«Дівчата в полоні казали: «Якщо вагітна Мар'яна тримається, то ми й поготів не можемо здатись»

«Територія жінок» — всеукраїнська організація, яка об’єднала жінок по всьому світу. За майже 11 років існування втілили десятки проєктів, зокрема культурних. Очільниця організації Лілія Шевченко переконана, що людина, знаючи своє коріння, автоматично розуміє, ким вона є і що має зробити для збереження країни. Повномасштабна війна внесла корективи у роботу організації. Вони вже передали понад 500 тон гуманітарної допомоги військовим та цивільним. Підтримують родини військовополонених та допомагають жінкам, які пережили насильство. А ще — розширюють свою присутність в Європі. 

Наталія Жуковська: Пані Ліліє, ви є очільницею організації «Територія жінок». Якою є ця територія?

Лілія Шевченко: Наша всеукраїнська громадська організація «Територія жінок» створена ідейними жінками, які дихають Україною. Це не голослівний вираз, а чиста правда. «Територія жінок» не окреслена і не має меж. Це не тільки територія тих, хто проживає в Україні, це загалом територія жінок усього світу. Тим більше зараз, коли мільйони українок, втікаючи від війни, знайшли тимчасовий прихисток у багатьох європейських країнах. Ми хочемо їм допомагати системно. Тож, прийняли рішення, що тепер «Територія жінок» відкриватиметься під парасолькою приймаючої країни, за їхніми законами. Вже зараз закінчується робота над документами, до прикладу, «Території жінок» у Польщі. Ми провели перемовини з працівниками Міністерства соціальної політики Польщі, з  українським релокованим та польським бізнесом. Чим вони допомагатимуть українкам, які зараз у Польщі? Насамперед — організовуватимуть недільні школи. Це важливо, аби діти, вивчаючи культуру країни, в якій проживають, не забували своє, українське. Враховуючи те, що у нас повномасштабна війна і більшість грошей в Україні йдуть на військові потреби від бізнесів, від міністерств, то достатнього фінансування Міністерства освіти на книги та підручники для дітей, які перебувають за кордоном, немає. Одне з завдань «Території жінок» — не тільки організація недільних шкіл, але і друк книжок. У нас уже були перемовини з видавництвом «Гутенберг». Ми розповсюджуватимемо книги безкоштовно, починаючи з наших недільних шкіл. 

У нас вже є напрацьована певна база, тож організовувати роботу у Польщі буде не важко. Одна з наших членкинь наприкінці 2022-го року відкрила першу художню школу в Варшаві і вже отримала невеликі гранти від польської місцевої влади. У школі безкоштовно навчають малювати як українських, так і польських дітей.

Один з меседжів «Території жінок» — ми не тільки беремо від держав, які нас прихистили, ми їм даємо

Ми дали Європі кваліфіковані кадри. Через війну в Україні до ЄС поїхало багато освітян, медикинь, менеджерок. Чимало з них вже підтвердили свої дипломи. Наприклад, наша членкиня, яка була головою «Території жінок» Дніпра, зараз проживає у Гданську, підтвердила диплом і є кваліфікованою юристкою. Її мама теж верифікувала диплом і працює стоматологинею. Тобто свої знання і послуги ми також даємо і полякам. Ми хочемо щоб поляки розуміли, що в них не тільки беруть, а і дають. І це буде також одним із завдань «Території жінок»  у Польщі. 

Ми також займатимемося жіночим лідерством і ґендером. Жінка має розуміти свій статус, свою значимість в суспільстві.  

Як змінилася робота організації із початком повномасштабної війни?

«Територія жінок» на 90 % зайшла у волонтерську діяльність. Якщо говорити про Польщу, то у нас була співпраця з декількома польськими фундаціями, які у Варшаві мали  волонтерський склад на 400 квадратних метрів. Ми вдячні полякам за те, що вони тривалий час оплачували його оренду. Він до стелі був забитий гуманітарною допомогою. Там було все — від одягу і продуктів до дороговартісної медицини, яку ми передавали українським лікарням. Наприклад, дифузорні апарати, один коштував біля 2500 євро. У нас їх було понад тисячу. Ми  оснащувати лікарні ліжками, рентгеном, вітамінами. На складі працювали як українці, так і поляки. Фури з гуманітаркою ми відправляли за запитами до адресатів. Також забезпечували релоковані дитячі будинки сімейного типу, будинки престарілих. Отримували турнікети, бронежилети. Збирали гроші на дрони. Ми не тільки адаптувалися до нових викликів — ми адаптували інших до них.  

Хто є членами вашої організації?

Нас близько 2000. Є жінки, голови департаментів, в яких є свої громадські організації і фонди. До прикладу, нашою членкинею є Ірина Міхнюк — вдова, жінка загиблого Героя України. З 2014-го року очолює організацію «Крила восьмої сотні» — це вдови, жінки загиблих і діти. В Україні вже 19 офіційно зареєстрованих наших підрозділів. У команді жінки різних професій, статків, але з одним ідейним мисленням і баченням. Є і військові, зокрема Вікторія Христенко, яка була першим радником адмірала військово-морських сил України. 

У мене у команді є членкиня правління «Території жінок» з Донецька Аліна Халецька, яка вимушена була втікати з рідного міста. Родина була не простою. Чоловік працював у Донецькій адміністрації. Вона — викладачка, професорка, академік. Подружжя виїхало без нічого. Приїхали в Ірпінь. Заледве назбирали грошей, почали викуповувати квартиру, а з початком повномасштабної війни її розбило ворожим снарядом. Вони пройшли окупацію в Ірпені. Тобто, за життя двічі були в окупації. Цій жінці пропонували роботу за кордоном. Як ви думаєте, де вона? В Ірпіні. Не хоче покидати Україну.  

З якими проблемами до вас звертаються жінки?

До нас додалося багато жінок, щойно ми увійшли в коаліцію «Жінки, мир, безпека». Це активістки, які борються за жіноче лідерство і допомагають постраждалим від насильства. В Україні це велика проблема. Буча, Ірпінь. Ви знаєте історії. Мені відомо багато чого, але я про це не говорю. У нас є домовленість — ти не говориш про те, учасником чого ти не є. Я — свідок. Це історія, яку пережила жінка, дівчинка чи дитина. Вони самі за бажанням їх озвучують. Всі історії важкі. Чим ми допомагаємо їм? Я завжди за взаємодопомогу і підтримку одна одної. З ними потрібно дуже обережно говорити, бо кожне слово може травмувати.

Ми допомагаємо їм відчути хоча б частково землю під ногами. Даємо жінкам відчуття сестринства, і переконуємо їх в тому, що вони не одні, що ми — однакові

Говоримо про те, що у подібній ситуації може бути кожна. Наголошуємо, що ми поруч. Часом просимо їхньої допомоги, аби залучити до процесу і показати, що вони є потрібними. До того ж будь-яка зайнятість хоч частково, але відволікає. У нас немає чіткої програми, як ми це робимо. У нас це відпрацьовано до автоматизму роками.

Також завдяки меморандуму про співпрацю із міськими центрами зайнятості, допомагаємо жінкам перекваліфікуватися, знайти роботу. Активно співпрацюємо із Міністерством ветеранів. У «Території жінок»  чимало захисниць військових, які були цивільними. Ми першими допомагали шити військову жіночу форму, білизну. Знаходили для них анатомічні бронежилети.

За час існування організації що вдалося зробити?

Наше життя розділилося до і після повномасштабної війни. До неї ми мали потужний проєкт, завдяки якому об’єднували українських дітей за кордоном. Також ми створили Міжнародний фестиваль культурних та креативних індустрій «Територія жінки». Згодом ми його назвали «Територія майстрів». Якби не повномасштабна війна, цей фестиваль уже фінансувало би Міністерство культури і інформаційної політики. Це фестиваль, який підняв українські вироби знизу. Показав, що українське  бренд, яким торгують не лише на ярмарках і базарах, а навіть у п’ятизіркових готелях. Поки що цей проєкт призупинили. Сьогодні ж ми гуртуємо українських жінок за кордоном.

Робимо все, аби не забували про Україну. Наразі, на першому етапі, у нас реєстрація «Території жінок» Польщі, Франції. Далі буде Бельгія, Швейцарія, Німеччина, Іспанія 

Ми передали захисницям понад 1200 боксів з аптечками, вітамінами, спеціальним кремом на оливі, який не дає тріскатися шкірі, та парфумами.

Дівчина має відчувати себе дівчиною, де б не була. Також передавали фарбу для волосся за їхнім кольоротипом. Одного разу я попросила дівчат зробити фото для медіа, аби оголосити збір на ці бокси. І вони прислали — вимиті, з зачісками, манікюром.  Виявилося, що вони поїхали в райцентр, за свої гроші знайшли дорогу майстриню манікюру і перукарню. Мені ж сказали: «Лілю, ти знаєш, ми коли відкрили ці бокси — відчули себе як вдома». Розумієте, вони отримали психологічний ковток щастя.

Ваша організація допомагала жінкам з дітьми евакуюватися із небезпечних населених пунктів аби уникнути окупації. Як це було, скільком допомогли?

У нас немає чітких підрахунків, скільком ми допомогли. Евакуйовували людей з Мелітополя, Бердянська, Херсона, Донеччини, з лівого, вже окупованого берега Запорізької області. Звісно, що нам допомагали військові. Я не знаю, чи маю право розповідати деталі всіх історій порятунку. Поділюся однією — історією мами з двома дітьми, які виїжджали з Мелітополя. Її доньці на той момент було 15, а  сину — три роки. Їхній тато був у ЗСУ. Якби росіяни про це дізналися, то розстріляли б. Вона попросила дітей мовчати, а у разі потреби відповідати лише російською. По дорозі в автобус з перевіркою зайшли російські військові зі зброєю. Підійшовши до них, дуло автомата, який висів у нього на плечі, випадково вперлося у голову дитині. Хлопчик так злякався, що досі впісюється. Їх допитували, дивилися сімки в телефонах, родина пройшла не одне коло пекла. Як виявилося згодом, пощастило, що вони не роздягли дитину. Лише згодом мати побачила схований на грудях сина аркуш паперу, розміром А4. На ньому — намальований тато у військовій формі, з прапором і  надписом «Слава Україні!». Хлопчик сам поклав той малюнок. Для нього це Україна, його життя. Якби росіяни побачили той малюнок, то їх би розстріляли. У нас багато таких історій.    

Чи підтримуєте зв'язок з тими родинами, яким допомогли?

Обов'язково колись підніму ті списки. Але зараз на меті таки узаконити «Територію жінок» в Європі та Америці. Бо ми — сильні, справжні, ми працюємо. Ми — жінки, які не звикли брати, а звикли віддавати. З часом, можливо, цікавитимусь долею тих жінок, яким ми допомогли. Однак я завжди думаю, чи потрібно це тим жінкам, чи не нашкоджу я їм своєю появою. 

Ви їздите за кордон часто. Про що там розповідаєте, як реагують іноземці і що їх цікавить насамперед?

Я розповідаю про згуртованість українських людей. Показую наші реалії війни. Наскільки нам важко, скільки у нас проблеми і як ми стараємося їх вирішити. У мене меседж завжди поставлений так, що в цих всіх проблемах нам потрібна допомога. Я завжди кажу: «Ми робимо, не стоїмо осторонь, допоможіть нам у цій війні чим можете — досвідом, гуманітаркою, військовою допомогою». Ми  постійно говоримо про допомогу українській армії.  Я знаю, що нас чують. 

«Територія жінок» підтримує військовополонених, долучаючись постійно до різноманітних акцій. На вашу думку, чи допомагає це подальшим обмінам?

Однозначно. Ми допомагаємо родинам військовополонених від початку війни — з 2014-го року. Організовуємо акції з матерями, дружинами і дітьми військовополонених морпіхів. Пам'ятаєте тих, яких взяли у полон в Криму, на початку війни? Ми возили в ООН маму і доньку одного з морпіхів, щоб вони своїм виступом надали розголосу і розповіли правду про війну в Україні. Будь-яка інформаційна кампанія має бути спланованою і постійною. Подібні акції не лише не дають світові забути про тих, хто у полоні, а й допомагають рідним військовополонених відчути, що вони не самі, не загубитися у своєму горі. Біда гуртує. У нас є чимало щемливих історій, пов’язаних із поверненням військовополонених. Нещодавно у списках був військовий, якого всі довго чекали. Думали, що він повернувся. Однак, виявилося, що то не він. Прізвище однакове, інше ім'я.  

Ви також проводите навчання для державних структур щодо комунікації з ветеранами, членами їхніх родин. Які основні правила намагаєтеся донести?  

