Ексклюзив
20
хв

«Я бачила людей, які протягом семи годин трималися за стовп у холодній воді». Українці про пережитий у Валенсії потоп і допомогу іспанцям

Хлопець, який витягнув незнайомку з води; дівчина, яка разом з колегами організувала штаб допомоги постраждалим від потопу; а також врятована від повені в магазині. Це українці в Іспанії і вони розповідають про події, учасниками яких стали

Ксенія Мінчук

Люди в Іспанії ідуть в регіони, постраждалі від повені й відрізані від іншого світу, аби допомогти. Фото: Rober Solsona/Associated Press/East News

No items found.

Іспанія оговтується від урагану DANA, який забрав мінімум 217 людських життів, чимало людей зникли безвісти. 29 жовтня 2024 року в автономній спільноті Валенсія стався несподіваний і дуже стрімкий потоп. Зливи не припинялися всю ніч, річки вийшли з берегів, деякі мости було зруйновано, окремі міста відрізано від транспортного сполучення. Високошвидкісне залізничне сполучення між Мадридом і Валенсією відновлять не раніше ніж за 15 днів. Уряд направив до постраждалих регіонів найбільшу в історії мирного життя країни кількість військових.

Негода не відступила — дощі продовжуються, оголошено про небезпеку помаранчевого рівня в регіонах Мурсія, Каталонія та Валенсійське співтовариство. Інтенсивні дощі зумовлені явищем gota fria — ураганом із сильними опадами, що відбувається раз на кілька років восени вздовж іспанського узбережжя Середземного моря.   

У 1957 році місто Валенсія вже зазнавало подібної катастрофи. Тоді через повінь загинуло понад 300 людей. Уникнути повторення трагедії у місті допомогла зміна інфраструктури річки Турія. На жаль, це не врятувало замістя й інші регіони.

Sestry поговорили з українцями, які опинилися в епіцентрі урагану DANA. А також з тими, хто одразу включився в активну допомогу іспанцям у цій трагедії.

Наслідки повені на одній з вулиць Седаві, Іспанія, 30.10.2024. Фото: MANAURE QUINTERO/AFP/East News

«Вода йшла так швидко, наче десь відкрили кран»

Вікторія Ільчі, яка приїхала до Іспанії з Києва через війну, розповідає, що у самій Валенсії не було жодних ознак урагану. Тому ввечері 29 жовтня вона спокійно поїхала до магазину ІКЕА, що за 10 кім від Валенсії.

— Було близько 20.00, коли я приїхала, — все було тихо й спокійно, — розповідає Sestry Вікторія Ільчі. — Аж за 20 хвилин в магазині оголосили прохання перепаркувати машини на верхній паркінг, бо почала підніматись вода. Я не одразу зрозуміла цього оголошення, бо іспанську поки розумію неідеально і в моєму лексиконі не було слова «повінь» — inundacion. Коли я пішла переставляти автівку, води на нижньому паркінгу було вже по коліна і вище шин. І поки я виїжджала на верхній рівень, вода піднялась вже до скла!

Вікторія Ільчі показує, що стихія за кілька хвилин зробила з вулицею та машиною. Приватний архів

Вода дуже швидко прибувала. Її прийшло так багато, ніби десь кран відкрили. Моя автівка залита водою. Думаю, працювати вона більше не буде. Але найголовніше — я жива. Те, що я опинилася в ІКЕА  — найкраще, що могло зі мною тоді статися.

Бо ті, хто був на той момент на дорозі, постраждали найбільше. Машини ніби стали пасткою для людей. Якби я виїхала трохи раніше, може, і не говорила б зараз з вами...

Я переночувала в ІКЕА. На підлозі. Працівники надали нам усе необхідне. Змінний одяг, матраци для сну, ковдри, подушки, капці. Нагодували теплою їжею. Феноменально спрацювали. І не тільки у цьому. Вони постійно витягували людей з вулиці. Як могли. Канатами, руками. Усі долучалися до рятування. Когось врятували, когось, на жаль, ні. Я бачила людей, які трималися за стовп протягом 7 годин. У холодній воді. І кричали «Help!» — «Допоможіть!» Але вони були настільки далеко, що їм не могли допомогти. Вода зносила все на своєму шляху.

