Ексклюзив
20
хв

Українців іспанці називають «trabajador» — тобто «працюючий, трудівник». Як живуть наші біженці в Іспанії?

Іспанія надала тимчасовий захист від війни 209 748 українцям і стала четвертою країною в Європі за кількістю українських біженців. Випереджають Іспанію лише Польща, Німеччина та Чехія. Час від часу ті, хто отримав тимчасовий захист в інших країнах, замислюються над переїздом до Іспанії, де «тепло і море»... Але чи справджуються там їхні сподівання на легше життя?

Катерина Копанєва

Лише в цьому році Іспанія прийняла вже понад дві тисячі українців. Фото: Shutterstock

No items found.

Показники працевлаштування серед українців в Іспанії поки що не найкращі — станом на 2023 рік лише 15 відсотків українських біженців знайшли роботу. Основними перешкодами в цьому питанні українці називають мовний бар'єр та складну процедуру підтвердження дипломів. Приклад українок в Іспанії, з якими поговорили Sestry, доводять, що обидві проблеми можна вирішити. Віоліна з Одеси, яка зараз проживає в Барселоні, і Наталя з Ірпеня, яка з початком війни переїхала до Севільї, розповіли про плюси і мінуси життя українських мігранток в Іспанії.  

«У пошуках роботи обійшла 15 клінік — безрезультатно»

— До повномасштабної війни я працювала гінекологом в Одесі, — розповідає Віоліна Волкова. — До Іспанії вирішила їхати, бо незадовго до початку війни відправила в цю країну свої документи для написання кандидатської дисертації. Планувала працювати лікарем в Україні і займатися науковою діяльністю в Європі.

На третьому році життя в Іспанії лікарка Віоліна Волкова ще не має права оперувати, але вже надає консультації в місцевій клініці. Фото з приватного архіву

Іспанську мову почала вивчати лише за пів року до цих подій, тому, коли приїхала до Барселони, мої знання не дотягували навіть до рівня А2. Виручала англійська. Барселона — туристичне місто, тут англійську багато хто розуміє (у Мадриді та Валенсії з цим вже складніше), хоча для роботи знань самої лише англійської недостатньо. Я стала активно вчити іспанську. Займалася онлайн з українською викладачкою, дивилася спеціальні програми, намагалася максимально оточити себе цією мовою.

За словами Віоліни, у питаннях житла більшість українців в Іспанії розраховують самі на себе:

— Я приїхала з друзями, і спочатку ми зупинилися у квартирі, яку орендували подобово на Airbnb. Сподівалися швидко знайти житло для довгострокової оренди, але виявилося, що без іспанського робочого контракту та підтвердження стабільного щомісячного доходу це практично неможливо.

У Барселоні є центр прийому біженців, де українцям допомагають з оформленням документів. Там мені пропонували житло за сто кілометрів від Барселони, але побачивши величезну кількість мам з маленькими дітьми, яким не було де спати, я подумала, що їм це потрібніше. Поки займалася пошуками житла, мене ще й пограбували — розбили машину та вкрали валізу з речами. Для Барселони в цьому немає нічого дивного.

Тут часто трапляються крадіжки і багато криміналу. І місцеві в ресторані ніколи не підуть до вбиральні, залишивши сумку

Через місяць пошуків Віоліні все ж таки вдалося орендувати маленьку квартиру в Барселоні за 900 євро — здати житло українці без кредитної історії та роботи погодилася подруга власниці її першої подобової квартири.

— Виплат від держави я не оформлювала — одразу активно взялася за пошук роботи, — продовжує Віоліна. — Роздрукувала резюме, заходила у всіх клініки в окрузі, говорила, що добре розмовляю англійською, німецькою, українською, російською та трохи іспанською й запитувала, чи є у них робота. Розуміла, що з непідтвердженим в Іспанії дипломом лікарем мене ніхто не візьме, але сподівалася, що вийде влаштуватися, наприклад, адміністраторкою на ресепшн. Так обійшла до п'ятнадцяти клінік, але безрезультатно. А потім випадково познайомилася з дівчиною, яка працювала у приватній клініці репродуктивної медицини. Вона поговорила з керівництвом клініки, мене запросили на співбесіду — і я отримала свою першу роботу асистенткою лікаря.

У мої обов'язки входило заповнювати історії хвороби, спрямовувати пацієнтів на обстеження, а також виконувати функції перекладача для україно- та російськомовних пацієнтів — перекладати якщо не іспанською, то хоча б англійською. Серед пацієнток тоді було багато українок, які через війну змушені були перервати репродуктивне лікування вдома і продовжували його вже за кордоном.

Дуже допомагали колеги. Іспанці — неймовірно відкриті та добрі люди. Пам'ятаю, якось прийшла на роботу в пригніченому стані (мене саме «наздогнав» стрес від пережитого) і розридалася, як дитина, через те, що не змогла сказати щось іспанською. Медсестра на ім'я Монсерат обійняла мене, довго заспокоювала… Зараз ми вже працюємо в різних клініках, але досі спілкуємося.

Поширену думку про те, що на підтвердження диплома лікаря в Європі може піти до десяти років, Віоліна спростовує. Одну зі своїх кваліфікацій вона вже підтвердила:

— В Іспанії спочатку потрібно підтвердити диплом лікаря загальної практики (що я вже зробила), а вже потім спеціалізацію (у моєму випадку це гінекологія). На першому етапі потрібно було скласти лише іспит з іспанської мови. А ось для підтвердження спеціалізації вже перераховуватимуть українські навчальні години, після чого, можливо, знадобиться довчитися і скласти іспити за фахом.

Диплом лікаря загальної практики дав мені право займатися терапевтичною гінекологією. Я не можу, наприклад, оперувати, але можу приймати пацієнтів, направляти їх на аналізи, робити призначення. Зараз маю свою лікарську практику в одній з приватних клінік.

Мовного бар'єру вже немає, я добре говорю іспанською. Розумію і каталонську, яку в Барселоні можна почути всюди. Більшість моїх пацієнток — українки. Відсотків 60 — з України, ще 30 — з таких країн, як Естонія, Литва, Грузія, Вірменія. І решта — іспанці, латино-американці.

Оскільки Віоліна працює в приватній клініці, прийому до неї пацієнтам не потрібно чекати місяцями:

— До мене можна потрапити і за тиждень після запису. У держсекторі все інакше — на прийом (особливо у вузького фахівця) можна чекати пів року.

В Іспанії дуже хороша ургентна медицина. Як часто жартують мої пацієнти, померти тобі не дадуть: допомогу нададуть швидко та на високому рівні

А от якщо йдеться про щось нетермінове, то ні за день, ні за тиждень тебе ніхто не прийме. В Іспанії система національної охорони здоров'я фінансується виключно податками громадян. Як і в багатьох інших європейських країнах система перевантажена, бракує фахівців. Люди, які мають можливість заплатити, йдуть у приватні клініки. Де середня ціна прийому у гінеколога з базовими аналізами — близько 300 євро (мінімальна зарплата Іспанії — близько 1400 євро). І це не єдине, що дивує українців.

Одна з найпоширеніших скарг, які чую від своїх пацієнток з України — «Мені тут не призначають УЗД!»

Як доказовий лікар можу сказати, що далеко не всім, хто хоче УЗД, воно насправді потрібне. В Україні часто зловживають гіпердіагностикою — коли, наприклад, пацієнта без певних показань направляють на сотні дорогих аналізів, а потім лікують не хворобу, а результати цих аналізів (наприклад, лейкоцити у мазку). Такий підхід може лише нашкодити.

В Іспанії лікарі діють виключно за протоколами, що здебільшого виправдано. Але також бувають нюанси. Наприклад, у мене була пацієнтка з ранньою менопаузою, якій іспанські лікарі за протоколом призначили гормонотерапію, що не покращило, а лише погіршило її стан. Ба більше, виявилося, що її анамнез обтяжений щодо онкології — а в цьому випадку гормони можуть зашкодити. Я підібрала іншу терапію, і стан жінки покращився. І в іспанському, і в українському підходах є свої плюси й мінуси. Особисто я за доказову «протокольну» медицину, але все ж з індивідуальним підходом до пацієнтів.

Ставлення до роботи (а особливо до балансу «робота-дім»), за словами Віолини, в Іспанії відрізняється від українського:

— Більшість іспанців розслаблені, ніхто не любить напружуватись і важко працювати. Якщо робочий день до шостої, то о 6:05 людини на робочому місці немає.

Українців іспанці називають «trabajador», що означає «працюючий, працьовитий». Самі вони нікуди не біжать, здебільшого не прагнуть карколомної кар'єри чи великих заробітків. Для них набагато важливіше дбати про себе і отримувати від життя задоволення. Ще вони дуже відкриті. Для іспанців не є проблемою заговорити на вулиці з незнайомою людиною. Ось іде незнайома жінка, починає розмову — і вже за десять хвилин розмовляє з тобою, як зі своєю найкращою подругою.

Через мовний бар'єр втратила клієнтів

Про відкритість іспанців говорить і українка Наталія з Ірпеня під Києвом, яка з початком повномасштабної війни приїхала до Севільї. В Україні Наталія мала свій бізнес — магазин чаю. А в Іспанії стала тренером з танцю бачата.  

— В Україні танці були моїм хобі, — зізнається Наталія. — Тут теж усе починалося як захоплення — спочатку танцювала для себе, потім запросила інших українок потанцювати просто неба у парку. Це був спосіб відволіктися, обмінятися енергією. Стала проводити такі івенти на регулярній основі.

Наталія в Іспаніїї вчить українок танцювати бачату. Фото з приватного архіву

У Севілью — місто на півдні Іспанії — Наталія приїхала навесні 2022 року. Спочатку з житлом допомогла держава.

— Тут є три фази, через які проходять новоприбулі українці: нульова, перша та друга, — розповідає Наталія. — На нульовій людей селять до хостелів чи готелів. Мене поселили в готель у центрі Севільї. Проживання та харчування були безкоштовними. Я жила в готелі місяць, але дехто там затримувався і до 10 місяців.

На першій фазі українців розподіляють по групах та селять уже до квартир. Найчастіше кілька сімей в одну квартиру. Я так жила у квартирі з однією українською родиною, і це також було тимчасово. А вже друга (остання) фаза — це коли переїжджаєш у постійне житло, яке орендуєш. Хтось знаходить житло сам, комусь допомагає держава чи благодійні організації. Якщо українець подавався на соціальну програму і вважається безробітним, він має право на певну допомогу з оплатою оренди.

Крім допомоги з орендою, українці, які не працюють, можуть отримувати на проживання близько 450 євро на особу (сума може змінюватись в залежності від складу сім'ї та інших обставин). Коли людина виходить на роботу (до чого зараз українців активно спонукає місцева влада), виплати припиняються. Наталія знайшла свою першу роботу швидко — консультанткою в магазині:

— В Іспанії дуже розвинений нетворкінг, і роботу швидше знайдеш за знайомством, аніж через розсилку резюме

— Я людина дуже товариська і попри погану іспанську швидко обзавелася знайомствами. І так, через знайомого, влаштувалася в магазин.

Не можу назвати цей досвід дуже вдалим — через незнання іспанської я багато чого не розуміла, і це позначалося на продажах. Хоча ця робота, безумовно, допомогла мені покращити рівень мови. Паралельно вивчала іспанську спочатку на безкоштовних курсах, потім брала приватні уроки.

Щодо житла, то зараз винаймаю кімнату в центрі Севільї за 350 євро на місяць. Квартира в цьому місці може коштувати близько 1300 євро. Кажуть, деякі українці отримують соціальне житло, оренда якого дешевша. Наприклад, знайома винаймає соціальну квартиру всього за 400 євро — правда, на околиці Севільї.

Заняття бачатою, як я вже говорила, розпочалися із зустрічей українок, яким хотілося потанцювати просто неба. Потім дівчатка стали просити мене навчити їх танцювати, і так дійшло до тренувань. Колись багато років тому я, до речі, працювала фітнес-тренером, тож невеликий досвід викладання у мене був.

Бачата — популярний в Іспанії танець, але відмінність моїх занять у тому, що ми танцюємо Bachata lady style — без партнерів-чоловіків. В Іспанії це рідкість. Зараз серед моїх учениць є вже не лише українки. Через групи у Facebook знайшла охочих серед мігранток з таких країн як Польща, Казахстан. Іспанка поки що була лише одна.

З іспанського боку величезний інтерес до наших занять виявляють чоловіки (сміється).

Іспанці постійно питають, чи можна приєднатися. Декілька чоловіків навіть пробували приходити, надягаючи перуки чи хіджаб

Але оскільки це саме жіноча бачата, ми їм відмовляємо. Вони не ображаються — люди справді дуже відкриті та доброзичливі. Обійми та поцілунки навіть з незнайомими людьми тут норма. Знайомлячись з кимось, я раніше стримано подавала руку. І чула у відповідь: «Natalia, dos besos!» — тобто «Наталя, два поцілунки!»

Більшість іспанців дивляться на життя легко. У мене тут вже був досвід стосунків з місцевими і можу сказати, що чимало іспанських чоловіків віком до сорока років дійсно живуть з батьками. Вони розслаблені, не думають про те, як би швидше розпочати самостійне життя.

Можливо, цій розслабленості сприяє клімат. На півдні Іспанії влітку спека сягає 50 градусів. За такої температури складно в принципі думати про роботу. Люди все роблять повільно, чекають сієсти чи можливості розслабитися за келихом вина.

У Севільї дуже смачна кухня — переважно це морепродукти. Дуже смачні анчоуси, креветки у клярі. Гаспачо (холодний томатний суп) тут п'ють як сік. Ще дуже популярне сальморехо — щось на кшталт гаспачо, але зі шматочками хамону, вареним яйцем та часником. Ресторанів, до яких ми звикли у Києві — з унікальними інтер'єрами та інстаграм-локаціями, тут немає. В Іспанії популярні місця, які виглядають як звичайні кафе, але кухня там неймовірна.

Севілья — цікаве та автентичне місто. Одні тільки ярмарки чого варті! До речі, тут досі є корида, але зараз це вже просто вистави за участю биків — без насильства та вбивств.

У травні цього року в Іспанії було відзначено зростання числа новоприбулих українців. Нову хвилю біженців іспанське видання Aleteia пов'язує з обстрілами українських міст, що почастішали, — і цитує тривожну заяву благодійної організації The Madrina Foundation про те, що деякі новоприбулі українці, не отримуючи належної допомоги з житлом, «змушені спати на вулиці, зокрема з маленькими дітьми».

Організація закликала владу, а також готелі та іспанські сім'ї звернути увагу на проблему та по можливості допомагати українцям — як це було у 2022 році.

Фотографії: FB Barcelona info, e_t_ennelin, farinasfoto, elpapelon/seville food

No items found.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
дрон, оператор, військовослужбовиця

Чому Ти там, чому Ти поїхала з мирної Польщі на війну? 

До війни у мене була стабільна робота в банку, я займалася фінансовими розслідуваннями. Я двічі була в Україні, але як туристка і не наважувалася подорожувати вглиб країни. Була у Львові, звідки попрямувала автостопом до Румунії. Вдруге я поїхала в Україну на власному автомобілі, подорожуючи південною частиною країни до Молдови. Ніколи в мої плани не входило залишатися тут довше. І я й гадки не мала, що повернуся в Україну військовослужбовицею. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я поїхала на прикордонний пункт перетину в Медиці і протягом кількох місяців пробула там волонтеркою. Під впливом усіх цих людей, всіх цих історій, я вирішила рушити на Схід. Десь під час відпустки поїхала до Харкова. Мала пробути там два тижні, але залишилася на шість. Розвозила гуманітарну допомогу потребуючим і армії. Також займалася евакуацією цивільного населення з окупованих територій.

Маєш на увазі райони, де вже були російські війська?

Так, з окупованих територій. Це було десь влітку 2022 року. Деякий час щопонеділка відкривалися гуманітарні коридори. Ми під'їжджали мікроавтобусами до самої набережної, до так званої сірої зони, або землі, до тих земель, куди вже не наважувалися заходити навіть українські солдати. Там був міст, «шлях до життя», як його називали українські волонтери. Одна половина мосту була російська, інша — українська. Ці люди — з багажем, з дітьми на руках, з собаками — перейшли міст пішки, і ми змогли їх перехопити вже на українському боці, де майорів жовто-блакитний прапор. Ми пакували їх в машини і вивозили в безпечне місце, звідки перевозили в інші місця, інші міста, де були їхні сім'ї. Бували випадки, коли я робила шість таких поїздок за один день. Зазвичай у мікроавтобусі дев'ять осіб, я ж брала сімнадцять. І кожна з цих осіб мала один невеликий багаж.

Місцеві мешканці перетинають зруйнований міст у Бахмуті, 7 жовтня 2022 року. Фото: Yasuyoshi CHIBA / AFP

Після цих шести тижнів Ти повернулася до Польщі.

Коли я повернулася, я взагалі не планувала їхати в Україну. Але через те, що мене так довго не було, мені довелося пройти через так зване «перезавантаження системи» на роботі: зміна паролів, логінів, карток. Це зайняло деякий час, протягом якого я продовжувала думати про людей, які залишилися в Україні, про те, як я можу ще допомогти. Одного разу я розмовляла з колегою, який служив в ЗСУ. Я сказала йому, що подумую про те, щоб кинути все і поїхати в Україну назавжди, що хотіла би знайти там роботу і волонтерити на вихідних та кожного вільного дня. «Почекай хвилинку, я тобі передзвоню», — сказав він. Коли він зателефонував знову, то сказав, що все розповів командиру, і той сказав, що моя допомога буде дуже корисною для їхнього підрозділу. Вони знали, що я поїду куди завгодно, що я маю добрі стосунки з волонтерами, і що я можу багато чого зробити, організувати. Вони запропонували робити все це для їхньої групи — не для всього батальйону, а для їхнього підрозділу.

Я довго не роздумувала. Поїхала в Україну, пішла у штаб і підписала контракт. Так я опинилася в армії.

Але Ти не потрапила туди як солдат строкової служби? Спочатку в Тебе не було бойових завдань?

На самому початку я відповідала за логістику, зв'язувалася з волонтерами, організовувала роботу свого підрозділу. Згодом я опинилася в іншому батальйоні, але там я мала робити те ж саме: дбати про свій підрозділ  і забезпечити його всім необхідним на той час. Я жила з солдатами у прифронтовому селі, тож була у курсі всіх подій. Однак незабаром я почала займатися абсолютно всім, починаючи від оформлення документів чи контрактів (я допомагала призовникам у процесі підписання і навіть розірвання контракту). Командир все більше і більше довіряв мені, поки врешті-решт не зробив мене такою собі помічницею. Він делегував мені різні менш важливі завдання, щоб сам міг зосередитися на більш важливих речах, таких як планування місії. Часто траплялося, що я відвозила хлопців до місць збору, забирала їх звідти, а бували випадки, коли я займалася медичною евакуацією. Щодня я стежила за тим, щоб моя група виходила на бойове завдання підготовленою: щоб були заряджені рації або мали додаткові батарейки до прицілу нічного бачення.

Але потім нас передислокували під Бахмут, і мій підрозділ припинив своє існування.

Новобранці 3-ї десантно-штурмової бригади на тренуванні в Київській області, Україна, вівторок, 9 квітня 2024 року. Фото: AP Photo/Vadim Ghirda

Ви всіх втратили?

Ні, хоча на одному завданні загинув мій колега. Наш командир роти не хотів щоб ми залишалися в Бахмуті, він хотів позбавити нас всього цього, тому що там була різанина. Скрізь були розчленовані тіла, наші хлопці навіть по них ходили, їх було дуже багато, і не було кому їх збирати — або це було просто небезпечно. Командир намагався за будь-яку ціну розформувати нашу групу: окрім мене і одного мого колеги, всім іншим було наказано розірвати контракти. Вони хотіли позбутися нас, але з добрими намірами. Командир не хотів брати на себе відповідальність за те, що відправляв людей на смерть.

Він кинув перед нами мішок для трупів і сказав, що якщо ми хочемо залишитися в Бахмуті, то повинні залізти в мішок, тому що тільки так ми зможемо повернутися звідти

Після цього я не знала, що з собою робити. Але була переконаною, що не хочу сидіти в штабі й займатися тим, що мені доручать. У мене було відчуття, що я маю бути більш корисною, що я хочу робити щось серйозне. Я знала, що мене не візьмуть на штурми, бо я не була до цього готовою — хоча я багато практикувалася, пройшла майже всі тренінги. Можна сказати, що в цій групі я пройшла військову підготовку з нуля за дуже короткий час, тому я мала певне уявлення. Тільки цього, звісно, було замало для того, щоб йти з групою на штурм. Я почала думати, що зараз найбільше потрібно на фронті... Оператор безпілотника! 

За той короткий час, поки я була в штабі, я знайшла курси операторів безпілотників, які проводилися в іншому місті. Я пішла до штабу, сказала, що знайшла для себе такі курси і дуже хочу, щоб вони підготували мені документи, щоб я могла пройти це навчання. Вони погодилися. Я поїхала, пройшла, повернулася і... моєї групи вже не було. Але вони дали мені шанс — призначили мене в загін безпілотників. Мені сказали, що якщо я покажу себе і мене візьмуть, то я зможу залишитися з ними. Я почала літати з ними, тренуватися, вчитися. І я залишилася. Я думаю, що протягом усієї моєї подорожі мені дуже допомогло те, що я почала добре спілкуватися українською мовою.

Пам'ятаєш своє перше бойове завдання? 

Я працювала на різних ділянках фронту, переважно в районі Куп'янська та Бахмута. Я провела пів року на Донбасі і рік в районі Куп'янська. Моє перше бойове завдання було саме там — пам'ятаю, що було мирно. Коли я починала працювати пілоткою безпілотника, безпілотна війна ще не виглядала так як сьогодні. У певному сенсі, це був лише початок, тому що не було так багато дронів, пілотів не глушили сигналами з усіх боків, і не було так багато дронів-камікадзе. Безумовно, було простіше. Сьогодні всім важче, і пілотам дронів теж. Технології розвиваються, з'являється все нове і нове обладнання, а росіяни використовують різні частоти, що дозволяє їм все легше і легше глушити сигнал.  Ми мусимо встигати за всім цим, і нам доводиться постійно купувати нове обладнання, вчитися новому. На першому завданні командир вказав нам місце, де ми скидали вибухівку. Ми сиділи в окопі, все спокійно підготувалися, ніяких проблем не було.

А потім?

Чим довше ми працюємо на одному місці, тим більше росіяни про нього знають.

На третьому чи четвертому виїзді біля бойових позицій у нас заглохла машина. Ми не змогли її завести, тож довелося залишити її там, а нас евакуювали. Під час наступної місії нашу позицію росіяни накрили ракетами. Спочатку був один вибух, далеко. Потім другий — вже ближче. Третій снаряд розірвався біля нашого окопу, і ударна хвиля висипала землю нам нам на голови. Це був фактично перший раз, коли я мала безпосередній контакт з артилерією. Ніхто з нас не панікував, хоча снаряди падали все ближче і ближче. Якось нам вдалося вибратися звідти.

Коли повернулися, всі вже знали, що сталося. Приїхав командир батальйону. Він мені сказав, що через це він не хоче відпускати мене на бойові завдання. Вони дуже оберігають жінок, намагаються тримати їх у тилу. Вони бояться за нас. А на той час я була чи не єдиною жінкою, яка виїжджала на бойові позиції. Командир запропонував мені, що, можливо, цього достатньо, і мені варто повернутися до адміністративних справ. Я відповіла, що, зрештою, ми були командою, і не може бути так, що вони їдуть, а я ні.

Як Ти живеш щодня у чоловічому світі? Чи складно бути жінкою на війні? Як це виглядає в контексті, наприклад, «жіночих справ»?

На війні всі межі стираються. Ми настільки звикли одне до одного, що стать для нас більше не має значення, ми всі просто люди. Іноді ми живемо в одній кімнаті з п'ятьма, а то й шістьма людьми. У кожного з нас є своє розкладне ліжко, всі наші особисті речі під ліжком, якась техніка — і так ми всі живемо «в купі». На початку завжди буває так, що хлопці хочуть зробити для мене абсолютно все — чи то перевезти щось, чи якось допомогти. Я одразу проводжу межу: те, що я жінка, не означає, що я інвалід, у мене дві руки і дві ноги. Бо хто мені потім буде носити речі на позиціях? Там кожен мусить давати собі раду сам, і я теж. 

Чим довше ми перебуваємо в групі, тим менше уваги приділяється гендеру. І через те, що ми весь час разом, бачимося безперервно, чоловіки розуміють, що у мене «такі дні». Іноді вони випадають, коли я на місії. Можливо, складно уявити, що ти міняєш тампон в окопі під обстрілом, але таке буває. Якби я не була настільки близькою з цими людьми, мені було б важко.

І коли настає момент, коли мені потрібно подбати про таку інтимну гігієну, а я не можу вилізти з окопу, я їм прямо кажу: «Мені треба змінити тампон»

А ще буває таке, що ми довго сидимо на позиціях і виникає потреба підмитися. Зрозуміло, що там немає душу. Але я хочу хоча б скористатися вологими серветками, змінити білизну. Тоді немає сміху, жартів, жодної незручної атмосфери. Вони відвертаються, а я роблю своє.  Я взагалі дуже швидко адаптуюся, не знаю, чи інші жінки так роблять. Для мене ця свобода і комфорт дуже важливі, і я рада, що в моїй групі ці «жіночі питання» є цілком природними, які нікого не хвилюють.

Новобранці 3-ї окремої десантно-штурмової бригади беруть участь у військових навчаннях на одному з полігонів у Києві, 18 червня 2024 року. Фото: Anatolii STEPANOV / AFP

Жінок в армії стає все більше і більше, в тому числі на передовій — це танкістки, снайперки. Що Ти думаєш про жіночу мобілізацію, про яку дедалі більше говорять в Україні?

Варто зазначити, що мобілізація є примусовою. Я вважаю, що чоловік не буде хорошим солдатом, якщо його до чогось примушуватимуть. Думаю, що якщо жінка сама зголоситься в армію і захоче піти на бойові позиції, то це піде на користь армії, якщо вона замінить того, хто не хоче там бути. Нема чого себе обманювати: ми, жінки, трохи слабші фізично. Однак це не означає, що фізичну силу не можна тренувати.

Взагалі, роль жінки протягом століть змінилася. Ми перестали бути просто дружинами та домогосподарками. Є жінки, які хотіли б служити в армії. Тим більше вони повинні мати рівні права

Жінці на цій війні трохи важче. Не тому, що її якось особливо дискримінують, а тому, що нас оточує певний патріархат. Як жінці, мені доводиться постійно доводити, що я щось вмію. Тому що навіть якщо я на одному рівні з чоловіком у польотах або навіть краще, я завжди мушу показувати, на що я здатна. І в мене таке враження, що коли хлопець заявляє, що він щось вміє, йому просто вірять. Що стосується солдатських навичок жінок — є така недовіра, дистанція. Це не через дискримінацію, це від того, що чоловіки ще не звикли до присутності жінок на війні. Зі мною ніколи не траплялося нічого неприємного від побратимів, але в мене склалося враження, що на бойових завданнях мені завжди доводилося показувати себе з найкращого боку і доводити свою цінність як військослужбовиці. Тому що це все ж таки ще трохи такий чоловічий світ.

Повертаючись до питання про мобілізацію жінок: Україна в стані війни. Я вважаю (але це моя суб'єктивна думка), що жіноча допомога, жіноча підтримка була б не гіршою, ніж чоловіча. А щодо аргументу, що жінки повинні зосередитися на народженні наступного покоління — це складне питання. Зрозуміло, що чоловік не народить дитину. Однак це не означає, що жінка не може служити, завагітніти — а потім піти у відпустку. Військова служба не виключає можливості материнства, хоча, можливо, варіанти дещо обмежені. Але це не є неможливим, тому що військовослужбовці народжують дітей на цій війні.

Я навіть трохи сміюся з того, що примусова мобілізація може змінити демографічну ситуацію в Україні, адже жінки, щоб уникнути служби або захистити своїх чоловіків від неї, почнуть народжувати дітей (адже чоловік, який має трьох дітей, може бути звільнений зі служби). Однак, я думаю, що переважна більшість жінок не захоче йти на війну. Але це не змінює того факту, що ми повинні відходити від стереотипного мислення.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

З банку на фронт: полька в ЗСУ

Альдона Гартвіньська

«Територія жінок» — всеукраїнська організація, яка об’єднала жінок по всьому світу. За майже 11 років існування втілили десятки проєктів, зокрема культурних. Очільниця організації Лілія Шевченко переконана, що людина, знаючи своє коріння, автоматично розуміє, ким вона є і що має зробити для збереження країни. Повномасштабна війна внесла корективи у роботу організації. Вони вже передали понад 500 тон гуманітарної допомоги військовим та цивільним. Підтримують родини військовополонених та допомагають жінкам, які пережили насильство. А ще — розширюють свою присутність в Європі. 

Членкині всеукраїнської громадської організації «Територія жінок». Фото: приватний архів

Наталія Жуковська: Пані Ліліє, ви є очільницею організації «Територія жінок». Якою є ця територія?

Лілія Шевченко: Наша всеукраїнська громадська організація «Територія жінок» створена ідейними жінками, які дихають Україною. Це не голослівний вираз, а чиста правда. «Територія жінок» не окреслена і не має меж. Це не тільки територія тих, хто проживає в Україні, це загалом територія жінок усього світу. Тим більше зараз, коли мільйони українок, втікаючи від війни, знайшли тимчасовий прихисток у багатьох європейських країнах. Ми хочемо їм допомагати системно. Тож, прийняли рішення, що тепер «Територія жінок» відкриватиметься під парасолькою приймаючої країни, за їхніми законами. Вже зараз закінчується робота над документами, до прикладу, «Території жінок» у Польщі. Ми провели перемовини з працівниками Міністерства соціальної політики Польщі, з  українським релокованим та польським бізнесом. Чим вони допомагатимуть українкам, які зараз у Польщі? Насамперед — організовуватимуть недільні школи. Це важливо, аби діти, вивчаючи культуру країни, в якій проживають, не забували своє, українське. Враховуючи те, що у нас повномасштабна війна і більшість грошей в Україні йдуть на військові потреби від бізнесів, від міністерств, то достатнього фінансування Міністерства освіти на книги та підручники для дітей, які перебувають за кордоном, немає. Одне з завдань «Території жінок» — не тільки організація недільних шкіл, але і друк книжок. У нас уже були перемовини з видавництвом «Гутенберг». Ми розповсюджуватимемо книги безкоштовно, починаючи з наших недільних шкіл. 

Лілія Шевченко: «Жінка має розуміти свій статус, свою значимість в суспільстві». Фото: приватний архів

У нас вже є напрацьована певна база, тож організовувати роботу у Польщі буде не важко. Одна з наших членкинь наприкінці 2022-го року відкрила першу художню школу в Варшаві і вже отримала невеликі гранти від польської місцевої влади. У школі безкоштовно навчають малювати як українських, так і польських дітей.

Один з меседжів «Території жінок» — ми не тільки беремо від держав, які нас прихистили, ми їм даємо

Ми дали Європі кваліфіковані кадри. Через війну в Україні до ЄС поїхало багато освітян, медикинь, менеджерок. Чимало з них вже підтвердили свої дипломи. Наприклад, наша членкиня, яка була головою «Території жінок» Дніпра, зараз проживає у Гданську, підтвердила диплом і є кваліфікованою юристкою. Її мама теж верифікувала диплом і працює стоматологинею. Тобто свої знання і послуги ми також даємо і полякам. Ми хочемо щоб поляки розуміли, що в них не тільки беруть, а і дають. І це буде також одним із завдань «Території жінок»  у Польщі. 

Ми також займатимемося жіночим лідерством і ґендером. Жінка має розуміти свій статус, свою значимість в суспільстві.  

Членкині ВГО «Територія жінок» з морпіхами. Фото: приватний архів

Як змінилася робота організації із початком повномасштабної війни?

«Територія жінок» на 90 % зайшла у волонтерську діяльність. Якщо говорити про Польщу, то у нас була співпраця з декількома польськими фундаціями, які у Варшаві мали  волонтерський склад на 400 квадратних метрів. Ми вдячні полякам за те, що вони тривалий час оплачували його оренду. Він до стелі був забитий гуманітарною допомогою. Там було все — від одягу і продуктів до дороговартісної медицини, яку ми передавали українським лікарням. Наприклад, дифузорні апарати, один коштував біля 2500 євро. У нас їх було понад тисячу. Ми  оснащувати лікарні ліжками, рентгеном, вітамінами. На складі працювали як українці, так і поляки. Фури з гуманітаркою ми відправляли за запитами до адресатів. Також забезпечували релоковані дитячі будинки сімейного типу, будинки престарілих. Отримували турнікети, бронежилети. Збирали гроші на дрони. Ми не тільки адаптувалися до нових викликів — ми адаптували інших до них.  

Під час передачі військовим безпілотника VALK-1. Фото: приватний архів

Хто є членами вашої організації?

Нас близько 2000. Є жінки, голови департаментів, в яких є свої громадські організації і фонди. До прикладу, нашою членкинею є Ірина Міхнюк — вдова, жінка загиблого Героя України. З 2014-го року очолює організацію «Крила восьмої сотні» — це вдови, жінки загиблих і діти. В Україні вже 19 офіційно зареєстрованих наших підрозділів. У команді жінки різних професій, статків, але з одним ідейним мисленням і баченням. Є і військові, зокрема Вікторія Христенко, яка була першим радником адмірала військово-морських сил України. 

У мене у команді є членкиня правління «Території жінок» з Донецька Аліна Халецька, яка вимушена була втікати з рідного міста. Родина була не простою. Чоловік працював у Донецькій адміністрації. Вона — викладачка, професорка, академік. Подружжя виїхало без нічого. Приїхали в Ірпінь. Заледве назбирали грошей, почали викуповувати квартиру, а з початком повномасштабної війни її розбило ворожим снарядом. Вони пройшли окупацію в Ірпені. Тобто, за життя двічі були в окупації. Цій жінці пропонували роботу за кордоном. Як ви думаєте, де вона? В Ірпіні. Не хоче покидати Україну.  

З якими проблемами до вас звертаються жінки?

До нас додалося багато жінок, щойно ми увійшли в коаліцію «Жінки, мир, безпека». Це активістки, які борються за жіноче лідерство і допомагають постраждалим від насильства. В Україні це велика проблема. Буча, Ірпінь. Ви знаєте історії. Мені відомо багато чого, але я про це не говорю. У нас є домовленість — ти не говориш про те, учасником чого ти не є. Я — свідок. Це історія, яку пережила жінка, дівчинка чи дитина. Вони самі за бажанням їх озвучують. Всі історії важкі. Чим ми допомагаємо їм? Я завжди за взаємодопомогу і підтримку одна одної. З ними потрібно дуже обережно говорити, бо кожне слово може травмувати.

Ми допомагаємо їм відчути хоча б частково землю під ногами. Даємо жінкам відчуття сестринства, і переконуємо їх в тому, що вони не одні, що ми — однакові

Говоримо про те, що у подібній ситуації може бути кожна. Наголошуємо, що ми поруч. Часом просимо їхньої допомоги, аби залучити до процесу і показати, що вони є потрібними. До того ж будь-яка зайнятість хоч частково, але відволікає. У нас немає чіткої програми, як ми це робимо. У нас це відпрацьовано до автоматизму роками.

Також завдяки меморандуму про співпрацю із міськими центрами зайнятості, допомагаємо жінкам перекваліфікуватися, знайти роботу. Активно співпрацюємо із Міністерством ветеранів. У «Території жінок»  чимало захисниць військових, які були цивільними. Ми першими допомагали шити військову жіночу форму, білизну. Знаходили для них анатомічні бронежилети.

За час існування організації що вдалося зробити?

Наше життя розділилося до і після повномасштабної війни. До неї ми мали потужний проєкт, завдяки якому об’єднували українських дітей за кордоном. Також ми створили Міжнародний фестиваль культурних та креативних індустрій «Територія жінки». Згодом ми його назвали «Територія майстрів». Якби не повномасштабна війна, цей фестиваль уже фінансувало би Міністерство культури і інформаційної політики. Це фестиваль, який підняв українські вироби знизу. Показав, що українське  бренд, яким торгують не лише на ярмарках і базарах, а навіть у п’ятизіркових готелях. Поки що цей проєкт призупинили. Сьогодні ж ми гуртуємо українських жінок за кордоном.

Робимо все, аби не забували про Україну. Наразі, на першому етапі, у нас реєстрація «Території жінок» Польщі, Франції. Далі буде Бельгія, Швейцарія, Німеччина, Іспанія 

Ми передали захисницям понад 1200 боксів з аптечками, вітамінами, спеціальним кремом на оливі, який не дає тріскатися шкірі, та парфумами.

Під час складання аптечок для військовослужбовців. Фото: приватний архів

Дівчина має відчувати себе дівчиною, де б не була. Також передавали фарбу для волосся за їхнім кольоротипом. Одного разу я попросила дівчат зробити фото для медіа, аби оголосити збір на ці бокси. І вони прислали — вимиті, з зачісками, манікюром.  Виявилося, що вони поїхали в райцентр, за свої гроші знайшли дорогу майстриню манікюру і перукарню. Мені ж сказали: «Лілю, ти знаєш, ми коли відкрили ці бокси — відчули себе як вдома». Розумієте, вони отримали психологічний ковток щастя.

Ваша організація допомагала жінкам з дітьми евакуюватися із небезпечних населених пунктів аби уникнути окупації. Як це було, скільком допомогли?

У нас немає чітких підрахунків, скільком ми допомогли. Евакуйовували людей з Мелітополя, Бердянська, Херсона, Донеччини, з лівого, вже окупованого берега Запорізької області. Звісно, що нам допомагали військові. Я не знаю, чи маю право розповідати деталі всіх історій порятунку. Поділюся однією — історією мами з двома дітьми, які виїжджали з Мелітополя. Її доньці на той момент було 15, а  сину — три роки. Їхній тато був у ЗСУ. Якби росіяни про це дізналися, то розстріляли б. Вона попросила дітей мовчати, а у разі потреби відповідати лише російською. По дорозі в автобус з перевіркою зайшли російські військові зі зброєю. Підійшовши до них, дуло автомата, який висів у нього на плечі, випадково вперлося у голову дитині. Хлопчик так злякався, що досі впісюється. Їх допитували, дивилися сімки в телефонах, родина пройшла не одне коло пекла. Як виявилося згодом, пощастило, що вони не роздягли дитину. Лише згодом мати побачила схований на грудях сина аркуш паперу, розміром А4. На ньому — намальований тато у військовій формі, з прапором і  надписом «Слава Україні!». Хлопчик сам поклав той малюнок. Для нього це Україна, його життя. Якби росіяни побачили той малюнок, то їх би розстріляли. У нас багато таких історій.    

Чи підтримуєте зв'язок з тими родинами, яким допомогли?

Обов'язково колись підніму ті списки. Але зараз на меті таки узаконити «Територію жінок» в Європі та Америці. Бо ми — сильні, справжні, ми працюємо. Ми — жінки, які не звикли брати, а звикли віддавати. З часом, можливо, цікавитимусь долею тих жінок, яким ми допомогли. Однак я завжди думаю, чи потрібно це тим жінкам, чи не нашкоджу я їм своєю появою. 

Ви їздите за кордон часто. Про що там розповідаєте, як реагують іноземці і що їх цікавить насамперед?

Я розповідаю про згуртованість українських людей. Показую наші реалії війни. Наскільки нам важко, скільки у нас проблеми і як ми стараємося їх вирішити. У мене меседж завжди поставлений так, що в цих всіх проблемах нам потрібна допомога. Я завжди кажу: «Ми робимо, не стоїмо осторонь, допоможіть нам у цій війні чим можете — досвідом, гуманітаркою, військовою допомогою». Ми  постійно говоримо про допомогу українській армії.  Я знаю, що нас чують. 

Під час зустрічі з експослом США в Україні Джоном Гербстом. Фото: приватний архів

«Територія жінок» підтримує військовополонених, долучаючись постійно до різноманітних акцій. На вашу думку, чи допомагає це подальшим обмінам?

Однозначно. Ми допомагаємо родинам військовополонених від початку війни — з 2014-го року. Організовуємо акції з матерями, дружинами і дітьми військовополонених морпіхів. Пам'ятаєте тих, яких взяли у полон в Криму, на початку війни? Ми возили в ООН маму і доньку одного з морпіхів, щоб вони своїм виступом надали розголосу і розповіли правду про війну в Україні. Будь-яка інформаційна кампанія має бути спланованою і постійною. Подібні акції не лише не дають світові забути про тих, хто у полоні, а й допомагають рідним військовополонених відчути, що вони не самі, не загубитися у своєму горі. Біда гуртує. У нас є чимало щемливих історій, пов’язаних із поверненням військовополонених. Нещодавно у списках був військовий, якого всі довго чекали. Думали, що він повернувся. Однак, виявилося, що то не він. Прізвище однакове, інше ім'я.  

Ви також проводите навчання для державних структур щодо комунікації з ветеранами, членами їхніх родин. Які основні правила намагаєтеся донести?  

Розкажу на прикладі Київського міського центру зайнятості. З військовим ветераном, захисником чи захисницею треба вміти говорити. От, наприклад, ми — емпати. Навіть на вулиці іноді хочеться підійти і сказати військовому: «Дякую за захист. Слава Україні». Хочеться обійняти і сказати: «Ти — герой!». От майже цього всього говорити і робити не можна. Це тригери. Якщо ти кажеш, що він герой, то часто він для себе не є таким. Тому цьому ми навчаємо не лише працівників держустанов, а і цивільне населення. Найголовніше — ми вчимо, як сприймати цих людей. Наприклад, коли вони приходять до Київського міського центру зайнятості, менеджер, який з ним спілкується, має бути дуже кваліфікованим і розуміти, що у кожного військового є флешбеки. Ми вчимо їх звертати увагу на вилиці, очі, поведінку. Співробітник такої держустанови має бути готовим до розвитку будь-якого сценарію. Тому що майже у всіх військових були контузії. До того ж має бути безбар'єрність і інклюзія.

Ветерани повинні працювати і бути заохоченими до відбудови України від наслідків війни, а не сидіти вдома

Соціологи говорять, що на країну чекає криза після війни. Зокрема, демографічна. Як думаєте, чи, повернуться українки з Європи після перемоги? Що для цього потрібно зробити?

Я навіть не знаю, чи я маю право це на загал говорити. Так, демографічна криза у нас буде. Бебі-бум нас не врятує. Ми думаємо, як над цим працювати. Тому що це наше майбутнє. Чи повернуться жінки з-за кордону? Чим довше триватиме повномасштабна війна — тим менше шансів. Зараз дуже велика кількість розлучень. Багато жінок адаптовані під дітей, більша частина з яких асимілюється в суспільстві, в якому живе. У нас були вже випадки серед моїх членкинь. Вони жили за кордоном. Донька хотіла повертатися, а син — ні. Він адаптувався, має друзів. Його краще сприймають в класі, ніж сприймали вдома. Йому подобається нова країна.

Ми маємо розуміти, що на рішення батьків впливатимуть їхні діти. Тому, працювати потрібно за кордоном в першу чергу з дітьми

До того ж, чимало жінок за кордоном змогли краще себе реалізувати або заробити, ніж вдома. Наприклад, вона була санітаркою в лікарні на заході України, а зараз є санітаркою у Вроцлаві. При цьому у Польщі отримує суттєво більшу зарплату. Нашим чиновникам треба слухати суспільство і формувати програму з повернення українок додому вже сьогодні. «Територія жінок» до цього залучиться однозначно. Насамперед — своїм досвідом і ресурсом. Адже нам у цій країні жити, боронити, відроджувати і давати їй майбутнє життя. І, на щастя, більша частина «Території жінок» за кордоном це розуміють.

20
хв

Очільниця «Території жінок» Лілія Шевченко: «Ми даємо жінкам відчуття сестринства»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress