Ексклюзив
20
хв

«Є в тебе гроші на життя — залишайся, немає — їдь додому!». Як живуть українці в Болгарії

З початку повномасштабного вторгнення Болгарія надала статус тимчасового захисту 175 тисячам українців. Попри відсутність інтеграційних програм для біженців, багатьом українцям, які приїхали в цю сонячну країну, вдалося знайти роботу. Декому навіть вдалося влаштуватися за спеціальністю або відкрити власний бізнес. Sestry з'ясували, з якими реаліями стикаються українські переселенки в Болгарії та як долають труднощі

Катерина Копанєва
No items found.

Влітку оренда квартир у 4-5 разів дорожча, ніж взимку

Олеся Марчук з Києва приїхала до Болгарії з мамою, сином-школярем та кішкою у березні 2022 року. До болгарського міста Святий Влас вирушили, бо раніше часто тут відпочивали.

Олеся Марчук із сином

— Ми знали місто і були у добрих стосунках з однією болгарською родиною, — розповідає Sestry Олеся Марчук. — Ці люди нас зустріли і допомогли влаштуватися в готель, де місцева влада розміщувала новоприбулих українців. У березні всі готелі на узбережжях порожні, тому місць вистачало. Нас одразу попередили, що у готелі зможемо жити до 1 червня — тобто до початку туристичного сезону. 

Проживання було безкоштовним. Передбачалося, що харчування мало бути безкоштовним теж, але в нашому готелі «Чайка» з цим було складно — на обід, наприклад, могли дати лише терту моркву чи одну чашку супу на трьох. Тому їжею забезпечували себе самі. На нашу родину із трьох осіб виділили один номер. Знаю, що деякі українці залишились у готелі на літо, але вже за доплату. Суми, які вони платили, не надто відрізнялися від вартості оренди квартири. Ба більше — адміністрація готелю могла підселити до них у номер інших людей — якщо, наприклад, вас двоє, а номер на трьох.

Українських біженців Болгарія забезпечила безкоштовними житлом і їжею до початку туристичного сезону. Далі — самі
Ціни влітку в Болгарії злітають до небес. Це стосується як готелів, так і квартир. Навіть якщо ти постійний орендар, який винаймає одну й ту саму квартиру роками, ціна однаково може відрізнятися залежно від сезону

Наприклад, місяць оренди нашої невеликої квартири з однією спальнею та кухнею-студією не в сезон коштує 250 євро (плюс комунальні послуги), а за кожен літній місяць потрібно віддавати більше тисячі євро. Хазяїн може запропонувати заплатити одразу 5 або 6 тисяч євро на рік уперед. Таким чином у перерахунку виходить дещо дешевше. Але далеко не всі мають змогу відразу віддати такі гроші.

Соціальних виплат для українських біженців у Болгарії немає.

— За весь час, який ми перебуваємо в Болгарії, нам один раз виплатили 350 левів (близько 175 євро), — каже Олеся. — Оскільки ми з моєю мамою вважаємося різними сім'ями, вона отримала таку саму суму. На цьому все. У Болгарії для українців немає допомоги з безробіття, тож працюєш ти чи ні — нікого не хвилює. 

Те саме з освітою дітей: якщо українська дитина не ходить до школи, ніхто не відправлятиме її туди силоміць. 

Влада українцям не допомагає, але й не заважає. Якщо в тебе є гроші, щоб винаймати житло і себе забезпечувати — залишайся. Якщо грошей немає, їдь додому
У Болгарії немає соцвиплат, але є море

Тому більшість українців, яких я знаю, працюють. Незнання болгарської тут не є великою проблемою — особливо зараз, коли у Святому Власі на вулицях частіше можна почути українську, ніж болгарську. Українці вже відкрили тут свої ресторани, розважальні центри, дитячі кімнати, кав'ярні, магазини, салони краси, студії йоги. 

Більшість болгар розуміють російську, а тепер уже й українську. Англійської не знають. Я після приїзду почала ходити на курси болгарської, склала іспит на А1. Вивчати мову далі не бачила необхідності, бо все моє коло спілкування тут — українське.

Олеся опанувала в Болгарії нову професію

За спеціальністю Олеся — лікар-гінеколог. Але в Болгарії зараз працює масажисткою:

— Курси масажу я закінчила ще в Україні, під час пандемії коронавірусу. З того часу підробляла, роблячи масажі колегам та подругам. Мені вже давно хотілося піти з гінекології, і переїзд до Болгарії цьому сприяв. 

Почалося все з того, що я запропонувала свої послуги масажистки українцям, з якими проживали в одному готелі. Придбала масажний стіл, купила всі необхідні речі, почала шукати клієнтів в українських групах. Ще ми з сином роздруковували листівки з моїм номером телефону і підкладали їх під двірники машин з українськими номерами. База моїх клієнтів стала зростати. Тепер заробітку вистачає, щоб забезпечувати родину. 

