Ексклюзив
20
хв

Українців іспанці називають «trabajador» — тобто «працюючий, трудівник». Як живуть наші біженці в Іспанії?

Іспанія надала тимчасовий захист від війни 209 748 українцям і стала четвертою країною в Європі за кількістю українських біженців. Випереджають Іспанію лише Польща, Німеччина та Чехія. Час від часу ті, хто отримав тимчасовий захист в інших країнах, замислюються над переїздом до Іспанії, де «тепло і море»... Але чи справджуються там їхні сподівання на легше життя?

Катерина Копанєва

Лише в цьому році Іспанія прийняла вже понад дві тисячі українців. Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Показники працевлаштування серед українців в Іспанії поки що не найкращі — станом на 2023 рік лише 15 відсотків українських біженців знайшли роботу. Основними перешкодами в цьому питанні українці називають мовний бар'єр та складну процедуру підтвердження дипломів. Приклад українок в Іспанії, з якими поговорили Sestry, доводять, що обидві проблеми можна вирішити. Віоліна з Одеси, яка зараз проживає в Барселоні, і Наталя з Ірпеня, яка з початком війни переїхала до Севільї, розповіли про плюси і мінуси життя українських мігранток в Іспанії.  

«У пошуках роботи обійшла 15 клінік — безрезультатно»

— До повномасштабної війни я працювала гінекологом в Одесі, — розповідає Віоліна Волкова. — До Іспанії вирішила їхати, бо незадовго до початку війни відправила в цю країну свої документи для написання кандидатської дисертації. Планувала працювати лікарем в Україні і займатися науковою діяльністю в Європі.

На третьому році життя в Іспанії лікарка Віоліна Волкова ще не має права оперувати, але вже надає консультації в місцевій клініці. Фото з приватного архіву

Іспанську мову почала вивчати лише за пів року до цих подій, тому, коли приїхала до Барселони, мої знання не дотягували навіть до рівня А2. Виручала англійська. Барселона — туристичне місто, тут англійську багато хто розуміє (у Мадриді та Валенсії з цим вже складніше), хоча для роботи знань самої лише англійської недостатньо. Я стала активно вчити іспанську. Займалася онлайн з українською викладачкою, дивилася спеціальні програми, намагалася максимально оточити себе цією мовою.

За словами Віоліни, у питаннях житла більшість українців в Іспанії розраховують самі на себе:

— Я приїхала з друзями, і спочатку ми зупинилися у квартирі, яку орендували подобово на Airbnb. Сподівалися швидко знайти житло для довгострокової оренди, але виявилося, що без іспанського робочого контракту та підтвердження стабільного щомісячного доходу це практично неможливо.

У Барселоні є центр прийому біженців, де українцям допомагають з оформленням документів. Там мені пропонували житло за сто кілометрів від Барселони, але побачивши величезну кількість мам з маленькими дітьми, яким не було де спати, я подумала, що їм це потрібніше. Поки займалася пошуками житла, мене ще й пограбували — розбили машину та вкрали валізу з речами. Для Барселони в цьому немає нічого дивного.

Тут часто трапляються крадіжки і багато криміналу. І місцеві в ресторані ніколи не підуть до вбиральні, залишивши сумку

Через місяць пошуків Віоліні все ж таки вдалося орендувати маленьку квартиру в Барселоні за 900 євро — здати житло українці без кредитної історії та роботи погодилася подруга власниці її першої подобової квартири.

— Виплат від держави я не оформлювала — одразу активно взялася за пошук роботи, — продовжує Віоліна. — Роздрукувала резюме, заходила у всіх клініки в окрузі, говорила, що добре розмовляю англійською, німецькою, українською, російською та трохи іспанською й запитувала, чи є у них робота. Розуміла, що з непідтвердженим в Іспанії дипломом лікарем мене ніхто не візьме, але сподівалася, що вийде влаштуватися, наприклад, адміністраторкою на ресепшн. Так обійшла до п'ятнадцяти клінік, але безрезультатно. А потім випадково познайомилася з дівчиною, яка працювала у приватній клініці репродуктивної медицини. Вона поговорила з керівництвом клініки, мене запросили на співбесіду — і я отримала свою першу роботу асистенткою лікаря.

У мої обов'язки входило заповнювати історії хвороби, спрямовувати пацієнтів на обстеження, а також виконувати функції перекладача для україно- та російськомовних пацієнтів — перекладати якщо не іспанською, то хоча б англійською. Серед пацієнток тоді було багато українок, які через війну змушені були перервати репродуктивне лікування вдома і продовжували його вже за кордоном.

Дуже допомагали колеги. Іспанці — неймовірно відкриті та добрі люди. Пам'ятаю, якось прийшла на роботу в пригніченому стані (мене саме «наздогнав» стрес від пережитого) і розридалася, як дитина, через те, що не змогла сказати щось іспанською. Медсестра на ім'я Монсерат обійняла мене, довго заспокоювала… Зараз ми вже працюємо в різних клініках, але досі спілкуємося.

Поширену думку про те, що на підтвердження диплома лікаря в Європі може піти до десяти років, Віоліна спростовує. Одну зі своїх кваліфікацій вона вже підтвердила:

— В Іспанії спочатку потрібно підтвердити диплом лікаря загальної практики (що я вже зробила), а вже потім спеціалізацію (у моєму випадку це гінекологія). На першому етапі потрібно було скласти лише іспит з іспанської мови. А ось для підтвердження спеціалізації вже перераховуватимуть українські навчальні години, після чого, можливо, знадобиться довчитися і скласти іспити за фахом.

Диплом лікаря загальної практики дав мені право займатися терапевтичною гінекологією. Я не можу, наприклад, оперувати, але можу приймати пацієнтів, направляти їх на аналізи, робити призначення. Зараз маю свою лікарську практику в одній з приватних клінік.

Мовного бар'єру вже немає, я добре говорю іспанською. Розумію і каталонську, яку в Барселоні можна почути всюди. Більшість моїх пацієнток — українки. Відсотків 60 — з України, ще 30 — з таких країн, як Естонія, Литва, Грузія, Вірменія. І решта — іспанці, латино-американці.

Оскільки Віоліна працює в приватній клініці, прийому до неї пацієнтам не потрібно чекати місяцями:

— До мене можна потрапити і за тиждень після запису. У держсекторі все інакше — на прийом (особливо у вузького фахівця) можна чекати пів року.

В Іспанії дуже хороша ургентна медицина. Як часто жартують мої пацієнти, померти тобі не дадуть: допомогу нададуть швидко та на високому рівні

А от якщо йдеться про щось нетермінове, то ні за день, ні за тиждень тебе ніхто не прийме. В Іспанії система національної охорони здоров'я фінансується виключно податками громадян. Як і в багатьох інших європейських країнах система перевантажена, бракує фахівців. Люди, які мають можливість заплатити, йдуть у приватні клініки. Де середня ціна прийому у гінеколога з базовими аналізами — близько 300 євро (мінімальна зарплата Іспанії — близько 1400 євро). І це не єдине, що дивує українців.

Одна з найпоширеніших скарг, які чую від своїх пацієнток з України — «Мені тут не призначають УЗД!»

Як доказовий лікар можу сказати, що далеко не всім, хто хоче УЗД, воно насправді потрібне. В Україні часто зловживають гіпердіагностикою — коли, наприклад, пацієнта без певних показань направляють на сотні дорогих аналізів, а потім лікують не хворобу, а результати цих аналізів (наприклад, лейкоцити у мазку). Такий підхід може лише нашкодити.

В Іспанії лікарі діють виключно за протоколами, що здебільшого виправдано. Але також бувають нюанси. Наприклад, у мене була пацієнтка з ранньою менопаузою, якій іспанські лікарі за протоколом призначили гормонотерапію, що не покращило, а лише погіршило її стан. Ба більше, виявилося, що її анамнез обтяжений щодо онкології — а в цьому випадку гормони можуть зашкодити. Я підібрала іншу терапію, і стан жінки покращився. І в іспанському, і в українському підходах є свої плюси й мінуси. Особисто я за доказову «протокольну» медицину, але все ж з індивідуальним підходом до пацієнтів.

Ставлення до роботи (а особливо до балансу «робота-дім»), за словами Віолини, в Іспанії відрізняється від українського:

— Більшість іспанців розслаблені, ніхто не любить напружуватись і важко працювати. Якщо робочий день до шостої, то о 6:05 людини на робочому місці немає.

Українців іспанці називають «trabajador», що означає «працюючий, працьовитий». Самі вони нікуди не біжать, здебільшого не прагнуть карколомної кар'єри чи великих заробітків. Для них набагато важливіше дбати про себе і отримувати від життя задоволення. Ще вони дуже відкриті. Для іспанців не є проблемою заговорити на вулиці з незнайомою людиною. Ось іде незнайома жінка, починає розмову — і вже за десять хвилин розмовляє з тобою, як зі своєю найкращою подругою.

Через мовний бар'єр втратила клієнтів

Про відкритість іспанців говорить і українка Наталія з Ірпеня під Києвом, яка з початком повномасштабної війни приїхала до Севільї. В Україні Наталія мала свій бізнес — магазин чаю. А в Іспанії стала тренером з танцю бачата.  

— В Україні танці були моїм хобі, — зізнається Наталія. — Тут теж усе починалося як захоплення — спочатку танцювала для себе, потім запросила інших українок потанцювати просто неба у парку. Це був спосіб відволіктися, обмінятися енергією. Стала проводити такі івенти на регулярній основі.

Наталія в Іспаніїї вчить українок танцювати бачату. Фото з приватного архіву

У Севілью — місто на півдні Іспанії — Наталія приїхала навесні 2022 року. Спочатку з житлом допомогла держава.

— Тут є три фази, через які проходять новоприбулі українці: нульова, перша та друга, — розповідає Наталія. — На нульовій людей селять до хостелів чи готелів. Мене поселили в готель у центрі Севільї. Проживання та харчування були безкоштовними. Я жила в готелі місяць, але дехто там затримувався і до 10 місяців.

На першій фазі українців розподіляють по групах та селять уже до квартир. Найчастіше кілька сімей в одну квартиру. Я так жила у квартирі з однією українською родиною, і це також було тимчасово. А вже друга (остання) фаза — це коли переїжджаєш у постійне житло, яке орендуєш. Хтось знаходить житло сам, комусь допомагає держава чи благодійні організації. Якщо українець подавався на соціальну програму і вважається безробітним, він має право на певну допомогу з оплатою оренди.

Крім допомоги з орендою, українці, які не працюють, можуть отримувати на проживання близько 450 євро на особу (сума може змінюватись в залежності від складу сім'ї та інших обставин). Коли людина виходить на роботу (до чого зараз українців активно спонукає місцева влада), виплати припиняються. Наталія знайшла свою першу роботу швидко — консультанткою в магазині:

— В Іспанії дуже розвинений нетворкінг, і роботу швидше знайдеш за знайомством, аніж через розсилку резюме

— Я людина дуже товариська і попри погану іспанську швидко обзавелася знайомствами. І так, через знайомого, влаштувалася в магазин.

Не можу назвати цей досвід дуже вдалим — через незнання іспанської я багато чого не розуміла, і це позначалося на продажах. Хоча ця робота, безумовно, допомогла мені покращити рівень мови. Паралельно вивчала іспанську спочатку на безкоштовних курсах, потім брала приватні уроки.

Щодо житла, то зараз винаймаю кімнату в центрі Севільї за 350 євро на місяць. Квартира в цьому місці може коштувати близько 1300 євро. Кажуть, деякі українці отримують соціальне житло, оренда якого дешевша. Наприклад, знайома винаймає соціальну квартиру всього за 400 євро — правда, на околиці Севільї.

Заняття бачатою, як я вже говорила, розпочалися із зустрічей українок, яким хотілося потанцювати просто неба. Потім дівчатка стали просити мене навчити їх танцювати, і так дійшло до тренувань. Колись багато років тому я, до речі, працювала фітнес-тренером, тож невеликий досвід викладання у мене був.

Бачата — популярний в Іспанії танець, але відмінність моїх занять у тому, що ми танцюємо Bachata lady style — без партнерів-чоловіків. В Іспанії це рідкість. Зараз серед моїх учениць є вже не лише українки. Через групи у Facebook знайшла охочих серед мігранток з таких країн як Польща, Казахстан. Іспанка поки що була лише одна.

З іспанського боку величезний інтерес до наших занять виявляють чоловіки (сміється).

Іспанці постійно питають, чи можна приєднатися. Декілька чоловіків навіть пробували приходити, надягаючи перуки чи хіджаб

Але оскільки це саме жіноча бачата, ми їм відмовляємо. Вони не ображаються — люди справді дуже відкриті та доброзичливі. Обійми та поцілунки навіть з незнайомими людьми тут норма. Знайомлячись з кимось, я раніше стримано подавала руку. І чула у відповідь: «Natalia, dos besos!» — тобто «Наталя, два поцілунки!»

Більшість іспанців дивляться на життя легко. У мене тут вже був досвід стосунків з місцевими і можу сказати, що чимало іспанських чоловіків віком до сорока років дійсно живуть з батьками. Вони розслаблені, не думають про те, як би швидше розпочати самостійне життя.

Можливо, цій розслабленості сприяє клімат. На півдні Іспанії влітку спека сягає 50 градусів. За такої температури складно в принципі думати про роботу. Люди все роблять повільно, чекають сієсти чи можливості розслабитися за келихом вина.

У Севільї дуже смачна кухня — переважно це морепродукти. Дуже смачні анчоуси, креветки у клярі. Гаспачо (холодний томатний суп) тут п'ють як сік. Ще дуже популярне сальморехо — щось на кшталт гаспачо, але зі шматочками хамону, вареним яйцем та часником. Ресторанів, до яких ми звикли у Києві — з унікальними інтер'єрами та інстаграм-локаціями, тут немає. В Іспанії популярні місця, які виглядають як звичайні кафе, але кухня там неймовірна.

Севілья — цікаве та автентичне місто. Одні тільки ярмарки чого варті! До речі, тут досі є корида, але зараз це вже просто вистави за участю биків — без насильства та вбивств.

У травні цього року в Іспанії було відзначено зростання числа новоприбулих українців. Нову хвилю біженців іспанське видання Aleteia пов'язує з обстрілами українських міст, що почастішали, — і цитує тривожну заяву благодійної організації The Madrina Foundation про те, що деякі новоприбулі українці, не отримуючи належної допомоги з житлом, «змушені спати на вулиці, зокрема з маленькими дітьми».

Організація закликала владу, а також готелі та іспанські сім'ї звернути увагу на проблему та по можливості допомагати українцям — як це було у 2022 році.

Фотографії: FB Barcelona info, e_t_ennelin, farinasfoto, elpapelon/seville food

No items found.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
українці допомагають американцям пожежа Лос-Анджелес

Лос-Анджелес горить. У штаті Каліфорнія — одна з наймасштабніших пожеж в історії регіону. Вогонь охопив територію у 12,5 тисяч гектарів. Змусив сотні тисяч людей евакуюватися. Згоріли щонайменше 25 осіб і понад 10 тисяч будівель. Пожежники працюють без відпочинку, але найпотужніші осередки займання досі не вдалося повністю локалізувати. 

Причиною трагедії стали стихійна лісова пожежа та потужний штормовий вітер. Постраждалим через пожежі надається допомога, збираються волонтерські ініціативи. До допомоги долучаються й українці. Sestry поговорили з представниками української громади в Каліфорнії, які працюють в одному з волонтерських центрів біля Лос-Анджелеса.

Олександра Гілова, фотографка з Одеси, переїхала до Лос-Анджелеса рік тому через війну. Розповідає, що коли в США спалахнули пожежі, навколо постійно звучали новини про те, скільки людей втратили житло. Українці одразу стали організовуватися, щоб допомогти цим людям:

— Алекс Денисов, український активіст із Лос-Анджелеса, шукав волонтерів, які допоможуть роздавати українські страви постраждалим від пожеж. Страви готують українки з Сан Дієго з організації House of Ukraine. Вони вже приготували понад 300 літрів українського борщу та близько 400-500 кримськотатарських чебуреків. Зібравшись з подругами, ми вирішили долучитися до цієї ініціативи. 

Роздавали їжу ми недалеко від тієї частини міста, де були пожежі. Під волонтерський табір нам віддали велику парковку. Там була наша їжа та великий український фудтрак від Easy busy meals — вони частували варениками. Інші люди роздавали одяг, постільну білизну, засоби гігієни тощо. Кожен робив, що міг. Нашим завданням було нагодувати людей. Почали ми о 10.00 та закінчили близько 20.00.

Загалом нас було приблизно 30 людей. Кожен робив свою справу. Українку, яка смажила чебуреки з 10 ранку до 8 вечора без відпочинку, на сонці, ми жартома називали «Генерал». Вона — справжня українка, яка взяла все в свої руки й кожному з нас давала завдання. Сильна і добра. 

— Ми роздали щонайменше 1000 тарілок борщу. Площа, де ми це робили, була досить великою, тому ми ходили по всій території новоствореного «центра допомоги» з гучномовцем і оголошували, що у нас є гаряча смачна українська їжа — безкоштовно. Спочатку місцеві люди трохи боялися брати незнайому їжу. Але коли куштували, не могли зупинитися. Їм дуже сподобалися чебуреки, вони нагадали місцевим страву «ємпанадес». За ними була дуже велика черга.

Ганна Бубнова, волонтерка, учасниця ініціативи, написала: «Було дуже приємно допомогти та познайомити людей з нашим найсмачнішим борщем. Всі були в захваті та поверталися за добавкою». 

Алекс Денисов, актор і активіст, один із організаторів ініціативи допомоги мешканцям постраждалих районів Лос-Анджелеса, розповідає, що українська громада в південній Каліфорнії велика і активна. Тому їм вдалося швидко зібрати волонтерів, приготувати страви та приїхати на місце, аби допомогти постраждалим від пожеж. 

У своєму інстаграмі Алекс закликав долучатися до ініціативи: «Беріть воду, санскрін і гарний настрій. І давайте допоможемо американській громаді, яка допомагає українській всі ці роки».

— Багато українців живуть в районах, з яких евакуювали людей, як у моєму випадку, або на межі з такими районами, — каже Алекс. — Нам було важко бачити, що відбувалося. Явною була паралель з нашою війною і горем втрат, яке щодня відчувають українці. Пітер Ларр, американець 3-го покоління з українським корінням, придумав цю ідею, а ми організували та втілили її в життя буквально за 24 години.

На жаль, місця небагато, тому багатьом, хто хотів допомогти, ми вимушені були відмовити. Американці були неймовірно вдячні та у захваті від того, наскільки смачна наша їжа. Звісно, вони не тільки їли, але й спілкувалися, ділилися своїм горем, розпитували про наше. 

Близько 1500 людей скуштували наші борщ, вареники, чебуреки та інші страви

Але набагато більше людей підходили просто поговорити з нами, спитати про війну в Україні, про наші життя і культуру.

Жителі Лос-Анджелеса масово залишають небезпечні райони, через що на дорогах утворилися величезні затори. Пожежами охоплено вже 5 районів навколо міста. Закрито всі навчальні заклади. Цю пожежу вже назвали найдорожчою у світі. Внаслідок стихії будинки втратили десятки голівудських зірок: Ентоні Гопкінс, Мел Гібсон, Періс Гілтон, Біллі Крістал тощо.

Фото надані Олександрою Гіловою й Алексом Денисовим

20
хв

Борщ для погорільців. Як українці допомагають постраждалим у Лос-Анджелесі

Ксенія Мінчук

Літній пан на велосипеді зупиняється біля одноповерхового кафе «Краяни» на околиці Токіо. Заходить всередину, кланяється, дістає з гаманця купюру найбільшого номіналу — 10 тисяч єн (2700 грн) — кладе її в банку із українським прапором, знову кланяється і мовчки виходить. «Боже, він же пробував наш борщ вчора на фестивалі!», — вигукує Наталія Ковальова, голова і засновниця неприбуткової організації українців «Краяни». 

Ось так виглядає українське кафе «Краяни» на околиці Токіо

Саме через їжу на багаточисельних фестивалях, надзвичайно популярних в Японії, місцеві не тільки дізнаються про Україну від самих українців, а й залюбки допомагають. За останні 2,5 роки у цьому непримітному кафе та на всіх доброчинних заходах організації «Краяни» назбирали майже 33 мільйони гривень (137 млн 155 тис єн). На ці кошти серед іншого відбудували будинки в Бучі та Ірпені, надіслали в Україну такмед, ліки, генератори, карети швидкої допомоги, машини для евакуації. 

Водночас громада українців в Японії справді малочисельна. До повномасштабного вторгнення в країні з населенням 127 мільйонів мешкали лише 1,5 тисячі українців. У 2022 році зазвичай закрита для іноземців Японія здійснила безпрецедентний вчинок — надала дозвіл на перебування ще 2,6 тисячам українців. Це втричі більше ніж для біженців із усіх інших країн за останні 40 років. 

<frame>Українців забезпечили житлом, медичним страхуванням та прожитковим мінімумом. Також на безкоштовне навчання запросили понад сотню українських студентів, які вчать японську мову або продовжують навчання в університетах. Японія також організовує фізичну та ментальну реабілітацію для українських військових і безкоштовно допомагає встановлювати біонічні протези. <frame>

До прибулих українських шукачів захисту японці поставилися надзвичайно сердечно. Наприклад, до містечка Комае з населенням 83 тисячі осіб в префектурі Токіо приїхала лише одна шукачка захисту з України. І місцева громада забезпечила її серед іншого городиком, бо японці десь дізналися, що українці дуже люблять щось вирощувати. Водночас більшість місцевих будинків зазвичай не мають прибудинкової території, адже земля – надзвичайно дорога. — Мер Комае настільки перейнявся, що вже у травні 2022-го організував український фестиваль. Усіх пригощали борщем — безкоштовно, але поставили скриньку для доброчинних внесків. Їх було стільки, що опісля «Краяни» змогли запустити волонтерські проєкти навіть в Україні. І відтоді вже ціла хвиля пішла, в інших містах почали щось схоже робити. Узялися проводити лекції, тому що японці просили пояснити: “Чому ця війна почалася?”, “Ви ж братній народ!”. Ми розповідали і про голод, і про репресії, про історію Криму, киримли. Японці переймаються, співчувають і хочуть допомагати, — розповідає Наталія Ковальова. 

Сім'я киянки Наталії Ковальової живе в Країні сонця, що сходить, понад 30 років. За фахом жінка — вчителька. Вона викладала в японській школі, а ще разом із чоловіком заснувала українську недільну — «Джерельце»  та організацію «Краяни». У 2022 році Наталія ухвалила рішення покинути роботу в місцевій школі і повністю присвятити себе громадській та волонтерській діяльності. 

Японія — країна фестивалів. Організація «Краяни» представляє батьківщину на різних заходах по всій Японії майже щотижня, часом навіть 5-6 разів на місяць. Роздають листівки, співпрацюють із місцевими медіа, пропонують спробувати борщ і голубці, розповідає Наталія:

— Шлях до серця японців — через їжу. Поїсти — це їхня найбільша розвага і улюблене часопроведення. На фестивалях лише ми презентуємо щось закордонне. Уся інша — японська їжа. Я спершу думала, що наші страви будуть для місцевих занадто тяжкі. На відміну від японської кухні, ми і готуємо довго, і їмо досить жирне. Але ні — їм подобається.

Японці зазвичай обережні до всього нового, та як розпробують, щиро цінують. Торік на фестивалях українське пробували неохоче, а цього року уже черга стояла: «Ви ж були минулого року! Ми знову хочемо замовити, бо дуже сподобалося!»
Обережним до всього нового, японцям сподобалась українська кухня

Наталія згадує, як нещодавно «Краяни» брали участь у фестивалі з трьохсотлітньою історією в токійському районі Асакуса і до них підійшла сім'я японців. Пані знала багато про Україну. Розповіла, що борщ із пампушками вона вже готувала за рецептом з інтернету, навіть фото показала. А на прощання сказала «Слава Україні». 

Саме після одного з таких фестивалів до українців звернулася 80-річна японка і запропонувала відкрити кафе в приміщенні, яким вона володіє. Спершу без орендної плати, а далі — як піде. 

— Звісно, спершу у нас нічого не виходило, бо ніхто в цьому не розбирається. Але з часом вдалося налагодити всі процеси, — згадує Наталія Лисенко, заступниця голови «Краяни».

В Японію жінка приїхала 14 років тому — вийшла заміж. Шукала своїх, зокрема українську школу для доньки, і так познайомилася з іншою Наталею, яка цю школу заснувала. Зараз пані Лисенко курує роботу кафе, та основна її робота — вчителька англійської мови в японській школі. 

Евакуйовані українці відразу почали шукати роботу, але не володіли японською. Тому в кафе одразу розставили пріоритети: працевлаштовуватимуть шукачів захисту, навіть якщо вони не професійні кухарі. Згадують: деякі українки, які раніше вдома взагалі не готували, пропрацювавши в кафе, почали і сім'ю домашньою їжею радувати. 

У кафе японці можуть скуштувати традиційні українські страви

У меню — борщ, гречаники, вареники — з солоною та солодкою начинками, а також ліниві, деруни, котлета по-київськи, є комплексні обіди. Надзвичайно популярний, особливо на фестивалях, — тертий пиріг із ягідним варенням. Ціни — українські: вареники — 700 єн (160 грн), деруни — 880 єн (200 грн), борщ — 1100 єн (260 грн). 

<frame>Буряк купують у місцевих фермерів. Гречку — в магазині українки, яка займається імпортом з Європи. Кріп замовляють в іншої українки, яка вирощує його спеціально для цього кафе. Сало роблять самі. Замість сметани використовують японський йогурт без додатків. Окремо варто згадати про чудову підбірку українських вин, які не часто навіть в українських ресторанах пропонують, — Beykush, Stakhovsky, Biologist, Fathers Wine та питні меди від Cikera — їх на інший край світу імпортують аж дві компанії. <frame>

Українське кафе «Краяни» працює майже два роки. Воно розташоване і далеко від центру Токіо, і навіть не одразу біля станції метро. Але туди приходять не тільки з сусідніх кварталів, а й приїздять із інших міст та регіонів за сотні кілометрів. Одного разу — навіть в тайфун! Японці хочуть спробувати екзотичну кухню, але й взяти участь в активностях. 

«Краяни» мріють про український центр в Японії. А поки облаштували маленький культурний осередок. Щомісяця в кафе проводять фотовиставки, майстеркласи, лекції — одночасно й українською, й японською: як малювати петриківкою, як виготовити українську прикрасу, як змайструвати дідуха. Часом навіть співвітчизники шоковані: мовляв, це треба було приїхати аж в Японію, щоб навчитися робити символ нашого Різдва!

На кухні кафе також готують страви для дегустацій на фестивалях. Власне, щоб взяти участь у таких заходах, необхідно спершу надати організаторам план приміщення, в якому будуть куховарити, а також перелік усіх потрібних продуктів. Наприклад, влітку заборонено готувати страви з молочкою. На цій же кухні готували страви для прийому до Дня Незалежності в Посольстві України в Японії. 

Окремий напрямок роботи — кулінарні майстеркласи для японців. Вони користуються надзвичаною популярністю, розповідає Наталія Лисенко:

— Кухня в кафе для цього замаленька. Тому ми недорого винаймаємо муніципальні кухні, які облаштовані саме для кулінарних майстеркласів. Цього місяця буде три таких заходи, кожен для 20 охочих. Тобто от уже 60 японців зможуть вдома варити борщ.

Вибір страв для майстеркласів надзвичайно різноманітний — галушки, зрази, деруни, капусняк, гороховий суп з грінками, фарширований перець, салат з буряка і квасолі. Також почали співпрацю з кафе Clare&Garden. Заклад в англійському стилі відкрила японка у дворі власного будинку і запросила українців двічі на місяць влаштовувати там день українського обіду. 

Останнє нововведення — зайнятись доставкою їжі через Uber Eats. Менеджерка по роботі з клієнтами цього сервісу Юкі Тагава саме прийшла в кафе, щоб узгодити деталі співпраці. Каже: зробила це з власної ініціативи. Хоче, щоб японці не лише пробували нові страви, а й щоб завдяки їжі більше цікавилися Україною.

— Якщо порівнювати з японською кухнею, то, як на мене, українська має яскравіше виражені смаки, — пояснює Юкі Тагава. — Я відчуваю смак овочів — помідорів або капусти. І загалом ці смаки зовсім інші. Тому що, як правило, основа страв японської кухні — це рибний бульйон даші, місо паста або соуси, які мають специфічний смак.

І я знаю, що більшість японців, які до цього ніколи не пробували українські страви, кажуть, що мали зовсім інше уявлення, не думали, що їм так сподобається

Для охочих глибше зануритися в українську кухню «Краяни» у співпраці з Українським інститутом переклали книгу «Україна. Їжа та історія». Вона розповідає про минуле і сьогодення української кухні, представляє рецепти страв, які зможе приготувати кожен, локальні продукти і страви-візитівки України. 

— Робота над перекладом була цікавою і не з простих, — ділиться Наталія Ковальова, голова організації. —По-перше, хотілось передати назви якнайближче до українського звучання. По-друге, не всі продукти можна знайти в японських магазинах. Скажімо, де тут знайдеш ряжанку? Це і було найскладнішим — описати потрібні продукти, адаптувавши їх до реалій Японії, замінивши їх на схожі за смаком. 

Частина виручених коштів з продажу книги, а також із усіх активностей організації «Краяни» йде на волонтерські проєкти допомоги Україні. 

Наталія Ковальова (зліва) та Наталія Лисенко

Фото надані авторкою та організацією «Краяни»

20
хв

Арігато годзаімас: як українці в Японії зібрали 33 млн грн на борщах і дідухах

Дарка Горова

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress