«Це перший український «Оскар» в історії. Але я хотів би ніколи не робити цей фільм, не виходити на цю сцену, і хотів би, щоб Росія не нападала на Україну. Якби я міг обміняти нагороду на те, щоб Росія не окупувала наші міста, я б віддав її за те, щоб Росія не вбивала моїх земляків, звільнила всіх українських військових і цивільних, які зараз в тюрмах та перебувають в заручниках», — цим словам Мстислава Чернова, режисера фільму, аплодували всі гості престижної нагороди.
Крім «20 днів у Маріуполі», у номінації «Найкращий повнометражний документальний фільм» було представлено ще чотири стрічки — «Бобі Вайн: Народний президент», «Вічна пам'ять», «Чотири дочки», «Вбити тигра».
Разом із Мстиславом Черновим над фільмом «20 днів у Маріуполі» працювали фотограф Євген Малолєтка та продюсер Василіса Степаненко.
Журналісти видання Sestry зустрілись із Василісою Степаненко, продюсеркою фільму, який отримав «Оскар». Від 24 лютого 2022 року 23-річна відеожурналістка Associated Press робить матеріали про війну в Україні. Крім Пулітцерівської премії за служіння суспільству, нагороди Young Talent of the Year of Royal Television Society (RTS) для молодого таланту року, перемоги у Livingston Award (Пулітцер для молоді) у категорії міжнародний репортаж за роботи з Маріуполя й Ізюма, здобула ще 13 інших нагород та премій.
Працювала продюсеркою у Маріуполі в перші 20 днів повномасштабної війни. Знімала Ізюм після деокупації, Херсон після підриву Каховської ГЕС, лінії фронту, госпіталі і багато інших важливих місць та історій.
— Я сама з Харкова. До початку повномасштабної війни працювала на місцевому телебаченні в новинах. Ніколи раніше не висвітлювала війну. Але завжди про це думала. Хотіла поїхати на Донбас, та постійно щось заважало: робота, навчання.
Десь за місяць до повномасштабного вторгнення зі мною зв’язався Мстислав Чернов. Він 9 років працює в Associated Press. Сказав, що працюватиме над історією про те, як люди переживають новини про можливу війну, як готуються, що думають. Мстислав попросив допомогти йому з контактами. Я погодилася. Далі він запропонував мені працювати з ними в ролі продюсера. Так я стала частиною команди «Мстислав Чернов, Євген Малолєтка, Василіса Степаненко».
Хотіла залишитися з людьми
23 лютого ми вирішили поїхати до Маріуполя. Ми відчували, що війна зовсім скоро може початися. Розуміли, що Маріуполь може бути важливою ціллю для Росії. І точно знали, що Маріуполь буде боротися.
Ми приїхали до Маріуполя за годину до повномасштабного вторгнення. Пам’ятаю спіч Путіна, коли він заявив про «спеціальну військову операцію». Не вірилося, що це відбувається насправді. То був наче жахливий сон. Ми почали працювати одразу, з перших хвилин. Вийшли на вулиці і почали фільмувати все, що відбувалося в місті. Була паніка. Люди бігали вулицями, щось намагалися робити. Всюди черги: в магазинах, на заправках. А далі почалося найстрашніше: обстріли.
Тоді я вперше почула вибухи так близько. Вперше побачила сотні поранених і загиблих. Цивільних. Дітей. З цього почалася моя військова журналістика.
Чи хотілося мені тоді втекти? Ні. Не хотілося. Хотілося залишатися там, з людьми. До Маріуполя Мстислав і Євген питали мене: «Ти впевнена, що їдеш? Може бути дуже небезпечно». Я була впевнена. Хотіла бути там.
Найбільше у Маріуполі мене вразила кількість загиблих. Особливо дітей. Я ніколи у своєму житті не бачила смерті дитини. Пам’ятаю першу. Дівчинку привезли в лікарню. Вона з родиною потрапила під обстріл. Її одразу завезли в операційну. Лікарі намагалися її врятувати. На жаль, не вдалося. Я назавжди запам’ятаю, як плакали лікарі. І всі, хто там був. І маму дівчинки, яка кричала в коридорі. Саме ця історія дала мені зрозуміти, що таке війна.