В ІКЕА я поїхала сама, мої діти залишилися вдома з нянею. Ми живемо у самій Валенсії, де нічого не відбувалося, але страшно все одно було. Я тут — діти там. Коли зрозуміла, що доведеться ночувати в ІКЕА, попросила друзів, щоб вони забрали дітей до себе на ніч. Молодший син не дуже перелякався, а от донька не спала всю ніч — переживала.

Отак люди ночували в ніч потопу в IKEA. Фото: MANAURE QUINTERO/AFP/East News

Зранку вода зійшла. Людей почали евакуйовувати (рятувальні операції не проводилися до того, як вода пішла). Дорога була заблокована, виїхати було неможливо. Тож ми чекали. Десь о 13.00 годині мені вдалося виїхати. Те, що я побачила дорогою, це армагеддон. Тисячі побитих машин, розкиданих по дорозі. Всюди глина. Відчуття катастрофи. Знаю людей, які й досі не знайшли своїх близьких.

Зараз усі включилися в допомогу. І іспанці, і українці. Дуже багато українців. Збирають одяг, продукти, кошти. Надають тимчасове житло тим, хто втратив домівки. Або просто виходять розгрібати завали. Руками.

«Дівчина трималась за вікна нульового поверху. Її зносило водою. Ми кинулись на допомогу»

Ігор з Житомирської області працює в Іспанії вже кілька років. Живе в окрузі Бенетусер, провінція Валенсія. Під час повені Ігор із сусідом рятували дівчину від повені. Своє прізвище Ігор попросив не називати, адже не вважає себе героєм.

— Ми, українці, — народ, підготовлений вже, здається, до всього, — каже Sestry Ігор. — Величезний потік води заскочив мене вдома. Я дивився новини, але не приділив їм належної уваги. Продовжив працювати. Згодом у квартирі зникло світло, і я вийшов на свій балкон на 4 поверсі. І побачив, що дорогами стрімко несеться вода. Тоді води було десь по коліно. За 5 хвилин потік вже зносив автівки. Все розвивалось дуже швидко.

Фото, зроблені з балкона Ігоря. Приватний архів

Світла, зв'язку, інтернету, води в кранах незабаром уже не було. Я опинився заблокованим у квартирі. Спостерігав за цим жахом з балкона. І раптом побачив, що вода вже затопила нульовий поверх нашого будинку. І що мій сусід Володимир (теж українець) намагається витягнути з води дівчину, яку зносило потоком. Вона трималася за вікна нашого нульового поверху. Я зрозумів, що треба допомогти.

На той момент нульовий поверх вже був затоплений майже до стелі. Ми намагалися розбити скло вхідних дверей (скло було броньованим, тому це було непросто). Хвилин 5 вдвох вибивали ті двері. На якийсь момент мені навіть здалося, що ми не справимося. Але нам вдалося. Ми витягнули дівчину й потім затягнули до нашого під'їзду. Вона виявилась іспанкою. Тому ми відвели її до сусідів-іспанців, і далі допомагали їй вже вони.

«Тисячі людей ідуть пішки, аби допомогти»

Ганна Крючкова з Кривого Рогу була вражена наслідками урагану DANA і включилася в допомогу постраждалим:

— О 6.00 я відвела дитину в школу і поїхала на роботу. Бачила, що деякі будівлі обгородили стрічкою. Щоб люди не ходили близько до дахів, бо щось могло впасти просто на голову. Але таке тут часто роблять. Близько 8 ранку пролунала перша сирена. На той момент уже були значні затоплення. Але дощу — ні краплини. Ми бачили, що відбувається, у соцмережах. У центрі Валенсії нічого не було, тільки сильний вітер.

Моя керівниця їхала вздовж порту Картахена. Розповідала, що вода йшла дуже стрімким потоком, постійно лунала сирена. Вона ледь вибралась.

І тільки коли друзі, колеги, знайомі стали надсилати відео того, що вони бачили в передмісті, прийшло усвідомлення, що просто зараз стихія забирає сотні життів. У ту першу ніч я не змогла заснути. І допомогти нічим теж не могла. Відчуття безсилля з’їдало мене зсередини.

Ганна на дорозі до Валенсії. Приватний архів

Вранці наступного дня ми зібралися в офісі — ті, хто зміг добратися. І вирішили, що будемо допомагати Іспанії у цій трагедії. Стали телефонувати в служби Червоного хреста, лікарні, точки збору допомоги. Ми хотіли з’ясувати запит — що саме зараз потрібно. Всюди був хаос — ніхто не розумів, що робити. Ми навіть в консульство України їздили, аби дізнатися, чим можемо бути корисними. Зрештою ми відкрили точки збору гуманітарної допомоги в трьох містах: Аліканте, Бенідорм, Валенсія. Я працюю у великій агенції нерухомості, тож ми змогли собі дозволити надати такий обсяг допомоги. Ми навіть зняли одну нашу будівельну бригаду з об’єкта та відправили на допомогу українському бізнесу розгрібати завали, спричинені ураганом. Закупили інструменти, провізію — все необхідне.

Я бачу, що зараз дуже багато українців включилися в допомогу Іспанії

Підприємці збирають допомогу та розвозять її постраждалим. Допомагають розчищати дороги. Сполучення між містами порушено. Сотні машин залишилися просто на дорогах. Як кладовище автівок. Загинуло також чимало тварин. В епіцентрі руйнувань люди ходять в масках, бо відчувається трупний запах. Ми намагалися потрапити туди, але нас не пропустили поліцейські.

Ситуація виглядає, як фільм жахів. Але люди — неймовірні. Зараз до постраждалих міст, куди неможливо доїхати автівками, тисячі людей ідуть пішки, аби допомогти.

No items found.

Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Вікторія Сотнікова

«Є речі, які глибоко вражають — кількість могил військових»

— У цивільному житті я працювала в антикорупційному відділі міжнародної компанії, — розповідає військова ЗСУ Вікторія Сотнікова. — Закінчила Києво-Могилянську академію за програмою ACREC (антикорупційні міждисциплінарні студії, це в мене друга вища освіта). І не збиралася йти у військо, але 25 лютого 2022 року повезла до штабу київської тероборони батька, який хотів стати на захист столиці, а там були такі великі черги, що ми загубилися. Випадково я потрапила до штабу, дізналася, що війську потрібні юристки — і залишилася. Так я стала військовослужбовицею.

Спочатку укладала контракти з військовослужбовцями, займалась документообігом, а згодом стала служити в групі цивільно-військового співробітництва. На той момент я була впевнена в собі — ненервова, зібрана, сконцентрована і здатна навчитися будь-чому. На цю війну мене загнав не страх. Я відчувала, що таким чином можу захистити себе та свій дім, Україну.

Я маю юридичну, соціологічну та політологічну освіту, вмію робити оцінку цивільного середовища, налагоджувати комунікації з органами державної влади — тому й залишилась. Побачила таким свій шлях реалізації задля перемоги України у цій війні.

Моя робота полягала також у комунікації з цивільним населенням, а ще з іноземними й українськими донорами, які були готові надавати допомогу для нашої військової частини. У перші дні повномасштабного вторгнення  довелося працювати з величезними обсягами гуманітарної допомоги, розподіляти та перевіряти десятки тон гуманітарних вантажів, тож виявилося, що я також досить сильна у логістиці.

Згодом я стала координувати офіцерів, які перебувають на передовій і через організацію «На щиті» перевозять тіла загиблих до місць поховань. Я отримую фотографії загиблих, їхні дані — після чого спілкуюсь з їхніми рідними. Одного разу ми шукали родичів хлопця, в якого був своєрідний хрестик на шиї. У мене була половина фотографії тіла людини і цей хрестик, надзвичайний і унікальний. Завдяки ньому й вдалося знайти рідних.

Раніше я думала, що спілкуватися з родичами загиблих набагато важче, але якщо правильно побудувати комунікацію, можна робити це доволі ефективно.

Є речі, які мене глибоко вражають. Кількість могил військових. Я була на похороні на кладовищі на Троєщині, і там дуже багато прапорів, які встановлюють, коли ховають військових. Звісно, я бачила це по телевізору, але зйомки зазвичай зроблено згори, і вони не так вражають. Згори ви бачите початок і кінець, а коли ти всередині, серед прапорів, то виникає відчуття, що кількість загиблих безкінечна.

Військовий цвинтар під Харковом, Україна, 2024. Кожний прапор — це життя людини. Фото: Jose Hernandez/Shutterstock

«Я в армії не для того, щоб подобатись чоловікам»

— За час, який я провела у війську, мені довелося змінити кілька бригад, адже я зазнала психологічного насилля. Один керівник психологічно тиснув на мене. Наприклад, коли я виходила до вбиральні, міг мені за цей час подзвонити чотири рази, а потім накричати, чому я не брала слухавку. Це мене пригнічувало, я стала вживати антидепресанти. Написала рапорт, але мені від вищого керівництва відповіли, що в армії не прийнято писати рапорти про такі речі. Не провели жодного службового розслідування, і зрештою я ще й отримала репутацію стукачки.

Після цього випадку мене перевели служити у робочу роту. Там я стала командиром відділення, тож аби заслужити увагу підлеглих, мала виконувати все краще за особовий склад. Мене провокували «ти цього не вмієш», тож я ходила в усі найскладніші наряди — зі своїм особовим складом та іншими.  

Коли кажуть: «Ти цього не зможеш», це «підстьобує»

Спочатку. Проблеми починаються, коли я вже змогла, але мене все одно не сприймають.

Був випадок. Спілкуються два офіцери, я снідаю. І тут вони: «Ну добре, Вікторіє, а тепер розкажіть нам щось дівчаче». Я повернулася й кажу: «Ви знаєте взагалі рід моєї роботи, з чим я працюю? Ми працюємо з перевезенням загиблих військових, я спілкуюся з родичами. Я не дівчина, я військовослужбовиця. І так само працюю, як і ви». Вони замовкли та продовжили їсти мовчки. Потім я побажала їм смачного, встала, бо вже мала йти на нараду, а вони кажуть: «Ви нам побажали хорошого дня, а насправді нас образили». Цікаво, чим саме. Тим, що вибудувала професійні межі?

Чоловіки часто не розуміють: ми не приходимо в армію, щоб їм подобатись. Я мала досвід працювати у чоловічому колективі й помітила: якщо жінка відмовляє чоловікові в близькості, у нього з'являється озлобленість, і всі фантазії щодо цього трансформуються у плітки. А тепер уявіть собі жінку, яка відмовила п'ятьом чоловікам.

Через це мені було психологічно дуже складно. Проте згодом я навчилася визначати особисті межі й вести діалог суто на професійному рівні. Я не усміхаюся, не ходжу в спідницях, не віджартовуюся, не приймаю компліменти. Я дала зрозуміти, що прийшла сюди виключно на службу.

Аби змінювати ситуацію, я долучилася до Жіночого ветеранського руху, де вирішують, як змінювати підходи до жіноцтва у війську. Тут стали впроваджувати зручну жіночу військову форму, спеціальні медичні обстеження для жінок. Наприклад, коли жінці потрібно сходити до гінеколога, вона має без проблем це зробити, а не відпрошуватися з поясненнями у свого командира.

Нас, жінок, досі не сприймають як рівних. У мене було чотири керівники, і хоча я маю хорошу кваліфікацію й ефективна, я досі молодша сержантка, не можу далі просунутися. Якщо чоловік має таку саму освіту, він набагато швидше просунеться. Це несправедливо.

Я десять років шукала себе у цивільному житті, нарешті знайшла, тож хочу повернутися до антикорупційної діяльності. Але це буде після перемоги. Спочатку треба ПЕРЕМОГТИ.

<frame>Історія Вікторії Сотнікової увійшла до збірки «Жінки на війні», яку нещодавно презентувало видавництво «Дух і літера». Це 20 історій про життя українських захисниць, які вирішили добровільно піти у військо та зробити свій вклад у перемогу України. У книзі зібрані історії жінок, які до початку війни з Росією, а саме до 2014 року, навіть не думали брати до рук зброю, ставати медиками, командирами, зв'язківицями, водити БМП тощо. Але ворог змусив їх повністю змінити своє життя. Це книга на основі відеосюжетів, що виходять на телеканалі Еспресо. Проєкт розпочинався у 2022 році з кількох сюжетів до дня захисників та захисниць України 14 жовтня і згодом перейшов на регулярну основу. Мета авторки — показати, що не лише чоловіки виконують важливу роботу на полі бою, в окопах. Поруч з ними такі ж завдання виконують жінки. Придбати книгу Христини Парубій «Жінки на війні» можна тут.<frame>

Фотографії з приватного архіву

20
хв

«На війну я потрапила випадково». Історія військової Вікторії Сотнікової

Христина Парубій

Мар’яна пішла на військову службу в один із підрозділів морської піхоти ще у 2018 році. Там вона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, військовослужбовцем Нацгвардії. Навесні 2022 року Мар’яна потрапила у полон — на третьому місяці вагітності. Поблажок у зв'язку з її станом росіяни їй не робили. Але саме дитина допомогла їй тоді триматися. Бо «мама не може здаватися».

22 вересня 2022 року Мар’яну Мамонову, яка перебувала на 9 місяці вагітності, обміняли. Це той самий обмін, коли Росії віддали Віктора Медведчука. Разом з нею додому повернулись 214 українських воїнів, які боронили Маріуполь. За 3 дні після повернення з полону Мар'яна народила дівчинку.

Зараз Мар’яні 32. Вона — мама, волонтерка, психотерапевтка й засновниця благодійного фонду, який спрямований на допомогу жінкам, які пережили російський полон. За її словами, допомога жінкам, які пережили російську неволю, стала її місією.

Звільнена. Скріншот з відео

«У полоні лякали, що заберуть у мене дитину й відправлять до дитячого будинку»

Ксенія Мінчук: Розкажіть, як ви відновлювались після полону? Що вам допомогло?

Мар'яна Мамонова: Я народила одразу після повернення з полону. Тому на адаптацію у мене не було часу. А коли дочці виповнився рік і я потроху почала виринати, стало емоційно дуже складно. Бракувало ресурсу на здорове материнство. Я зрозуміла, що мені потрібна допомога і звернулась до психотерапевта. Працюю з ним до сьогодні.

До пережитого в полоні постійно щось повертає.

У мене були сни — жахіття. Я не могла спати. Коли донька вночі прокидалась, ми вмикали нічну лампу для малюків. І тоді вже не могла спати я. Бо в колонії ми постійно спали з увімкненим світлом

У полоні людина витрачає всі свої ресурси на виживання. Ти не аналізуєш, не рефлексуєш — ти виживаєш. А коли виходиш звідти, починаєш усе обдумувати. Неодноразово я ставила собі питання: як я все це пережила? Мабуть, народилась у сорочці.

Разом з тим дитина любить тебе безумовно, і ця любов дуже мотивує на нові звершення. Моя дитина дає мені сили, коли, здається, їх вже геть немає. Приходиш з роботи і хочеться просто лягти камінчиком, але ні — треба погратися з донькою. І незабаром усвідомлюєш, що у цих іграх відновлюєшся.

З донькою

— Як з вами поводились у полоні?

— Спочатку я думала, що мене швидко обміняють, бо я ж вагітна. Але так не сталося. Я дуже переживала, що мене можуть вивезти на територію Росії, де відбувають термін жінки, які вчинили тяжкі злочини. Мене цим лякали — казали, що відправлять туди, я там народжу, у мене заберуть мою дитину, я залишуся в тій колонії, а моє маля відвезуть до дитячого будинку. Цього я страшно боялася. І стала боятися ще більше, коли мене перевезли до лікарні в Донецьку — там я зрозуміла, що такий сценарій реальний. В Оленівці була подібна історія. Жінка хотіла виїхати з Маріуполя, її з місячною дитиною затримали на фільтраційному пункті. Привезли в Оленівку, а дитину вивезли у невідомому напрямку. Іншу вагітну жінку забрали до Таганрогу, повернулася вона вже не вагітною, бо до неї застосовували фізичні тортури.

Я переживала, що страх і адреналін, які я постійно відчувала, вплинуть на здоров'я дитини. Разом з тим моя дитина допомагала мені триматися. Я не мала права здаватися заради неї. «Мама мусить бути сильною», — думала я тоді. Погладжувала живіт, розмовляла з донькою.

У полоні я багато мріяла. Фантазувала, де буду гуляти, як буду пити лате і їсти пончики з вишнями, яких мені надзвичайно сильно хотілося. Я трималася за ці фантазії

Ще я складала в голові список справ, які мені треба буде зробити, коли повернуся з полону. «Ти мусиш повернутися», — говорила я собі щодня.

— Чи є у вас спостереження, чому одні витримують полон, а інші — ні? Маю на увазі психологічно.

— Дуже важливий внутрішній стрижень. Якщо він є, людина витримає. Там, у полоні, постійно тиснуть не тільки фізично, а й психологічно. Наприклад, кожного дня кажуть, що ми нікому не потрібні, про нас усі забули, що Україна не збирається нас обмінювати. «Якби ви були комусь потрібні, вас би уже обміняли», — говорили нам. Але внутрішній голос говорив інше. Що все це маніпуляція. Що це кажуть люди, які на нас напали, які нас вбивають і руйнують життя мільйонів людей. Ненаситні, ненажерливі тирани. Як можна їх слухати? Чи можна очікувати від них правди? Ні. Але коли щодня протягом 2-3 років тобі повторюють одне й те саме, в якийсь момент закрадається сумнів — а, може, вони все ж праві і я дійсно нікому не потрібна?

Мені допомагали підтримка та співпереживання інших ув'язнених. Спільна боротьба підтримувала нас усіх. Без почуття гумору також, напевно, можна було б з’їхати з глузду.

Всі у полоні знали, що я вагітна, намагалися мені допомогти. У мене з'явилися там друзі. Вісім дівчат, яких поміняли нещодавно, приїжджають на реабілітацію до Львова і завжди хочуть мене бачити, просять, щоб я приходила на зустріч зі своєю дитиною: «Хочемо побачити малюка, якого ми підгодовували, коли були з тобою в полоні».

Їм в колонії здавалося, що мені важко. А мені здавалося, що важко їм

Вони дивилися не мене й казали: «Якщо Мар'яна тримається, то ми й поготів не можемо здатися». Я була для них рятувальним кругом.

На волі з дівчатами, з якими була в полоні

«Понад усе звільнені з полону хочуть побути зі своїми близькими»

— Розкажіть про свій фонд, який ви створили, щоб допомагати звільненим бранкам. Кому саме і чим ви допомагаєте?

— Я працюю психотерапевтом у реабілітаційному центрі «Незламні» — з людьми, які пережили полон, і тими, хто має бойові травми. Знаю багатьох спеціалістів, тож зібрати професійну команду мені було нескладно. Обирала колег — як для себе. Важливо, щоб це була емпатична, надійна, високопрофесійна команда.

Мета нашого фонду допомагати жінкам, які пережили полон. Допомагати реабілітуватися: ментально, фізично, духовно. Це робота із психологами, психотерапевтами, у групах — над тим, аби знову відчути себе жінкою та жити щасливе життя. Цей наш напрямок ми назвали Heelme.

Також надаємо допомогу вагітним дружинам військовослужбовців, вагітним ветеранкам і вагітним, які втратили чоловіків на війні. Цей проєкт називається Mommy and baby. Будемо надавати жінкам пакунки для новонароджених дітей. В них буде продукція як для дитини, так і для мами. Бо зазвичай, коли жінки народжують, подарунки приносять для дитини, а про маму забувають. Звернень щодо цих пакунків — близько 3 тисяч.

Для того, щоб отримати допомогу нашого фонду, треба заповнити гугл-форму. Обов'язково треба мати УБД (посвідчення учасника бойових дій, — Ред.), свідоцтво про шлюб (якщо це допомога дружині військового), свідоцтво про народження (якщо це допомога для новонародженої дитини військовослужбовця).

— З якими саме симптомами звільнених доводиться працювати вашим психотерапевтам?

— Мені як психотерапевтці доводиться працювати з різними симптомами. Це неконтрольована агресія, постійне занурення в події минулого, нав’язливі спогади. Звісно, це розлади сну, порушення пам’яті та швидка втомлюваність. Постійне або періодичне відчуття напруги та тривоги. Притуплення або відсутність емоцій.

Досить часто люди, які повертаються з полону, не відчувають радості й задоволення від життя

Це приходить або одразу, або за 3-4 місяці після повернення. Часто у людей розвивається соціальна відчуженість. Іноді навіть асоціальна поведінка. Працювати з усім цим дуже непросто. Але необхідно.

— Що, на вашу думку, треба змінити в українському законодавстві, щоб полегшити життя людей, які повернулися з полону?

— Багато чого треба поміняти. Наприклад, люди, які пережили полон, мають обов'язково проходити реабілітацію. Але ті, хто повертається на службу після полону, на реабілітацію не потрапляють.

Командири, які не пережили полону, не розуміють військових, які пережили. А це не лише складно — це небезпечно. Звільненим обов'язково потрібна додаткова реабілітація. Бо війна — це тригер

Велика проблема — люди повертаються з полону, і їх закривають на карантин у шпиталі, обмежуючи контакт із соціумом. І це чергова травма. Ти приїжджаєш з неволі, а тебе знову закривають. Це як вирвався з одного полону і потрапив до іншого.

Понад усе звільнені з полону хочуть бачити своїх близьких і рідних. Обійняти їх, поговорити, усвідомити, що їх люблять, що за них боролись і чекали. Це дає внутрішній ресурс. Бо це підтвердження того, що ти не дарма тримався. Тільки після того, як люди побули з родиною, їх можна відправляти на реабілітацію. На жаль, зазвичай звільнених полонених одразу закривають у лікарнях, до того ж до них приїжджають спецслужби для допитів. Така процедура ніколи добре не впливає на людину.

З чоловіком і донькою

Пережитий полон — це на все життя. Це ніколи не закінчується. Наслідки залишаються назавжди. Неможливо одним разом це вилікувати. З цим потрібно вчитися жити. Тому реабілітація для людей, які його пережили, необхідна. Вона допомагає людині повернутися до нормального життя, а військовому — бути ефективним.

«У російському полоні перебуває мінімум 400 українок»

— Допомагати жінкам, які повертаються з полону, — дуже відповідальна справа. Але я не боюся цієї відповідальності. Я розумію таких жінок, бо є однією з них. Дуже хочеться дати їм те, чого я не змогла отримати.

Коли минає ейфорія повернення, починається буденне життя, в якому постійно необхідно щось «вигрібати». А ресурсу, сил на це — немає

Наш фонд відрізняється тим, що дійсно знається на реабілітації жінок, які пережили полон. Зараз ми шукаємо інвесторів, а взагалі в моїх планах — автономія. Сподіваюсь на те, що люди зрозуміють важливість нашої ініціативи. Бо ми допомагаємо тим, хто віддав найцінніше — свою свободу задля захисту України.

Ці люди пережили 14 видів тортур із 16 існуючих. Це зламані люди

Ми маємо допомогти їм знову стати цілісними. У російському полоні зараз перебуває близько 400 українок. І це приблизна цифра. Точної цифри не знає, напевно, ніхто.

Дуже багато полонених помирають через тортури, частина переходить на іншу сторону через російську пропаганду чи погрози. Кожного дня ми втрачаємо українців — це катастрофа. Мені б хотілося, щоб більше людей і ініціатив долучалися до обмінів полонених. Закликаю боротися за кожного. Інакше ми програємо цю війну. А ми не маємо права цього допустити.

20
хв

«Дівчата в полоні казали: «Якщо вагітна Мар'яна тримається, то ми й поготів не можемо здатись»

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Плач мігранта

Ексклюзив
20
хв

НАТО чи «ядерка»: що гарантує безпеку в сучасному світі

Ексклюзив
20
хв

«Активний батько»: нова допомога до 1500 злотих для батьків дітей до трьох років

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress