Ксенія Мінчук

Вісім відремонтованих квартир для біженців передала Кракову організація Habitat for Humanity Poland. Вона реалізує проєкт «Агенція соціальної оренди», в межах якого квартири будуть передані тим, хто найбільше потребує підтримки. 

На ремонт восьми квартир пішло близько 900 000 злотих. Витрати покриті урядом Швейцарії та Агентством ООН у справах біженців (UNHCR) у межах проєкту «Заходи з соціальної та економічної інтеграції, зміцнення та забезпечення доступу до соціального житла для біженців». У результаті співпраці чотири квартири отримають мешканці Кракова, інші чотири — біженці з України. Вартість такої оренди значно менша за середню ціну на ринку житла. 

Заступниця президента Кракова Марія Кламан розповіла, що квартири будуть передані на умовах комунальної оренди:

— Житловий фонд Кракова невеликий: частка квартир, що належать місту, становить лише 3%. Це найменший показник серед великих міст Польщі. Ціни на оренду житла в Кракові зростають і поступаються лише Варшаві. Тому з соціальним житлом досить складно. 

Рішення про створення у Кракові Агентства соціальної оренди очікується наступного року, але я хочу запевнити вас, що ми будемо всіляко підтримувати житлову політику в Кракові за допомогою соціальних програм. 

‍Філіп Леклерк, генеральний директор UNHCR у Європі, вважає, що такі поєкти є особливо важливими для українських біженців зараз. Тому що перше питання, яке постає перед людьми, які тікають від війни в Україні, це питання житла: 

— Саме тому ми вирішили долучитися до цього проєкту. Програма працює в деяких країнах Європи. Вона адаптована під кожну країну, тому що всюди своя специфіка. Важливо комунікувати всередині суспільства, а також уряду із суспільством. Розуміти запити та виклики. Тільки в єднанні можливе покращення життя. Ми бачимо, що таке єднання працює — сьогодні Краків отримав 8 відремонтованих квартир для людей, які цього так потребують. 

Як взяти участь у програмі й отримати соціальне житло?

‍Марчін Марил, програмний директор фундації Habitat for Humanity Poland вважає, що Агентства соціальної оренди є особливо важливими ініціативами в нових реаліях життя. 

— Ми працюємо з темою соціального житла понад 10 років. Перший проєкт з’явився у Варшаві. Вартість житла зараз досить висока, чимало людей не можуть потягнути такі суми. Агентства соціальної оренди допомагають людині в новій країні.

Правила участі у програмі соціального житла визначає уряд конкретного міста, і в Кракові умови поки не прописані. Сподіваюся, вже до кінця року це стане відкритою інформацією. 

У Варшаві для того, щоб стати учасником програми, ви повинні відповідати наступним критеріям:

1. Підтвердження перетину кордону після 24 лютого 2022 року.
2. Проживання заявника перед приїздом до Польщі у зоні бойових дій. Карта зон бойових дій оновлюється на основі інформації з відкритих джерел.

Також заявники повинні належати до однієї з наступних груп:

1. одинокий батько/мати/опікун з дитиною або дітьми, який може і хоче працювати або влаштувався на роботу;
2. багатодітна сім’я, в якій хоча б один дорослий може і бажає працювати або влаштувався на роботу;
3. домогосподарство, в якому проживає особа з інвалідністю разом з непрацездатним опікуном;
4. домогосподарство, котре складається з непрацездатних осіб пенсійного віку (60+).

Фотографії: Bogusław Świerkowski & Habitat for Humanity

Іспанія оговтується від урагану DANA, який забрав мінімум 217 людських життів, чимало людей зникли безвісти. 29 жовтня 2024 року в автономній спільноті Валенсія стався несподіваний і дуже стрімкий потоп. Зливи не припинялися всю ніч, річки вийшли з берегів, деякі мости було зруйновано, окремі міста відрізано від транспортного сполучення. Високошвидкісне залізничне сполучення між Мадридом і Валенсією відновлять не раніше ніж за 15 днів. Уряд направив до постраждалих регіонів найбільшу в історії мирного життя країни кількість військових.

Негода не відступила — дощі продовжуються, оголошено про небезпеку помаранчевого рівня в регіонах Мурсія, Каталонія та Валенсійське співтовариство. Інтенсивні дощі зумовлені явищем gota fria — ураганом із сильними опадами, що відбувається раз на кілька років восени вздовж іспанського узбережжя Середземного моря.   

У 1957 році місто Валенсія вже зазнавало подібної катастрофи. Тоді через повінь загинуло понад 300 людей. Уникнути повторення трагедії у місті допомогла зміна інфраструктури річки Турія. На жаль, це не врятувало замістя й інші регіони.

Sestry поговорили з українцями, які опинилися в епіцентрі урагану DANA. А також з тими, хто одразу включився в активну допомогу іспанцям у цій трагедії.

«Вода йшла так швидко, наче десь відкрили кран»

Вікторія Ільчі, яка приїхала до Іспанії з Києва через війну, розповідає, що у самій Валенсії не було жодних ознак урагану. Тому ввечері 29 жовтня вона спокійно поїхала до магазину ІКЕА, що за 10 кім від Валенсії.

— Було близько 20.00, коли я приїхала, — все було тихо й спокійно, — розповідає Sestry Вікторія Ільчі. — Аж за 20 хвилин в магазині оголосили прохання перепаркувати машини на верхній паркінг, бо почала підніматись вода. Я не одразу зрозуміла цього оголошення, бо іспанську поки розумію неідеально і в моєму лексиконі не було слова «повінь» — inundacion. Коли я пішла переставляти автівку, води на нижньому паркінгу було вже по коліна і вище шин. І поки я виїжджала на верхній рівень, вода піднялась вже до скла!

Вода дуже швидко прибувала. Її прийшло так багато, ніби десь кран відкрили. Моя автівка залита водою. Думаю, працювати вона більше не буде. Але найголовніше — я жива. Те, що я опинилася в ІКЕА  — найкраще, що могло зі мною тоді статися.

Бо ті, хто був на той момент на дорозі, постраждали найбільше. Машини ніби стали пасткою для людей. Якби я виїхала трохи раніше, може, і не говорила б зараз з вами...

Я переночувала в ІКЕА. На підлозі. Працівники надали нам усе необхідне. Змінний одяг, матраци для сну, ковдри, подушки, капці. Нагодували теплою їжею. Феноменально спрацювали. І не тільки у цьому. Вони постійно витягували людей з вулиці. Як могли. Канатами, руками. Усі долучалися до рятування. Когось врятували, когось, на жаль, ні. Я бачила людей, які трималися за стовп протягом 7 годин. У холодній воді. І кричали «Help!» — «Допоможіть!» Але вони були настільки далеко, що їм не могли допомогти. Вода зносила все на своєму шляху.

В ІКЕА я поїхала сама, мої діти залишилися вдома з нянею. Ми живемо у самій Валенсії, де нічого не відбувалося, але страшно все одно було. Я тут — діти там. Коли зрозуміла, що доведеться ночувати в ІКЕА, попросила друзів, щоб вони забрали дітей до себе на ніч. Молодший син не дуже перелякався, а от донька не спала всю ніч — переживала.

Зранку вода зійшла. Людей почали евакуйовувати (рятувальні операції не проводилися до того, як вода пішла). Дорога була заблокована, виїхати було неможливо. Тож ми чекали. Десь о 13.00 годині мені вдалося виїхати. Те, що я побачила дорогою, це армагеддон. Тисячі побитих машин, розкиданих по дорозі. Всюди глина. Відчуття катастрофи. Знаю людей, які й досі не знайшли своїх близьких.

Зараз усі включилися в допомогу. І іспанці, і українці. Дуже багато українців. Збирають одяг, продукти, кошти. Надають тимчасове житло тим, хто втратив домівки. Або просто виходять розгрібати завали. Руками.

«Дівчина трималась за вікна нульового поверху. Її зносило водою. Ми кинулись на допомогу»

Ігор з Житомирської області працює в Іспанії вже кілька років. Живе в окрузі Бенетусер, провінція Валенсія. Під час повені Ігор із сусідом рятували дівчину від повені. Своє прізвище Ігор попросив не називати, адже не вважає себе героєм.

— Ми, українці, — народ, підготовлений вже, здається, до всього, — каже Sestry Ігор. — Величезний потік води заскочив мене вдома. Я дивився новини, але не приділив їм належної уваги. Продовжив працювати. Згодом у квартирі зникло світло, і я вийшов на свій балкон на 4 поверсі. І побачив, що дорогами стрімко несеться вода. Тоді води було десь по коліно. За 5 хвилин потік вже зносив автівки. Все розвивалось дуже швидко.

Світла, зв'язку, інтернету, води в кранах незабаром уже не було. Я опинився заблокованим у квартирі. Спостерігав за цим жахом з балкона. І раптом побачив, що вода вже затопила нульовий поверх нашого будинку. І що мій сусід Володимир (теж українець) намагається витягнути з води дівчину, яку зносило потоком. Вона трималася за вікна нашого нульового поверху. Я зрозумів, що треба допомогти.

На той момент нульовий поверх вже був затоплений майже до стелі. Ми намагалися розбити скло вхідних дверей (скло було броньованим, тому це було непросто). Хвилин 5 вдвох вибивали ті двері. На якийсь момент мені навіть здалося, що ми не справимося. Але нам вдалося. Ми витягнули дівчину й потім затягнули до нашого під'їзду. Вона виявилась іспанкою. Тому ми відвели її до сусідів-іспанців, і далі допомагали їй вже вони.

«Тисячі людей ідуть пішки, аби допомогти»

Ганна Крючкова з Кривого Рогу була вражена наслідками урагану DANA і включилася в допомогу постраждалим:

— О 6.00 я відвела дитину в школу і поїхала на роботу. Бачила, що деякі будівлі обгородили стрічкою. Щоб люди не ходили близько до дахів, бо щось могло впасти просто на голову. Але таке тут часто роблять. Близько 8 ранку пролунала перша сирена. На той момент уже були значні затоплення. Але дощу — ні краплини. Ми бачили, що відбувається, у соцмережах. У центрі Валенсії нічого не було, тільки сильний вітер.

Моя керівниця їхала вздовж порту Картахена. Розповідала, що вода йшла дуже стрімким потоком, постійно лунала сирена. Вона ледь вибралась.

І тільки коли друзі, колеги, знайомі стали надсилати відео того, що вони бачили в передмісті, прийшло усвідомлення, що просто зараз стихія забирає сотні життів. У ту першу ніч я не змогла заснути. І допомогти нічим теж не могла. Відчуття безсилля з’їдало мене зсередини.

Вранці наступного дня ми зібралися в офісі — ті, хто зміг добратися. І вирішили, що будемо допомагати Іспанії у цій трагедії. Стали телефонувати в служби Червоного хреста, лікарні, точки збору допомоги. Ми хотіли з’ясувати запит — що саме зараз потрібно. Всюди був хаос — ніхто не розумів, що робити. Ми навіть в консульство України їздили, аби дізнатися, чим можемо бути корисними. Зрештою ми відкрили точки збору гуманітарної допомоги в трьох містах: Аліканте, Бенідорм, Валенсія. Я працюю у великій агенції нерухомості, тож ми змогли собі дозволити надати такий обсяг допомоги. Ми навіть зняли одну нашу будівельну бригаду з об’єкта та відправили на допомогу українському бізнесу розгрібати завали, спричинені ураганом. Закупили інструменти, провізію — все необхідне.

Я бачу, що зараз дуже багато українців включилися в допомогу Іспанії

Підприємці збирають допомогу та розвозять її постраждалим. Допомагають розчищати дороги. Сполучення між містами порушено. Сотні машин залишилися просто на дорогах. Як кладовище автівок. Загинуло також чимало тварин. В епіцентрі руйнувань люди ходять в масках, бо відчувається трупний запах. Ми намагалися потрапити туди, але нас не пропустили поліцейські.

Ситуація виглядає, як фільм жахів. Але люди — неймовірні. Зараз до постраждалих міст, куди неможливо доїхати автівками, тисячі людей ідуть пішки, аби допомогти.

Мар’яна пішла на військову службу в один із підрозділів морської піхоти ще у 2018 році. Там вона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, військовослужбовцем Нацгвардії. Навесні 2022 року Мар’яна потрапила у полон — на третьому місяці вагітності. Поблажок у зв'язку з її станом росіяни їй не робили. Але саме дитина допомогла їй тоді триматися. Бо «мама не може здаватися».

22 вересня 2022 року Мар’яну Мамонову, яка перебувала на 9 місяці вагітності, обміняли. Це той самий обмін, коли Росії віддали Віктора Медведчука. Разом з нею додому повернулись 214 українських воїнів, які боронили Маріуполь. За 3 дні після повернення з полону Мар'яна народила дівчинку.

Зараз Мар’яні 32. Вона — мама, волонтерка, психотерапевтка й засновниця благодійного фонду, який спрямований на допомогу жінкам, які пережили російський полон. За її словами, допомога жінкам, які пережили російську неволю, стала її місією.

«У полоні лякали, що заберуть у мене дитину й відправлять до дитячого будинку»

Ксенія Мінчук: Розкажіть, як ви відновлювались після полону? Що вам допомогло?

Мар'яна Мамонова: Я народила одразу після повернення з полону. Тому на адаптацію у мене не було часу. А коли дочці виповнився рік і я потроху почала виринати, стало емоційно дуже складно. Бракувало ресурсу на здорове материнство. Я зрозуміла, що мені потрібна допомога і звернулась до психотерапевта. Працюю з ним до сьогодні.

До пережитого в полоні постійно щось повертає.

У мене були сни — жахіття. Я не могла спати. Коли донька вночі прокидалась, ми вмикали нічну лампу для малюків. І тоді вже не могла спати я. Бо в колонії ми постійно спали з увімкненим світлом

У полоні людина витрачає всі свої ресурси на виживання. Ти не аналізуєш, не рефлексуєш — ти виживаєш. А коли виходиш звідти, починаєш усе обдумувати. Неодноразово я ставила собі питання: як я все це пережила? Мабуть, народилась у сорочці.

Разом з тим дитина любить тебе безумовно, і ця любов дуже мотивує на нові звершення. Моя дитина дає мені сили, коли, здається, їх вже геть немає. Приходиш з роботи і хочеться просто лягти камінчиком, але ні — треба погратися з донькою. І незабаром усвідомлюєш, що у цих іграх відновлюєшся.

— Як з вами поводились у полоні?

— Спочатку я думала, що мене швидко обміняють, бо я ж вагітна. Але так не сталося. Я дуже переживала, що мене можуть вивезти на територію Росії, де відбувають термін жінки, які вчинили тяжкі злочини. Мене цим лякали — казали, що відправлять туди, я там народжу, у мене заберуть мою дитину, я залишуся в тій колонії, а моє маля відвезуть до дитячого будинку. Цього я страшно боялася. І стала боятися ще більше, коли мене перевезли до лікарні в Донецьку — там я зрозуміла, що такий сценарій реальний. В Оленівці була подібна історія. Жінка хотіла виїхати з Маріуполя, її з місячною дитиною затримали на фільтраційному пункті. Привезли в Оленівку, а дитину вивезли у невідомому напрямку. Іншу вагітну жінку забрали до Таганрогу, повернулася вона вже не вагітною, бо до неї застосовували фізичні тортури.

Я переживала, що страх і адреналін, які я постійно відчувала, вплинуть на здоров'я дитини. Разом з тим моя дитина допомагала мені триматися. Я не мала права здаватися заради неї. «Мама мусить бути сильною», — думала я тоді. Погладжувала живіт, розмовляла з донькою.

У полоні я багато мріяла. Фантазувала, де буду гуляти, як буду пити лате і їсти пончики з вишнями, яких мені надзвичайно сильно хотілося. Я трималася за ці фантазії

Ще я складала в голові список справ, які мені треба буде зробити, коли повернуся з полону. «Ти мусиш повернутися», — говорила я собі щодня.

— Чи є у вас спостереження, чому одні витримують полон, а інші — ні? Маю на увазі психологічно.

— Дуже важливий внутрішній стрижень. Якщо він є, людина витримає. Там, у полоні, постійно тиснуть не тільки фізично, а й психологічно. Наприклад, кожного дня кажуть, що ми нікому не потрібні, про нас усі забули, що Україна не збирається нас обмінювати. «Якби ви були комусь потрібні, вас би уже обміняли», — говорили нам. Але внутрішній голос говорив інше. Що все це маніпуляція. Що це кажуть люди, які на нас напали, які нас вбивають і руйнують життя мільйонів людей. Ненаситні, ненажерливі тирани. Як можна їх слухати? Чи можна очікувати від них правди? Ні. Але коли щодня протягом 2-3 років тобі повторюють одне й те саме, в якийсь момент закрадається сумнів — а, може, вони все ж праві і я дійсно нікому не потрібна?

Мені допомагали підтримка та співпереживання інших ув'язнених. Спільна боротьба підтримувала нас усіх. Без почуття гумору також, напевно, можна було б з’їхати з глузду.

Всі у полоні знали, що я вагітна, намагалися мені допомогти. У мене з'явилися там друзі. Вісім дівчат, яких поміняли нещодавно, приїжджають на реабілітацію до Львова і завжди хочуть мене бачити, просять, щоб я приходила на зустріч зі своєю дитиною: «Хочемо побачити малюка, якого ми підгодовували, коли були з тобою в полоні».

Їм в колонії здавалося, що мені важко. А мені здавалося, що важко їм

Вони дивилися не мене й казали: «Якщо Мар'яна тримається, то ми й поготів не можемо здатися». Я була для них рятувальним кругом.

«Понад усе звільнені з полону хочуть побути зі своїми близькими»

— Розкажіть про свій фонд, який ви створили, щоб допомагати звільненим бранкам. Кому саме і чим ви допомагаєте?

— Я працюю психотерапевтом у реабілітаційному центрі «Незламні» — з людьми, які пережили полон, і тими, хто має бойові травми. Знаю багатьох спеціалістів, тож зібрати професійну команду мені було нескладно. Обирала колег — як для себе. Важливо, щоб це була емпатична, надійна, високопрофесійна команда.

Мета нашого фонду допомагати жінкам, які пережили полон. Допомагати реабілітуватися: ментально, фізично, духовно. Це робота із психологами, психотерапевтами, у групах — над тим, аби знову відчути себе жінкою та жити щасливе життя. Цей наш напрямок ми назвали Heelme.

Також надаємо допомогу вагітним дружинам військовослужбовців, вагітним ветеранкам і вагітним, які втратили чоловіків на війні. Цей проєкт називається Mommy and baby. Будемо надавати жінкам пакунки для новонароджених дітей. В них буде продукція як для дитини, так і для мами. Бо зазвичай, коли жінки народжують, подарунки приносять для дитини, а про маму забувають. Звернень щодо цих пакунків — близько 3 тисяч.

Для того, щоб отримати допомогу нашого фонду, треба заповнити гугл-форму. Обов'язково треба мати УБД (посвідчення учасника бойових дій, — Ред.), свідоцтво про шлюб (якщо це допомога дружині військового), свідоцтво про народження (якщо це допомога для новонародженої дитини військовослужбовця).

— З якими саме симптомами звільнених доводиться працювати вашим психотерапевтам?

— Мені як психотерапевтці доводиться працювати з різними симптомами. Це неконтрольована агресія, постійне занурення в події минулого, нав’язливі спогади. Звісно, це розлади сну, порушення пам’яті та швидка втомлюваність. Постійне або періодичне відчуття напруги та тривоги. Притуплення або відсутність емоцій.

Досить часто люди, які повертаються з полону, не відчувають радості й задоволення від життя

Це приходить або одразу, або за 3-4 місяці після повернення. Часто у людей розвивається соціальна відчуженість. Іноді навіть асоціальна поведінка. Працювати з усім цим дуже непросто. Але необхідно.

— Що, на вашу думку, треба змінити в українському законодавстві, щоб полегшити життя людей, які повернулися з полону?

— Багато чого треба поміняти. Наприклад, люди, які пережили полон, мають обов'язково проходити реабілітацію. Але ті, хто повертається на службу після полону, на реабілітацію не потрапляють.

Командири, які не пережили полону, не розуміють військових, які пережили. А це не лише складно — це небезпечно. Звільненим обов'язково потрібна додаткова реабілітація. Бо війна — це тригер

Велика проблема — люди повертаються з полону, і їх закривають на карантин у шпиталі, обмежуючи контакт із соціумом. І це чергова травма. Ти приїжджаєш з неволі, а тебе знову закривають. Це як вирвався з одного полону і потрапив до іншого.

Понад усе звільнені з полону хочуть бачити своїх близьких і рідних. Обійняти їх, поговорити, усвідомити, що їх люблять, що за них боролись і чекали. Це дає внутрішній ресурс. Бо це підтвердження того, що ти не дарма тримався. Тільки після того, як люди побули з родиною, їх можна відправляти на реабілітацію. На жаль, зазвичай звільнених полонених одразу закривають у лікарнях, до того ж до них приїжджають спецслужби для допитів. Така процедура ніколи добре не впливає на людину.

Пережитий полон — це на все життя. Це ніколи не закінчується. Наслідки залишаються назавжди. Неможливо одним разом це вилікувати. З цим потрібно вчитися жити. Тому реабілітація для людей, які його пережили, необхідна. Вона допомагає людині повернутися до нормального життя, а військовому — бути ефективним.

«У російському полоні перебуває мінімум 400 українок»

— Допомагати жінкам, які повертаються з полону, — дуже відповідальна справа. Але я не боюся цієї відповідальності. Я розумію таких жінок, бо є однією з них. Дуже хочеться дати їм те, чого я не змогла отримати.

Коли минає ейфорія повернення, починається буденне життя, в якому постійно необхідно щось «вигрібати». А ресурсу, сил на це — немає

Наш фонд відрізняється тим, що дійсно знається на реабілітації жінок, які пережили полон. Зараз ми шукаємо інвесторів, а взагалі в моїх планах — автономія. Сподіваюсь на те, що люди зрозуміють важливість нашої ініціативи. Бо ми допомагаємо тим, хто віддав найцінніше — свою свободу задля захисту України.

Ці люди пережили 14 видів тортур із 16 існуючих. Це зламані люди

Ми маємо допомогти їм знову стати цілісними. У російському полоні зараз перебуває близько 400 українок. І це приблизна цифра. Точної цифри не знає, напевно, ніхто.

Дуже багато полонених помирають через тортури, частина переходить на іншу сторону через російську пропаганду чи погрози. Кожного дня ми втрачаємо українців — це катастрофа. Мені б хотілося, щоб більше людей і ініціатив долучалися до обмінів полонених. Закликаю боротися за кожного. Інакше ми програємо цю війну. А ми не маємо права цього допустити.

«Мій друг був у полоні. Його звільнили минулоріч»

— Час від часу я їжджу до України, але зазвичай потягом, автобусом чи автівкою, — розповідає Кацпер Шєніцький. — Цього разу захотілося зробити дорогою щось корисне. Мене надихнула історія естонського депутата Крісто Енн Ваґа, який подолав 1700 кілометрів на велосипеді з Таллінна до Києва, щоб допомогти ЗСУ. Він сказав: «Війна знаходиться від Естонії за одну велоподорож». Ця фраза сильно вплинула на мене. І я вирішив теж поїхати — тільки від Варшави.

Фізично я не готувався, адже у мене є досвід їзди на велосипеді на великі дистанції. У 2013 році ми з батьком їздили 800 км узбережжям Балтійського моря у Польщі. Для мене не проблема проїхати понад 100 км за день.

Хочу привернути увагу до теми українських військових, які знаходяться в полоні. Знаю, що в Україні ця тема — чутлива та важлива. Але поза Україною, на жаль, вона нешироко висвітлюється. Разом з тим для мене тема полонених має особисте значення. Мій друг був у полоні. Його звільнили минулоріч. Те, що він мені розповідав, жахливо: голод, катування, знущання... Я бачив світлини його поранень — ніхто не має такого переживати. Зараз він проходить реабілітацію, потроху повертається до соціального життя, працює в Силах оборони. Саме тому ми з командою Stus Collective вирішили організувати кампанію з метою збору коштів для реабілітації людей, які повернулися з неволі. І моя велоподорож — спосіб привернути увагу до цього збору. Ще до мого виїзду ми організували у Варшаві вечірку для підтримки збору, а потім робили також велозаїзд Варшавою.

Ми з друзями ще на початку повномасштабного вторгнення вирішили, що будемо допомагати українцям. Телефонували на різні склади, шукали допомогу біженцям і військовим. Я написав листа голові Обласної військової організації. Після чого вже 26 лютого 2022 року ми відправили наш перший вантаж.

А потім я познайомився з відомим волонтером Олексієм Руденко. І разом з ним ми організовували відправлення для українських військових різних вантажів за маршрутом Вільнюс-Варшава-Львів. За перші пів року великої війни, коли я займався виключно волонтерством, ми передали в Україну щонайменше 20 одиниць транспорту різного типу і з різним обладнанням.

Одночасно з цим ми почали влаштовувати різні культурні заходи, спрямовані на інтеграцію українських біженців у Польщі. Робили благодійні виставки, рейви, перформанси, акції протесту біля російського посольства тощо.

Тобто працювали у двох напрямах: відправка вантажів для військових і організація різноманітних подій для українців. Усі мої думки були довкола цих справ. Зрештою заснували організацію, яка називається Stus Collective — тобто «Колектив СТУСа».

«Через кордон мене перевезли дві українки, вражені моєю історією»

— Я їхав, зупиняючись тільки для відпочинку. І зустрічав дорогою добрих людей.

Наприклад, першої ночі зупинився у кемпінгу, де заздалегідь забронював собі місце. Дорогою зателефонував і кажу, що буду за 3-4 години, бо їду велосипедом. Мене чекали. Зустріли. Стали розпитувати, хто я, звідки і куди їду. І коли я розповів, мене запросили за стіл, пригостили теплою їжею. Дуже підтримали мене та мою ініціативу. Задонатили на наш збір. Навіть більше — не взяли з мене оплату за ночівлю. Я переночував безкоштовно і навіть не у наметі, а в кращих умовах.

Ще один випадок стався вже на кордоні. Я поїхав до пункту пропуску, де можна перетнути кордон тільки автівкою. Взагалі єдиний пункт, який можна пройти з велосипедом, це Медика-Шегині, але він мені не по дорозі. І мені пощастило: мене взяли до себе в машину дві дівчини з Луцька. Вони їхали з Варшавського форуму. І коли вони почули, що я роблю і чому, були вражені. Ми обмінялися контактами. У Луцьку вони знайшли мені місце для ночівлі, оплатили його, а наступного дня перед моїм виїздом одна з цих дівчат привезла мені в дорогу їжі. Гречку, солодощі. Це було дуже приємно.

В Україні до цього я був разів 30. Після повномасштабного вторгнення також. Україна сильно змінилася. Відчувається, що країна у війні: всюди металеві «їжаки», оборонні споруди на під'їздах до міст, блокпости, багато людей у військовій формі на вулиці. І люди — вони теж змінилися. З одного боку, пристосовуються до війни. З іншого, сильно втомилися. Але все одно допомагають одне одному.

А як тепло мене зустріли в Києві! Я не очікував. Мої друзі, ЗМІ, військові, які повернулися з полону, представники київських велосипедних спільнот. Було дуже зворушливо. Я не думав, що мій вчинок може на когось так вплинути. Здавалося, я нічого особливого не роблю. Але все одно дуже приємно. А найбільша приємність — результат.

За час моєї велоподорожі нам вдалося зібрати близько 10 тисяч злотих. Це понад 100 тисяч гривень. Збір ще не закрили, він продовжується

— Ця подорож допомогла мені усвідомити, що всі ми можемо більше, ніж думаємо. Кожен з нас. Увесь наш колектив зробив велику роботу (адже те, що нам вдалося зібрати таку суму — не тільки моя заслуга). Щасливий, що мені вдалося зробити щось корисне для України й нагадати іншим, що ми маємо продовжувати її підтримувати.

Хочу тепер повторити свою подорож, але вже звільненими українськими містами: Донецьком, Бердянськом, Луганськом, Мелітополем і аж до Криму. Така в мене тепер мрія.

Доєднатися до збірки можна за посиланням.

Фотографії з приватного архіву

Через російські обстріли, які нищать українську енергетичну галузь, останні 2,5 роки українці живуть під постійною загрозою відключень світла — блекаутів. Ворог продовжує бити по енергетичній інфраструктурі, електрики продовжують її ремонтувати, а українці — боротися.

47 людей пробігли краківським парком — у темряві з ліхтарями. Як розповідає співорганізаторка забігу в Кракові Марія Новосельська, для бігу було обрано коротку дистанцію, зручну для початківців, а неонові палички й ліхтарі в руках стали символами боротьби світла з темрявою. У Кракові вдалося зібрати понад 700 євро. Реєстрація на забіг коштувала 12 євро, але задонатити можна скільки завгодно. Організатори — «Нова пошта» та Lotus Foundation.

До забігу долучилися також поляки й інші іноземці. Польський студент Карл живе у Кракові. Вважає, що подібні заходи дуже важливі. Він підтримує Україну й регулярно намагається долучатися до благодійних івентів, спрямованих на її підтримку. Його друг Кшиштоф каже, що мотив благодійного забігу Run For Light дуже йому відгукнувся. Він хоче підтримувати українців, бо вважає, що те, що відбувається в Україні — неприпустимо.

Марія з Рівненської області переїхала до Польщі через війну два роки тому й прийшла на забіг, аби підтримати військових і медиків в Україні: «Такі заходи гуртують. А також це чудовий спосіб допомагати тим, хто залишився в Україні. Особливо військовим та медикам, бо вони рятують життя».

Тетяна із Запоріжжя біжить з великим українським стягом. Вважає, що українці за кордоном мають бути активними й показувати свою солідарність. Тетяна виїхала з України на шостий день війни, а коли трохи адаптувалась, почала організовувати багодійні забіги в центрі Кракова. І брати участь в інших забігах на підтримку України.

«Щороку ми бігаємо на День незалежності, — розповідає Тетяна. — Цьогоріч з нами було 73 людини. Бігли ми 3,3 км, які символізували кількість років незалежності України. Наступного року це буде 3,4 км. Подібні заходи підтримують дух і об’єднують українців за кордоном».

Благодійний забіг уже пройшов у 12 містах. Так, у Берліні для Чернігівського військового шпиталю зібрали 850 євро. Один з 59 учасників Ярослав пробіг дистанцію двічі — за себе та за свою подругу, яка не встигла прилетіти з Португалії. У Вільнюсі 101 учасник зібрав 1291 євро. У Барселоні для 26-ої окремої артилерійської бригади вдалося зібрати 659 євро для закупівлі систем Starlink та генераторів. 24 жовтня забіг відбудеться в Лондоні, після чого стане відома загальна сума зборів.

Особливістю благодійного забігу Run For Light став інклюзивний стартовий сигнал, що замінив традиційний пістолетний постріл, звук якого може бути травматичним для людей із ПТСР та іншими медичними станами, спричиненими війною. Новий сигнал — це звук трембіти й відлуння, яке звучить, поки учасники не почнуть забіг. Сигнал розроблений «Новою поштою» спільно з міжнародними й українськими експертами: звуковими дизайнерами з Лос-Анджелеса, психологами, фахівцями з психоакустики Гарвардської медичної школи, професорами найбільшого технічного університету Києва тощо. А протестовано — ветеранами.

Фотографії Ксенії Мінчук

Володимир Нікулін — поліцейський Головного управління Національної поліції в Донецькій області та один з головних героїв оскароносної документальної стрічки «20 днів у Маріуполі». Це та сама людина, завдяки якій команда Мстислава Чернова, Євгена Малолєткі й Василиси Степаненко зуміла виїхати з Маріуполя та вивезти фото- і відеодокази численних злочинів росіян — перетнувши близько 15 блокпостів. В інтерв’ю Sestry Володимир розповів про хитрощі, до яких вдавався під час евакуації; про співпрацю з відомими журналістами та про те, як завдяки печиву зрозумів, що все в житті повертається: і добро, і зло.

«Для мене стало ударом, як багато тих, кого я знав, стали зрадниками»

— У Маріуполі я опинився після того, як Донецьк — мій дім — був захоплений, — розповідає Володимир Нікулін. — Вже понад 30 років я працюю у правоохоронних органах. І працював у Донецькій обласній поліції у 2014, коли відбулися епохальні події. Ми захищали Обласну держадміністрацію, коли були спроби її захопити. Я залишався у Донецьку навіть тоді, коли він був майже захоплений. Але влітку 2014 року ми з родиною покинули дім. На той час це був єдиний варіант продовжувати службу, яка є для мене дуже важливою.

Особливо важко мені було прийняти факт, що не всі українські міліціонери тоді виїхали з окупованого Донецька — не всі залишилися вірними присязі. Адже багатьох я знав особисто, ми разом служили. І ось вони свідомо зробили вибір стати зрадниками.

Ті, хто залишились у Донецьку, перейшли на бік ворога. А ті, хто не зрадив, опинилися зрештою в Маріуполі.

Говорити про свій дім у Донецьку важко. Сподіваюся, він цілий. Взагалі я вже залишив три своїх домівки: у Донецьку, в Маріуполі та в Мирнограді. Коли ми їхали з Донецька, нічого не взяв із речей. Пам'ятаю літнє взуття в сіточку, формену сорочку з короткими рукавами. Навіть штанів не взяв — шукав вже форму на місці,. Але були вірні товариші по службі й відчуття свободи. Якого в Донецьку вже не було.

У Маріуполі ми працювали у скороченому складі. Зі 120 працівників обласної міліції УДСО залишилося 12. Коли було створено поліцію, я як міліціонер пройшов всі етапи люстрації, переатестації. Часто їздив до Авдіївки. Мене дивувало, як люди там живуть — під обстрілами. Але жили, бо залишались держава і свобода. Діти гуляли на майданчиках, працювали магазини.

Мій товариш по службі після отримання поранення на фронті навіть купив в Авдіївці квартиру. Отак люди любили свою землю й вірили в перемогу

— Чи готувалися ви до повномасштабної війни?

— В 2021, коли ми вже мали інформацію на рівні закордонної розвідки про те, що Росія готується, ми теж почали підготовку. І це нам дуже допомогло. Колись, у 2014 році, ми багато втратили, бо не були готові й не змогли зорієнтуватися. У Маріуполі ми вже такого не допустили. Наприклад, жодного документа чи справи росіяни при окупації Маріуполя не отримали. Як і зброї. Ми все вивезли ще до початку повномасштабного вторгнення. Також не було такої кількості зрадників, як тоді в Донецьку. Ми змогли зберегти порядок. Наскільки це можливо за таких умов.

Для нас, донецьких поліцейських, війна почалася не в 2022, а в 2014. І коли 24 лютого о 5 ранку мене розбудив керівник словами «бойова тривога», я одразу все зрозумів. Дуже боляче було усвідомлювати, що під ударом опинилася вся країна.

«Щоранку я благав: тільки щоб не влучило в будинок, де моя сім'я»

— Якими вам запам’ятались перші 20 днів у Маріуполі?

— Ніколи не забуду ті дні. Пізніше до мене прийде осмислення чи переосмислення. А поки я у вирі подій.Чуєте? Ми розмовляємо, а в цей час лунають вибухи. І я думаю про те, що робити і куди їхати після закінчення обстрілів у Краматорську. Думати про інше поки немає часу. Але я пам’ятаю кожен день і кожну людину, яка була поруч.

Початок великої війни мені запам'ятався наповзаючим відчуттям катастрофи. Я відчував її кожною клітиною свого тіла. А потім побачив, як місто починають вбивати. Росіяни лізли на Маріуполь з усіх боків. Ми розуміли, що воно їм дуже потрібне, але чинили опір, щоб не повторити історію Донецька.

Моя дружина з донькою прийняли рішення залишилися в Маріуполі. Дружина сказала: «Не хочу, щоб було, як у Донецьку. Не хочу більше нікуди бігти. Хочу бути у себе вдома».

І щодня рано вранці я йшов на службу, дивився на будинок, де залишалась моя родина, і боявся, що бачу його цілим востаннє

Це було найстрашнішим. Коли відбувались удари та влучання (а вони ставалися постійно), я щоразу думав: «Благаю, тільки не в будинок, де моя сім'я».

У мене як у поліцейського було багато роботи. Спочатку вивіз документацію. Потім збір зброї, підготовка матеріалів для укріплень. А коли почався наступ — допомога людям. Поліція залишалася в місті до останнього. Ми розвозили гуманітарну допомогу, памперси, шукали для людей прихисток. Сконтактовували людей з лікарями. Був момент, коли ми вже були в оточенні в лікарні. А до цього я привозив до цієї лікарні печиво — кругле з фруктовою начинкою. І от коли ми в лікарні вже ховалися в підвалі, лікарі принесли нам це саме печиво. Так воно до мене повернулося.

— Шкодуєте, що залишалися в Маріуполі так довго?

— Насправді шкодую, що поїхав. Бо я дуже не хотів, щоб повторився досвід мого рідного Донецька. В Маріуполі залишалося багато людей. Вони потребували допомоги. Маріуполь оточували, бомбували, атакували. Не давали можливості місцевим вибратися з міста. Кожна людина в Маріуполі тоді знаходилась на межі — між життям і смертю. Бомби з літаків, ракети, артилерія. Будинки вигорали. Росіяни свідомо все руйнували, аби зламати спротив.

Били і по управлінню державної служби надзвичайних ситуацій (ДСНС) — щоб рятувальники не допомагали людям. Люди гинули страшною смертю. Наприклад, ховалися в підвалі будинку, в який прилітали снаряди, і людей засипало. Вони не могли вибратись. А допомогти було нікому — ДСНС вже не працювала. Лікарі під обстрілами витягували людей. Герої. І таких історій — безліч. Постраждалих — десятки, сотні тисяч. Мирні люди, діти... Засипані уламками в підвалах. Пізніше росіяни не ховали загиблих, а просто кудись вивозили.

Ми навіть не уявляємо, з чим стикнемось, коли звільнимо Маріуполь…

«Ми подивились один на одного й зрозуміли — відтепер будемо триматися разом»

— Пам'ятаєте, як познайомилися зі Мстиславом Черновим, Євгеном Малолєткою і Василисою Степаненко?

— Ми зустрілися за жахливих подій — коли росіяни били по пологовому будинку (9 березня 2022 року).

— Я був вражений цією командою. Майже зруйнований Маріуполь, у місті — тільки місцеві. І тут я бачу людей з написами "Press". Вони були у шоломах, бронежилетах. Я спочатку подумав, що це іноземні журналісти. І, щиро кажучи, дуже їм зрадів. Це була така трохи егоїстична радість, але мені не соромно, бо я отримав надію, що те, що відбувається з нашим містом, має шанс стати надбанням людства. Росіяни вміють брехати, і я переживав, що вони знову приховають свої злочини.

Спочатку я познайомився зі Мстиславом. Він сказав, що з Харкова. Я спитав: «Як ви тут? Може, вам потрібна допомога?» Він не відповів. Ми просто подивились один на одного — і я зрозумів, що тепер їм допомагатиму. Бо це потрібно. Не тільки їм, а й мені. Відтоді ми були разом.

Те, як вони працювали, мене вражало. Професійно, чітко, безстрашно. Важливим моментом була передача відзнятих матеріалів. Це було майже неможливо в тих умовах. По-перше, вони вже стали ворогами для росіян. По-друге, місць з доступом до інтернету в місті вже було мало. Спочатку ми їздили в центр, там була базова станція Київстар. У фільмі є кадри, як ми туди приїжджали, сиділи під бетонними сходами, росіяни бомбили, а Мстислав з телефона відправляв відзняті матеріали. Коли перестала працювати і ця точка, ми стали їздити до командного пункту Нацгвардії та Морської піхоти, де була супутникова мережа. Там стратегічний об’єкт — поліцейські у формі з автоматами. Коли ми приїжджали, щоб передати матеріали, всі за моїм проханням відключалися від Wi-Fi. Навіть питань не ставили. Усі тоді розуміли важливість інформації, яка згодом вплинула на багатьох у світі. Зокрема, на передачу нам військової допомоги.

«Не знав, чи доїде кудись моє потрощене авто. Але завів машину — і ми рушили»

— Ми відбивались як могли. Раділи кожному відбитому метру. Коли вдавалося відвоювати бодай один будинок, тішились так, ніби звільнили ціле місто.

З одного боку міста росіяни почали атаку Маріуполя з лікарні. Пам’ятаю, снайпер поранив головну медсестру в шию. З іншого боку міста — танкова атака. В одному з кадрів фільму є картина, як російський танк сховався за церкву. Потім він виїхав і почав розстрілювати будинки, в яких були люди.

Танк, який розстрілює мирне населення, ховаючись за церкву, — це і є Росія

Пам'ятаю очі людей, які переховувались у лікарні разом з нами. Серед них було чимало літніх і жінок, і вони дивилися на нас із благаючим проханням «зробіть щось, щоб нас не вбили». Я казав усім не показуватись у вікнах. Розумів, що якби ми стали чинити опір, нас би всіх розстріляли. З оточення нас вивів спецпідрозділ ЗСУ. Врятував нас.

— Коли і як ви зрозуміли, що час виїжджати з Маріуполя?

— Події розвивалися динамічно. Росіяни не робили гуманітарних коридорів для мешканців Маріуполя. І 14 березня люди почали прориватися самостійно. Команді журналістів — Мстиславу, Євгену й Василісі — спеціалісти з безпеки порадили терміново виїжджати. І вони почали шукати шляхи. Я не збирався їхати з Маріуполя, але ми вже стали однією командою. До того ж перша спроба виїхати у них не вдалася. Я відчував, що маю бути з ними до останнього. Тож сказав, що вивезу їх. І свою родину теж.

Автівка Євгена Малолєтки, на якій вони з командою приїхали до Маріуполя 24 лютого, була знищена. Моя машина була розтрощена «Градом», жодного цілого скла у ній не було. Але вона їхала. Я не знав, куди вона доїде. Але завів двигун — і ми рушили. Зараз частина моєї автівки знаходиться у Німеччині в музеї журналістики.

Ми майже нічого з собою не взяли. Маленька валіза доньки та дружини.

Мої зібрані речі стояли у квартирі ще з 2014 — я і не розбирав їх

«Мої хитрощі працювали тому, що на блокпостах стояли непрофесійні військові»

— Ми їхали, не знаючи шляху. Розумів, що їхати основною дорогою не варто. Я працював у карному розшуку, тож дещо знав. Ми поїхали в бік узбережжя. Але до цього нам треба було оминути чергу машин, в яких виїжджали інші. Довжелезні колони машин стояли на виїзд. Я розумів, що треба прориватися, щоб виїхати до заходу сонця — тільки так був шанс вивезти фотографії та відео. Тож вирішив шокувати і ось що запропонував.

Мстислав і Євген у шоломах і бронежилетах, маркованих Press, бігли перед нашим авто. Люди бачили, що біжать журналісти, були шоковані, не знали, що відбувається, і поступалися дорогою. Потім Євген сидів на капоті машини. Це теж був елемент привертання уваги, і люди нас пропускали. Так ми подолали шлях по місту. Це був величезний ризик. Але план спрацював.

Дорогою ми проїжджали багато блокпостів. Якби бодай одну з наших сумок росіяни перевірили, ми б одразу потрапили в полон. Треба було зробити так, щоб нас не оглядали. Тому я діяв, як детектив. Відволікав. Наприклад, на кожному блокпості діставав пачку цигарок Marlboro. На очах в окупантів починав палити. Це привертало їхню увагу. Потім пригощав їх цими цигарками. Вони відволікалися і пропускали нас. Це лише маленька частина того, як я на них діяв. Але працювало це тому, що на блокпостах стояли непрофесійні військові. Їх було простіше обдурити. Страшно подумати, що могло б статися, якби нас затримали.

Пам'ятаю момент, коли ми їхали ввечері без жодного освітлення через лінію фронту. Вимкнули фари. У будь-який момент колону, в якій ми пересувалися, могли розстріляти. Так ми проїхали Пологи. Згодом доїхали до чергового блокпосту, де нас освітили ліхтарем. І тут я побачив військового в українській формі. Я вийшов з авто, підійшов до нього і… обійняв. А він — мене. Без слів.

Далі нас уже зупиняли поліцейські, перевіряли документи, машину. Я був на такому адреналіні, що нічого не розумів, але стало трохи легше. Те, що нам вдалося виїхати — таки справжнє диво.

— Вам сниться Маріуполь?

— Поки ні. Думаю, мозок так витісняє спогади. Сни — це коли є час на аналіз. А я продовжую нести службу в Донецькій області. Де б я не був, я буду продовжувати це робити. Бо це моя земля...

Фотографії та відео з приватного архіву героя

Героїня документального фільму «Все має жити» Ганна Куркуріна дуже харизматична. Колись вона була вчителькою біології, пізніше — працювала з хижими тваринами в зоопарку. А потім стала тренуватися, і в 41 рік, маючи вагу 72.5 кг, відтиснула від грудей 147,5 кг. Цей результат так ніхто й не повторив досі. Вона — «Найсильніша жінка світу», багаторазова абсолютна чемпіонка світу з пауерліфтингу, володарка 14 рекордів.

Зараз Ганні 58 і вона розповідає свою історію. Як її не сприймали через зовнішність, казали, що вона — як хлопчик. Як вона почала працювати тренеркою для молоді з інвалідністю. Хлопець Діма, якого вона тренувала, має ДЦП, до війни він подавав великі надії. Ганна планувала підготувати його до чемпіонату світу, але плани були зруйновані — у 2022 році сталося повномасштабне вторгнення Росії в Україну.

Ганна — відкрита лесбійка. А ще — волонтерка й зоозахисниця. Вона не виїжджала з Миколаєва, де мешкала до війни. Постійно залишалась у своєму будинку і навіть не спускалась у сховище під час обстрілів, бо не могла залишити своїх тварин, яким було страшно.

Вона взялася допомагати пораненим і покинутим тваринам. Ганна радо користується силою своєї популярності як спортсменки, щоб поширювати інформацію про необхідну допомогу і знаходити її. Їздить у зруйновані росіянами селища Миколаївської та Херсонської областей, аби нагодувати залишених там тварин. Попри обстріли та небезпеку.

У фільмі ми бачимо кадри, на яких — пусті села, понівечені будівлі, налякані зголоднілі тварини. Чуємо звуки сирен та вибухів. Усе це не лякає Ганну. Як не страшить її перспектива рятувати тварин, знімаючи їх з дахів і виловлюючи з води затопленої Херсонщини. Куркуріна тримається правила: «Той, хто рятує одне життя, рятує весь світ».

Червоною ниткою крізь фільм проходить любов волонтерки до тварин. Ми бачимо, з яким теплом вона піклується про поранених тварин, як привозить їх до лікарні, як розмовляє з кожним і постійно дивиться їм в очі.

Коли Ганна була маленькою, часто приносила додому котів. Мама сварилася, а тато — підтримував. З раннього віку їй вдавалося встановити особливий звʼязок із тваринами. Колись у Миколаївському зоопарку вона навіть подружилася з левом. Тепер допомагає облаштовувати притулки для тварин і знаходити новий дім для десятків бродячих тварин. Сусідські діти приносять їй звіряток, яких знаходять на вулиці. Ганна шукає їм домівки. Деяких — залишає у себе.

Героїня фільму «Все має жити» вважає, що оскільки народилась не такою, як більшість, значить, це не просто так. Вона відчуває серцем, де має бути. Війна  — це не тільки вбивства, це руйнування не тільки довкілля — це руйнування кожної людини й живої істоти, вважає Ганна.  

Завдяки діям волонтерки понад 200 тварин, евакуйованих із фронту, знайшли нові домівки. Вона відкрила благодійний фонд і продовжує допомагати не лише чотирилапим, а й людям.

До речі, Діму, хлопця з ДЦП, Ганна таки підготувала до чемпіонату. Навіть попри те, що вони знаходилися в різних країнах. На чемпіонаті Діма і його тренерка були разом. Він зміг підняти омріяні 90 кг і отримати перше місце. Завдяки наполегливій роботі та вірі в те, що «Все має жити».

<add-big-frame>Режисери фільму — Тетяна Дородніцина й Андрій Литвиненко. Оператори — Тетяна Дородніцина й Іван Селістран.<add-big-frame>

Поки одні втомлюються від війни, берлінський стиліст Франк Петер Вільде щодня невтомно робить здавалося б невеликий крок — фотографується у новому образі на підтримку України. Але впертість, з якою він це робить, стиль і актуальність образів знов і знов привертають увагу тисяч людей у світі, не дають забути про українське горе і викликають бажання приєднатися до боротьби, яка може бути красивою. Що пов’язує Вільде з Україною? Чому він плаче, коли подорожує українськими потягами? Чи дратуються сусіди дизайнера, коли він займає ліфт через зйомки? Про все це — для Sestry.

«Кирилиця — це дуже складно. Але я вивчу українську»

Ксенія Мінчук: На питання «Чому ви підтримуєте Україну?» ви відповідаєте «А як я можу її не підтримувати?» Здається, до України у вас особлива любов…

Франк Вільде: До війни я не мав особливого зв'язку з українцями. Колись у 2004 році був два дні в Україні. Але Київ тоді був зовсім іншим. Пам'ятаю, на столі стояла пляшка води. Я взяв склянку, щоб випити цієї води, але це виявилась… горілка. І це було опівдні! Тоді це справило на мене неабияке враження. А наступного разу у Києві я вже був після вторгнення. І тоді я зустрів там зовсім інше суспільство.

Моя підтримка України почалася природно. Це ви можете побачити по моєму інстаграму. Перша публікація про агресію Росії вийшла ще за два дні до повномасштабного вторгнення, 22 лютого. Я сфотографувався у масці Путіна, з ножем, у чорному шкіряному плащі. Це відсилка до горору режисера Ніколаса Роуга «А тепер не дивись» 1973 року. Стрічка розповідає про те, як насувається небезпека. Тож я подумав, це буде непоганою ілюстрацією того, як небезпека в обличчі Путіна насувається на Україну і Європу.

Як квір-активіст я завжди боровся за рівність прав і справедливість. Тож коли Росія почала свою агресію, я не міг не втрутитись. Не можу мовчати, коли обмежують людські права й забирають у людей свободу.

У листопаді чи грудні 2021 року я вже розумів, що Росія готується до повномасштабного вторгнення. На німецькому телебаченні, і політики особливо, говорили: «Путін ніколи не зробить цього», «Путін не наважиться». А я відчував — він готовий. Він зробив це з Кримом у 2014 році, з Грузією у 2009 році й зробить це знов. Бо це історія російського імперіалізму. Спитайте про це людей у Молдові, наприклад. Тож для мене було логічним обрати сторону України.

— З чого ж почалось особливе ставлення до України?

— На початку війни я був у Варшаві по роботі. І побачив там величезну кількість біженців. Мені треба було їхати вночі потягом, але мені сказали, що це неможливо, бо всі потяги забиті українцями. Я поїхав машиною.

Всюди дорогою ми бачили заповнені автобуси з біженцями з України. А тоді було досить холодно. Я бачив наляканих дітей в автівках. Вони виглядали з вікон, озиралися величезними розгубленими очима. Не менш розгубленими були й очі їхніх матерів. І коли я повернувся в Берлін, зрозумів — усе зроблю, аби підтримати Україну

Це був інший етап підтримки, який прийшов через емоції і глибше розуміння того, що відбувається. Тоді я влаштувався волонтером на головному залізничному вокзалі Берліна.

Наступним кроком став фільм. Агентство ООН з питань біженців запропонувало мені роботу над стрічкою про українських переселенців. І я одразу погодився. «Але, Франк, це робота безкоштовна. Три ночі зйомок. Може, у тебе є асистент, який цим займеться?» На що я відповів: «Перепрошую, що вам незрозуміло з моєї відповіді? Я готовий це зробити безкоштовно». І ми створили стрічку «Uprooted» — з українською командою з 60 людей. І участь у проєкті відкрила мені українців.

Я слухав їхні історії, спостерігав. У нас у головах є стереотип, як виглядає біженець. Він, наприклад, має бути нещасним. Але українські жінки не такі. Звісно, вони були шоковані й розгублені, але з позицією «Окей, ось ми тут. Що ми можемо з цим зробити?» Активні, сильні. Це мене неймовірно вразило. І я поважаю кожну українську жінку, якій довелося виїхати через війну.

Після цього я став активно відвідувати демонстрації, де познайомився з українською спільнотою в Берліні. Став вивчати українську культуру — і це виявилось цікаво. Поступово Україна стала для мене дуже близькою. На жаль, я ще не говорю українською. Кирилиця виявилась для мене дуже складною. Але, сподіваюсь, якось я це подолаю. Вже навіть маю запрошення від лінгвістичної онлайн-школи. Хочу вивчити мову, щоб бути ще ближчим до України.

— Українська мова вважається однією з найскладніших для вивчення...

— Не кажіть мені цього, благаю! (сміється, — Ред.)

— …але й однією з найкрасивіших! То наступне наше інтерв'ю буде українською?

— Можливо. Точно скажу: «Вітаю! Як ваші справи? У мене все добре!»

«Іноді аби щось змінити, людей треба шокувати»

— Мітинги, збори, кіно. Як допомагаєте зараз?

— Я вже зробив 2 великі фандрейзингові (збір коштів — Ред.) кампанії. Зараз почав третю — цього разу для NAFO (віртуальна спільнота, мета якої — протидія російській пропаганді й дезінформації під час російсько-української війни — Ред.).

Восени 2023 року в Києві мені вручали нагороду «Міжнародний союзник року». І представники NAFO спитали, чи було б мені цікаво зробити для них збір — на медицину. А я спитав: «А як щодо збору на зброю?» Вони здивувалися: «Думаєте, це окей робити такий збір у Німеччині?» Я був упевнений. Дуже важливо зараз підтримувати саме військових. Щиро хочу, щоб ЗСУ перемогли росіян. І хочу збирати на перемогу.

Я — німець, а Німеччина багато говорить про мир і мирні способи врегулювання війни. Але я від початку наголошував, що Україні треба давати зброю. Навіть набив собі татуювання українського «єнота з Херсона» зі зброєю. Це мій символ німецько-української солідарності.

Тепер у мене новий збір — для NAFO. Збираємо на 2 функціональні автівки, які спеціально обладнані для роботи у складних умовах війни. Мета — 38 тисяч доларів. Завжди долучаюсь до зборів, яким довіряю, а я особисто знаю людей, які за ними стоять. Мені важливо знати, що кожне євро дійде до військових і не загубиться.

Я можу використовувати свою популярність і вплив. І я бачу, що це працює. Якщо я можу щось змінити, я обов'язково буду це робити. Можу бути провокативним, іноді різким і настирливим. Вважаю це правильним шляхом. Іноді треба шокувати людей, бо лагідність і обережність не завжди спрацьовує.

Зараз я ходжу на акції протесту, виголошую там промови, говорю з людьми, підписую петиції, зустрічаюся з німецькими політиками. Коли бачу, що люди розуміють важливість підтримки України, я щасливий.

— Як думаєте, чи достатньо робить Німеччина для України?

— Чимало політиків у Німеччині кажуть: «Це не наша війна. Ми не маємо надавати Україні зброю». Так от всі, хто так каже, ніколи в житті не були в Україні і ніколи не спілкувалися з українцями. А як же ви тоді можете говорити про те, що Україна має поступитися своїми територіями, якщо ніколи не говорили з жодним українцем? Як ви смієте?

Коли маєш контакт з українцями, розумієш реальність. Я був в Україні після повномасштабного вторгнення вже тричі. Регулярно контактую з різними благодійними організаціями в Україні: United24, Kyiv Deffenders, Голоси дітей, UAnimals тощо. Спілкуюсь з багатьма українцями.

І тому розумію: Німеччина робить недостатньо для України. Так, моя країна сильно допомагає біженцям. Але ми маємо допомагати ще й зброєю. Підтримувати людей, які захищають Україну — військових. Ми не маємо боятися Росію. Перші два роки Німеччина боялась спровокувати Росію на ще більшу агресію. Постійно визначались якісь червоні лінії. Думали, що Росія ніколи їх не перетне. Але, як бачимо, жодних червоних ліній для Росії не існує. Це все маячня. Тому мусимо підтримувати Україну усім, щоб вона перемогла.

«Плачу, коли подорожую українськими потягами»

— Розкажіть про свої поїздки до України. З якою метою їздите, що подобається, чи не страшно?

— В Україну я завжди їжджу за власним бажанням і власним коштом. І кожного разу, коли подорожую українськими потягами, перебуваю у захваті. Для мене найромантичніше, що можна зробити — це поїхати у довгу подорож Укрзалізницею. Мені подобається усе: спальні вагони, пейзажі за вікном, особливий чай. Коли бачу ці потяги, хочу плакати від щастя. Я і зараз готовий розплакатися, коли про це говорю. А ще я маю все, що тільки можна мати з колекції Укрзалізниці (сміється — Ред.). У мене вдома вже майже музей.

В Україні я почуваюсь абсолютно безпечно. Згоден, це дивно. Бо насправді в Україні небезпечно. Але я довіряю вашій протиповітряній обороні.

Пам'ятаю, у Львові я стояв біля неймовірно красивого готелю у центрі міста. Петунії, спокій, 6 ранку. І тут починається тривога. І я подумав — як можна хотіти нищити цю красу? Що з росіянами не так?

Україна хоче жити й любити. А Росія — тільки нищити.

У мене колись були друзі-росіяни тут, у Берліні. Але коли я зрозумів, що вони не приймають того, що відбувається насправді, припинив з ними спілкуватися. Я більше не відчуваю цих людей. І не хочу.

— За час війни ви зробили вже майже тисячу фотографій з ліфту на підтримку Україні. Як зазвичай виглядає процес підготовки до фотозйомок у ліфті?

— Так, у мене стільки фотографій про Україну з мого ліфта, скільки днів триває велика війна. Це мій щоденник вашої війни.

Зазвичай я вирішую зранку, що буду фотографувати. Коли маю важливі справи, продумую наперед, але зазвичай не маю плану. Коли відбуваються якісь події, реагую на них. Підрив Каховської ГЕС, масовані обстріли, наступ ЗСУ на Курськ. Або, наприклад, коли Росія вбила Ірину Цибух. Або трагедія в лікарні Охматдит. Подібне на мене впливає, тому я не можу не відреагувати. Це розбиває мені серце.

Мої зйомки у ліфті — це ціла пригода. Туди ж треба занести реквізит, усе налаштувати, зробити фото. Готую все спочатку у своїй квартирі, потім переміщую в ліфт. І швиденько роблю знімок, не зупиняючи ліфта. Тобто якщо ліфт викличуть, я поїду разом з ним. Зазвичай виходить швидко. Але бувають і складні кадри. Наприклад, фото, яке я хотів зробити без світла. Мені потрібні були свічки, ліхтарики чи лампа. Треба було продумати, як все влаштувати. Або фото на Різдво. В одній руці я тримав ляльку, наче дитину, і 7 свічок. І якось треба було сфотографуватися. Це було божевілля. Три години я намагався зробити те, що було у моїй голові. Але вийшло.

Мої попередні сусіди не були в захваті від зйомок у ліфті. Просили через менеджера будівлі зі мною поговорити

Але, дякуючи Всесвіту, вони виїхали. Мої нові сусіди супер хороші. Жодних проблем з ними не виникає.

У мене питають: «Як у тебе вистачає уяви на всі ці фото та сили на їхнє втілення?» А я просто впертий. І завжди доводжу до кінця те, що почав. Саме так люди і змінюють світ.

Я — найкращий приклад того, як проста незаангажована людина, не політик і не можновладець, може впливати. Переконувати людей, змінювати їхнє ставлення до війни в Україні. Бо ця війна — не проста. Вона ще й інформаційна. Іноді безслівна. Мої фото у ліфті — це моя мова. Яку люди розуміють без слів.

— Чого б ви хотіли побажати українцям?

— Я бачу це так — Україна перемогла, вступає в ЄС і НАТО, Крим нарешті вдома, усі полонені повернулися до своїх родин, а Росія заплатила за всі свої злочини. Це моє бажання для України. І для всієї Європи. Бо якщо війну не зупинити, вона перейде на інші країни ЄС. А ми не можемо цього допустити.

Фотографії з приватного архіву

Після того як фотограф Євген Малолєтка, відеограф Мстислав Чернов і фіксерка Василиса Степаненко врятувалися з оточеного росіянами Маріуполя в середині березня 2022 і показали світу, що відбувалося в перші 20 днів окупації, відзняті матеріали Євгена і Мстислава викликали шалений резонанс. 

Сьогодні Євген Малолєтка має найбільшу серед українських фотографів кількість міжнародних та національних премій і нагород — близько 40. Зокрема, він лауреат Пулітцерівської премії за служіння суспільству, міжнародної журналістської премії імені Джеймса Найта, національної премії Шевченка, Георгія Ґонґадзе й «Оскара» за документальний фільм «20 днів у Маріуполі». Ми поговорили з Євгеном про відчуття марності у протистоянні людській байдужості; тих, завдяки кому йому вдалося врятуватися з окупації; про амбіції потрапити до підручників і способах уникнути вигоряння.

«Камера не захищає»

Ксенія Мінчук: Як ви стали знімати війну?

Євген Малолєтка: Хоча за освітою я інженер електронних приладів і пристроїв, ще у студентські роки мене захопила фотографія. Працював у кількох редакціях. У 2010 році їздив на протести в Білорусь. Потім знімав різні боки нашої революції: мітинги проти та за Януковича, Майдан. Працював у зонах конфлікту: в різних точках Африки, де тривали операції ООН. А потім застрибнув у потяг, який привіз мене на війну. 

Я сам з Бердянська. Коли дивився на мапу і бачив, що Росія активізується, розумів, що повномасштабна війна буде. А коли усвідомлюєш, що має статися щось страшне на кшталт війни, питаєш себе: «Де я хочу бути і що хочу робити? І де я маю опинитися, щоб це реалізувати?» Хоча коли це «страшне» приходить, плани можуть поламатися. Але бодай технічно підготуватися треба. Що я і робив. 

Ну а далі головне — твої знання та здатність швидко адаптуватися. Що більше маєш знань та що швидше реагуєш, то більше можеш зробити. 

‍— Одне з найстрашніших фото Євгена Малолєтки і взагалі війни — це серія знімків з Маріуполя, де молоді батьки поспішають до лікарні зі своїм пораненим немовлям на руках, а потім дізнаються, що дитя загинуло. Це неймовірно страшно. Як ви справляєтеся з болем, який бачите і фіксуєте своєю фотокамерою? Чи фотографування і є метод?

— Точно ні. Камера не захищає. Ти постійно дивишся на цих людей на фотографіях і переживаєш разом з ними. Обличчя батьків, а потім лікарів, бачиш, як зникає в їхніх очах надія… і цей біль нікуди не дівається, це назавжди в тобі. Я живу з ним. Постійно. Довелося навчитися з цим існувати. 

Кадри фільму «20 днів в Маріуполі» — це біль, який назавжди залишиться зі мною. Я це бачив наживо. Передивлявся фільм багато разів, але вже не плачу. Хоча всередині дуже важкі й сильні емоції.  

Для мене всі фотографії війни найстрашніші. Вони як флешбеки, як сон. Як щось, що було не зі мною. Але ні — зі мною.

Постійно доводиться дивитися на горе. Редагувати, показувати світу, дивитися на знімки інших фотографів. Людські тіла, зруйновані будинки, відібрані життя. Це дуже сильні емоції. А скільки ще доведеться зняти страшного…

Інколи страшніше те, чого ти не зняв

Мене підживлює усвідомлення, що робиш маленьку важливу роботу. Сподіваючись, що все не марно. Що світ це побачить, запам’ятає, адже кожна фотографія — це доля людини. А ще важливо, щоб ми самі не забули свою історію. Для цього я і продовжую це робити. 

— Ви знімали протести проти Януковича, які призвели до його усунення, пандемію, тепер війну. Вважаєте свою роботу важливою місією? 

— Інколи мене розчаровує те, що знімки мають невелике охоплення. А інколи відзнята історія підриває інтернет. І чим більше робиш, чим частіше знімки бачать і реагують на них, тим міцніше відчуття, що це не марно.

Принаймні я сподіваюсь, що не марно.

Розумію, що в історії залишиться тільки те, що ми запам'ятаємо

А запам'ятаємо ми історії людей саме завдяки фото та відеоматеріалам, які вразили. В історію увійде невелика частина тих моментів, які трапилися за всю війну.

Сподіваюсь, що робота, яку ми робимо, буде у книжках і підручниках, за якими наступні покоління будуть вивчати, через що пройшли наші люди І що таке війна. 

‍— Відчуваєте сатисфакцію від того, що робите?

— Це важке питання. І так, і ні. Бо я знімаю страшні речі, на які люди не хочуть дивитися. А ти змушуєш їх на це дивитися. Люди, особливо за межами України, в Європі, наприклад, в більшості хочуть дивитися на позитивні речі. Та ми й самі так до себе ставимось. Прилетіло не в нас, а в сусідній будинок — і слава Богу! А в сусідньому будинку загинули люди…

‍— Чи були моменти, коли ви не могли сфотографувати те, що відбувається?

— Звичайно. Були моменти, коли я відкладав камеру й допомагав, бо нікого не було поруч. Якщо бачиш, що можеш якось допомогти та щось зробити, ти робиш.

«Ми проїхали 16 російських блокпостів, і на всіх нас пропустили»

— Ви приїхали до Маріуполя за годину до початку війни. Ви розуміли, що вас очікує?

— Так. Неможливо передбачити весь сценарій подій, але потенційно ми з Мстиславом Черновим і Василисою Степаненко розуміли, що місто буде оточене. І ми їхали в Маріуполь спеціально, щоб бути в оточенні. Свідомо. 

Звичайно, було страшно. Ми їхали вночі, було дуже тихо та напружено. Ми готувалися до різних сценаріїв і навіть жартували, що їдемо в місто, яке стане однією з відправних точок третьої світової війни... 

‍— Скільки разів у Маріуполі ви потрапляли під обстріл?

— Постійно. Я прокидався вранці в готелі і йшов знімати будинок просто навпроти, адже його тільки що зруйнували. Не треба було навіть кудись їхати.

‍— Ви працювали без світла, води, інтернету та у цілодобовій небезпеці. Які рішення вас врятували?

— Нам багато де пощастило. Але були і конкретні рішення й люди, які дійсно врятували нам життя. Були дуже складні ситуації, коли ми виходили з району, що вже був оточений окупантами… 

Якийсь час ми жили у лікарні, яка нас прихистила. Ми заприятелювали з лікарями, спали в коридорах, куди всіх перемістили подалі від обстрілів, і коли було треба — допомагали нести ноші з пораненими. А потім сусідню будівлю зайняли росіяни. На вулицю виїхали танки. Їхні війська просувалися, працювала авіація. Навколо лікарні йшли вуличні бої. А ми — всередині. І от за нами приходять наші військові й кажуть: «Збирайтеся й біжимо». І ми вибігли з ними. І це нас врятувало. 

Або ще один випадок. Коли ми вибралися з оточеного району, я втратив свою машину. Її знищили. І поліцейський на ім'я Володимир погодився нас вивезти з Маріуполя. Він ризикував собою і життям своєї сім'ї, але взяв нас у свою автівку. Хоча ми з ним познайомилися за два дні до цього. 

Його машина була простріляна, без вікон, але не ходу. Вони з дружиною і їхньою дитиною забрали нас трьох (мене, Василису та Мстислава) на борт. І так ми виїхали.

— Мені Василиса розповідала цю історію, і я не можу збагнути, як вам це вдалося… 

— Ми проїхали 15-16 російських блокпостів, і на всіх нас пропустили. Окупанти тільки почали проводити фільтрацію. Можливо, допомогло й те, що ми поїхали не тією дорогою, якою їхали інші. Насправді ти ніколи не знаєш, що саме тебе врятувало. Але якби росіяни знайшли відзняті нами матеріали чи дізналися, що ми українські журналісти, постраждали б усі: і ми, і Володимир із сім’єю. 

Один у полі не воїн

— Є таке поняття «провина того, хто вижив». Почуття, добре відоме зокрема тим, хто виїхав від війни за кордон. Чи відчували ви щось подібне, коли вибралися з Маріуполя?

— Ми думали про те, чому не змогли залишитися довше, адже ми не зняли, наприклад, події у драмтеатрі, де загинуло стільки людей… Але саме те, що ми врятувалися — диво. 

‍— Василиса розповідала про свій страх їхати до Маріуполя і те, що ваша із Мстиславом упевненість її надихала. Як легше працювати — в команді чи одному?

— Один в полі не воїн. У цьому я впевнений. У складних обставинах треба завжди бути з людьми, яким довіряєш. З якими ти на одній хвилі.

Якщо, не дай Боже, тебе поранять, поруч мають бути твої люди, які знають, що робити. У Мстислава був серйозний досвід роботи на війнах. У мене теж є певний досвід на нашій війні. 

Влітку 2021 року я пройшов навчання з домедичної допомоги. Я і до цього знав, як ставити турнікети та робити інші важливі речі, але оновлювати знання — коли живеш у країні, в якій іде війна — важливо. Як поводитися під час обстрілів, мене навчило життя. 

А з Василисою ми почали працювати за місяць до повномасштабного вторгнення. Перед Маріуполем ми її трохи відмовляли їхати. Але вона зробила свій вибір, бо хотіла бути з нами. Ризикнула. Молодець. 

— А хто надихає вас?

— Ми із Мстиславом і Василисою одне одного надихаємо. Але насамперед мене надихають наші люди. 

Українці  дуже сильні. Вони постраждали від війни, але не здаються. Я часто бачу військових, які були поранені, але не втратили свого неймовірного життєвого потенціалу й енергії. От, наприклад, військовий, якому зробили близько 60 операцій, ампутували дві кінцівки, каже: «Нічого страшного. У мене все життя попереду». Він займається реабілітацією, вже сам ходить по сходах. У нього мета — «поставити на ноги» двох своїх дітей. Як це може не надихати? 

Моя бабуся працювала до 82 років, до останнього дня свого життя. Вона була інженером. Хворіла на поліомієліт з дитинства. Мала через це інвалідність 1 групи, але все одно ходила на роботу кожного дня. Їй було складно підніматися на 3 поверх, але вона піднімалася. І говорила, що не можна сидіти чи лежати, треба ходити та рухатися. Після початку повномасштабного вторгнення моїм батькам довелося залишити свій будинок і виїхати з рідного міста. Так вони стали внутрішніми переселенцями. Але батько не впав у депресію чи щось таке. У свої понад 60 років він працює. 

Не хочеться бути пафосним, але який сенс життя, якщо ти робиш усе тільки для себе? Розумію, що на війні збираються ті, кому не байдуже. А я дуже не хочу, щоб мені стало байдуже

Для мене важливо не бути осторонь. Брати участь у тому, що важливе.

Ще важливо не вигоріти. Ми зараз на великому марафоні. І повинні мати таку швидкість, щоб добігти до кінця. Не втративши сили і сенс. 

— Але як? Що вам допомагає?

— Зараз складний період. Я стараюсь не тільки фотографувати, але також допомагати колегам, молодим талановитим фотографам розвиватися. Це також надихає. 

— А є фотографії, від яких вам радісно і приємно?

— Звісно. Я люблю фотографувати свого сина. Спостерігати, як він росте, дорослішає, який він прикольний. 

— Що кожен із нас може зробити для перемоги?

— Ми повинні робити те, що вміємо найкраще. Щодня. А як інакше? Хтось воює, хтось робить дрони, хтось ходить на протести за кордоном, а ми робимо журналістику. Усе це важливо. Кожна дія. Кожної людини.

У Польщі неповнолітній працівник — це той, якому від 15 до 18 років. Згідно ІХ розділу Кодексу праці Польщі, людину можуть взяти на роботу, якщо вона закінчила 8 класів середньої школи та має медичну довідку про те, що конкретно ця робота не загрожує її здоров’ю. Також неповнолітній працівник повинен мати офіційну згоду на роботу від своїх батьків чи опікунів. До того ж підлітки віком до 16 років у Польщі можуть претендувати лише на роботу, яка не віднесена Радою Міністрів Польщі до окремого переліку «заборонених для молоді робіт». 

Але якщо для польських підлітків підробітки нечасто є життєво необхідними, їхні українські ровесники часто-густо змушені працювати, аби підтримувати родину й мати те, чого прагнуть. Тож Sestry поговорили з трьома українськими юнаками, які працюють у Польщі. Чому вони шукали роботу, де і як вони це робили? — запитали ми. 

Допомогти мамі, яка багато працює

‍18-річний Олексій Савченко з Кропивницького приїхав до Кракова в березні 2022 року. Каже, що вирішив шукати роботу, тому що родині потрібні гроші. 

— Ми тут з мамою вдвох. Розумію, що їй складно. Бачу, як вона багато працює. Хочу, щоб їй було простіше. До того ж мені потрібні власні гроші. На різне. 

В Україні я влітку працював на автомийці — робив те, що скажуть. Також мав досвід роботи з текстами. Розшифровував аудіодоріжки й перетворював їх на повноцінний логічний текст. Але зараз ці роботи для мене недоступні.

В ідеалі я б дуже хотів працювати з тваринами. Люблю їх. Я б гуляв з собаками, годував котів, доглядав би за тваринами у ветклініках, вичісував коней. Це мені приносить задоволення. Взагалі колись хотів би бути перекладачем або коментувати баскетбольні матчі. 

‍17-річний Максим Черничко мешкає під Варшавою. Розповідає, що мав плани поїхати в Європу до друзів. І на поїздку вирішив заробити самотужки:

— У мене є мама, дах над головою, мене годують, я ситий, але кишенькових грошей не вистачає на мої забаганки. У мене в 16 років були великі плани — поїхати до друзів у Європу, а на це мені під час війни грошей ніхто б не дав. То ж їх треба було заробити самому.

Я розглядав варіанти на польському OLX — допомогти комусь у дворі, зрубати дерево, прибрати за тваринами тощо. Але все це не принесло бажаного результату. Тоді як розпитування друзів і знайомих, які працюють, виявилось більш ефективним. Коли дізнавався, що хтось зі знайомих українців десь влаштувався (а більшість моїх українських приятелів працювали з 16 років, тоді як серед поляків працюючих підлітків я знаю мало), то допитувався, що і як.

‍Метод пошуку роботи «через друзів» має низку незаперечних переваг. Адже приятелі — це люди приблизно мого віку, схожі за витривалістю, розумом, правами

Звичайно, у мене була картинка ідеальної роботи — тобто роботи у задоволення, яка ще й приносить заробіток. Але відкрити ФОП у моєму віці і без освіти неможливо. До того ж потрібні були швидкі гроші на конкретну мету.

Кирилу Лісовському 21 рік, він живе у Кракові 8 років. Каже, що вже у 14 зрозумів, що хоче мати власні кошти і не просити у батьків. Тому вирішив шукати роботу. 

— Мені не було навіть 16, тому потрібен був дозвіл батьків, — розповідає Кирило Лісовський. — Шукав різну роботу: бариста, пакувальником на складі, продавцем у «Жабці», навіть працювати на будівництві був згоден. В ідеалі мені хотілося б мати якийсь пасивний дохід, але у моєму віці й без досвіду це не варіант. 

Під час пошуку роботи складнощі були різні. Стикався з тим, що вакансії не актуальні. Тобто об’яви про них висять, а коли телефонуєш, виявляється, що їх вже немає. Часто умовою для роботи було володіння англійською мовою, а я її не знав. Та й польську не дуже тоді знав. Зараз вже простіше. 

Взагалі я хотів би здавати в оренду електровелосипеди. Зараз це актуально. Хотів би почати з цього, а згодом розширитися до різних варіантів транспортних засобів. Я знаюся на цьому, бо працюю на електротранспорті кур’єром уже багато років. Дуже хочеться довести самому собі, що я чогось вартий. 

«Працюючи 2-3 дні на тиждень офіціантом, можна заробити до 2 тисяч злотих на місяць, а кур’єр, який доставляє їжу в дощ і сніг, отримає вдвічі більше»

Максим розповідає, що працював багато де. Через друзів знаходив роботу з прибирання потягів, збирання помідорів, на фабриці й офіціантом в ресторані. 

— Влаштуватися всюди виявилось нескладно, адже мене приводили туди друзі, та й всюди потрібні робітники, — пояснює юнак. — Складніше було витримувати кінські норми. А саме працювати під тиском наглядача на заводі по 12 годин без права перепочинку хоча б на 20 хвилин, фасуючи яблука (контингент робітників там був максимально неприємний для спілкування, що теж створювало дискомфорт). А ще я прибирав пилососом 450 крісел составу потяга протягом чотирьох годин; збирав помідори з землі та з кущів 10 годин поспіль у задушливих умовах теплиці, майже без перерв і знов-таки під тиском наглядачки.