Та найстрашніше було потім — коли це почало відбуватися щодня. Батьки приносили своїх дітей на руках. Уже мертвих. І благали про допомогу. А допомогти їм вже не могли. Це дуже страшно. Ми тиждень жили в цій лікарні. Кожного дня ввечері, сидячи на підлозі, бачили, як повз нас провозили візки з трупами людей. Їх було дуже багато. Різних. Великих, маленьких. Хотілось би це забути. Вмовити собі, що все це неправда. Але така була реальність. Реальність, в якій жили всі ми.
20 днів у Маріуполі
Стільки смертей, скільки я бачу зараз, далеко не кожний побачить за все життя. На передовій це солдати. У містах — місцеві. Тоді, в Маріуполі, мені було дуже боляче. Фізично. Іноді боліло в грудях. Біль нікуди не пішов. Але я навчилася з ним жити. І працювати. Тепер бачу все крізь об’єктив своєї камери.
Наприклад, у Маріуполі ми провели 20 днів. Там я майже не плакала. Хоча було дуже важко. Трималася. Завдяки команді. Я розуміла, що маю бути такою ж сильною, як мої колеги. У нас була мета: донести світові, що відбувається в Україні. Не хотіла слізьми заважати нашій роботі. Розплакалася в останній день в Маріуполі, коли ми планували наш виїзд звідти. Один із варіантів був таким, що я поїду окремо і заберу з собою всі матеріали. Бо прізвища й імена хлопців уже були відомі. А мене ще ніхто тоді не знав. От у той момент мені стало страшно. Я не хотіла відділятися від них. Коли зрозуміла, що такий варіант можливий, розплакалася. І ми все-таки залишилися разом. Виїхали командою.
Виїхати з Маріуполя нам допомогла родина маріупольського поліцейського. Бо нашої машини вже не було. Її пошкодив вибух. Ми проїхали 16 російських блокпостів. Всі мої кишені були забиті картками з матеріалами. Техніку ми сховали під речами родини, яка нас вивозила. Нас врятував хаос. Це був другий день, коли люди почали активно виїжджати з Маріуполя. Нам вдалося проскочити. Перевіряли тільки документи. Можливо, через те, що авто було побите та понівечене. А може, тому що з нами була дитина.
У Маріуполі було дуже важко. По-перше, війна почалася. По-друге, ці перші смерті. По-третє, ми самі були в такому становищі, що не знали, чи виживемо.
Дорога до пекла
Ми поїхали до Ізюма на другий день після деокупації. Проїхали всю країну, щоб бути там першими. В Ізюм заїжджали з боку Краматорська. Цю дорогу я ніколи в житті не забуду. Вона була повністю розбита, всюди спалена техніка, снаряди стирчали з землі, було чутно звуки передової, автоматні черги. Фронт був досить близько. Це була дорога у невідоме. Я не уявляла, що там побачу. Я була в Ізюмі до цього, у мирні часи. Тихе, спокійне містечко. А зараз це була дорога в пекло.
Перше, що я побачила в Ізюмі — потрощені будинки. Повністю розтрощені. Пам’ятаю літню жінку, до якої ми зайшли в будинок. Вона спитала: «А ви з Росії, чи з України? Не розумію. Харків — це Україна?». Люди 6 місяців перебували в інформаційному вакуумі. У них не було жодного зв’язку з Україною. Єдина інформація, яку вони мали, походила з газет, які розповсюджували росіяни. Я бачила їх. На головній там був зображений Зеленський з вусами Гітлера і написано: «Зеленський — це Гітлер. Україна вже Росія. Не хвилюйтеся. Ми вас звільнили». Щось таке. Ми бачили, як по вулицях їздили наші танки. Жителі деокупованого Ізюма дуже раділи. Обіймали, дякували. Попри те, що вони пів року жили в страшних умовах, що у них немає води тощо. Була відчутна ейфорія. Це було приємно бачити.
