Ексклюзив
20
хв

Лікарка покинутих мазанок

«Коли я купила свою першу мазанку, мене майже ніхто не розумів. Я казала: «Відновлю хату, буду здавати її в оренду». Але батьки були впевнені, що в село ніхто не поїде, бо воно вмерло. Разом з тим відновлення старих українських хат в Україні з кожним роком стає дедалі популярнішим. Люди згадують про давно забуті бабусині хати, їдуть у села, повертають їх до життя. Зараз потужний потяг до коріння, до рідної землі»

Ксенія Мінчук

Наталія Супрун, яка купує та відновлює старі українські хати-мазанки

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Радянська влада знищувала не тільки українську мову та культуру, а й архітектуру. Після здобуття Україною незалежності міста заполонив хаотичний «капром» — «архітектура капіталістичного романтизму». «Красу» такої архітектури визначали не архітектори, а забудовники й власники капіталу. «Наша земля забудовується невиразними коробками, які нічого спільного не мають із художньою ментальністю народу, який живе на цій землі», — писала українська архитекторка Зоя Мойсеєнко. 

Після вторгнення Росії в Україну почалося потужне піднесення національної свідомості, яке віддзеркалилось у літературі, музиці, мистецтві й архітектурі. Люди стали звертатися до історичної архітектурної пам’яті, аби відновлювати своє — українське. 

У будівництві українці здавна використовували природні матеріали — дерево, глину, солому, льон. Хата мазанка — приклад саме такого способу будівництва. Дерев'яний каркас, глиняні стіни й підлога, солом'яне чи очеретяне покриття даху. Дерево символізує життя, стійкість і зв'язок з природою, глина — родючість землі, а солома — оберіг від злих сил. 

Стіни мазанки часто вкриті побілкою на вапні, тому такі будиночки переважно білі й чепурні. Вони не потребують особливих фінансових вкладень, екологічні й красиві. «Все це важливо для відбудови зруйнованих сіл в Україні, важливо для нашої екології,» — впевнена кінорежисерка, письменниця і мазанкарка Наталія Супрун.

За роботою

Відтворити рай з дитячих спогадів

— Я завжди знала, що матиму мазанку, — розповідає Sestry Наталія Супрун. — Не уявляла собі життя тільки в квартирі. Хочеться багато простору, як це було було в дитинстві, в бабусиному селі. Купуючи першу хату, я намагалась відтворити персональний рай з дитячих спогадів. 

Перша мазанка у моєму житті — хата моєї бабусі. Вона жила в Криму. У дитинстві я часто до неї їздила. Там було багато простор, і мені це подобалося. Хата бабусі була мінімалістичною: зі старими меблями, не обкладена цеглою, з домотканими доріжками. Зараз я розумію, що так було через бідність. Вона не могла собі дозволити популярні тоді радянські меблі та цеглу. Але разом з тим її хата виглядала, як музей. І була дуже затишна. 

Моя бабуся виросла на Полтавщині. У 1947 році, у черговий голод, вона шукала роботу. Тоді пропонували їхати розбудовувати колгоспи. Це був час, коли з Криму депортували кримських татар, росіяни не могли впоратись із землею кримських степів, тому збирали молодих українців по селах і відправляли до Криму. Це було практично рабством, але через голод моя бабуся поїхала. І залишилася там. Пізніше, вже у 90-ті, її забрали на Полтавщину, а  кримську хату продали. Я тоді була підлітком і не розуміла цінності старовинних речей, які зберігала бабуся. Зараз дуже шкодую, що всі родинні речі були знищені через банальне невігластво.  

«В США популярне будівництво з глини. Там я і навчилася»

Першу хату-мазанку Наталія Супрун купила на Черкащині. Але знайти місцевих майстрів, які б уміли працювати з глиною і відремонтували будівлю, не змогла. Довелося вчитися й опановувати мазанкарство самій… в Америці.

— У 2015 році через окупацію Криму у мене була депресія. Треба було щось робити, аби повернути себе до життя. Я мала 200 доларів, знала англійську і чула, що в США не складно знайти роботу. Тож полетіла в США. Дуже мені хотілося кинути себе в екстремальні умови. У штатах я знайшла роботу за три дні. Нянею 6-місячної дитини. Хоча до цього в руках дітей не тримала. Батьки дитини жартували, що моє завдання — щоб дитина до 18.00 не померла. А якщо без жартів, все було чудово, і мене ця родина запрошувала ще не один раз. 

В Америці я провела рік: змінювала роботи, подорожувала, шукала житло за каучсерфінгом, а з часом орендувала власне. Знімала фільм про вуличних музикантів, яких у Нью-Йорку багато. Туди з'їжджаються люди, які вже досягли певного рівня у себе в країні і шукають нових можливостей. У Нью-Йорку вони знову стають ніким і починають грати на вулицях. У барах за 5 доларів можна послухати неймовірну музику. 

Через рік я з'їздила в Україну й придбала свою першу хату. Потім повернулася в США й дізналась, наскільки там популярне будівництво з глини. Мені ця тема вже була дуже цікавою. Познайомилася з людьми, які цим займалися, стала у них вчитися. Кількість людей, які роблять це в США, Канаді, відкрила мені очі. Я зрозуміла, що це може бути сучасно, комфортно, різноманітно. Зазвичай люди в українських селах вважають, що глиняні хати — це старий сарай. Але хату-мазанку можна зробити й сучасною. Це мене надихнуло.

Навчання в США

«Ідеальне місце для перезавантаження»

Зараз Наталія живе у мазанці на черкаському хуторі й паралельно відновлює кілька інших хат.

— Коли я повернулась в Україну зі США, стала шукати ще одну хату. Бо в тій, яку купила між поїздками в Штати, жити не захотіла. Усвідомила, що мені не підходить розташування. Довго шукала місце, де б хотілося проводити час. Знайшла.

Ця хата знаходиться на хуторі, який схований у лісі серед пагорбів. Тут не їздять автівки, немає людей. Тут такі химерні звуки — я таких тварин і птахів ніколи в житті не чула! Сама хата велика і світла, з високими стелями. Як я мріяла. Ідеальне місце для перезавантаження. 

У мене специфічні смаки щодо локацій. Я обираю дуже віддалені місця, де немає газу, водопроводу тощо. Мої мазанки можуть дуже відрізнятися від мазанок у центрі села. Наприклад, тут, на Черкащині, мені до найближчого магазину їхати 40 хвилин. 

Якщо взимку випадає сніг, а потім настає потепління, я не можу виїхати через багнюку. Тож необхідно планувати всі процеси заздалегідь: що з продуктів купити, що готувати — на кілька тижнів уперед. У місті я ніколи такого не роблю — не люблю планувати й готувати. А тут готую постійно, бо не можу вийти кудись в кафе перекусити. Щодня топлю пічку. Не можу просто не йти по дрова чи не топити піч і поспати до 12, бо замерзну. Все це тримає в тонусі. 

Інтернет у мазанці Наталії є, бо без нього ніяк. Фото: ШоТам

«Вода — найголовніший ворог мазанки»

Як же відбувається відновлення мазанки? Наталя розповідає, що все починається з плану, без якого може швидко наступити вигорання. Також необхідно здобути знання — від людей, які мали з цим справу:

— Я б не радила звертатися до професійних будівельників, які працюють на сучасному будівництві. Питати треба тих, хто вже мав справу з відновленням саме мазанок. Обов'язково треба провести діагностику хати, яку хочеться відновити. Визначити проблеми й шляхи їх розв'язання. 

Глину можна накопати десь поблизу з хатою. Якщо тут була збудована мазанка, то поруч має бути і готовий глинник. Потрібні також пісок і солома. Солому можна підготувати самостійно або домовитися з фермерами, щоб вони зібрали для вас залишки від жнив. Коштує це копійки. 

Наталія ділиться, що вже з досвідом відчуває руками, чи правильну вона замісила суміш. Після поєднання усіх складових її треба ретельно вимісити. Руками, ногами. Наталія навчилася робити це бетономішалкою. 

— Хата, що я в ній зараз живу, була обкладена цеглою, яку я вирішила зняти — навіть попри те, що всі мене відмовляли. З інших хуторів прибігали відмовляти! Але це було правильним рішенням. Як виявилося, стіни моєї хати в багатьох місцях поїли мурахи. Під цеглою цього не видно. А я якось інтуїтивно відчула, що це треба зробити. Тому перше правило мазанкаря — слухати свою інтуїцію. 

Після зовнішніх робіт настає час оздоблення хати зсередини. Мазанку, де я зараз живу, я не реставрую, а відновлюю. Я не дотримуюся правил, як вона мала б виглядати, а роблю так, як мені хочеться. 

Тут холодно і мокро, бо навкруги ліс і пагорби. Тому мені хотілося всередині зробити її теплішою візуально. Я собі придумала, що це має виглядати, як південна мазанка. Малюю собі в голові щось морське. Може, навіть щось грецьке. І роблю тут собі південь. А от наступну хату, на Полтавщині, буду реставрувати. Для цього шукаю інформацію та фото, як подібні хати саме цього регіону виглядали 100 років тому. 

Якщо мазанка доглянута й облаштована, вона дуже комфортна. Мазанка естетична, енергоефективна. Її можна збудувати або ж відновити практично без грошей. Щодо її мінусів, то не впевнена, що недоліки мазанки відрізняються від недоліків інших приватних будинків. Якщо за нею не доглядати, неправильно побудувати пічку, не відвести воду, наприклад, вона буде проблемною. Потрібні постійний догляд і увага. Інакше хата почне вмирати. 

Є мазанки з фундаментом, а є без. Не просто так раніше робили дах, який на метр виходив за межі хати. Він захищає стіни від води. Потрібен дуже хороший відвід вологи від глини, вона не має «кваситися». Якщо глина не мокне, її не треба підмазувати. Якщо хата без фундаменту, зазвичай підмазують її низ. Вода — найголовніший ворог мазанки. 

«Називаю себе сімейною лікаркою для мазанок»

Відновлювати мазанки Наталі допомагають друзі. Або незнайомці, які хочуть допомогти і потім стають друзями. 

— Я постійно збираю толоки. Приїжджають різні люди: хтось навчитися, хтось поділитися досвідом, хтось перезавантажитись, хтось просто попрацювати руками. Завдяки мазанкарству я маю дуже теплу компанію підтримки. 

Толока

Наталія розповідає, що хоче популяризувати тему мазанкарства, для чого планує запустити відповідний освітній проєкт. Перші курси навчання будуть для тих, хто відновлює старі хати.

— Також буду розповідати, як знайти свою ідеальну хату. Бо я вже маю досвід у цьому: знаю, як шукати, обирати, робити документи. Нюансів багато: ландшафт, інфраструктура, доступ до води, розташування хати щодо сонця. 

У тому, що я роблю, я відчуваю багато сенсів. Це класний матеріал для відновлення селищ. Хочеться повернути мазанкам хорошу репутацію. Бо це не тільки про наші традиції. Це також комфортно й економічно вигідно. 

Моя мета — створити у своєму селі приклад народної архітектури, який був би не музейним експонатом, а живою хатою-резиденцією, де могли б відновлюватись військові та писати свої важливі тексти письменники. Оскільки я сама пишу, то розумію, наскільки важливо мати на деякий час спокійне, надихаюче місце, де на тебе не тиснуть власні побутові справи та ніхто не відволікає. 

А ще я мрію побудувати для себе хату з нуля. Мазанку, звісно. І там будуть величезні панорамні вікна з видом на річку. 

Фотографії з приватного архіву героїні

No items found.
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress