Школи на межі: як вчаться діти у прифронтових містах?

Ну ви ж в курсі, що у нас тут всьо піздєц, всьо пропало, всьо несеться. Нєрви в людей і так ні к чорту за 10 років війни і скоро вже 3 роки великої такої повсюдної капітальної війни. А тут ще й оце от усе. Звісно, ще на першому році горизонт планування змістився до 1 місяця і то з обмовкою «якщо доживем».

Зараз от я думаю, чи міняти в квартирі кран, бо буде обідно, якщо поміняю, а хату з новим краном шахед роз’їбашить. А зараз і поготів

Фейсбук знущається, пропонує мені тренчі на наступну весну. Альоу, дурачок ти електронний, ти кому і шо пропонуєш. Пише він мені англійською «що ти одягнеш наступної весни?». А я йому кажу: «Слухай сюди мене, електронна хрінь, у мене на весну можуть бути варіанти — гамівна сорочка, прикольна домовина або костюм хімзахисту — і то в кращому випадку. Про що ти шепчеш? Яка весна? Тут би до суботи дожити — і бажано не в божевільні».

Я от нещодавно була в Німеччині, й одна німкеня каже мені: «Через 2 роки ми поїдемо відпочивати…. За 3 роки переїдемо…». Я на неї дивлюсь, як на інопланетянку. Я вже не памʼятаю тих часів, коли планувала щось на рік вперед. В Україні це і за кращих часів було шаленою розкішшю. «Ця родина володіє цим замком вже 3 століття», — каже екскурсовод. Я подумки регочу, мені в спадок від бабусі дісталися лише радянські простирадла, які в 2015 пішли на маскувальні сітки.

Своїм дітям я, мабуть, не лишу нічого, окрім психотравм і книжок, які встигла написати ще у відносно спокійні часи

Мою подругу на співбесіді в іноземній компанії запитали, ким вона хоче бути за 5 років. Вона задумалась крепко, а тоді сказала: «Ну, якщо не здохну до того часу від ядерки або шахеда, то хотілось би бути психічно здоровою людиною з усіма кінцівками». Її не взяли, настрої занадто песимістичні і фаталістичні.

Зараз от мене питають, з огляду на вибори в США і політичні настрої Європи, що буде з нами в майбутньому. Я теж крепко задумуюсь. Ні, не прораховую прогнози, не вираховую вірогідності, у мене в принципі з математикою так собі. Я просто підбираю влучну відповідь, щось типу «за теорією Бризмана-Шпільгауза (абсолютно вигадана теорія мною щойно) у нас є вірогідність вижити, десь відсотків 50, ну, або не вижити, теж із таким відсотком». Це буде найточніший прогноз нашого майбутнього. І це не я така. Життя таке, розумієте?!

Вранці я прокидаюся, пʼю свою чорну каву, яка радше нагадує бітум на вигляд і на смак, і дивлюся у вікно. За вікном вже голі дерева, сіра дійсність, сірі будинки. І я думаю, ну от, пощастило, цієї ночі ні ракета, ні шахед не порушили оцю мою сіру завіконну дійсність. Пощастило

Плануючи поїздку за кордон, я до останнього тягну з бронюванням готелю. Бо я забронюю, оплачу, а тоді — хоба — і всьо. Нікуди не поїду. Грошей жалко. Хоча, очевидно, що якщо всьо, то і на гроші вже пофіг.

«Чому ти така спокійна?» — питає подруга. Я кажу, що написала заповіт. За ним, усі, хто виживе і переживе мене на той час, мають вибрати мої найвсратіші фотки і заставити ними прощальну залу. А ще ця подруга має прийти з батогом, щоб шмагати кожного, хто схоче сказати, що я була пророчицею. Я, звісно, ще та пророчиця, але звучить це крінжово, погодьтесь.

«Ти що, вмирати зібралася?», — питає вона. І я кажу цілком щиро, що я вже вмерла, просто поки що ще жива. Тому дивлюся на все це довкола і мене вже нічого не лякає, в принципі. Прожила день — пощастило

І от в цьому всьому я якось парадоксально, відчайдушно і шалено насолоджуюсь життям. За першої можливості зустрічаюся з друзями, іноді можу зупинитися посеред тротуару і довго роздивлятися хмарку, бо вона красива. На кожне «а давай…» я погоджуюсь, бо це прекрасно — щось зробити, щось встигнути зробити. 

Із Мюнхена я привезла в кармані каштанчик, бо він торохнув мене по голові і мені від нього так радісно стало, що я так і ношу його в кармані куртки. Іноді я знаходжу якийсь вірш і він такий прекрасний, що я вчу його напамʼять, як в школі, просто так. Мені стало не страшно. Мені стало важливо лиш встигнути. Бо хочеться все ж до свого останнього дня ухайдохать якомога більше ворогів — прямо чи опосередковано. Для цього оце все. Тільки для цього.

Чому Ти там, чому Ти поїхала з мирної Польщі на війну? ‍

До війни у мене була стабільна робота в банку, я займалася фінансовими розслідуваннями. Я двічі була в Україні, але як туристка і не наважувалася подорожувати вглиб країни. Була у Львові, звідки попрямувала автостопом до Румунії. Вдруге я поїхала в Україну на власному автомобілі, подорожуючи південною частиною країни до Молдови. Ніколи в мої плани не входило залишатися тут довше. І я й гадки не мала, що повернуся в Україну військовослужбовицею. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я поїхала на прикордонний пункт перетину в Медиці і протягом кількох місяців пробула там волонтеркою. Під впливом усіх цих людей, всіх цих історій, я вирішила рушити на Схід. Десь під час відпустки поїхала до Харкова. Мала пробути там два тижні, але залишилася на шість. Розвозила гуманітарну допомогу потребуючим і армії. Також займалася евакуацією цивільного населення з окупованих територій.

Маєш на увазі райони, де вже були російські війська?

Так, з окупованих територій. Це було десь влітку 2022 року. Деякий час щопонеділка відкривалися гуманітарні коридори. Ми під'їжджали мікроавтобусами до самої набережної, до так званої сірої зони, або землі, до тих земель, куди вже не наважувалися заходити навіть українські солдати. Там був міст, «шлях до життя», як його називали українські волонтери. Одна половина мосту була російська, інша — українська. Ці люди — з багажем, з дітьми на руках, з собаками — перейшли міст пішки, і ми змогли їх перехопити вже на українському боці, де майорів жовто-блакитний прапор. Ми пакували їх в машини і вивозили в безпечне місце, звідки перевозили в інші місця, інші міста, де були їхні сім'ї. Бували випадки, коли я робила шість таких поїздок за один день. Зазвичай у мікроавтобусі дев'ять осіб, я ж брала сімнадцять. І кожна з цих осіб мала один невеликий багаж.

Після цих шести тижнів Ти повернулася до Польщі.

Коли я повернулася, я взагалі не планувала їхати в Україну. Але через те, що мене так довго не було, мені довелося пройти через так зване «перезавантаження системи» на роботі: зміна паролів, логінів, карток. Це зайняло деякий час, протягом якого я продовжувала думати про людей, які залишилися в Україні, про те, як я можу ще допомогти. Одного разу я розмовляла з колегою, який служив в ЗСУ. Я сказала йому, що подумую про те, щоб кинути все і поїхати в Україну назавжди, що хотіла би знайти там роботу і волонтерити на вихідних та кожного вільного дня. «Почекай хвилинку, я тобі передзвоню», — сказав він. Коли він зателефонував знову, то сказав, що все розповів командиру, і той сказав, що моя допомога буде дуже корисною для їхнього підрозділу. Вони знали, що я поїду куди завгодно, що я маю добрі стосунки з волонтерами, і що я можу багато чого зробити, організувати. Вони запропонували робити все це для їхньої групи — не для всього батальйону, а для їхнього підрозділу.

Я довго не роздумувала. Поїхала в Україну, пішла у штаб і підписала контракт. Так я опинилася в армії.

Але Ти не потрапила туди як солдат строкової служби? Спочатку в Тебе не було бойових завдань?

На самому початку я відповідала за логістику, зв'язувалася з волонтерами, організовувала роботу свого підрозділу. Згодом я опинилася в іншому батальйоні, але там я мала робити те ж саме: дбати про свій підрозділ  і забезпечити його всім необхідним на той час. Я жила з солдатами у прифронтовому селі, тож була у курсі всіх подій. Однак незабаром я почала займатися абсолютно всім, починаючи від оформлення документів чи контрактів (я допомагала призовникам у процесі підписання і навіть розірвання контракту). Командир все більше і більше довіряв мені, поки врешті-решт не зробив мене такою собі помічницею. Він делегував мені різні менш важливі завдання, щоб сам міг зосередитися на більш важливих речах, таких як планування місії. Часто траплялося, що я відвозила хлопців до місць збору, забирала їх звідти, а бували випадки, коли я займалася медичною евакуацією. Щодня я стежила за тим, щоб моя група виходила на бойове завдання підготовленою: щоб були заряджені рації або мали додаткові батарейки до прицілу нічного бачення.

Але потім нас передислокували під Бахмут, і мій підрозділ припинив своє існування.

Ви всіх втратили?

Ні, хоча на одному завданні загинув мій колега. Наш командир роти не хотів щоб ми залишалися в Бахмуті, він хотів позбавити нас всього цього, тому що там була різанина. Скрізь були розчленовані тіла, наші хлопці навіть по них ходили, їх було дуже багато, і не було кому їх збирати — або це було просто небезпечно. Командир намагався за будь-яку ціну розформувати нашу групу: окрім мене і одного мого колеги, всім іншим було наказано розірвати контракти. Вони хотіли позбутися нас, але з добрими намірами. Командир не хотів брати на себе відповідальність за те, що відправляв людей на смерть.

Він кинув перед нами мішок для трупів і сказав, що якщо ми хочемо залишитися в Бахмуті, то повинні залізти в мішок, тому що тільки так ми зможемо повернутися звідти

Після цього я не знала, що з собою робити. Але була переконаною, що не хочу сидіти в штабі й займатися тим, що мені доручать. У мене було відчуття, що я маю бути більш корисною, що я хочу робити щось серйозне. Я знала, що мене не візьмуть на штурми, бо я не була до цього готовою — хоча я багато практикувалася, пройшла майже всі тренінги. Можна сказати, що в цій групі я пройшла військову підготовку з нуля за дуже короткий час, тому я мала певне уявлення. Тільки цього, звісно, було замало для того, щоб йти з групою на штурм. Я почала думати, що зараз найбільше потрібно на фронті... Оператор безпілотника! 

За той короткий час, поки я була в штабі, я знайшла курси операторів безпілотників, які проводилися в іншому місті. Я пішла до штабу, сказала, що знайшла для себе такі курси і дуже хочу, щоб вони підготували мені документи, щоб я могла пройти це навчання. Вони погодилися. Я поїхала, пройшла, повернулася і... моєї групи вже не було. Але вони дали мені шанс — призначили мене в загін безпілотників. Мені сказали, що якщо я покажу себе і мене візьмуть, то я зможу залишитися з ними. Я почала літати з ними, тренуватися, вчитися. І я залишилася. Я думаю, що протягом усієї моєї подорожі мені дуже допомогло те, що я почала добре спілкуватися українською мовою.

Пам'ятаєш своє перше бойове завдання? 

Я працювала на різних ділянках фронту, переважно в районі Куп'янська та Бахмута. Я провела пів року на Донбасі і рік в районі Куп'янська. Моє перше бойове завдання було саме там — пам'ятаю, що було мирно. Коли я починала працювати пілоткою безпілотника, безпілотна війна ще не виглядала так як сьогодні. У певному сенсі, це був лише початок, тому що не було так багато дронів, пілотів не глушили сигналами з усіх боків, і не було так багато дронів-камікадзе. Безумовно, було простіше. Сьогодні всім важче, і пілотам дронів теж. Технології розвиваються, з'являється все нове і нове обладнання, а росіяни використовують різні частоти, що дозволяє їм все легше і легше глушити сигнал.  Ми мусимо встигати за всім цим, і нам доводиться постійно купувати нове обладнання, вчитися новому. На першому завданні командир вказав нам місце, де ми скидали вибухівку. Ми сиділи в окопі, все спокійно підготувалися, ніяких проблем не було.

А потім?

Чим довше ми працюємо на одному місці, тим більше росіяни про нього знають.

На третьому чи четвертому виїзді біля бойових позицій у нас заглохла машина. Ми не змогли її завести, тож довелося залишити її там, а нас евакуювали. Під час наступної місії нашу позицію росіяни накрили ракетами. Спочатку був один вибух, далеко. Потім другий — вже ближче. Третій снаряд розірвався біля нашого окопу, і ударна хвиля висипала землю нам нам на голови. Це був фактично перший раз, коли я мала безпосередній контакт з артилерією. Ніхто з нас не панікував, хоча снаряди падали все ближче і ближче. Якось нам вдалося вибратися звідти.

Коли повернулися, всі вже знали, що сталося. Приїхав командир батальйону. Він мені сказав, що через це він не хоче відпускати мене на бойові завдання. Вони дуже оберігають жінок, намагаються тримати їх у тилу. Вони бояться за нас. А на той час я була чи не єдиною жінкою, яка виїжджала на бойові позиції. Командир запропонував мені, що, можливо, цього достатньо, і мені варто повернутися до адміністративних справ. Я відповіла, що, зрештою, ми були командою, і не може бути так, що вони їдуть, а я ні.

Як Ти живеш щодня у чоловічому світі? Чи складно бути жінкою на війні? Як це виглядає в контексті, наприклад, «жіночих справ»?

На війні всі межі стираються. Ми настільки звикли одне до одного, що стать для нас більше не має значення, ми всі просто люди. Іноді ми живемо в одній кімнаті з п'ятьма, а то й шістьма людьми. У кожного з нас є своє розкладне ліжко, всі наші особисті речі під ліжком, якась техніка — і так ми всі живемо «в купі». На початку завжди буває так, що хлопці хочуть зробити для мене абсолютно все — чи то перевезти щось, чи якось допомогти. Я одразу проводжу межу: те, що я жінка, не означає, що я інвалід, у мене дві руки і дві ноги. Бо хто мені потім буде носити речі на позиціях? Там кожен мусить давати собі раду сам, і я теж. 

Чим довше ми перебуваємо в групі, тим менше уваги приділяється гендеру. І через те, що ми весь час разом, бачимося безперервно, чоловіки розуміють, що у мене «такі дні». Іноді вони випадають, коли я на місії. Можливо, складно уявити, що ти міняєш тампон в окопі під обстрілом, але таке буває. Якби я не була настільки близькою з цими людьми, мені було б важко.

І коли настає момент, коли мені потрібно подбати про таку інтимну гігієну, а я не можу вилізти з окопу, я їм прямо кажу: «Мені треба змінити тампон»

А ще буває таке, що ми довго сидимо на позиціях і виникає потреба підмитися. Зрозуміло, що там немає душу. Але я хочу хоча б скористатися вологими серветками, змінити білизну. Тоді немає сміху, жартів, жодної незручної атмосфери. Вони відвертаються, а я роблю своє.  Я взагалі дуже швидко адаптуюся, не знаю, чи інші жінки так роблять. Для мене ця свобода і комфорт дуже важливі, і я рада, що в моїй групі ці «жіночі питання» є цілком природними, які нікого не хвилюють.

Жінок в армії стає все більше і більше, в тому числі на передовій — це танкістки, снайперки. Що Ти думаєш про жіночу мобілізацію, про яку дедалі більше говорять в Україні?

Варто зазначити, що мобілізація є примусовою. Я вважаю, що чоловік не буде хорошим солдатом, якщо його до чогось примушуватимуть. Думаю, що якщо жінка сама зголоситься в армію і захоче піти на бойові позиції, то це піде на користь армії, якщо вона замінить того, хто не хоче там бути. Нема чого себе обманювати: ми, жінки, трохи слабші фізично. Однак це не означає, що фізичну силу не можна тренувати.

Взагалі, роль жінки протягом століть змінилася. Ми перестали бути просто дружинами та домогосподарками. Є жінки, які хотіли б служити в армії. Тим більше вони повинні мати рівні права

Жінці на цій війні трохи важче. Не тому, що її якось особливо дискримінують, а тому, що нас оточує певний патріархат. Як жінці, мені доводиться постійно доводити, що я щось вмію. Тому що навіть якщо я на одному рівні з чоловіком у польотах або навіть краще, я завжди мушу показувати, на що я здатна. І в мене таке враження, що коли хлопець заявляє, що він щось вміє, йому просто вірять. Що стосується солдатських навичок жінок — є така недовіра, дистанція. Це не через дискримінацію, це від того, що чоловіки ще не звикли до присутності жінок на війні. Зі мною ніколи не траплялося нічого неприємного від побратимів, але в мене склалося враження, що на бойових завданнях мені завжди доводилося показувати себе з найкращого боку і доводити свою цінність як військослужбовиці. Тому що це все ж таки ще трохи такий чоловічий світ.

Повертаючись до питання про мобілізацію жінок: Україна в стані війни. Я вважаю (але це моя суб'єктивна думка), що жіноча допомога, жіноча підтримка була б не гіршою, ніж чоловіча. А щодо аргументу, що жінки повинні зосередитися на народженні наступного покоління — це складне питання. Зрозуміло, що чоловік не народить дитину. Однак це не означає, що жінка не може служити, завагітніти — а потім піти у відпустку. Військова служба не виключає можливості материнства, хоча, можливо, варіанти дещо обмежені. Але це не є неможливим, тому що військовослужбовці народжують дітей на цій війні.