Хрести в сосновому лісі
Ми почали занурюватися в історії людей. Дізналися про багатоповерхівку, в яку влучила авіабомба. У той момент у підвалі цього будинку ховалося понад 50 людей. Всі вони загинули. Підвал став для них братською могилою. Їх навіть не діставали звідти. Коли на вулиці стало тепліше і почав поширюватися запах трупів, окупанти вирішили їх прибрати. Тоді вони залучили місцевих для того, щоб дістати ці тіла з-під завалів і поховати. Ми почали питати місцевих: «Де їх поховали?». Дізналися, що в лісі. Буквально за день до того, як про це сказав президент, ми були в тому лісі. Ми були першою групою журналістів, яка знайшла ці масові поховання.
Це був сосновий ліс. Серед дерев стояли хрести. Усвідомлення того, що це люди, не було. А потім ми побачили номери на хрестах і зрозуміли, що то таки люди. Такого я ніколи в житті не бачила. Понад 400 могил. Наступного дня почалася ексгумація.
Дивитися на ті тіла було дуже важко. Понівечені, із зав’язаними руками, кулями в головах. Згодом я дізналася, що в одній із могил була моя знайома. Близька подруга моєї родини. Я була шокована. Це сильно вплинуло на мене.
Голова швидкої допомоги, який залишився в окупації в Ізюмі, розповідав нам, що всюди на вулицях лежали трупи людей. Їх не могли зібрати. Згадував історію, коли прилетіла ракета і вибухом травмувало людей. Він прийшов на допомогу. Там була жінка з донькою. Жінка загинула. Обіймаючи доньку. Дитина кричала: «Будь ласка, врятуйте мою маму». На жаль, врятувати не вдалося ні жінку, ні дівчинку. Інший лікар сам оперував людей в підвалі. При тому, що він травматолог. Не хірург. Він прооперував понад 300 людей. Приймав пологи. А жінки гріли молоко на вогнищі, щоб прогодувати своє новонароджене дитя.
Катівні в Ізюмі
В Ізюмі ми робили історію про катівні. Нам вдалося знайти понад 15 таких місць. Ми бачили знаряддя катування, страшні приміщення. Один із наших героїв — хлопець Андрій. За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення пішов до територіальної оборони. Коли Ізюм оточили окупанти, він не зміг ні виїхати, ні сховатися. Його піймали на блокпосту, забрали документи, катували кілька днів. А потім викинули на дорогу. Згодом його забрали ще раз. Катували вдруге. Дивом він вижив. Його сховав священник у монастирі, передягнувши в монаха. Він був у дуже важкому психологічному стані. Хотів навіть накласти на себе руки.
Ми зустріли Андрія в цьому монастирі дуже випадково. Ми просто хотіли поговорити зі священником і дізнатися, що у них відбувалося. Він розказав, як ховав кількох військових. Андрій підійшов і сказав, що він один із тих, кого священник сховав. Виглядав як справжній монах. З розмови з ним ми зрозуміли, що він взагалі втратив зв’язок із рідними. Попросив знайти його родичку і передати їй, що він живий. Коли ми виїхали з Ізюма та знайшли інтернет, я їй зателефонувала. Вона була шокована. Вони його шукали всюди. Думали, його вбили. Так ми знайшли людину.
Ізюм — особлива для мене історія, бо це моя Харківщина.
Дружина військовослужбовця
Майже щодня ми спілкуємося з різними людьми. Кожен герой — важливий. Нещодавно вийшло наше розслідування про цивільних, які перебувають в місцях утримання в Росії та на тимчасово окупованих територіях. Одна з наших героїнь — дружина українського військовослужбовця, яка мешкала в Запорізькій області. Її росіяни забрали просто з дому. Спочатку вкинули до в’язниці, катували, змушували записувати інтерв’ю під зброєю. А потім її кинули копати окопи для російських солдатів. Взимку. Два місяці вона провела там. Її відпустили тільки тому, що один із чоловіків, який також копав ті окопи, заплатив за це гроші. Через Росію та Європу вона повернулася в Україну.
Ми знайшли її історію, хотіли поговорити з нею. Зустрілися. Вона нам все це розповіла. І сказала, що має одне бажання: побачитися зі своїм чоловіком, який служить у Харківській області. Він думав, що її вбили. Відтоді, як їй вдалося врятуватися, вони не бачилися. Йому не давали відпустку. Нам вдалося влаштувати цю зустріч. І це неймовірно. Бо матеріал, який ми робили, змінив життя щонайменше двох людей.
Алгоритм дій
Для воєнного журналіста дуже важливо контролювати свої емоції. Коли працюєш у зоні бойових дій, ти повинен чітко виконувати команди військових. Маєш знати, як поводитися під час обстрілів: де ховатися, як реагувати. Що робити, якщо хтось отримав поранення. Базові знання з тактичної медицини можуть врятувати життя. Вони мені дуже допомагають. Емоцій завжди багато, але треба знати алгоритм дій.
А от емпатія — дуже важливий аспект. Коли ти відчуваєш людину, це сильно допомагає знайти спільну мову, ставити правильні і коректні питання. Емпатія допомагає відкрити людину, підтримати її в складній ситуації. Дати можливість людині виговоритися — це для мене дуже важливо. Кожен наш герой — не просто герой матеріалу. Це насамперед людина. Зі своєю історією.
На кожному даху собака або кіт
У день, коли підірвали Каховську ГЕС, ми їхали до Харкова. Мали там кілька історій. Коли дізналися про підрив, розвернулися і рушили до Херсона. Мені здавалося, що це неправда. Не вкладалося в голові, як це взагалі могло статися. Але сталося. У таких умовах я ще ніколи не працювала. Навіть уявити такого не могла. Коли приїхали до Херсона, води було ще не дуже багато, десь по пояс. Та вже тоді ситуація виглядала страшно.
Перша жінка, яку ми зустріли, намагалася крізь воду пробратися до свого будинку, щоб забрати собак. Увесь час за нею пливла її ще одна собака. Жінка на неї кричала, щоб та зупинилася. А собака все одно пливла. Ми пішли з нею. Її будинок вже був наполовину в воді. Собаки в будинку ховалися хто де. Їм було страшно. Але тоді ми ще не розуміли, наскільки жахливим це все стане пізніше.
Район «Острів» був затоплений у перший же день. Евакуація не зупинялася. Діти, літні люди, тварини. Волонтери працювали безперервно. Ми знімали. Наступного дня вода вже була поверх дахів будинків. Де ми вчора ще ходили, сьогодні можна було тільки плавати на човнах. І ми плавали. Знімали, як працюють волонтери, ДСНС. Я була з волонтерами на евакуації тварин. На кожному даху будинку сиділа кішка чи собака. Їх були сотні. Волонтери ризикували життям, провалювалися крізь дахи, падали у воду. Але збирали тих тварин. Деякі з них вили, гавкали — кликали на допомогу. Хтось сам підпливав до нашого човна, хтось лякався. Не знаю, що сталося з тими, кого не вдалося забрати. Ні води, ні їжі там уже не було.
Врятувати фотографії
Тоді, під час евакуації, розпочався обстріл. Над нами літали ракети. Було дуже гучно. І страшно. Я не розуміла, як діяти. Що робити, коли ти у човні посеред води? Куди ховатися? Окрім того, я була без бронежилета, оскільки розуміла: якщо човен почне тонути, я потону разом із ним, бо бронежилет важкий. Попри цей обстріл, волонтери працювали.
Історія кожної людини з Херсона після підриву ГЕС особлива та складна. Наприклад, родина, будинок якої повністю змило. Єдине, що вони встигли врятувати, фотографії та кілька речей. Вони вилізли на дах і розклали ці фото, щоб їх просушити та врятувати. Пам’ятаю чоловіка, який ночував на своєму даху з трьома маленькими кошенятками, яких він не хотів залишати. Будував собі плота, щоб врятуватися. Старенька бабуся, років 90, яка плакала через те, що її собачка та кішка залишилися в будинку, який повністю поглинула вода. Плакала вона не через будинок, а через своїх тварин, які загинули. Назавжди запам’ятаю її очі. У сльозах. В них стільки болю.
Ця робота була дуже складною емоційно.
Коли мені боляче, намагаюся концентруватися на роботі
Іноді здається, що часу ні на що немає. На відчуття, біль. Та коли боляче, я намагаюся концентруватися на своїй роботі. Іноді, звісно, роблю відпочинок. Змінюю картинку. Цього року, наприклад, я багато їздила за кордон, брала участь у конференціях, нагородженнях. Розповідала про нашу війну світові.
Важливо переключатися, бачити мирне життя, аби балансувати. Бачити це, звісно, дивно. Це два різних світи, які існують поруч і одночасно. У нас вбивають людей, а в іншому місці — веселощі. Спочатку було важко. Але з часом я зрозуміла, що так має бути. Війна — це ненормально, а життя — це правильно.
У мене зараз зовсім мало вільного часу. А коли є, я намагаюся відпочити. Виспатися хоча б. Подивитися фільм. Зробити манікюр. Звичайні речі, за якими я сумую. Іноді. Але моя реальність зараз така. Тому дуже ціную час, коли можу пожити звичайним життям.
Хто мене підтримує? Ще до початку повномасштабного вторгнення мене дуже надихав мій колега Мстислав Чернов. І зараз підтримує. Він неймовірно хоробрий. Навіть у найважчі моменти ніколи не припиняв знімати. У Маріуполі було дуже небезпечно. Літаки над головами, вибухи постійні. Але він знімав. Навіть тоді, коли здавалося, що це остання мить нашого життя. Те, як він дивиться крізь свої історії на цей світ — неймовірно.
Я почала знімати під час війни. Можна сказати, що мене як відеографіка створила війна. Зараз часто жартую, що коли війна закінчиться, буду знімати тварин. Для програм про них. Я дуже люблю тварин. Навіть на фронті постійно їх знаходжу. Моя редакторка іноді мені каже: «Може, досить кадрів з тваринами?» (сміється. — Авт.). Тому я думаю, що справді зніматиму тварин.
Розумію, що мені буде складно пристосуватися до звичайного життя. Бо зараз моє звичайне життя — війна. Я живу війною. Сподіваюся, у майбутньому у мене буде можливість висвітлювати різні важливі речі, які відбуваються і в інших країнах. Наша війна відкрила мені очі на багато інших конфліктів у світі. Мені хотілося б підтримувати інші народи та країни, які борються за свою свободу та ідентичність. Якщо у майбутньому зможу висвітлювати такі важливі теми, буду щаслива.
Як тільки війна закінчиться, поїду в Маріуполь
Нині війна — найважче моє випробування: персональне, професійне, людське. Висвітлювати війну складно. Емоційно, фізично, професійно. З одного боку, хочеться сховатися, бо це боляче. А з іншого, хочеться робити ще більше, бо це важливо для моєї країни.
Все, що робимо, для мене дуже емоційне. Люди, які втратили свої родини, домівки, люди, які виїхали за кордон і переживають цю війну там, військові, родини військових. Це історії цілої нації. Для мене це завжди надзвичайно емоційно, тому що я — українка і сама теж проживаю цей досвід разом з усією Україною.
Мені дуже хочеться повернутися до Маріуполя. Бо повномасштабна війна для мене почалася саме звідти. Весь час він у мене в думках і в серці. Боляче від того, що не можу туди повернутися. Тому, думаю, як тільки війна закінчиться, я поїду в Маріуполь.
Фото з архіву героїні матеріалу
Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!