Розкажу на прикладі Київського міського центру зайнятості. З військовим ветераном, захисником чи захисницею треба вміти говорити. От, наприклад, ми — емпати. Навіть на вулиці іноді хочеться підійти і сказати військовому: «Дякую за захист. Слава Україні». Хочеться обійняти і сказати: «Ти — герой!». От майже цього всього говорити і робити не можна. Це тригери. Якщо ти кажеш, що він герой, то часто він для себе не є таким. Тому цьому ми навчаємо не лише працівників держустанов, а і цивільне населення. Найголовніше — ми вчимо, як сприймати цих людей. Наприклад, коли вони приходять до Київського міського центру зайнятості, менеджер, який з ним спілкується, має бути дуже кваліфікованим і розуміти, що у кожного військового є флешбеки. Ми вчимо їх звертати увагу на вилиці, очі, поведінку. Співробітник такої держустанови має бути готовим до розвитку будь-якого сценарію. Тому що майже у всіх військових були контузії. До того ж має бути безбар'єрність і інклюзія.

Ветерани повинні працювати і бути заохоченими до відбудови України від наслідків війни, а не сидіти вдома

Соціологи говорять, що на країну чекає криза після війни. Зокрема, демографічна. Як думаєте, чи, повернуться українки з Європи після перемоги? Що для цього потрібно зробити?

Я навіть не знаю, чи я маю право це на загал говорити. Так, демографічна криза у нас буде. Бебі-бум нас не врятує. Ми думаємо, як над цим працювати. Тому що це наше майбутнє. Чи повернуться жінки з-за кордону? Чим довше триватиме повномасштабна війна — тим менше шансів. Зараз дуже велика кількість розлучень. Багато жінок адаптовані під дітей, більша частина з яких асимілюється в суспільстві, в якому живе. У нас були вже випадки серед моїх членкинь. Вони жили за кордоном. Донька хотіла повертатися, а син — ні. Він адаптувався, має друзів. Його краще сприймають в класі, ніж сприймали вдома. Йому подобається нова країна.

Ми маємо розуміти, що на рішення батьків впливатимуть їхні діти. Тому, працювати потрібно за кордоном в першу чергу з дітьми

До того ж, чимало жінок за кордоном змогли краще себе реалізувати або заробити, ніж вдома. Наприклад, вона була санітаркою в лікарні на заході України, а зараз є санітаркою у Вроцлаві. При цьому у Польщі отримує суттєво більшу зарплату. Нашим чиновникам треба слухати суспільство і формувати програму з повернення українок додому вже сьогодні. «Територія жінок» до цього залучиться однозначно. Насамперед — своїм досвідом і ресурсом. Адже нам у цій країні жити, боронити, відроджувати і давати їй майбутнє життя. І, на щастя, більша частина «Території жінок» за кордоном це розуміють.

Уродженка Маріуполя Лариса Кучеренко два роки як звільнилася з полону і проживає з матір’ю у відносній безпеці. Утім, щоразу, коли відбувається обмін полоненими, вона із надією проглядає списки імен. Адже у полоні окупантів досі знаходяться двоє її найрідніших людей — син і чоловік.

У полоні «ДНР»

— Полон мене дуже змінив. Я вийшла зовсім іншою, у мене не стало жалю. Ось людина мені бідкається, і я наче не можу сказати, що мені однаково. Але раніше я б підбадьорювала: «Та все буде добре, заспокойся, давай я тобі допоможу!». А зараз я суворіша, мабуть, стала, — розповідає Лариса Кучеренко із Маріуполя. 

Вона була серед тих жінок, котрі потрапили у полон так званої ДН» і більш як півроку відбувала покарання лише за те, що вона — українка і військовослужбовиця військової частини 3057. У 12-ій бригаді Національної гвардії України також служив її син, працював водієм бронетранспортера, а чоловік був слюсарем.

— Раніше мені було важко про це говорити, а зараз уже можу, — каже колишня бранка. 

Вона пригадує, що представники збройного бандитського угруповання «ДНР» затримали їх із чоловіком начебто з приводу обов'язкової примусової евакуації. По тому, як напередодні сусіди випитували, чи не страшно їй — військовій, син якої служить, а на той момент перебував на «Азовсталі», — жінка підозрює, що ті таки доклалися до арешту.

Утім, у захопленому росіянами Маріуполі затримання Лариси Кучеренко було справою часу. 

Її полон розпочався 2 квітня 2022 року. Їх із чоловіком повезли у Старобешеве. І уже тут сказали, що вони під арештом: жінка як військовослужбовиця, чоловік - за приналежність до полку «Азов». Приводом для такого звинувачення послужили татуювання чоловіка: герб України, прапор, калина.

— Я потрапила у камеру, де були самі дівчата, теж військові. Перше відчуття — просто ступор. Вони мене питають, чи все добре, тебе не били?

А я сиділа, цілий вечір дивилася в одну точку і не могла зрозуміти, що узагалі зі мною відбувається?

«Здійснила терористичний акт»

Зовсім скоро полонена зрозуміє, що для того, аби знищувати бранців морально, бити їх не обов’язково:

— Коли почалися допити, я добре зрозуміла, що перебуваю у полоні, а вже що зі мною буде — знає тільки Бог. Мене бити — не били, але погрожували, принижували, морили голодом.

5 квітня 2022 року Ларису Кучеренко з іншими бранками повезли в Оленівку. У двомісній камері їх було десятеро жінок — з «Азову», інших бригад. Згодом перевели в іншу камеру — у приміщення, розраховане на вісім осіб, їх напакували двадцять:

— Найстрашніше, що ти опиняєшся там, де з тебе знущаються. Ми були місяць в Оленівці — води майже не було. Нам приносили пити, трошки залишалося, щоб вмитися. Хлопці-полонені носили нам технічну воду, але її було замало. А туалет був у камері.

Ми сиділи, як сидять зеки. І то у зеків умови кращі

Лариса мала б поставити свій підпис під зізнанням про свою участь у терористичній організації за назвою «військова частина 3057» і здійсненні терористичного акту по відношенню до Маріуполя і його мешканців:

— Я запитала — що це за маячня? Я народилася в Маріуполі, все своє життя прожила в місті. Тут народилися мої батьки, син, як я могла здійснити злочин? Я не буду це підписувати, це неправда. А той хлопець, що приніс мені ці папери, каже — не будеш, то й не треба, їм твій підпис абсолютно не потрібний. 

Із винесенням підозри умови утримання жінок зробили узагалі нестерпними: образи стали частішими, українських військових називали «фашистками». Вони були змушені спати на матрацах на брудній долівці. А з травня їх по черзі почали вивозити до Донецького СІЗО. Жінка перебувала там більш як півроку — аж до свого звільнення. 

Сидіти — заборонено

Справжнє пекло для ув’язнених російські злочинці та їхні посібники організували на території Донецького СІЗО. Тут Ларису Кучеренко з іншими жінками півроку тримали у напівпідвальному приміщенні — із пліснявою на стінах, без жодний прогулянок і світла — була лише одна тьмяна лампочка під стелею:

— Все було брудне, ми спали на матрацах без постільної білизни — казали, нам її не можна.

У мене зубна щітка з’явилася майже перед самим обміном. Нам нічого не можна було

У камері було заборонено сидіти. Полонені були змушені стояти з 6-ої години ранку і до 21-ої вечора. Ці тортури не минули безслідно — нині жінка має статус особи з інвалідністю внаслідок війни, у неї проблеми з ногами, колінами, стопами. У полоні вона схудла на 40 кілограмів й  тепер має чимало захворювань. Окрім всього, ще й уразилась коростою:

— Були насмішки, знущання. Коли нас забирали на допит, могли спеціально штовхнути. Ось у мене на нозі шрам залишився, мене вели і я вдарилася в тачку, котрою розвозить їжу. Ця рана у мене півтора місяці не заживала.

В ув’язненні суворо забороняли спілкування українською мовою. Кожен ранок полонених примушували співати російський гімн і викрикувати гасла, які б прославляли РФ. 

Найгірше до ув’язнених ставилися наглядачі-жінки, за будь-яку «провину» погрожували розстрілом. У Донецькому СІЗО поряд була чоловіча камера, в якій в’язні кричали від болю й помирали від тортур. Тож полонянки серйозно сприймали усі погрози:

— Вони казали, якщо ми вас не розстріляємо, то вас розстріляють ваші, коли ви будете виходити з автобуса. Вигадували всякі дурнуваті кричалки з матюками. Питали, чого не кричите, ми не чуємо вашу камеру. Вибачте, ми молимося — ми казали.

Полонені рідні 

Молитися Ларисі Кучеренко було за кого. У полоні досі перебувають її син і чоловік. Наскільки відомо, син перебуває у колонії в Торезі на Донеччині, а чоловік — у Кіровському під Єнакієво. 

Кожну можливість у полоні жінка використовувала, аби дізнатися про долю рідних:

— Було кілька людей із нейтральним до нас ставленням. В одного з них я питала про свого чоловіка. Він сказав: «Вибач, нічого про нього дізнатися не можу. Нам узагалі не можна з вами спілкуватися».

Лариса Кучеренко досі не має зв’язку зі своїми рідними. Про їхню долю дізнається з розмов із хлопцями, яких уже обміняли і повернули із полону. Так вона дізналася, що син був двічі контужений, тож частково втратив слух, чоловікові у полоні вибили зуби, обоє дуже схудли, але намагаються триматися позитивно і навіть підтримують інших.

Визволення Лариси два роки тому було несподіваним. Одного разу їх зібрали, вони підписали папери на вибуття і поїхали. Але коли жінок привезли у те ж саме Донецьке СІЗО, вони не на жарт перелякалися:

— Усі документи підписані — за документами нас уже немає в СІЗО, і вони можуть з нами зробити все, що завгодно. Ми цілу ніч не спали, боялися.

Наступного ранку — така ж процедура. Жінок залякували, що із Таганрога їх повезуть у колонію Курська або Воронежа, а там битимуть.  

— Наступного дня знову така ж процедура — і вже нас повезли до Таганрога. Ми сиділи до семи ранку в машині, а потім нас по одній почали заводити в літак. В Україні нас зустрічали військові з нашої частини, — пригадує жінка.

Боротися за своїх 

Лариса Кучеренко чекає кожного нового обміну полоненими. Через підірване здоров’я вона не може брати участі у мітингах, які привертають увагу до полонених азовців та загалом ув’язнених українських воїнів. 

— Раніше я була активна, зараз мені дуже боляче і тяжко. Розумію, що я повинна боротися за своїх, — ділиться жінка. 

Її маму вдалося вивезти із Маріуполя тоді, коли вже Лариса Кучеренко повернулася з полону. Найперше вона розірвала мамині фільтраційні документи, щоб навіть не виникала думка повернутися до рідного міста: 

— Він вже не буде моїм Маріуполем. У мене там загинуло дуже багато друзів. Кум військовий загинув на «Азовсталі» під бомбами, тіло досі не дістали. Загинув молодший брат чоловіка, багато знайомих дівчат.

Із родичами, які залишилися у Маріуполі, вона не спілкується.

Усі фото надані героїнею

«Пластуна не налякаєш ночівлею просто неба»

Катерина Бринецька з Івано-Франківська пішла на війну солдатом-стрільцем, а її чоловік — бойовим медиком. Попри те, що раніше життя та робота Катерини ніяк не були пов'язані з військовою справою, вона швидко опанувала необхідні навички, а пізніше стала командиром відділення. Її офіційний позивний — «Грета», неофіційний — «Колібрі».

— «Колібрі», тому що я — маленька, худенька, з яскравим волоссям, — розповідає Sestry Катерина. — Я навіть набила собі татуювання — пташку колібрі.

— До великої війни ви були директоркою позашкільного навчального закладу «Дитячо-юнацький пластовий центр» і п'ять років пластували. Чи допомагають навички пластуна на війні?

— Безперечно. Особливо, якщо живеш в окопах «на нулі» і часто міняєш місце дислокації. Це про вміння вижити в екстремальній ситуації. Розпалити вогонь, зварити побратимам каву у бляшанках з-під консерв, орієнтуватися у просторі. Необхідні прилади не завжди можуть бути під рукою, а я знаю, як визначити своє місцезнаходження, орієнтуючись на полярну зірку. Пластуна не налякаєш ночівлею в наметі, хоча на передовій ночуєш без жодних наметів — спиш просто неба.

Облаштовуєш окоп підручними засобами, маскуєш. Намет може захистити від дощу, але не захистить від уламків. Тому обертаєш окоп агроволокном, затикаєш дірки, в які можуть пролізти миші. Їх сотні, вони бігають по тобі, коли ти спиш, гризуть твої речі. Через це все доводиться ховати у пластикові ящики, а одяг зберігати у бочці… До такого я, звісно, не була готова. Але адаптувалась.

— Рішення йти на війну було ухвалено 24 лютого 2022 року?

— Думки про те, що потрібно як мінімум навчитися володіти зброєю, з'явились раніше — коли в 2014 зрозуміла, що повномасштабна війна з Росією можлива. Але у ролі солдата на той момент себе не бачила. Ми з чоловіком — активні учасники Помаранчевої революції, де ми, власне, і познайомились. 2004 року могли собі дозволити щодня бувати на Майдані, а ось 2014 вже ні, бо вже мали півторарічного сина. До Києва поїхали лише у лютому, коли почалося кровопролиття і вже не можна було залишатися осторонь.

Коли пізніше почалася війна на Донбасі, я волонтерила і загорілася ідеєю приєднатися до тероборони, яка тоді формувалась у нашому місті. Але мені відмовили із формулюванням «жінок не беруть». І лише наприкінці 2021 року, коли нависла загроза повномасштабного вторгнення, друг розповів про новий великий набір у ТРО, і я вирішила спробувати ще раз. Але контракт підписати не встигла — повномасштабна війна розпочалася раніше.

Вранці 24 лютого я вже була у військкоматі.

— Невже не було сумнівів?

— На той момент у нас із чоловіком уже було двоє дітей: десятирічний Марко та п'ятирічна Меланія. Але не дивлячись на це, сумнівів не було.

На одному з тренінгів нам розповідали, що, якщо країну атакує ворог, ти маєш три варіанти: поїхати, залишитися і бути готовим до окупації або давати відсіч. Я вибрала третій варіант. Чоловік приєднався до війська трохи згодом, але в зоні бойових дій опинився раніше.

Мій підрозділ спочатку патрулював місто. Про те, що нас відправляють на фронт, я дізналася на Великдень. Вирвалася на кілька годин до дітей, щоб посвятити паску — і прямо в церкві мене заскочив дзвінок: «Катю, ми завтра виїжджаємо». Діти залишилися з батьками чоловіка, а я поїхала…

— Війна вас шокувала?

— Це був не шок, а скоріше злість. Бо коли нас вперше вивезли в посадки, виявилось, що нам навіть нічим копати окопи. Із семи лопат, які видали на цілу роту, дві одразу ж зламалися. Ми не знали, як і де копати, не розуміли, чому ніхто не сказав перед виїздом взяти свої лопати. Це зараз ми вже в цих питаннях експерти...

«Найскладніше — бачити, як побратими «плавляться»

— Можете згадати момент, який би назвали своїм бойовим хрещенням?

— Напевно, це коли поряд зі мною впала 120-міліметрова артилерійська міна.

Ми з командиром були на чергуванні і вже мали його здавати, аж почався обстріл. І тільки-но ми застрибнули в окоп, як прямо перед нами впала міна. Я вирішила підвести голову, щоб подивитися, як вона виглядає (для мене це було вперше), але командир схопив мене і різко потягнув униз. Наступної секунди на нас посипались уламки. Командир мене врятував. А я раз і назавжди засвоїла, як поводитися в таких ситуаціях.

Ще добре пам'ятаю перші «гради», які посипалися на нас у той момент, коли ми спали в окопі. Все навколо тремтить, гуде, і тобі здається, що це триває вічність…

— Вам буває страшно?

— Частіше відчуваю не страх, а азарт, приплив адреналіну. Після боїв та обстрілів чимало побратимів теж відчувають ейфорію — від усвідомлення того, що був за крок від смерті, але вижив. Але іноді втома бере своє, і тебе охоплює якийсь пофігізм — коли байдуже до безперервного обстрілу. І єдина мета — дістатися місця, де зможеш прилягти і хоч трохи поспати.

А іноді буває страшно. Мені було, коли вперше на моїх очах сапер знешкоджував заржавілу міну. Я не була знайома з цим процесом і боялася, що щось іде не так.

— Що для вас найскладніше на війні?

— Бачити, як побратими «плавляться», не витримують. Обстріли 24/7 — це складно, навіть якщо намагаєшся сприймати їх як буденність.

Важко, коли йдуть дощі. Дощі в запорізьких степах — те ще випробування. Ти буквально тонеш у болоті, але маєш якось пересуватися, ще й в екіпіруванні.

Буває складно спілкуватися з командуванням, доносити свою позицію. Особливо коли я стала командиром і зіткнулася з необхідністю буквально вибивати те, що потрібно моєму особовому складу.

— Із сексизмом стикатися доводиться?

— У війську є сексизм, але я не роблю із цього проблеми. Безперечно, бувають і жарти, і різні коментарі. Але я нікого ні в чому не намагаюсь переконати, просто виконую свою роботу

Та й більшість жартів — це дійсно просто жарти. Коли місяцями живеш з людьми в посадці і знаєш їх як облуплених, ти швидше посмієшся над якимось коментарем разом з усіма, ніж влаштуєш скандал.

Як психолог за освітою можу сказати, що гумор — один з найкращих способів розрядки. На війні не так багато радощів — і саме тому ті, що є, особливо цінні. Це і можливість разом посміятися, і отримати доступ до води з крана, до унітазу, випити кави… Ти можеш зрозуміти, наскільки це цінно, тільки якщо ці прості речі довго не були тобі доступні.

І в той же час повертаючись з «нуля», розумієш, що саме там в певному сенсі був найщасливішим. Тому що кава, яку в тих умовах добув і зварив побратим — найсмачніша. Схід сонця — найкрасивіший. Вдома ніколи не вставала о п'ятій ранку, щоб подивитися, як сходить сонце. А ночуючи в посадці у запорізьких степах, щодня бачу цю красу. І захід сонця, який нагадує про дім — бо сонце сідає там, на заході, де твої діти. Або букет соняшників. Для мене найкращий — це той, який одного разу нам із побратимами приніс хлопець з іншого взводу. Він дорогою зібрав соняшники — і я досі пам'ятаю цей букет. Такі моменти дійсно допомагають триматися.

— Вас змінила війна?

— Мені здається, вона змінила абсолютно всіх — навіть тих, хто в тилу та всіма силами намагається її не помічати. Як змінила мене?

Я перестала плакати. Хоча сльози — це добре, адже вони приносять полегшення. Але у мене не виходить

У багатьох моїх хлопців така сама проблема — не плачуть не тому, що не дозволяють собі, а тому, що не можуть. Можливо, сльози прийдуть згодом.

Я змінююсь, адаптуючись до нових реалій. Це як із жабою, яку кидають у гарячу воду та поступово збільшують температуру цієї води. Жаба адаптується до нових умов, а коли розуміє, що це вже окріп і треба вискакувати — не може, бо немає сил. Я часто порівнюю себе з цією жабою — і найбільше боюся, що настане момент, коли не матиму сил вистрибнути з окропу.

Раніше казала собі, що не піду до психолога, доки не закінчиться війна. Ну, тому що якийсь сенс щось виправляти, якщо повернуся туди ж, звідки прийшла? Але торік у відпустці все ж звернулась до спеціаліста — аби зрозуміти, наскільки в мене все запущено. Але виявилося, що не все так погано. Поки що тримаюся.

«Воюю за своїх дітей»

— Вам вдається бачитися з чоловіком?

— Коли ми обидва були на передовій, іноді вдавалося. І ці моменти були справжнім щастям. Але зараз чоловік уже звільнився із ЗСУ. Бо хтось має бути з дітьми.

Ми вирішили, що у війську залишусь я. Дітям було дуже складно. Особливо сину, який розумів, що мама з татом у небезпеці. Донька ще маленька і сприймає це інакше. Коли я розповідала їй, що живу в лісі і зі мною тут собачка, вона казала: «Як класно! Ми теж у ліс з нашим песиком ходили!»

Меланка започаткувала сімейну традицію надсилати одне одному у відеоповідомленнях повітряні обійми. Але і вона дорослішає, і їй бракує батьків... Вже після того, як чоловік повернувся додому, я, приїжджаючи у відпустку, усвідомила, що діти на мене ображаються. Не можуть зрозуміти, чому тато повернувся, а мама ні.

Сподіваюся, колись зрозуміють... Адже у війську я насамперед заради них. Синові зараз 12 років, і я не хочу, щоб воювати довелося і йому теж. Дуже сподіваюся закінчити все це сама.

Мені доводилось бачити дітей у прифронтових селах. Школярів віку мого сина, які живуть під обстрілами, які приходили до нас, аби зарядити телефони від генератора та дізнатися задане онлайн домашнє завдання. Мої діти в Івано-Франківську мають можливість ходити до школи. І я хочу, щоб ця можливість була в них і надалі. Щоб вони не дізналися, як це — жити без води, без можливості купити ліки, під бомбами… Ось чому я в ЗСУ.

— Що для вас Україна?

— Це мій окоп, в якому я посадила свою улюблену лаванду. Це будинок, де живуть мої чоловік та діти. Це вся країна, у кожному куточку якої я почуваюся вдома. Це моє, рідне. Те, що я не хочу втрачати. А якщо не хочу втратити, то маю відвоювати і захистити.

Фотографії з приватного архіву героїні