Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Бойова медикиня Настя «Гайка»: «Кожну годину хтось гине на війні. Спати спокійно з цим я не можу. Тому і воюю»
«Найстрашніше — коли здається, що це ніколи не закінчиться. Ти сидиш у льосі, вас кожен день обстрілюють, і нічого не змінюється. 17 днів я просиділа на одному місці»...
Анастасія Кузьмінська у спецпроєкті «Обличчя війни. Молодь». Фото з архіву героїні
No items found.
Анастасія Кузьмінська з позивним «Гайка» — колишня працівниця виконкому, яка з 2022 року на війні. Колишня бойова медикиня взводу, Анастасія зараз вчиться на операторку БПЛА.
«Смерть мого батька не може бути даремною»
— Я війну романтизувала, — розповідає Настя Sestry. — Ще раніше намагалася потрапити в АТО. Але дівчина з освітою юриста тоді не була потрібна. Подивилися на мене, покрутили пальцем біля скроні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що тепер мені вже просто необхідно йти воювати.
Справа в тому, що мій батько загинув на фронті у березні 2022 року. На Миколаївському напрямку. На гвинтокрилах прилетіли росіяни, у них зав’язалася перестрілка. Йому було 60 років, він воював з 2014 року. У мене не було думок про помсту. Але я думала, що якщо все на цьому закінчиться, тоді все це дарма. А смерть батька не може бути даремною.
Я не готувалася до армії, бо не знала до чого готуватися. Не знала, куди мене візьмуть. Спочатку мене брали поваром. Я погодилася. Не вдалося. Потім була інша спроба — стрілком. Теж не вийшло. Вийшло стати бойовим медиком. Коли сказали, що мене беруть, я почала підготовку. Дивилася багато відео, читала літературу. Але до чого конкретно готуватися, ніколи не знаєш.
Виживання — це справа випадку. Але на війні не можна бути ідіотом і «понторізом». Мовляв, «я не буду спускатися в окоп, коли обстріли, бо там вода». Або «не буду падати на землю кожного разу, коли міна летить». Так робити не можна. Має бути баланс комфорту та безпеки.
Хаос війни
— Що найстрашніше на війні? Хаос. З тобою може трапитися усе, що завгодно і коли завгодно. Ніколи не бувало такого, щоб все працювало за попередньо узгодженим планом.
Страшно, коли загинув не при виконанні наказу — як герой, а якщо потрапив під обстріл, коли вийшов до туалету. Або недбалий командир переплутав напрямки. Отакий хаос лякає.
Я потрапляла під обстріли. Була ситуація, коли ми їхали в автівці, і в нас влетів FPV-дрон. Це було не стільки страшно, скільки неочікувано.
Але найстрашніше — коли здається, що це ніколи не закінчиться. Ти сидиш у льосі, вас кожен день обстрілюють, і нічого не змінюється. Вас знову і знову обстрілюють, а ви сидите. В якийсь момент здавалося, що хтось не витримає. Не ти. А хтось, хто поруч з тобою. 17 днів я просиділа на одному місці. Нас довго не міняли. З їжею погано, з водою — ще гірше.
Херсонський, Запорізький, Донецький, Сумський напрямки або 17 днів без миття
— Ідеш — бац, щось поруч прилетіло. Їдеш в авто — бац, знову прилетіло. Лякаєшся, але страх швидко відступає. Вижила і добре.
Не завжди є умови. Вірніше так — майже завжди умов немає. Помитися — це досить велика проблема. Було таке, що місяць милися виключно чайником води, яку розігрівали на пічці. Ховаєшся десь від чоловіків, щоб помитися. Мій рекорд — 17 днів без миття взагалі. У туалет доводилося ходити в пляшечку. Взагалі купання — раз на тиждень. Не мала б совісті, могла б і частіше просити командира. Але тоді хтось інший не поїде.
Більшість поранень — дрібні осколкові. Купа маленьких цяток, з яких тече кров. Дивишся і здається, що в дитячому садочку коліна більше розбивала і крові більше текло. Але такі поранення дуже небезпечні.
Я вивозила людей, які потім помирали в лікарні. Вивозила трупи. Але на руках у мене ніхто не помирав.
Нагорода за врятоване життя
— У мене нагород — цілий іконостас (сміється). Залізний хрест, грамота від Верховної ради, Нагрудний знак за заслуги перед містом III ступеня. Я не знаю, за що саме мені дали ці нагороди.
Якось було так — прийшов наказ, що Кузьмінська завтра виїжджає. Я здивувалася, адже моя черга їхати купатися ще не настала. Вже подумала, що мене вивозять на якусь важливу розмову. А виявилось, це було нагородження. Думаю, це за перший серйозний виїзд. Тоді ми жили в окопах, по нас стріляли з мінометів з касетами, гатили з танків, гвинтокрилів. Був поранений, я йому допомогла. Він вижив. Мабуть, за це і дали.
Фемінітивів на війні немає
— Медикиня, гранатометниця — звучить, звичайно, гарно, але жодних фемінітивів в армії немає. Це велика казка, яка існує тільки для телевізора. В армії на словах всі рівні. Насправді — ні. Зазвичай жінкам дають паперову роботу. Я з цим боролася, намагалася це змінити.
Я прийшла в армію воювати. На рівні з хлопцями. Нічим моє життя не дорожче за життя моїх побратимів-чоловіків. Тому не розумію, чому має бути якесь особливе ставлення. Як бойовий медик я маю виконувати свої обов’язки, зокрема на полі бою. Спочатку мені не давали цього робити. Але після довгих скандалів я все-таки цього досягла.
У своїй службі я мала справу з усім батальйоном. Ставилися до мене там по-різному. Хтось по-доброму, хтось — як до способу відлинювати від служби. Бо бойовий медик може відправити бійця лікуватися, тобто відпочити. Були ті, хто оберігав. Були і джентельмени, які першою в окоп пускали, коли нас обстрілювали.
«Зараз вчуся літати на БПЛА»
— Бойовий медик — важлива та потрібна справа. Але хочеться зайнятися чимось більш складним і корисним. Тому вчуся на оператора БПЛА.
Зараз можливість навчитися управляти дронами обмежена. Завдяки волонтерам маємо певні програми. Але цих програм замало, вимог багато. Завдяки тому, що я служила, мені вдалося туди потрапити. Якщо ж людина «з вулиці» захоче цьому вчитися, це складно.
Навчитися літати на безпілотних апаратах дуже непросто. Багато теорії, практики. Це ніби керувати авто, але в усіх вимірах.
На навчаннях трапляються цікаві ситуації. Там одні чоловіки, але вони не військові, не служили. А я служила. Інструктори взагалі — всі цивільні. Я ж за плечима маю певний військовий досвід. Вони не знають, як їм поводитися зі мною. Бо я ж наче «салага», але кажу їм, що і як відбувається на війні насправді. Ще й дівчина. Але нічого, поки що проблем не було.
Після того, як закінчу навчання, повернуся на фронт.
Я вважаю, що перемога настане тоді, коли Росія зникне. Це здається неймовірним. Кожну годину зараз хтось гине на війні. Спати спокійно з цим я не можу. Насолоджуватися життям не виходить. Тому і йду на війну. Знову.
Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Володимир Нікулін — поліцейський Головного управління Національної поліції в Донецькій області та один з головних героїв оскароносної документальної стрічки «20 днів у Маріуполі». Це та сама людина, завдяки якій команда Мстислава Чернова, Євгена Малолєткі й Василиси Степаненко зуміла виїхати з Маріуполя та вивезти фото- і відеодокази численних злочинів росіян — перетнувши близько 15 блокпостів. В інтерв’ю Sestry Володимир розповів про хитрощі, до яких вдавався під час евакуації; про співпрацю з відомими журналістами та про те, як завдяки печиву зрозумів, що все в житті повертається: і добро, і зло.
«Для мене стало ударом, як багато тих, кого я знав, стали зрадниками»
— У Маріуполі я опинився після того, як Донецьк — мій дім — був захоплений, — розповідає Володимир Нікулін. — Вже понад 30 років я працюю у правоохоронних органах. І працював у Донецькій обласній поліції у 2014, коли відбулися епохальні події. Ми захищали Обласну держадміністрацію, коли були спроби її захопити. Я залишався у Донецьку навіть тоді, коли він був майже захоплений. Але влітку 2014 року ми з родиною покинули дім. На той час це був єдиний варіант продовжувати службу, яка є для мене дуже важливою.
Особливо важко мені було прийняти факт, що не всі українські міліціонери тоді виїхали з окупованого Донецька — не всі залишилися вірними присязі. Адже багатьох я знав особисто, ми разом служили. І ось вони свідомо зробили вибір стати зрадниками.
Ті, хто залишились у Донецьку, перейшли на бік ворога. А ті, хто не зрадив, опинилися зрештою в Маріуполі.
Говорити про свій дім у Донецьку важко. Сподіваюся, він цілий. Взагалі я вже залишив три своїх домівки: у Донецьку, в Маріуполі та в Мирнограді. Коли ми їхали з Донецька, нічого не взяв із речей. Пам'ятаю літнє взуття в сіточку, формену сорочку з короткими рукавами. Навіть штанів не взяв — шукав вже форму на місці,. Але були вірні товариші по службі й відчуття свободи. Якого в Донецьку вже не було.
У Маріуполі ми працювали у скороченому складі. Зі 120 працівників обласної міліції УДСО залишилося 12. Коли було створено поліцію, я як міліціонер пройшов всі етапи люстрації, переатестації. Часто їздив до Авдіївки. Мене дивувало, як люди там живуть — під обстрілами. Але жили, бо залишались держава і свобода. Діти гуляли на майданчиках, працювали магазини.
Мій товариш по службі після отримання поранення на фронті навіть купив в Авдіївці квартиру. Отак люди любили свою землю й вірили в перемогу
— Чи готувалися ви до повномасштабної війни?
— В 2021, коли ми вже мали інформацію на рівні закордонної розвідки про те, що Росія готується, ми теж почали підготовку. І це нам дуже допомогло. Колись, у 2014 році, ми багато втратили, бо не були готові й не змогли зорієнтуватися. У Маріуполі ми вже такого не допустили. Наприклад, жодного документа чи справи росіяни при окупації Маріуполя не отримали. Як і зброї. Ми все вивезли ще до початку повномасштабного вторгнення. Також не було такої кількості зрадників, як тоді в Донецьку. Ми змогли зберегти порядок. Наскільки це можливо за таких умов.
Для нас, донецьких поліцейських, війна почалася не в 2022, а в 2014. І коли 24 лютого о 5 ранку мене розбудив керівник словами «бойова тривога», я одразу все зрозумів. Дуже боляче було усвідомлювати, що під ударом опинилася вся країна.
«Щоранку я благав: тільки щоб не влучило в будинок, де моя сім'я»
— Якими вам запам’ятались перші 20 днів у Маріуполі?
— Ніколи не забуду ті дні. Пізніше до мене прийде осмислення чи переосмислення. А поки я у вирі подій.Чуєте? Ми розмовляємо, а в цей час лунають вибухи. І я думаю про те, що робити і куди їхати після закінчення обстрілів у Краматорську. Думати про інше поки немає часу. Але я пам’ятаю кожен день і кожну людину, яка була поруч.
Початок великої війни мені запам'ятався наповзаючим відчуттям катастрофи. Я відчував її кожною клітиною свого тіла. А потім побачив, як місто починають вбивати. Росіяни лізли на Маріуполь з усіх боків. Ми розуміли, що воно їм дуже потрібне, але чинили опір, щоб не повторити історію Донецька.
Моя дружина з донькою прийняли рішення залишилися в Маріуполі. Дружина сказала: «Не хочу, щоб було, як у Донецьку. Не хочу більше нікуди бігти. Хочу бути у себе вдома».
І щодня рано вранці я йшов на службу, дивився на будинок, де залишалась моя родина, і боявся, що бачу його цілим востаннє
Це було найстрашнішим. Коли відбувались удари та влучання (а вони ставалися постійно), я щоразу думав: «Благаю, тільки не в будинок, де моя сім'я».
У мене як у поліцейського було багато роботи. Спочатку вивіз документацію. Потім збір зброї, підготовка матеріалів для укріплень. А коли почався наступ — допомога людям. Поліція залишалася в місті до останнього. Ми розвозили гуманітарну допомогу, памперси, шукали для людей прихисток. Сконтактовували людей з лікарями. Був момент, коли ми вже були в оточенні в лікарні. А до цього я привозив до цієї лікарні печиво — кругле з фруктовою начинкою. І от коли ми в лікарні вже ховалися в підвалі, лікарі принесли нам це саме печиво. Так воно до мене повернулося.
— Шкодуєте, що залишалися в Маріуполі так довго?
— Насправді шкодую, що поїхав. Бо я дуже не хотів, щоб повторився досвід мого рідного Донецька. В Маріуполі залишалося багато людей. Вони потребували допомоги. Маріуполь оточували, бомбували, атакували. Не давали можливості місцевим вибратися з міста. Кожна людина в Маріуполі тоді знаходилась на межі — між життям і смертю. Бомби з літаків, ракети, артилерія. Будинки вигорали. Росіяни свідомо все руйнували, аби зламати спротив.
Били і по управлінню державної служби надзвичайних ситуацій (ДСНС) — щоб рятувальники не допомагали людям. Люди гинули страшною смертю. Наприклад, ховалися в підвалі будинку, в який прилітали снаряди, і людей засипало. Вони не могли вибратись. А допомогти було нікому — ДСНС вже не працювала. Лікарі під обстрілами витягували людей. Герої. І таких історій — безліч. Постраждалих — десятки, сотні тисяч. Мирні люди, діти... Засипані уламками в підвалах. Пізніше росіяни не ховали загиблих, а просто кудись вивозили.
Ми навіть не уявляємо, з чим стикнемось, коли звільнимо Маріуполь…
«Ми подивились один на одного й зрозуміли — відтепер будемо триматися разом»
— Пам'ятаєте, як познайомилися зі Мстиславом Черновим, Євгеном Малолєткою і Василисою Степаненко?
— Ми зустрілися за жахливих подій — коли росіяни били по пологовому будинку (9 березня 2022 року).
— Я був вражений цією командою. Майже зруйнований Маріуполь, у місті — тільки місцеві. І тут я бачу людей з написами "Press". Вони були у шоломах, бронежилетах. Я спочатку подумав, що це іноземні журналісти. І, щиро кажучи, дуже їм зрадів. Це була така трохи егоїстична радість, але мені не соромно, бо я отримав надію, що те, що відбувається з нашим містом, має шанс стати надбанням людства. Росіяни вміють брехати, і я переживав, що вони знову приховають свої злочини.
Спочатку я познайомився зі Мстиславом. Він сказав, що з Харкова. Я спитав: «Як ви тут? Може, вам потрібна допомога?» Він не відповів. Ми просто подивились один на одного — і я зрозумів, що тепер їм допомагатиму. Бо це потрібно. Не тільки їм, а й мені. Відтоді ми були разом.
Те, як вони працювали, мене вражало. Професійно, чітко, безстрашно. Важливим моментом була передача відзнятих матеріалів. Це було майже неможливо в тих умовах. По-перше, вони вже стали ворогами для росіян. По-друге, місць з доступом до інтернету в місті вже було мало. Спочатку ми їздили в центр, там була базова станція Київстар. У фільмі є кадри, як ми туди приїжджали, сиділи під бетонними сходами, росіяни бомбили, а Мстислав з телефона відправляв відзняті матеріали. Коли перестала працювати і ця точка, ми стали їздити до командного пункту Нацгвардії та Морської піхоти, де була супутникова мережа. Там стратегічний об’єкт — поліцейські у формі з автоматами. Коли ми приїжджали, щоб передати матеріали, всі за моїм проханням відключалися від Wi-Fi. Навіть питань не ставили. Усі тоді розуміли важливість інформації, яка згодом вплинула на багатьох у світі. Зокрема, на передачу нам військової допомоги.
«Не знав, чи доїде кудись моє потрощене авто. Але завів машину — і ми рушили»
— Ми відбивались як могли. Раділи кожному відбитому метру. Коли вдавалося відвоювати бодай один будинок, тішились так, ніби звільнили ціле місто.
З одного боку міста росіяни почали атаку Маріуполя з лікарні. Пам’ятаю, снайпер поранив головну медсестру в шию. З іншого боку міста — танкова атака. В одному з кадрів фільму є картина, як російський танк сховався за церкву. Потім він виїхав і почав розстрілювати будинки, в яких були люди.
Танк, який розстрілює мирне населення, ховаючись за церкву, — це і є Росія
Пам'ятаю очі людей, які переховувались у лікарні разом з нами. Серед них було чимало літніх і жінок, і вони дивилися на нас із благаючим проханням «зробіть щось, щоб нас не вбили». Я казав усім не показуватись у вікнах. Розумів, що якби ми стали чинити опір, нас би всіх розстріляли. З оточення нас вивів спецпідрозділ ЗСУ. Врятував нас.
— Коли і як ви зрозуміли, що час виїжджати з Маріуполя?
— Події розвивалися динамічно. Росіяни не робили гуманітарних коридорів для мешканців Маріуполя. І 14 березня люди почали прориватися самостійно. Команді журналістів — Мстиславу, Євгену й Василісі — спеціалісти з безпеки порадили терміново виїжджати. І вони почали шукати шляхи. Я не збирався їхати з Маріуполя, але ми вже стали однією командою. До того ж перша спроба виїхати у них не вдалася. Я відчував, що маю бути з ними до останнього. Тож сказав, що вивезу їх. І свою родину теж.
Автівка Євгена Малолєтки, на якій вони з командою приїхали до Маріуполя 24 лютого, була знищена. Моя машина була розтрощена «Градом», жодного цілого скла у ній не було. Але вона їхала. Я не знав, куди вона доїде. Але завів двигун — і ми рушили. Зараз частина моєї автівки знаходиться у Німеччині в музеї журналістики.
Ми майже нічого з собою не взяли. Маленька валіза доньки та дружини.
Мої зібрані речі стояли у квартирі ще з 2014 — я і не розбирав їх
«Мої хитрощі працювали тому, що на блокпостах стояли непрофесійні військові»
— Ми їхали, не знаючи шляху. Розумів, що їхати основною дорогою не варто. Я працював у карному розшуку, тож дещо знав. Ми поїхали в бік узбережжя. Але до цього нам треба було оминути чергу машин, в яких виїжджали інші. Довжелезні колони машин стояли на виїзд. Я розумів, що треба прориватися, щоб виїхати до заходу сонця — тільки так був шанс вивезти фотографії та відео. Тож вирішив шокувати і ось що запропонував.
Мстислав і Євген у шоломах і бронежилетах, маркованих Press, бігли перед нашим авто. Люди бачили, що біжать журналісти, були шоковані, не знали, що відбувається, і поступалися дорогою. Потім Євген сидів на капоті машини. Це теж був елемент привертання уваги, і люди нас пропускали. Так ми подолали шлях по місту. Це був величезний ризик. Але план спрацював.
Дорогою ми проїжджали багато блокпостів. Якби бодай одну з наших сумок росіяни перевірили, ми б одразу потрапили в полон. Треба було зробити так, щоб нас не оглядали. Тому я діяв, як детектив. Відволікав. Наприклад, на кожному блокпості діставав пачку цигарок Marlboro. На очах в окупантів починав палити. Це привертало їхню увагу. Потім пригощав їх цими цигарками. Вони відволікалися і пропускали нас. Це лише маленька частина того, як я на них діяв. Але працювало це тому, що на блокпостах стояли непрофесійні військові. Їх було простіше обдурити. Страшно подумати, що могло б статися, якби нас затримали.
Пам'ятаю момент, коли ми їхали ввечері без жодного освітлення через лінію фронту. Вимкнули фари. У будь-який момент колону, в якій ми пересувалися, могли розстріляти. Так ми проїхали Пологи. Згодом доїхали до чергового блокпосту, де нас освітили ліхтарем. І тут я побачив військового в українській формі. Я вийшов з авто, підійшов до нього і… обійняв. А він — мене. Без слів.
Далі нас уже зупиняли поліцейські, перевіряли документи, машину. Я був на такому адреналіні, що нічого не розумів, але стало трохи легше. Те, що нам вдалося виїхати — таки справжнє диво.
— Вам сниться Маріуполь?
— Поки ні. Думаю, мозок так витісняє спогади. Сни — це коли є час на аналіз. А я продовжую нести службу в Донецькій області. Де б я не був, я буду продовжувати це робити. Бо це моя земля...
Польща висунула на «Оскар» фільм про українців і з українськими акторами. Драма «Під вулканом» польського режисера Даміана Коцура розповідає про те, що відбувається з родиною, яку повномасштабне вторгнення перетворило з туристів на біженців. У картині, прем'єра якої відбулася у вересні на Міжнародному кінофестивалі в Торонто, зіграв красень Роман Луцький, якого польські глядачі знають за такими гучними театральними виставами, як «Гамлет» і «Дзяди» Маї Клечевської. У світі він відомий завдяки головній ролі у фільмі «Відблиск», яка є першою українською стрічкою, показаною на Венеційському фестивалі. Луцький вже двічі крокував червоною доріжкою цього фестивалю. І ось тепер — подання на Оскар.
«Це у мене вже третій фільм про війну, в якому немає бойових дій»
— Даміан Коцур якось сказав, що ми, українці, живемо під вулканом, який може будь-якої миті вибухнути, — розповідає Sestry Роман Луцький. — Під вулканом мається на увазі сусідня країна, озброєна до зубів. І ось у 2014 році цей «вулкан» прокинувся, а у 2022 — таки вибухнув…
— З моменту «Відблиску» ви стали серйозним драматичним актором. Іноді я не впізнаю, де подівся той веселий Олешко Попович зі «Сторожової застави». Особливо погляд у вас змінився. Ще у вас була драма «Медовий місяць» про життя пари в окупації, а слідом «Під вулканом» — і всюди війна.
— Якщо ви помітили, то «Під вулканом» — це у мене вже третій фільм про війну, в якому немає бойових дій. Що таке війна на фронті, людям зрозуміло. А от війна всередині українських родин — її ж не видно європейцям.
Разом з тим з початком великої війни перед кожною нашою родиною став вибір — лишатися чи виїжджати. І цей вибір народив безліч конфліктів. Та що там говорити, навіть у моїй власній родині був конфлікт: ми всі пересварилися, вирішуючи, що робити далі. Війна ж провокує мікровійни — в малих родинних всесвітах. Це не тільки бойові дії, які показують по телевізору.
— І саме про таку війну ви розповідаєте в кожній своїй картині. Ви не бігаєте в кадрі з автоматом, але розкриваєте світу внутрішню драму, яку переживають українці.
— Так, це не екшн, це більш тонкі матерії, і мені в цьому як актору цікаво.
«Режисер не хотів мене брати у фільм через мою… «акторську» бороду»
— Розкажіть, як ви опинились у фільмі «Під вулканом» і чому режисер Даміан Коцур саме вас запросив на головну чоловічу роль?
— О, це була ціла історія. Коцур — польський режисер і не дуже орієнтується в українському акторському ринку, тому попросив, щоб кастинг-директор зібрала йому українських акторів. У списку був і я, але мою кандидатуру режисер відкинув одразу. Як мені потім пояснили, Даміан сказав, що Рома Луцький занадто красивий, і борода оця в нього дуже акторська, а йому хочеться нормальних звичайних людей.
Я про це не знав, аж тут знайома попросила мене допомогти їй зняти селф-тейп теж для Коцура — тобто постояти за камерою та гарно з нею посваритися, ну і ми це зробили. Даміан подивився матеріал і спитав, хто це там за камерою так гарно свариться — мовляв, хочу цього хлопця поза камерою. Мене було запрошено на інтервʼю і за його результатами затверджено на одну з головних ролей.
— Чому саме на фільм «Під вулканом» Польща зробила ставку, посилаючи його на Оскар? Це ж історія не про поляків, вона про українців, і грають в ній українці.
— Мабуть, побачили, що саме цей фільм конкурентоспроможний на міжнародному кіномайданчику і зможе сильніше, ніж локальні історії, резонувати в контексті подій, які відбуваються.
Ну і це адвокатування України. Ми часто чуємо, що українці набридли вже зі своєю війною, а тут виявляється, що не всім. Світу про цю війну потрібно постійно нагадувати, і велика дяка Польщі, що вони це роблять.
Тут тільки одне питання: за кого тепер українцям вболівати на Оскарі — за український фільм «Ля Палісіада» чи за польський «Під вулканом»?
Взагалі ця стрічка — на експорт. Ми ж усе це пережили і добре розуміємо, хто ворог. Тоді як світ небезпеку цієї війни ще не до кінця зрозумів. Там ще сумніваються, намагаються адвокатувати ворога. Небезпечна гра — отак чекати й не помічати, думаючи, що Україна всіх захистить. Дію вулкану можуть відчути на собі всі.
— Ваш перший фільм про війну — «Відблиск», до цього ви не грали у таких картинах. Режисер Валентин Васянович занурив вас у жахи війни на самому її початку — в 2014. Полон, тортури, ПТСР…. Наскільки важко було грати в такому фільмі?
— Для мене як для актора це був цікавий виклик. І тут дуже важливо, що саме Валентин Васянович, який є глибоким режисером, знімав цю стрічку. Бо теми перебування українців у полоні, а далі ПТСР — важкі, і важливо було правильно їх показати і не перегнути.
Глядачам, можливо, некомфортно було дивитися це кіно, але ми ж знаємо, що тортури, які в фільмі показані, українські люди переживають в реальному житті. З 2014 року вʼязниця «Ізоляція» на території ДНР була мегастрашним місцем, де наших людей катували в різний спосіб. І найстрашнішим було те, що полонені не знали, чи вдасться їм звідти взагалі вийти.
Мені випало грати військового хірурга, який потрапив у цю вʼязницю. Коли я занурився в знімальний процес, то жив у квартирі сам і практично нікуди з неї не виходив. Тоді на цю тему я подивився багато відео, перечитав книжок. Намагався хоч якось наблизитись до цього стану — важкого і неприємного — і триматися в ньому. Щоб не «встрибувати» в нього перед камерою і виходити після команди «стоп».
— Великі актори перед тим, як зіграти роль, спостерігають за людьми, схожими на тих, кого вони гратимуть. Як ви готуєтеся до ролей — скажімо, коли граєте людину з ПТСР після полону?
— Я багато розмовляв із психиатрами, з медсестрами клінік реабілітації.
Лікарі розповіли мені, як люди ходять після полону — не рівно, а скручуються у такий собі «знак питання» і майже не відривають очей від землі
Цей технічний нюанс щодо фізіології полоненого я використав.
Багато чого мені розповідав консультант фільму Станіслав Асєєв — журналіст і автор книги «Світлий шлях. Історія одного концтабору». Він був бранцем ДНРівського концтабору «Ізоляція» 28 місяців, і ті жахіття, які там творили з полоненими, описав у своїй книзі. Асєєв, наприклад, докладно розповів мені, що відчуває людина, коли її б'ють струмом — я відтворив це у сцені, де таким чином катують мого героя. Як проходить струм, які м’язи зводить, і чи можливо взагалі кричати, якщо струм йде від вуха до руки і виникає спазм зв'язок.
— Це дуже страшні речі, але Васяновичу вдалось зробити з матеріалу витвір мистецтва.
— Так, у Валентина все дуже скрупульозно, сухо і без зайвого драматизму. Якщо ви помітили, то у «Відблиску» немає музики, бо вона б підсилила цю і без того страшну картину.
— Ви були на показі «Відблиску» у Венеції. Як на фільм реагував європейський глядач?
— Після показу були дуже довгі оплески. Говорили, що нам вдалось переказати художніми засобами весь бруд війни. Глядачів ця історія зачепила, багато людей плакали. Додам, що цей фільм треба дивитися саме на великому екрані, бо перегляд в телефоні чи навіть на компʼютері не передає усього спектру емоцій.
«Вивчив польську з телеекрану на слух»
— Кого б ви сьогодні відмовились грати у кіно? Приміром, злого москаля?
— Слухайте, а хто має грати москалів? Будемо москалів запрошувати чи як? Чимало українських акторів чудово володіють російською мовою.
Це реальність, бо ми — постколоніальна країна. Як ліванці чудово володіють французькою мовою, чи індійці — англійською. Хтось з акторів москаля та й зіграє. Не завжди ми граємо приємних персонажей, така вже наша акторська доля.
Особисто я відмовляюсь не від ролей, а від матеріалу в цілому. Якщо він поверхневий або вульгарний, плаский і нецікавий, тоді точно ні. А якщо матеріал глибокий і актуальний, тоді візьмусь, навіть якщо доведеться грати негідника. А ще для мене важлива форма діалогів.
— Тобто зіграли б?
— Ні, бо не володію російською. Я можу говорити, але в мене буде акцент, як у представників кавказьких народів.
— Судячи з вашої творчої біографії, у вас з Польщею відбувається взаємне кохання. Все почалося з «Гамлета» у Познані (2019), куди на головну роль вас покликала знакова польська режисерка Мая Клечевська. Як це сталося?
— Мая з 2013 року слідкує за Україною. Спочатку переживала, що в нас молодь гине на Майдані, далі в АТО. І коли вона вирішила ставити в Польському театрі в Познані свого «Гамлета», то подумала, що було б непогано, якби головний герой не повертався в данський Ельсінор із Віттенберга, а приїхав у Польщу з України.
Актора на головну роль шукала довго. А я не встиг у терміни тих проб, то ж просто написав режисерці після — і вона призначила мені зустріч у Варшаві. Вже після премʼєри Мая розповіла мені, що я був єдиний, хто задовольнив її відповіддю на питання, хто ж такий Гамлет.
Я тоді сказав їй, що розумію Гамлета — він прийшов забрати владу назад, бо це нечесно і крапка. Це людське, і не треба робити з нього філософа
Ще сказав, що треба виходити з того, що люди в часи Шекспіра приходили подивитись цю пʼєсу, тому що це був екшн — там же купа трупів в фіналі. Тож не треба вишукувати в Гамлеті якихось суперздібностей і високих поривів. Безперечно, він тонкої душевної організації, але насамперед він жива людина. Ми з Маєю тоді проговорили години чотири, вона зрозуміла мою позицію щодо персонажа. І я був затверджений на роль.
— І, судячи з успіху «Гамлета» Клечевської, поляки вас прийняли?
— Я давно хотів вийти на польський акторський ринок. Тим паче, що я знаю польську — хоч і не спеціально, але вивчив її в дитинстві. Майже ідеально сприймаю на слух і можу досить непогано спілкуватись.
— А як ви вивчили польську?
— Коли вчився у шостому класі, у нас в селі з телеканалів були лише УТ-1 та УТ-2. Десь у містах можна було дивитися й інші, а у нас лише ці, де з ранку до ночі розповідали про те, скільки Україна зібрала збіжжя. Батько купив за кордоном супутникову антену. І я став дивитись польське ТБ, а саме канали Polsat та Polsat-2, а там — комедійні серіали «13 posterunek», «Світ Кепських» («Śwіat według Kiepskich»), різні ситкоми… Все воно було таке кольорове, з цікавим сюжетом.
І я підсів на польське телебачення. І вивчив польську з екрану на слух. Пізніше, вже працюючи в театрі, став читати книжки польською і принагідно спілкуватися з носіями мови. А перед самим «Гамлетом» мені театр найняв репетитора — з вимови.
— Після «Гамлета» Мая Клечевська поставила вже у Франківському драмтеатрі виставу «Дзяди» за Адамом Міцкевичем. І поставила, як кажуть, «під вас».
— Мая — це тотально мій режисер. Наша співпраця в Познані нас обох так надихала, що після «Гамлета» ми відразу почали будувати плани на майбутнє.
Ми шукали матеріал довго, Мая хотіла взяти якусь українську класику і з нею попрацювати, були розмови і про «Макбета». А потім сталося повномасштабне вторгнення і Клечевська зрозуміла, що буде ставити «Дзяди», адже, на її погляд, у польській літературі немає іншого настільки антиросійського драматичного твору.
Взяли третю частину цієї поетичної драми, де Міцкевич описує польсько-російські відносини, які дуже перегукуються з тим, що нині переживає Україна у відносинах з Росією. Нічого нового — це універсальна історія як для Польщі, так і для України, тому що вона в цілому про свободу людини, на яку зазіхає могутній ворог.
— У «Дзядах» вам знову випало грати полоненого. Ну тобто ви граєте гордовитого поета Конрада, але глядач сприймає вас як нескореного азовця.
— Коли ми робили виставу, про полон навіть не думали. І мене дуже вразило, що глядачі стали трактувати героїв на сцені як азовців. Після прем'єри знайома сказала, що коли мій персонаж Конрад вийшов з уявного підвалу чи в'язниці на велику імпровізацію, вона це прочитала так: командир азовців виходить з окопу прямо під кулі.
Люди по-різному зчитують інформацію. І це класно, бо це означає, що твір багатозначний і багатошаровий. З талановитими творчими речами саме так і повинно відбуватись.
— Ви вже двічі були на червоній доріжці Венеції. Тепер можете отримати «Оскар» — а чому ні? Американці про вас вже знають, свого часу критикиня з The Hollywood Reporter дуже хвалила вашу гру у «Відблиску». Як ви взагалі до слави ставитесь?
— У мене немає проблем з тим, що люди звертають увагу на мою творчість і хвалять
Так, я читав про себе в The Hollywood Reporter і в Variety — хороші відгуки надихають і мотивують. А скромність ні до чого доброго не призводить (всміхається).
А щодо «Оскара» — сподіватись треба завжди, але те, що ми номіновані — вже величезний успіх.
Володимир Нікулін — поліцейський Головного управління Національної поліції в Донецькій області та один з головних героїв оскароносної документальної стрічки «20 днів у Маріуполі». Це та сама людина, завдяки якій команда Мстислава Чернова, Євгена Малолєткі й Василиси Степаненко зуміла виїхати з Маріуполя та вивезти фото- і відеодокази численних злочинів росіян — перетнувши близько 15 блокпостів. В інтерв’ю Sestry Володимир розповів про хитрощі, до яких вдавався під час евакуації; про співпрацю з відомими журналістами та про те, як завдяки печиву зрозумів, що все в житті повертається: і добро, і зло.
«Для мене стало ударом, як багато тих, кого я знав, стали зрадниками»
— У Маріуполі я опинився після того, як Донецьк — мій дім — був захоплений, — розповідає Володимир Нікулін. — Вже понад 30 років я працюю у правоохоронних органах. І працював у Донецькій обласній поліції у 2014, коли відбулися епохальні події. Ми захищали Обласну держадміністрацію, коли були спроби її захопити. Я залишався у Донецьку навіть тоді, коли він був майже захоплений. Але влітку 2014 року ми з родиною покинули дім. На той час це був єдиний варіант продовжувати службу, яка є для мене дуже важливою.
Особливо важко мені було прийняти факт, що не всі українські міліціонери тоді виїхали з окупованого Донецька — не всі залишилися вірними присязі. Адже багатьох я знав особисто, ми разом служили. І ось вони свідомо зробили вибір стати зрадниками.
Ті, хто залишились у Донецьку, перейшли на бік ворога. А ті, хто не зрадив, опинилися зрештою в Маріуполі.
Говорити про свій дім у Донецьку важко. Сподіваюся, він цілий. Взагалі я вже залишив три своїх домівки: у Донецьку, в Маріуполі та в Мирнограді. Коли ми їхали з Донецька, нічого не взяв із речей. Пам'ятаю літнє взуття в сіточку, формену сорочку з короткими рукавами. Навіть штанів не взяв — шукав вже форму на місці,. Але були вірні товариші по службі й відчуття свободи. Якого в Донецьку вже не було.
У Маріуполі ми працювали у скороченому складі. Зі 120 працівників обласної міліції УДСО залишилося 12. Коли було створено поліцію, я як міліціонер пройшов всі етапи люстрації, переатестації. Часто їздив до Авдіївки. Мене дивувало, як люди там живуть — під обстрілами. Але жили, бо залишались держава і свобода. Діти гуляли на майданчиках, працювали магазини.
Мій товариш по службі після отримання поранення на фронті навіть купив в Авдіївці квартиру. Отак люди любили свою землю й вірили в перемогу
— Чи готувалися ви до повномасштабної війни?
— В 2021, коли ми вже мали інформацію на рівні закордонної розвідки про те, що Росія готується, ми теж почали підготовку. І це нам дуже допомогло. Колись, у 2014 році, ми багато втратили, бо не були готові й не змогли зорієнтуватися. У Маріуполі ми вже такого не допустили. Наприклад, жодного документа чи справи росіяни при окупації Маріуполя не отримали. Як і зброї. Ми все вивезли ще до початку повномасштабного вторгнення. Також не було такої кількості зрадників, як тоді в Донецьку. Ми змогли зберегти порядок. Наскільки це можливо за таких умов.
Для нас, донецьких поліцейських, війна почалася не в 2022, а в 2014. І коли 24 лютого о 5 ранку мене розбудив керівник словами «бойова тривога», я одразу все зрозумів. Дуже боляче було усвідомлювати, що під ударом опинилася вся країна.
«Щоранку я благав: тільки щоб не влучило в будинок, де моя сім'я»
— Якими вам запам’ятались перші 20 днів у Маріуполі?
— Ніколи не забуду ті дні. Пізніше до мене прийде осмислення чи переосмислення. А поки я у вирі подій.Чуєте? Ми розмовляємо, а в цей час лунають вибухи. І я думаю про те, що робити і куди їхати після закінчення обстрілів у Краматорську. Думати про інше поки немає часу. Але я пам’ятаю кожен день і кожну людину, яка була поруч.
Початок великої війни мені запам'ятався наповзаючим відчуттям катастрофи. Я відчував її кожною клітиною свого тіла. А потім побачив, як місто починають вбивати. Росіяни лізли на Маріуполь з усіх боків. Ми розуміли, що воно їм дуже потрібне, але чинили опір, щоб не повторити історію Донецька.
Моя дружина з донькою прийняли рішення залишилися в Маріуполі. Дружина сказала: «Не хочу, щоб було, як у Донецьку. Не хочу більше нікуди бігти. Хочу бути у себе вдома».
І щодня рано вранці я йшов на службу, дивився на будинок, де залишалась моя родина, і боявся, що бачу його цілим востаннє
Це було найстрашнішим. Коли відбувались удари та влучання (а вони ставалися постійно), я щоразу думав: «Благаю, тільки не в будинок, де моя сім'я».
У мене як у поліцейського було багато роботи. Спочатку вивіз документацію. Потім збір зброї, підготовка матеріалів для укріплень. А коли почався наступ — допомога людям. Поліція залишалася в місті до останнього. Ми розвозили гуманітарну допомогу, памперси, шукали для людей прихисток. Сконтактовували людей з лікарями. Був момент, коли ми вже були в оточенні в лікарні. А до цього я привозив до цієї лікарні печиво — кругле з фруктовою начинкою. І от коли ми в лікарні вже ховалися в підвалі, лікарі принесли нам це саме печиво. Так воно до мене повернулося.
— Шкодуєте, що залишалися в Маріуполі так довго?
— Насправді шкодую, що поїхав. Бо я дуже не хотів, щоб повторився досвід мого рідного Донецька. В Маріуполі залишалося багато людей. Вони потребували допомоги. Маріуполь оточували, бомбували, атакували. Не давали можливості місцевим вибратися з міста. Кожна людина в Маріуполі тоді знаходилась на межі — між життям і смертю. Бомби з літаків, ракети, артилерія. Будинки вигорали. Росіяни свідомо все руйнували, аби зламати спротив.
Били і по управлінню державної служби надзвичайних ситуацій (ДСНС) — щоб рятувальники не допомагали людям. Люди гинули страшною смертю. Наприклад, ховалися в підвалі будинку, в який прилітали снаряди, і людей засипало. Вони не могли вибратись. А допомогти було нікому — ДСНС вже не працювала. Лікарі під обстрілами витягували людей. Герої. І таких історій — безліч. Постраждалих — десятки, сотні тисяч. Мирні люди, діти... Засипані уламками в підвалах. Пізніше росіяни не ховали загиблих, а просто кудись вивозили.
Ми навіть не уявляємо, з чим стикнемось, коли звільнимо Маріуполь…
«Ми подивились один на одного й зрозуміли — відтепер будемо триматися разом»
— Пам'ятаєте, як познайомилися зі Мстиславом Черновим, Євгеном Малолєткою і Василисою Степаненко?
— Ми зустрілися за жахливих подій — коли росіяни били по пологовому будинку (9 березня 2022 року).
— Я був вражений цією командою. Майже зруйнований Маріуполь, у місті — тільки місцеві. І тут я бачу людей з написами "Press". Вони були у шоломах, бронежилетах. Я спочатку подумав, що це іноземні журналісти. І, щиро кажучи, дуже їм зрадів. Це була така трохи егоїстична радість, але мені не соромно, бо я отримав надію, що те, що відбувається з нашим містом, має шанс стати надбанням людства. Росіяни вміють брехати, і я переживав, що вони знову приховають свої злочини.
Спочатку я познайомився зі Мстиславом. Він сказав, що з Харкова. Я спитав: «Як ви тут? Може, вам потрібна допомога?» Він не відповів. Ми просто подивились один на одного — і я зрозумів, що тепер їм допомагатиму. Бо це потрібно. Не тільки їм, а й мені. Відтоді ми були разом.
Те, як вони працювали, мене вражало. Професійно, чітко, безстрашно. Важливим моментом була передача відзнятих матеріалів. Це було майже неможливо в тих умовах. По-перше, вони вже стали ворогами для росіян. По-друге, місць з доступом до інтернету в місті вже було мало. Спочатку ми їздили в центр, там була базова станція Київстар. У фільмі є кадри, як ми туди приїжджали, сиділи під бетонними сходами, росіяни бомбили, а Мстислав з телефона відправляв відзняті матеріали. Коли перестала працювати і ця точка, ми стали їздити до командного пункту Нацгвардії та Морської піхоти, де була супутникова мережа. Там стратегічний об’єкт — поліцейські у формі з автоматами. Коли ми приїжджали, щоб передати матеріали, всі за моїм проханням відключалися від Wi-Fi. Навіть питань не ставили. Усі тоді розуміли важливість інформації, яка згодом вплинула на багатьох у світі. Зокрема, на передачу нам військової допомоги.
«Не знав, чи доїде кудись моє потрощене авто. Але завів машину — і ми рушили»
— Ми відбивались як могли. Раділи кожному відбитому метру. Коли вдавалося відвоювати бодай один будинок, тішились так, ніби звільнили ціле місто.
З одного боку міста росіяни почали атаку Маріуполя з лікарні. Пам’ятаю, снайпер поранив головну медсестру в шию. З іншого боку міста — танкова атака. В одному з кадрів фільму є картина, як російський танк сховався за церкву. Потім він виїхав і почав розстрілювати будинки, в яких були люди.
Танк, який розстрілює мирне населення, ховаючись за церкву, — це і є Росія
Пам'ятаю очі людей, які переховувались у лікарні разом з нами. Серед них було чимало літніх і жінок, і вони дивилися на нас із благаючим проханням «зробіть щось, щоб нас не вбили». Я казав усім не показуватись у вікнах. Розумів, що якби ми стали чинити опір, нас би всіх розстріляли. З оточення нас вивів спецпідрозділ ЗСУ. Врятував нас.
— Коли і як ви зрозуміли, що час виїжджати з Маріуполя?
— Події розвивалися динамічно. Росіяни не робили гуманітарних коридорів для мешканців Маріуполя. І 14 березня люди почали прориватися самостійно. Команді журналістів — Мстиславу, Євгену й Василісі — спеціалісти з безпеки порадили терміново виїжджати. І вони почали шукати шляхи. Я не збирався їхати з Маріуполя, але ми вже стали однією командою. До того ж перша спроба виїхати у них не вдалася. Я відчував, що маю бути з ними до останнього. Тож сказав, що вивезу їх. І свою родину теж.
Автівка Євгена Малолєтки, на якій вони з командою приїхали до Маріуполя 24 лютого, була знищена. Моя машина була розтрощена «Градом», жодного цілого скла у ній не було. Але вона їхала. Я не знав, куди вона доїде. Але завів двигун — і ми рушили. Зараз частина моєї автівки знаходиться у Німеччині в музеї журналістики.
Ми майже нічого з собою не взяли. Маленька валіза доньки та дружини.
Мої зібрані речі стояли у квартирі ще з 2014 — я і не розбирав їх
«Мої хитрощі працювали тому, що на блокпостах стояли непрофесійні військові»
— Ми їхали, не знаючи шляху. Розумів, що їхати основною дорогою не варто. Я працював у карному розшуку, тож дещо знав. Ми поїхали в бік узбережжя. Але до цього нам треба було оминути чергу машин, в яких виїжджали інші. Довжелезні колони машин стояли на виїзд. Я розумів, що треба прориватися, щоб виїхати до заходу сонця — тільки так був шанс вивезти фотографії та відео. Тож вирішив шокувати і ось що запропонував.
Мстислав і Євген у шоломах і бронежилетах, маркованих Press, бігли перед нашим авто. Люди бачили, що біжать журналісти, були шоковані, не знали, що відбувається, і поступалися дорогою. Потім Євген сидів на капоті машини. Це теж був елемент привертання уваги, і люди нас пропускали. Так ми подолали шлях по місту. Це був величезний ризик. Але план спрацював.
Дорогою ми проїжджали багато блокпостів. Якби бодай одну з наших сумок росіяни перевірили, ми б одразу потрапили в полон. Треба було зробити так, щоб нас не оглядали. Тому я діяв, як детектив. Відволікав. Наприклад, на кожному блокпості діставав пачку цигарок Marlboro. На очах в окупантів починав палити. Це привертало їхню увагу. Потім пригощав їх цими цигарками. Вони відволікалися і пропускали нас. Це лише маленька частина того, як я на них діяв. Але працювало це тому, що на блокпостах стояли непрофесійні військові. Їх було простіше обдурити. Страшно подумати, що могло б статися, якби нас затримали.
Пам'ятаю момент, коли ми їхали ввечері без жодного освітлення через лінію фронту. Вимкнули фари. У будь-який момент колону, в якій ми пересувалися, могли розстріляти. Так ми проїхали Пологи. Згодом доїхали до чергового блокпосту, де нас освітили ліхтарем. І тут я побачив військового в українській формі. Я вийшов з авто, підійшов до нього і… обійняв. А він — мене. Без слів.
Далі нас уже зупиняли поліцейські, перевіряли документи, машину. Я був на такому адреналіні, що нічого не розумів, але стало трохи легше. Те, що нам вдалося виїхати — таки справжнє диво.
— Вам сниться Маріуполь?
— Поки ні. Думаю, мозок так витісняє спогади. Сни — це коли є час на аналіз. А я продовжую нести службу в Донецькій області. Де б я не був, я буду продовжувати це робити. Бо це моя земля...
Ситуація на полі бою створює можливість «покласти край війні» у 2025 році, — заявив Президент Володимир Зеленський під час саміту «Україна — Південно-Східна Європа», що відбувся у Хорватії 9 жовтня. Глава держави також повідомив, що у листопаді буде остаточно завершена робота над українською Формулою миру, де будуть прописані справедливі умови завершення війни.
Водночас Росія не демонструє готовності до переговорів. Й Україна начебто може пом'якшити свою позицію. Про це пише агенція Bloomberg з посиланням на власні джерела. У публікації йдеться, що Президент Зеленський лише публічно наполягає на незмінності Формули миру, але водночас начебто готовий визнати, що у війні має розпочатися ендшпіль [заключна стадія партії в шахах чи шашках, — Ред.].
У вітчизняному МЗС категорично заявили, що Україна не поступиться агресору за рахунок власного суверенітету та територіальної цілісності. То ж коли і на чиїх умовах можна очікувати мир? Про це Sestry запитали генерал-майора Збройних сил Австралії у відставці Міка Раяна.
Марина Степаненко: Володимир Зеленський заявив, що «ситуація на полі бою створює можливість покласти край війні у 2025 році». На вашу думку, які передумови має на увазі Президент? Як особисто ви оцінюєте ситуацію на полі бою зараз?
Мік Раян: Ми всі сподіваємося, що зможемо закінчити війну у 2025 році, але ситуація на полі бою зараз залежить від того, про яку ділянку ви говорите. На сході України все виглядає досить похмуро. Росіяни, схоже, продовжують просуватися вперед, навіть якщо їм це дуже дорого коштує — так само, як і Україні.
Ситуація на Курському напрямку зараз доволі статична. І хоча цей рейд є значним досягненням на полі бою, важко зрозуміти, які політичні чи стратегічні результати він дасть Україні, адже Путін не змінив свою стратегію
Він продовжує переслідувати максималістську мету — підпорядкувати собі Україну. Американці, на жаль, теж не змінили свою стратегію, не змінили свою політику щодо використання далекобійної зброї. А НАТО, схоже, просто продовжує дотримуватися свого гасла «стільки, скільки потрібно», що, на мою думку, не дуже допомагає Україні.
Тож наразі, щоб війна закінчилася у 2025 році за сприятливих для України умов, потрібні зміни в політиці США, зміни в ресурсах НАТО і Вашингтона, щоб вам надали більше обладнання, організували більше курсів з підготовки бійців, дали більше боєприпасів і дозволили використання далекобійних озброєнь.
Агенція Bloomberg з посиланням на джерела повідомляє, що українське керівництво начебто готове продемонструвати певну гнучкість задля завершення війни. Водночас нашою головною військовою метою залишається повернення усіх окупованих територій — заявили в МЗС. В теорії, як Україна може збалансувати — поєднати ці два завдання?
Врегулювання війни шляхом переговорів завжди вимагатиме певного компромісу з обох сторін. Але це не означає, що Україна повинна відмовитися від повернення всіх своїх територій, які зараз окуповані Росією на сході і півдні, включно з Кримом. Це може означати, що повернення цих земель відбуватиметься поетапно, а не одномоментно.
Тому я думаю, що ви можете поєднати і те, й інше. Питання буде лише в часовому проміжку, протягом якого це повернення відбуватиметься. І пам'ятайте, що ми також говоримо про частину російської Курської області, яку Київ намагатиметься обміняти на Донбас і Крим, щоб гарантувати, що вони врешті-решт повернуться до складу України, а громадяни, які проживають на цих територіях, звільняться від російського гніту.
Яку роль у цьому контексті може відіграти західна допомога?
Щоб переконати Путіна сісти за стіл переговорів, треба переконати його, що він не може перемогти.
Очільник Кремля має бути впевнений, що продовження війни становитиме більшу загрозу для Росії, але головним чином для нього самого, ніж продовження війни
І я думаю, що шлях до цього, по-перше, полягає в тому, щоб завдати більше поразок і знищити більше російських сил на полі бою. Це вимагатиме не лише важких зусиль з боку українських солдатів, але й набагато більше боєприпасів і обладнання від Заходу. Але це також вимагатиме продовження економічної допомоги українському уряду, продовження, якщо не посилення, економічних санкцій проти Росії і, зокрема, проти тих, хто допомагає РФ, незалежно від того, хто це може бути, — до Китаю включно. І це вимагатиме постійної дипломатії з боку Сполучених Штатів, європейських та азійських країн, які справедливо підтримують свободу України.
У листопаді Україна остаточно завершить роботу над формулою миру і опісля проведе Другий саміт миру. Чи буде там представлена РФ — наразі незрозуміло. Враховуючи це, чи наблизить цей захід нас до миру?
Хороше питання. Я думаю, що участь Росії буде ключовим фактором, який визначить, чи буде цей захід успішним, чи ні. Належить з'ясувати, чи зацікавлені росіяни в цьому. Мені здається, що Путін на даний момент відчуває, що він перебуває у найвигіднішому від початку війни становищі. І він не хотів би відмовлятися від цього, поставивши на кін здобутки останнього року. Адміністрація Зеленського, думаю, розуміє, що наразі Україна не має достатньо важелів, щоб змусити Росію до переговорів. А план перемоги, який вона сподівалася представити на зустрічі у німецькому Рамштайні, мав на меті проінформувати партнерів, яка підтримка необхідна для посилення тиску на Путіна.
Попри перенесення Рамштайну, Зеленський вже представив план перемоги США та найголовнішим європейським партнерам. Першим пунктом — є запрошення України до НАТО. Чи варто очікувати жвавіших обговорень щодо вступу та офіційного запрошення на саміті в Гаазі наступного року?
У НАТО чітко дали зрозуміти, що Україна врешті-решт стане повноцінним членом Альянсу. Незрозумілими залишаються часові рамки та умови, за яких це станеться. Поки що немає жодних доказів того, що НАТО буде швидко рухатися до цього.
Але за лаштунками можуть відбуватися речі, про які ми не знаємо
Звичайно, хотілося б сподіватися, що на наступному саміті НАТО буде набагато більше прогресу щодо умов і термінів вступу України до Альянсу. Але на даний момент незрозуміло, коли і як це може статися.
1 жовтня колишній прем'єр-міністр Нідерландів Марк Рютте став новим генсеком НАТО. Чи може його прихід на цю посаду посприяти пришвидшенню членства України?
Наразі не схоже на це. Новий генеральний секретар, швидше за все, є спадкоємцем, а не представником змін. Він дуже чітко заявив не лише про свою рішучу підтримку України, але й про свою готовність обговорювати ті жахливі речі, які вчиняє Росія. За нового генсекретаря НАТО, думаю, ми побачимо набагато більше спадкоємності, ніж будь-яких змін. І це позитивний, а не негативний сигнал.
Ви спостерігаєте за війною в Україні від початку повномасштабного вторгнення і навіть написали книгу «Війна за Україну: Стратегія та адаптація під вогнем». Які головні висновки зробили, аналізуючи хід бойових дій? Які позитивні та негативні тенденції в українському війську бачите зараз?
На різних рівнях засвоєні різні уроки, з яких ми вже можемо зробити висновки. На політичному і стратегічному рівнях дуже важливо мати хорошу, добре продуману стратегію щодо використання своїх військових сил, економічних та дипломатичних засоби для перемоги. У Росії не було хорошої стратегії, коли вона вступала в цю війну.
Зрозуміло, що Україна намагається розробити і реалізувати власну стратегію, але вона зав'язана на підтримці Заходу. І проблема полягає в тому, що ані США, ані НАТО, схоже, не мають власної переконливої або здійсненної стратегії, яка б виходила за рамки простої підтримки України. Ми ще не бачили стратегії Сполучених Штатів або Північноатлантичного альянсу, яка б передбачала, що Росія має програти, яка б визнавала, що програш Росії у цій війні, має бути частиною українського успіху.
І я думаю, що це справжня проблема, адже Сполучені Штати, зокрема, більше стурбовані тим, що Росія програє, ніж тим, що програє Україна. І це справжній стратегічний прорахунок
Другий важливий урок полягає в тому, що обидві країни — і Росія, і Україна — багато чому навчилися і багато в чому змінилися від початку війни. Те, як діють українські Сили оборони зараз, дуже відрізняється від того, як вони діяли в лютому 2022 року. Цьому посприяли різні технології, застосування безпілотників, українці тепер загартовані в боях. Ви залучили багато нових людей через численні втрати, яких зазнали. І це свідчить про те, що сучасні збройні сили повинні мати дуже ефективні процеси навчання і обміну досвідом, щоб вони могли постійно адаптуватись і постійно генерувати нові джерела переваги над своїм ворогом.
І хоча є багато інших уроків, останній, на якому я хотів би наголосити і який є дуже важливим, — це роль хорошого лідерства, яке продемонстрував президент Зеленський, особливо в перші місяці війни, коли він об'єднав Україну, а також об'єднав підтримку Заходу. Також це хороше лідерство на полі бою від командирів взводів і рот — до командирів батальйонів і бригад в Збройних силах. Це не піддається дискусії. Це є запорукою успіху і стане важливою частиною перемоги України.
А як щодо росіян? Путін оновив ядерну доктрину РФ і вивів на бойове чергування ракетний комплекс «Ярс», який може нести ядерну зброю. Як ви оцінюєте ці дії з боку Російської Федерації?
Насправді, не так вже й сильно змінилася російська доктрина. Просто Путін зробив із цього масштабну заяву. Таким чином він продовжує маніпулювати Адміністрацією США, яка закам'яніла від заяв Росії про її ядерний потенціал. При цьому зараз Вашингтон демонструє такий рівень ескалації риторики терору, якого ви не бачили від американських адміністрацій часів холодної війни, а тоді загроза ядерної війни була набагато, набагато вищою. В історії є безліч прикладів того, як наддержави вели війни, програвали їх і не застосовували ядерну зброю. США це спіткало і в Кореї, і у В'єтнамі, і в Афганістані. Росія теж програвала в Афганістані. Отже, ми самі себе загнали в кут — і Путін це зрозумів. Він використовує подібні заяви, щоб тероризувати президента Байдена та його радників і змусити їх не надавати Україні всієї підтримки, яку вони могли б надати.
Як Заходу вийти з цього кута, оповитого страхом перед ядерною війною?
Я думаю, що ми просто повинні розкрити блеф Путіна і дуже чітко заявити, що це не війна, спрямована на захоплення Росії чи усунення його від влади. Це війна за безпеку України та її повернення до кордонів 1991 року.
Захід мав би заявити, що зробить все, що в його силах, аби повернути територіальну цілісність та суверенітет Україні, включно з розгромом усіх російських сил на українській території
Це був би значний зсув, значний політичний і стратегічний зсув, який так необхідний, щоб не допустити перемогу Росії. У цьому полягає стратегічний імператив. Існує також моральний імператив: українці страждають і вмирають щодня, поки триває ця війна, і я думаю, що на нас лежить обов'язок зробити все можливе, щоб покласти край стражданням українців.
Ви вже згадували про відсутність дозволу союзників бити по території РФ далекобійною зброєю західного виробництва. Нам також постачається обмежена кількість ракет, здатних вразити російські військові об’єкти, розташовані далеко від українсько-російського кордону. Наразі ми можемо їх застосовувати лише для ударів по об’єктах на тимчасово окупованих територіях. Чому наші союзники непохитні у цьому питанні?
Я спершу відповім на другу частину запитання, яка стосується невеликої наданої кількості далекобійних ракет. Насправді це є наслідком обмежених запасів у західних арсеналах. Це дорога зброя, і зазвичай західні країни купують її не тисячами, а сотнями.
І деякі західні країни, зокрема США, Японія та Австралія, повинні думати про власні запаси на випадок, якщо Китай щось утне, а в найближчі кілька років це досить імовірно
Отже, щодо кількості — все більш менш прозоро і зрозуміло. Але з дозволами все трохи складніше. Дуже шкода, що США не дозволили Україні атакувати законні військові цілі в глибині Росії, звідки злітають бомбардувальники і винищувачі, які запускають бомби та ракети по українських цивільних і солдатах. Це не було б ескалацією з боку України, адже Росія робить те саме з перших днів війни. Отже, надання такого дозволу стало б простим надолуженням того, що Росія робить протягом вже майже трьох років.
Оскільки Європа орієнтується на США у цьому питанні, чи можна очікувати, що після американських виборів Україна все ж отримає ствердну відповідь?
Наразі важко сказати, що це станеться, але це не означає, що цього не станеться. І, очевидно, що ми б хотіли цього. Та, на жаль, ці дебати тривають вже так довго, що росіяни мали достатньо часу, щоб перемістити цінне військове обладнання, яке могло б стати мішенню. Ця затримка, яку ми спостерігаємо, дала росіянам місяці, щоб підготуватися до можливих майбутніх ударів західною далекобійною зброєю. І це насправді жахливо.
Водночас незалежно від того, кого оберуть у Сполучених Штатах, ви, ймовірно, станете свідками перегляду політики щодо України, Близького Сходу та Китаю після приходу нової адміністрації в січні. Це може зайняти тижні або місяці. І поки цей процес не завершиться, важко очікувати значних змін у політиці Сполучених Штатів, а отже, і в політиці НАТО щодо підтримки України.
Як, на вашу думку, результати виборів у США можуть вплинути на війну в Україні? Який кандидат здатен наблизити нас до миру і чому?
Адміністрації Камали Гарріс, схоже, будуть притаманні риси спадкоємності. Вона відкрито говорила про свою підтримку Україні та інших держав, які протистоять російській агресії і намагаються дати їй відсіч. А втім, ми не знаємо, чи зможе її адміністрація надати додаткову допомогу або змінити політику США задля поразки Росії в Україні.
З адміністрацією Дональда Трампа трохи складніше. Він та Джей Ді Венс [кандидат на посаду віце-президента від Республіканської партії. — Ред.] дуже відкрито висловлювали свій скептицизм щодо підтримки України.
На жаль, ви бачили, як Трамп у своїх коментарях під час зустрічі з президентом Володимиром Зеленським говорив про швидке завершення війни. Я не думаю, що це реалістично, адже ви маєте переконати Україну і Росію в дотриманні певних умов, і я не впевнений, що адміністрація Трампа зможе це зробити, але побачимо.
Тому я думаю, що за адміністрації Гарріс буде більше спадкоємності, а за адміністрації Трампа — більше невизначеності
Наостанок хочу з вами обговорити Курський рейд ЗСУ. Ви згадували цю операцію кілька разів впродовж інтерв’ю. А втім, хотілося б глибше її проаналізувати. Минули 2 місяці відколи розпочався наступ. На вашу думку, чи він себе виправдав?
По-перше, я думаю, що українські військові багато чому навчилися торік і застосували ці уроки під час Курської наступальної операції. Тож це було значне тактичне і бойове досягнення. Але тактичні досягнення нічого не варті, якщо вони не можуть втілитися у стратегічні та політичні успіхи.
На даному етапі кампанії ми не бачимо жодних значних стратегічних чи політичних переваг від операції в Курську. Звісно, потенційно ця територія може стати розмінною монетою, завдяки якій Київ поверне частину своїх земель. Але, зрештою, цей наступ не змусив Путіна вивести значні сили з України.
Очевидно, що він перекинув до Курщини деякі угруповання, але не з тих місць, де він досягає найбільшого прогресу. Окрім того, рейд ЗСУ не змусив Сполучені Штати переглянути свою підтримку або стратегію щодо України. Отже, найближчим часом ми не побачимо значних політичних чи стратегічних результатів української кампанії на Курському напрямку.
Титульне фото: LIBKOS/Associated Press/East News
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Підтримка Києва з боку Заходу слабшає, що зробить Путіна лише сильнішим у наступній війні, попереджає Пол Тейлор, старший науковий співробітник Центру європейської політики (ЦЄП), брюссельського аналітичного центру, що спеціалізується на питаннях Європейського Союзу, в газеті “The Guardian”.
За його словами, послаблення західної допомоги Україні, що перебуває в стані війни, пов'язане з цілою низкою причин, серед яких головну роль відіграють внутрішні справи ключових союзників Києва.
Америка: фактор Трампа, Путін і Близький Схід
Сполучені Штати вийшли на фінішну пряму передвиборчої кампанії. З одного боку, непередбачуваний Дональд Трамп — чим агресивніша його політична риторика, тим менша впевненість у результаті листопадового голосування. З іншого — Джо Байден, який наприкінці свого президентства уникає важливих зовнішньополітичних рішень, щоб не послабити шанси Камали Гарріс у боротьбі за президентське крісло. Він, очевидно, припускає, що надання Україні дозволу на нанесення удару вглиб Росії за допомогою американської техніки може підштовхнути Путіна до ескалації конфлікту (або шляхом перенесення війни в інші країни, або шляхом застосування тактичної ядерної зброї) — те, чим кампанія Трампа негайно скористалася б.
Що ще гірше, опір використанню українцями західних ракет в тилу російської армії поширюється і на ті європейські ракети, які містять американські компоненти. Саме з цієї причини Британія і Франція надали Україні ракети класу «повітря-земля» Storm Shadow і Scalp, але не дали Києву свободу дій щодо їх використання проти військ і логістики Путіна в глибині Росії.
До цього додається питання війни на Близькому Сході, яка загострюється з кожним днем, не лише відволікаючи увагу американців від України, але й спрямовуючи їхні величезні фінансові та військові ресурси на захист Ізраїлю від ракетних обстрілів з боку Хезболли та Ірану.
Європа: популісти в атаці, демократи в хаосі
А що з Європою? Франція застрягла в політичній та фінансовій кризі, а вплив її президента Емануеля Макрона — як в країні, так і в Європейському Союзі — значно послабився за останні місяці.
Не кращі справи і в Німеччині. Після успіхів націоналістичної «Альтернативи для Німеччини» та ліворадикального Альянсу Сари Вагенкнехт на регіональних виборах у Саксонії та Тюрингії, канцлер Олаф Шольц намагається зберегти згуртованість коаліційного уряду. За словами Тейлора, «зовсім не факт, що він зможе проіснувати до наступних загальних виборів у вересні 2025 року».
У цій ситуації додатковим приводом для занепокоєння влади в Києві є те, що німецькі популісти, які перемогли на виборах, мають відверто антиукраїнські настрої.
Втім, навіть якби вони не були такими, Шольц, скоріш за все, не робив би жодних рішучих кроків для покращення ситуації в Україні. Адже він давно і, на подив багатьох, рішуче виступає проти надання Києву ракетного комплексу «Таурус», який допоміг би його збройним силам ефективно завдавати ударів по лініях постачання Росії та знищувати її ракетні пускові установки. Відомо також, що Німеччина робить це тому, що вже давно занепокоєна потенційною російською відплатою.
У Великій Британії настрої набагато більш проукраїнські, але джерела проблем тут мають іншу природу. Правляча Лейбористська партія бореться з економічними проблемами, бюджетними обмеженнями, незадовільною роботою системи охорони здоров'я та погіршенням якості державних послуг.
Мляві європейські лідери і п'ята колона Москви
Не дивно, що настрій серед чиновників ЄС мінорний. Тим паче, що нерішучість у наданні Україні військової допомоги для прориву поєднується з небажанням ключових європейських держав поглиблювати військову інтеграцію (проти якої виступають праві та популісти від Лісабона до Варшави). До того ж, досить крихкі запаси боєприпасів західноєвропейських країн вже дуже виснажені, тоді як розширення європейської військової промисловості, як описано в стратегії Єврокомісії в галузі озброєнь, відбувається дуже повільно. (На це, до речі, суттєво вплинули політичні потрясіння, про які згадувалося раніше).
На іншому боці європейського політичного спектру спостерігається зростання російського впливу в таких країнах, як Австрія, Угорщина і Словаччина. Очільники цих країн останнім часом зробили низку жестів, які, з одного боку, свідчать про зростаючу ворожість до Європейського Союзу, а з іншого — про все більш неприховане очікування перемоги Путіна у війні проти України.
«План перемоги» без відлуння
Бенефіціаром цієї ситуації є, звичайно, Росія, яка повільно і безтурботно просувається на захід України, не переймаючись втратами — жахливими в останні місяці. Як пише Тейлор, «у вересні Москва захопила більше землі, ніж у будь-який інший місяць з березня 2022 року». Надії президента Володимира Зеленського на виступ на Генеральній Асамблеї ООН та зустрічі з Джо Байденом і Камалою Гарріс, яким він представив свій «План перемоги», схоже, не справдилися. Більше того, Захід, схоже, все більше переймається власними справами.
В інтерв'ю та промовах перед своїм відходом з посади Генерального секретаря НАТО Єнс Столтенберг нарікав на те, що перед російським вторгненням у 2022 році західні союзники не надали Україні достатньої кількості зброї, щоб стримати, або якщо не стримати, то принаймні ускладнити Путіну вторгнення до свого сусіда. З іншого боку, як зазначає Тейлор, Столтенберг не ставить під сумнів обережність Байдена і не є відкритим прихильником посилення здатності України атакувати за допомогою західного обладнання в глибині Російської Федерації.
Україна не може дозволити собі ще 30 місяців війни
Більш критично налаштований до адміністрації Байдена американський генерал у відставці Гордон «Скіп» Девіс, заступник генерального секретаря НАТО з питань оборонних інвестицій. «Виступаючи на панельній дискусії, організованій ЦЄП, Девіс стверджував, що Вашингтон переоцінив ризик ескалації війни з боку Путіна, що призвело до стратегії надання достатньої допомоги, щоб утримати Україну в боротьбі, але недостатньої, щоб дати їй можливість перемогти», — пише Тейлор.
При цьому генерал закликав Захід рішуче підтримати Україну, щоб вона могла схилити шальки терезів на свою користь
Микола Бєлєсков, старший аналітик Національного інституту стратегічних досліджень України, виступив на вищезгаданій панелі ще більш рішуче. Він попередив, що Україна не може дозволити собі ще 30 місяців такої руйнівної війни. Якщо західна підтримка не буде сильнішою, швидшою і тривалішою, перспектива перемоги Росії стає ймовірною.
Останній дзвінок для Заходу
На думку Тейлора, вибір, який стоїть перед Заходом, очевидний: або більш рішуча підтримка України, яка містить згоду на глибокі удари, або визнання того, що Путін, зміцнілий поразкою Києва, незабаром рушить далі — на Захід.
Третього шляху немає. Можливо, тоді єдиною надією для союзників України протверезіти — як вважає високопоставлений західний чиновник, якого цитує Тейлор — є «другий шок». Це може бути крах української оборони, друга Буча або перемога Трампа на виборах у листопаді.
«Будь-яка з цих подій була б катастрофічною для Києва», — оцінює Тейлор.
Тільки чи справді потрібна катастрофа, щоб демократичний світ нарешті прокинувся?
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.