Я навіть трохи сміюся з того, що примусова мобілізація може змінити демографічну ситуацію в Україні, адже жінки, щоб уникнути служби або захистити своїх чоловіків від неї, почнуть народжувати дітей (адже чоловік, який має трьох дітей, може бути звільнений зі служби). Однак, я думаю, що переважна більшість жінок не захоче йти на війну. Але це не змінює того факту, що ми повинні відходити від стереотипного мислення.

Переклад: Анастасія Канарська

Росія систематично і свідомо розстрілює і катує українських військовополонених, захоплює у полон цивільне населення, яке не підтримує так званий «руський мір». А ще — викрадає українських дітей, намагаючись перевиховати, згідно пропагандистських наративів, а деяких забирає у свої родини, змінюючи навіть імена. На дотримання прав людини у РФ не зважають. Sestry поспілкувалися із Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини Дмитром Лубінцем про депортацію українських дітей до Росії, деталі обміну полоненими, злочини ворога щодо українських військовополонених і цивільних та недостатню реакцію міжнародної спільноти на ці випадки. 

Повернення полонених

Наталія Жуковська: Про яку кількість полонених — як військових, так і цивільних — зараз йде мова?

Дмитро Лубінець: Насамперед зазначу, що ми не можемо оголошувати число військовополонених — як тих українських військових, яких у полон захопила РФ, так і тих російських військових, які потрапили у полон в Україні. Це питання безпеки. Щодо цивільних людей, то це не полонені. Це незаконно затримані громадяни, яких Росія взагалі не має права позбавляти волі. Станом на сьогодні нам відомо, що близько 14 тисяч осіб вважаються зниклими безвісти внаслідок російської агресії. Також верифіковано, що в Росії незаконно утримують майже 1700 цивільних. Це ті цифри, про які ми можемо говорити. 

Ви як омбудсмен закликали російську владу надати списки військовополонених з України, кого Росія готова терміново повернути. Які найбільші труднощі із поверненням цієї категорії громадян? 

Загалом найбільша трудність у тому, що РФ не дотримується норм міжнародного гуманітарного права та Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Водночас міжнародне гуманітарне право передбачає, що обміни полоненими мають проводитися після закінчення бойових дій. Виняток — тяжкопоранені або тяжкохворі, які підлягають репатріації навіть під час збройного конфлікту. Це прописано у Женевських конвенціях. Тому, зважаючи на це, хотів би зупинитися на двох моментах. По-перше, наразі ми проводимо обміни військовополоненими під час збройного конфлікту. Жодна країна світу цього не робила. Це вперше в історії. Те, що станом на сьогодні ми повернули 3767 наших громадян і провели 58 обмінів — це справді важливий результат. По-друге, на жаль, РФ мала б безумовно повернути всіх тяжкопоранених, тяжкохворих, а також українських жінок, але вона цього не робить. Хоча це прямо передбачають Женевські конвенції.

Щоб зрушити процес щодо цього Україна створила змішану медичну комісію — для того, щоб об’єктивно визначати стан здоров’я військовополонених. Цю норму Женевських конвенцій застосовували лише двічі з середини XX століття — під час війни у В’єтнамі та ірано-іракської війни. Змішані медичні комісії складаються із кількох експертів. Її члени повинні висувати пропозиції стосовно репатріації військовополонених, їхнього виключення з-поміж репатрійованих або стосовно відстрочки рішення до подальшого огляду. Ми сподіваємося, що це буде крок до того, щоб РФ створила аналогічну змішану комісію у своїй країні. Але станом на сьогодні Росія ще досі цього не зробила. Ще однією проблемою є те, що Кремль використовує емоції родичів українських військовополонених. Агресор свідомо робить ті чи інші маніпуляції, щоб впливати на настрої всередині нашого суспільства.

Зупинка обмінних процесів, пропаганда у соцмережах, списки людей, яких нібито Україна не хоче забирати, — це все навмисні дії Росії. РФ просто грається людьми, використовуючи їхній біль

Останній обмін відбувся 18 жовтня. Тоді вдалось повернути військовослужбовців, які, у тому числі, були засуджені РФ до довічного ув’язнення, а також бійців «Азову». Від чого залежать формування списків наших військових на обмін? 

