«Дівчата в полоні казали: «Якщо вагітна Мар'яна тримається, то ми й поготів не можемо здатись»

Людмила Гусейнова — правозахисниця, активна учасниця громадської організації SEMA Україна, очільниця ГО «Нумо,сестри!» і номінантка цьогорічної нагороди «Портрети сестринства». У 2014-му жінка працювала інженеркою з техніки безпеки на птахофермі у Новоазовську на Донеччині. З початком війни допомогала розселяти переселенців, опікувалась дітьми з розформованого дитячого інтернату та допомагала українським військовим, які боронили у ті роки Маріуполь. У 2019 через її проукраїнську позицію та доноси колег, жінку арештували і відвезли в «Ізоляцію». Згодом перевели у Донецьке СІЗО. 17 жовтня 2022 року Гусейнову звільнили у рамках «жіночого обміну». Сьогодні правозахисниця допомагає постраждалим від сексуального насилля колишнім цивільним бранкам, а також підтримує тих жінок, котрі досі перебувають у російській неволі або в окупації.

Сексуальне насильство — найдешевша можливість подавити спротив 

Наталія Жуковська: Після повернення з полону 17 жовтня 2022 року ви на високому рівні, зокрема і під час закордонних відряджень, активно займаєтеся звільнення цивільних заручників. Чи достатньо Україна та світ роблять для цього? 

Людмила Гусейнова: На мою думку, для звільнення цивільних полонених недостатньо робить і світ, і Україна. Абсолютно нічого не робиться, щоб хоч якось сприяти цивілізованим умовам їхнього утримання. Війна триває з 2014 року. Про тих, хто був заарештований на її початку, тільки зараз почали згадувати, тому що ми про це постійно говоримо, де тільки є можливість. Це те, чим я особисто переймаюся. У неволі перебувають жінки з незаконними вироками у 10-15 років лише за те, що вони є громадянками України. Ці жінки мають маленьких дітей. Уявіть, коли заарештували Наталку Власову, її донечці було чотири роки. Нещодавно я спілкувалася з цією дитиною. Вона пам'ятає маму лише по фото. Саму ж Наталку вивезли з Донецька до Ростова, звинуватили у тероризмі й шпигунстві та засудили до 18 років.

Є ще одна цивільна бранка, Світлана Головань, яку з 2019 року утримують у Сніжному Донецької області. Її заарештовували на очах у двох маленьких донечок. Молодшій було чотири роки, старшій — 7. При них росіяни проводили обшук, били їхню маму, забрали навіть дитячі телефони. Світлану засудили на 10,5 років за шпигунство, а її діти проживають з колишнім чоловіком, зі своїм батьком, у Німеччині. Він має іншу жінку, яка їх виховує, і котру вони називають мамою. Це страшна трагедія як для самої Світлани, так і для її дітей. І таких випадків дуже багато. Найстрашніше те, що ми постійно отримуємо нові свідчення про арешти українців. Нещодавно стало відомо про 62-річну Олену Григоренко. Її заарештували на Луганщині і засудили на 15 років за те, що начебто передавала синові, котрий мешкає в Естонії, інформацію про переміщення військ РФ. Насправді вона з ним просто спілкувалася телефоном.

Як, на вашу думку, світ має реагувати на утримання Росією цивільних полонених?

Насамперед світ мав би притягувати Росію до відповідальності.

Ми ж маємо кричати світу і запитувати: «Як ви можете мати справу з країною-терористкою, котра навіть відносно цивільного населення вчиняє страшні злочини?»

Світ не знає про всі кричущі випадки. Я даю численні інтерв'ю, і це дуже травмує, бо ти щоразу переживаєш все по-новому. Єдина умова, коли я погоджуюсь на інтерв'ю, ми будемо говорити про тих дівчат, котрі зараз у полоні. Ця інформація має розповсюджуватися світом усіма можливими способами.  

Про яку кількість цивільних бранців зараз може йти мова?

Ми досі не маємо реєстру цивільних полонених. Різні звучать цифри — від 16 до 20 тисяч осіб. Але точної кількості ніхто не назве. Бо якщо раз за пів року звільняється кілька цивільних, то на їхнє місце арештовують десятки нових. На мою думку, цифра у 16 тисяч цивільних полонених, хоч і дуже орієнтовна, але має право на існування. Інколи рідні бояться говорити про те, що їхню близьку родину заарештували. Мені відомі такі випадки, і я вмовляю їх про це говорити, не мовчати. Розповідаю, що не можна вірити російським окупантам, котрі запевняють: «Якщо будете тихо сидіти, то ми через місяць її чи його звільнимо». 

Якої допомоги насамперед потребують ті, кого звільняють з полону? І чи достатньо робить держава для їхньої підтримки?

За останні два роки є величезний прогрес у наданні цієї допомоги, але однаково її замало. Не вистачає ресурсів. Обов’язково має бути психологічна допомога і певна соціалізація. Коли повертаєшся після тривалого перебування у полоні, багато речей не розумієш. Для мене, наприклад, було дивно вперше знову тримати у руках телефон, я забула, як ним користуватися. Там людина звикає до страшних умов і багато в чому себе обмежує. Я знаю дівчат, котрі виходять і бояться зайти в магазин, бо забулися як це. Мене особисто це теж дуже лякало. До того ж багато хто не знає, чим займатися далі. Та й проблеми зі здоров’ям не завжди проявляються одразу.

Перші пів року твій організм тримається ще на «тюремному ресурсі». Він розуміє, що потрібно сконцентруватися і не розслаблятися. З часом дуже стрімко все починає сипатися. І я бачу це по собі

Багато з нас мають проблеми з ногами. Я три роки не виходила з камери. Лише раз на 3-4 місяці мене, з мішком на голові, вивозили до слідчого. На жаль, не завжди держава може забезпечити повне лікування звільнених цивільних полонених. До того ж, не передбачена безкоштовна стоматологічна допомога. Для людей, котрих катували, вибивали зуби, інколи їх сточували напильником, така допомога вкрай важлива.