— Всюди, де я працював, я не був офіційно влаштований, хоча на фабриці, де мив і фасував яблука, мені це пропонували. Але я сам відмовився — не хотів прив’язуватися, хотів бути вільним і працювати стільки, скільки треба мені.

Заробляв по-різному. Приміром, за прибирання одного составу потяга отримував 85 злотих (пізніше виявилось, що послуга коштує 120 злотих, а керівник просто клав собі різницю до кишені). Складна і нудна робота у теплицях з помідорами мені принесла 160 злотих за 10 годин. На заводі, де фасував яблука, за годину я отримував 20 злотих (неофіційно), тоді як офіційно влаштовані студенти отримували 25, а ті збирачі, які жили у хостелі при заводі — 15. Ще я працював помічником офіціанта у Варшаві й заробляв 17 злотих (а коли ще й мив посуд — 25). 

21-річний Кирило теж має чималий досвід роботи у Польщі. Бо почав працювати у 14 років:

— Я працював на будівництві, роздавав листівки, був продавцем у «Жабці» (те ще задоволення, якщо чесно). Зараз я кур’єр доставки, їжджу велосипедом. Будівництво було однією з перших робіт, яка принесла мені хороші гроші. Там моя праця виглядала як «підійди — подай, відійди — не заважай». Треба було носити багато важких речей, копати. Складно. Але я був задоволений своєю зарплатою — 1500 злотих на місяць. Пізніше, на інших об’єктах, мені вже більше довіряли, тому праця стала різномантішою і навіть цікавою. 

Робота у «Жабці» — один із найгірших моїх досвідів. Здебільшого через керівництво. Але там я добряче підтягнув польську, що теж корисний досвід. І заробив 3000 злотих за місяць.

Кур’єром доставки почав працювати, коли мені виповнилося 16. Мій друг підказав цей варіант. Тоді я шукав, хто із служб доставки міг би мене, неповнолітнього, взяти на роботу. Підписав «умову злеценя». Мама написала дозвіл. Після всіх інших робіт для мене це був ковток свіжого повітря. Я мав вільний графік, ніхто не стояв над головою, не контролював і не казав, що і як робити. Я зрозумів, що тепер я сам за себе і тільки від мене залежить, скільки я можу заробити. Кур’єром я працюю й досі. 

Робота кур’єра багато в чому залежить від бажання і сезону: коли холодно і дощ, довго не поїздиш. Але я екіпірований і навіть навпаки виїжджаю працювати в дощ, бо замовлень багато і тільки так можна заробити до 5000 злотих на місяць.

Кожна робота має свої нюанси. Кур’єром —  не виключення. Трапляються різні ситуації: смішні й не дуже, небезпечні й конфліктні. Маю викручуватися з кожної з них. Фізично мені було важко тільки на початку. Але я швидко втягнувся. 

«Пропозиції телеграм-ботів про роботу онлайн — суцільний обман»

Олексій — студент Краківського педагогічного університету. Тому роботу він почав шукати після завершення навчального року, в червні. 

— Спочатку шукав щось пов’язане з перекладацькою діяльністю (добре знаю англійську) або з текстами. Хотів знайти роботу онлайн. Це був би ідеальний варіант. Але знайти таке складно: одні роботодавці вимагають досвіду, інші — високої кваліфікації. А я — студент першого курсу, яка кваліфікація. 

Багато було різних пропозицій, які вимагали плату за якусь базу клієнтів. Або телеграм-боти, які перекидували з одного каналу на інший з вимогою підписатися. Суцільний обман. Думав, може вдасться знайти щось пов'язане з продажами в інстаграмі. Але там свої складнощі: «воронка продажів» і всякі специфічні речі, яких я не знаю. 

Зараз влаштовуюся кур'єром. Довго авторизовувався. Я український біженець від війни, маю песель УКР. Тож доводилося кілька разів відправляти документи. В одну службу мене не взяли, бо не було місць. Інша потребувала документів, яких у мене немає. Від третьої компанії зрештою отримав «так». 

Щоб працювати кур’єром, треба мати транспорт. У мене є старенький велосипед. Не знаю, наскільки його вистачить. Може, доведеться брати в оренду. Також треба придбати брендовану сумку для доставки. Вона коштує від 100 злотих. Дуже вже чекаю, коли зможу почати заробляти. 

«Шукайте роботу, де до вас ставитимуться як до людини, а не як до раба»

Олексій вважає, що починати шукати роботу варто ще під час навчання:

— Коли починається літо, охочих багато і можна не встигнути знайти щось нормальне. Як от сталося у мене. Також думаю, що можна починати з підробітків, а потім вже шукати щось постійне та стабільне. 

Кирило ділиться такими порадами:

— В гуглі чимало варіантів. Також можна шукати в групах у соцмережах. Звісно, багато залежить від умінь і досвіду. Але можна знайти й без досвіду. Як я колись. 

Максим радить шукати роботу серед знайомих, пробувати різне, аби зрозуміти свої можливості:

— Не зупиняйтеся на важкій праці, яка виснажує. Шукайте варіанти, де до вас ставляться як до людини зі своїми потребами, дослухаються, а не як до нелегального раба. Якщо ви навчаєтесь, шукайте роботу під графік, який узгоджується з навчанням,  дає можливість відпочити, відновити сили. Тоді у вас буде бажання знову йти і працювати — а отже, будуть гроші.

Фотографії з приватного архіву героїв

Марічка Паплаускайте — українська репортерка й шеф-редакторка журналу Reporters, авторка книги «Потяг прибуває за розкладом», зітканої з реальних історій українських залізничників на початку повномасштабного вторгнення про їхню роль у порятунку сотень тисяч українців. Тут і героїзм, і кохання, і еволюція характерів, і драма. Книга настільки людяна й тепла, що читати її без сліз неможливо.

«Коли ми споживаємо суху інформацію, вона проходить повз. А хороші тексти, що працюють з емоціями, нас збагачують: завдяки ним ми стаємо більш співчутливими, толерантними, відкритими», — впевнена репортерка. Про історії сучасних героїв, які найбільше вразили, Бориса Джонсона і Стівена Фрая, а також зміни у світогляді українських залізничників Sestry і поговорили з Марічкою.

«Було важливо зафіксувати реальність, в якій ми всі раптово опинилися проти своєї волі»

— Перші кілька місяців великої війни ми розповідали історії з різних куточків України — писали про те, що відбувається тут і зараз. Мали текст з Харкова, де наша колега тоді жила і розповідала, як вони ховалися від літаків у підвалі, як виїжджали з міста. Був репортаж з Херсону про те, як люди виходили на мітинги з українськими прапорами навіть тоді, коли росіяни вже були в місті. Були історії з західної України про те, як у театрах приймали людей, які приїжджали з різних регіонів. На сценах тоді стояли імпровізовані ліжка. Або, скажімо, письменниця Катерина Бабченко писала про те, як вони з донькою перетинали кордон і стояли кілька діб у машині в черзі. Нам було важливо зафіксувати цю реальність, у якій ми всі раптово опинилися проти своєї волі.

Пізніше у нас спільно з видавництвом «Лабораторія» вийшла книжка «77 днів лютого» про перші 2,5 місяці війни. Серед авторок виявилися лише жінки, тож це був жіночий голос цієї війни. Більшість з них писали про події, учасницями яких вони були. Зазвичай мені більше подобається, коли автор лишається за межами історії, лише переповідає її читачу. Це стало однією з очевидних змін.

Зараз ситуація інакша. Ми всі адаптувалися до війни, хоч вона постійно підкидає нові виклики. З 2022 року ми випустили 5 друкованих журналів з репортажами.

Одна з наших амбасадорок писала, що хоче зберегти випуск, який вийшов під час війни, для своїх дітей, щоб вони вчили історію не з кількох абзаців у шкільному підручнику, а зі справжніх живих розповідей учасників цих подій

Мені дуже подобається, що ми випускаємо журнал Reporters на папері. В онлайні сьогодні забагато інформації, а друкований журнал, примірники яких багато наших читачів колекціонують, зберігає памʼять про сьогодення. Зараз наше медіа підтримують (зокрема, фінансово) понад 3000 амбасадорів. Це високий показник для ЗМІ в Україні. І це дуже класна спільнота людей.

«Три місяці не розпаковувала валізи»

— Як для вас почалася велика війна?

— Мій чоловік з Луганська і один раз він уже втратив дім. Маючи цей досвід, він складав плани на випадок вторгнення. Ми не розглядали варіанту виїхати з України, але в середині лютого поїхали з Києва до Львова. Це було на рівні «нехай усі вважають нас панікерами, але краще ми пересидимо у Львові, повернемося, і всі з нас посміються».

24 лютого я прокинулась у львівській квартирі, яку ми знімали подобово, взяла в руки телефон і почала скролити новини. Було кілька секунд, коли я відмовлялася повірити у те, що це відбувається. Було дуже страшно. Одразу подзвонила батькам у Миколаїв. Перші кілька днів був перманентний плач. Не було зрозуміло, що робити далі. Не могла зібратися і зрозуміти, де я можу включитися та бути корисною.

Три місяці ми прожили на підлозі у нашій редакції The Ukrainians у Львові. Там не було кухні, але був душ. Нас було багато: моя родина, наші колеги, знайомі знайомих, яким треба було десь переночувати, собаки, коти, щури. Для мене цей час лишися болісним спогадом, але мій син, якому тоді було 6 років, пригадує ці три місяці як кайфові. Ми старалися, щоби він не бачив наших переживань. І зрештою йому було весело: навколо багато людей, школи то нема, то дистанційно. Каже нещодавно: «Може ще поїдемо поживемо в офісі у Львові?»

Я чіплялася за будь-яку можливість зберегти відчуття скороминущості того, що з нами діється. Наприклад, усі три місяці не розпаковувала валіз. Здавалося, якщо їх розкладу, то ми тут надовго.

Або з манікюром мала історію — у перші кілька тижнів повномасштабного вторгнення про такі речі, звісно, взагалі не думалося, але з часом манікюр вимагав корекції. Зробити це у Львові не було проблемою, але я не могла цього зробити, бо це означало б, що я потроху вкорінююся.

Коли ми повернулися до Києва у травні 2022-го, я мила вікна у своїй квартирі та плакала від щастя. Потім довго не хотіла їхати у відрядження до Львова. Це викликало у мене спогади, які я б не хотіла ворушити. Зараз уже краще.

«Зараз кожна людська історія зачіпає, бо у кожного своя трагедія»

— У вас є улюблені історії? Які найбільш зачепили?

— Я порушую власне правило не прив’язуватися до героїв і люблю усіх, про кого пишу. З більшістю своїх героїв я на прощання обнімаюся, бо за час розмови нам вдається відчути взаємну приязнь. Можливо, секрет у моєму щирому інтересі до співрозмовників. Розкажу дві історії, які мені трапилися під час роботи над книжкою про Укрзалізницю.

Перша історія про силу і витримку. Вона про Ірину Юрченко, провідницю евакуаційних потягів. Її, щоправда, донедавна більше знали як маму Дмитра (Ореста) Козацького — фотографа, який був на «Азовсталі» і потім у полоні, чиї фотографії стали відомими на весь світ. Я їздила до Ірини на зустріч до їхнього дому.

Ми сиділи на кухні, вона розповідала, як чекала в телефоні «плюсики» від сина, що означало, що він живий, а водночас не могла собі дозволити слабкості, бо допомагала людям виїжджати у безпечні місця.

Ірина працює у вагоні класу люкс, тож зазвичай мала до 18 пасажирів, а тут у кожному рейсі їх було понад дві сотні. Вона у цій тисняві ще й підтримувала пасажирів, усміхалася, допомагала, а потім пробиралася крізь людей до туалету і там наодинці плакала

Для мене це один з прикладів, коли люди сильніші, ніж їхній біль і переживання. Мене дуже вразило поєднання в Ірині сили та світла одночасно.

Друга улюблена історія — це історія кохання Насті Золотарьової та її чоловіка Богдана. Вона — комунікаційниця на залізниці, він — військовий. І це історія про велику любов. Як вони одне до одного їздять, підтримують. Настя сама з Маріуполя. Розповідала мені, як півтора місяця не мала зв’язку з рідними. Шукала їх. Потім намагалася вивезти. У цій історії мене найбільше зворушило те, які вони, Настя і Богдан, ніжні та трепетні, але при цьому готові віддавати себе роботі, яка може допомогти країні встояти. Богдан розповідав, що всі, кому він казав, що йде воювати, його відмовляли. Настя єдина сказала: «Будь ласка, звільни для мене Маріуполь».

— Як ти справляєшся з болем, який чуєш у історіях?

— Думала про це багато, але відповіді так і не знайшла. Я від природи емпатична. Коли була маленькою, моїй мамі виховательки садочка казали, що через мене вони не можуть читати казки іншим дітям, бо я вічно плачу. І я досі зворушуюся до сліз від більшості мультиків Pixar. Також завжди плачу зі своїми героями, якщо вони розповідають щось, що мене зачіпає. А зараз зачіпає кожна історія, бо у кожного своя трагедія.

Сльози мені допомагають триматися. Можливо, це природній захисний механізм: я пропускаю через себе усе, воно сльозами виходить і я йду далі робити роботу та жити життя

«Відчувши довіру людей, залізничники не хочуть її втрачати»

— Як з’явилась ідея написати «Потяг прибуває за розкладом»? Чому саме Укрзалізниця?

— Це була ідея Антона Мартинова, засновника видавництва «Лабораторія». Він шукав, хто міг би реалізувати його ідею. Тішуся, що довірив це мені.

Робота «Укрзалізниці» — важлива частина нашої сучасної історії. Бо ця компанія — найбільша транспортна артерія України. До війни там працювало 220 тисяч людей, тепер трохи менше. Укрзалізниця допомогла країні встояти. Вона евакуює людей, транспортує поранених військових, перевозить гуманітарну допомогу та робить ще багато-багато речей для армії, про які ще рано говорити.

Велика компанія могла по-всякому зреагувати на виклики війни. А Укрзалізниця зреагувала просто феноменально продуктивно. Йдеться про 4 мільйона евакуйованих людей. А ще про волонтерську допомогу, яку вагонами передавали перші кілька місяців. Причому спершу це навіть не було організовано. Просто люди підходили й щось передавали. Як от герой моєї книжки Андрій Любка. Він просто підходив до провідників і казав: «Дивіться, у нас є бус з усякими важливими речами для військових у Харкові. Ви можете їх передати, будь ласка?»

До того ж компанія продовжує змінюватися під час війни, що теж фантастично. Залізничники заговорили однією мовою зі своїми клієнтами. Зрештою почали ставитися до пасажирів як до клієнтів і перебудовували чимало внутрішніх процесів. Зараз Укрзалізниця ставить велику мету: от вони вивезли 4 млн людей. І тепер хочуть зробити все, аби ці люди повернулися.

— «Укрзалізниця» змінилася дуже швидко, просто в один момент. Чому так сталося?

— Я б сказала, що це тривалий і складний процес, але насправді зміни,  помітні пасажирам, сталися швидко. Коли люди їхали у переповнених вагонах, рятуючись від війни, їм потрібне було відчуття безпеки, і залізниця його давала. Виходячи з потягів, люди часто обіймали провідників, бо були вдячні. Провідники, а за ними усі, хто стоїть у цьому ланцюжку, відчули себе героями. Бо коли ти відчуваєш вдячність, то відчуваєш цінність своєї роботи. Відчувши довіру людей, залізничники не хочуть її втратити. Тож ця зміна у стосунках між пасажирами і залізничниками, думаю, зіграла одну з найважливіших ролей у зміні Укрзалізниці в цілому.

Молоко для Бориса Джонсона

— Що було найскладнішим у роботі над книжкою «Потяг прибуває за розкладом»?

— Я багато їздила, зустрічалася з людьми. Шукала героїв: десь сама, десь мені допомагали залізничники. Тяжко згадувати про обстріл у Херсоні. Це був один із найстрашніших моментів у моєму житті.

Я приїхала до Херсону вранці 27 грудня 2023 року. Тим самим потягом, частину якого ввечері того дня знищили росіяни. Я мала там розмови з залізничниками, начальницею вокзалу, про яку писала. За кілька хвилин до відправлення зворотнього потягу на Київ на вокзал стали сходитися пасажири. Саме тоді росіяни завдали удару. Ми сховалися у підвалі. Такого гучного вибуху я до цього ніколи не чула: зі стелі підвалу сипалося, стіни рухалися. Пасажири теж встигли сховатися у підвалі. І ми сиділи там разом наступні півтори години, рахуючи наступні прильоти.

Вперше за час великої війни я  думала, що прямо зараз можу померти. Від цих думок рятувало лише маленьке кошеня — висловуха Ляля, яку начальниці вокзалу подарували на Миколая. Мені випала місія його стерегти, поки власниця приймала важкі рішення: що робити з людьми і коли можна вийти з укриття. Ми не знали, що там, нагорі, але підозрювали, що все погано.

Коли трохи стихло, хтось пішов у розвідку. Ще за пів години дали команду підніматися нагору. І тут мене накрило…

Я побачила завалену склом кімнату, в якій була буквально за 30 секунд до вибуху, калюжу крові на вході до вокзалу — там, де я кілька разів стояла в цей день

Тоді на вокзалі загинув поліцейський. Коли ми зайшли в автобус, який мав нас везти до Миколаєва, щоб звідти їхати до Києва, в салоні вимкнули світло. Я сіла просто на брудну підлогу і розридалася.

Пишучи книгу, найскладніше було зрозуміти, як систематизувати весь матеріал. Як обрати історії, які варто включити? Їх так багато й всі вони важливі.

— Які історії вас вразили найбільше? Зокрема з розділу про «залізну дипломатію»...

-– Розкажу історію про вагоноремонтні заводи. Спершу частина з них зупинилася, а тоді на цих заводах взялися зварювати протитанкові їжаки. Вони були потрібні для захисту міст, а на заводах були матеріали та люди, які можуть це робити. І це було з розряду «це не наша робота, але ми це робимо».

А на вагоноремонтному заводі у Львові зі старих списаних вагонів почали робити медичні евакуаційні. Люди там працювали цілодобово. Якось о другій ночі відповідальному за цю роботу сказали: «Нам треба таке, як реанімація у швидкій, тільки у вагоні». І вже за 2 доби перший такий потяг був готовий. Такого ніхто у світі не робив. Вони вигадували все на ходу: переробляли сидіння, щоб з нош можна було перекласти людину, встановлювали кисневі балони, крапельниці та решту. Ця робота триває дотепер, тільки зараз медичні вагони сучасніші.

У книзі є окремий розділ про «залізну дипломатію». Про те, як в Україну почали привозити лідерів країн-партнерів, політиків, зірок. Раніше вони діставалися до України літаками. Тепер такої можливості немає. Укрзалізниця стала головним транспортом для дипломатії.

Залізничники розуміли, що подорож залізницею — це перший контакт з Україною. У вагоні пасажири проводять більше часу, ніж потім на офіційних зустрічах. І Укрзалізниця хотіла справляти гарне перше враження. Цікава історія про те, як вони Борису Джонсону шукали о четвертій ранку на кордоні молоко. Підготували йому все, але забули, що британці п’ють чай з молоком. Була ціла спецоперація з пошуку цього молока…

Є розділ. присвячений кільком першим дням повномасштабного вторгнення, а саме рішенням топменеджменту Укрзалізниці. Як вони відчували свою відповідальність, як приймали рішення. Наприклад, рішення про те, що усі пасажири їдуть без квитків, тобто безкоштовно, в категорії мирного часу — це злочин, бо це величезний збиток для державної компанії. Уявіть, 4 мільйони людей виїхали безкоштовно. Помножити цю цифру на середню вартість квитка у 500 грн. Це шалені гроші. Але вони взяли на себе цю відповідальність. Бо розуміли, що люди повинні мати можливість виїхати.

— Передмову до книги написав відомий британський актор Стівен Фрай. Як ви його вмовили?

— Це заслуга залізниці. Стівен Фрай був одним з пасажирів дипломатичного рейсу. Він залишився дуже задоволеним цією поїздкою. Ми думали, кого можна попросити про передмову. Написали йому листа. Я ходила кілька днів, тримаючи схрещеними пальці, очікувала відповіді.

Написання книжки «Потяг прибуває за розкладом» стало для мене справжньою пригодою. Я багато подорожувала, познайомилася з неймовірними людьми, які надихають. Тоді (і трошки досі) відчувала себе маленькою частиною величезної залізничної родини. Шкода, що ця пригода закінчилася. Хоча насправді вона просто трансформувалася, бо попереду ще презентації та зустрічі з читачами. Перша вже відбулася у червні просто на Центральному залізничному вокзалі в Києві — це було красиво і символічно.

— Як думаєте, що кожен із нас може зробити для нашої перемоги?

— Особисто для мене одним зі свідчень нашої перемоги стануть потяги Укрзалізниці, заповнені людьми з валізами, які масово повертаються додому, в Україну. А щодо внеску кожного, то я б згадала влучну фразу нинішнього голови правління Укрзалізниці:

— Запорукою того, що залізниця не зупинились у перші місяці великої війни, стало те, що ніхто з працівників не запитував «Чому я?» Є робота — треба її робити. І так всюди — наша країна зараз знаходиться у такому моменті історії, коли не варто нарікати «Чому я?» Бачиш, що треба щось зробити і можеш це зробити — просто роби

Аніта Луценко — українська професійна тренерка, фахівчиня зі схуднення, телеведуча програми «Зважені й щасливі», на якій завдяки її тренуванням схудли десятки жінок. Майстер спорту, срібна призерка чемпіонату Європи зі спортивної аеробіки та багаторазова чемпіонка України, а також персональна тренерка зірок і співавторка застосунку для схуднення WOWbody. Sestry Аніта розповіла про власний досвід еміграції та боротьби зі стресом — за допомогою фітнесу і не тільки

«Найважче в еміграції — брак живого спілкування»

— До війни ви казали, що мрієте пожити в Амстердамі. Чому для еміграції ви обрали саме Британію?

— Дійсно, 5 років поспіль я мріяла пожити в Амстердамі. Щороку на Новий рік планувала здійснити цю мрію. Додавала її до списку своїх бажань. Але коли через війну прийшов час обирати країну для тимчасового життя, обрала не власну мрію, а практичність і хорошу освіту для своєї доньки. Мене, щиро кажучи, цей вибір і саму здивував. І змусив по-іншому подивитися на свої мрії та життя в цілому. Цікавий досвід. 

‍— Чи адаптувалася донька у новій країні? 

— Мене завжди сильно турбувало питання вибору школи для дочки. Зокрема, куди саме вона піде до першого класу. Тож вибір навчального закладу для Мії був максимально важливим. Моя викладачка англійської мови, яка живе в Лондоні, одразу порекомендувала обрати Британію як країну для тимчасового життя, оскільки там найкраща освіта у світі. До того ж безкоштовна. 

Мені дуже сподобалося, що діти добре  адаптуються до мови та колективу у школі. Уже після 2-3 місяців навчання. Також я обожнюю уніформу в школі і відсутність гаджетів. Мія радо біжить на навчання, а я цьому тішуся. Ну і мені дуже подобається, що, на відміну від мене, їй не доведеться вивчати англійську аж 30 років.  

— Вважаєте себе біженкою?

— Не вважаю себе біженкою і  прийняла більш позитивну назву для свого стану — тимчасове перебування за кордоном для розширення кругозору і набуття навичок європейського мислення

Попри те, що я знаходжусь далеко від дому в такі складні для нашої країни часи, я не потребую допомоги. Навпаки — в мене є можливість підтримувати інших та допомагати тим, кому це дійсно потрібно. На сьогодні я відчуваю, що саме це — моя місія, адже ця справа дає мені відчуття задоволення та цілеспрямованість. 

‍— Як для вас почалася ця війна? 

— 24 лютого 2022 року я зустріла в бікіні і з валізою за сотні кілометрів від дома. Була на відпочинку в Таїланді. Через ескалацію ситуації та загальну тривогу в суспільстві я відтермінувала квиток додому на тиждень. Оскільки авіакомпанії через попередження Джо Байдена вже почали скасовувати рейси в Україну, мене охопив страх вилетіти та не мати можливості приземлитися у рідному місті. Мені, як і всім, було тривожно та лячно. Я просто не вірила в те, що відбувалося. І переживала за близьких, які були дома, в Україні. 

Було складно не тільки морально, а й фізично. Енергія не вивільнялася, бо нікуди не треба було бігти. І я почала допомагати людям: бензином, виїздом за кордон, публікувала інформацію про волонтерів, пропускні пункти. Робила все, аби в загальній паніці знайти собі справу. 

‍— Що виявилося найстрашнішим в еміграції?

— Перебуваючи за кордоном, я зрозуміла, наскільки мені бракує «живого» спілкування. Відсутність сім’ї (чоловік Аніти в Україні — Ред.) і друзів поруч стала для мене справжнім випробуванням. Кожен день я відчуваю потребу проводити час разом з тими, хто знає мене багато років, розуміє без слів і може підтримати. Досвід вимушеної еміграції змусив мене цінувати ті моменти, коли ми з близькими людьми були разом. Щирі розмови, спільні хвилини і зустрічі, які раніше здавалися буденністю. Зараз розумію: мати близьких людей поруч — це справжній скарб.

‍— Як ви знайшли сили для роботи?

— За 2 тижні до війни я вирішила закрити всі проєкти і перепочити в тиші, не працювати й дати собі час для пошуку натхнення. Мабуть, тому я потім і обрала для життя не бурхливий Лондон, а глибоке англійське село, де є коні, вівці, ліс і маленькі місцеві крамнички. Мені було просто необхідно видихнути та перепочити морально. Втім проєкти свої я не закрила. Адже невдовзі стало зрозуміло, що людям потрібна опора для повернення зі стану повного розпачу до бодай якоїсь стабільності. 

Ми з моєю партнеркою Юлею почали проводити відкриті онлайн-тренування, що дозволило потрошку розворушити себе і людей. Ми вирішили не збирати гроші, а створили дешеві та корисні продукти по 50 гривень. 100% отриманих коштів відправляли на потреби армії або гуманітарним організаціям. Я відчувала вдячність від цих людей. І отримала натхнення, якого шукала.  

Заняття не заради схуднення, а задля ментального здоров’я

‍— Яка роль спорту під час війни і в еміграції?

— Фізіологія людського організму працює так, що завдяки фізичним вправам ми на гормональному рівні легше переносимо труднощі, знімаємо стрес, легше концентруємося і зменшуємо прояви депресії. Під час виконання вправ виробляються гормони ендорфін, дофамін і серотонін. Вони працюють як знеболювальне, знімають напругу, налаштовують на позитивний лад і повертають відчуття контролю над своїм життям. Це дійсно працює. Зараз українцям без фізичних вправ залишатися у здоровому глузді буде дедалі важче. 

Фізичні вправи — це справжній порятунок для ментального здоров’я, адже всього 5-20 хвилин на день роблять дива 

‍— Від стресу частіше худнуть чи набирають вагу?

— Кожен організм влаштований по-різному, отже, складні часи люди теж проживають не однаково. У людей з нормальною харчовою поведінкою стрес має викликати відчуття «не хочу їсти». Якщо є якісь незначні гормональні збої, людина починає переїдати, тим самим борючись зі стресом. Обидва випадки — нормальна реакція організму на стрес. Таким чином ми перемикаємо нашу симпатичну нервову систему (стрес — адреналін) на парасимпатичну (розслаблення і спокій). І важливо акцентувати свою увагу не на наслідках — замала вага чи навпаки набирається — а на способах боротьби зі стресом. 

<frame>Техніка «Лимон» (виконувати під час нападу неконтрольованого бажання заїсти стрес): сідайте зручно, покладіть руки на коліна долонями вгору, заплющте очі. Уявіть, що у вашій правій руці лежить лимон. Сильно його стискайте, уявляючи, що вичавлюється весь сік. Коли лимон вичавлено, розслабте руку. Тепер повторіть вправу з лівою рукою.<frame>

‍— Як ви змінилися за ці два роки?

— Всі ми точно сильно постаріли. І я — не виключення. Ще 2 роки тому я розмовляла російською, слухала музику та дивилася серіали російською. Зараз — все виключно українською. Тепер я вивчаю історію України та її політичний устрій. Мене почало цікавити, що значить бути громадянином своєї держави. Також я досліджую досвід британців у різних сферах життя і приміряю його на Україну: щось підходить, щось ні. До речі, я перестала вживати алкоголь, бо тільки його згубного впливу мені бракувало. 

‍— Зараз у жінок в еміграції перманентний стрес. Як долати його, не звертаючись до шкідливих звичок?

— Щодня я намагаюся дотримуватися кількох важливих ритуалів, які допомагають мені залишатися в гарному фізичному і психічному стані. По-перше, я завжди намагаюся висипатися. По-друге, регулярно займаюсь спортом. Крім того, щодня виділяю 5-10 хвилин на медитацію. Але, напевно, найважливіше для мене — це допомога іншим людям. 

Доведено, що люди, які допомагають іншим, переносять стрес легше. Це зміцнює нашу власну емоційну стійкість і дозволяє легше справлятися з труднощами

Тож навіть думаючи про себе, все одно потрібно допомагати іншим — усіма можливими способами. Мені це надає сили, наповнює життя змістом і допомагає зберігати оптимізм навіть у найскладніші часи.

‍— У 2015 році пройшов ваш перший челендж «14 днів без цукру». Тоді, завдяки вам, я відмовилася від цукру і не їм його досі. Ви мотивуєте тисячі жінок, а що мотивує вас?

— Я рада, коли кілька зморшок на обличчі та сантиметрів на талії завдяки моїм рекомендаціям не відображаються у вашому дзеркалі. Це мене надихає, адже щодня хтось говорить мені слова вдячності. У цей час я відчуваю себе корисною. Розумію, що завдяки мені люди живуть якісніше, мають здоровіше життя. 

Якщо ж говорити про жінок, які мене надихають, то це моя нова британська подружка Хезер, якій 76 років. У своєму віці вона змінює кавалерів, ходить на підборах і має шкіру 40-річної жінки. У Британії я написала про неї книгу і, сподіваюсь, що вона дасть нашим жінкам надію і натхнення на те, що ніколи не пізно жити повноцінне життя незалежно від обставин. 

‍— У своєму інстаграмі ви пишете, що ваш основний принцип — здоров’я передусім. Як підтримувати здоров’я в умовах війни та постійного стресу? 

— Я раджу всім жінкам ввести у своє життя такі базові правила: щоденна зарядка 10–20 хвилин та 50% тарілки овочів у кожному прийомі їжі. Давати собі час на перепочинок, частіше посміхатися та вірити в те, що добро перемагає. Також варто спокійніше ставитися до свого тіла та не вимагати від нього ідеальності. 

За два роки в Британії у мене змінився погляд на тіло, і за відчуттями це — як побувати в клініці відновлення після якоїсь залежності. У мене, як і в більшості дівчат України, є певні стандарти в голові щодо фігури.

У Британії я побачила зовсім інший підхід: +7кг (до наших візуальних ідеалів) — це найкраща фігура. І в залі дівчата не заради схуднення

Орієнтир — сила, самопочуття, ментальне здоров’я. Фізичне без ментального не має сенсу.  

— Ви пройшли 200 км шляху пілігримів, мовчали в буддистському храмі 21 день і вважаєте, що «точка кризи — вона ж точка росту». Зважаючи на цей принцип, чи можна вважати, що українці зараз, проходячи через кризу, «ростуть»?

— Наша незалежність дісталась нам досить легко. І замість того, щоб будувати нову молоду державу з великою історією, ми продовжили жити, як «молодший брат». Зараз у нашій країні відбувається сепарація від всього радянського, ми розвернулися обличчям до Заходу, а країни Євросоюзу і світу почули про Україну, її митців, спортсменів, людей із силою всередині. 

Є відчуття, що ми перероджуємося як нація і відроджуємо свою культуру. Своєю місією я, наприклад, бачу наповнення інформаційного простору україномовним контентом у сфері фітнесу. Адже ми стільки років ніби спали і забули, хто наш ворог вже багато століть. Жити в ілюзії солодко, а в правді — важко. Тож переживаємо вихід із рожевого ілюзорного світу. 

‍— Що кожен із нас може зробити для нашої перемоги?

— Допомагати фінансово і фізично тим, хто боронить нашу країну. Вважаю, що саме єдність народу дозволила витримати перші тижні і місяці повномасштабного вторгнення. Ми не маємо права зменшувати оберти. Не важливо, що робить президент, директор, журналіст чи блогер. Важливо, що робиш саме ти! Щонайменше — кожен може долучитися до відновлення нашої культури, а мова є одним із головних її атрибутів. Тож мінімум, який можна робити, будучи не в окопі, розмовляти українською і навчати дітей рідної мови. А також якомога більше розповідати за кордоном про українську культуру і таланти українців, щоб іноземці розуміли, що ми робимо неймовірний внесок в історію людства.

‍

Фотографії з приватного архіву

‍25-річний скрипаль Мойсей Бондаренко в армії від початку великої війни. Був бойовим медиком, тепер — піхотинець. Але є одна незмінна — де б він не був, з ним його скрипка. Він грає на ній навіть на лінії зіткнення. Усі ті відео в соцмережах, де військовий у формі виконує чуттєву музику, під якими люди з усього світу залишають тисячі лайків і коментарів і які постить у своєму твіттері Ентоні Блінкен — це з Мойсеєм. Зараз музикант завершує благодійний тур Європою, і ми з ним розмовляємо перед концертом у Кракові. 

«Неповноцінний» піхотинець

— Я пішов на війну на другий день повномасштабного вторгнення, — розповідає Мойсей Бондаренко. — Дуже боявся. Тай й зараз, щиро кажучи, маю страх. Мені було 22 — до цього я тільки грав собі на скрипці, мандрував країною з виступами. А тут треба було зробити справжній чоловічий вчинок і направити усе своє життя в русло, з якого немає виходу. Адже ти погоджуєшся віддати своє життя. Єдине, що було приємним — відчувати, що це чи не однин з найправильніших і найфундаментальніших вчинків у моєму житті як чоловіка. У цьому сенсі я почувався повноцінно.

Напевно, мене мотивувало прагнення відчути свою важливість. Я тоді подумав — невже це той момент, коли я можу себе проявити. А потім одна за одною відбувалися страшні події, і вони ставали підсилюючим фактором. Буча, Ірпінь… Це як 2+2 — стається щось страшне, і ти йдеш те страшне зупиняти. 

— Шкодували колись про цей свій вибір?

— Часто про це думаю. Особливо коли трапляється якийсь треш в армії. Сам собі кажу: «Знав би я, як це може бути»... А потім розумію, що це все природно. Бо армія — це велика машина, яка працює під час війни. А війна потребує дуже багато ресурсу. І як будь-яка машина, армія має купу нюансів.

— Рік ви прослужили у медичних силах, а потім перевелися до 59 бригади, до піхоти. Відтоді займаєтесь морально-психологічним розвантаженням у підрозділі «Культурний десант». Розкажіть про це. Чиє це було рішення про переведення і чому?

— Це було не моє рішення. Іноді ти сам собі не належиш. Але я дуже щасливий, що потрапив у 59 бригаду і став піхотинцем. Простим піхотинцем, який виконує завдання, починаючи від чистки туалету (який теж потрібно чистити) і закінчуючи відрядженнями спецпризначення.

Сподіваюся, на третій рік служби я вже більш-менш зрозумілий для армії. А вона зрозуміліша для мене. Тут щодня щось змінюється. І складно зрозуміти що саме, коли ти частина цього механізму. Зовні розповідають одне, всередині бачиш інше, а люди, які впливають на зміни, бачать зі свого боку — стратегічно. Я ж усього лише піхота.

— Ким бути складніше: бойовим медиком чи піхотинцем?

— Я — неповноцінний піхотинець. Класно звучить — «неповноцінний піхотинець» (сміється). Скільки б я не копав окопів, не проходив навчань, полігонів, на яких би складних позиціях я не знаходився, я все одно стільки не відпрацював, як треба. І все це через скрипку. 

Мене використовують як культурного діяча. У мене у службі розмаїття. А це насправді дуже цінно. Бо служба — це довго, монотонно, тяжко морально та фізично. А мені пощастило. Тішуся, що можу приносити користь ще й скрипкою.

— Чи правда, що ваші побратими просять вас грати їм вечорами і навіть готові за вас працювати, поки ви «розминаєте пальці»? 

— Я, власне, саме через своїх побратимів і граю на скрипці. Завдяки їм усе це. Вони дійсно часто говорять: «Так, ти це не робиш. Завжди встигнеш покопати. Зараз піди пограй. Краще зіграєш нам ввечері». Вони — моя нова сім’я. На третій рік служби побратими стали дуже мені близькими.

— Як виглядають ваші концерти на фронті?

— Це може відбуватися де завгодно. Якщо це посадка, усі сідають десь «в холодочок», і я починаю грати. На всю посадку. У бліндажах граю. Усюди й постійно. Сама можливість почути скрипку на фронті дуже цінна. 

Хлопці ніколи нічого не замовляють конкретного. На фронті цінується все, що пов’язане з культурою і творчістю, бо це відпочинок. І я завжди граю те, що подобається мені.

— І що ж вам подобається виконувати для своїх побратимів?

— Може, це дивно, але дуже люблю грати Біллі Айліш. Українські пісні само собою. З мелодійної точки зору Біллі Айліш дуже красива. Ще й заспокоює. Коли її виконую, мені стає легше. Надихає.

— А сам собі наодинці?

— А я сам собі ніколи не граю. Наодинці лише репетирую. 

Мойсей і Олег Скрипка

— Чи складно навчитися грати на скрипці шульзі?

— Для мене навчання грі на скрипці ніколи не було роботою чи чимось складним. Мені це завжди дуже подобалося. 

Я постійно вчуся. Адже не думаю, що достатньо вмію. Постійно є щось, чого ти не вмієш. От нещодавно вивчив «Мелодію» Скорика. Вона складна з технічного погляду. Деякі речі я ніколи так на скрипці не грав. А Скорик дав можливість спробувати по-іншому. Там є такі технічні моменти, де пальцями дуже складно дістати високі ноти. Але я це зробив. І подумав — круто!

Знаю, що для шульг є дзеркальні інструменти. Але який там дзеркальний у моєму дитинстві — слава Богу, що взагалі скрипку купили.

— Ви дуже хотіли навчатися музиці, і навіть особисто, без мами, записалися до музичної школи. Звідки було таке натхнення саме на музику?

— У моєї мами не було грошей на музичну школу. Нас 4 хлопців у родині. І я пішов до музичної школи сам і домовився, щоб мене навчали дешевше, ніж інших — за 20 гривень на місяць. 

Мені у дитинстві в моєму селі ніхто не пояснив, що футболіст або танцюрист — це також професія. Коли я ходив на футбол, це була розвага для мене. Але прийшов час, коли захотілося займатися ремеслом. Я не хотів, щоб це був гурток, але щоб це була професія. І музична школа була на той час єдиним місцем, де я міг отримати навичку ремесла.

— Чи виправдала скрипка ваші сподівання?

Безумовно. 

— Ваша скрипка завжди з вами. Вона ваш оберіг? 

— Я люблю її. Якщо маю можливість носити із собою і грати, так і роблю. Дякувати Богу, у війську мені дають цю можливість. 

— У вашої скрипки є ім’я?

— Так. Її ім’я — Олег. Олег Скрипка. Це жарт. Давно його вигадав. Сподіваюсь, Олег Скрипка не ображається.

Саундтреки війни

— На що здатна музика на полі бою? Чи рятує вона, чи виконує якусь іншу важливу функцію?

— Музика на фронті дає те саме, що і в звичайному житті. Просто на війні почуття більш загострені. Дуже приємно посидіти тихенько десь у посадці, послухати музику і подумати про своїх близьких. І просто відпочити. Музика на фронті переключає. Це великий контраст і велика цінність.

Коли люди на фронті слухають мою скрипку, то вони постійно плачуть. Від того, що в цей момент згадують...

— Який був найнебезпечніший виступ у вашому житті?

— Кожен день — небезпечний. Серце б’ється від страху так само, як і в будь-який інший день. Якщо ти в зоні бойових дій, ти постійно граєш у лотерею. 

Я запам’ятав деякі моменти, бо там були важливі для мене люди. Наприклад, був день, коли я зустрівся з побратимами за 1 кілометр від ворога. Це було дуже небезпечно, але мені було дуже приємно для них грати. 

— Ви були в США з делегацією ветеранів. Вашу гру оцінив держсекретар США Блінкен, який сам непогано грає, хоч і на гітарі. Як це на вас вплинуло? 

— Це просто круто. Було приємно, що він оцінив мою гру. Він відреагував, бо він сам музикант. Але глобально після цього випадку нічого не змінилося. Граю там, де запрошують. Просто зараз запрошують більше. Щасливий через це.

Я не вважаю себе популярним. Просто зараз це на хвилі. 

Можливо, потім, коли слідкувати за мілітарі-світом стане не так актуально, про мене забудуть. Але сподіваюся, люди продовжать цінувати музику

Для мене як для музиканта це — найголовніше.

— Чи будуєте плани на майбутнє?

— Про майбутнє не думаю — це зараз складно. Особливо на службі. Ми загадуємо на кілька днів уперед. І мріємо — на пару місяців.

Моя мета — бути максимально ефективним сьогодні. Перемога точно колись буде. Саме слово перемога — це зробити більше, ніж ти можеш. Я намагаюся робити це. Кожен день. Усі наші цілі та мрії як нації точно окресляться і стануть на свої місця. Але це величезна робота. 

Навряд чи перемога — це мир. Ми мусимо працювати на спільну ціль, бо ціль у нас хороша і правильна — ми хочемо зберегтися як нація. Шкода людей. Дуже хочеться їх максимально зберегти. 

Я провів понад 150 похорон — від ґанку будинку до кладовища. У якийсь момент це стало буденністю. І це — найжахливіше почуття

— Про що мрієте? 

— Виспатися. А якщо серйозно — мрію про будинок чи будь-яке місце, куди зможу повернутися. Це має бути моє місце. А ще хочу міцну багатодітну сім’ю. Це й все.

Пані Зосі 70+ років. Але енергії в ній стільки, що, здається, вона здатна знести пів світу заради своєї мети. Активна, усміхнена і водночас завжди рішуче налаштована. Кожне питання сприймає як виклик, і вже готова з ним справлятися. Їздить велосипедом на дачу до подруг, аби обговорити нові події. Пані Зося має не менш серйозну та допитливу кішку, яка сидить на підвіконні і за всіма спостерігає. Мабуть, щоб потім усе розповісти своїй власниці, аби вона була в курсі, коли сусідка прийшла додому і хто викинув оту червону обгортку від цукерки просто на землю.

Пані Зося усім у своєму житловому комплексі розповіла, що ми з України і потребуємо допомоги. І люди стали пропонувати якісь речі, гроші, продукти. Я відмовлялася. Тільки б знайти, де жити. Хоча насправді потрібне було все, просто незручно брати, та і дуже не хотілося відчувати себе безпомічною. За два дні наша пані Зося знайшла нам житло. Тимчасове. Поки ми підшукаємо постійне. 

Ми були сусідками. Наші будинки стояли поруч, і пані Зося кожного ранку махала мені у вікно. І посміхалася. І я раділа цьому ритуалу. Це був мій рятівний острівець у той страшний і тривожний час. 

Майже щодня вона приносила нам якусь свою страву. «Я приготувала пиріг. Мені багато не треба. Це вам». «Знаю, підлітки люблять картоплю фрі. От зробила твоєму синові». «А це мій рулетик. Скуштуйте». Мені вже дуже багато років ніхто не готував. Мама пішла у засвіти, коли мені було 10. Бабуся померла 5 років тому. До цього вона довго хворіла, не могла готувати. Тому їжа пані Зосі, приправлена щирістю і теплотою, була для мене особливо смачною. 

Син питав: «А чому людина, яка нічого про нас не знає, нам допомагає?». І я відповідала, що є на світі люди, яким не байдужі людські долі

Ми прожили у квартирі, яку знайшла нам пані Зося, два місяці. І за цей час глибоко здружилися з нашою чудовою новою бабусею. Чаювали, розмовляли — я українською, вона польською. Якось знаходили спільну мову.

Коли ми виїжджали, вона дала мені гроші. Я спочатку відмовилась. Але виявилося, що пані Зося оформила допомогу за програмою 40+, яка передбачала виплату полякам, які прихистили у себе українців. І от все, що вона отримала, вона віддала нам. Сказала, що ці гроші нам допоможуть. Тоді я взяла. І ці гроші дійсно дуже допомогли.

Ми живемо у Кракові понад два роки. За цей час, у силу своєї професії, я познайомилася з багатьма людьми. Але пані Зося — єдина, яка стала нам дійсно близькою. Ми продовжуємо зустрічатися, їздимо в гості, чаюємо, розмовляємо — вона польською, я українською. Хоча тепер ми розуміємо одна одну набагато краще. Як рідні люди. 

Так війна об’єднала людей різних національностей, віку, віросповідань і життєвого досвіду. Так війна показала, як нерідні по крові можуть стати рідними в душі.  

Чимало людей у Європі втомилися від нашої війни і навіть від нас. Ставлення до українців місцями змінилося і в Польщі. Але пані Зося — це наша стабільність, адже завжди до нас добра, чуйна, відкрита і щиро рада нас бачити. Як бабуся, якої мені так бракує.

‍

Фотографії з приватного архіву. Титульна ілюстрація @blancaindiart

Марія Бурмака — співачка, яку люблять українці. І не тільки через творчість, а ще тому, що артистка сама дуже любить людей і вболіває за долю своєї країни. Днями Марія відсвяткувала свій 54-й день народження. Sestry поговорили зі співачкою про втрату брата, пріоритети під час війни, стосунки з дочкою та російськими колегами, а також про свою колекцію вишиванок

«Буржуйка» для народної артистки

— Як у ваш день народження ви оцінюєте своє життя? Чим пишаєтесь, чого прагнете?

— Дивлячись на себе збоку, бачу, що мені вдалося зробити чимало. Альбоми, знакові пісні, які для багатьох стали саундтреками життя. Ви б знали, скільки людей мені кажуть: «Ми виростали на ваших піснях», а віднедавна — «наші діти виростали на ваших піснях», маючи на увазі мої дитячі альбоми. Я щаслива і горда тим, що мої пісні звучали під час історичних подій, а сама я була учасницею цих подій.

Постійно пробую нове, є ідеї, які дають відчуття, що я їду «на ярмарок, а не з ярмарку». А ще є неочевидні речі. Вважаю, що витримувала життєві випробування стоїчно і з гідністю, хоча це часом було нестерпно важко. Я була хорошою дочкою, сподіваюсь, що є хорошою мамою. У в мене багато друзів, яким я теж є опорою. Незабаром вийде моя пісня, присвячена брату Святославу. Серед планів — дописати і видати «Третій дитячий альбом». Діти вже чекають…

— Нещодавно Facebook нагадав мені, що виявляється, 24 лютого 2022 року, коли здавалося, що все навколо зупинилося, я провела два дитячі онлайн-ефіри. Я про цей факт взагалі забула. От просто з голови вилетіло!

Традицію онлайн-концертів я започаткувала ще під час пандемії ковіду. Діти дуже любили мої виступи. Тому 24 лютого я взяла гітару й двічі заспівала дітям онлайн. Хотілося якось їх заспокоїти. Повітря було таким наелектризованим, насиченим страхом. Мені здалося, що мої ефіри будуть доречними.

Після того було ще кілька експромтів. Наприклад, під час комендантської години я виставила «комбік» (гітарний підсилювач — Ред.) на своє вікно на Подолі у Києві й заспівала гімн України. Людям сподобалося.

Через тривожне відчуття перед повномасштабним вторгненням я купила собі справжню буржуйку (металева мобільна піч для обігріву і приготування їжі, популярна сто років тому — Ред.). Чомусь подумала, що якщо раптом щось станеться, не буде опалення й електрики, якось треба буде виживати. І що мені потрібна ця маленька чавунна буржуйка з варильною поверхнею. «Краще куплю», — вирішила я і правильно зробила. Вона знадобилася. Декілька разів ми зносили її вниз і готували їсти, гріли воду біля укриття. Так вона у мене й стоїть. Вдома поки нею не користувалася. Хоча труби теж до неї купила — готувалася.

Пам’ятаю, напередодні нападу, 23 лютого, я допізна слухала новини, звернення президента. Довго не могла заснути. Навіть випила снодійне. Прокинулася від того, що безупинно дзвонив телефон. Телефонували всі друзі, дзвонив схвильований брат. На ніч ми пішли в укриття, де були декілька днів.  

Я відчувала, що насувається щось страшне. Це відчуття було настільки яскравим і тривожним, що я стала уявляти, що буду робити, якщо це таки станеться. Малювала в уяві апокаліптичні сценарії, але реальність перевершила найстрашніші з думок. Адже я думала, що наш ворог — люди. Але після Бучі й Ірпеня з’ясувалося, що це нелюди.

«Не знаю, чи зможу заспівати про брата зі сцени»

— Творити під час війни виходить не у всіх. Складно було повернутися до творчості?

— Спочатку взагалі не виходило писати. Але я постійно щось робила: дитячі онлайни, переклад пісні Стінга, якісь збори, донати, виступи.

Декілька разів пам’ятаю себе в істериці. Наприклад, коли у Києві впали ракети дуже близько до місця, де я живу

Перша пісня, яку я написала після початку повномасштабного вторгнення, вже у червні 2022 року, — «Повернись живим». Вона написана для військових, які захищають нашу Україну, для мого брата. Дуже хочеться, щоб кожен воїн повернувся додому. Коли дописала її, проплакала потім всю ніч.

— Розкажіть про свого брата, який загинув через війну. Яким ви його пам'ятаєте?

— У березні 2022 року мого рідного брата Святослава мобілізували. Ми довгий час не знали, де він служить. Виявилось, у 43 Окремій Артилерійській бригаді імені гетьмана Тараса Трясила. Святослав брав участь в обороні Києва. Був контужений, поранений. Проходив лікування у шпиталі. Його комісували. У квітні 2022 року у нього народилася донечка — маленька Ксенія. А 4 січня 2024 року його не стало…

— Коли він народився, мені було 10. Добре пам'ятаю цей день. Коли тато приніс цю радісну новину, я бігала по всім сусідам на вулиці, де ми тоді жили у Харкові, і кричала, що у мене народився братик. Відтоді не пам’ятаю, щоб я колись гуляла сама. Завжди мені мама його доручала. Колись, років у 14, я поїхала в табір. І поки мене не було, Святослав подарував усі мої ляльки дівчинці, яка йому подобалась. Усі мої ляльки!

Але я завжди його любила. По життю ми були близькими друзями. Часто говорили по телефону. Обмінювалися враженнями, обговорювали музику. Я завжди з ним ділилася тим, що було на серці.

І от він помер — від інфаркту, у досить молодому віці (Святославу було 43 роки — Ред.). Як з’ясувалося, у нього була ішемічна хвороба. Серце не витримало. Лікарська комісія зробила висновок, що це є прямий наслідок війни.

Війна забрала у мене брата. І це великий біль. Дуже важко впоратися з болем втрати. До такого ніколи не можна підготуватися. Я вже втрачала близьких людей — маму, батька. Кожен раз втрата переживається по-різному.

Я досі не прийняла його смерть. Не можу сказати, що щось мені допомагає справлятися. Нічого не допомагає. Радію тому, що маю — от його діти дуже на нього схожі. Бачу в них його риси, і від цього на серці тепло.

Навесні я написала про нього пісню. В якийсь момент слова наче вийшли з мене самі. Пісня називається «Братику». Саме «братику». Бо іноди це слово ми кажемо людям, які не є нам кровними. Це пісня для всіх, хто втратив когось близького. Зараз ця пісня в процесі запису. Не впевнена, чи зможу співати її на концертах…

«Я намагалася максимально продовжити життя батьків. І це вдалося»

— А які у вас стосунки з вашою донькою?

— Моїй доньці Ярині 29 років. Але якою б дорослою дитина не була, ти все одно залишаєшся мамою. Дуже ціную, що коли вона біжить до мене за порадою, якщо має проблеми. Пам’ятаю, як побачила її перше татуювання. Я була у стані шоку. Але… прийняла.

Різні були моменти. Але зараз моя дочка — мій найкращий друг. Коли мені складно, перша людина, якій я зателефоную — саме вона. І це найбільш цінно для мене зараз.

Бути дитиною публічної людини непросто. Колись Ярина попросила мене не розповідати про неї в медіа. Тому я й намагаюсь про неї не говорити.

— Як складаються відносини з російськими колегами? Багатьом довелось розірвати ці зв’язки…

— А у мене немає жодного російського товариша. Мені ні з ким підтримувати стосунки, тож і рвати нічого не довелось. Звісно, були ситуації, коли виступали на одній сцені. Але приятельських відносин з російськими музикантами не було ніколи.

Моя творчість завжди була україноцентричною. Я завжди спілкувалася виключно рідною мовою. І зі мною артисти теж говорили українською, навіть якщо у побуті були російськомовні. Мені не треба перекладати свої пісні, бо не маю жодної пісні російською. Мені не треба вибачатися за свої вчинки, бо не було жодного, за який треба вибачатися.

Я не їздила в Росію, не намагалася потрапити на російський ринок. Це не моя історія

Дивлячись на своє життя, мені не соромно ні за що. Я впевнена, що насправді це і є формула успіху — жити по совісті.

Можливо, я не досягла якихось вершин, могла б добитися більшого. Але досягнення у своєму особистому житті для мене важливіші. Моя мама мала онкологію головного мозку. Ми намагалися максимально полегшити та продовжити її життя. І нам це вдалося. Мій тато теж важко хворів. Але завдяки нашим зусиллям прожив на 4,5 років більше, ніж казали лікарі. Ці досягнення для мене найголовніші.

— Складається враження, що всі ініціативи, в яких ви зараз берете участь, мають благородну мету…

— Всі концерти, які зараз відбуваються, мають благодійне спрямування. Я постійно долучаюся. Наприклад, збирала на «мавік» з тепловізором для свого двоюрідного брата. А це чимала сума. Самотужки підняти таку суму мені було не під силу. Хоча чимало потреб я закриваю сама, без сповіщень про збори.

Ось, приміром, у Кракові збирали на дрон для I бригади оперативного призначення НГ «Буревій». Перед цим був збір для «Пташок перемоги». Збирали також у Празі та Брно. Долучаюся до організацій, яким довіряю.  

За час повномасштабного вторгнення з благодійними концертами я проїхала стільки, що, думаю, можна кілька разів обітнути земну кулю  

Окрім того, що я їжджу, я ще багато працюю. Наприклад, уже два роки на Польському радіо для України веду дві програми. Це дитяча програма «Зелена гітара» і «Не бійся жити» — інтерв’ю зі знаковими особистостями.

Взагалі Польське радіо для України — це велика підтримка для українців у Польщі. Рік я пропрацювала музичною продюсеркою радіо FM Галичина. Дуже тішуся, що маю ці можливості.

«Маю вишиванки, яким по 150 років»

— Під час ваших поїздок світом — що вражає найбільше?

— Є речі, які вражають до глибини серця. Наприклад, Едмонтон, Канада. Я була там 5 днів, мала виступи, зокрема у школах. І мене вразило, скільки українських дітей прийняло це місто з початком повномасштабного вторгнення. По 300 дітей в одну невелику школу.

Діти після концертів там дуже хотіли обійматися. Підходили до мене і обіймали. А один маленький хлопчик каже: «I am Canadian boy» (Я — канадський хлопчик, — Ред.). Я йому подякувала, що він допомагає нашим. І міцно обійняла.

Ще мене вразила поїздка до Сардинії. Я мала там чотири виступи, один з них — для наших українців, які працюють баданте — тобто доглядають за літніми та хворими людьми.

Вони дуже важко працюють. І ці люди збирають допомогу там у себе в Сардинії і регулярно відправляють її в Україну. Дивлячись на них, я зрозуміла, що всі українці — як один. Об’єдналися заради великої мети.

— Останнім часом ви завжди виступаєте у вишиванках. Певно, маєте чималу колекцію вишитих сорочок і суконь…

— Суконь в мене дійсно багато. Щось купувала, щось мені подарували. Особливо цінні вишиванки — старовинні, це дійсно скарб. Маю декілька, яким по 150 років, вони, як музейні експонати. Їх треба роздивлятись, адже старовинний орнамент не яскравий.

Останні роки я справді часто виходжу на сцену вбрана у вишите. І на це є кілька причин. По-перше, це, звісно, красиво. Сучасні вишиванки теж мають свою енергетику і закодований сенс. І якщо ми розглядаємо вишивку як оберіг, то сучасна вишиванка з цим завданням справляється.

По-друге, зараз я їжджу з концертами сама, адже вони благодійні, мета — зібрати гроші, і їздити групою — це чималі видатки. На великій сцені я маю бути яскрава й помітна. По-третє, дуже приємно, особливо за кордоном, називати імена наших чудових дизайнерів, які цю красу створюють. А ці сукні звертають на себе увагу завжди.

Ну і потім на кожному концерті частину пісень я співаю для дітей. А для дітей я й поготів маю виглядати, як казковий персонаж. Як фея.

— Що кожен з нас може зробити задля перемоги?

— Є люди, які воюють і віддають свої життя, а є всі інші. Якщо ти не людина на фронті, то мусиш зробити все, щоб якомога більше життів можна було зберегти. Я мрію про перемогу і роблю все, що можу.

‍

Фотографії з приватного архіву

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну зараз живуть у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми та зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu розуміє, що це одна з найважливіших проблем біженців. Тому ми розпочинаємо цикл «Школа без дому», в якому описуємо те, що турбує наших дітей. Шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо у вашої дитини проблеми в школі, якщо ви знаєте, як діяти, якщо ви мама, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>

24 лютого сотні тисяч українських матерів прокинулися зі страхом за життя своїх дітей. Спочатку ми думали, що війна скоро закінчиться. Чекали. У сирих бомбосховищах. Добами. Зрозумівши, що небезпека занадто близько, ми вивезли своїх дітей з України, аби врятувати. Попри їхні сльози та незгоду залишати рідну землю. Але ми це зробили. Так сталося і з моїм сином.

Кирилу було 16, коли почалася велика війна. Ми з ним саме перебували у різних містах — я дома, він у бабусі. Він зателефонував мені й перше, що спитав: «Ти в порядку?» Страх того, що моя дитина не поруч, вибивав мене з реальності ще більше, ніж вибухи за вікном. Перше, що я мала тоді зробити, — забрати його до себе. Так я могла контролювати ситуацію. Хоча нічого насправді контролювати тоді не було можливим. Я поїхала за ним. Обійнявши сина, зрозуміла, що треба виїжджати з України. Адже я маю врятувати свою дитину.

Син не хотів їхати. Казав, що переживає за бабусю, яка на той час була сама з двома маленькими онуками. Він був найстарший. Єдиний чоловік. Тоді я зрозуміла, що він відчуває відповідальність.

А війна зробила його дорослим — о 6:15, коли впала перша бомба. Він навіть змінився фізично. Одразу. Вираз обличчя став зовсім іншим. Погляд — рішучим. Мова — гострою та радикальною

Мені довелося вмовляти Кирила, аби вивезти його з України. Він доросла людина, якій я не можу наказувати, як не можу приймати рішення без нього. Вмовила. Ми виїхали. Більше в Україну він не повертався.

Ми чекали, що все от-от закінчиться. Але воно не закінчувалося. А ми продовжували чекати. Син довго не міг прийняти факт, що йому доведеться вступати в університет не в Україні. Він так мріяв повернутися. Кожного дня питав: «Коли?» А я не знала, що відповідати. І досі цього не знаю.

Випускний у школі, такий важливий день для кожної дитини, він пропустив. Ми переживали, що якщо поїдемо в Україну, його можуть вже не випустити. Син був дуже засмученим, бо так хотів побачитися з рідними та друзями.

За 2 роки перебування у Польщі мій син так і не знайшов нових друзів. Закрився. Від знайомств, розмов, нового досвіду. Спілкується зі своїми друзями з України. Так йому простіше. Це червоною ниткою тримає його зв’язок з Україною і з життям до війни.

Зараз мій син — студент. Я вмовила його залишитися тут на навчання. І навіть тепер, розуміючи, що він тут надовго, син часто питає, коли ж ми зможемо поїхати додому. Часом каже, що йому соромно, що він не в Україні. Соромно перед тими друзями, які залишилися. І питає: «Ну навіщо ти мене забрала?» Іноді чую, як в телефоні йому кажуть «ну ти ж не живеш під обстрілами». Це так нечесно щодо нього.

Поїхавши з України, син втратив зв’язок зі своїм батьком. Вітають один одного з днями народження. Це і все спілкування. Звісно, йому дуже бракує авторитетної фігури чоловіка поруч. Поділитися чимось суто хлопчачим, спитати поради, чомусь навчитися.

Усього цього він не має. Каже, що йому і не треба. Але бачу в його очах, що це неправда.

Він тягнеться до спілкування з чоловіками. Йому хочеться цього. Бачу, як загоряються його очі, коли він дізнається, що буде можливість поспілкуватися з іншими чоловіками — моїми друзями

Але він не видає своєї радості, тримає все в собі. Як дорослий.

Він страшно сумує за рідними. За останній рік ми втратили двох дуже важливих людей з нашої сім’ї. Я вперше почула, як мій дорослий син плакав уголос. Закрився у ванній і плакав. Думав, я не чую. А я чула. І плакала теж. Бо відчувала його біль. Біль від втрати і неможливості потрапити на прощання з рідними.

Мій син дуже виріс за ці два роки великої війни. Він зрозумів, що він — чоловік. Єдиний чоловік, на якого я можу покластися. Він став дуже сильним і самостійним. Коли я хворію, не дозволяє мені вставати. Годує, лікує, жаліє. В ньому з’явилася відповідальність за родину. Бо нас тут тільки двоє, і він найсильніший. Він взяв на себе функцію чоловіка у нашій із ним сім'ї. Йому все ще важко приймати серйозні рішення самостійно. Але він точно до цього готовий.

Якось Кирил сказав, що хоче йти воювати. «Я мушу захищати свою країну та своїх рідних. Чому я маю ховатися тут?» Слова дорослого чоловіка у тілі мого сина налякали. Розумію, що зовсім скоро я перестану на нього впливати, і він це зробить — піде на війну. Пишаюся таким його рішенням і страшно боюся. Бо, як кожна мати, хочу зберегти його життя.

Іноді думаю, чи правильне рішення ухвалила, коли вивезла його з України та відірвала від досвіду нашої нації? Чи стане він гідним українцем? Але ці питання відпадають кожного разу, коли Кирил свариться на своїх друзів, які все ще розмовляють російською. А ще тоді, коли каже, що треба задонатити на якісь збір. А ще тоді, коли каже: «Ну коли вже ми переможемо?!»

Чи можемо ми якось допомогти дорослим хлопцям, яким довелося виїхати з України через війну? Як помогти їм не відчувати через це провину? Думаю, це можливо лише шляхом чесних, відвертих розмов і пояснень

Хочу вірити, що колись Кирил пробачить мене за те, що я забрала його з рідної країни. І зрозуміє, чому я ухвалила таке рішення. А поки спостерігаю, як мій маленький син стає дорослим і сильним чоловіком.

Іноді, коли накриває розпач і безпорадність, Кирил пригортає мене до себе, як малу дитину, і каже, що все буде добре. «Ми справимося, мам», — каже син. І я йому вірю.

Анастасія Кузьмінська з позивним «Гайка» — колишня працівниця виконкому, яка з 2022 року на війні. Колишня бойова медикиня взводу, Анастасія зараз вчиться на операторку БПЛА.

«Смерть мого батька не може бути даремною»

— Я війну романтизувала, — розповідає Настя Sestry. — Ще раніше намагалася потрапити в АТО. Але дівчина з освітою юриста тоді не була потрібна. Подивилися на мене, покрутили пальцем біля скроні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що тепер мені вже просто необхідно йти воювати.

Справа в тому, що мій батько загинув на фронті у березні 2022 року. На Миколаївському напрямку. На гвинтокрилах прилетіли росіяни, у них зав’язалася перестрілка. Йому було 60 років, він воював з 2014 року. У мене не було думок про помсту. Але я думала, що якщо все на цьому закінчиться, тоді все це дарма. А смерть батька не може бути даремною.

Я не готувалася до армії, бо не знала до чого готуватися. Не знала, куди мене візьмуть. Спочатку мене брали поваром. Я погодилася. Не вдалося. Потім була інша спроба — стрілком. Теж не вийшло. Вийшло стати бойовим медиком. Коли сказали, що мене беруть, я почала підготовку. Дивилася багато відео, читала літературу. Але до чого конкретно готуватися, ніколи не знаєш.

Виживання — це справа випадку. Але на війні не можна бути ідіотом і «понторізом». Мовляв, «я не буду спускатися в окоп, коли обстріли, бо там вода». Або «не буду падати на землю кожного разу, коли міна летить». Так робити не можна. Має бути баланс комфорту та безпеки.

Хаос війни

— Що найстрашніше на війні? Хаос. З тобою може трапитися усе, що завгодно і коли завгодно. Ніколи не бувало такого, щоб все працювало за попередньо узгодженим планом.

Страшно, коли загинув не при виконанні наказу — як герой, а якщо потрапив під обстріл, коли вийшов до туалету. Або недбалий командир переплутав напрямки. Отакий хаос лякає.

Я потрапляла під обстріли. Була ситуація, коли ми їхали в автівці, і в нас влетів FPV-дрон. Це було не стільки страшно, скільки неочікувано.

Але найстрашніше — коли здається, що це ніколи не закінчиться. Ти сидиш у льосі, вас кожен день обстрілюють, і нічого не змінюється. Вас знову і знову обстрілюють, а ви сидите. В якийсь момент здавалося, що хтось не витримає. Не ти. А хтось, хто поруч з тобою. 17 днів я просиділа на одному місці. Нас довго не міняли. З їжею погано, з водою — ще гірше.

Херсонський, Запорізький, Донецький, Сумський напрямки або 17 днів без миття

— Ідеш — бац, щось поруч прилетіло. Їдеш в авто — бац, знову прилетіло. Лякаєшся, але страх швидко відступає. Вижила і добре.

Не завжди є умови. Вірніше так — майже завжди умов немає. Помитися — це досить велика проблема. Було таке, що місяць милися виключно чайником води, яку розігрівали на пічці. Ховаєшся десь від чоловіків, щоб помитися. Мій рекорд — 17 днів без миття взагалі. У туалет доводилося ходити в пляшечку. Взагалі купання — раз на тиждень. Не мала б совісті, могла б і частіше просити командира. Але тоді хтось інший не поїде.

Більшість поранень — дрібні осколкові. Купа маленьких цяток, з яких тече кров. Дивишся і здається, що в дитячому садочку коліна більше розбивала і крові більше текло. Але такі поранення дуже небезпечні.

Я вивозила людей, які потім помирали в лікарні. Вивозила трупи. Але на руках у мене ніхто не помирав.

Нагорода за врятоване життя

— У мене нагород — цілий іконостас (сміється). Залізний хрест, грамота від Верховної ради, Нагрудний знак за заслуги перед містом III ступеня. Я не знаю, за що саме мені дали ці нагороди.

Якось було так — прийшов наказ, що Кузьмінська завтра виїжджає. Я здивувалася, адже моя черга їхати купатися ще не настала. Вже подумала, що мене вивозять на якусь важливу розмову. А виявилось, це було нагородження. Думаю, це за перший серйозний виїзд. Тоді ми жили в окопах, по нас стріляли з мінометів з касетами, гатили з танків, гвинтокрилів. Був поранений, я йому допомогла. Він вижив. Мабуть, за це і дали.

Фемінітивів на війні немає

— Медикиня, гранатометниця — звучить, звичайно, гарно, але жодних фемінітивів в армії немає. Це велика казка, яка існує тільки для телевізора. В армії на словах всі рівні. Насправді — ні. Зазвичай жінкам дають паперову роботу. Я з цим боролася, намагалася це змінити.

Я прийшла в армію воювати. На рівні з хлопцями. Нічим моє життя не дорожче за життя моїх побратимів-чоловіків. Тому не розумію, чому має бути якесь особливе ставлення. Як бойовий медик я маю виконувати свої обов’язки, зокрема на полі бою. Спочатку мені не давали цього робити. Але після довгих скандалів я все-таки цього досягла.

У своїй службі я мала справу з усім батальйоном. Ставилися до мене там по-різному. Хтось по-доброму, хтось — як до способу відлинювати від служби. Бо бойовий медик може відправити бійця лікуватися, тобто відпочити. Були ті, хто оберігав. Були і джентельмени, які першою в окоп пускали, коли нас обстрілювали.

«Зараз вчуся літати на БПЛА»

— Бойовий медик — важлива та потрібна справа. Але хочеться зайнятися чимось більш складним і корисним. Тому вчуся на оператора БПЛА.

Зараз можливість навчитися управляти дронами обмежена. Завдяки волонтерам маємо певні програми. Але цих програм замало, вимог багато. Завдяки тому, що я служила, мені вдалося туди потрапити. Якщо ж людина «з вулиці» захоче цьому вчитися, це складно.

Навчитися літати на безпілотних апаратах дуже непросто. Багато теорії, практики. Це ніби керувати авто, але в усіх вимірах.

На навчаннях трапляються цікаві ситуації. Там одні чоловіки, але вони не військові, не служили. А я служила. Інструктори взагалі — всі цивільні. Я ж за плечима маю певний військовий досвід. Вони не знають, як їм поводитися зі мною. Бо я ж наче «салага», але кажу їм, що і як відбувається на війні насправді. Ще й дівчина. Але нічого, поки що проблем не було.

Після того, як закінчу навчання, повернуся на фронт.

Я вважаю, що перемога настане тоді, коли Росія зникне. Це здається неймовірним. Кожну годину зараз хтось гине на війні. Спати спокійно з цим я не можу. Насолоджуватися життям не виходить. Тому і йду на війну. Знову.

Фотографії з приватного архіву героїні

Стрічку «Я, Побєда и Берлін» можна переглянути українською мовою з польськими субтитрами в 11 польських містах. Це перший повноцінний прокат українського фільму в Польщі. Події відбуваються в 90-ті роки, головний герой — музикант Кузьма. За три дні до свого концерту він з приятелем вирушає до Берліна на старій «Побєді», аби продати її там і придбати «мерс». Далі сюжет розвивається у стилі якісного роуд-муві: на своєму шляху герої долають перепони й у процесі подорожі змінюються.

Sestry поспілкувалися на прем'єрі у Кракові з режисеркою цієї чудової стрічки Ольгою Ряшиною.

Про перепони під час зйомок

— Ми були знайомі з Андрієм, товаришували сім’ями. Його смерть стала страшною трагедією. Коли мені запропонували працювати над цим фільмом, я не вагалася. Але знала, що буде важко, — розповідає режисерка Ольга Ряшина.

— Складнощів було чимало. Я почала роботу над фільмом «Я, Побєда і Берлін» у 2019 році. Зйомки мали розпочатися навесні 2020 року. Але тут ковід. Через який зйомки довелося відкласти на пів року.

Спочатку планували знімати фільм повноцінно у форматі роуд-муві. Тобто поїхати зі Львова до Берліна на «Побєді» і вести зйомки в дорозі. Але через ковідні обмеження змушені були змінити тактику. І 90% фільму зняли в Україні. Зробили виїзд тільки до Берліна в 2021. Ковідний фактор виявився найскладнішим у створенні фільму.

Пам'ятаю перший знімальний день. Це був день народження Андрія, 17 серпня. Усі прогнози погоди обіцяли, що буде дощ, гроза, хмари. А нам потрібно було сонце, бо знімали ранній ранок і репетицію Андрія з хлопцями на даху. Ми довго вагалися. Я сказала, що будемо знімати в будь-якому разі, бо це так символічно — почати роботу над фільмом про Андрія в його день народження.

О другій ночі ми приїхали на локацію. Все виставили. А о 5 ранку хмари почали розходитися.

І тільки ми почали знімати, вийшло сонце. Я тоді сказала: «Чи це не магія? Чи нам не допомагає хтось там на горі?»

«Побєда» з характером

Автівка «Побєда» виявилась норовливою дівчинкою. Прям як у книзі. У неї свій характер і вона — справжній персонаж. Їхала, коли хотіла. Стояла, коли цього не хотіли ми. Нам доводилося весь час під неї підлаштовуватися. Актор Іван Бліндар, який зіграв Кузьму, дуже любить говорити, що з машиною не було жодних проблем. І ми всі від цих слів хіхкаємо, бо він завжди сидів всередині, поки автівку ззаду пхало шестеро людей. Цю «Побєду» ми вирішили продати на аукціоні. І всі виручені гроші передати армії.

Весь процес роботи над фільмом контролювала його дружина Світлана. На кожному етапі ми з нею звірялися, щоб у фільмі був переданий справжній дух Кузьми. Кожен пам’ятає Андрія по-своєму. Але для мене першоджерело — це Світлана.

Вона читала сценарій, багато спілкувалася зі мною, з Іваном, який грав Кузьму. Розповідала про Андрія і про те, як вони жили в ті роки, які описані в книжці.

Коли родина Андрія подивилися фільм, всі плакали. І сказали, що це дійсно той настрій і позитив, який ніс Андрій по життю. Думаю, нам вдалося. До речі, я їй тільки сьогодні писала, що презентуємо картину в Кракові і тут повний солдаут. Вона щаслива.  

«Музика до фільму— це окрема історія»

Ми зробили 16 треків. Вони були спеціально написані для фільму. Вперше в історії сучасного українського кіно було випущено альбом саундтреків до фільму. Такого ще ніхто не робив. Під час зйомки ми слухали ці пісні. І оригінали від Кузьми, звичайно, теж.

Я дуже люблю використовувати музику під час зйомок. Бо так простіше налаштувати команду на потрібний настрій. Усі одразу розуміють темп, ритм, настрій.

Під час війни ми вже нічого не знімали. Фільм мав вийти на екрани у березні 2022 року. Але почалася велика війна. Стало не до того. Ми думали зробити прем’єру після нашої перемоги. Але в якийсь момент зрозуміли, що перемога буде, але невідомо коли. Для фільму це досить чуттєво. Він не може лежати в довгому ящику. Тому ми прийняли рішення випускати.

Основним поштовхом для релізу був закритий показ «Я, Побєда і Берлін» для військових. Після завершення фільму хлопці та дівчата довго аплодували стоячи. І сказали, що після перегляду фільму хочеться дихати глибше та продовжувати жити. Вони отримали частинку тепла та світла нашого колишнього спокійного життя. А їм цього зараз дуже бракує. Ми подумали, що якщо у них така реакція, тоді наше кіно таки на часі.

І ми бачимо зараз, що дійсно влучили у ціль — фільм на часі. Він дуже світлий. Хтось мені сказав, що стрічка ніби обіймає з екрану. Ці обійми дуже важливі всім українцям, яким довелося виїхати через війну.

‍

Понад чотири мільйони українців через російський напад на Україну зараз мають статус тимчасового захисту в Європі. Країни ЄС, які прийняли найбільшу кількість наших співвітчизників, — це Німеччина, Польща і Чехія.

Більшість тих, хто виїхав від війни, — жінки. Їм довелося покинути свій дім, рідних, влаштовуватися в іншій країні, вчитися розмовляти іншою мовою і будувати життя з нового аркуша. Sestry запитали п'ять українок, як вони справляються з труднощами і що надає їм сили.

1. Аліна, журналістка. Через війну втратила дім і роботу. Після евакуації з Харкова під обстрілами та вибухами поїхала до Німеччини. Вчить німецьку, співпрацює з українськими медіа.

«Десь рік я постійно думала, як повернутися назад. Про це були всі думки. Але повертатися було нікуди: роботи немає, орендованої квартири немає, дім близько до лінії фронту.

Нічого не хотілося. Ні спілкуватися з людьми, ні відкриватися комусь. Хотілося залізти під ковдру і не виходити на вулицю взагалі. Ті, хто виїхав з України через війну, зрозуміють мене. Цей етап всі проходять. У мене, на жаль, він затягнувся. Аж потім одна моя знайома спитала мене: «Аліна, що тебе мучить? Ти хочеш повернутися? Куди? Дім є? Ні. Робота є? Ні. Чоловік там чекає? Ні. То, може, треба взяти себе в руки і почати щось робити тут?». Я зрозуміла, що вона права.

Я зібралася. Стала вчити мову, спілкуватися з людьми, будувати стосунки із суспільством, в якому опинилася. Спочатку змушувала себе. Але дуже швидко зрозуміла, що мені подобається. У Німеччині є такі самі українки, які пережили наш спільний досвід. Мені стало легше.

Зараз я відчуваю, що не сама. Ми разом ходимо на заходи для українців. Плачемо, радіємо, співаємо українських пісень, збираємо донати для України. Коли поряд із тобою такі, як ти, стає простіше емоційно «вигрібати» все, що відбувається».

2. Тетяна до повномасштабного вторгнення працювала в Києві фінансовим директором великої компанії. Нині мешкає в Іспанії. Довго не виїжджала з України, але коли з роботою почались проблеми, вирішила перетнути кордон, аби мати можливість заробляти та допомагати армії.

«У новій країні я вимушена була шукати нову роботу, інтегруватися в новий колектив, опановувати новий вид діяльності, оформляти документи, житло... І все це без знання мови та без допомоги.

Аби почуватися краще в чужій країні, я намагалася організувати звичний для себе простір і режим життя. Тому я облаштувала квартиру у Валенсії, купувала такі самі подушки та пледи, як вдома в Україні. А ще я багато працюю, і це теж допомагає. Для мене важливо мати стабільний дохід, аби допомагати рідним, які залишаються в Україні.

Я вчу нове, виснажую себе спортом. Усе це дозволяє мені не опускати руки та рухатися далі».

Наважитись на початок життя з чистого аркуша може лише сильна духом, вмотивована та незламна людина. Тобто — українка.

3. Тетяна, 70 років — вчителька хімії на пенсії. Виїхала з України у березні 2022 року до Франції. Там вела онлайн-уроки для українських учнів, допомагала їм готуватися до іспитів. У листопаді 2023 року повернулася до Києва. Зараз волонтерить, плете сітки, збирає речі для військових.

«Що надає мені сил? Величезна віра та надія на те, що добро переможе. Що наші захисники, цвіт нашої нації, переможуть росіян. Що весь світ, весь український народ об‘єднаються в боротьбі за майбутнє України. Що мої діти та онуки будуть жити у вільній, незалежній, могутній державі.

Я — вчителька хімії. Займаюся з українськими школярами онлайн. Бачу, що їм зараз дуже важко навчатися. Мені надає сил розуміння, що я можу їм допомогти. Мрію, щоб всі українські дітлахи повернулися у свої домівки, а в наших школах весело лунав дзвоник та дитячий гомін.

А ще я дуже хочу приїхати в місто мого дитинства Куп‘янськ, де зараз точаться криваві бої. Прийти на могили моїх батьків і попросити вибачення за те, що так довго їх не навідувала. Скупатися, як у дитинстві, в річці Оскіл, зустріти схід сонця на мирному небі».

4. Катерина виїхала з Києва з батьками-пенсіонерами та котом. Маючи нареченого в українській столиці, півтора року жила на дві країни — Францію й Україну. Наприкінці 2023 року повернулася додому.

«Спочатку я трималася завдяки думкам, що війна скоро закінчиться. Думала, що за місяць чи два повернемось додому. Коли прийшло усвідомлення, що це надовго, мене тримало кохання.

Зараз найбільше надихають прийняті рішення. Я вирішила повертатися в Україну, і це мене надихає та підвищує мій настрій. Бо коли ти маєш можливість будувати плани, це задає темп та ритм життю. Дає надію на майбутнє. Конкретні кроки мене рятують.

Якщо інші справляються, і ти справишся обов’язково — так я зараз думаю».

5. Катерина двічі тікала від війни. Вперше — з Донецька, вдруге — з Бучі. Після довгої та складної евакуації знайшла прихисток у Польщі. Катерина одразу стала працювати, аби допомагати армії. Швидко вивчила польську, щоб спілкуватися з клієнтами, адже вона — тату-майстриня. Зараз мешкає у Кракові.

«Часто бувають моменти, коли здається, що сил вже немає. Але вони якимсь чином все одно знаходяться, адже маю дуже сильну мотивацію допомагати — рідним і Україні. А також розвиватись.

Я дуже люблю свою справу, вона мене рятує. Також дуже допомагають люди: колеги, друзі і рідні. Тримає і надія на перемогу. Не можна здаватись. Бо Україна не здається».

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6581d3bbce27ff5cfe7d49ae_%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%B62.png">«Найчастіше в цьому році я говорила фразу «Я тебе люблю». Опитування»</span>

«Засновано на реальних подіях. Ймовірно». Так киянка Тетяна Ільницька каже про свою історію, яка нагадує кіносеріал, останню серію якого ще не зняли. Разом з чоловіком вона утримує дитячий будинок сімейного типу і виховує 10 дітей. Sestry жінка розповіла, як разом з усіма ними виїжджала з України, шукала житло, а коли більш-менш адаптувалася, одного з її дітей… викрали. Складна історія складного часу.

Валіза для документів на вивіз дітей

— До повномасштабного вторгнення ми з чоловіком жили в Києві і виховували десятеро дітей. Ми завжди хотіли велику родину. Ми прийомні батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу, — пояснює Тетяна Ільницька.

— У лютому 2022 року ми відчували, що щось нехороше от-от має статися. Дивно було цього не відчувати. Російське військо на кордоні, постійні погрози у їхній пресі. Ми готувалися. Мали тривожні валізки для кожного. Дуже важливо було зібрати всі документи, адже прийомні діти — це не просто закордонний паспорт. Це купа виписок, дозволів, розпоряджень Служби у справах дітей. Документів на кожного було чимало. У нас була окрема велика помаранчева валіза для документів.

Наші діти мають психологічні травми. Вони вже у своєму житті пережили багато горя та болю. Додавати до цього ще й страх війни ми не хотіли. Тому вирішили виїхати раніше, щоб вберегти їх.

«У нас у всіх діти»

Наше 24 лютого почалося на 10 днів раніше. Ми прийняли рішення  виїхати з Києва до Трускавця (і я, і чоловік звідти родом). А 24 лютого зранку нам зателефонувала одна з мам-виховательок, з якою дружимо і повідомила: «Таня, почалося. Треба евакуйовуватися». Ми боялися за дітей, нами керувала відповідальність за їхні життя. Це зараз ми вже знаємо, що наша армія здатна нас захистити, тоді ж цього розуміння ще не було.

Мій чоловік їздив кілька разів на кордон, підвозив туди інші родини. Ми розуміли, що з кожним днем черги на кордоні стають більшими. І зрештою 26 лютого 2022 року ми наважились. На нашому червоному бусі було написано «Діти». Таких мікроавтобусів було три, бо до нас приєдналися ще дві родини.

На кордоні була черга десь у 20 кілометрів. Зима. Холодно. Жінки з маленькими дітьми у візочках стояли просто на вулиці. Ми розуміли, що вони чекають у черзі вже не перший день.

Їхали зеленим коридором, по зустрічній смузі, бо у нас багато дітей різного віку. Нас зупиняли інші жінки і питали, чому ми їдемо, а вони стоять. «У нас так само діти», — казали вони. Ми пояснювали, що вивозимо дітей-сиріт, показували їм документи. Але це було жахливо. Я розуміла біль кожної тієї жінки. Дуже боляче було тоді бачити їхні очі.

Прямо перед кордоном побачили вагітних жінок. Наші дорослі діти вийшли з авто і пішли пішим переходом через кордон, а цих жінок ми взяли до себе в машину. Далі перед нами заглухла автівка. В ній — дві вагітні та одне дитя. Серед усього мотлоху у своїй машині ми з чоловіком знайшли трос і везли їх до Перемишля, бо евакуатор доїхати через черги на кордоні не міг.

Це все було як у страшному сні. Діти, жінки, візочки, вагітні, холод, війна…

«І тут телефонний дзвінок»

У Перемишлі тоді була дійсно потужна організація допомоги українцям. Одяг, їжа, ліки. Волонтери допомагали шукати житло. Але нас було стільки, що нам ну ніяк не могли знайти помешкання. І раптом… телефонний дзвінок. «Тетяно, вітаю. Я Василь, їду за вами. Стійте. Нікуди не йдіть. Я вам допоможу влаштуватися». І Пан Василь домовився, що нас приймуть у готелі в Кракові.

Спочатку чекали, що українська сторона щось офіційно організує чи хоча б скаже, що нам робити далі. У Києві нам сказали, що є варіант евакуації в Італію. Дали номер телефона чоловіка на ім’я Антоніо. Не установи, не фонду, а фізичної особи. Той Антоніо сказав, що він дійсно буде їхати в Італію і може забрати дітей. Тільки дітей. В сенсі тільки дітей? А ми? А як діти без опікунів? Це було дивно. Ці діти — наша сім’я. Ми їх не віддамо.

Під своє крило нас взяв Клуб підприємців у Кракові. Вони шукали житло, адже це дійсно було головною проблемою. Нас 12, нам потрібна велика квартира чи будинок. Ми вже почали серйозно хвилюватися. Але за три тижні житло знайшлося.

Діти практично відразу пішли до місцевої школи. Знайшли таку, яка працювала як для звичайних дітей, так і для дітей з особливостями розвитку. Наші діти отримали змогу комунікувати з ними і багато чому в них навчилися. Разом з тим друзів довгий час у наших дітей не було. Згодом з’явилися знайомі. Зараз кожен зайнятий своїми справами. Адаптувалися.

Викрадення у Флоренції

Родина з Італії, з якою ми спілкувалися і до якої деякі наші діти вже кілька разів їздили на канікули, запропонувала, щоб троє з наших дітей знову приїхали до них на відпочинок. Тижні на два. Ми подумали, що це непогана ідея. Нехай відпочинуть. І діти полетіли до Флоренції. Хлопець, якому 11 років, а також дівчата 19 і 21 років.

Але сталося не так, як гадалося. Нашого неповнолітнього сина італійці нам не повернули. Вони зареєстрували його як біженця і видали йому там опікуна. Жодного слова про нас, батьків-вихователів, не вказали. Тоді у мене стався перший нервовий зрив. Я вила, як тварина. Я не могла уявити, що люди можуть зробити так боляче, до того ж у такий важкий час. Згадалися слова «Найтемніші справи робляться в часи хаосу».  

Ми звернулися в консульство Італії у Кракові. Заяву про викрадення в поліції у нас не прийняли, адже для виїзду в Італію ми написали довіреність на вивіз дитини. Але ж ми були впевнені, що діти їдуть на відпочинок. До того ж це не вперше, ми не до незнайомців їх відправляли.

Почався судовий процес. Я літала до Флоренції на засідання. Наш син, якого вони вирішили залишити собі, підійшов до мене, притулився, але не заговорив. Тільки дивився з-під лоба то на мене, то на тих італійських «батьків». Боявся підняти голову. Наче йому заборонили.

Ювенальне право в Італії дуже ліберальне. Там запитують дітей, з ким вони хочуть лишитися. Нашого сина теж запитали. І він сказав, що хоче залишитися в Італії. Якось вони його переконали. Йому там придбали комп’ютер, мобільний телефон, собачку, котика. Готувалися до того, що його будуть питати. І у них вийшло. Але ж ми — його родина. Він прожив із нами три роки. Це перша дитина, яка почала називати нас «мамою» і «татом». Тому ми продовжуємо боротися. І не зупинимося.

«Валізи треба розпаковувати»

До війни, у Києві, я проводила тренінги для кандидатів в усиновлювачі та опікунів. Дуже багато в групах було переселенців з Донбасу.

Вони казали, що єдина їхня помилка, яку вони допустили за роки внутрішнього переміщення, це те, що вони чекали, що все за рік закінчиться. Не розпаковували валізи.

Коли ми приїхали до Кракова, я їх зрозуміла. Зрозуміла, що «валізу треба розпакувати». Не можна розклеюватися. Зараз є «треба» і «мушу». Ми змушені зібратися і робити все заради дітей.

З Києва ми привезли з собою полички, які розкладаються і вішаються на стіни. Ми навмисно їх взяли з собою. Це елемент нашого дому. Туди ми розставили наші фото, картинки, різне. Так ми зробили собі дім тут. Я почала купувати квіти у вазонах. Це допомогло мені заземлитися. Але було не просто.

Через весь пережитий стрес у мене заблокувалися емоції: як негативні, так і позитивні. Це мене змінило і фізично. Я не відчувала запахів. Купувала свічки і палила їх, щоб відчути. І не відчувала. Так я зрозуміла, що на одному «треба» і «мушу» я не вже не можу. Треба шукати якесь «хочу».

«Ми не маємо знецінювати свої переживання»

Я завжди хотіла написати книжку. Завжди. Згадала про це саме тут, у Кракові. У мене багато знань, досвіду, життєвих прикладів. Я почала писати. Це буде історія про моє життя, про мою родину, виклики, біль і щастя. Є така хороша фраза «Засновано на реальних подіях. Ймовірно». Такою і буде моя майбутня книжка. Також я проводжу зустрічі підтримки для жінок. Це надихає, підтримує, мотивує.  

Мало хто уявляє, з чим стикаються українці за кордоном. Є така думка, що ми тут «жируємо». Що якщо ми посміхаємось, у нас тут все чудово. Але це настільки неправда… Безліч викликів, чимало болю.

Безпека дітей — ось моя головна задача. Тому буду пробувати будувати своє життя у Кракові. Знаєте, як страшно усвідомити, що ми залишаємось у Польщі. Я довго до цього йшла. Але розумію, що роблю правильний вибір. Разом з цим серцем ми з Україною: підтримуємо, маємо традицію «Донат щодня».

Мені дуже хочеться, щоб люди не знецінювали свої почуття, страхи, переживання. Я теж дуже довго це робила. Думала «ну, я ж не в окопі, це не по мені бігають миші» або «це ж не мого сина привезли з війни ховати». І багато іншого. Але знецінювати свої переживання не можна. Бо тоді ми перестанемо відчувати взагалі. А якщо ми перестанемо відчувати, ми станемо «неякісними» людьми.

Ми маємо триматися. Піклуватися про себе. Дбати про своє емоційне здоров’я. Бо нам ще дітей виховувати та країну відбудовувати.

Чому я займаюся витинанкою?

Я народилася в Києві. Тато у мене киянин, мама з Мінська, але українка. У якийсь момент, у 1980-х, вони вирішили переїхати з великого міста в село на Поділлі. Своєрідні хіпі. Батьки мої художники-скульптори. Займалися обробкою каменя, скульптурою, каменярством, витинанкарством і всіма можливими мистецтвами, які залишилися в тому селі. 

Я не хотіла йти шляхом батьків. Бо бачила, як їм важко виживати. Мистецтвом надто не прогодуєшся. Я хотіла бути вчителькою української мови. Але тато наполіг, щоб після 9-го класу я пішла навчатися прикладному мистецтву. Так я поступила на художнє ткацтво. Після 4 років навчання рушила далі — поступила у Львівську академію мистецтв на скульптуру. До 25 років я активно розвивалася в кар'єрі скульпторки. Хотіла досягти в цьому успіху. Була у мене така мрія.

Після академії я мала направлення в аспірантуру Академії мистецтв у Києві. Була щасливою, бо Львів мені не заходив. Складно мені було там: прізвище у мене трохи москальське, говорила я суржиком. У Києві мені було комфортніше. Якось подруга покликала мене взяти участь у виставці. Я погодилася і там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Так Львів забрав мене до себе назад. І я його полюбила. Тепер це моє улюблене місто.

Ми одружилися, я народила трьох дітей. Поступово скульптура йшла з мого життя. Бо це нереально. Скульптура — це важко. Болгарка, холодні майстерні, пилюка, бруд. Треба бути сміливим і загартованим. А я вагітна, з животом, діти, соплі. Три дитини підряд кожні два роки. Десятирічний декрет. Моя кар'єра «пішла спати».

Материнство — це дуже класно. Все чудово. Але мені чогось бракувало. Хотілося реалізовуватися творчо. Щось хотіло з мене «вилазити». Я почала поступово повертатися у творчість.

Витинанкою я займалася і раніше. Час від часу, паралельно зі скульптурою. Коли, наприклад, робили виставки, я оформлювала стіни витинанками. Зазвичай скульптура стоїть, а стіна за нею гола. Мені так не подобалося. Тому я прикрашала і стіни за скульптурами саме витинанками.

Витинанка зручна. Матеріали є в кожному канцтоварному магазині. Це порівняно недорого. Спочатку я вирізала маленькі роботи та їх почали купувати. Взялась проводити майстер-класи і заповнювати цю нішу. Після цього з’явились величезні полотна розміром у 5 метрів. Все йшло досить непогано. Мене часто запрошували за кордон представляти Україну. 

На початку 2022 року я відкрила персональну виставку витинанок у Національному музеї Львова. Чим дуже тішилася 

Багато років мистецтво витинанки вважалося вимираючим в Україні й, коли я починала цим займатися, в Україні було десь 10 крутих художників, які працювали в цьому напрямку. Виходить, що я була однією з тих, хто починав це мистецтво відроджувати. Це один із пунктів, чому я цим займаюся.

Моя творчість і війна

Коли ми прокинулися 24 лютого вранці, ми не сприйняли ситуацію дуже серйозно. Думали, що це має скоро закінчитися. Мені здається, багато українців тоді так думали. Я — мати, яка панікує. Десь за тиждень до того я склала документи на всякий випадок. 23 лютого я вже відчула в повітрі небезпеку,  зайшла в супермаркет і накупила цілу торбу «Мівіни», соломки, якоїсь швидкої їжі. І подивилася, де найближчі до дому укриття. Коли у тебе троє дітей, ти не можеш про таке не думати.

Ми прокинулися з першою тривогою у Львові. Десь за 40 хвилин ми зібралися. Сіли в машину і поїхали 

Я не воджу авто, за кермом був чоловік. Ми поїхали на кордон. 6 чи 7 годин простояли там. І просто перед нами вийшов митник і сказав, що чоловіків не випускають. От тоді у мене почалася паніка. Коли вся сім'я разом, якось простіше. Це тримає. Ми цілу ніч сиділи в машині та думали, що робити. Серед ночі був прильот. Ми всі вибігли з автівки, сховалися на якомусь цвинтарі. Рятували дітей. Було страшно. По телефону попрощалися з батьками. На всякий випадок. Зранку чоловік посадив нас на рейсовий автобус і ми поїхали. Було надзвичайно складно розлучатися. Діти ревуть, я реву. Ми прощалися. Бо не знали, як буде далі. Паніка. Ми вирішили їхати в Краків, бо чоловік там мав друзів-музикантів, які могли б допомогти. Так ми тут і залишилися. 

Я поважаю рішення кожної мами, яка зробила в той день. Розумію і зрозумію кожну, яка несла відповідальність не тільки за своє життя

Мої діти в Кракові адаптувалися досить швидко. На початку березня вони вже пішли тут в школу. Хоча мені не хотілося їх відпускати. Здавалося, що і тут небезпечно. Хотілося бути поруч і оберігати. Ми в Україні багато переїжджали, тому для них це був черговий переїзд, але звісно зі складнощами. Найважче адаптація дається старшій доньці. Сподіваюся, це мине.

Перший тиждень після 24 лютого був шок. Але я бачила, як мої знайомі починали щось робити і собі почала. Спочатку я робила витинанки, продавала їх і гроші відправляла на потреби ЗСУ. Вже на початку березня я зібрала досить велику суму на рації. Душевний неспокій з тим, що я маю допомагати, втримав мене психологічно від депресивної ями. Витинанки відволікали мене. Ручна робота ― дуже хороша антистресова штука. Це тримало мене тоді. 

В той самий час я почала проводити в Кракові майстер-класи. Кожного тижня ми зустрічалися з українками, яким довелося виїхати через війну. Ми на тих майстер-класах вирізали, плакали, обіймалися. Це була терапія. Перші пів року я проводила ці заходи безкоштовно. Тоді я зрозуміла, що мистецтво зараз дуже важливе і його засобами я можу розповісти про те, що відбувається в Україні. І я робила це. З часом моя творчість повернулася на рівень, який був до війни. Я дуже багато працювала, мала замовників з усього світу, проводила виставки. Продовжую робити це і зараз. І завжди допомагаю ЗСУ. 

Зараз на рік я майже щомісяця маю десь одну виставку

На війні я втратила брата. З 2014 року він був в АТО. У 2022 році одразу пішов воювати. У червні 2023 року загинув, звільняючи село П'ятихатки. Це було важко. Але тоді я знову поринула у роботу. Можна сказати, що вона мене врятувала. Втрата брата мене і підкосила, і змусила рухатися далі. Не мають ці смерті бути даремними. Не мають! 

Чому треба відроджувати мистецтво витинанки?

Бо це наше, українське мистецтво, яке заслуговує уваги. Витинанка унікальна. Це оберіг, оздоблення і просто краса. Ніхто не знає, що буде з нашим народом, цінностями. Але нашу культурну спадщину ми маємо зберегти. Це моя місія. Моє мистецтво ― це частинка пазлу «Україна». Хочеться поширювати це, розповідати, пояснювати тут, за кордоном.

Зараз мої витинанки на багато різних тем. Є традиційні мотиви ― дерево життя, наприклад. Я дуже люблю звертатися до жіночих образів. Це різні жінки. Коли я втратила брата, я робила жінок, які тужать. Зазвичай моя творчість ― це передача емоційного стану, своєрідна терапія. Ти викидаєш свою тугу на той образ. Проживаєш свої переживання на папері. Мрієш.

Зараз важко мріяти. Дуже хочеться, але якось не виходить, не мріється. Є тільки мрія про перемогу. Знаю, що буде багато роботи. Але дуже хочеться, щоб все було недарма. Ми не маємо права зупинятися. Дуже багато героїв загинули, щоб ми могли існувати як нація. 

І хоч фізично я не в Україні, я живу нею, переживаю, намагаюся по максимуму бути корисною, використовую усі можливості аби допомагати. Зараз найважливіше для мене бути частиною України і продовжувати говорити своєю творчістю про неї.

«Це перший український «Оскар» в історії. Але я хотів би ніколи не робити цей фільм, не виходити на цю сцену, і хотів би, щоб Росія не нападала на Україну. Якби я міг обміняти нагороду на те, щоб Росія не окупувала наші міста, я б віддав її за те, щоб Росія не вбивала моїх земляків, звільнила всіх українських військових і цивільних, які зараз в тюрмах та перебувають в заручниках», — цим словам Мстислава Чернова, режисера фільму, аплодували всі гості престижної нагороди.

Крім «20 днів у Маріуполі», у номінації «Найкращий повнометражний документальний фільм» було представлено ще чотири стрічки — «Бобі Вайн: Народний президент», «Вічна пам'ять», «Чотири дочки», «Вбити тигра».

Разом із Мстиславом Черновим над фільмом «20 днів у Маріуполі» працювали фотограф Євген Малолєтка та продюсер Василіса Степаненко.

Журналісти видання Sestry зустрілись із Василісою Степаненко, продюсеркою фільму, який отримав «Оскар». Від 24 лютого 2022 року 23-річна відеожурналістка Associated Press робить матеріали про війну в Україні. Крім Пулітцерівської премії за служіння суспільству, нагороди Young Talent of the Year of Royal Television Society (RTS) для молодого таланту року, перемоги у Livingston Award (Пулітцер для молоді) у категорії міжнародний репортаж за роботи з Маріуполя й Ізюма, здобула ще 13 інших нагород та премій.

Працювала продюсеркою у Маріуполі в перші 20 днів повномасштабної війни. Знімала Ізюм після деокупації, Херсон після підриву Каховської ГЕС, лінії фронту, госпіталі і багато інших важливих місць та історій.

— Я сама з Харкова. До початку повномасштабної війни працювала на місцевому телебаченні в новинах. Ніколи раніше не висвітлювала війну. Але завжди про це думала. Хотіла поїхати на Донбас, та постійно щось заважало: робота, навчання.

Десь за місяць до повномасштабного вторгнення зі мною зв’язався Мстислав Чернов. Він 9 років працює в Associated Press. Сказав, що працюватиме над історією про те, як люди переживають новини про можливу війну, як готуються, що думають. Мстислав попросив допомогти йому з контактами. Я погодилася. Далі він запропонував мені працювати з ними в ролі продюсера. Так я стала частиною команди «Мстислав Чернов, Євген Малолєтка, Василіса Степаненко».

Хотіла залишитися з людьми

23 лютого ми вирішили поїхати до Маріуполя. Ми відчували, що війна зовсім скоро може початися. Розуміли, що Маріуполь може бути важливою ціллю для Росії. І точно знали, що Маріуполь буде боротися.

Ми приїхали до Маріуполя за годину до повномасштабного вторгнення. Пам’ятаю спіч Путіна, коли він заявив про «спеціальну військову операцію». Не вірилося, що це відбувається насправді. То був наче жахливий сон. Ми почали працювати одразу, з перших хвилин. Вийшли на вулиці і почали фільмувати все, що відбувалося в місті. Була паніка. Люди бігали вулицями, щось намагалися робити. Всюди черги: в магазинах, на заправках. А далі почалося найстрашніше: обстріли.

Тоді я вперше почула вибухи так близько. Вперше побачила сотні поранених і загиблих. Цивільних. Дітей. З цього почалася моя військова журналістика.

Чи хотілося мені тоді втекти? Ні. Не хотілося. Хотілося залишатися там, з людьми. До Маріуполя Мстислав і Євген питали мене: «Ти впевнена, що їдеш? Може бути дуже небезпечно». Я була впевнена. Хотіла бути там.

Найбільше у Маріуполі мене вразила кількість загиблих. Особливо дітей. Я ніколи у своєму житті не бачила смерті дитини. Пам’ятаю першу. Дівчинку привезли в лікарню. Вона з родиною потрапила під обстріл. Її одразу завезли в операційну. Лікарі намагалися її врятувати. На жаль, не вдалося. Я назавжди запам’ятаю, як плакали лікарі. І всі, хто там був. І маму дівчинки, яка кричала в коридорі. Саме ця історія дала мені зрозуміти, що таке війна.

Та найстрашніше було потім — коли це почало відбуватися щодня. Батьки приносили своїх дітей на руках. Уже мертвих. І благали про допомогу. А допомогти їм вже не могли. Це дуже страшно. Ми тиждень жили в цій лікарні. Кожного дня ввечері, сидячи на підлозі, бачили, як повз нас провозили візки з трупами людей. Їх було дуже багато. Різних. Великих, маленьких. Хотілось би це забути. Вмовити собі, що все це неправда. Але така була реальність. Реальність, в якій жили всі ми.

20 днів у Маріуполі

Стільки смертей, скільки я бачу зараз, далеко не кожний побачить за все життя. На передовій це солдати. У містах — місцеві. Тоді, в Маріуполі, мені було дуже боляче. Фізично. Іноді боліло в грудях. Біль нікуди не пішов. Але я навчилася з ним жити. І працювати. Тепер бачу все крізь об’єктив своєї камери.

Наприклад, у Маріуполі ми провели 20 днів. Там я майже не плакала. Хоча було дуже важко. Трималася. Завдяки команді. Я розуміла, що маю бути такою ж сильною, як мої колеги. У нас була мета: донести світові, що відбувається в Україні. Не хотіла слізьми заважати нашій роботі. Розплакалася в останній день в Маріуполі, коли ми планували наш виїзд звідти. Один із варіантів був таким, що я поїду окремо і заберу з собою всі матеріали. Бо прізвища й імена хлопців уже були відомі. А мене ще ніхто тоді не знав. От у той момент мені стало страшно. Я не хотіла відділятися від них. Коли зрозуміла, що такий варіант можливий, розплакалася. І ми все-таки залишилися разом. Виїхали командою.

Виїхати з Маріуполя нам допомогла родина маріупольського поліцейського. Бо нашої машини вже не було. Її пошкодив вибух. Ми проїхали 16 російських блокпостів. Всі мої кишені були забиті картками з матеріалами. Техніку ми сховали під речами родини, яка нас вивозила. Нас врятував хаос. Це був другий день, коли люди почали активно виїжджати з Маріуполя. Нам вдалося проскочити. Перевіряли тільки документи. Можливо, через те, що авто було побите та понівечене. А може, тому що з нами була дитина.

У Маріуполі було дуже важко. По-перше, війна почалася. По-друге, ці перші смерті. По-третє, ми самі були в такому становищі, що не знали, чи виживемо.

Дорога до пекла

Ми поїхали до Ізюма на другий день після деокупації. Проїхали всю країну, щоб бути там першими. В Ізюм заїжджали з боку Краматорська. Цю дорогу я ніколи в житті не забуду. Вона була повністю розбита, всюди спалена техніка, снаряди стирчали з землі, було чутно звуки передової, автоматні черги. Фронт був досить близько. Це була дорога у невідоме. Я не уявляла, що там побачу. Я була в Ізюмі до цього, у мирні часи. Тихе, спокійне містечко. А зараз це була дорога в пекло.

Перше, що я побачила в Ізюмі — потрощені будинки. Повністю розтрощені. Пам’ятаю літню жінку, до якої ми зайшли в будинок. Вона спитала: «А ви з Росії, чи з України? Не розумію. Харків — це Україна?». Люди 6 місяців перебували в інформаційному вакуумі. У них не було жодного зв’язку з Україною. Єдина інформація, яку вони мали, походила з газет, які розповсюджували росіяни. Я бачила їх. На головній там був зображений Зеленський з вусами Гітлера і написано: «Зеленський — це Гітлер. Україна вже Росія. Не хвилюйтеся. Ми вас звільнили». Щось таке. Ми бачили, як по вулицях їздили наші танки. Жителі деокупованого Ізюма дуже раділи. Обіймали, дякували. Попри те, що вони пів року жили в страшних умовах, що у них немає води тощо. Була відчутна ейфорія. Це було приємно бачити.

Хрести в сосновому лісі

Ми почали занурюватися в історії людей. Дізналися про багатоповерхівку, в яку влучила авіабомба. У той момент у підвалі цього будинку ховалося понад 50 людей. Всі вони загинули. Підвал став для них братською могилою. Їх навіть не діставали звідти. Коли на вулиці стало тепліше і почав поширюватися запах трупів, окупанти вирішили їх прибрати. Тоді вони залучили місцевих для того, щоб дістати ці тіла з-під завалів і поховати. Ми почали питати місцевих: «Де їх поховали?». Дізналися, що в лісі. Буквально за день до того, як про це сказав президент, ми були в тому лісі. Ми були першою групою журналістів, яка знайшла ці масові поховання.

Це був сосновий ліс. Серед дерев стояли хрести. Усвідомлення того, що це люди, не було. А потім ми побачили номери на хрестах і зрозуміли, що то таки люди. Такого я ніколи в житті не бачила. Понад 400 могил. Наступного дня почалася ексгумація.

Дивитися на ті тіла було дуже важко. Понівечені, із зав’язаними руками, кулями в головах. Згодом я дізналася, що в одній із могил була моя знайома. Близька подруга моєї родини. Я була шокована. Це сильно вплинуло на мене.

Голова швидкої допомоги, який залишився в окупації в Ізюмі, розповідав нам, що всюди на вулицях лежали трупи людей. Їх не могли зібрати. Згадував історію, коли прилетіла ракета і вибухом травмувало людей. Він прийшов на допомогу. Там була жінка з донькою. Жінка загинула. Обіймаючи доньку. Дитина кричала: «Будь ласка, врятуйте мою маму». На жаль, врятувати не вдалося ні жінку, ні дівчинку. Інший лікар сам оперував людей в підвалі. При тому, що він травматолог. Не хірург. Він прооперував понад 300 людей. Приймав пологи. А жінки гріли молоко на вогнищі, щоб прогодувати своє новонароджене дитя.

Катівні в Ізюмі

В Ізюмі ми робили історію про катівні. Нам вдалося знайти понад 15 таких місць. Ми бачили знаряддя катування, страшні приміщення. Один із наших героїв — хлопець Андрій. За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення пішов до територіальної оборони. Коли Ізюм оточили окупанти, він не зміг ні виїхати, ні сховатися. Його піймали на блокпосту, забрали документи, катували кілька днів. А потім викинули на дорогу. Згодом його забрали ще раз. Катували вдруге. Дивом він вижив. Його сховав священник у монастирі, передягнувши в монаха. Він був у дуже важкому психологічному стані. Хотів навіть накласти на себе руки.

Ми зустріли Андрія в цьому монастирі дуже випадково. Ми просто хотіли поговорити зі священником і дізнатися, що у них відбувалося. Він розказав, як ховав кількох військових. Андрій підійшов і сказав, що він один із тих, кого священник сховав. Виглядав як справжній монах. З розмови з ним ми зрозуміли, що він взагалі втратив зв’язок із рідними. Попросив знайти його родичку і передати їй, що він живий. Коли ми виїхали з Ізюма та знайшли інтернет, я їй зателефонувала. Вона була шокована. Вони його шукали всюди. Думали, його вбили. Так ми знайшли людину.

Ізюм — особлива для мене історія, бо це моя Харківщина.

Дружина військовослужбовця

Майже щодня ми спілкуємося з різними людьми. Кожен герой — важливий. Нещодавно вийшло наше розслідування про цивільних, які перебувають в місцях утримання в Росії та на тимчасово окупованих територіях. Одна з наших героїнь — дружина українського військовослужбовця, яка мешкала в Запорізькій області. Її росіяни забрали просто з дому. Спочатку вкинули до в’язниці, катували, змушували записувати інтерв’ю під зброєю. А потім її кинули копати окопи для російських солдатів. Взимку. Два місяці вона провела там. Її відпустили тільки тому, що один із чоловіків, який також копав ті окопи, заплатив за це гроші. Через Росію та Європу вона повернулася в Україну.

Ми знайшли її історію, хотіли поговорити з нею. Зустрілися. Вона нам все це розповіла. І сказала, що має одне бажання: побачитися зі своїм чоловіком, який служить у Харківській області. Він думав, що її вбили. Відтоді, як їй вдалося врятуватися, вони не бачилися. Йому не давали відпустку. Нам вдалося влаштувати цю зустріч. І це неймовірно. Бо матеріал, який ми робили, змінив життя щонайменше двох людей.

Алгоритм дій

Для воєнного журналіста дуже важливо контролювати свої емоції. Коли працюєш у зоні бойових дій, ти повинен чітко виконувати команди військових. Маєш знати, як поводитися під час обстрілів: де ховатися, як реагувати. Що робити, якщо хтось отримав поранення. Базові знання з тактичної медицини можуть врятувати життя. Вони мені дуже допомагають. Емоцій завжди багато, але треба знати алгоритм дій.

А от емпатія — дуже важливий аспект. Коли ти відчуваєш людину, це сильно допомагає знайти спільну мову, ставити правильні і коректні питання. Емпатія допомагає відкрити людину, підтримати її в складній ситуації. Дати можливість людині виговоритися — це для мене дуже важливо. Кожен наш герой — не просто герой матеріалу. Це насамперед людина. Зі своєю історією.

На кожному даху собака або кіт

У день, коли підірвали Каховську ГЕС, ми їхали до Харкова. Мали там кілька історій. Коли дізналися про підрив, розвернулися і рушили до Херсона. Мені здавалося, що це неправда. Не вкладалося в голові, як це взагалі могло статися. Але сталося. У таких умовах я ще ніколи не працювала. Навіть уявити такого не могла. Коли приїхали до Херсона, води було ще не дуже багато, десь по пояс. Та вже тоді ситуація виглядала страшно.

Перша жінка, яку ми зустріли, намагалася крізь воду пробратися до свого будинку, щоб забрати собак. Увесь час за нею пливла її ще одна собака. Жінка на неї кричала, щоб та зупинилася. А собака все одно пливла. Ми пішли з нею. Її будинок вже був наполовину в воді. Собаки в будинку ховалися хто де. Їм було страшно. Але тоді ми ще не розуміли, наскільки жахливим це все стане пізніше.

Район «Острів» був затоплений у перший же день. Евакуація не зупинялася. Діти, літні люди, тварини. Волонтери працювали безперервно. Ми знімали. Наступного дня вода вже була поверх дахів будинків. Де ми вчора ще ходили, сьогодні можна було тільки плавати на човнах. І ми плавали. Знімали, як працюють волонтери, ДСНС. Я була з волонтерами на евакуації тварин. На кожному даху будинку сиділа кішка чи собака. Їх були сотні. Волонтери ризикували життям, провалювалися крізь дахи, падали у воду. Але збирали тих тварин. Деякі з них вили, гавкали — кликали на допомогу. Хтось сам підпливав до нашого човна, хтось лякався. Не знаю, що сталося з тими, кого не вдалося забрати. Ні води, ні їжі там уже не було.

Врятувати фотографії

Тоді, під час евакуації, розпочався обстріл. Над нами літали ракети. Було дуже гучно. І страшно. Я не розуміла, як діяти. Що робити, коли ти у човні посеред води? Куди ховатися? Окрім того, я була без бронежилета, оскільки розуміла: якщо човен почне тонути, я потону разом із ним, бо бронежилет важкий. Попри цей обстріл, волонтери працювали.

Історія кожної людини з Херсона після підриву ГЕС особлива та складна. Наприклад, родина, будинок якої повністю змило. Єдине, що вони встигли врятувати, фотографії та кілька речей. Вони вилізли на дах і розклали ці фото, щоб їх просушити та врятувати. Пам’ятаю чоловіка, який ночував на своєму даху з трьома маленькими кошенятками, яких він не хотів залишати. Будував собі плота, щоб врятуватися. Старенька бабуся, років 90, яка плакала через те, що її собачка та кішка залишилися в будинку, який повністю поглинула вода. Плакала вона не через будинок, а через своїх тварин, які загинули. Назавжди запам’ятаю її очі. У сльозах. В них стільки болю.

Ця робота була дуже складною емоційно.

Коли мені боляче, намагаюся концентруватися на роботі

Іноді здається, що часу ні на що немає. На відчуття, біль. Та коли боляче, я намагаюся концентруватися на своїй роботі. Іноді, звісно, роблю відпочинок. Змінюю картинку. Цього року, наприклад, я багато їздила за кордон, брала участь у конференціях, нагородженнях. Розповідала про нашу війну світові.

Важливо переключатися, бачити мирне життя, аби балансувати. Бачити це, звісно, дивно. Це два різних світи, які існують поруч і одночасно. У нас вбивають людей, а в іншому місці — веселощі. Спочатку було важко. Але з часом я зрозуміла, що так має бути. Війна — це ненормально, а життя — це правильно.

У мене зараз зовсім мало вільного часу. А коли є, я намагаюся відпочити. Виспатися хоча б. Подивитися фільм. Зробити манікюр. Звичайні речі, за якими я сумую. Іноді. Але моя реальність зараз така. Тому дуже ціную час, коли можу пожити звичайним життям.

Хто мене підтримує? Ще до початку повномасштабного вторгнення мене дуже надихав мій колега Мстислав Чернов. І зараз підтримує. Він неймовірно хоробрий. Навіть у найважчі моменти ніколи не припиняв знімати. У Маріуполі було дуже небезпечно. Літаки над головами, вибухи постійні. Але він знімав. Навіть тоді, коли здавалося, що це остання мить нашого життя. Те, як він дивиться крізь свої історії на цей світ — неймовірно.

Я почала знімати під час війни. Можна сказати, що мене як відеографіка створила війна. Зараз часто жартую, що коли війна закінчиться, буду знімати тварин. Для програм про них. Я дуже люблю тварин. Навіть на фронті постійно їх знаходжу. Моя редакторка іноді мені каже: «Може, досить кадрів з тваринами?» (сміється. — Авт.). Тому я думаю, що справді зніматиму тварин.

Розумію, що мені буде складно пристосуватися до звичайного життя. Бо зараз моє звичайне життя — війна. Я живу війною. Сподіваюся, у майбутньому у мене буде можливість висвітлювати різні важливі речі, які відбуваються і в інших країнах. Наша війна відкрила мені очі на багато інших конфліктів у світі. Мені хотілося б підтримувати інші народи та країни, які борються за свою свободу та ідентичність. Якщо у майбутньому зможу висвітлювати такі важливі теми, буду щаслива.

Як тільки війна закінчиться, поїду в Маріуполь

Нині війна — найважче моє випробування: персональне, професійне, людське. Висвітлювати війну складно. Емоційно, фізично, професійно. З одного боку, хочеться сховатися, бо це боляче. А з іншого, хочеться робити ще більше, бо це важливо для моєї країни.

Все, що робимо, для мене дуже емоційне. Люди, які втратили свої родини, домівки, люди, які виїхали за кордон і переживають цю війну там, військові, родини військових. Це історії цілої нації. Для мене це завжди надзвичайно емоційно, тому що я — українка і сама теж проживаю цей досвід разом з усією Україною.

Мені дуже хочеться повернутися до Маріуполя. Бо повномасштабна війна для мене почалася саме звідти. Весь час він у мене в думках і в серці. Боляче від того, що не можу туди повернутися. Тому, думаю, як тільки війна закінчиться, я поїду в Маріуполь.

Фото з архіву героїні матеріалу

Остін, Техас

Фонд Liberty Ukraine Foundation допомагає українським військовим, медикам і Україні загалом. Станом на 23 серпня 2023 року вдалось зібрати понад 6 млн доларів. На акції під назвою «One Year of Bravery — Fundraising for Ukraine» збирала для потреб ЗСУ. Львівський гурт «Пристані» був запрошений на концерт збору коштів для фонду.

‍Таллінн, Естонія

23 вересня 2023 рік. Благодійний хокейний турнір Hockey Armor. У ньому взяли участь 8 команд з 4-х країн. Від України грали спортсмени хокейного клубу «Вітязь» (Харків). Збирали донати. Кошти направили на придбання пожежних авто та авто швидкої допомоги. Перемогу в турнірі отримала команда з України.

‍Тель-Авів, Ізраїль

Israeli friends of Ukraine — благодійна організація, яка з початку повномасштабного вторгнення Росії на постійній основі проводить заходи в підтримку України. Влаштовує ярмарки, концерти, зустрічі, збирає кошти для України, відправляє гуманітарну допомогу.

Шанхай

У Шанхаї постійно проводяться закриті заходи української громади з залученням іноземних гостей — Великдень з пікніком на даху в центрі міста, літературні зустрічі, вечори української кухні, святкування Дня незалежності України. Деякі події дуже камерні — на 10-20 людей. Деякі великі — до 200 людей. Головною їхньою метою є об’єднання всіх, хто підтримує цінності, які зараз захищає Україна. Навіть у країні, яка не проявляє великої дружби до України. Кошти з усіх заходів передаються постраждалим від російської агресії.

‍Лідс, Англія

У центрі міста щороку проводяться мітинги на День Вишиванки, День Державного Прапора, День Незалежності України. Також люди збираються під час масованих атак українські міста — для посилення уваги та пришвидшення допомоги для України від британського уряду.  

На День Незалежності 2023 року відбулася акція, на якій її учасники утворили ланцюг єдності. На заході зібрали 1700  фунтів стерлінгів. Таким чином закрили проєкт з придбанням пікапу та мікроавтобусу для ЗСУ. Вони вже в Україні.

Лос-Анджелес, США

Ukraine’s Freedom Run. Сотні українців і американців взяли участь у благодійному біговому марафоні в Лос-Анджелесі. Захід організований благодійним фондом Stand with Ukraine Foundation з нагоди 32-го Дня Незалежності України.

‍Карлсруе, Німеччина

У 32 річницю Дня незалежності України головна площа міста Карлсруе вперше побачила «живу» мапу України. Її утворили люди, які прийшли підтримати Україну. На святкуванні співали українські пісні із німецько-українським хором, збирали донати.

Валенсія, Іспанія‍

День незалежності України, 2023 рік. На вулиці міста вийшли сотні українців і іспанців, які підтримують Україну та її боротьбу за свободу.

‍Бухарест, Румунія

До Дня Незалежності в Бухаресті 24 серпня пройшла акція солідарності з Україною. Урочистий захід відбувся біля будівлі українського посольства. Участь в акції солідарності під гаслом #StandWithUkraine взяли українці в Румунії, представники румунської влади, дипломати, акредитовані в Бухаресті, громадяни Румунії.

‍Тбілісі, Грузія

Проти антиросійських санкцій і військової допомоги для України, однак з гуманітаркою, генераторами та відкритими обіймами для українських переселенців. Грузинська влада обережна і відверто не виступає проти Росії. Тим часом грузини виходять на мітинги і активно підтримують Україну. Тбілісі майорить українськими прапорами. Близько півтори тисячі грузинських добровольців воюють за Україну.

Ми тікали від війни двічі. У 2014 році — з Донецька до Одеси, у 2022 році — з Одеси до Румунії. Я всім кажу, що я з Донецька. Тільки там почуваю себе вдома. Там я пішла в школу, там прожила 20 років. Це мій дім. Я маю корейське походження, але відчуваю себе українкою. Коли кажу, що я українка, люди дивуються, бо не схожа. Але я точно — вона.

24 лютого для нас не було великою несподіванкою. Ми вже мали подібний досвід і розуміли, що війна, яка триває на Донбасі, не може не поширитися Україною. Рано чи пізно це мало статися. Але масштаби вразили. Я сподівалася, що все це закінчиться швидко. Тому ми залишалися в Одесі. Закуповували воду, їжу, готувалися до того, що доведеться жити в укриттях. Їхати ми не хотіли. Але діти. Маю двох синів. Елементарно вийти на вулицю погуляти вже було небезпечним. Безпека моїх дітей — найголовніше в моєму житті. Тому ми почали думати про те, щоб поїхати з України.

Йшли пішки до кордону, 10 кілометрів. З дітьми

Ми не мали плану — куди їхати, що робити. Не знали. Найближче до нас була Молдова, поїхали туди. Я, моя мати, сестра та мої діти. Така у нас була компанія. Мій чоловік — громадянин США. Він був там на той час. Пізніше ми розлучилися, тому що він ніколи не розумів мою війну. Він — не українець. Не може зрозуміти.

На кордоні Україна-Молдова черга була кілометрів десять. Вирішили переходити пішки, бо сидіти в авто добу з двома дітьми — то жах. І ми пішли. Саме цей перехід сильно на мене вплинув. Початок березня, дощ, бруд під ногами, дуже холодно. Жінки з маленькими дітьми та валізами. Одна жінка, дві валізи, дитина на руках. Без допомоги та підтримки. Вони лишали сумки просто на дорозі. Бо не могли вже тягти.

Ми бачили чоловіків, які проводжали свої родини до кордону, а потім йшли. До Одеси. Пішки. Дивитися на це було страшно. Особливо боляче було дивитися на мого старшого сина. На той момент йому було 12. Він йшов і плакав. Дивився на все це і казав: «Як мені шкода цих людей». Дванадцятирічна дитина плакала від побаченого горя.

Коли ми перетнули кордон, почався град. Маса людей. Вони йдуть. Мокрі. Втомлені. Налякані. Це було як у фільмі про апокаліпсис.

До нас бігли люди з Молдови, навіть перетинали трішки кордон, аби швидше нам допомогти. Це неймовірно. Та полегшення я не відчула. У Молдові ми не залишилися. Поїхали в Румунію. Бухарест — найближче місце, де було посольство Південної Кореї. Ми збиралися летіти туди. Вже робили візи. Але щось мене не відпускало. І я вирішила залишитися в Румунії, бо відчула, що можу бути корисною тут.

Розпакувати валізу найважче — вона в голові

Я відчула полегшення, коли почала допомагати українцям і румунам, які допомагають українцям. Ми вже залишали свою домівку, я знаю, як це важко. Знаю, що люди думають, опинившись в такій ситуації. Вони чекають. Живуть «у валізі». Розпакувати цю валізу найважче. Вона в голові. Це означає, що ти тут надовго. Ніхто не хотів бути не в Україні довго. Але довелося.

Я хотіла підтримувати українців, яким довелося виїхати через війну. Шукала, де можу бути корисною. Знайшла пункт Romexpo, де сортували одяг, збирали гуманітарну допомогу. Там я зустріла двох дівчат, які розповіли про одне цікаве місце в Бухаресті, де румуни створили Meeting Point — місце для зустрічей українців. Там можна було зустрітися зі своїми, безкоштовно випити каву чи чай, поговорити, відвідати різні зайняття. Тоді це було дуже важливим місцем для всіх нас. Я вирішила приєднатися до ініціативи й почала там проводити англійський speaking club. Саме там зустріла дівчину Катю, з якою ми дійшли до того, щó маємо зараз. Катя, як і я, виїхала з України, рятуючи свою дитину. В Meeting Point вона проводила заняття з дітьми. Мій молодший одразу її полюбив. Він не відкривається будь-кому, а Каті відкрився. 

«Мальва» для українок

Дуже важливо мати підтримку. Я це знаю. Ще з 2014 року. Тут, у Румунії, я зрозуміла, що можу її дати жінкам, які вимушено залишили нашу Україну. Ми з Катею вирішили створити клуб для українок. Шукали людей, які будуть проводити різні освітні заходи та зайняття для дітей, майстер-класи для жінок, надавати всіляку інформаційну допомогу. У квітні 2022 року ми відкрили центр «Мальва». Це незалежна гуманітарна громадянська організація для допомоги українцям, яку створили ми, українці.

Ми довго шукали приміщення, фінансування. Нам допомагало багато людей. І коли нарешті у нас все вийшло, я, мабуть, по-справжньому відчула полегшення. В цьому була моє основне завдання — бути корисною. Ми постійно збираємо гуманітарну допомогу для тих, кому вона потрібна. Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, ми відправили 12 авт з гуманітаркою. Коли в Туреччині стався той жахливий землетрус, я ходила в посольство й питала: «Чим вам допомогти?». І ми допомагали. Кожного разу. Чим могли. Я відчуваю потребу в цьому. І маю неабияку віддачу. Румуни нам сильно допомагають. Наприклад, перед Новим роком до нас звернулася румунка і сказала: «Нехай ваші діти напишуть листи Санті, я спробую виконати їхні побажання». І виконала. Всі до одного. Діти, тоді написали в нашому центрі листи, отримали подарунки. Саме ті, про які писали. Це неймовірно.

У березні 2023-го «Мальва» мала 1800 відвідувачів. Жінки, діти. Тут англійська, йога, румунська, виставки, арттерапія, навчання, група раннього розвитку малюків, зумба, психолог, група підтримки матусь особливих діток.

І багато-багато іншого. Всі наші вчителі та тренери – українки, яким довелося тікати від війни. Ми возимо дітей на екскурсії. Намагаємось урізноманітнити їхнє життя. Мої діти кожного дня ходять зі мною сюди як на роботу. Вони люблять це місце. Бо ми всі тут — одна родина.

Мрію повернутися в Донецьк

Я люблю те, що роблю. Відчуваю себе на своєму місці. Я мала тут опинитися. Це точно. Але дуже хочу додому. В Донецьк. Мені дуже боляче бачити, щó там відбувається. Дуже. Та навіть якщо доведеться повертатися в місто, в якому немає міста, я повернуся. Це моя земля. Я дев’ять років не маю змоги туди поїхати. Тому щойно ми переможемо, я повернуся в рідну Україну, на рідну Донеччину.