Ми працюємо над тим, щоб повернути всіх наших громадян, але щодо військовополонених, то перевага надається тяжкопораненим, тяжкохворим, а також жінкам. Ми подаємо російській стороні різні пропозиції та різні списки. Усі українські військовослужбовці, які є в реєстрах Національного інформаційного бюро, автоматично потрапляють у списки на обмін. Не залежно від їхнього статусу: чи це зниклий безвісти, чи підтверджений МКЧХ військовополонений.  Україна ставиться до всіх однаково і працює над поверненням із полону кожного. Я завжди на цьому наголошую.

Також у нас є цифра, що серед усіх повернутих з російського полону, близько 40% тих, хто вважався зниклим безвісти. Тому постійна подача списків на обмін усіх захисників і захисниць — це один із шляхів пошуку людей. Україна завжди намагається шукати різні способи, щоб повернути своїх громадян. Як приклад, коли мусульмани світу відзначали закінчення посту Ораза-Байрам,  а католики — Великдень, Україна стала ініціатором здійснення обміну військовополоненими, котрі сповідують іслам та є католиками. Однак запропоновані списки РФ проігнорувала. Чи можливо тут пояснити логіку Росії? Питання риторичне. 

У чому найбільша складність із поверненням цивільних полонених? 

Цивільні — найскладніша категорія для повернення. Особливо з огляду на те, що Росія не має законних підстав для їхнього затримання. Відповідно до міжнародного гуманітарного права, цивільна людина мала б бути звільнена негайно. Однак РФ чхає на це, викрадає цивільних, катує їх, утримує у місцях позбавлення волі. Якщо дивитися на складність щодо повернення, то безумно найбільша проблема — верифікація даних про цивільних: коли й де викрали людину, де вона перебуває зараз. Росія не надає жодної інформації.

Станом на сьогодні верифіковано, що в місцях позбавлення волі у РФ перебуває близько 1700 цивільних. Але ми розуміємо, що ці цифри значно більші

Росія систематично і свідомо вчиняє злочини. На мою думку, за викрадення цивільних посадовці РФ мають отримати нові ордери на арешт від Міжнародного кримінального суду, оскільки даний вид злочину може бути кваліфікований як злочин проти людства. 

За даними видання Associated Press, РФ планує до 2026 року створити 25 нових «виправних колоній» і шість інших центрів утримання під вартою цивільних на окупованих територіях України. Що загалом відомо про стан утримання українських полонених? Наскільки відомо їхнє місцерозташування?

Росія не надає жодної інформації про цивільних. У більшості випадків нам не відоме ані їхнє місце, ані стан, в якому вони зараз перебувають. Звісно, що є винятки, коли вдається отримати інформацію про людину через міжнародних партнерів або ж іншими способами. Однак це не дуже великий відсоток. Щодо стану утримання цивільних, то Росія катує і застосовує найжахливіші тортури щодо них. Усі цивільні перебувають у неналежних умовах утримання, без медичного забезпечення, належної кількості їжі та води. Їх місяцями можуть утримувати у катівнях та підвалах.

Нам усім відома історія українки Олени Пех. Нещодавно її вдалося звільнити з російської неволі. Жінка була змушена повернутися до тимчасово окупованої Донеччини, де доглядала хвору після інсульту маму. Після незаконного затримання українку катували електрострумом, душили пакетом, вкручували в коліна шурупи, імітували розстріл. Незаконно засудили. В Олени розвинулася низка хвороб. Це лише одна, з десятків тисяч історій того, що РФ робить із нашими людьми.

До того ж, ще з 2014 року на тимчасово окупованих територіях поширене «насильницьке зникнення» людей. У кожному окупованому населеному пункту РФ створює катівні. 

Як Росія реагує на українські запити щодо місця перебування українських полонених? Як треті країни можуть допомогти із цим питанням? 

РФ дуже рідко надає будь-яку інформацію. У більшості випадків ворог ігнорує наші запити, дає відписки. Щодо допомоги з поверненням цивільних ми вже публічного говорили про Катар і Ватикан.

З Катаром ми мали низку комунікацій щодо повернення українців додому, а завдяки Ватикану нам вдалося повернути 28 червня цього року 10 наших громадян в Україну

Також задля повернення українців активно працює робоча група пункту 4 Формули миру. На її засіданнях, яких відбулося вже 7, ми порушуємо питання повернення додому всіх громадян без виключення: дітей, цивільних, військовополонених. До засідань групи на постійній основі долучаються близько 50 країн світу та 7 міжнародних організацій: МКЧХ, Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, ОБСЄ, ЮНІСЕФ, ЄС, Управління Верховного комісара ООН з прав людини, Координатор системи ООН в Україні.

Я завжди відзначаю зусилля Канади та Норвегії, які є співголовами робочої групи. Також нагадаю, що ми створили  Міжнародну платформу за звільнення незаконно утримуваних РФ цивільних осіб. До першого її засідання доєдналися 52 країни світу і міжнародні організації. Проте навіть на тому, що в нас уже є, ми не зупиняємося. Наприкінці жовтня цього року в Монреалі відбулася Міністерська конференція з людського виміру Формули миру, в якій я брав участь у складі української делегації. Її учасники ухвалили спільне комюніке, головним аспектом якого стало узгодження Монреальського зобов’язання. Це ключові механізми для повернення наших людей додому. Сподіваюся, що це комюніке працюватиме й ми побачимо реальні результати. Також, як ще один результат, конференції — буде створена група країн, яка тісно співпрацюватиме з Україною для збору та пошуку детальної інформації про українських військовополонених, незаконно затриманих цивільних і викрадених дітей. 

Росія дозволила головному омбудсмену Туреччини Шерефу Малкочу відвідати місця, де утримують українських військовополонених. Чого Київ чекає від цього візиту?

На мою думку, ще дуже рано говорити про будь-які результати. Насамперед варто дочекатися, щоб це справді відбулося. Ми можемо очікувати багато, але не забуваймо з яким підступним ворогом ми воюємо. 

Знущання  і розстріл росіянами українських полонених

Прокуратура Донецької області розпочала розслідування чергового воєнного злочину росіян. Йдеться про ймовірний розстріл шістьох полонених українських воїнів. Це вже не перший такий випадок. Щоразу за вказаними фактами ви звертаєтеся до ООН та Міжнародного комітету Червоного Хреста. Якою є їхня реакція? Чи реагують вони взагалі на це?

На жаль, належної реакції ми не бачимо. ООН фіксує у своїх звітах такі страти, іноді озвучує публічно, але цього не достатньо. Потрібні конкретні кроки, щоб такі злочини зі сторони окупантів припинилися.

На мою думку, МКЧХ також публічно має заявити про порушення Росією норм Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Адже страти українських військовополонених — це свідома політика РФ

Такі воєнні злочини толеруються вищим керівництвом Росії. Водночас реакції міжнародної спільноти на ці події не бачимо. Ордерів на арешт для воєнних злочинців за страти військовополонених досі немає. Тому, я завжди після кожного відомого мені випадку страт, направляю листи до ООН та МКЧХ, аби вони фіксували ці порушення. Принаймні те, що ми можемо зробити сьогодні — продовжувати світовим організаціям відкривати очі на злочини Росії. 

Генпрокуратура відкрила понад 450 кримінальних проваджень за фактами жорстокого поводження та катувань військовополонених та понад 2 100 за фактами катування цивільних. Про які саме катування йде мова? Як фіксуються ці катування і як їх можна використовувати у подальшому для міжнародного суду — як фіксацію здійснених РФ військових злочинів?

За даними ООН, понад 95% українських військовополонених зазнали тортур у Росії. Ідеться про побиття, катування електричним струмом. До того ж росіяни проти українців у полоні застосовують фізичне і психологічне насилля. Вони не тільки б’ють, катують, змушують стояти на морозі полонених, цькують на них собак. Вони й психологічно тиснуть: кажуть, що вдома на полонених ніхто не чекає, змушують вчити й співати кожного ранку гімн Росії. Навіть неналежні умови утримання — це вже своєрідні тортури. Лише уявіть, що відчуває людина, яку кожен день годують ложкою каші й майже не дають води. Або яку тримають у тісній камері, змушують стояти і не дозволяють присісти. Це жахливо. Повернуті з полону розповідають такі історії, від яких мороз йде шкірою. 

Діти і їхня доля

Росія депортувала та примусово перемістила майже 20 тисяч українських дітей. Однак це лише приблизні цифри. Про яку кількість насправді може йти мова?

За різними даними, сама Росія підтверджує, що вивезла понад 700 тисяч українських дітей, але списків не надає. Насправді ми не знаємо реального числа викрадених дітей, але воно значно більше ніж 20 тисяч. Хоча навіть це дуже велике число. Якщо кожного дня з цих двадцяти тисяч повертати хоча б одну дитину — Україні знадобиться понад 55 років.

1001 дитину вдалося вже повернути Україні з окупованих територій та РФ. Де саме перебували ці діти? Який механізм повернення викрадених дітей?

Ми намагаємося зібрати інформацію про те, куди депортують українських дітей. Наразі за відомими даним, їх вивозять до Володимирської, Омської, Ростовської, Челябінської, Саратовської, Московської, Ленінградської областей, Краснодарського краю та на острів Сахалін. Тобто навіть у найвіддаленіші регіони. Водночас нам відомо, що дітей розміщують і на тимчасово окупованих територіях. Росіяни не надають інформацію про них, а максимально її приховують. Доволі часто переміщують їх у різні місця, регіони. Це для того, щоб нам було важче повертати наших дітей. 

Мілітаризація та індоктринація викрадених українських дітей: наскільки це масштабне явище? В який спосіб РФ це робить? Яка фінальна ціль Росії — зробити українських дітей російськими громадянами чи є ще інші?

Депортуючи і примусово переміщуючи українських дітей Росія має конкретну ціль — знищити їхню ідентичність. Це явище дуже масштабне, бо кожна дитина, зазнає перевиховання.

Ще з 2014 року РФ проводить політику мілітаризації дітей: залучає їх до руху «Юнармія», кадетських шкіл. Також Росія просуває отруйні наративи, що їхня рідна Україна — це ворог, з яким треба боротися зі зброєю в руках

Змінюють уявлення дітей про історію та війну. Роблять це для того, щоб не просто змінити українську ідентичність. Для Росії наші діти — це нове покоління солдат. Саме тому є непоодинокі випадки, коли ще неповнолітнім дітям уже приносили повістки в російську армію. Зі системною російською політикою знищення української ідентичності дітей можна ознайомитися у спеціальній доповіді «Переопилені». Це вже друга спеціальна доповідь Офісу Омбудсмана. Перша мала назву «Нерозквітлі».  У ній йшлося про депортацію та індоктринацію українських дітей. Представники РФ продовжують і відправляти українських дітей «на лікування».

Так, гуманітарний штаб «Єдиної Росії», повідомив, що з часу його заснування у квітні 2022 року до квітня 2024 року вони відправили 1500 дітей з окупованої території України та Бєлгородської області РФ до федеральних клінік «на лікування» і зупинятися у цій «допомозі» не планують. Також росіяни всиновлюють українських дітей з окупованих територій і часто відслідкувати їхні долі майже нереально. Так, у квітні 2024 року стало відомо про ще один випадок. Росіянка взяла під опіку хлопчика, якого з окупованої території Донецької області разом з братом та сестрою вивезли в Росію та помістили в інтернат у Підмосков’ї. Взяти брата та сестру дитини прийомна матір відмовилася. 16-річній сестрі хлопчика російський суд в опіці також відмовив. В результаті хлопчика усиновили, а його особисті дані — ім’я, прізвище, по батькові та місце народження — змінили, незважаючи на спротив самої дитини.

Режим Лукашенка з 2021 року до червня 2024 року перемістив щонайменше 2219 українських дітей з окупованих територій на територію Білорусі. Такі дані оприлюднили у своєму звіті українські та білоруські правозахисники. Відомі імена конкретних чиновників, причетних до депортації маленьких українців. Чому досі немає ордеру на арешт Лукашенка та його прибічників, як це є у випадку Путіна та Львової-Бєлової?

Це питання можна поставити у багатьох випадках. Чому немає ордерів на арешт за викрадення цивільних? Чому немає ордерів на арешт за катування й страти військовополонених?

Які санкції існують проти викрадачів українських дітей? 

Насамперед — дипломатичні. Відразу зазначу, один із підсумків роботи на міністерській конференції у Монреалі — це те, що Канада готує новий пакет санкцій проти Росії через депортацію українських дітей та інших цивільних громадян. На мою думку, запровадження санкцій — це один із методів тиску на РФ. І він насправді дієвий. 

Україна розширила переговорну групу, яка займається підготовкою обмінів військовополоненими. Як це впливає на ефективність, власне, обмінів? 

Першочергово це питання Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Зі своєї сторони я можу говорити лише про мою комунікацію — це взаємодія між омбудсманами двох країн: України та РФ.

До речі, нещодавно бачився з Тетяною Москальковою, уповноваженою з прав людини в РФ. Зустріч відбулася на кордоні з Білоруссю за участі МКЧХ. Як її результат — ми домовилися про репатріацію тіл загиблих, обмін списками військовополонених, яких відвідали обидві сторони, і обмін листами. У тому числі започаткували новий формат — передали листи від родичів українським військовополоненим у РФ. Іноді у мене запитують, як мені спілкуватися з представницею РФ? Знаєте, я, роблю все можливе аби захистити інтереси українців і повернути їх із російської неволі додому.