Величезна проблема — житло. Зазвичай, арештовані на тимчасово окупованих територіях втрачають своє помешкання. Коли ти повертаєшся і не маєш рідних, то, відповідно, і де жити невідомо. Мені після звільнення трішки допомогла племінниця. Поки вона була за кордоном, я мала можливість жити в її квартирі. Але зараз вони її продали, і ми вимушені орендувати житло за чималі гроші.  

Окрім звільнення цивільних ви також займаєтеся темою сексуального насильства. Про яку кількість постраждалих від сексуального насилля може йти мова?

Конкретних цифр немає, і вам ніхто їх не надасть. Насамперед через те, що не всі люди про це готові говорити. До того ж, не всі ідентифікують себе як постраждалі від сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом (СНПК). На сьогодні в Україні працює пілотна програма з надання проміжних репарацій постраждалим. До неї вже звернулося понад 600 людей. Маємо 395 звернень від чоловіків, 261— жінок, 14 — від представників дітей. Відомо, що майже 400 людей зверталися в прокуратуру або правоохоронні органи з вимогою відкриття справи щодо СНПК.  

Як ви вважаєте, чому сексуальне насильство досі використовують як інструмент війни?

Це найдешевша можливість подавити спротив тих, хто у полоні. Я дивилася на охоронців  і слідчих, з ким вимушена була бачитися впродовж тих років неволі. Вони дуже хотіли принизити, роздавити щось людське у людині, над котрою вони зараз мають владу. Дуже багато серед цих охоронців не мають жодної освіти, соціального статусу, їм нічим хизуватися у цивільному житті. Якби не війна, ким би вони були? Ніким. А так, з автоматом у руках, одягнувши кайданки на чоловіка чи жінку, вони можуть робити з ними все, що захочуть. Утім, коли вони відчувають, що не знищили людину морально, це їх дратує.

Коли мене привозили до слідчого, то він постійно запитував: «Когда ти оскотинишься?». Для мене було важливо тримати гідність і показати, що в якому б я не була стані, щоб ти зі мною не зробив, ти не досягнеш своєї цілі

Відомо, що не кожна людина готова говорити про пережитий болючий досвід. Якою має бути система допомоги тим, хто пережив насильство? Досвід яких країн, з вашої точки зору, нам варто використовувати?

Досвід колишньої Югославії. Коли на Балканах тривали війни, то теж була велика кількість СНПК. Торік я була в Косово, де мала зустріч із Феріде Рушіті — косовською активісткою, директоркою Центру реабілітації жертв катувань. Вона говорила про те, що люди можуть звертатися за допомогою і через 5, 10, 20 років. Такі злочини не мають термінів давності. І я, завжди наголошую, що це не обов’язок постраждалої особи прийти зараз і свідчити. Це право. Коли людина буде готова, тоді і прийде.

Чим більше свідчень буде зафіксовано, тим більше світ побачить злочинів на тимчасово окупованій території України проти населення

Люди не свідчать з різних причин. У когось на окупованих територіях лишаються рідні, хтось переживає, аби не дізналися батьки, бо хвилюватимуться. Одна жінка, яка постраждала від сексуального насилля на Київщині, не розповідає про це, бо  не хоче, аби знав чоловік. До того ж, наше суспільство не завжди з розумінням ставиться до цього. Особливо в маленьких містечках можуть навіть засуджувати людей, начебто ти сама винна в тому, що сталося. Це наслідки з радянських часів, коли завжди була винною людина, постраждала від сексуального насилля.

Але не завжди навіть самі постраждалі можуть ідентифікувати, що з ними відбувалося. І це стосується більшою мірою тих, хто повертається з полону, бо в нашому розумінні сексуальне насилля — це про ґвалтування. Однак це не так. СНПК — це і примусове роздягання, погрози ґвалтуванням, примус дивитися за тим, як це роблять з іншими, катування. Багато чоловіків через це проходять. А саме, коли через статеві органи пропускають електричний струм. Люди ж думають, що це просто такі тортури, а насправді це теж кваліфікується як сексуальне насильство. 

Ви є ініціаторкою створення громадської організації «Нумо, сестри!». Яку наразі допомогу надаєте і хто може до вас звертатися?

Зараз ми співпрацюємо з благодійним фондом «З ангелом на плечі». І вже цього року шість жінок мали можливість пройти тижневий реабілітаційний відпочинок у Східниці, на Львівщині. Наразі ще три жінки туди поїдуть. Ми знаходимо партнерів, котрі створюють умови, хоча й не довготривалої, але релаксації.

Весною знову запрацює реабілітаційна програма за підтримки уряду. Ця допомога є більш довготривалою. Жінки поїдуть на три тижні до Закарпаття. З ними працюватимуть психологи, за потреби — психотерапевти. Також у них буде можливість пройти повне медичне обстеження. До того ж, ми співпрацюємо з організацією «Координаційний центр по наданню правової допомоги». Йдеться про надання безоплатної юридичної допомоги для жінок, котрі мають певні проблеми з документами. Тим, хто вирішив звертатися у суди щодо СНПК, допомагаємо з адвокатом. У нас великі плани працювати та знаходити партнерів в будь-якому напрямку. Я впевнена, що нам допомагатимуть.

Мені «пришили» чотири статті — три за екстремізм й одну за шпигунство

З 2014-го року ваше місто Новоазовськ окуповане. Утім, ви не виїхали з так званої ДНР. Як ви ухвалювали рішення залишатися вдома? 

У нас були сподівання, що все ось-ось якось вирішиться, що це все не надовго. За пів року почало з'являтися розуміння, що як було вже не буде. На той момент я взяла опіку над дітьми з розформованого дитячого інтернату. Мала перед ними певні зобов'язання. Неможливо було кинути дітей, котрі могли зателефонувати в будь-який час доби і попросити про допомогу. В одного не було що одягнути в школу, в іншого — взуття, у третього — інші проблеми. Ми були майже однією родиною. Тому, я, незважаючи на небезпеку, лишалася у місті.  

Яким було життя в окупації?

У мене була певна кількість друзів-однодумців, з якими ми перебували на зв'язку. Звісно, що виїжджали на вільну від ворога територію України, в Маріуполь. На той момент лінія розмежування була неподалік Новоазовська. Утім, доїхати до Маріуполя було непросто. Якщо до 2014 року шлях до міста ми могли подолати за 20 хвилин, то вже під час окупації це займало до доби. Люди були дуже обмежені в діях. До того ж, через постійні обстріли, заміновані дороги і ретельні багаторазові перевірки, було ризиковано проїжджати через блокпости.

Ваша проукраїнська позиція, яку ви не приховували, була однією з причин арешту. Чи розуміли ви, що у небезпеці?

Це не  було неочікувано, тому що мене декілька разів попереджали, і я розуміла всю серйозність справи. Утім, не очікувала того, що було далі. Мене заарештували біля дому. Цілий день нічого не пояснювали і не говорили. Після обшуку вдома, вдягли кайданки, мішок на голову і привезли в «Ізоляцію». Декілька місяців взагалі нічого не пояснювали. Згодом «пришили» чотири статті — за екстремізм й шпигунство.  

Спочатку ви опинились в катівні «Ізоляція», а за 50 днів на вас чекало СІЗО Донецька. Як відрізнялися умови утримання і поводження із полоненими у цих двох закладах?

Жахливі умови всюди. Єдина різниця, що в «Ізоляції» постійно примушували вдягати мішок. Крім того, туди, після бойових завдань, раз на два тижні приїжджали бойовики. Вони там пиячили. До них, водили дівчат і хлопців. Було чутно крики і знущання над ними. Також в «Ізоляцію» взагалі не допускався адвокат. Не було жодних передачок. Єдиний плюс, як для мене — там було заборонено курити в камерах. Натомість, у Донецькому СІЗО люди палять цілодобово.

Камера «1810», в якій я сиділа, була найстрашнішою за умовами і контингентом. Там сиділи вбивці, наркомани, продавці зброї. Більшість з них були з так званих ополченців. За страшні порушення закону їх свої ж і арештовували. Наприклад, була жінка, котра разом з двома своїми однополчанами ґвалтувала жінку, до якої всі вони прийшли в гості. А потім — чоловіка. Закінчилось все вбивством. Знаю, що після початку повномасштабного вторгнення по тюрмах ходили представники російської армії і вербували на війну ув’язнених. Та дівчина пішла воювати. 

Щодо умов, то у дуже тісній камері  з двоповерховими нарами, спареними між собою, розміщувалося 20 жінок

До мене ставилися вороже, але не чіпали. Моя сестра щотижня передавала передачі. Адвокат їй підказав, що треба обов'язково покласти цигарки, навіть якщо я не курю. Додатково — цукор, кава, чай. За тюремними традиціями все потрібно було віддавати на «общак».  

Ви втратили у полоні 70% зору. Це наслідки катувань?

Я почала втрачати зір в «Ізоляції». Там були зафарбовані вікна і дві лампи без абажура. Спала я на верхніх нарах і лампочка висіла на відстані витягнутої руки,  перед очами. Закривати обличчя рукою або відвертатися від лампи було заборонено. У камері цілодобове відеоспостереження. За тобою стежили, як ти себе поводиш. Дозволялося лише лежати на спині. У мене випікало очі від лампи. Було відчуття, немов в очах розпечене вугілля. У СІЗО також не вимикали світло. Денного майже не було. Лише зверху — два маленьких віконця. До того ж вони постійно били, часто по голові. І це теж, з часом, дало свої наслідки.  

Тісна камера, 20-ро жінок. Як було з гігієною?

Там немає такого поняття як «гігієна». Там є одна дірка у підлозі, завішана брудною ганчіркою і заткнута пляшкою з водою, щоб менше смерділо й аби пацюки звідти не вискакували, бо таке також бувало. Милися всі у тому туалеті. Часто він був дуже брудним. Важко було мити голову, бо в мене за три роки сильно відросло волосся. То був цілий квест. Воду нагрівали кип’ятильником, якщо його під час «шмону» не відібрали. Впродовж останнього року були проблеми з водою. Її у крані не було. Привозили зі ставка і виділяли по півтора літри брудної води на людину. Мені  воду часом передавали. Доводилося її економити, робити по пів ковтка. Ця звичка у мене лишилася досі. Влітку мені вистачає півторалітрової пляшки на чотири, а то й більше днів.

Щодо критичних днів, то ті дівчата, які отримували передачки, мали засоби гігієни. Інакше доводилося роздирати брудний матрас з клопами і тарганами, набитий нарізаними ганчірками, і робити з них прокладки

І цивільні заручники, і військовополонені говорять про сексуальне насильство у полоні. Що ви бачили? Що доводиться переживати жінкам?

Майже всіх роздягають — і не просто для того, щоб ідентифікувати якісь шрами чи татуювання. Насамперед, аби принизити. При цьому стан тіла описували як: «Персик, ізюм, курага». Коли мене привезли перший раз, із мішком на голові, то змусили роздягтися. Мого тіла торкалися, вказуючи де ти персик, де курага, а де ізюм. І це було жахливо. Під час допитів тиснули психологічно. Я не розуміла, що вони хотіли від мене дізнатися, але вони казали, що якщо я не зізнаюся, то незважаючи на те, що вже стара, є можливості для забезпечення релаксації бойовикам. Могли в камеру прийти посеред ночі.

Серед нас була одна молода жінка, яка вдень працювала в них на кухні — готувала, їла з ними, а вночі вони інколи її вивозили на «відпочинок». Одного разу її привезли п'яною під ранок. В неї була істерика, але потім вона сказала: «Та ні, все нормально. До мене ніхто насилля не застосовував».  З’ясувалося, що їй просто такі умови створили, що якщо вона буде з ними їздити, то вони даватимуть їй можливість бачитися з дітьми, котрі залишилися з бабусею. І вона була впевнена, що це не є насиллям, що то добровільна згода. І я знаю не одну таку жінку, котра досі так вважає.

Ще один вид насилля — я двічі потрапляла в так зване «крісло». Коли ставалася велика бійка у камері, або хтось різав вени чи перебирав з наркотиками, тоді всіх виводили на огляд

Одна з жінок охоронців вдягала брудні гумові перчатки і по черзі лізла всім у піхву, шукаючи заборонені речі. При цьому чоловіки охоронці на це дивилися. Коли до мене дійшла черга, я була восьмою. Розуміючи, що дівчата, яких дивилися передімною, хворі на СНІД, я просила: «Ви ж знаєте, що в мене нічого немає». На що чула відповідь: «Ти така сама зечка, як і всі інші, і з тобою робитимуть те, що із іншими».  І це неймовірно боляче, гидко і страшно, тому що ти не знаєш, яку заразу в тебе можуть занести.

Чи відвідували вас міжнародні організації, зокрема Червоний хрест?

Одного разу за три роки від Червоного Хреста передали на тюрму гуманітарні набори. Там був туалетний папір, пральний порошок, шматок мила, шампунь, прокладки, зубна щітка і паста. Але це видавалося не тільки політичним бранцям, а на всю камеру. На 20 жінок було 10 таких наборів. І треба було ділитися.

Тримало розуміння, що ти не одна

Як ви в тюрмі дізналися, що почався повномасштабний наступ? 

Про повномасштабний наступ ми дізналися з телевізора, який у нас цілодобово працював. Транслювали лише пропагандистські російські телеканали. Спочатку показували виступ Путіна, а потім стало зрозуміло, що почався великий наступ ворога.  

Ви були за ґратами три роки і 13 днів. Що вам допомагало триматися?

Дуже часто не хотілося виживати. Але, мабуть, знання, що мої рідні борються за мене, що я не покинута і маю з ними зустрітися та донести світу правду про злочинні дії росіян, допомагало вижити. Тримало розуміння, що я не одна. Саме тому для мене зараз важливо розповідати про інших жінок. Тому що не у кожної є рідні та друзі. Я намагаюсь, щоб до них туди доходила звістка, що ми тут боремося, якісь акції проводимо і розповсюджує інформацію про них. 

Яким був день вашого звільнення? Чи очікували ви на нього?

Ні, я взагалі не очікувала, тому що до цього у нас у тюрмі проводили так званий референдум про приєднання окупованих територій до Росії. Я проголосувала проти. Мені пообіцяли «покращити» життя. Казали, що можливо тебе переведуть в якусь російську тюрму. Ніхто нам не казав, що це обмін. Сказали 10 хвилин на збори і взяти із собою лише необхідні речі. Я думала, що мене таки перевозять до Росії. Нас возили майже дві доби. Знаєте, навіть після звільнення довго не приходило усвідомлення, що це правда. 

А про що ви мрієте найбільше? Чи хотілося б повернутися до Новоазовська?

Там залишився дім, який ми будували майже все життя. Це будинок нашої мрії — подвір'я, газон, величезний сад, город. У мене там було майже 100 кущів троянд. Знаю, що його пограбували, практично все звідти винесли. Інколи приїжджає туди сестра. У мене була собака, декілька котів і вона їх годувала. Але я вже пів року навіть не можу дізнатися, як поживає моя сестра, тому що їй заборонено зі мною розмовляти. Вона боїться навіть якусь звісточку передати.

Новоазовськ як місто для життя не розглядаю. Я бачила доноси на себе, котрі писали люди, які жили і працювали поруч. Я не маю на них злості або бажання помсти, але мені було б неприємно біля них знаходитися

Зараз ми орендуємо квартиру і є розуміння того, що то не твоє. В такому віці дуже страшно залишитися без своїх стін. Тож, попри все, я таки мрію про свій будинок у вільній від ворога України.

<frame>Людмила Гусейнова — одна з номінанток цьогорічної нагороди «Портрети сестринства». Оголошення переможців відбудеться 4 березня у Варшаві. Свій внесок може зробити кожен із наших читачів й обрати свого претендента на особливу читацьку нагороду «Портрети Сестринства». Для цього достатньо перейти за цим лінком і проголосувати за свого фаворита. Голосування триватиме до 22 лютого 2025 року.<frame>

<frame>Богдана Пеняк працює у Регіональному Центрі Онкології Університетського Клінічного Шпиталю ім. Ф.Шопена в місті Жешув. Вона — магістр медсестринства в Польщі й волонтерка, а до цього — військова медикиня медичного батальйону «Госпітальєри», інструкторка з тактичної медицини медичного загону спецпризначення «Білі берети» та 8-го окремого батальйону ДУК Правий сектор «Аратта». В Україні Богдана є однією із співзасновниць ГО «Народний Легіон».<frame>

«Стала військової медикинею після трагедії на Майдані»

— Мій шлях почався з медпункту «Хелен Марлен» на майдані Незалежності в Києві під час Революції гідності, — згадує Богдана Пеняк для Sestry. — Я працювала там медичною сестрою і бачила, що відбувалося 20 лютого на власні очі. Ті трагічні події справили на мене настільки глибоке враження, що життя поділилося на «до» і «після». 

Тоді нам вдалося врятувати усіх пацієнтів нашого медпункту на догоспітальному етапі.

Найбільше мені запам'ятався юнак Владислав із Харкова, він був у лицарських обладунках, і ми разом з лікаркою, а згодом міністром охорони здоров'я Уляною Супрун рятували йому життя

На жаль, хоча ми й урятували його тоді, але поранення було серйозним і від поліорганної недостатності він все ж помер через тиждень у лікарні. 

Я довго не могла змиритися з його смертю, дуже переживала. І пообіцяла собі, що зроблю все, що залежить від мене, аби врятувати якнайбільше людських життів. Після Майдану почався динамічний розвиток тактичної медицини в Україні, до якого ми з колегами одразу ж приєдналися. Ми багато навчалися в українських спеціалістів та інструкторів НАТО, практикували і, звісно, незабаром стали виїжджати на схід України в реальні умови війни. Це було важко й водночас захопливо. Тактична медицина на фронті в Україні тоді була на старті розвитку, але одразу об'єднала навколо себе різних людей зі спільним бажанням рятувати життя та навчати це робити інших.

«На моїх очах Маріуполь із сірого й непривітного ставав красивим дружелюбним містом»

— Я працювала в мирному ще Маріуполі під час АТО (антитерористична операція на сході України — Авт.). Була в добровольчому батальйоні, щоб не залишати маленьку доньку надовго саму. Маріуполь — дуже красиве місто, і я стала свідком того, як з непривітного і навіть ворожого воно стало перетворюватись на відкрите й дружелюбне (після звільнення під час АТО у 2014-2019 роках Україна інвестувала в розбудову Маріуполя чималі кошти — Авт.). Місто стало насправді красивим, з кращою інфраструктурою, м’яким південним морським кліматом. Від радянської сірості майже нічого не залишилося. 

Окрім безпосередньої роботи медика та інструктора, ми з колегами проводили також освітню роботу з учнями й вчителями. Тісна співпраця була налагоджена з поліцією: ми навчали поліцейських надавати медичну допомогу згідно зі статутом тактичної медицини. Маріуполь завжди був українським містом, але тоді люди почали усвідомлювати, що це означає насправді. Маріупольці побачили справжніх українських військових, стали підтримувати їх, поважати.

Більшість  військових і добровольців розуміла, що Росія піде на тактику «випаленої землі». Жодної емпатії чи жалю у росіян немає, вони не дотримуються міжнародного права та правил ведення війни, діють підступно й жорстоко. І знаючи про кількість військ, яку акумулювала Росія на кордонах, ми, звісно, розуміли, що вони там не на прогулянку зібралися. І готувалися. Мої побратими й друзі зробили все можливе, щоб утримати оборону, врятувати та евакуювати мешканців міста. Багатьох побратимів зараз немає серед живих, чимало з них потрапили в полон, дехто повернувся, але більшість ще там. Їхня доля невідома. Це ціна, яку ми платимо, щоб мати незалежну країну.

Робота «на нулі»: досвід, який ніколи не забудеться

— Хочу, щоб було розуміння, що «на нулі» немає медичних сестер чи лікарів. На полі бою ти передусім боєць, який має виконувати бойове завдання. Тому наголос у навчанні робиться на самодопомогу, адже медик чи побратими можуть просто не встигнути до тебе під щільним вогнем. Норматив накладання джгута САТ — це 30 секунд, і ми з курсантами відточували це вміння до автоматизму. Важливо зробити це правильно, адже від цього залежить життя — твоє або життя побратима. Це був безцінний досвід, коли організація «Білі берети. Львів» у співпраці з батальйоном «Аратта» провели перші в Україні десятиденні навчання з тактичної медицини на передовій. Після цих навчань кожен з групи став тактичним медиком. 

Ми працювали «на нулі» в 2016 році — в усіх тоді гарячих точках. Я не втратила жодного пораненого, усі вижили.   

Один з найяскравіших спогадів за час  інструкторської роботи — перший виїзд на схід України, навчання військових, які базувалися в селі Луганське. Зараз це окупована територія. Ми проводили курс у розбомбленому дитячому садочку, де залишились дитячі іграшки, книги, на вішалках висіли дитячі халати. Було боляче на це дивитись, але саме заради дітей ми продовжували працювати. 

«Зараз працюю в польській лікарні й допомагаю українцям»

Ще до початку повномасштабного вторгнення я переїхала до Польщі, аби нострифікувати тут свій український диплом медсестри та здобути вищі ранги медичної освіти в ЄС. В Польщі є ступінь магістра медсестринства, якого немає в Україні. Маючи цей ступінь, можна стати науковцем, писати наукові праці. 

Я довго звикала до іншої країни, але навчання далося мені з легкістю, я швидко подолала мовний бар'єр. Вже здобула титул магістра медсестринства в Академії наук у місті Тарнув. У Польщі написала дві свої перші наукові праці (першу захистила з  відзнакою). Паралельно працювала у лікарні міста Мелець, а зараз — у шпиталі міста Жешув. 

Польські медики охоче діляться знаннями та досвідом. Тут чудово налагоджена співпраця між медсестрами та лікарями, що значно підвищує рівень лікування та комфорту пацієнтів. Професія медичної сестри дає мені неймовірне задоволення, можливість допомагати людям у важкій хворобі. 

Ніхто з моїх польських колег у шпиталі не знає, що я військова медикиня і була на «нулі». Згадую цей час з великим трепетом, але не розповідаю про нього.

Це дуже боляче, бо багатьох моїх колег вже немає серед живих. Це були неймовірні люди, які щиро любили Україну й довели це справами. Ми називаємо одне одного «рідні душі», волонтерська родина. Кожна втрата залишає шрам на серці.  

Тут, у Польщі, мене заскочила новина про початок великої війни. Українці в місті Мелець одразу мобілізувалися, об'єдналися з міською владою, щоб приймати біженців і відправляти гуманітарну допомогу в Україну. Нам вдалося організувати багато людей з Польщі, які допомагають досі.   

«Разом з польськими і французькими друзями відправили в Україну 7 фур допомоги»

— Я є членкинею та співзасновницею громадської організації «Народний легіон», що діє в Україні та Польщі. Координую допомогу українцям з Польщі. Польські друзі допомогли нам закупити та відправити до України ліки, медичну техніку, матраци, понад 100 функціональних ліжок у лікарні Дніпра та Миколаєва, тонни медикаментів: кровоспинні, антибіотики, медичні тактичні рюкзаки, багато ліків для військових шпиталів в Україні. Пізніше ми передали на фронт позашляховики, рації на першу лінію оборони, павербанки, ліхтарі. 

«Народний Легіон» в Польщі тісно співпрацює з польськими меценатами та Товариством друзів Франції в місті Мелець. З повагою і вдячністю називаю їх друзями, адже разом ми змогли відправити в Україну 7 фур гуманітарної допомоги — зокрема, в Дніпро, Миколаїв і Херсон. Поляки спільно з французами закуповували для нас спорядження для військових, тепловізори, одяг, запчастини для авто на фронт, тактичне спорядження. Вже майже три роки, як ми підтримуємо військових і цивільних. Зараз ми також допомагаємо дітям з інвалідністю, а ще дітям, чиї батьки загинули на фронті або вважаються безвісти зниклими. 

З 2022 року щорічно на свято Миколая ми передаємо подарунки таким дітям. Наприклад, в одного хлопчика тато-офіцер третій рік перебуває у російському полоні, а мама волонтерить (з часів Революції гідності). Більшість таких родин і зараз допомагають війську.

Часом є запити, — приміром, спальники та каремати, щоб мама із сином могли перечекати у підвалі повітряні тривоги і не застудитися

Ми, звичайно, виконуємо. Цього року на свято Миколая ми передали допомогу для 21 дитини. 

У Польщі я живу з дочкою-школяркою. Продовжую навчатися, але не припиняю волонтерити. Моя донька теж мені допомагає. Намагаюсь виховувати її так, аби вона пишалася, що є українкою і допомагала людям у важкі часи. 

Дуже хотіла б повернутися додому, але поки вчуся, працюю та організовую гуманітарну допомогу для України. Чимало небайдужих поляків продовжують надавати велику підтримку українцям, і ми це все відсилаємо через мережу наших волонтерів. Також нам допомагають з Австралії, Франції й інших країн. Допомога й робота не припиняються.

Перша українка, яка пішки пройшла паломницький шлях у 265 км в пам'ять про загиблого на війні друга

— На фронті не просто стають друзями, там стають рідними, адже від того, хто поруч, залежить життя. 

Неймовірним другом і побратимом був для мене Тарас Матвіїв, посмертно Герой України, лейтенант ЗСУ, засновник пошукової ініціативи Майдану. Він був і залишається взірцем для всієї нашої спільноти, і в пам'ять про нього я пройшла шлях дорогою Святого Якова. Це один з найвідоміших паломницьких маршрутів вздовж океану, який починається в Португалії та завершується в Іспанії.

Тарас залишив величезний список мрій, і одну з них — про подорож — я змогла реалізувати. Батьки після загибелі сина видали двотомник. Його мама каже: «Він не загинув, він народився для неба». Я хотіла, щоб це була і його подорож — як подяка за дружбу і підтримку, добре серце і все, що він зробив для України.

11 днів — дорога, небо і океан. Я відчувала присутність Бога, незриму присутність батька, брата і Тараса, які зараз на небі. Я читала вірші і прозу Тараса на березі океану, несла із собою наш синьо-жовтий прапор. На сторінках книги є печатки з кожного пункту, де я була, — як і в моєму паспорті пілігрима. І колись я подарую цю книгу його батькам. Але нехай ще подорожує. Наші герої, що загинули в цій жорстокій війні, живуть, поки ми їх пам'ятаємо…

Фотографії з приватного архіву

«Територія жінок» — всеукраїнська організація, яка об’єднала жінок по всьому світу. За майже 11 років існування втілили десятки проєктів, зокрема культурних. Очільниця організації Лілія Шевченко переконана, що людина, знаючи своє коріння, автоматично розуміє, ким вона є і що має зробити для збереження країни. Повномасштабна війна внесла корективи у роботу організації. Вони вже передали понад 500 тон гуманітарної допомоги військовим та цивільним. Підтримують родини військовополонених та допомагають жінкам, які пережили насильство. А ще — розширюють свою присутність в Європі. 

Наталія Жуковська: Пані Ліліє, ви є очільницею організації «Територія жінок». Якою є ця територія?

Лілія Шевченко: Наша всеукраїнська громадська організація «Територія жінок» створена ідейними жінками, які дихають Україною. Це не голослівний вираз, а чиста правда. «Територія жінок» не окреслена і не має меж. Це не тільки територія тих, хто проживає в Україні, це загалом територія жінок усього світу. Тим більше зараз, коли мільйони українок, втікаючи від війни, знайшли тимчасовий прихисток у багатьох європейських країнах. Ми хочемо їм допомагати системно. Тож, прийняли рішення, що тепер «Територія жінок» відкриватиметься під парасолькою приймаючої країни, за їхніми законами. Вже зараз закінчується робота над документами, до прикладу, «Території жінок» у Польщі. Ми провели перемовини з працівниками Міністерства соціальної політики Польщі, з  українським релокованим та польським бізнесом. Чим вони допомагатимуть українкам, які зараз у Польщі? Насамперед — організовуватимуть недільні школи. Це важливо, аби діти, вивчаючи культуру країни, в якій проживають, не забували своє, українське. Враховуючи те, що у нас повномасштабна війна і більшість грошей в Україні йдуть на військові потреби від бізнесів, від міністерств, то достатнього фінансування Міністерства освіти на книги та підручники для дітей, які перебувають за кордоном, немає. Одне з завдань «Території жінок» — не тільки організація недільних шкіл, але і друк книжок. У нас уже були перемовини з видавництвом «Гутенберг». Ми розповсюджуватимемо книги безкоштовно, починаючи з наших недільних шкіл. 

У нас вже є напрацьована певна база, тож організовувати роботу у Польщі буде не важко. Одна з наших членкинь наприкінці 2022-го року відкрила першу художню школу в Варшаві і вже отримала невеликі гранти від польської місцевої влади. У школі безкоштовно навчають малювати як українських, так і польських дітей.

Один з меседжів «Території жінок» — ми не тільки беремо від держав, які нас прихистили, ми їм даємо

Ми дали Європі кваліфіковані кадри. Через війну в Україні до ЄС поїхало багато освітян, медикинь, менеджерок. Чимало з них вже підтвердили свої дипломи. Наприклад, наша членкиня, яка була головою «Території жінок» Дніпра, зараз проживає у Гданську, підтвердила диплом і є кваліфікованою юристкою. Її мама теж верифікувала диплом і працює стоматологинею. Тобто свої знання і послуги ми також даємо і полякам. Ми хочемо щоб поляки розуміли, що в них не тільки беруть, а і дають. І це буде також одним із завдань «Території жінок»  у Польщі. 

Ми також займатимемося жіночим лідерством і ґендером. Жінка має розуміти свій статус, свою значимість в суспільстві.  

Як змінилася робота організації із початком повномасштабної війни?

«Територія жінок» на 90 % зайшла у волонтерську діяльність. Якщо говорити про Польщу, то у нас була співпраця з декількома польськими фундаціями, які у Варшаві мали  волонтерський склад на 400 квадратних метрів. Ми вдячні полякам за те, що вони тривалий час оплачували його оренду. Він до стелі був забитий гуманітарною допомогою. Там було все — від одягу і продуктів до дороговартісної медицини, яку ми передавали українським лікарням. Наприклад, дифузорні апарати, один коштував біля 2500 євро. У нас їх було понад тисячу. Ми  оснащувати лікарні ліжками, рентгеном, вітамінами. На складі працювали як українці, так і поляки. Фури з гуманітаркою ми відправляли за запитами до адресатів. Також забезпечували релоковані дитячі будинки сімейного типу, будинки престарілих. Отримували турнікети, бронежилети. Збирали гроші на дрони. Ми не тільки адаптувалися до нових викликів — ми адаптували інших до них.  

Хто є членами вашої організації?

Нас близько 2000. Є жінки, голови департаментів, в яких є свої громадські організації і фонди. До прикладу, нашою членкинею є Ірина Міхнюк — вдова, жінка загиблого Героя України. З 2014-го року очолює організацію «Крила восьмої сотні» — це вдови, жінки загиблих і діти. В Україні вже 19 офіційно зареєстрованих наших підрозділів. У команді жінки різних професій, статків, але з одним ідейним мисленням і баченням. Є і військові, зокрема Вікторія Христенко, яка була першим радником адмірала військово-морських сил України. 

У мене у команді є членкиня правління «Території жінок» з Донецька Аліна Халецька, яка вимушена була втікати з рідного міста. Родина була не простою. Чоловік працював у Донецькій адміністрації. Вона — викладачка, професорка, академік. Подружжя виїхало без нічого. Приїхали в Ірпінь. Заледве назбирали грошей, почали викуповувати квартиру, а з початком повномасштабної війни її розбило ворожим снарядом. Вони пройшли окупацію в Ірпені. Тобто, за життя двічі були в окупації. Цій жінці пропонували роботу за кордоном. Як ви думаєте, де вона? В Ірпіні. Не хоче покидати Україну.  

З якими проблемами до вас звертаються жінки?

До нас додалося багато жінок, щойно ми увійшли в коаліцію «Жінки, мир, безпека». Це активістки, які борються за жіноче лідерство і допомагають постраждалим від насильства. В Україні це велика проблема. Буча, Ірпінь. Ви знаєте історії. Мені відомо багато чого, але я про це не говорю. У нас є домовленість — ти не говориш про те, учасником чого ти не є. Я — свідок. Це історія, яку пережила жінка, дівчинка чи дитина. Вони самі за бажанням їх озвучують. Всі історії важкі. Чим ми допомагаємо їм? Я завжди за взаємодопомогу і підтримку одна одної. З ними потрібно дуже обережно говорити, бо кожне слово може травмувати.

Ми допомагаємо їм відчути хоча б частково землю під ногами. Даємо жінкам відчуття сестринства, і переконуємо їх в тому, що вони не одні, що ми — однакові

Говоримо про те, що у подібній ситуації може бути кожна. Наголошуємо, що ми поруч. Часом просимо їхньої допомоги, аби залучити до процесу і показати, що вони є потрібними. До того ж будь-яка зайнятість хоч частково, але відволікає. У нас немає чіткої програми, як ми це робимо. У нас це відпрацьовано до автоматизму роками.

Також завдяки меморандуму про співпрацю із міськими центрами зайнятості, допомагаємо жінкам перекваліфікуватися, знайти роботу. Активно співпрацюємо із Міністерством ветеранів. У «Території жінок»  чимало захисниць військових, які були цивільними. Ми першими допомагали шити військову жіночу форму, білизну. Знаходили для них анатомічні бронежилети.

За час існування організації що вдалося зробити?

Наше життя розділилося до і після повномасштабної війни. До неї ми мали потужний проєкт, завдяки якому об’єднували українських дітей за кордоном. Також ми створили Міжнародний фестиваль культурних та креативних індустрій «Територія жінки». Згодом ми його назвали «Територія майстрів». Якби не повномасштабна війна, цей фестиваль уже фінансувало би Міністерство культури і інформаційної політики. Це фестиваль, який підняв українські вироби знизу. Показав, що українське  бренд, яким торгують не лише на ярмарках і базарах, а навіть у п’ятизіркових готелях. Поки що цей проєкт призупинили. Сьогодні ж ми гуртуємо українських жінок за кордоном.

Робимо все, аби не забували про Україну. Наразі, на першому етапі, у нас реєстрація «Території жінок» Польщі, Франції. Далі буде Бельгія, Швейцарія, Німеччина, Іспанія 

Ми передали захисницям понад 1200 боксів з аптечками, вітамінами, спеціальним кремом на оливі, який не дає тріскатися шкірі, та парфумами.

Дівчина має відчувати себе дівчиною, де б не була. Також передавали фарбу для волосся за їхнім кольоротипом. Одного разу я попросила дівчат зробити фото для медіа, аби оголосити збір на ці бокси. І вони прислали — вимиті, з зачісками, манікюром.  Виявилося, що вони поїхали в райцентр, за свої гроші знайшли дорогу майстриню манікюру і перукарню. Мені ж сказали: «Лілю, ти знаєш, ми коли відкрили ці бокси — відчули себе як вдома». Розумієте, вони отримали психологічний ковток щастя.

Ваша організація допомагала жінкам з дітьми евакуюватися із небезпечних населених пунктів аби уникнути окупації. Як це було, скільком допомогли?

У нас немає чітких підрахунків, скільком ми допомогли. Евакуйовували людей з Мелітополя, Бердянська, Херсона, Донеччини, з лівого, вже окупованого берега Запорізької області. Звісно, що нам допомагали військові. Я не знаю, чи маю право розповідати деталі всіх історій порятунку. Поділюся однією — історією мами з двома дітьми, які виїжджали з Мелітополя. Її доньці на той момент було 15, а  сину — три роки. Їхній тато був у ЗСУ. Якби росіяни про це дізналися, то розстріляли б. Вона попросила дітей мовчати, а у разі потреби відповідати лише російською. По дорозі в автобус з перевіркою зайшли російські військові зі зброєю. Підійшовши до них, дуло автомата, який висів у нього на плечі, випадково вперлося у голову дитині. Хлопчик так злякався, що досі впісюється. Їх допитували, дивилися сімки в телефонах, родина пройшла не одне коло пекла. Як виявилося згодом, пощастило, що вони не роздягли дитину. Лише згодом мати побачила схований на грудях сина аркуш паперу, розміром А4. На ньому — намальований тато у військовій формі, з прапором і  надписом «Слава Україні!». Хлопчик сам поклав той малюнок. Для нього це Україна, його життя. Якби росіяни побачили той малюнок, то їх би розстріляли. У нас багато таких історій.    

Чи підтримуєте зв'язок з тими родинами, яким допомогли?

Обов'язково колись підніму ті списки. Але зараз на меті таки узаконити «Територію жінок» в Європі та Америці. Бо ми — сильні, справжні, ми працюємо. Ми — жінки, які не звикли брати, а звикли віддавати. З часом, можливо, цікавитимусь долею тих жінок, яким ми допомогли. Однак я завжди думаю, чи потрібно це тим жінкам, чи не нашкоджу я їм своєю появою. 

Ви їздите за кордон часто. Про що там розповідаєте, як реагують іноземці і що їх цікавить насамперед?

Я розповідаю про згуртованість українських людей. Показую наші реалії війни. Наскільки нам важко, скільки у нас проблеми і як ми стараємося їх вирішити. У мене меседж завжди поставлений так, що в цих всіх проблемах нам потрібна допомога. Я завжди кажу: «Ми робимо, не стоїмо осторонь, допоможіть нам у цій війні чим можете — досвідом, гуманітаркою, військовою допомогою». Ми  постійно говоримо про допомогу українській армії.  Я знаю, що нас чують. 

«Територія жінок» підтримує військовополонених, долучаючись постійно до різноманітних акцій. На вашу думку, чи допомагає це подальшим обмінам?

Однозначно. Ми допомагаємо родинам військовополонених від початку війни — з 2014-го року. Організовуємо акції з матерями, дружинами і дітьми військовополонених морпіхів. Пам'ятаєте тих, яких взяли у полон в Криму, на початку війни? Ми возили в ООН маму і доньку одного з морпіхів, щоб вони своїм виступом надали розголосу і розповіли правду про війну в Україні. Будь-яка інформаційна кампанія має бути спланованою і постійною. Подібні акції не лише не дають світові забути про тих, хто у полоні, а й допомагають рідним військовополонених відчути, що вони не самі, не загубитися у своєму горі. Біда гуртує. У нас є чимало щемливих історій, пов’язаних із поверненням військовополонених. Нещодавно у списках був військовий, якого всі довго чекали. Думали, що він повернувся. Однак, виявилося, що то не він. Прізвище однакове, інше ім'я.  

Ви також проводите навчання для державних структур щодо комунікації з ветеранами, членами їхніх родин. Які основні правила намагаєтеся донести?  

Розкажу на прикладі Київського міського центру зайнятості. З військовим ветераном, захисником чи захисницею треба вміти говорити. От, наприклад, ми — емпати. Навіть на вулиці іноді хочеться підійти і сказати військовому: «Дякую за захист. Слава Україні». Хочеться обійняти і сказати: «Ти — герой!». От майже цього всього говорити і робити не можна. Це тригери. Якщо ти кажеш, що він герой, то часто він для себе не є таким. Тому цьому ми навчаємо не лише працівників держустанов, а і цивільне населення. Найголовніше — ми вчимо, як сприймати цих людей. Наприклад, коли вони приходять до Київського міського центру зайнятості, менеджер, який з ним спілкується, має бути дуже кваліфікованим і розуміти, що у кожного військового є флешбеки. Ми вчимо їх звертати увагу на вилиці, очі, поведінку. Співробітник такої держустанови має бути готовим до розвитку будь-якого сценарію. Тому що майже у всіх військових були контузії. До того ж має бути безбар'єрність і інклюзія.

Ветерани повинні працювати і бути заохоченими до відбудови України від наслідків війни, а не сидіти вдома

Соціологи говорять, що на країну чекає криза після війни. Зокрема, демографічна. Як думаєте, чи, повернуться українки з Європи після перемоги? Що для цього потрібно зробити?

Я навіть не знаю, чи я маю право це на загал говорити. Так, демографічна криза у нас буде. Бебі-бум нас не врятує. Ми думаємо, як над цим працювати. Тому що це наше майбутнє. Чи повернуться жінки з-за кордону? Чим довше триватиме повномасштабна війна — тим менше шансів. Зараз дуже велика кількість розлучень. Багато жінок адаптовані під дітей, більша частина з яких асимілюється в суспільстві, в якому живе. У нас були вже випадки серед моїх членкинь. Вони жили за кордоном. Донька хотіла повертатися, а син — ні. Він адаптувався, має друзів. Його краще сприймають в класі, ніж сприймали вдома. Йому подобається нова країна.

Ми маємо розуміти, що на рішення батьків впливатимуть їхні діти. Тому, працювати потрібно за кордоном в першу чергу з дітьми

До того ж, чимало жінок за кордоном змогли краще себе реалізувати або заробити, ніж вдома. Наприклад, вона була санітаркою в лікарні на заході України, а зараз є санітаркою у Вроцлаві. При цьому у Польщі отримує суттєво більшу зарплату. Нашим чиновникам треба слухати суспільство і формувати програму з повернення українок додому вже сьогодні. «Територія жінок» до цього залучиться однозначно. Насамперед — своїм досвідом і ресурсом. Адже нам у цій країні жити, боронити, відроджувати і давати їй майбутнє життя. І, на щастя, більша частина «Території жінок» за кордоном це розуміють.