Українці у Новій Зеландії: без фінансової підтримки від уряду, але з перспективою громадянства 

20 червня Європейська комісія проти расизму і нетерпимості (ECRI) оприлюднила щорічний звіт, в якому схвально відгукнулась про зусилля європейських країн із захисту українців. А втім закликала надавати належний захист і підтримку всім шукачам притулку незалежно від етнічної приналежності. Чи дійсно у ЄС приймають українських переселенців охочіше за вихідців з інших країн? Чи змінюється ставлення до українців? Чи відправлятимуть додому українських чоловіків призовного віку та чому попри масштаби переселення в ЄС не вважають українських мігрантів проблемою? Sestry розпитали про це історика, юриста та фахівця з міграції

ЄС жодного разу не назвав це кризою

З точки зору мешканців ЄС, ситуація, що склалася після початку повномасштабної війни, мала абсолютно інший вимір порівняно з міграційною кризою 2015-го року, адже йшлося не про африканські чи близькосхідні країни, а про близьких сусідів, про громадян країни, яка мала статус асоційованої з ЄС країни, яка прямо заявляла про свої наміри інтегруватися до Європейського Союзу, пояснює польський історик та політолог Лукаш Адамський. Два головні чинники, з його слів, загалом склались у велике співчуття з боку європейців, і зокрема поляків, та бажання допомогти:

— Щось подібне, можливо, було в 90-х роках після війн на Балканах. 

Перший чинник — це те, що ця криза була з Європи до Європи, дуже важливою стала культурна близькість. Другий чинник  — відсутність суто географічних бар'єрів

Чимало українців виїхали до Польщі, Словаччини, Угорщини — ці країни мають спільні кордони з Україною. Якщо ми говоримо про попередні міграційні кризи, там завжди був фізичний бар'єр — Середземне море. І Туреччина — свого роду буфер, країна НАТО, яка відділяла Європу від країн, де точилась війна і звідки їхали біженці.

Коли українці з початком російського повномасштабного вторгнення масово поїхали до країн ЄС, в жодній з них це не навали кризою. Так само жодного разу подібне визначення не пролунало в широких колах Євросоюзу, звертає увагу Башак Явчан, керівниця досліджень Групи з питань міграційної політики (Migration Policy Group, Brussels):

— Причин для цього може бути багато. Політичні — активне залучення ЄС до конфлікту через російську загрозу, соціальні — сприйняття культурної схожості українських біженців, а також організаційні — негайне нарощування потенціалу та мереж солідарності для кращого розміщення біженців після прибуття. А ми бачимо, що дискурс кризи виникає тоді, коли насправді існує криза управління.

Також реакція країн, які приймали українців, показала, на що здатен ЄС, коли є бажання. Це також відбилося на просуванні інтеграційної політики країн-реципієнтів, особливо в Центральній та Східній Європі. Хоча ці країни раніше сильно неохоче приймали біженців, вони виявились гостинними до біженців з України. Це заслуговує на похвалу, але, очевидно, залишає бажати кращого. Якщо така політика поширюється лише на окремі групи, це суперечить принципу рівності і створює подвійні стандарти щодо інших груп.

Захоплення українцями, що помалу спадає

Одразу після російського вторгнення в Україну в лютому 2022 Європейська комісія запровадила для українців тимчасовий захист — унікальний правовий механізм, який надає українцям право на проживання та працевлаштування, соціальні послуги та дає свободу пересування в межах ЄС. Цей механізм європейці вперше відкрили для українців і це була дуже вдала ідея, каже адвокат з міграційного права, офіцер ЗСУ Олексій Скорбач:

—  Якщо ми говоримо про статус біженця або додатковий захист, який є в Європі, то це позиції індивідуального захисту. Тобто людина приїжджає в індивідуальному порядку, в неї перевіряють документи, її історію, її країну. І вона доводить самостійно, дуже довго й складно чиновникам з іншої країни, що її вдома переслідують або їй загрожує небезпека. 

Для тимчасового захисту це все непотрібно. Сама об'єктивна ситуація в країні, з якої виїхала людина, вже доводить небезпеку. І що важливо, тимчасовий захист надається масово, не потрібно доводити індивідуальну небезпеку. Такими чином відкидаєтся безліч формальностей, а за таких глобальних катастроф або окупації людина не має можливості зібрати необхідну кількість документів, часом не може зібрати навіть речі. Тому цей механізм — величезний плюс і дійсно показник демократії, адже розрахований на велику кількість людей, які змушені тікати від об'єктивних загроз.

Однак тимчасовий прихисток має свої особливості — насамперед він не передбачає подальшу легалізацію у країні перебування.

Водночас ЄС зацікавлений в якомога ефективнішій інтеграції українців. І тут теж є відмінність між сприйняттям українських громадян та вихідців з інших країн, каже Башак Явчан, керівниця досліджень Групи з питань міграційної політики (Migration Policy Group, Brussels) і посилається на дані досліджень свого центру:
‍

— Українців вважають більш інтегрованими, більше підтримують щодо них інтеграційну політику — та й загалом більше підтримують. А їхні стосунки з громадою, яка їх прийняла, оцінюють як кращі — порівняно з біженцями з країн, що не є членами ЄС

Хоча справа тут не лише в самих українцях, зауважує Башак Явчан і розповідає про цікавий висновок своїх досліджень: 

Шо ефективнішою є інтеграційна політика на місцях, то прихильніше люди ставляться до біженців у своїх громадах

Відтак ефективні механізми реагування на проблеми біженців формують краще ставлення до них в цілому.

На початку повномасштабної війни була величезна хвиля солідарності з Україною, її навіть можна назвати українофілією, вважає польський історик і політолог Лукаш Адамський. Кожен співчував, кожен хотів допомагати. Зараз залишилось розуміння, що люди мусили виїхати з України через злочинну війну Путіна і треба допомагати, але чим довше триває війна, і чим довше перебувають за кордоном українці, тим більше буденних проблем:

— У Польщі, наприклад, якщо запитати пересічних поляків (і це зафіксовано в різних опитуваннях громадської думки), то вони часто кажуть, що їм бракує вдячності від українців, не подобається позиція, мовляв, ви мусите щось для нас робити, ви мусите щось давати. Мені важко судити, наскільки ці претензії обґрунтовані, але така узагальнена думка видна з соціології.

Захист не має зворотної сили

Водночас Лукаш Адамський переконаний, що попри всю подібну соціологію і подекуди суспільне невдоволення, як ЄС взагалі, так і Польща зокрема мають ресурси і бажання допомагати українцям, якщо ситуація з безпекою чи енергетикою погіршиться і ЄС отримає нову хвилю мігрантів з України:

— Я намагаюсь не бути надмірним оптимістом, але мені здається, що саме тут є готовність допомагати. По-перше, ми всі розуміємо, що це не буде якась величезна хвиля, навіть якщо вона буде — на рівні одного, двох, трьох мільйони українців, а з цим і ЄС, і Польща можуть впоратись. Також є переконання, що українська держава вистоїть навіть у складних умовах, а українське населення зможе пережити зиму. Навіть більше:

‍Я б сказав, що українці — ідеальні мігранти і вони не створюють загроз

У цьому контексті, на думку Лукаша Адамського, загрози постають радше перед Україною, адже нова хвиля міграції може підважити внутрішню українську стійкість і збільшити проблеми всередині — адже хтось має працювати, щоб армія могла воювати.

Також Україна вже не перший місяць закликає країни ЄС розглянути шляхи повернення додому українських чоловіків. Консультації стосовно тих, хто виїхав незаконно, тривають, заявив наприкінці червня в інтерв’ю Радіо Свобода міністр внутрішніх справ України Ігор Клименко.  

Україна може звертатися з будь-якими закликами і пропозиціями до Євросоюзу, пояснювати, що у нас не вистачає людей, але є міжнародне право, яке забороняє повертати людей в країни, де відбуваються події, що загрожують їхній безпеці, наголошує адвокат з міграційного права, офіцер ЗСУ Олексій Скорбач:

—  У чоловіків призовного віку є конституційний обов'язок захищати країну, але це обов’язок по відношенню до України. Коли йдеться про іншу країну, постає питання, чому вона має за них вирішувати, як вони повинні виконувати конституційний обов'язок стосовно України? 

Є таке правило, що ви можете не надавати захист від самого початку, але якщо ви вже його надали, то він не повинен мати зворотну силу. І скасування такого захисту може виявитись значно більшою проблемою

Бо всі ці люди, коли отримували тимчасовий захист, отримували його саме тому, що в нашій країни існує небезпека. Питання в тому, яким чином вирішити цю проблему, якщо небезпека не припинилася?

‍Фотографії Shutterstock

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

‍

Внутрішньоєвропейська міграція українських біженців: туди, де легше вижити

За останніми даними Євростату, понад 4,3 мільйона українців мають зараз статус тимчасового захисту в ЄС. Основні країни, які прийняли біженців — Німеччина (1,27 мільйонів), Польща (951 560 осіб) та Чехія (381 190 осіб). Разом з тим є країни, з яких українці масово виїжджають (наприклад, Італія, яку протягом останнього року через бюрократичні складнощі покинуло 18 125 осіб, а це 11,2% від загальної кількості наших біженців в Італії) або переїжджають до інших країн (наприклад, понад 350 тисяч українців мігрувало з Польщі до Німеччини).

Що найбільше спонукало біженців прийняти рішення переїхати з Польщі до Німеччини?

У ході дослідження міграційної платформи EWL та Центру Східноєвропейських студій Варшавського університету речниця EWL Маргарита Ситник повідомила, що до Німеччини переїхали майже 59% тих українських біженців, які в Польщі не працювали й не могли знайти роботу. І в Німеччині вже кожен третій з цих людей має роботу.

Серед основних причин переїзду:

1. У Німеччині привабливіші соцвиплати для біженців з України;

2. Їдуть до друзів і знайомих у Німеччині;

3. Після оплати всіх витрат на перебування в Німеччині залишається більше грошей, ніж у Польщі;

4. У Німеччині вдалося знайти роботу з вищою зарплатою.

— Спочатку люди їхали до Польщі, бо тут у більшості були якісь соціальні зв'язки, бо близько, бо зрозумілі мова, культура, — пояснює Sestry Світлана Шевченко, кандидатка соціологічних наук, старша наукова співробітниця Інституту соціології НАН України. — А далі стали дивитися, чи можна в Польщі влаштуватися, чи в інших країнах це зробити легше. І багатьом у Польщі виявилося дуже важко, деякі люди не впоралися.

Якщо ми говоримо про жінку з дітьми, яких абсолютна більшість серед українських біженців, то їй, щоб прожити в Польщі, доводиться, виховуючи дітей, багато працювати, аби оплатити житло, після чого грошей для себе вже практично не залишається. Для багатьох такий рівень життя значно гірший, ніж був у них в Україні. У Німеччині ж українки можуть розраховувати на більшу соціальну підтримку, що є дуже важливою перевагою.

Чи повернуться в Україну?

— Будь-які прогнози щодо відсотків тих, хто повернеться, зараз не мають сенсу, адже основна маса не має впевненості й перебуває у стані невизначеності, — продовжує Світлана Шевченко. — Менша частина українців, а це переважно сім’ї, в яких чоловік також виїхав, або жінки, які розлучилися, або ті, кому немає куди повертатися, бо їхній дім — на окупованій території тощо. Також хлопці підліткового та призовного віку навряд чи повернуться найближчим часом.

— Спираючись на досвід попередніх воєн, зокрема Другої світової, деякі соціологи стверджують, що вертається приблизно половина з тих, хто виїхав…

— Я б не апелювала до досвіду попередніх воєн. Специфіка цієї міграції українців у тому, що більшість сімей розділені. Чоловіки — в Україні, жінки з дітьми чи без — за кордоном і хочуть повернутися.

Чимало жінок зараз прийняли рішення відмовитися від власного життя і жити заради своїх дітей. І вони планують не своє життя, а життя своїх синів і дочок

До того ж ці жінки часто не мають тут не тільки чоловіка, але й бабусь, дідусів, усіх тих, хто в Україні допомагав їм з дитиною — а отже, можуть покладатися виключно на себе. А це дуже важко.

Що мотивуватиме українців повернутися додому

З тим, що українці за кордоном переважно не схильні будувати чіткі плани щодо свого повернення до України, згодна і Євгенія Близнюк, соціологиня, засновниця і директорка дослідницької компанії Gradus Research.

— Згідно з результатами великого міграційного дослідження нашої компанії, 62% українців не можуть дати точної відповіді щодо свого повернення, — розповідає Sestry Євгенія. — Тим не менш 55% опитаних мають намір повернутися, і найбільшою ця частка є серед тих, хто працює дистанційно на українські компанії (70%) або є тимчасово непрацевлаштованими (68%).

Наявність роботи в Україні чи її відсутність суттєво впливають на те, як українські мігранти адаптуються до життя в країні перебування.

Респонденти, які підтримують робочі зв’язки в Україні або відчувають складнощі у пошуку роботи за кордоном, мають сильніший намір повернутися до України

Коли у березні 2024 року ми спільно з EUAA (European Union Agency for Asylum) і OECD (Organisation for Economic Co-operation and Development) проводили дослідження міграційних намірів українців, то виявили, що 69% опитаних (станом на лютий 2024 року) не релокувалися з місця свого постійного перебування з початку повномасштабної війни, і 23% релокувалися, але вже повернулися.

Що стосується тих українців, які обдумують можливість релокації, то їх частка станом на травень 2024 року склала 41%. Це тільки ймовірність, а на рішення емігрувати за кордон суттєво впливають такі безпекові пуш-фактори, як загроза життю і здоров’ю, як власному, так близьких (76%), можлива окупація їхнього регіону (72%), відсутність чи втрата житла (63%) тощо. А до найпоширеніших пул-факторів, які навпаки стримують від релокації, респонденти віднесли нестачу грошей для переїзду (41%), соціальні зобов’язання в Україні (34%) та нестачу стабільної роботи і доходів в бажаній країні релокації (29%).

Що стосується тих респондентів, які остаточно планують залишитися в країнах тимчасового перебування, то, як і з ймовірністю релокації українців за кордон, поки що не можна спрогнозувати точно: це радше не остаточні рішення, а тимчасові наміри, які під впливом зовнішніх змін теж можуть змінитися.

— Чому люди хочуть повернутися?

— Серед раціональних причин переважає бажання мати стабільну роботу за спеціальністю. Так, коли ми у 2023 році проводили дослідження впливу міграційних процесів на бізнес, то виявили, що у сферах діяльності опитаних українців відбулися зміни: до повномасштабного вторгнення більшість працевлаштованих респондентів була задіяна в сферах освіти та навчання, інженерії, науки, технологій, економіки та фінансів, комунікацій тощо, і тільки 4% опитаних працювали технічними чи будівельними робітниками. Після повномасштабного вторгнення ми зафіксували, що респонденти, які знайшли роботу за кордоном, зробили це переважно в будівельній (14%) чи cleaning-cферах (10%).

До раціональних причин для повернення можна віднести і культурні та мовні відмінності — так, 46% респондентів володіють англійською мовою на початковому рівні або нижче середнього, що може бути достатнім для побутового спілкування, але не для роботи. Звісно, мовні складнощі стосуються не тільки англомовних країн: в дослідженні 2023 року ми зафіксували:

43% відчувають складнощі з роботою, бо не розмовляють місцевою мовою

Це, безсумнівно, стимулює українських мігрантів обдумувати повернення до України.

Що стосується нераціональних причин, то до них відноситися бажання возз'єднатися з близькими і знову відчути себе в знайомому психологічному середовищі зі зрозумілими мовою, звичками і традиціями.

Повернутися, аби втілити свої давні мрії на батьківщині

— Які аргументи у тих, хто вирішив залишитися в Європі? Чого їм бракує, крім безпеки?

— Варто враховувати, що за даними міграційного дослідження Gradus Research, 58% респондентів вважають невпевненість щодо майбутнього своїх дітей пуш-фактором для того, щоб релокуватися з України — зараз цей чинник займає четверте місце, і йому передують тільки безпекові (загроза життю, можлива окупація регіону проживання, втрата житла тощо).

Крім того, серед тих, хто живе за кордоном з дітьми до 18 років, намір повернутися в Україну є дещо нижчим (55%), ніж серед тих, хто перебуває там без дітей (63%).

Один з ключових аргументів залишатися в країнах тимчасового перебування — можливість забезпечити якісну освіту для своїх дітей і бути більш впевненими в їхньому майбутньому

— Категорія тих, хто завис у шпагаті між країною, де безпечно дітям, і Україною, куди тягне серцем — що можна сказати про неї? Чим можна допомогти?

— Важливо давати людям перспективи розвитку — їхня відсутність підсилює страх невизначеності. Тож бізнесу і державі варто об’єднувати зусилля, щоб переконувати українців, що в нашій країні вони можуть ставити цілі, досягати їх і забезпечувати і себе, і своїх дітей всім необхідним. Оскільки питання освіти дітей стає все більш важливим, варто зосередити увагу на створенні додаткових навчальних програм з можливістю для молоді здобути перший волонтерський чи робочий досвід, партнеритись з міжнародними молодіжними громадськими асоціаціями і залучати школярів у їхні проєкти, а для студентів, наприклад, пропонувати можливості стажування в українських компаніях з подальшим працевлаштуванням. Таким чином створюються можливості, навколо яких будуються цілі і конкретні плани, з якими приходять визначеність і поштовхи для кар’єрного і особистісного розвитку в Україні.

— Чи є речі, які вас здивували у відповідях опитуваних? Які?

— В останньому міграційному дослідженні Gradus Research ми виявили, наскільки великий важіль впливу на міграційну поведінку українців здійснюють емоційні фактори. Ми їх класифікували як «ностальгічні». І до них, крім возз'єднання з близькими, відносяться також можливість займатися улюбленою справою в Україні, втілювати давні мрії чи робити свій внесок у Перемогу. Звісно, безпекові ризики стримують українських мігрантів від повернення, проте вони, безумовно, прагнуть цього психологічно.

— Чим відрізняються відповіді 2022 року, 2023 і 2024? Які тенденції?

— Серед ключових тенденцій те, що українці за кордоном стають все менш оптимістичні у своїх прогнозах щодо тривалості повномасштабної війни. 43% українських мігрантів у 2023 році зазначили, що активні бойові дії розтягнуться на роки, а у 2024 році частка респондентів, яка розділяє таку ж думку, збільшилася до 53%.

Також очікувано, що опитані українці за кордоном зі збільшенням тривалості війни стають більш невизначеними у термінах свого повернення — 62% респондентів у 2024 році не впевнені, коли саме зможуть емігрувати назад в Україну, тоді як у 2023 році їхня частка складала чи не вдвічі менше — 36%.

‍

«Знаєш, про що я подумала? Ми ніколи більше не зустрінемося після війни. Бо цю війну з нас так просто вже не вийняти», — промовляє, поправляючи сукню, київська знайома, яка проїжджає Варшаву в напрямку літературної резиденції у Вроцлаві й за кілька днів повертатиме назад. 

Ми їмо полуничне морозиво у Варшаві, біля фонтану хлюпаються діти. Звичайний початок літа у безтурботній польській столиці. Здається, для всіх, але не для нас з нею.

Польський люд засвоїв просту істину: якщо бачиш заплакану людину — не заважай, не допитуйся. Може, то просто українка в своїй українській реальності. Ось офіціант самими очима запитує, чи все у нас в порядку, а підійти не наважується. І я так само йому дякую — очима. 

«Загроза балістики триває до відбою», — пише миколаївський Ваньок. І ми за сотні кілометрів чекаємо закінчення тривоги у містах, які нам рідні. «Ракета Іскандер-М припинила існування в межах Одеського району», — видихаємо, щоб знову вдихнути. Полегшення тимчасове. І воно зовсім не залежить, чи запустять росіяни зараз іще ракет. Воно не минає. 

Ми всі проживаємо хронічний стрес, замішаний на травматичному досвіді втрат і залишення, прощання й обірвання зв’язків

Він не залежить від того, хто де переживає війну — в Україні чи за кордоном. 

Під час зустрічі з українськими жінками у Варшаві психологиня Олена Любченко, експертка у сфері психології розвитку, відносин та емоційної компетенції, наголошує на тому, що ми всі зараз перебуваємо в стані постійного тривалого стресу, з яким самотужки можуть справитися лише одиниці. 

До слова, помірний стрес робить життя якісним — дає змогу балансувати між тривогою і нудьгою, сприяє внутрішній мотивації, підштовхує рухатися далі, щось робити і діяти. Коротше кажучи, жити. А ще він допомагає розвивати психологічну стійкість до щоденних викликів — як загрубіла шкіра рук, які вже не бояться фізичної праці. Часом це стосується і сердець. Але наш стрес — інший.

За словами Олени Любченко, розвивати у собі резильєнтність — оптимальний спосіб не зламатися і не загрубіти у складних обставинах, в яких нині перебувають усі без винятку українці. 

Резильєнтність — це одночасно стійкість і гнучкість, а також здатність відновлюватися. Як правило, це вроджена особливість. Вона ґрунтується на сімейних цінностях, родинних зв’язках, переконаннях. Але це також навичка, яку можна в собі розвивати. 

Утім, є нюанси.

Ми можемо бути стійкими й буденно сприймати новини про нові обстріли, а потім у чужій вітрині побачити чашку, схожу на свою із власного розтрощеного дому. І ось наша стійкість знову збоїть

Я не знайшла у мережі жодного дослідження резильєнтності, де б йшлося про воєнні часи або українців у війні. Останнє із західних досліджень стосується здатності справлятися з щоденними викликами і стресами під час епідемії COVID-19. Понад дві тисячі учасників, які непогано впорались із викликами, оприлюднили свої способи на зняття стресу і загальнолюдських потрясінь. Їх було об’єднано у сім стратегій: 

Стратегія сенсу і мети включає твердження: «Я робив те, що вважав правильним у повсякденному житті», «Я переконаний, що виріс у позитивному ключі завдяки життєвим викликам», «Я докладав зусиль, щоб позитивно дивитися в майбутнє». 

Стратегію духовності обирають люди, які борються з викликами за допомогою медитацій, віри й молитви. 

Стратегія когнітивної та емоційної гнучкості передбачає приділення часу розумінню власних емоцій, зосередження на тілесних реакціях і сповільнення, аби боротися з негативними емоціями. 

Стратегія «Мозок і фізична підготовка» спонукає приділяти час власним хобі й інтересам, читати й слухати нове, навчатися й здобувати знання.

Стратегія рольових моделей полягає в тому, аби орієнтуватися на наставника, учителя, друга, отримувати поради, як справлятися з труднощами. Або ж стати таким наставником для інших. 

Стратегія надання соціальної підтримки дозволяє долати труднощі і стреси завдяки підтримці інших людей. 

Стратегія зіткнення зі страхами стосується найсильніших і вимагає прямо протистояти своїм побоюванням і проблемам, намагання щось змінити. 

Одна або декілька цих стратегій на власну резильєнтність дозволяє «прокачати» витривалість до життєвих викликів й незабаром трансформується у спосіб швидко протидіяти стресам у часи турбулентності. Очевидно, найдієвішу стратегію у власний спосіб «вигрібати» зі складних життєвих обставин можуть підказати психологи. Втім, є нюанси.

— У нас не надто розвинена культура звертатися до психолога, проживати свої емоцій, — резюмує Юлія Черкашина, нейропсихологиня, експертка Центру психологічної підтримки та розвитку українських біженців у Польщі.

— Українці за кордоном обтяжені ще й додатковим почуттям провини і синдромом того, хто вижив. І що більше їм дорікають, що вони й досі залишаються за кордоном, не підтримують їхнє право на вибір, то сильніше і негативніше вони переживатимуть власні рішення 

«Якщо ти не випилявся із цього життя, отже, чудово собі даєш раду», — чорний гумор, який став українською реальністю. «Я ще жива чи ні?», — питання, яке щодня ставлять собі українки у кожному куточку України та Європи. Пильно дивляться на себе у дзеркало, поправляють волосся, одягають сукні й вирушають опановувати іноземні мови, розбиратися з незрозумілими законами, гамувати дитячі тривоги іграми й розвагами. І донатити на ЗСУ, звісно. 

‍

Фотографії Shutterstock

‍