Влітку кожен мій день розписано — дуже багато клієнтів. Взимку буде не так. У Болгарії навіть такі бізнеси, як мій, залежать від сезону.

Живеш у готелі — працюй 24 години на добу!

— У Болгарії без знання болгарської та підтверджених дипломів ти або працюєш у сфері послуг, орієнтованої на українців, або у клінінгу. Останній варіант вельми поширений, — розповідає Sestry Олеся Шикірлицька з Одеської області, яка переїхала із сином-школярем у болгарське місто Варна. 

— Коли влітку 2022 року потрібно було або виселятися з готелів, або платити за подальше перебування, адміністрації готелів пропонували українкам роботу — у клінінгу чи на кухні. Обіцяли восьмигодинний робочий день із проживанням. 

Чимало дівчат погодилися, але потім пошкодували: виявилося, що оскільки ти мешкаєш у готелі, то насправді працюєш 24 години на добу. 

Якщо, наприклад, вночі потрібно щось прибрати, це робитимеш ти — попри те, що це не за графіком і зміна не твоя 

Я теж спочатку хотіла влаштуватися на роботу в готель, але коли сказала, що приїжджатиму в призначений час (бо вже жила в орендованій квартирі), мені відмовили — їм потрібні були люди, які були б під рукою цілодобово.

У певному сенсі ринок працевлаштування у Болгарії більше нагадує український, ніж західноєвропейський. І ринок оренди також. Житло навіть для довгострокової оренди знайти нескладно — довідок про доходи чи відгуків від попереднього орендодавця ніхто не запитує. Є гроші — заселяйся хоч завтра. Але й виселити тебе можуть будь-якої миті. Ми, наприклад, зараз шукаємо іншу квартиру, бо ту, де живемо, господар пообіцяв своїм знайомим. Знаю дівчат, до яких господарі заходили у квартиру за їхньої відсутності, переставляли там речі. Все залежить від того, на яку потрапиш людину.

Вулиці Софії, 2024
Чимало болгар співчувають українцям, ставляться доброзичливо. Але не всі. Тут можна зустріти людей, які прихильні до Росії, тому що вважають, що Москва звільнила їх від турецького ярма. Зустрічаються й українці із явно проросійськими поглядами

Серед батьків однокласників мого сина були українки, які хвилювалися, що в Україні їхні діти більше не зможуть вивчати російську літературу. Деякі дивляться російські канали, які у Болгарії, на жаль, є. З цієї причини не можу сказати, що почуваюся тут комфортно. За законами Болгарії, українці, які мають болгарське коріння, можуть пройти процедуру й отримати болгарський паспорт. Знаю людей, котрі вже цим займаються. Але особисто я — ні, бо не планую залишатися.

Зараз Олеся працює у кафе:

— Спочатку була на митті посуду, зараз — помічниця кухаря. Колектив і ставлення хороші. Щодо болгарської кухні, то вона на поціновувача. Дуже багато смаженого і приправи досить специфічні. Топ-страва в місцевих кафе — смажена картопля з сиром. Тут часто використовують абсолютно синтетичні, як я їх називаю, приправи — в Україні такі вже десять років як не продаються.

Вся допомога українцям у Болгарії — від волонтерів, а не від влади

Лікарка із Одеси Анастасія Бордєєва — одна з небагатьох українок, кому вдалося підтвердити в Болгарії свій диплом лікаря. Зараз Анастасія вже сама веде прийом пацієнтів у місті Варна та чекає іспитів для підтвердження спеціалізації.

Анастасія Бордєєва

— Першою вимогою для підтвердження мого диплома було знання болгарської мови, — каже Анастасія. — Я пішла на інтенсивні мовні курси, де займалася по п'ять годин щодня. Паралельно вчила мову за мобільними додатками, дивилася телепрограми та читала болгарською. Через шість місяців такого інтенсивного навчання склала мовний іспит — і це був перший етап мого довгого шляху. Сам іспит був безкоштовним, але для того, щоб мене до нього допустили, потрібні були сертифіковані та нотаріально засвідчені копії величезної кількості документів, за які довелося заплатити чималі суми. 

Треба було скласти п'ять іспитів за шостий курс університету. Вартість кожного — 250 євро. З оплатою трьох з них допомогли волонтери 

Наприкінці цього року на мене ще чекають іспити — цього разу вже для підтвердження спеціалізації. Лише подача документів на ці іспити (з необхідними перекладами та нотаріальними процедурами) вже обійшлася в тисячу євро. І допустили мене до них лише тому, що в українському університеті я навчалася вже за болонською системою. Знаю лікарів з великим стажем роботи, які закінчили українські виші раніше, ніж я (коли болонської системи у нас ще не було) — і їм сказали вчитися заново щонайменше п'ять років.

Зараз я вже маю право працювати, але поки що як лікар без спеціальності. Веду прийом у кабінеті сімейного лікаря. У Болгарії сімейні лікарі відкривають свої приватні кабінети, які потім працюють у загальній системі охорони здоров'я. 

Медицина у Болгарії страхова. Страховий внесок — від 20 євро на місяць. Діти та пенсіонери страхові внески не сплачують. Якщо є страховка, прийом у лікарів і досить широкий пакет аналізів коштують близько півтора євро. А от якщо страховки немає, то тільки прийом обійдеться в 25-30 євро. 

Великих черг тут нема. Маючи направлення від сімейного лікаря, до вузького фахівця часто можна потрапити вже наступного дня. Українцям складно звикнути до певних нюансів — наприклад, люди не розуміють, чому їм не показують результатів їхніх аналізів (їх бачить сімейний лікар, а не пацієнт). Часто непорозуміння виникають і через мовний бар'єр, тому наші намагаються шукати українських лікарів. 

Перекладачів держава не надає — з цим можуть допомогти лише волонтери. Насправді, тут вся допомога українцям — виключно від волонтерів, а не від влади. У Болгарії непросто виживати — розраховувати потрібно лише на себе та свій гаманець. Але той, хто шукає, знаходить можливості.

Чи задоволені біженці умовами прийому?

У липні 2024 року Агентство ООН у справах біженців опублікувало Міжвідомчу доповідь про захист та підзвітність біженців з України, в якій було проаналізовано умови прийому українських переселенців у семи європейських країнах: Болгарії, Чехії, Угорщині, Молдові, Польщі, Румунії та Словаччині. На основі результатів опитувань було сформовано рейтинг задоволеності українців умовами країн-хостів. Болгарія у цьому рейтингу посіла передостаннє місце (рівень задоволеності — 69 відсотків). На останньому місці Румунія, умовами перебування в якій задоволений лише 61 відсоток українців.

У звіті наголошується, що в Болгарії все ще приймають українських біженців і якщо людині ніде жити, то навіть улітку в межах урядової програми її мають тимчасово розмістити на комунальній базі чи у готелі. Наприклад, ще у лютому 2024 року на базах та у готелях проживали 5600 українців. У звіті сказано, що новоприбулі біженці мають такі самі права, як і ті, хто приїхав одразу після початку повномасштабного вторгнення. 

З соціальних виплат їм щорічно може бути надана одноразова фінансова допомога, але лише у разі надзвичайних обставин. Сума виплати — 1578 лев (806 євро)

Згідно з офіційними даними, таку допомогу отримали 142 українці. Інших виплат у Болгарії немає. Розраховувати на підтримку держави можуть лише люди з інвалідністю (її розмір від 19 до 152 євро на місяць — залежно від стану людини), але практика показує, що добитися цієї допомоги дуже складно. 

Так, волонтерка з Варни Варя Добрєва розповіла місцевому виданню Mediapool, що отримати таку допомогу вдається одиницям і навела приклад українки з чотирма дітьми, в одного з яких ДЦП та епілепсія. Одне тільки парентеральне харчування для цієї дитини обходилося в 2000 лев на місяць. За словами волонтерки, лише після численних скарг та заяв родині вдалося отримати щомісячну допомогу 1250 левів.

Серед проблем, з якими стикаються українські біженці, Варя Добрєва також називає відсутність допомоги та податкових пільг на дітей та недоступність курсів підвищення кваліфікацій, які могли б допомогти українцям швидше знайти роботу

До речі, офіційна статистика працевлаштування українських біженців у Болгарії зовсім не вражає. За даними Національного агентства доходів з регістру зайнятості, станом на 30 червня 2024 року офіційно працевлаштовано лише 14 786 зі 175 000 українців. Більшість зосереджена у Бургаському районі, Софії та Варні. У міжвідомчій доповіді сказано, що більшість українців працюють у готелях та ресторанах, у торгівлі та на виробництві. «Разом з тим частка українців, зайнятих у тіньовій економіці країни, залишається невідомою», — зазначено у звіті.

Фотографії: приватний архів героїнь, Shutterstock

No items found.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Костянтин і Влада Ліберови — подружжя фотодокументалістів, які до повномасштабного вторгнення успішно робили зйомки love story, навчали охочих мистецтву фотографії та мали одразу кілька освітніх проєктів. З початком великої війни змінили напрямок роботи. Майже щодня фіксують воєнні злочини російської армії на території України. Вони їздять у деокуповані міста і села, у найгарячіші точки на передовій, ходять на штурми із бійцями, аби задокументувати їхню роботу та війну без прикрас. Їхні світлини облетіли майже весь світ. Фото з гарячих точок часто на перших шпальтах світових ЗМІ. 

Фотографії Ліберових облетіли весь світ

Наталія Жуковська: До повномасштабної війни ви займалися здебільшого зйомками весіль та інших святкових подій. Коли і чому вирішили працювати на війні?

Влада Ліберова: Рішення знімати війну прийшло спонтанно, воно не було усвідомленим вибором, принаймні це точно трапилось не одразу. Ми просто хотіли хоч в якийсь спосіб зафіксувати для історії події, що відбуваються навколо. Повномасштабне вторгнення ми зустріли в Одесі — перші дні були шоком, багато часу  ми провели у підвалі. Але з часом емоційне виснаження перетворилося на творчий процес. Ми почали знімати автопортрети на тлі стіни, на яку вивели через проєктор кадри російських злочинів. З часом перейшли до документальної зйомки. Першими кадрами, які широко поширились ЗМІ та мережею, стала зйомка на одеському залізничному вокзалі. Костянтин тоді зафіксував, як чоловіки проводжали своїх жінок і дітей на евакуаційний потяг.

Чи проходили додаткову підготовку перед тим, як їздити з військовими?

Влада Ліберова: З часом ми дізнались чимало важливих деталей — і тих, що стосуються безпосередньо власної безпеки під час зйомок на війні, і щодо медичної допомоги. Серйозно зайнялись фізичною підготовкою, зараз коли у нас є така змога — займаємось з тренером. Але все це відбувалось поступово, впродовж наших відряджень. На початку ми знали лише базові речі — на більш ретельну підготовку просто не було часу. Ба більше — наші перші дні поблизу фронту були сповнені постійним відчуттям страху.

Ми не розуміли механіки війни, не розрізняли звуки вибухів. Кожен гучний звук здавався сигналом, що це кінець
Об'єктиви Ліберових фіксують усі жахіття війни РФ

Як справляєтеся зі страхом?

Влада Ліберова: Зараз ми заходимо набагато глибше, ніж на початку зйомок. Страх усе ще є, але тепер він більш усвідомлений і виправданий. Ми чітко розуміємо ризики і знаємо, як їх мінімізувати. Звісно, нам теж буває страшно — це природно, адже страх є одним із базових інстинктів людини, що сприяє самозбереженню. Страх допомагає залишатися пильними і обережними. Важливо розуміти, що навіть військовим, які щодня перебувають під вогнем, також буває страшно.

Але це не слабкість — це лише частина людської природи, яка допомагає продовжувати боротьбу

Як військові в окопах реагують на фотографа?

Костянтин Ліберов: Зараз військові все частіше самі запрошують нас знімати певні підрозділи, найбільше довіряють ті, з ким уже мали успішну співпрацю. Для нас це завжди велика честь. Що стосується самих зйомок, для військових люди з камерами радше тягар, ніж щось приємне, адже вони несуть за нас відповідальність, але вони розуміють важливість таких фото, тому ставляться із розумінням.

Ліберови не приховують, що на війні страшно

Ви весь час працюєте у парі чи роз’їжджаєтеся по різних локаціях? Як вирішуєте, хто куди їхатиме?

Костянтин Ліберов: Досить часто на зйомки я вирушаю сам, коли ці поїздки здебільшого пов'язані з найгарячішими напрямками, де ситуація є надзвичайно небезпечною. Влада інколи також знімає сама, наприклад, так було зі зйомкою евакуації на Покровському напрямку, я в той момент фіксував події на Курщині й просто фізично не міг долучитися. Проте, незалежно від того, наскільки гарячим є напрямок, кожна така поїздка є важливою для того, щоб показати світові правду про російсько-українську війну.

Ми завжди намагаємось зафіксувати важливі моменти, які мають потужний емоційний заряд і документують реалії

За понад два роки, документуючи наслідки російських обстрілів і роботу українських військових, ви об’їхали найгарячіші напрямки фронту. Коли і за яких умов небезпека була максимально близько?

Костянтин Ліберов: Насправді таких ситуацій було багато, адже «на нулі» чи в прифронтових містах смерть завжди поруч. Наприклад, у нас була ситуація, коли разом з волонтерами під час зйомок евакуації «на нулі» попали під мінометний обстріл. Одного разу мені довелося впродовж тридцяти годин бути «на нулі» з піхотою. Ворог — за 50-70 метрів. Нас почали обстрілювати. Щойно хлопці рушили на позиції, майже одразу по рації було чутно крики: двох військових поранило, один — важкий. Щойно завантажили його у броню — почався обстріл. Мене трохи контузило. Ми добігли до укриття і до ранку сиділи у тісному бліндажі 1,5 на 1,5 метри. Спали сидячи. Обстріли тривали всю ніч. Під ранок я зрозумів, що треба виходити, бо як би не було страшно, я приїхав на фронт, аби показати, як хлопці воюють і виживають. Я мусив вийти назовні. Ті 15 хвилин тривали вічність. Найбільший страх з неба — дрони, а під ногами — пелюстки. Та, попри все, я зміг зафіксувати той день.

Загалом за цей час у нас було все — і зустрічі з диверсійно-розвідувальними групами, і стрілкові бої, й поранення Влади. Проте маємо міцних янголів-охоронців

Влада отримала поранення торік у грудні. Як і де  це сталося?

Влада Ліберова: Тоді ми працювали на Донеччині, робили фото зруйнованих будівель та інфраструктури, щоб показати світу, що коїть Росія на нашій землі. Насправді все було банально: 22 грудня разом з командою волонтерів ми були неподалік села Новоселівка Перша, й нашу автівку обстріляли. Ми їхали дорогою у Покровському районі і раптом потрапили під ворожий вогонь. Я зазнала осколкового поранення стегна. Для мене це був невдалий виїзд. Для волонтерів, які працюють на гарячих напрямках, це буденність. Мені завжди боляче чути нові історії про те, що хтось вийшов з окупації самотужки й, пройшовши 100 км, нарешті опинився у безпеці. Звісно, я теж рада, що ця людина врятувалась, але я також знаю, що з ймовірністю 99%, ризикуючи власним життям, до неї напередодні приїздили волонтери й вмовляли евакуюватися, а вона відмовилась.

Яка історія війни, знята на фото, вразила вас найбільше?

Влада Ліберова: Певно, це народження донечки Ліни нашого друга — військового з позивним «Дронго». Кості вдалось зафіксувати  момент їхньої першої зустрічі. Для мене це історія про те, що життя і любов перемагають навіть під час війни. Ну, і бачити, як військовий з великим досвідом плаче при зустрічі з немовлям, це дійсно вражає.

Народження життя очима Ліберових

На ваших очах буквально зникали міста… Як це? 

Костянтин Ліберов: Важко бачити, як українські міста стають руїнами. Бахмут, Вовчанськ, Часів Яр… На жаль, таких міст чимало, і бачити, як Росія стирає їх з лиця землі, дійсно боляче. У нас навіть є серія фото з дрону, яка показує масштаб таких руйнувань. З вересня до середини жовтня ці фото можна було побачити у Венеції, а зараз виставка переїхала у Берлін. Мета експозиції — показати, як виглядає мир з Росією і те, чому «мирні угоди» не можуть бути укладені.

Ви фотографуєте як військових, так і цивільних. Розкажіть про цей досвід. Як реагують люди на об’єктив? Чи важко домовитися з ними про фото? Як вдається це робити?

Костянтин Ліберов: З військовими простіше. Під час виїзду ми цілодобово перебуваємо разом, тому вони зазвичай звикають до камери, а також розуміють важливість документування того, що відбувається, і часто погоджуються на фото без зайвих питань.

З цивільними часто складніше. Вони більш чутливо ставляться до камери, особливо в умовах, коли тільки-но пережили травматичний шок. У таких ситуаціях важливо бути не просто фотографом, а співрозмовником, людиною, якій вони можуть довіряти.

Часто допомагає людяність — просто сісти поруч, поговорити, вислухати

Реакція на об’єктив у всіх різна, проте є одна важлива річ — повага до людини та її історії. Ми ніколи не тиснемо, якщо бачимо, що людині важко. Найкращі фото виходять тоді, коли між фотографом і тим, кого він знімає є довіра.

Камера ЛІберових фіксує знищення українських міст росіянами

Що вас найбільше вразило під час роботи на деокупованих територіях?

Влада Ліберова: На звільнених територіях чи не найповніше розумієш те варварство та темряву, що несе з собою Росія. Весь світ здригнувся від злочинів у Бучі, але це, на жаль, не виняток, а правило і для решти населених пунктів, куди приходять російські війська. Майже у кожного, хто залишився і пережив окупацію, є історії про звірства ворога. І щоразу найбільше вражає розуміння, наскільки росіяни можуть бути жорстокими.

Ви не раз знімали евакуацію людей з різних населених пунктів. Зокрема, з Покровська. Які історії людей запам’яталися?

Влада Ліберова: Евакуація — велике потрясіння для кожної людини. Ти залишаєш все своє життя, все, заради чого працював, і навіть не знаєш, чи зможеш повернутися. Під час таких зйомок ми відчуваємо якісь особливі відтінки суму, жалю, коли люди полишають те, що їм так дорого. Історії людей, яких нам вдається зафіксувати на кадрах, дуже болісні. Покровськ — місто, яке ставало прихистком для тих, хто вже втратив свій дім одного разу через війну. І їм знову довелося його втрачати — хтось у 14-му році у Донецьку, а хтось у 22-му році у Бахмуті. Вони вже збирали своє життя в кілька пакунків. Пам’ятаю пані Антоніну, жінку в кріслі колісному, яка хворіє на цукровий діабет і потребує постійного медичного догляду. Саме тому змушена була їхати, покидаючи свого чоловіка, з яким прожила пів століття. Він їхати відмовився навідріз. Виявилося, що чоловік є глибоко релігійним і навіть не має мобільного телефону. Як вони триматимуть зв'язок, невідомо, як і те, чи побачаться колись знову. Таких історій безліч.

Сльози розставань, прощальні обійми, перелякані дитячі очі — все життя уміщене в кількох сумках. Це відбувається щодня

Ви спілкувалися з російськими полоненими. Що вони вам розповідали? Що про них можете сказати?

Влада Ліберова: Ми не багато спілкувались з самими полоненими, адже це не було ціллю, та й бажання не виникало. Ми зробили ці фото, для того, щоб показати, в яких умовах Україна утримує полонених і як разюче вони різняться від умов, в яких утримуються українці. Полонені росіяни живуть в Україні, наче в санаторії, я впевнена, що навіть не у всіх них удома були подібні умови. Під час полону вони не лише не страждають, а навіть покращують своє здоров’я. Адже тут в них є повноцінний нагляд та догляд. Вони збалансовано харчуються, можуть працювати, отримувати зарплату, регулярно телефонують додому. І насправді це все дуже боляче. Адже це неймовірний контраст зі ставленням до українських військовополонених у Росії. Та водночас ми розуміємо, для чого це робиться.

Україна — цивілізована європейська держава, яка дотримується Женевської конвенції. І для нас, і для наших партнерів та союзників поводження з полоненими — важливий маркер

Фільмуючи реалії війни, що ви самі при цьому відчуваєте?

Костянтин Ліберов: У моменті емоцій зазвичай мінімум. Нам потрібно виконати свою роботу і зробити це чітко, швидко, якісно. Особливо, коли працюємо безпосередньо на лінії зіткнення. Тут важливо зберігати «холодну» голову. Усвідомлення ж приходить пізніше. І хоча війна  — це трагедія та постійний біль, ми часто бачимо тут і світло — надію, неймовірну любов, відданість, і намагаємося фіксувати такі моменти.

У вас є найособливіша і найулюбленіша робота?

Костянтин Ліберов: Однозначно, це зйомка наших хлопців та дівчат, які повертаються додому з полону. Кожен обмін надихає і дає надію, що все недаремно і нам є заради чого триматися.

Звільнення українських заручників

Зйомка у червні цього року після чергового обміну була однією з найважчих. Після зустрічі та спілкування з хлопцями ми тиждень не могли оговтатись від побаченого та почутого. Пам'ятаю, як один з них сказав мені: «Ми маємо зробити все, щоб таке ніколи не повторилось знову, з іншими». Але це повторюється щодня. Ще безліч наших людей залишаються в російському полоні. І цьому немає кінця. Частина з тих фотографій поїхала до Швейцарії на Саміт миру, на якому підіймалось питання обміну всіх на всіх. Сподіваємось, ці документальні портрети тих, хто пройшов через найстрашніше пекло, змусять наших партнерів діяти рішуче принаймні в цьому питанні. Ми не можемо переказувати те, що почули від хлопців. Але наші фотографії говорять самі за себе. Важко усвідомити, що вони втратили по 40-50 кг ваги. Однак важливо — їх не вдалось зламати. І це повторював кожен з них. 

Наші фото є підтвердженням тому, що тут і зараз відбувається найбільший геноцид з часів Другої світової

Ваші роботи бачить весь світ. Який основний меседж ви надсилаєте суспільству?

Влада Ліберова: Наша головна мета — задокументувати злочини й показати правду. Росія — ворог. У цивілізованому суспільстві немає місця терористичним організаціям, вони мають бути зупинені. Хлопці і дівчата з наших фото мають відчувати, що ми в тилу знаємо, чому і заради чого вони там. І що нам це потрібно, бо інакше ми знову втратимо прекрасну країну, культуру, свою незалежність на декілька поколінь, якщо не назавжди. А ще, поки вони там, боряться за нас, ми маємо боротися за них.

Андрій Смоленський залишився без очей, двох рук та вуха

З корупцією, з випадками безладу та несправедливості в бригадах, з дивними законопроєктами, тендерами, закупівлями, забудовами... Боротись, а не чекати, що військові повернуться і наведуть порядок. Ці процеси мають відбуватись паралельно та одночасно. І тоді, коли перемовини нарешті настануть, вони, по-перше, пройдуть на наших умовах, по-друге, вже ні в кого і ніколи не виникатиме питань, чи держава, за яку ми так боролись, дійсно вартувала того. Так, вартувала. Бо ми самі побудуємо її такою. А ще — потрібно пам’ятати, що щодня наші воїни роблять надлюдські зусилля, щоб в нас з вами просто було життя. Пам’ятати і підтримувати і допомагати — це найменше, що ми можемо зробити аби їм віддячити.

Всі фотографії надані родиною Ліберових

20
хв

«Фотографії, які кричать»: як подружжя Ліберових документує сліди війни

Наталія Жуковська
допомога українців валенсії іспанія

Іспанія оговтується від урагану DANA, який забрав мінімум 217 людських життів, чимало людей зникли безвісти. 29 жовтня 2024 року в автономній спільноті Валенсія стався несподіваний і дуже стрімкий потоп. Зливи не припинялися всю ніч, річки вийшли з берегів, деякі мости було зруйновано, окремі міста відрізано від транспортного сполучення. Високошвидкісне залізничне сполучення між Мадридом і Валенсією відновлять не раніше ніж за 15 днів. Уряд направив до постраждалих регіонів найбільшу в історії мирного життя країни кількість військових.

Негода не відступила — дощі продовжуються, оголошено про небезпеку помаранчевого рівня в регіонах Мурсія, Каталонія та Валенсійське співтовариство. Інтенсивні дощі зумовлені явищем gota fria — ураганом із сильними опадами, що відбувається раз на кілька років восени вздовж іспанського узбережжя Середземного моря.   

У 1957 році місто Валенсія вже зазнавало подібної катастрофи. Тоді через повінь загинуло понад 300 людей. Уникнути повторення трагедії у місті допомогла зміна інфраструктури річки Турія. На жаль, це не врятувало замістя й інші регіони.

Sestry поговорили з українцями, які опинилися в епіцентрі урагану DANA. А також з тими, хто одразу включився в активну допомогу іспанцям у цій трагедії.

Наслідки повені на одній з вулиць Седаві, Іспанія, 30.10.2024. Фото: MANAURE QUINTERO/AFP/East News

«Вода йшла так швидко, наче десь відкрили кран»

Вікторія Ільчі, яка приїхала до Іспанії з Києва через війну, розповідає, що у самій Валенсії не було жодних ознак урагану. Тому ввечері 29 жовтня вона спокійно поїхала до магазину ІКЕА, що за 10 кім від Валенсії.

— Було близько 20.00, коли я приїхала, — все було тихо й спокійно, — розповідає Sestry Вікторія Ільчі. — Аж за 20 хвилин в магазині оголосили прохання перепаркувати машини на верхній паркінг, бо почала підніматись вода. Я не одразу зрозуміла цього оголошення, бо іспанську поки розумію неідеально і в моєму лексиконі не було слова «повінь» — inundacion. Коли я пішла переставляти автівку, води на нижньому паркінгу було вже по коліна і вище шин. І поки я виїжджала на верхній рівень, вода піднялась вже до скла!

Вікторія Ільчі показує, що стихія за кілька хвилин зробила з вулицею та машиною. Приватний архів

Вода дуже швидко прибувала. Її прийшло так багато, ніби десь кран відкрили. Моя автівка залита водою. Думаю, працювати вона більше не буде. Але найголовніше — я жива. Те, що я опинилася в ІКЕА  — найкраще, що могло зі мною тоді статися.

Бо ті, хто був на той момент на дорозі, постраждали найбільше. Машини ніби стали пасткою для людей. Якби я виїхала трохи раніше, може, і не говорила б зараз з вами...

Я переночувала в ІКЕА. На підлозі. Працівники надали нам усе необхідне. Змінний одяг, матраци для сну, ковдри, подушки, капці. Нагодували теплою їжею. Феноменально спрацювали. І не тільки у цьому. Вони постійно витягували людей з вулиці. Як могли. Канатами, руками. Усі долучалися до рятування. Когось врятували, когось, на жаль, ні. Я бачила людей, які трималися за стовп протягом 7 годин. У холодній воді. І кричали «Help!» — «Допоможіть!» Але вони були настільки далеко, що їм не могли допомогти. Вода зносила все на своєму шляху.

В ІКЕА я поїхала сама, мої діти залишилися вдома з нянею. Ми живемо у самій Валенсії, де нічого не відбувалося, але страшно все одно було. Я тут — діти там. Коли зрозуміла, що доведеться ночувати в ІКЕА, попросила друзів, щоб вони забрали дітей до себе на ніч. Молодший син не дуже перелякався, а от донька не спала всю ніч — переживала.

Отак люди ночували в ніч потопу в IKEA. Фото: MANAURE QUINTERO/AFP/East News

Зранку вода зійшла. Людей почали евакуйовувати (рятувальні операції не проводилися до того, як вода пішла). Дорога була заблокована, виїхати було неможливо. Тож ми чекали. Десь о 13.00 годині мені вдалося виїхати. Те, що я побачила дорогою, це армагеддон. Тисячі побитих машин, розкиданих по дорозі. Всюди глина. Відчуття катастрофи. Знаю людей, які й досі не знайшли своїх близьких.

Зараз усі включилися в допомогу. І іспанці, і українці. Дуже багато українців. Збирають одяг, продукти, кошти. Надають тимчасове житло тим, хто втратив домівки. Або просто виходять розгрібати завали. Руками.

«Дівчина трималась за вікна нульового поверху. Її зносило водою. Ми кинулись на допомогу»

Ігор з Житомирської області працює в Іспанії вже кілька років. Живе в окрузі Бенетусер, провінція Валенсія. Під час повені Ігор із сусідом рятували дівчину від повені. Своє прізвище Ігор попросив не називати, адже не вважає себе героєм.

— Ми, українці, — народ, підготовлений вже, здається, до всього, — каже Sestry Ігор. — Величезний потік води заскочив мене вдома. Я дивився новини, але не приділив їм належної уваги. Продовжив працювати. Згодом у квартирі зникло світло, і я вийшов на свій балкон на 4 поверсі. І побачив, що дорогами стрімко несеться вода. Тоді води було десь по коліно. За 5 хвилин потік вже зносив автівки. Все розвивалось дуже швидко.

Фото, зроблені з балкона Ігоря. Приватний архів

Світла, зв'язку, інтернету, води в кранах незабаром уже не було. Я опинився заблокованим у квартирі. Спостерігав за цим жахом з балкона. І раптом побачив, що вода вже затопила нульовий поверх нашого будинку. І що мій сусід Володимир (теж українець) намагається витягнути з води дівчину, яку зносило потоком. Вона трималася за вікна нашого нульового поверху. Я зрозумів, що треба допомогти.

На той момент нульовий поверх вже був затоплений майже до стелі. Ми намагалися розбити скло вхідних дверей (скло було броньованим, тому це було непросто). Хвилин 5 вдвох вибивали ті двері. На якийсь момент мені навіть здалося, що ми не справимося. Але нам вдалося. Ми витягнули дівчину й потім затягнули до нашого під'їзду. Вона виявилась іспанкою. Тому ми відвели її до сусідів-іспанців, і далі допомагали їй вже вони.

«Тисячі людей ідуть пішки, аби допомогти»

Ганна Крючкова з Кривого Рогу була вражена наслідками урагану DANA і включилася в допомогу постраждалим:

— О 6.00 я відвела дитину в школу і поїхала на роботу. Бачила, що деякі будівлі обгородили стрічкою. Щоб люди не ходили близько до дахів, бо щось могло впасти просто на голову. Але таке тут часто роблять. Близько 8 ранку пролунала перша сирена. На той момент уже були значні затоплення. Але дощу — ні краплини. Ми бачили, що відбувається, у соцмережах. У центрі Валенсії нічого не було, тільки сильний вітер.

Моя керівниця їхала вздовж порту Картахена. Розповідала, що вода йшла дуже стрімким потоком, постійно лунала сирена. Вона ледь вибралась.

І тільки коли друзі, колеги, знайомі стали надсилати відео того, що вони бачили в передмісті, прийшло усвідомлення, що просто зараз стихія забирає сотні життів. У ту першу ніч я не змогла заснути. І допомогти нічим теж не могла. Відчуття безсилля з’їдало мене зсередини.

Ганна на дорозі до Валенсії. Приватний архів

Вранці наступного дня ми зібралися в офісі — ті, хто зміг добратися. І вирішили, що будемо допомагати Іспанії у цій трагедії. Стали телефонувати в служби Червоного хреста, лікарні, точки збору допомоги. Ми хотіли з’ясувати запит — що саме зараз потрібно. Всюди був хаос — ніхто не розумів, що робити. Ми навіть в консульство України їздили, аби дізнатися, чим можемо бути корисними. Зрештою ми відкрили точки збору гуманітарної допомоги в трьох містах: Аліканте, Бенідорм, Валенсія. Я працюю у великій агенції нерухомості, тож ми змогли собі дозволити надати такий обсяг допомоги. Ми навіть зняли одну нашу будівельну бригаду з об’єкта та відправили на допомогу українському бізнесу розгрібати завали, спричинені ураганом. Закупили інструменти, провізію — все необхідне.

Я бачу, що зараз дуже багато українців включилися в допомогу Іспанії

Підприємці збирають допомогу та розвозять її постраждалим. Допомагають розчищати дороги. Сполучення між містами порушено. Сотні машин залишилися просто на дорогах. Як кладовище автівок. Загинуло також чимало тварин. В епіцентрі руйнувань люди ходять в масках, бо відчувається трупний запах. Ми намагалися потрапити туди, але нас не пропустили поліцейські.

Ситуація виглядає, як фільм жахів. Але люди — неймовірні. Зараз до постраждалих міст, куди неможливо доїхати автівками, тисячі людей ідуть пішки, аби допомогти.

20
хв

«Я бачила людей, які протягом семи годин трималися за стовп у холодній воді». Українці про пережитий у Валенсії потоп і допомогу іспанцям

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Що буде завтра?

Ексклюзив
20
хв

З банку на фронт: полька в ЗСУ

Ексклюзив
20
хв

Омбудсмен Дмитро Лубінець: «Майже 40% повернутих з полону вважались зниклими безвісти»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress