Борщ для погорільців. Як українці допомагають постраждалим у Лос-Анджелесі

Літній пан на велосипеді зупиняється біля одноповерхового кафе «Краяни» на околиці Токіо. Заходить всередину, кланяється, дістає з гаманця купюру найбільшого номіналу — 10 тисяч єн (2700 грн) — кладе її в банку із українським прапором, знову кланяється і мовчки виходить. «Боже, він же пробував наш борщ вчора на фестивалі!», — вигукує Наталія Ковальова, голова і засновниця неприбуткової організації українців «Краяни». 

Саме через їжу на багаточисельних фестивалях, надзвичайно популярних в Японії, місцеві не тільки дізнаються про Україну від самих українців, а й залюбки допомагають. За останні 2,5 роки у цьому непримітному кафе та на всіх доброчинних заходах організації «Краяни» назбирали майже 33 мільйони гривень (137 млн 155 тис єн). На ці кошти серед іншого відбудували будинки в Бучі та Ірпені, надіслали в Україну такмед, ліки, генератори, карети швидкої допомоги, машини для евакуації. 

Водночас громада українців в Японії справді малочисельна. До повномасштабного вторгнення в країні з населенням 127 мільйонів мешкали лише 1,5 тисячі українців. У 2022 році зазвичай закрита для іноземців Японія здійснила безпрецедентний вчинок — надала дозвіл на перебування ще 2,6 тисячам українців. Це втричі більше ніж для біженців із усіх інших країн за останні 40 років. 

<frame>Українців забезпечили житлом, медичним страхуванням та прожитковим мінімумом. Також на безкоштовне навчання запросили понад сотню українських студентів, які вчать японську мову або продовжують навчання в університетах. Японія також організовує фізичну та ментальну реабілітацію для українських військових і безкоштовно допомагає встановлювати біонічні протези. <frame>

До прибулих українських шукачів захисту японці поставилися надзвичайно сердечно. Наприклад, до містечка Комае з населенням 83 тисячі осіб в префектурі Токіо приїхала лише одна шукачка захисту з України. І місцева громада забезпечила її серед іншого городиком, бо японці десь дізналися, що українці дуже люблять щось вирощувати. Водночас більшість місцевих будинків зазвичай не мають прибудинкової території, адже земля – надзвичайно дорога. — Мер Комае настільки перейнявся, що вже у травні 2022-го організував український фестиваль. Усіх пригощали борщем — безкоштовно, але поставили скриньку для доброчинних внесків. Їх було стільки, що опісля «Краяни» змогли запустити волонтерські проєкти навіть в Україні. І відтоді вже ціла хвиля пішла, в інших містах почали щось схоже робити. Узялися проводити лекції, тому що японці просили пояснити: “Чому ця війна почалася?”, “Ви ж братній народ!”. Ми розповідали і про голод, і про репресії, про історію Криму, киримли. Японці переймаються, співчувають і хочуть допомагати, — розповідає Наталія Ковальова. 

Сім'я киянки Наталії Ковальової живе в Країні сонця, що сходить, понад 30 років. За фахом жінка — вчителька. Вона викладала в японській школі, а ще разом із чоловіком заснувала українську недільну — «Джерельце»  та організацію «Краяни». У 2022 році Наталія ухвалила рішення покинути роботу в місцевій школі і повністю присвятити себе громадській та волонтерській діяльності. 

Японія — країна фестивалів. Організація «Краяни» представляє батьківщину на різних заходах по всій Японії майже щотижня, часом навіть 5-6 разів на місяць. Роздають листівки, співпрацюють із місцевими медіа, пропонують спробувати борщ і голубці, розповідає Наталія:

— Шлях до серця японців — через їжу. Поїсти — це їхня найбільша розвага і улюблене часопроведення. На фестивалях лише ми презентуємо щось закордонне. Уся інша — японська їжа. Я спершу думала, що наші страви будуть для місцевих занадто тяжкі. На відміну від японської кухні, ми і готуємо довго, і їмо досить жирне. Але ні — їм подобається.

Японці зазвичай обережні до всього нового, та як розпробують, щиро цінують. Торік на фестивалях українське пробували неохоче, а цього року уже черга стояла: «Ви ж були минулого року! Ми знову хочемо замовити, бо дуже сподобалося!»

Наталія згадує, як нещодавно «Краяни» брали участь у фестивалі з трьохсотлітньою історією в токійському районі Асакуса і до них підійшла сім'я японців. Пані знала багато про Україну. Розповіла, що борщ із пампушками вона вже готувала за рецептом з інтернету, навіть фото показала. А на прощання сказала «Слава Україні». 

Саме після одного з таких фестивалів до українців звернулася 80-річна японка і запропонувала відкрити кафе в приміщенні, яким вона володіє. Спершу без орендної плати, а далі — як піде. 

— Звісно, спершу у нас нічого не виходило, бо ніхто в цьому не розбирається. Але з часом вдалося налагодити всі процеси, — згадує Наталія Лисенко, заступниця голови «Краяни».

В Японію жінка приїхала 14 років тому — вийшла заміж. Шукала своїх, зокрема українську школу для доньки, і так познайомилася з іншою Наталею, яка цю школу заснувала. Зараз пані Лисенко курує роботу кафе, та основна її робота — вчителька англійської мови в японській школі. 

Евакуйовані українці відразу почали шукати роботу, але не володіли японською. Тому в кафе одразу розставили пріоритети: працевлаштовуватимуть шукачів захисту, навіть якщо вони не професійні кухарі. Згадують: деякі українки, які раніше вдома взагалі не готували, пропрацювавши в кафе, почали і сім'ю домашньою їжею радувати. 

У меню — борщ, гречаники, вареники — з солоною та солодкою начинками, а також ліниві, деруни, котлета по-київськи, є комплексні обіди. Надзвичайно популярний, особливо на фестивалях, — тертий пиріг із ягідним варенням. Ціни — українські: вареники — 700 єн (160 грн), деруни — 880 єн (200 грн), борщ — 1100 єн (260 грн). 

<frame>Буряк купують у місцевих фермерів. Гречку — в магазині українки, яка займається імпортом з Європи. Кріп замовляють в іншої українки, яка вирощує його спеціально для цього кафе. Сало роблять самі. Замість сметани використовують японський йогурт без додатків. Окремо варто згадати про чудову підбірку українських вин, які не часто навіть в українських ресторанах пропонують, — Beykush, Stakhovsky, Biologist, Fathers Wine та питні меди від Cikera — їх на інший край світу імпортують аж дві компанії. <frame>

Українське кафе «Краяни» працює майже два роки. Воно розташоване і далеко від центру Токіо, і навіть не одразу біля станції метро. Але туди приходять не тільки з сусідніх кварталів, а й приїздять із інших міст та регіонів за сотні кілометрів. Одного разу — навіть в тайфун! Японці хочуть спробувати екзотичну кухню, але й взяти участь в активностях. 

«Краяни» мріють про український центр в Японії. А поки облаштували маленький культурний осередок. Щомісяця в кафе проводять фотовиставки, майстеркласи, лекції — одночасно й українською, й японською: як малювати петриківкою, як виготовити українську прикрасу, як змайструвати дідуха. Часом навіть співвітчизники шоковані: мовляв, це треба було приїхати аж в Японію, щоб навчитися робити символ нашого Різдва!

На кухні кафе також готують страви для дегустацій на фестивалях. Власне, щоб взяти участь у таких заходах, необхідно спершу надати організаторам план приміщення, в якому будуть куховарити, а також перелік усіх потрібних продуктів. Наприклад, влітку заборонено готувати страви з молочкою. На цій же кухні готували страви для прийому до Дня Незалежності в Посольстві України в Японії. 

Окремий напрямок роботи — кулінарні майстеркласи для японців. Вони користуються надзвичаною популярністю, розповідає Наталія Лисенко:

— Кухня в кафе для цього замаленька. Тому ми недорого винаймаємо муніципальні кухні, які облаштовані саме для кулінарних майстеркласів. Цього місяця буде три таких заходи, кожен для 20 охочих. Тобто от уже 60 японців зможуть вдома варити борщ.

Вибір страв для майстеркласів надзвичайно різноманітний — галушки, зрази, деруни, капусняк, гороховий суп з грінками, фарширований перець, салат з буряка і квасолі. Також почали співпрацю з кафе Clare&Garden. Заклад в англійському стилі відкрила японка у дворі власного будинку і запросила українців двічі на місяць влаштовувати там день українського обіду. 

Останнє нововведення — зайнятись доставкою їжі через Uber Eats. Менеджерка по роботі з клієнтами цього сервісу Юкі Тагава саме прийшла в кафе, щоб узгодити деталі співпраці. Каже: зробила це з власної ініціативи. Хоче, щоб японці не лише пробували нові страви, а й щоб завдяки їжі більше цікавилися Україною.

— Якщо порівнювати з японською кухнею, то, як на мене, українська має яскравіше виражені смаки, — пояснює Юкі Тагава. — Я відчуваю смак овочів — помідорів або капусти. І загалом ці смаки зовсім інші. Тому що, як правило, основа страв японської кухні — це рибний бульйон даші, місо паста або соуси, які мають специфічний смак.

І я знаю, що більшість японців, які до цього ніколи не пробували українські страви, кажуть, що мали зовсім інше уявлення, не думали, що їм так сподобається

Для охочих глибше зануритися в українську кухню «Краяни» у співпраці з Українським інститутом переклали книгу «Україна. Їжа та історія». Вона розповідає про минуле і сьогодення української кухні, представляє рецепти страв, які зможе приготувати кожен, локальні продукти і страви-візитівки України. 

— Робота над перекладом була цікавою і не з простих, — ділиться Наталія Ковальова, голова організації. —По-перше, хотілось передати назви якнайближче до українського звучання. По-друге, не всі продукти можна знайти в японських магазинах. Скажімо, де тут знайдеш ряжанку? Це і було найскладнішим — описати потрібні продукти, адаптувавши їх до реалій Японії, замінивши їх на схожі за смаком. 

Частина виручених коштів з продажу книги, а також із усіх активностей організації «Краяни» йде на волонтерські проєкти допомоги Україні. 

Фото надані авторкою та організацією «Краяни»

«Веселкова» символіка для ворога — сигнал до принижень, знущань, насильства і вбивств»

— До повномасштабного вторгнення я була співзасновницею та директоркою організації «Інша» в Херсоні, — розповідає Марина Усманова. — Вона з 2014 займається захистом прав жінок і представників ЛГБТ-спільноти. Ми проводили інформативні заходи, тренінги для поліції, місцевої влади, адвокатували відкриття шелтеру для постраждалих від домашнього насильства. 

Під час окупації ми вивозили людей з Херсонщини. Вдалося вивезти понад 300 осіб: представників ЛГБТ-спільноти, активісток, журналісток, дружин військових. Тих, кому залишатися було смерті подібне

‍Благодійна організація «Інша», а також команда ГО «Прожектор» разом документували воєнні злочини проти ЛГБТ+, що відбувалися на тоді окупованій, а пізніше звільненій території Херсонської області. Мали місце випадки жорстокого знущання з боку російських військових. «Веселкова» символіка для них (в телефоні чи татуюваннях) — сигнал до принижень, знущань, насильства і вбивств. 

‍За звітом ГО «Прожектор», російські військові цілеспрямовано шукали людей, які належать до ЛГБТ-спільноти. Наприклад, є свідчення того, що російські військові змушували чоловіків роздягатися, перевіряли смартфони на наявність застосунків для одностатевих знайомств, сильно за це били. Так, Олександра російські військові затримали на блокпості, заштовхали у свій фургон і відвезли до ізолятора тимчасового утримання. Просто за те, що він належить до ЛГБТ+. В ізоляторі його спочатку били. Потім принесли червону сукню і змусили одягнути. У цій сукні його було доставлено на допит до офіцера ФСБ. Відповіді Олександра росіянам не сподобались, тож його внесли до якогось списку і залишили під вартою. За словами чоловіка, цей список «дозволяв» охоронцям його бити, катувати електричним струмом, змушувати їсти український прапор тощо. Сексуальне насильство було поширеним явищем в ізоляторі. Медична допомога не надавалася, годували раз на день, а в душ пускали лише тих, хто «заслужив». Для того, щоб отримати дозвіл на душ, охоронці примушували затриманих до сексуальних дій. Олександра тримали в полоні 64 дні. Його відпустили, але наказали щоранку співати гімн Росії 10 днів поспіль і слідкували з іншого будинку в бінокль за виконанням наказу. 

‍І таких прикладів — безліч. 

— Зараз організація «Інша» теж працює, а частина спільноти все ще живе в Херсоні, — продовжує Марина Усманова. — Ми, наприклад, отримали грант на ініціативу забезпечити місто велосипедами. В Херсоні зараз проблема з громадським транспортом, а пересуватися містом пішки небезпечно. Тому ми закупили велосипеди, завезли в Херсон і роздали тим, кому було потрібно. Інша наша ініціатива — вивезення предметів мистецтва. Нам вдалося врятувати чимало цінних експонатів. 

Але залишатися у Херсоні мені було надто небезпечно, і я мусила виїхати. У місті я була публічною активісткою. Мене запрошували на телебачення, радіо. Разом з тим адреса реєстрації нашої організації була фактично будинком, де я жила. Знайти мене як ЛГБТ-активістку було не складно. До того ж перед повномасштабним вторгненням проводилася кампанія з адвокації кризового центру, і містом висіли рекламні щити, на яких серед інших було і моє обличчя. А якщо загуглити «Херсон ЛГБТ», система видасть немало інформації про мене. 

Як я пізніше дізналася, мене шукали. Тож якби не виїхала, навряд чи з вами зараз говорила б.

«Усім потрібна своя спільнота. Особливо українцям зараз»

— У Берлін ми потрапили «через Австралію». У тому сенсі, що наш знайомий херсонський активіст, який колись давно переїхав до Австралії, допоміг знайти людей у Берліні, які погодились нам допомогти.

Нас поселили в анархістській комуні. Нас було семеро плюс кіт і пес породи «Маламут». І всі ми жили в одній кімнаті протягом 8 місяців. Але це був далеко не найгірший варіант. Тож ми дуже вдячні. Анархісти — святі люди (сміється, — Авт.).

Коли ми адаптувалися, стали зустрічатися з іншими активістами. І одного разу разом з Локі фон Дорном вирішили, що хочемо створити власну організацію.

Зараз спільнота Kwitne Queer нараховує понад 100 людей. Ми — єдина організація квірних українців у західній Європі. Ми збираємось десь раз на тиждень, обговорюємо плани, влаштовуємо дискусії, лекції, групи взаємопідтримки, граємо в «Мафію», а також проводимо разом свята. Усім потрібна своя спільнота. Особливо українцям зараз.

Адже буває, приходиш до начебто дружнього до таких, як ти, місця, аж тут тебе як українця недружньо питають про політику: «А чого ваш Зеленський з Росією воює?» І це часто питають не росіяни, а люди з Казахстану, Азербайджану. Зрозуміло, що таке ком'юніті після подібних питань вважати своїм важко. 

Один з наших важливих проєктів — «Твій френдлі перекладач». Кожному з нас час від часу треба звернутися до лікарів, державних установ, джоб-центрів тощо. Але українці поки здебільшого не володіють німецькою. Як тоді пояснити, приміром, гінекологу, що попри те, що у когось на обличчі росте борода, у людини при цьому жіночі статеві органи? Чимало питань, в яких без перекладача бути ефективним неможливо.

Взагалі у Німеччині є благодійні фонди, які надають безкоштовних перекладачів. Наприклад, організація «Карітас». Але. По-перше, це релігійна організація. По-друге, українцям вони надають в якості перекладачів переважно росіян. Бо їх багато. А обрати собі перекладача самому не можна, бо це безкоштовна послуга.

І от уявіть, трансгендерна людина йде до гінеколога разом з гомофобною, українофобною бабусею-перекладачкою. Я якось ходила до терапевта в компанії саме такої людини. Яка мені розповіла, що «всі українці — бандерівці» і так далі за списком відомих російських наративів

Саме тому ми придумали рішення: людина йде до лікаря, телефонує звідти нашому українському перекладачеві через Telegram, і він на гучному зв'язку перекладає. Маємо вже 5 спеціалістів, і досвід показує, що такий варіант набагато комфортніший, ніж те, що пропонують місцеві благодійні фонди. Ця послуга у нас дуже популярна. 

Одна з моїх мрій і цілей — мати свій шелтер чи соціальну квартиру, квір-гуртожиток. У Берліні величезна проблема з житлом. Час від часу люди опиняються на вулиці. Їм потрібне безпечне місце, аби пересидіти важкі часи або перерву між контрактами на житло.

Кожного року ми беремо участь у Берлінському прайді, одному з найбільших в Європі. До української колони долучається Олексій Макеєв, український посол у Німеччині, він виголошує промову, а минулого року з нашого траку виступав мер Берліна Кай Вегнер. 

Чи є в Берліні проблеми з гомофобією? На рівні законів тут усе чудово. А на рівні особистого спілкування — не завжди. Німці вже навчилися, що гомофобія — це погано, що вона показує тебе як людину як мінімум неосвічену. Але в Берліні німців уже давно навіть не половина. Тут багато людей з інших країн, які свою гомофобію привезли із собою.

«Обрав Берлін, бо тут відчув себе в безпеці»

Інший із співзасновників Kwitne Queer — Локі фон Дорн, небінарна особа, захисник прав людей, активіст і актор — розповідає:

— Ще перед повномасштабним вторгненням я зламав ногу — причому перелам був досить серйозний, з уламками. І коли почалась війна, через ногу я не зміг потрапити ані до тероборони, ані навіть до волонтерського штабу — мене не взяли. У березні мені зрештою зробили операцію, поставили імплант, щоб зібрати кістку. Над містом Дніпро тоді літали винищувачі. Я лежав і думав, що навіть сховатися не встигну, якщо росіяни почнуть бомбити. 

В кінці травня я вирішив виїжджати. Їхав в Німеччину, бо мав там багато знайомих, хоча зрештою мені допомагали не вони, а нові знайомі. Обрав Берлін, бо він найлояльніший до квірних людей. Тут я відчув себе в безпеці. Берлін нагадує мені улюблені міста в Україні: Трохи Дніпро, трохи Одесу, трохи Київ. 

Грошей не було, мови я не знав, документи робилися довго, житло у мене було лише на місяць. За пів року я змінив дах над головою 8 разів. Бувало, спав на підлозі. Але попри це адаптувався швидко й одразу почав шукати заняття. 

‍Працівникам творчих професій знайти роботу в Берліні важко. Бо тут кожний перший — «художник». Ти тут неконкурентноздатний через величезну кількість схожих на тебе людей

Як професіональний активіст я шукав себе насамперед у цьому напрямку. Марину Усманову знав ще з України. У Берліні я ходив на заходи, які вона організовувала для українського квір-ком'юніті. І от одного разу наприкінці 2022 року ми вирішили створити організацію для українців, які опинилися тут через війну.

У лютому 2023 року почали процес реєстрації  Kwitne Queer. Написали статут, подали документи, і тільки в серпні 2024 отримали офіційний статус неприбуткової організації. До цього весь час працювали як волонтери. Взагалі зареєструвати свою неприбуткову організацію в Німеччині дуже непросто. Наприклад, ми все ще чекаємо на створення нашого рахунку, без якого не можемо отримувати гранти та витрачати грантові гроші. 

Головна наша місія — підтримка рівних можливостей та інклюзії квірних українців у Німеччині, сприяючи їхній взаємодії. Нам усім потрібна підтримка. Бо інколи не вгадаєш, за яким критерієм тебе дискримінують: чи тому що ти квірний, чи тому що біженець, чи через те, що українець. 

Нещодавно ми були урочисто прийняті до Альянсу українських організацій. Цікаво, що до цього альянсу, серед інших, входить Українська православна церква. Вони проти не були. Разом з іншими організаціями Альянсу ми ділимо приміщення, де можемо влаштовувати свої заходи.

На момент публікації статті організація Kwitne Queer офіційно отримала рахунок у німецькому банку, грант від одного з районних центрів Берліну, запустила офіційний сайт. Тож попереду — нові ініціативи.