжу, а я — інсулін»

— У Маріуполі, який росіяни стирали з лиця землі, я провела два місяці, — розповідає 24-річна Валерія Зеленська. — Спочатку у підвалах, потім — на «Азовсталі», де, як це не парадоксально звучить, було безпечніше, ніж у звичайних будинках — адже там принаймні були бункери. На «Азовсталь» я переїхала після того, як у мене на руках помер мій друг — мій колишній хлопець з діабетом, йому не вистачило інсуліну.

У перші дні війни ми з ним та ще чотирма друзями ховалися у підвалі нашої багатоповерхівки. Потім у неї влучив російський снаряд. Спочатку було пряме попадання до квартири на сьомому поверсі — тоді загинули півторарічний хлопчик та його бабуся, які ховалися у ванній кімнаті. Потім почалися удари запалювальними снарядами. Перші кілька ударів будинок витримав, а потім обвалився. Загинули ще чотири людини, серед них — трирічна дитина. Ми вижили, але не змогли дістати з-під завалів сумку з ліками мого друга, де був інсулін…

Ми перебралися до іншого підвалу, де зібралося близько 40 людей. Як і всі у Маріуполі, ми ходили на пошуки їжі та ліків. Але моєю основною метою був пошук інсуліну. Я шукала його скрізь — по розгромлених аптекам та будинках, по порожніх квартирах. Пам'ятаю, хтось сказав, що в одній квартирі жила жінка з діабетом. Я пішла туди. Я нічого там не брала, окрім пігулок. Але вони не допомогли — потрібен був укол.

Валерія вела блокнот, куди записувала всіх, хто переховувався з нею у підвалі. Фото з приватного архіву

Друг згасав на очах. Він пив по 20 літрів води за добу (воду нам привозили українські військові), його постійно рвало. Пам'ятаю, я залишила його буквально на хвилинку, бо ми готували обід. А коли повернулася, він був уже мертвий. Йому було 19. Ми викопали на подвір'ї яму, і поховали його там, загорнувши в ковдру…

На «Азовсталі», куди я перемістилася після цього, можна було загинути й у бункері — були випадки, коли там завалювало людей. Але чомусь все одно там мені почувалося безпечніше. Росіяни труїли нас газом, застосовували хімічну зброю. Деякі люди отримали тяжкі отруєння. Щодо продуктів, то з ними нам допомагали військові. Люди готували їжу прямо в бункерах: брали бляшанку, робили в кришці дірки, наливали туди антисептик, вставляли бинт, підпалювали — так можна було кип'ятити воду.

Операція «Аліса»

Я вийшла з «Азовсталі» 6 травня під час евакуації цивільних. Проходила так званий фільтраційний табір, де росіяни допитували і з приводу мого прізвища, і чому я не залишилася в Маріуполі, адже вони «прийшли нас звільняти». Зчепивши зуби, я відповідала, що мене звільняти не треба.

Тоді ж я познайомилася з Вікторією Обєдіною — військовим медиком з «Азовсталі», яка була разом із своєю чотирирічною донькою Алісою. Вікторія розповіла, що росіяни забирають її в полон, а дитину хочуть відвезти до дитбудинку. Я сказала, що цього не буде. «Я заберу її, — кажу. — Довезу хоч до Запоріжжя, хоч до Польщі — куди скажеш». Я не знала, як це організувати, не знала, чи нас випустять. Але точно знала, що не дозволю росіянам забрати цю дитину.

Через представників ООН і Червоного Хреста, які брали участь у процесі евакуації цивільних з «Азовсталі», вдалося домогтися, щоб Аліса таки поїхала зі мною. Звичайно ж, росіяни були проти, але в присутності представників цих організацій не змогли це заборонити. Вікторія написала на мене довіреність і підготувала Алісу до того, що далі дитина поїде без неї.

Валерія Зеленська з маленькою Алісою. Фото Наталі Нагорної

Аліса дуже розумна і не по роках доросла дівчинка. Коли в день нашого від'їзду окупанти виводили Вікторію з автобуса, щоб забрати в полон, Аліса сказала мені: «Мама поїхала туди, а ми поїдемо сюди. Але ж вона скоро приїде, правда? Вона обіцяла». «Звичайно, — кажу. — А ми поки що поїдемо до твоєї бабусі».

На підконтрольній Україні території я передала Алісу її дядькові, а він уже відвіз її до бабусі. Вікторію звільнили з полону лише за 165 днів. Ми після цього зустрілися, довго розмовляли ... Я дуже рада, що змогла допомогти їм.

«Іноді від суїциду може врятувати чашка чаю, вчасно кимось запропонована»

Після пережитого у Маріуполі Карина Горшкова із сім'єю переїхала до Києва, а Валерія Зеленська — до Івано-Франківської області. Обидві почали своє життя заново.

— Спочатку ми де тільки не жили: і у знайомих, і в монастирі, і в маленькому сільському будиночку без води та туалету, — згадує Карина. — Психологічний стан залишав бажати кращого. З одного боку, безумовно, було полегшення, що ми вирвалися з цього пекла. З іншого — відчувалася повна розгубленість, розпач, що все втрачено, виникали навіть думки про суїцид.

Був період, коли моя мама фізично не могла підвестися з ліжка. Ми з рідними намагалися витягати один одного з цієї прірви... Якийсь час жили у Дніпрі, потім у Львові, де мій хлопець знайшов роботу, і ми змогли зняти квартиру. А потім батьки, позичивши гроші, вирішили відкрити в Києві стоматологію. У Маріуполі тато був одним із найкращих стоматологів, його знало усе місто. Дізнавшись, що батьки починають все спочатку, я поїхала на допомогу. Паралельно закінчила університет і розпочала практику вже у нашій новій сімейній клініці.

Зараз у нас уже з'явилися пацієнти — це і маріупольці (зокрема й ті, хто приїжджає полікувати зуби з-за кордону), і кияни. А перші пів року взагалі не було людей. Ми сиділи без діла і від цього опускалися руки. У такі моменти головне — не піддаватися розпачу. Я нагадувала собі, що варіант здатися у нас був у Маріуполі. А зараз його вже немає — ми вижили, а отже, маємо продовжувати жити. Потрібно набратися терпіння, і рано чи пізно все обов'язково вийде.

Сім'я Карини Горшкової відкрила в Києві стоматологічну клініку. Фото з приватного архіву

Не можу сказати, що моє життя стало набагато спокійнішим. У Києві, де часто бувають і повітряні тривоги, і ракетні атаки, неможливо бути спокійним — принаймні у мене це не виходить. Я боюсь вибухів, боюсь за безпеку своїх близьких. Під час повітряних тривог можу вийти в коридор, але не думаю, що будь-коли у своєму житті зможу ще хоч раз спуститися до підвалу. Після Маріуполя не можу заходити у підвали.

З ненавистю, яку я відчуваю до росіян і до всього, що з ними пов'язано, живу 24/7 і, чесно кажучи, не намагаюся змінювати ці почуття. Все, що вони зробили з нами та з нашим містом, неможливо забути чи навчитися сприймати спокійніше. Неможливо не ненавидіти… Я розумію, що, напевно, неправильно радіти смерті людей, але... Щоб не дозволяти цим думкам зруйнувати себе зсередини, намагаюсь концентруватися на нас, а не на них.

Зараз ми облаштовуємо своє життя у Києві, але після деокупації Маріуполя я буду першою, хто туди поїде. Я не чекатиму, коли хтось щось відбудує — поїду відбудовувати сама. Для мене це більше, ніж просто місто.

Що допомагає жити далі? Підтримка близьких. Та й не тільки них. Я не можу передати, як вдячна всім, хто нам допомагав, поки ми їздили різними регіонами у пошуках притулку. Іноді людям здається, що вони не зробили нічого особливого. Вони можуть і не здогадуватися, що насправді врятували чиєсь життя. З власного досвіду можу сказати, що іноді від суїциду може врятувати чашка чаю, вчасно кимось запропонована...

«У підвалі Маріуполя у мене сталася моя перша панічна атака. Друга — коли побачила кадирівців»

— Нещодавно я попросила знайому, яка перебуває в окупації у Маріуполі, принести на місце, де був мій будинок, квіти, — продовжує Валерія Зеленська. — Там уже немає жодного будинку — випалена земля. Те, що залишалося від розбомблених багатоповерхівок, росіяни знесли, навіть не діставши загиблих з-під завалів. Люди просили відкопати їхніх родичів, але техніка забрала тіла як будівельне сміття…Не думаю, що навіть після деокупації я колись повернуся до Маріуполя. Обов'язково приїду туди, щоб згадати загиблих, покласти квіти. Але не зможу там жити. Я сама родом з невеликого містечка під Бахмутом, яке зараз теж окуповане. Там пройшло моє дитинство, там знаходиться могила моєї мами. Ось туди після деокупації я б дуже хотіла повернутися.

Я приїхала на Прикарпаття, бо тут були мої друзі. Вийшло, що тут і лишилась. Нині живу в Івано-Франківську. Працюю онлайн і планую так робити й надалі — поки що не хочеться ніде осідати. Спочатку я дуже боялася звуків. Карпатський грім міг спровокувати панічну атаку. Панічні атаки почалися в Маріуполі: перша трапилася у підвалі, друга — коли побачила кадирівців під час евакуації. Жахливе відчуття, коли кидає то в жар, то в холод, пульс зашкалює і здається, що ти вмираєш. Після Маріуполя ці атаки траплялися зі мною навіть уві сні… Я працювала з психологом, але дійшла висновку, що найкращий психолог — це я сама.

Валерія Зеленська тепер мешкає у Прикарпатті. Фото з приватного архіву

Перший час після евакуації з Маріуполя все було, як у тумані. Це відчуття до кінця не минуло й дотепер. Мій день починається і закінчується моніторингом новин — особливо новин про обмін військовополонених. Багатьох хлопців із «Азовсталі», яких я знаю особисто, досі не обміняли. У кожному списку на обмін я шукаю їхні прізвища, сподіваюся їх там побачити…

Я живу, працюю. Але при цьому не будую далекосяжних планів. Досвід показує, що в цьому немає сенсу. Намагаюся радіти сьогоднішньому дню. Тому, що я жива, що маю хліб. Насправді, це вже багато. Я перестала думати, що скажуть про мене інші. Якщо накривають погані думки, вже знаю, як собі допомогти. Це може бути і розфарбовування картини за номерами, і відверта розмова із собою. Допомагає і просто дати собі можливість виплакатися. Сльози очищають.

Я часто згадую Алісу. Цю маленьку дорослу дівчинку, яка так мужньо прийняла той факт, що мама не зможе поїхати з нею далі, що треба набратися терпіння, чекати і сподіватися. Можливо, це те, що потрібно зараз багатьом із нас — чекати та сподіватися…

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена хохлаткіна актриса народна конотопська відьма

Війна наздоганяла її двічі. Вирвала з корінням з Донецька в 2014, змусила нестись перекотиполем до Києва. Потім зрівняла із землею рідну Білозерку на Херсонщині, а коли постукала у київські двері, була вже послана якнайдалі. 

Херсон — це її біль, Донецьк — теж, а Київ — просто місце, де вона зараз працює. Грає головні ролі у театрі і кіно. 

Актриса Олена Хохлаткіна, заслужена і народна, піклується у київській зйомній квартирі про квіти — це про коріння без метафор. А тут зненацька радість — 18 березня її донька, актриса Оксана Жданова, народила їй онуку. І це теж історія про коріння, яке вростає в землю навіть під час війни.

«Не можу зрозуміти, чому на інтервʼю журналісти кажуть: Олено Анатоліївно, ми вас боїмося», — чи питає, чи застерігає Хохлаткіна, відома виконанням ролі Конотопської відьми з нашумілої в Україні та за її межами однойменної вистави. 

Пані Олена ніжна й усміхнена, але раптом під час розмови як блисне оком. Відчувається її сила. Ми розмовляємо, потім обіймаємось. Дуже хочеться водночас підтримати й доторкнутися до цієї сили… 

Фото: Kateryna Kozinska

«Зараз із живого в домі лише я і квіти»

Оксана Гончарук: Пані Олено, війна для вас почалася одинадцять років тому. Як ви взагалі себе в цьому всьому відчуваєте? Що вам дає силу говорити, приймати рішення, грати, дихати?

Олена Хохлаткіна: Часто чую від людей зараз, що вони не хочуть для себе ні сніданки готувати, ні роботу робити, та й взагалі виходити кудись. Зі мною не так, тому що я маю велику мотивацію — подивитись, чим все закінчиться. А ще — бути зі своїми дітьми якнайдовше, бачити, як вони йдуть по життю, йти разом з ними. 

Це моя сила, мій кайф по життю, це те, що тримає і не дає скотитися в прірву жалю до себе. Бо інколи хочеться пожаліти себе, — в житті я зазнала стільки змін, що на десять чужих життів вистачить. Ніколи не думала, що побачу війну на власні очі.

Для мене 2014 рік став дуже великим стресом. Я зі своєю війною приїхала з Донецька в Київ і через місяць зрозуміла, що війни для людей в Києві не існує. Воно в певному сенсі так і зараз. І я по свободі про це думаю. І навіть квіти, які живуть разом зі мною під одним дахом, цю важкість думок відчувають.

— Ви розмовляєте зі своїми квітами?

— Розмовляю. У мене небагато квітів, тому що я винаймаю квартиру і не можу в ній «пускати коріння». Є квітка, яку мені подарували друзі ще в 2014, бо я люблю, щоб було щось живе і зелене у квартирі. В мене ще був собака, який зі мною приїхав з Донецька, але він нещодавно помер — йому було 16 років. Тож зараз із живого в домі лише я та квіти.

Діти кажуть, що тепер треба мамі подарувати на день народження собачку, щоб їй не було сумно. А я їм пригрозила, щоб цього не робили. Тому що це велика відповідальність. Недарма ж «Маленький принц» Екзюпері — моя улюблена книга. Я її розгортаю й одразу плачу — що зараз, що колись, коли читала її на ніч дітям. Я завжди була дуже відповідальною. Так вже мене виховали.

Акторська родина: народна артистка Олена Хохлаткіна, заслужений артист Віктор Жданов і їхня донька актриса Оксана Жданова. Фото: Arthouse Traffic

— Вам одній в хаті не сумно?

— Мені ніколи не буває сумно. Іноді буває нудно, коли немає роботи, але сумно — ніколи. Нещодавно подумала: «Хвала богам інтернета, що ми не почуваємось самотніми в той час, коли нас залишають діти й друзі». У мене є дві подруги, але вони дуже далеко від мене, тож ми не можемо зустрітися з ними на каву, просто попліткувати. Вони обидві з Херсону і зараз за кордоном. А інших я не придбала.

— Життя у вас таке мандрівне й циклічне: майже десять років — херсонський театр, далі 14 років — театр у Донецьку, і ось вже 11 років — театр у Києві. Попри підгрунтя вам подобається цей рух?

— Мені завжди важко переїжджати, бо я домашня людина. Взагалі не розумію, чого це мене мотало по всім усюдам.

Я люблю свій дім, вважаю, що він повинен бути, як заведено в українців, — садок вишневий коло хати, хрущі… і нікому не заходити! Якщо мені треба — я вийду і впущу. Всі українці такі: «Моя територія — моя держава». І ми б весь час будували цю свою державу, якби не зовнішній вплив

Але доводити свою спроможність на новому місці мені ніколи не було складно. Я гарна артистка, знаю собі ціну, можу зіграти будь-що. Мені в цьому плані легко. Нелегко тим, хто навколо мене. Бо починається бродіння, мовляв, «приїхала з провінційного театру». Я нормально до цього ставлюсь, бо, можливо, теж би так думала, якби хтось прийшов з вулиці, а я тут така вся місцева артистка, яка народилась у стінах цього театру. Я вільна від театральних упереджень і вдячна всім театрам, що були в моєму житті. 

«Конотопська відьма» на гастролях у Варшаві. Фото: Театр імені Івана Франка

«Для рідних у Херсоні постійна небезпека перетворилась на буденність. І це страшно»

— Знаю, що в Херсоні у вас багато родичів. Як їм там живеться?

— Там зараз мої двоюрідні, троюрідні племінники і три брати. Вони там всі залишилися і якось виживають. Це страшно, бо для них ця постійна небезпека перетворилась на буденність. Вони майже виснажені. Але працюють, планують посадити зараз той город, годувати курей. Це таке життя… без мрій, без надій.

Коли підірвали Каховську ГЕС, мій брат прислав відео з хати, де вода була під саму стелю, і сказав: «Знаєш, чого мені найбільше шкода в цій ситуації? Мої помідори. Бо кущі ж уже виросли, я їх підживлював і поливав, і так плекав надію, що ми ті помідори зберемо й з’їмо, закатки якісь зробимо. А вони всі загинули». Хоча крім помідорів там загинула хата — вона обвалилась, і все піднімалося з нуля.

— А що зараз відбувається у вашій рідній Білозерці, де ви виросли?

— Там зараз майже все зрівняно із землею, особливо те, що біля води. Я кажу про воду тому, що лінія фронту нас з орками розділяє по Дніпру і плавням. І в цьому прекрасному місці зараз немає жодної цілої хати. В хату моєї шкільної подруги вже прилітало чотири рази, вікон немає, вони забиті дошками. Це зранена хата — вся, як решето. Але вони залишаються там. Подруга каже, що не може виїхати, бо в Білозерці залишилось багато старих людей, за якими немає кому доглянути. 

А нещодавно ця подруга зателефонувала й каже: «Лена, що відбувається у вас в Києві, чому у вас на телебаченні розважальні шоу, якийсь «Єдиний марафон», чому вони там радіють, коли такі трагедії в Херсоні та Білозерці?». І я розумію, що майже те саме пережила в 2014 році. 

Не засуджую людей, які знімаються в тих шоу, бо ми зараз всі живемо в моменті творення і мистецтва. Ось я зараз вийду на сцену й буду грати клоуна, співати й танцювати, а потім змию грим і піду додому, де мене чекають нові збори на ЗСУ, трагедії знайомих мені людей, які сидять в підвалі й бояться вийти, бо сирен там немає, а час між вильотом снаряду й прильотом — секунд 10-15.

Фото: приватний архів

Я відчуваю сором за це, хоча не повинна його відчувати. Але ми не вибирали таке життя. І в Києві в 2014 році я опинилась, бо тут в театральному навчалась моя донька.

— Був варіант залишитись у Донецьку… 

— Знаєте, бувають моменти, які нібито нічого не значать, але ти їх запам'ятовуєш на все життя. І ось такий момент-спалах був тоді в Донецьку, коли я пішла в магазин за хлібом, а мені там кажуть продавчині: «Мы собираем на наших мальчиков». Тобто вони збирали гроші на тих, що приїхали Донбас окуповувати! Я вивезла свою дитину, повернулася, щоб завершити справи і за день до входу Гіркіна в місто остаточно виїхала. Відтоді слово «мальчіки» в мені викликає огиду й страх. Хоча було чимало моментів страшніших — і автомат на мене наставляли, і гвинтівки, і чеченці на блокпостах могли вирішити мою долю. 

— Як ви взагалі почуваєтесь у Києві?

— Я дуже любила Київ, коли була молодою і приїжджала сюди погуляти до друзів. Мені подобався настрій цього міста, як зараз модно казати, «вайб». Мій Київ сьогодні — це шлях від роботи додому. Я зараз живу на лівому березі, на Троєщині, і ці місця мені подобаються, тому що нагадують ті, де я колись жила. Десь я можу пізнати Донецьк, десь можу знайти багато Херсону. Ці панельки, багато зелені, річка близько. Тут мені добре.

— Ви орендуєте квартиру. Чи вистачає вам на це театральної зарплатні? Як взагалі викручуєтесь?

— Виключно іншими роботами. Наприклад, кіно. Якщо зйомки є, можна собі дозволити не тільки хліб з маслом, а ще, наприклад, дорогої ковбаси. Хоча я не їм ковбасу. 

Пам'ятаю, як у 2014 році у мене брали багато інтерв'ю і всі питали одне й те саме: «От ви з Донецька переїхали — а які там люди?» Нормальні там були люди. У нас проукраїнський мітинг був такого масштабу, що нікому й не снилося. Але потім понавезли тих люмпенів від сусідів, і вода в регіоні стала мутна.

— Не знаю, як можна відповідати на питання «Як вам було кидати своє життя в Донецьку?». Це наче спитати «Як воно — вмирати?».

— Мене тоді дуже роздратував момент, коли сказали, що мені пощастило отримати в Києві роботу, що мене взяли в такий театр. По-перше, я довго домагалася, щоб тут працювати. Ніхто мене просто так не брав. А по-друге, мене оте «пощастило» так сильно торкнуло, що я у відповідь запропонувала: «А давайте поміняємось, раз вже мені так пощастило. Я готова мінятися, бо не хотіла всього цього». У мене була успішна кар'єра в театрі в Донецьку, квартира своя величезна, дача улюблена… Було життя, були друзі. І я не знаю в чому щастя того, що я вимушена була буквально тікати в Київ. Пощастило в тому, що я жива. Ось і все.

Фото: Anastasia Vodchenko

— Ваша мама, яка мешкає під Херсоном, 24 лютого 2022 року, на щастя, була з вами в Києві. Як вона зараз?

— Так, мама була тут, бо ми завжди на зиму забирали її, а весною вона їхала додому. Але вже не поїде. У мами стався інсульт. Я нікому про це ще не розповідала, і роблю це, щоб ви знали, що таке акторська професія. Уявіть, я сиджу в костюмі й гримі, до вистави 15 хвилин, тут дзвонить телефон і мама кричить у слухавку, що стався вибух. Виявилось, у моїй квартирі вибухнув газовий балончик і її обпік. Дякувати сусідові, молодий хлопець швидко відреагував, все загасив і викликав швидку. Але мама отримала сильний стрес. А після цього в неї стався інсульт — один, далі другий. Зараз мама прикута до ліжка.

Тож оця вистава «Співай, Лоло, співай» для мене тепер дуже тригерна. Бо кожного разу, як я одягаю для ролі в ній костюм клоуна, я чую цей мамин крик. Тоді вся родина з'їхалася на біду дуже швидко, а я продовжувала грати. Ось така це професія, в ній дуже багато прекрасного в моменті творення і водночас немало страшного. 

«Мені подобається бути відьмою»

— Але ж ви своїм талантом тримаєте так званий «культурний фронт».

— Згодна. І ми немало робимо для війська, бо багато грошей збираємо — кожен з нас веде якісь збори. Ми робимо все, що можливо, для того, щоб максимальна кількість хлопців повернулась додому живими. Бо моя перемога — це коли хлопці повернуться додому. Саме це я буду святкувати.

Життя допомагає знайти сенс в моїй роботі. Нещодавно на найпопулярнішій нашій виставі «Конотопська відьма» був присутній важливий глядач — військовий без ніг на кріслі колісному. Він сидів такий красивий і молодий, такий гордий, дивився виставу разом з дівчиною своєю. А після вистави актори залишились, щоб привітатися з ним. І він так просто сказав, що дякує нам і розуміє тепер, що не дарма захищав і життям ризикував. Боже, мене порвало на шматки. Та мене весь час рве на шматки від цих хлопців, тому що я з тих дурних людей, які в метро, коли бачать чоловіків у формі й з наплічниками, підходять і дякують. Хочу, щоб усі так робили… 

«Конотопська відьма». Фото: Театр імені Івана Франка

— Ви вже обʼїздили пів Європи з виставою «Конотопська відьма». Завдяки цій постановці Івана Уривського ви відкриваєте український театр світу і збираєте на ЗСУ. Як вас Європа приймає?

— Я була на гастролях у Варшаві, Кракові. У залі — майже всі українці. Які на виставах плачуть і радіють від того, що чують рідну мову і бачать це дійство прекрасне.

Для мене такі гастролі — це можливість ствердження нашої української культури, це її інтеграція — не віночки й чоботи червоні, а саме високий рівень. Це для європейців інформаційний привід почути, що таке сучасна Україна, що таке українське мистецтво високого класу. Це і є культурна дипломатія, і вона надважлива.

— З ваших інтерв'ю я розумію, що ви в містику вірите. Тож цікаво, чи не слабо вам при цьому саме відьму грати і в театрі, і в однойменному фільмі.

— Ні, не слабо. Мені подобається бути відьмою. Подобається карати дурнів, які приходять з нерозумними бажаннями. «Можна зробити так, щоб вона мене полюбила?». Можна, рибко, але відплата буде. І тобі може не сподобатися те, що ти отримаєш.

— Я оце іноді думаю, якби я була відьмою, то нашим ворогам наворожила б — стерла б їх в попіл. У вас такого не буває?

— Буває, звичайно. Я ворога уявляю, коли виставу перериває повітряна тривога. Справжніх відьом (від слова відати, знати) багато, і вони працюють над тим, щоб наблизити перемогу, але звідти теж працюють сили. Боротьба добра й зла, світла й темряви відбувається постійно. Ми свій вибір зробили, але ж як багато людей у світі перебувають на боці темної сили…

20
хв

Олена Хохлаткіна: «Тим, хто каже, що мені пощастило, відповідаю: “А давайте поміняємось!” Пощастило, що жива. Ось і все»

Оксана Гончарук
Юлія «Куба» Сідорова жадан ветеранка війна історія інтерв'ю

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

Аляска і Куба. Скріншот з відео

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

Сергій Жадан, Куба й Тайра

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Ексклюзив
20
хв

«Коли не бачиш дружину два роки, доводиться знайомитися заново», — азовець, який пережив полон

Ексклюзив
20
хв

Обман Росії

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress