Ексклюзив
20
хв

Різдво без куті: святкові традиції інших країн очима українок

Це вже третє Різдво, яке мільйони українців, які виїхали через російське вторгнення, відзначають не вдома. Перебуваючи у різних країнах не лише Європи, а й світу, наші вимушені переселенки знайомляться з новими для себе традиціями. І деякими з них зачаровуються. Швеція, Шотландія, Португалія, Нідерланди та Нова Зеландія — як проходять різдвяні свята у цих країнах?

Катерина Копанєва

У країнах Скандинавії особливу увагу приділяють світлу. Такі свічники стоять майже в усіх вікнах шведських помешкань. Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Швеція: гноми замість Санти й світло Святої Люсії

— Період  Адвенту в Швеції — особливий, — розповідає киянка Ірина Литвин-Комаровська, яка зараз живе у шведському місті Вестерос. — У грудні тут холодно й нема сонця: о 8 ранку ще темно, о 15.00 вже темно. Щоб якось це компенсувати, шведи створюють затишок у будинках. У домі кожного шведа обов'язково є зірки на вікнах. Гірлянди тут не дуже популярні, а от електричні адвент-свічники стоять чи не на кожному підвіконні — і це створює атмосферу також на вулиці: ти йдеш, а довкола все світиться, з кожного вікна віє теплом.

Також у Швеції дуже популярні адвент-свічники на чотири свічки, першу з яких запалюють у першу неділю Адвента. У другу неділю запалюють ще й другу, у третю — ще одну свічу і так далі. Працюючи у клінінгу, я бачу такі свічники у кожному будинку. У той же час різдвяного декору в шведських будинках небагато: відповідно до шведської філософії «лагом», всього має бути рівно стільки, скільки потрібно (а не більше, ніж потрібно). Ялинки частіше ставляться живі, а прикрашені вони скромно: десять кульок на ялинці 180 см — і все.

Також у кожному будинку є гноми. У шведів немає Санта-Клауса, у них Tomten — фольклорний персонаж, жодним чином не пов'язаний з релігією. Цей гном живе на фермі і його прийнято задобрювати, підгодовуючи кашею — щоб він охороняв будинок і господарство. У ніч перед Різдвом діти залишають йому рисову кашу, а вранці знаходять порожню тарілку та подарунки. 

Більшість різдвяних традицій шведів пов'язана не з християнством, а зі стародавніми язичницькими віруваннями. Навіть назва Різдва — Jul («Юль») — насправді означає зимове сонцестояння. У давнину шведи дуже раділи цьому дню, бо після нього світловий день починав збільшуватися

До речі, одне з найулюбленіших свят шведів донині — Midsummer, день літнього сонцестояння. У цей день шведи танцюють та співають, тут це ціла подія.

А от на Різдво співають мало. Пісні радше можна почути у день Святої Люсії, який святкують 13 грудня. До нього серйозно готуються і в церквах, і в школах. Свята Люсія — християнська мучениця, яку пов'язують зі світлом та милосердям (навіть ім'я Люсія походить від латинського слова lux, що означає «світло»). Люсія носить вінок або корону із запаленими свічками (раніше це були справжні свічки, зараз їх замінюють електричними). У цей день шведи випікають булочки із шафраном у формі вісімок (вважається, що дві спіралі у формі «8» являють собою очі Люцифера (диявола), якого перемогла Свята Люсія — Авт.).

День Святої Люсії

Під час Адвенту шведи п'ють гльог (glögi) — напій, схожий на глінтвейн. Його купують уже готовим і тільки розігрівають, розливаючи в невеликі чашки. Гльог дуже солодкий, мені смак глінтвейну видається більш насиченим. За чашкою гльога у шведів прийнято їсти імбирне печиво у вигляді сердець, на які кладеться шматок сиру брі. Сир зараз продають у тюбиках у вигляді пасти — спеціально для цього печива. 

Щодо різдвяного столу, то основна страва — оселедець, який подається в різних розсолах (одного разу я була в ресторані, де пропонували 32 види розсолів). Також на різдвяному столі завжди будуть шинка та ковбаски — найчастіше з лососини чи оленини. У цей час у Швеції відкрито сезон полювання, шведи люблять дичину. Заливати м'ясо прийнято ягідним варенням. На столі також може бути 38-градусний снапс (по суті, самогон) — але лише в тому випадку, якщо є оселедець. Під м'ясо шведи питимуть вино.

Булочки із шафраном у формі вісімок

Шотландія: пошуки ельфів і лист королю

— Прокидаючись у перший день Адвента у Шотландії, діти насамперед біжать до адвент-календаря, після чого розпочинають пошуки ельфів-пустунів, — розповідає українка Юлія Пандик, яка з двома доньками мешкає в окрузі Скоттіш-Бордерс під Единбургом. — І знаходять їх у найнесподіваніших місцях. Ельф — це лялька з довгими ногами і руками на липучках.

Завдання дорослих — проявити фантазію та сховати ельфа так, щоб його було непросто знайти: у пральній машині, холодильнику, духовці. Є навіть книги з підказками для батьків, де краще заховати ельфа

Час Адвента в Шотландії — це час різдвяних пісень (Christmas Carol). Їх співають на вулицях, у школах і церквах. Шотландці з мого оточення не дуже релігійні, для них Різдво — це більше про можливість зібратися всією родиною. Але мої дівчатка ходять до місцевої церкви й співають там Christmas Carols (а по суботах — до української школи, де співають колядки). Будинки тут прийнято прикрашати гірляндами, різдвяними зірками й адвент-свічниками. 

У кожному будинку обов'язково будуть Christmas cards — вітальні листівки, які є невід'ємною частиною культури (не лише шотландської, а й загалом британської). Тут навіть коли отримуєш подарунок на день народження, правилом гарного тону вважається надіслати людині листівку зі словами подяки. Різдвяні листівки — це правило етикету, їх надсилають родичам, сусідам, колегам. Минулого року ми з доньками відправили листівку королю Чарльзу до Букінгемського палацу — і навіть отримали відповідь! 

Аристократи відповідають всім. Листівка від короля для Юлії Пандик

Ще одна мила місцева традиція — Christmas Jumper Day (день різдвяного светра), який святкують 12 грудня. Цього дня і дорослі, і діти одягають різдвяні светри. Проводяться благодійні акції, люди збирають кошти на допомогу дітям з усього світу. Ще один день, присвячений благодійності — Boxing day, який відзначається 26 грудня. Здавна цього дня прийнято приносити подарунки та їжу тим, хто потребує (наприклад, до церкви). Це національний вихідний.

Щодо самого Різдва, то святвечора тут немає: 24 грудня — робочий день. Вранці 25-го діти знаходять подарунки, які їм приніс Санта, а вдень сім'ї збираються на різдвяний обід. Головна страва на столі — запечена індичка або бараняча нога. Популярні також chipolatas — смажені сосиски, загорнуті в бекон, та брюссельська капуста. Із солодкого король столу — різдвяний пудинг. Фруктову суміш вимочують у ромі або віскі, після чого додають в тісто і запікають. Фінальний етап: ром змішують із цукровою пудрою, обливають сумішшю пиріг і підпалюють.

Традиційний різдвяний пудинг у Сполученому Королівстві

Сервіруючи різдвяний стіл, багато хто кладе у тарілки Christmas crackers — хлопавки з паперовою короною та маленьким подарунком чи побажанням. Люди розкривають хлопавку, дістають і одягають корону і ходять у ній до кінця дня.

Новий рік (у Шотландії його називають Hogmanay) тут особливо не святкують. А 26 грудня, в Boxing Day, масово йдуть у паби на пиво.

Паби у Шотландії зовсім не такі, як в Україні. У 99% шотландських пабів немає їжі — лише алкоголь. У багатьох закладах немає навіть стільців, люди п'ють пиво стоячи. Для шотландців паб — це не місце для їжі, а публічний простір (public house), куди приходять поспілкуватися

У селах паб — це взагалі місце, де проходить все місцеве культурне життя.

Португалія: культ тріски та купання в океані

— Португальці — дуже сімейні, і Різдво для них — нагода зібратися разом великою родиною, — розповідає киянка Анастасія Терех, яка зараз мешкає в португальському місті Оейрас неподалік Лісабона. — У португальській родині, яку ми добре знаємо, бабуся починає готувати різдвяні подарунки для дітей та онуків ще з квітня. Подарунки обов'язково красиво упаковуються — навіть якщо це щось незначне.

Увечері 24 грудня родина збирається разом і обирає того, хто виконає роль Pai Natal (португальський Санта-Клаус, буквально перекладається як «Батько-Різдво»). Йому видають капелюх і він роздає подарунки, заздалегідь покладені під ялинку. 

Розпакування подарунків — головна розвага вечора. Оскільки сім'ї великі, подарунків зазвичай багато, і процес займає близько двох годин 

Щодо різдвяного столу, спочатку подають закуски: кульки та трубочки з риби, курки чи овочів у клярі. Обов'язково на столі будуть оливки, закриті в оливковій олії (на смак вони не такі, як звичні нам консервовані), крекери з різними намазками, сири і хамон. Розмаїття ковбас немає, панує тільки традиційна португальська chouriço assado — смажена свиняча ковбаса зі специфічним смаком і запахом. Процес поїдання закусок супроводжується жартами, сміхом, настільними іграми та переглядом різдвяних фільмів (у Португалії теж дуже люблять «Один удома»).

Ялинка з тріски bacalhau

Далі виносять головну страву — рибу бакаляу (тріску). Її купують засоленою, кілька годин вимочують у воді, а потім варять. Існує тисяча й один рецепт приготування бакаляу, але на Різдво прийнято подавати саме варену. Разом з бакаляу на тарілці буде варена картопля і варене яйце. Все це поливають оливковою олією і додають часник. Також прийнято варити восьминога, запікати ногу козеняти з картоплею. А із солодкого — різдвяний пиріг Болу-Рей, який називають пирогом волхвів. За смаком він трохи нагадує німецький штолен, в ньому багато цукатів і сухофруктів. Популярні також пончики з лимонною цедрою.

Новий рік португальці не святкують так широко, як ми. Але мають цікаву традицію —  їздити 1 січня до океану й навіть купатися!
Новорічне купання Анастасії Терех в океані

Нідерланди: електронні адвент-календарі й особливі ялинкові іграшки

Нідерланди — країна не релігійна, і якщо запитати місцевих про історію Різдва, далеко не всі зможуть її розповісти, — запевняє киянка Галина Палійчук, яка зараз живе в Гаазі. — Проте тут є свої цікаві традиції.

Sinterklaas (так тут називають Святого Миколая, Санту) — згідно з легендою — прибуває до Нідерландів з Іспанії ще на початку листопада зі своїми «пітами» (ельфами). У будинках вішають різдвяні чобітки, в які діти з вечора кладуть моркву, щоб вранці знайти солодощі

Великою популярністю користуються адвент-календарі, яких тут безліч різних: як традиційних, так і електронних (відкриваючи такий календар щодня, люди знаходять купони зі знижками, дисконти на проїзні тощо). Подарунки діти отримують ще 5 грудня (напередодні Дня Святого Миколая), а саме Різдво — це день, коли сім'ї збираються на святковий обід. 

Страви — це, наприклад, гороховий суп з ковбасками (Snert) і перетерта картопля з овочами, кислою капустою чи зеленню (Stamppot). Ще місцеві люблять картоплю фрі та різні місцеві снеки, багато з яких зазнали індонезійського впливу часів колонізації. Приміром, frikandel speciaal — сосиска з соусом карі, майонезом та цибулею. 

Для нідерландців Різдво — свято сімейне, душевне й естетичне. У декорі велика увага приділяється деталям. Навіть пакуючи подарунки, мій хлопець-нідерландець ретельно обирає обгортковий папір, власноруч зав'язує бантики, приклеює до коробок свічечки. На різдвяній ялинці кожна іграшка теж не випадкова — вона ретельно підібрана і має свою історію.

У Нідерландах Святому Миколаю дякують не тільки печивом, але й морквою

Нова Зеландія: у кожного своє Різдво

— Оскільки Нова Зеландія — мультинаціональна країна, різдвяні традиції у людей теж різні: залежно від того, звідки приїхали вони чи їхні предки, — розповідає Ірина Хоруженко з Кривого Рогу, яка зараз мешкає у місті Фангареї на Північному острові Нової Зеландії. — Тому люди, які живуть навіть в одному місті, можуть святкувати Різдво по-своєму. 

Святвечора тут немає, більшість святкує Різдво 25 грудня: вранці всі відкривають подарунки, а вдень збираються на святковий ланч. У Новій Зеландії, як і у Великій Британії, 26 грудня — це Boxing day , але тут цей день асоціюється насамперед з розпродажами. Оскільки всі різдвяні подарунки вже куплені й подаровані (а на новий рік тут подарунків не роблять), магазини знижують ціни — і люди поспішають на шопінг. 

Щодо їжі, то новозеландська кухня порівняно з українською дуже проста — і різдвяний стіл не виняток. На Різдво тут дуже популярна… шинка. Її вже готову купують у супермаркетах, а вдома глазують та запікають у духовці. Саме м'ясо виходить солоним, але з глазурованою скоринкою. Також готують roast vegies — найчастіше це будуть запечені картопля чи батат. Іноді запікають індичку. Салати також дуже прості. Наприклад, популярний potato salad — це, по суті, просто великі шматки картоплі з майонезом. Із закусок на різдвяному столі можуть бути крекери та нарізаний сир.

Різдвяний пиріг по-новозеландськи від Ірини Хоруженко

З солодкого — Christmas cake із сухофруктами, які попередньо вимочують у воді чи алкоголі, після чого запікають з найпростішим тістом: яйця, борошно, цукор. Ще тут полюбляють торт «Павлова», походження якого ніяк не можуть поділити між собою новозеландці й австралійці. Він теж дуже простий у приготуванні: купуєш готові коржі-безе, мастиш їх вершковим кремом і прикрашаєш фруктами. Коржі можна було б і спекти самій, але люди тут не звикли годинами стояти на кухні навіть перед святами. Тут немає культу сімейних рецептів, ніхто не намагається приготувати щось оригінальне. 

Мені здається, на приготування звичайного обіду я витрачаю стільки часу, скільки новозеландці — на підготовку всього різдвяного столу. Новозеландці ж дивуються, скільки часу на кухні проводимо ми

Місцеві неодноразово називали мої страви «кулінарними шедеврами» (сміється).

У Новій Зеландії грудень — це літній місяць, тому, наприклад, на новий рік можна піти на пляж. Ми з іншими українцями вже запровадили тут своєрідну традицію смажити 1 січня шашлики. І новозеландцям, яких ми теж обов'язково запрошуємо, ця традиція дуже сподобалась.

Фотографії: приватний архів і Shutterstock

No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Vitsche Berlin Віче Берлін пропаганда українці

Vitsche Berlin — активістська організація української діаспори, яка народилась у Берліні за кілька місяців до повномасштабного вторгнення. Її заснували 15 українців, і вона вже обʼєднала сотні волонтерів, провела сотню демонстрацій і непересічних культурних подій. Одне з основних завдань Vitsche — інформування німецького суспільства про реальну ситуацію в Україні та боротьба з російськими наративами.

Sestry поспілкувалися із співзасновницями Vitsche Владиславою Воробйовою і Катериною Тарабукіною.

Організація «Віче»: Катерина Тарабукіна, Павло Мельник, Єва Якубовська, Вікторія Фешак, Влада Воробйова, Кріста-Марія Лебе, Ірина Шулікіна, Серафима Бріг, Катерина Демерза. Фото: Anna Daki/Vogue

Заявити про себе

Ксенія Мінчук: Як Vitsche бореться з російською пропагандою в Німеччині? З чого все почалося?

Катерина Тарабукіна: Німеччина — одна з найбільш інфікованих російською пропагандою країн Європи. І тут колосальна нестача досвіду роботи з цією пропагандою. Неоране поле роботи. 

Протягом багатьох років у Берліні не було чітко і яскраво проявленої масової української громади. Давайте щиро, вона була не голосна. Так, робилося багато волонтерки навколо української церкви, Пласту, відбувалися невеликі культурні заходи, кінопокази, були українська вечірня школа, українське радіо тощо. Але дійсно голосною була «русскоязычная тусовка» чи стара радянська еміграція, де все злилось у «пориві гомосоветікус». 

У Берліні велика українська діаспора. Є величезна, прекрасна сила, яка робила в Берліні в 2014 Євромайдан, а потім розрослась у величезну фронтову допомогу. Нова ж еміграція з України 2014-2018 років, яка здебільшого складалася з креативного класу та представників IT-індустрії, тяжіла до мультикультурної англомовної тусовки. Це вже інші люди, інше покоління, їх багато. І виявилося, що вони не завжди були залучені в процеси формування нової української громади. Всі сиділи по своїм бульбашкам. Нам вдалося зробити так, щоб вони з них вийшли. 

Владислава Воробйова: 31 січня 2022 року, ще до повномасштабного вторгнення, ми зробили нашу першу демонстрацію. Тоді ми ще не називалися Vitsche, але вже зрозуміли, що це об'єднання людей, яке буде продовжувати робити українське і про Україну. 

Ми збиралися як український хаб, обговорювали зроблені проєкти, планували майбутні. Прагнули створити окреме, незалежне українське комʼюніті. 

У перший день великої війни ми зробили демонстрацію, яка тривала 12 годин. На вулиці вийшли десятки тисяч людей

Катерина Тарабукіна: На демонстраціях українці збиралися не тільки заявити про себе, а й покричати, пообійматися, поплакати. Це був частково спосіб зцілення. Але потрібно було робити демонстрації не тільки для українців. Треба було залучати іноземців. Перед нами стояло питання, кого запрошувати на мітинги як спікерів. Як зробити так, щоб іноземцям теж було це цікаво? Ми стали використовувати свої знання в мистецтві. Адже ми в команді майже всі — з культурного менеджменту.

Нам, наприклад, цікаво робити резиденції-академії для молодих науковців, істориків. Організувати для них лекції та розповісти про пропаганду в історичному наративі Другої світової війни. Чи запросити митців і зробити перформанс на колишній фабриці, куди німці вивозили наших українських жінок з дітьми на насильницьку працю. 

Владислава Воробйова: З демонстрації нас забрала директорка Пілецького інституту зі словами: «А давайте ви не в «третій кімнаті» українського бару будете зустрічатися, а ми дамо вам простір у два поверхи». 

Так у нас з'явилося приміщення. У нас був, так би мовити, «пресвідділ», простір, де люди писали новини, пресрелізи, тексти, маніфести на демонстрації, реєстрували, знаходили, як евакуювати людей, як доставляти гуманітарку тощо. Були люди, які все це пакували й відправляли.

За майже 3 роки нашого існування ми крок за кроком вибудували систему. Тепер у нас не 250, а 50 волонтерів. 

Достукатися до держустанов

— Як ви впливали на німецькі державні установи? Чи вони одразу підключилися до допомоги?

Катерина Тарабукіна: Перші два тижні — чи навіть більше — Берлінський сенат взагалі нічого не робив для українських біженців. На всіх місцевих вокзалах працювала волонтерська організація «Berlin Arrivals». Місцева влада готувала аеропорт «Тегель» для прийому українців, які тікали від війни. Тільки за місяць після повномасштабного з'явився «намет від держави». 

Як можна було побудувати систему прийняття біженців, коли місто не займається їхнім прийомом, а правила в'їзду, оформлення та знаходження притулків змінюються щогодини?

Наша організація готувала та постійно друкувала інформаційні ліфлети, доки місто не почало працювати на повну. Багато часу я витратила на спілкування з німецькими організаціями. Ми відправляли свою представницю до Кризового штабу, щоб вона розповідала про потреби українських біженців. Бо вони нічого не робили. 

Нас не одразу стали сприймати як серйозну організацію. Здебільшого через стереотипи, нібито ми надто емоційні, надто молоді. А ще тому, що, за великим рахунком, ніхто тоді не знав, хто такі українці. Ставилися скептично. Російська пропаганда зробила багато, щоб образи «нацистів-бандерівців» чи «українок, чия мета вийти заміж за німецького чоловіка» потужно сиділи в голові багатьох.

Додайте до цього повне нерозуміння того, що відбувається в Україні на той час, а також ракурс, що один з найбільших економічних партнерів Німеччини «чомусь» напав жорстокою війною на сусіда. Шок, стрес, страх, недовіра. Насамперед до нас, бо складно ж відразу визнати, що помилився з партнером.

Зрештою їм довелося навчитися з нами рахуватися, тому що за кожну їхню недолугу заяву до них спочатку йшов офіційний лист-звернення, потім була демонстрація. І вони зрозуміли, що ми з їхньої голови не зліземо. 

Владислава Воробйова: У багатьох німців немає уявлення про суб'єктність України. І у них дуже погано з історією. Вони здебільшого думають, що після розпаду СРСР всі країни, які в нього входили, якимось дивним чином стали Росією. І тут з'являємось ми, приходимо на зустрічі, натякаємо, що вони недостатньо роблять. Ми — розумні, інтелектуальні, активні, ми вимагаємо права голосу. Бо українцям потрібна допомога. А ми знаємо, як саме треба допомагати. 

Зараз я як медіа адміністраторка бачу, скільки нам приходить мейлів із запитом на співпрацю від різних організацій, зокрема політичних. Це означає, що тепер ми можемо говорити про Україну на великих сценах саме українським голосом. І це дуже важливо. Щоб досягти цього, нам знадобилося півтора-два роки. Хотілося б, щоб це було не так довго. Але як є. 

Збір коштів тепер теж на іншому рівні. Ми займаємося фандрейзингом (залучення сторонніх ресурсів для реалізації значущих завдань — Ред.). Цікаво, що ми відкрили для німців, що таке банка для перерахування грошей. У нас в Україні кожен знає, що таке «відкрити банку», «розбити банку». А в Європі про це ніхто не знав. Ми пояснили, тепер користуються. 

Два з половиною роки ми робили демонстрації чи не кожного тижня. Загалом провели їх понад сто

Але згодом ми перестали робити це так часто. Зрозуміли, що демонстрації перестали бути настільки важливими, як на початку. І тому перемкнулися на масштабніші проєкти. Одним з таких проєктів стала конференція з протидії дезінформації Truth to justice, яку ми провели 7 грудня 2024 року. І в якій взяли участь близько 200 учасників і ще тисячі людей онлайн.

Катерина Тарабукіна: Завдання було не тільки показати, що російська пропаганда — глобальна катастрофа в Німеччині, а й те, як ця пропаганда працює в інших країнах. Ми демонстрували, яка вона в Україні, Молдові, Сирії, країнах Африки. 

Ми зробили це так, як робимо все — через мистецтво, з дослідженнями, глибоким зануренням. Не бачила ще Німеччина конференції з пропаганди, на яку були б запрошені журналісти з різних куточків світу. І тому це спрацювало.

Також мені здається дуже важливим проєктом організовані нами зустрічі B2B між головами німецьких інституцій і українськими митцями. Після низки таких зустрічей народилася велика кількість співпраць. Чого тільки варто те, що Берлінська філармонія допомогла вивезти музикантів Одеської філармонії. 

Пробитися крізь ворожі наративи

— Чому в Німеччині така ефективна російська пропаганда?

Катерина Тарабукіна: Причин багато. Зокрема, після Другої світової війни утворився цілий пласт пропаганди та викривлення подій. Ближче до 70-х Західною Німеччиною було придумано, що «у 1945 році німці були визволені від нацизму». Це давало зняття післявоєнної напруги, але головним визволителем призначили умовного «блакитноокого Ваньку — російського солдата». Так всі лаври боротьби з нацизмом віддали Москві, разом з міфічним гримучим когнітивним коктейлем вини та вдячності. Це частина складного процесу взаємовідносин Бонну й Москви, яку ми знаємо як Ostpolitik. 

Який не візьмеш період взаємозв'язків Росії з Німеччиною, завжди були пропаганда і вплив Росії. Я працюю з темою пам'яті вже 12 років. Останні 6-7 років — з німецькою культурою пам'яті. І от опитування — «Яке ім'я спадає вам на думку при слові «свобода»?». Більшість німців знаєте що відповідають? Горбачов! Уявіть собі. Хоча це не пропаганда, це історичне міфотворення та відсутність знань про СРСР. Цю різницю теж треба розуміти. 

— Коли Росія почала свої пропагандистські атаки проти українців у Німеччині?

Ще під час пандемії, але активно — з 2014 року. Майдан, Крим, Донбас... І полилася пропаганда нескінченним потоком. Коли з'явилися телеграм-канали, полилося ще з більшою силою. Плюс інституційні зв'язки, «вєлікая русская культура», літературні фестивалі, опера і балет, Російський Дім на Фрідріхштрассе, бренд «русский авангард» (вкрадений по всій території колишнього Союзу). І, звичайно, «культура внє палітікі».

Катерина Тарабукіна

— Які зараз найпоширеніші наративи російської пропаганди в Німеччині? 

Перший: «українці — найпривілейованіші біженці», «у них більше прав і привілеїв». До речі, на нашій конференції був артоб'єкт українського мистецького дуо Fantastic little splash, який при натисканні кнопки показував популярні наративи російської пропаганди. 

Серед поширених наративів також: «українці, які виїхали через війну, не хочуть працювати», «Україна — тоталітарна, корумпована держава» і, звичайно, «українки — проститутки». Цей останній пункт — частина німецької непропрацьованої теми про ставлення до українок, польок і білорусок. Ще під час Другої світової війни вкоренилася така думка, що жінки цих національностей — «м'ясо, яке повинно працювати, готувати, обслуговувати» домінуючу расу. Ну а Росія це підживлює, звісно. 

Ще один наратив — «в Україні немає війни». 

— Як Vitsche протидіє цій пропаганді?

Найкраща боротьба з дезінформацією — інформація. Наше завдання — працювати з інтелектуалами й академіками, які впливають на процеси в Німеччині, вибудовувати українську суб'єктність. Над тим, щоб Україну бачили сучасною, європейською країною, розповідати світу, про що ця повномасштабна війна, яка триває вже 3 роки. Працювати з наративами, давати на кожну дезінформацію — правдиву інформацію у вигляді продукту (медіа компанія, виставка, конференція, резиденція тощо).

У німецькій системі, щоб сформувати якесь знання у суспільства чи донести інформацію, треба говорити про це мінімум 2 роки. Ми це на собі перевірили

Наша кураторка Серафима Бріг двічі на рік курує величезний фестиваль Ukrainian Sound Garden, який легко збирає влітку по кілька тисяч людей. І це розбиває міф, що України не існує, в неї немає своєї культури, що це країна дикого Сходу, де не розвинута ні класична, ні тим паче сучасна культура. 

Дуже важливо не просто робити шоу-кейси української культури, а співпрацювати з місцевою творчою спільнотою, щоб виробляти колаборативний продукт, який буде розбивати стереотипи, що єдине, в чому українці можуть бути цікаві — культурний продукт про війну. 

Проблема в тому, що лінивих людей, які тяжіють до російського імперського чи всякої конспірологічної муті, зараз набагато більше, ніж тих, хто хоче розібратися. Виховання критичного мислення є складним процесом, тому ми бачимо своєю ціллю приділяти більшу увагу проєктам на тих платформах, де знаходяться молоді жителі Німеччини. Виходити на ту надскладну аудиторію, яка не має нормального уявлення ні про історію своєї держави, ні тим паче про російську пропаганду і її кількість на цих платформах.

— Чи втомився Берлін від українців і їхньої активності?

Німеччина в принципі втомлена від всього і завжди. Але скажу так — нас це мало цікавить. Німеччину чекають дуже складні часи — вибори 23 лютого. Може, їх це стряхне. А, може, й ні. У будь-якому разі так, як втомлені українці, не втомлений ніхто. 

Вибору немає: ні в них, ні в нас. Треба триматися, йти далі й багато працювати на подолання різного роду непорозумінь. Щоб німецька допомога й українська співпраця громадського та державного секторів сприймалася як належне. Щоб Україну сприймали серйозно, а не як те, через що німецькі компанії лишились дешевого російського газу. 

Фотографії з архіву Vitsche Berlin

20
хв

Як організація українців Vitsche Berlin бореться з російською пропагандою в Німеччині

Ксенія Мінчук

Три роки війни — це, без перебільшення, справжнє випробування для всіх народів. Хтось готовий далі пліч-о-пліч йти поруч з Україною аж до перемоги, хтось почав на мить сумніватись, що ж робити далі, а хтось абсолютно зневірився. Та є ті, хто ні на мить не перестають творити добро на благо України та всього вільного світу. Тисячі українок та польок щоденно роблять неоціненний внесок у перемогу демократії. Попри втому за три роки війни, вони продовжують свою невпинну працю заради світлого майбутнього. І ми, міжнародний журнал Sestry.eu, розповідаємо історії цих неймовірних жінок, які щоденно змінюють світ на краще. 

У 2024 році редакція Sestry.eu започаткувала спеціальну премію «Портрети сестринства», якою відзначає жінок, котрі своєю активною громадянською позицією та готовністю до самопожертви роблять усе для допомоги тим, хто найбільше цього потребує. 

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65cc6e8f39be6e9d65fcf154_Sestry.eu_Portretysiostrzenstwa250mini.avif">«Ми всі не конкуруємо, а співпрацюємо». Видання Sestry.eu оголосило переможниць премії «Портрети сестринства»</span>

Цьогоріч церемонія нагородження відбудеться 4 березня 2025 року у Варшаві. Поважна Капітула визначила 12 номінанток. Саме з них будуть обрані лауреатки премії «Портрети сестринства» — українка та полька як обличчя тісної взаємопідтримки та взаємодії у польсько-українському діалозі, а також взірець справжнього сестринства. 

Поважна капітула премії «Портрети сестринства»: 

  • Домініка Кульчик, підприємиця, президент Фонду Кульчика
  • Аґнєшка Голланд, польська режисерка
  • Катерина Боднар, дружина Надзвичайного і Повноважного посла України в Республіці Польща
  • Наталка Панченко, лідерка «Євромайдан-Варшава», голова правління фонду Stand with Ukraine
  • Адріана Поровська, міністерка з питань громадянського суспільства
  • Мирослава Керик, президентка правління Фундації «Український дім», Варшава
  • Мирослава Гонгадзе, керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі
  • Б’янка Залевська, польська журналістка
  • Ельвіра Нєвєра, польська режисерка
  • Катерина Глазкова, виконавча директорка Спілки українських підприємців 
  • Йоанна Мосєй, головна редакторка Sestry.eu 
  • Марія Гурська, головна редакторка Sława TV

‍Номінантки на премію «Портрети сестринства», Польща: 

Аґнєшка Зах, польська волонтерка

фото: Agnieszka Rodowicz

До повномасштабної війни в Україні Аґнєшка Зах працювала гідом у найбільшому польському заповіднику — Бєбжанському національному парку. Виховувала чотирьох дітей та будувала будинок. 24 лютого 2022-го її життя змінилося докорінно. Жінка вирішила присвятити себе допомозі українцям. В одному зі своїх будинків прихистила жінок з дітьми, які втікали від війни. Згодом почала їздити як волонтерка в Україну. Аґнєшка уже фактично три роки возить гуманітарну допомогу для військових на фронт. За будь-яких погодних умов ходить босоніж — за що отримала прізвиська «босонога» або «відьма». 

Анна Лазар, кураторка, мистецтвознавиця, перекладачка

фото: Приватний архів

Анна Лазар — польська кураторка, мистецтвознавиця, перекладачка літератури та громадська діячка, яка вже багато років будує культурні мости між Польщею та Україною. Членкиня Архіву Жінок Інституту Літературних Досліджень Польської Академії Наук та польської секції AICA. Закінчила українську і польську філологію, а також історію мистецтва у Варшавському університеті. Протягом семи років була заступницею директора Польського інституту в Києві. У своїх міждисциплінарних проєктах Лазар поєднує сучасне мистецтво з історичною та соціальною рефлексією. Її перекладацький доробок включає як класичні, так і сучасні твори української літератури.

Анна займається волонтерством. Її діяльність об'єднує мисткинь і митців, письменниць і письменників, мислительок і мислителів з обох країн та розширює контекст про українську культуру.

Моніка Андрушевська, воєнна кореспондентка та волонтерка

Фото: приватний архів

Польська воєнна кореспондентка та волонтерка Моніка Андрушевська в Україні проживає від моменту Революції гідності. 2014-го разом із добровольцями подалася на схід України. У своїх матеріалах активно висвітлювала все, що відбувалося на фронті. Була свідком бойових дій в районі Донецького аеропорту. Коли почалась велика війна, Моніка Андрушевська, ризикуючи своїм життям, вивезла з-під обстрілів з Ірпеня під Києвом 30 українців.

Зараз Моніка активно займається волонтерською діяльністю, а також у рамках співпраці із варшавським Центром Лемкіна (Варшава) збирає докази воєнних злочинів РФ на території України. За свої досягнення Моніку нагороджено Золотим Хрестом Заслуги Польщі, премією Stand With Ukraine Awards та нагородою Спілки польських журналістів за репортаж «Bierz ciało, póki dają» (з польської «Бери тіло, поки дають»), присвячений українським матерям, які шукають зниклих на війні синів. 

Анна Домбровська, президентка асоціації Homo Faber

Фото: приватний архів

Анна Домбровська — президентка Люблінської асоціації Homo Faber, співголова Міграційного консорціуму. Працює над питаннями впливу міграції на місцеву громаду, займається програмуванням інтеграційної політики на рівні міста. Співзасновниця «Баобабу» — соціального простору зустрічей для громад у Любліні.

Ольга Пясецька-Нєч — психолог, президентка фонду «Kocham Dębniki»

Фото: приватний архів

Засновниця та президентка фонду «Kocham Dębniki» («Я люблю Дембнікі»). Сьогодні під опікою фонду перебувають понад 1300 українських родин. У лютому 2022 року призупинила своє життя і кар'єру, щоб бути з українськими жінками та сім'ями, які шукають притулку від війни в Польщі. 

Ольга намагається допомогти українкам і їхнім дітям відновити зруйновані життя. Вірить, що здатність перетворити кризу на силу й розвиток залежить від сприятливого середовища й підтримки: «Те, чого я активно прагну, — щоб цей досвід передавався далі. І це відбувається! Жінки, які повертаються в Україну, забирають із собою те, що тут зрозуміли, привносять це в своє життя. Вони будують навколо себе нові спільноти, використовуючи те, чого тут навчилися».

Анна Суська-Якубовська 

Фото: приватний архів

Анна Якубовська з 2013 року працює в Каміліанській місії соціальної допомоги, координує проєкт підготовки квартир для безхатьків. Після початку повномасштабного вторгенння відповідала за тимчасові місця для біженців у соціальному пансіонаті «Святий Лазар» та допомагала сім'ям біженців в орендованих для них квартирах.

‍Номінантки на премію «Портрети сестринства», Україна: 

Юлія «Тайра» Паєвська — військовослужбовиця, парамедик

Фото: приватний архів

Юлія Паєвська з позивним «Тайра» надавала медичну допомогу учасникам Революції гідності. Як керівник волонтерського загону парамедиків «Ангели Тайри» проводила тактичну медичну підготовку на передовій з 2014 по 2018 роки. 16 березня 2022 року під час оборони Маріуполя потрапила в російський полон і була звільнена 17 червня 2022 року. 

У 2023 році Юлія Паєвська стала лауреаткою міжнародної премії International Women of Courage. А Держдеп США вручив їй нагороду «Найхоробріша жінка світу». Крім того, Паєвська здобула нагороду на «Іграх нескорених» в Німеччині. Нагороджена відзнакою президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції», орденом «Народний Герой України». Зараз Тайра приєдналася до лав 13 бригади Нацгвардії України «Хартія».

Олена Апчел — режисерка, військовослужбовиця 

Фото: приватний архів

Олена Апчел — театрознавиця, режисерка та волонтерка. Брала активну участь у Революції Гідності — у Київському і Харківському Майданах. У 2021-2022 роках керувала  відділом соціальних програм у Варшавському «Nowy Teatr». У цей період стала однією з активних учасниць волонтерської спільноти українців у Польщі. Восени 22-го  переїхала у Берлін. Там працювала співдиректоркою Theatertreffen — найбільшого театрального фестивалю німецькомовного простору. 

Після трьох років життя за кордоном Олена Апчел повернулася до України. У травні 2024 рок дівчина вступила до лав ЗСУ. 

Мар'яна Мамонова — колишня бранка Кремля, психотерапевтка, засновниця благодійного фонду 

Фото: приватний архів

Мар'яна Мамонова пішла на військову службу у 2018 році. Там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, військовослужбовцем Нацгвардії. Навесні 2022 року військова медикиня потрапила у полон — на третьому місяці вагітності. Обміняти її вдалося лише за три дні до пологів. 

Після звільнення Мамонова заснувала благодійний фонд для допомоги жінкам, які пережили російський полон. Допомога жінкам стала не лише її справою, але й місією: «Мета нашого фонду — допомагати жінкам, які пережили полон. Допомагати реабілітуватися: ментально, фізично, духовно». Також фонд надає допомогу вагітним дружинам військовослужбовців, вагітним ветеранкам і вагітним, які втратили чоловіків на війні. 

Ольга Руднєва, CEO of Superhumans Center

Фото: приватний архів

Ольга Руднєва є CEO та співзасновницею Superhumans Сenter, клініки психологічної допомоги, протезування, реконструктивної хірургії та реабілітації для людей, постраждалих під час війни. З перших днів війни очолювала найбільший логістичний хаб в Європі — HelpUkraine Center, створений в партнерстві з Новою Поштою, Rozetka, TIS terminal.

З 2004 по серпень 2022 року — директорка фонду Олени Пінчук, координаторка простору з сексуальної освіти Dialog Hub. Співзасновниця Veteran Hub, простору з надання комплексних послуг ветеранам. 

Під керівництвом Ольги були реалізовані наймасштабніші кампанії в медіа, благодійні концерти Елтона Джона, групи Queen та Пола Маккартні. Впродовж останніх 7 років входить в списки найбільш успішних жінок України за версією NV та Української правди. У 2024 році Ольга увійшла в топ 100 жінок року за версією ВВС. 

Олександра Мезінова, директорка та засновниця притулку для тварин «Сіріус»

Фото: приватний архів

Олександра Мезінова керує притулком «Сіріус» у Федорівці під Києвом. Перед початком війни він став домівкою для 3500 тварин. Зараз в притулку їх трохи більше 3200 — попри те, що військові та волонтери постійно привозять нових врятованих котів, собак та інших тварин. Щомісяця притулок приймає близько 50-60 тварин. Багато — з прифронтових територій та із зон бойових дій. Притулок займається порятунком, лікуванням, стерилізацією, прилаштуванням тварин, також веде освітньо-просвітницьку роботу. Крім того, «Сіріус» допомагає малозабезпеченим власникам тварин, міні-притулкам та їхнім господарям, які часто є літніми людьми.

Цьогоріч притулку виповнюється 25 років. За цей час було врятовано більше 13 тисяч тварин, з них більше 10 тисяч  були прилаштовані в гарні родини. Притулок «Сіріус» в 2023 році отримав почесну нагороду «Вибір країни». А його засновниця — Олександра Мезінова — в 2022 році нагороджена орденом княгині Ольги.

Людмила Гусейнова, правозахисниця, очільниця громадської організації «Нумо,сестри!»

Фото: Sasha Maslov

З початку окупації, з 2014 року,  до арешту в 2019 році опікувалась дітьми з розформованого дитячого інтернату на окупованій території Новоазовського району. Окрім одягу, привозила з вільної території України українські книжки та листівки. Також допомагала українським військовим, що боронили в ті роки Маріуполь. Отримала від них підписаний український прапор, котрий провезла на окуповану територію і сховала. Його не знайшли під час обшуку, він досі перебуває в схованці.

Після арешту в 2019 році жінку відвезли в «Ізоляцію», пізніше перевели у Донецьке СІЗО. 17 жовтня 2022 року Гусейнову звільнили у межах «жіночого обміну». Зараз опікується захистом прав постраждалих від СНПК, колишніх цивільних полонених а також знаходить можливість підтримувати тих жінок, котрі досі в полоні або в окупації. 6 грудня створила і очолила ГО «Нумо,сестри!», котра об'єднує жінок, які пережили полон, СНПК, тортури та інші наслідки війни РФ проти України.

Партнери премії «Портрети сестринства»:

  • Patronat Honorowy Prezydenta Miasta Lublin
  • Patronat Honorowy Prezydenta Miasta Sopot
  • Kulczyk Fundation
  • Przemysław Krych
  • Ulatowski Family Fundation
  • Ambasada Ukrainy w Rzeczypospolitej Polskiej
  • Fundacja Edukacja dla Demokracji
  • Espreso TV
  • Polsko-Amerykanska Fundacja Wolności
  • Wspieramy Ukrainę
  • Federacja Przedsiębiorców Polskich
  • Żabka
  • YES
  • Philip Morris

Також ми закликаємо наших читачок та читачів взяти участь у голосуванні й обрати ту лідерку, яка заслуговує на особливу читацьку нагороду «Портрети Сестринства». Для цього достатньо перейти за цим лінком. Голосування триватиме до 22 лютого 2025 року.

20
хв

Премія «Портрети сестринства»: у березні Sestry оголосять імена переможців

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Магічна сила українського Різдва

Ексклюзив
20
хв

Історія і традиції свята Трьох Королів у Польщі

Ексклюзив
20
хв

Українців у Варшаві запрошують на свято Розколяди

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress