Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Брат прими-балерини Національної опери, заслуженої артистки України Ольги Кіф'як-фон-Краймер загинув на фронті. Її батько помер у перші дні вторгнення від раптової зупинки серця на фоні сильних переживань. А коли Ольга завершувала роботу над постановкою танцю, який присвятила своїм рідним, до театру привезли труну з її колегою та партнером по сцені — заслуженим артистом України Олександром Шаповалом. Він теж загинув на передовій.
— Сашка привезли, аби ми могли з ним попрощатися, — каже Ольга. — Він, як і мій брат Дмитро, пішов на фронт добровольцем. Не знаю, як це пояснити, але під час роботи над постановкою танцю мене не залишало відчуття, що й Дмитро, й Олександр були поряд.
Постановка номера йшла дуже легко — ніби вони обидва спостерігали за нами зверху та допомагали. Тому мій танець-реквієм і називається «Крила України», адже я відчуваю, що ті, хто пішов, огортають нас своїми крилами та захищають.
Поки що «Крила України» бачив лише глядач Національної опери. Але Ольга Кіф'як-фон-Краймер сподівається, що невдовзі її надчуттєвий та емоційний танець побачать також європейці.
«Крила України» — це моя особиста історія й водночас історія мільйонів українців. Мені дуже хотілося б, щоб іноземний глядач, подивившись номер, зрозумів, через що ми, українці, проходимо щодня»...
«За хвилини до раптової смерті тато сказав мамі: «Зараз я від тебе піду»
Ольга згадує, що новина про початок повномасштабного російського вторгнення заскочила її в США, де вона була на гастролях. Будучи на зв’язку з батьками, Ольга разом з братами та сестрою намагалася організувати їхню евакуацію з Києва.
— Батьки останнім часом мешкали в Чернівецькій області, а до Києва у справах приїхали 22 лютого — за два дні до вторгнення, — розповідає Ольга. — Коли росіяни вже бомбардували місто, мама сказала, що тато хоче виїжджати з Києва й планує їхати Житомирською трасою. Я благала їх цього не робити — вже з’явилася інформація, що там окупанти розстрілюють людей у машинах. В результаті батьки переїхали до квартири сестри у центрі Києва, де і провели кілька тижнів. Тато через постійні обстріли був у пригніченому стані, під час ракетних атак не хотів спускатися в укриття.
Евакуювати з Києва їх зміг мій брат Дмитро. Він на той момент уже служив у ЗСУ. Родина брата — дружина та син — самі з Бучі. Їм дивом вдалося виїхати до того, як до міста зайшли росіяни. Переконавшись, що рідні у безпеці, Дмитро записався до тероборони. Після звільнення Бучі українською армією він їздив туди як волонтер — розвозив місцевим, які пережили окупацію, ліки та продукти. Будинок, де вони раніше жили із сім’єю, вцілів, але всі квартири були пограбовані окупантами.
А потім Дмитро вирішив вступити до лав ЗСУ. До війни він працював у сфері ІТ, займався розробкою програмного забезпечення для великих компаній. Перед тим як підписувати контракт, він повідомив про це батькам. Батько попросив його цього не робити. Але через кілька годин передзвонив і сказав: «Сину, роби так, як тобі підказує серце. Я не можу тебе зупиняти».
Повернувшись додому в Чернівецьку область, тато, який раніше ніколи не скаржився на здоров’я, повідомив, що у нього тисне в грудях. Ще через тиждень прокинувся від того, що погано почувався. У нього сильно впав тиск. Зненацька він сказав мамі: «Я зараз від тебе піду. Хочу з тобою попрощатися».
Батьки багато років прожили разом, були один для одного, як кажуть, коханням усього життя. Тато встиг сказати мамі, що дуже її любить. Мама вибігла з кімнати буквально на секунду, а коли повернулася, батько вже був непритомний. Він помер до приїзду швидкої. Причина смерті — раптова зупинка серця. Не треба бути великим фахівцем, щоб зрозуміти, що причиною став сильний стрес.
«Вибачте, що ми не вберегли вашого брата»
Вийшло так, що Дмитро був єдиним з дітей, хто зміг бути присутнім на татовому похороні.
Я змогла повернутися до України лише після закінчення гастролей. Встигла побачити Дмитра перед тим, як він пішов на фронт. Пригадую, як він прийшов додому, почав збирати речі. «Завтра ми їдемо до Бахмута, — сказав. — Я не знаю, чи повернусь звідти». Він мене обійняв, і мені так хотілося вірити, що він обов’язково повернеться…
Ми з Дмитром постійно були на зв’язку. Я передавала йому спальний мішок, павер банк, речі... А 8 серпня 2022 року зв’язок з братом зник. За два дні зателефонували його дружині з військкомату: «Для вас є повідомлення. Ми приїдемо». І привезли похоронку.
Про обставини загибелі брата Ольга пізніше дізналася від його побратимів.
— Ворог обстріляв їхні позиції з «Градів», — каже Ольга. — У момент, коли розпочався обстріл, Дмитро з хлопцями перебували в будинку. Вони одразу побігли в укриття й побачили, що на вході в бомбосховище лежить хлопець, який керував дронами. Розуміючи, що його потрібно швидко евакуювати, Дмитро відкрив машину — і в цей момент стався другий «приліт». Брата та всіх, хто був поруч, завалило цеглою, склом, бетонними плитами. Коли хлопці витягли з-під завалів побратима Дмитра, він кричав, що «треба відкопати Скіфа». Скіф — це позивний брата. Але Дмитро загинув під завалами… Пізніше хлопці дзвонили нам і казали: «Вибачте, що ми його не вберегли».
Ми не змогли побачити Дмитра востаннє — бачили лише закриту домовину. Коли ми з його дружиною Юлею приїхали до моргу, його саме перевдягали у військову форму. Військові стали перед нами стіною і не дозволили нам на це дивитися. Ми просили показати бодай руку чи ногу, але отримали відмову. «Пам’ятайте його таким, яким він був за життя» — сказали вони. І, забивши труну, зламали ключі, щоб ми не змогли її відкрити.
Ніколи не забуду, як коли його привезли додому, мама кричала: «Відкрийте, я хочу доторкнутися до свого сина!». Досі не знаю, чи правильним було рішення закрити труну. Як і не знаю того, чи змогли б ми жити далі, якби її відкрили…
Ніч перед похороном Дмитро провів удома, як і належить в українських селах. На світанку мама заснула біля його труни. Помінявши свічки, які весь час повинні були горіти в кімнаті з покійним, я вийшла на ґанок, сіла на сходи і подумала: «Дімасік, любий мій, що я можу для тебе зробити?» І саме тоді народилася ідея танцю. Номера, що тепер називається «Крила України». Мені захотілося висловити свій біль та біль усіх, хто втратив близьких у цій жахливій війні.
Повернувшись після похорону брата до Києва, я звернулася до нашої талановитої хореографки Ксенії Іваненко, і ми разом створили цей номер. Виступаємо ми вдвох з оперною співачкою Ксенією Бахрітдіновою-Кравчук, диригентка — Алла Кульбаба. Я дуже вдячна колегам, які підтримали мою ідею.
Працюючи над цим номером, я дійсно відчувала присутність Дмитра. Відчуваю її щоразу, коли танцюю. Цей номер навіть не танцюєш, а проживаєш. Коли під час мого танцю з’являються фотографії брата та тата, я ніби знову можу бути з ними поруч. І мені стає легше.
Іноді вони приходять до нас у снах. Мамі снилося, що тато з Дмитром разом. Що йдуть удвох, тримаючись за руки, обидва в білих сорочках, що ніби світяться. Тато з Дмитром і поховані поряд. У них завжди був особливий зв’язок.
Маленькому Луці, синові брата, сказали, що його тато тепер на небі. Коли привезли труну, Лука спитав: «Мамо, а якщо я дуже-дуже сильно засмучусь, Боженька воскресить мого тата?» Він вирізав з паперу серця і прикріпив їх до труни…
Нещодавно Луці виповнилося сім, і він на своєму дні народження сказав, що хоче бути винахідником. На моє запитання, що би він хотів винайти, дитина відповіла: «Хочу створити робота, у якого замість рук будуть гармати. Так я зможу помститися за тата». Лука ще зовсім дитина, але він вже думає про помсту. Хоча ми ніколи йому такого не казали. Наша сім’я завжди жила в любові та доброті. І навіть зараз, коли мене запитують, чи відчуваю ненависть до росіян, я відповідаю, що ні. Мені їх шкода. Бо колись вони зрозуміють, що накоїли. Усвідомлення цього і буде для них найстрашнішим покаранням.
«Як ми можемо виконувати «Лебедине озеро», коли Москва дає його на підтримку російської армії»?
Ольга каже, що пережити трагедії їй допомогла робота. Це те, що допомагає триматись і зараз.
— Національна опера України відновила роботу ще у травні 2022 року, — розповідає Ольга. — Якби театр був закритий, я б, напевно, збожеволіла. Кажуть, час лікує, але не в моєму випадку. Біль притуплюється, але не зникає. Часто їду на роботу, а перед очима тато, брат. Я згадую наші душевні розмови, рука сама тягнеться до телефону, аби когось з них набрати. А потім розумію, що вже ніколи не зможу цього зробити…
Робота допомагає переключитися. Емоційний контакт із глядачем теж зараз особливий. Коли звучить повітряна тривога, ми перериваємо виступ, усі йдуть у бомбосховища. Але після відбою повертаються — і ми продовжуємо.
Пригадую, як напередодні нового 2023 року ми танцювали «Снігову королеву» для дітей. Через тривогу виступ довелося перервати. Почався обстріл Києва. Ми, артисти, були у своєму укритті, глядачі — у своєму. Я запропонувала колегам піти до бомбосховища, щоб підтримати дітей морально. Як вони зраділи!
Вишикувалася ціла черга з охочих з нами сфотографуватися. Я нарахувала 12 вибухів, але діти їх не чули — вони раділи, що до них прийшли артисти. У нашому укритті тривало життя!
Чимало моїх колег з початком повномасштабного вторгнення виїхали за кордон, де перебувають і зараз. А мені, попри постійні обстріли, в Україні спокійніше. Перебуваючи на початку великої війни в США, я божеволіла через невідомість, від переживань за близьких. А в Україні, хоч як це не парадоксально, мені стало легше. Тут я вдома.
Повернувшись додому у травні 2022 року, я поїхала до Бучі. Мені було важливо побачити все на власні очі. Наживо це було набагато страшніше, ніж на фотографіях — випалені зруйновані будинки, машини, в яких живцем згоріли люди. Ця поїздка лише зміцнила моє бажання залишитись в Україні зі своїм народом.
За кордон приїжджаю на гастролі, метою яких зараз також є збір коштів для України. Ось зараз, у січні, у нас розпочинаються гастролі в Канаді, де заплановано 22 гала-концерти. Ми збиратимемо гроші для фонду першої леді України Олени Зеленської «Надія Україна», які підуть на допомогу нашій країні та на її відновлення. Будемо представляти українську культуру, також будуть уривки з відомих всьому світові балетів «Корсар», «Жизель» та «Дон Кіхот».
З початку повномасштабного вторгнення наш репертуар змінився: театр відмовився від виконання творів російських композиторів. Як ми можемо виконувати те саме «Лебедине озеро», коли Большой театр у Москві дає його на підтримку російської армії? Ми зараз ставимо чудові українські вистави, зокрема, «Лілея», «Лісова пісня» тощо.
Щодо виступів в Україні, то зараз, під час війни, кожен з них став для мене особливим. Під час першого показу номера «Крила України» всі глядачі встали на моменті, коли з’явилися фотографії моїх брата та батька. Думаю, що в Україні немає людини, яку б не торкнулася ця війна. І тому кожен проживає цей танець разом зі мною…
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
