Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Пані Зося стала мені бабусею, якої мені так бракувало»
Коли я вирішила їхати з України у березні 2022 року, ми з сином спочатку три дні добиралися до Польщі. Три складні дні блокпостів, кордонів і труднощів. Зупинилися у моєї подруги, але вона має двоє дітей, тому надовго до неї було не можна. І тут сусідка моєї подруги, пані Зося, сказала, що все вирішить...
Пані Зося — Zofia Pasnik. Фото з приватного архіву
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Пані Зосі 70+ років. Але енергії в ній стільки, що, здається, вона здатна знести пів світу заради своєї мети. Активна, усміхнена і водночас завжди рішуче налаштована. Кожне питання сприймає як виклик, і вже готова з ним справлятися. Їздить велосипедом на дачу до подруг, аби обговорити нові події. Пані Зося має не менш серйозну та допитливу кішку, яка сидить на підвіконні і за всіма спостерігає. Мабуть, щоб потім усе розповісти своїй власниці, аби вона була в курсі, коли сусідка прийшла додому і хто викинув оту червону обгортку від цукерки просто на землю.
Пані Зося усім у своєму житловому комплексі розповіла, що ми з України і потребуємо допомоги. І люди стали пропонувати якісь речі, гроші, продукти. Я відмовлялася. Тільки б знайти, де жити. Хоча насправді потрібне було все, просто незручно брати, та і дуже не хотілося відчувати себе безпомічною. За два дні наша пані Зося знайшла нам житло. Тимчасове. Поки ми підшукаємо постійне.
Наше тимчасове житло і квіти від пані Зосі
Ми були сусідками. Наші будинки стояли поруч, і пані Зося кожного ранку махала мені у вікно. І посміхалася. І я раділа цьому ритуалу. Це був мій рятівний острівець у той страшний і тривожний час.
Майже щодня вона приносила нам якусь свою страву. «Я приготувала пиріг. Мені багато не треба. Це вам». «Знаю, підлітки люблять картоплю фрі. От зробила твоєму синові». «А це мій рулетик. Скуштуйте». Мені вже дуже багато років ніхто не готував. Мама пішла у засвіти, коли мені було 10. Бабуся померла 5 років тому. До цього вона довго хворіла, не могла готувати. Тому їжа пані Зосі, приправлена щирістю і теплотою, була для мене особливо смачною.
Син питав: «А чому людина, яка нічого про нас не знає, нам допомагає?». І я відповідала, що є на світі люди, яким не байдужі людські долі
Ми прожили у квартирі, яку знайшла нам пані Зося, два місяці. І за цей час глибоко здружилися з нашою чудовою новою бабусею. Чаювали, розмовляли — я українською, вона польською. Якось знаходили спільну мову.
Коли ми виїжджали, вона дала мені гроші. Я спочатку відмовилась. Але виявилося, що пані Зося оформила допомогу за програмою 40+, яка передбачала виплату полякам, які прихистили у себе українців. І от все, що вона отримала, вона віддала нам. Сказала, що ці гроші нам допоможуть. Тоді я взяла. І ці гроші дійсно дуже допомогли.
Ми живемо у Кракові понад два роки. За цей час, у силу своєї професії, я познайомилася з багатьма людьми. Але пані Зося — єдина, яка стала нам дійсно близькою. Ми продовжуємо зустрічатися, їздимо в гості, чаюємо, розмовляємо — вона польською, я українською. Хоча тепер ми розуміємо одна одну набагато краще. Як рідні люди.
Так війна об’єднала людей різних національностей, віку, віросповідань і життєвого досвіду. Так війна показала, як нерідні по крові можуть стати рідними в душі.
Чимало людей у Європі втомилися від нашої війни і навіть від нас. Ставлення до українців місцями змінилося і в Польщі. Але пані Зося — це наша стабільність, адже завжди до нас добра, чуйна, відкрита і щиро рада нас бачити. Як бабуся, якої мені так бракує.
Фотографії з приватного архіву. Титульна ілюстрація @blancaindiart
Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Але паралелі між тими подіями і сьогоденням набагато глибші, і варто зупинитися, щоб їх розглянути. Симетрія між Німеччиною та Чехословаччиною у 1938 році та Росією та Україною у 2022 році вражає, і роздуми над цими подібностями можуть допомогти нам краще зрозуміти сьогодення. Як ніколи раніше, ми є в'язнями чуток, дезінформації й емоцій. Історія дозволяє принаймні спокійніше оцінити перспективи. Тож розгляньмо:
Гітлер заперечував легітимність чехословацької держави. Як канцлер Німеччини він систематично заперечував, що вона має право на існування. Хоча її лідери були обрані демократичним шляхом, він стверджував, що вони не мають права керувати. Оскільки населення країни розмовляло різними мовами, він стверджував, що не існує такого поняття, як громадяни Чехословаччини. Гітлер стверджував, що сама Чехословаччина була штучною, результатом історичного повороту, який ніколи не повинен був відбутися, — підсумком Першої світової війни. Він стверджував, що існування національної меншини дає йому право втручатися в чехословацьку політику. У травні 1938 року він наказав своїй армії готуватися до швидкого удару по Чехословаччині. Він також активізував свою агентуру всередині країни. 12 вересня Гітлер виголосив перед німцями запальну промову про цілком вигадане винищення німецької меншини в Чехословаччині. Ми знаємо, що було далі: Великобританія і Франція разом з Німеччиною й Італією вирішили в Мюнхені 30 вересня, що Чехословаччина повинна поступитися Німеччині критично важливими прикордонними територіями. Це були найбільш оборотоздатні частини країни. Чехословацькі лідери, незважаючи на те, що з ними не радилися, вирішили прийняти розділ своєї країни.
Британський прем'єр-міністр Невілл Чемберлен з німецьким міністром закордонних справ Йоахімом фон Ріббентропом у Мюнхені, 15 вересня 1938 року. Фото: ASSOCIATED PRESS/East News
Щоб побачити, де ми знаходимося зараз, було б корисно уявити, як все могло б піти за іншим сценарієм. Абзац, який не відповідає дійсності, виділений курсивом:
Чехословацькі лідери вирішили чинити опір. Хоча від президента Бенеша очікували, що він втече до іноземної столиці і сформує уряд у вигнанні, він залишився в Празі. Його позиція була сильнішою, ніж могло здатися. Хоча Чехословаччина була новою державою і маловідомою для європейських держав, вона була успішною демократією та індустріальною державою. Вона мала найкращу збройову промисловість у Європі, а низка укріплень покращила природний захист, який забезпечували гірські хребти на кордоні з Німеччиною. Хоча в столицях Європи мудрі голови очікували, що німці дійдуть до Праги за три дні, насправді Вермахт застряг у горах. Почалася Судетська війна.
Європейська громадська думка спрямувалась проти агресорів. Німеччина була змушена перекинути війська з інших регіонів, а потім мобілізувати ще більше солдатів. У розпал війни з непевним результатом це було непопулярно. Побачивши успіх чехословацького опору, британці та французи почали надавати допомогу, спочатку фінансову, а потім і військову. Американці допомогли британцям допомогти чехословакам. Франція знову окупувала території, які вона дозволила забрати Німеччині кількома роками раніше. Через рік після початку так званої Судетської війни Гітлер вирішив, що йому потрібна швидка перемога, щоб убезпечити своє внутрішнє становище і залякати європейські держави. Під прикриттям чергової мобілізації він віддав наказ про вторгнення на балтійські території Польщі. Але йому не вдалося зберегти операцію в таємниці. Німці почали протестувати. Поляки встигли відвести війська від свого східного кордону. Гітлер був змушений відкликати операцію. Тим часом чехословаки скористалися хаосом, щоб провести низку десантних операцій у тилу німців. Німці вийшли на вулиці з вимогою миру. Судетська війна закінчилася.
Так, ми не можемо сказати напевно, що могло б статися. Але якби Чехословаччина чинила опір, ми можемо бути цілком впевнені, що Другої світової війни, — принаймні такої, яка почалася у вересні 1939 року, — не було б.
Війна проти Чехословаччини в 1938 році була б дуже важкою для німців. Гітлер не блефував, але його армія не була готова. Розділ Чехословаччини без бою значно полегшив йому завдання. Коли Німеччина вторглася до Польщі у вересні 1939 року, вона використовувала неушкоджені чехословацькі танки та інше чехословацьке озброєння. А також контролювала чехословацькі економічні та людські ресурси. Якби Чехословаччина чинила опір, цього б не сталося. Навіть якщо припустити, що Чехословаччина зрештою була б розгромлена Німеччиною, Німеччина не змогла б так швидко напасти на Польщу. Крім того, коли Німеччина вторглася до Польщі у вересні 1939 року, вона покладалася на союз з Радянським Союзом, укладений у серпні того ж року в угодах, відомих як пакт Молотова-Ріббентропа. Якби Чехословаччина чинила опір, Радянському Союзу було б набагато важче обрати таку активну форму умиротворення нацистів. Неясно, чи наважилася б Німеччина взагалі вторгнутися в Польщу без підтримки СРСР.
Тож видається логічним припустити, що Німеччина була б як мінімум загальмована і позбавлена престижу та впевненості в собі, які з'явилися після блискавичних перемог над Польщею в 1939 році, а потім над Францією в 1940 році. Опір Чехословаччини зробив би умиротворення Гітлера, яке до того часу було основним напрямком європейської політики, майже неможливим.
Тепер давайте розглянемо деякі глибші подібності між 1938 і 2022 роками. Збіг двох зустрічей у Мюнхені є частиною двох довших історій, до жаху схожих між собою.
Путін заперечував легітимність української держави. Хоча її лідери були демократично обрані, він стверджував, що вони не мають права керувати. Оскільки український народ говорив різними мовами, він стверджував, що не існує такого поняття, як громадяни України. Путін стверджував, що сама Україна є штучною, результатом історичного повороту, який ніколи не повинен був статися, — розпаду Радянського Союзу. Він стверджував, що існування національних меншин дає йому право втручатися в політику України. У якийсь момент 2021 року він наказав своїй армії підготуватися до швидкого удару по Україні. Він також активував своїх агентів усередині країни. У низці промов у грудні того ж року Путін надав привід для майбутнього вторгнення в Україну.
Тут хронологія подій повертається в інший бік. На початку 2022 року сталося те, чого мало хто очікував за межами України.
Українські лідери вирішили чинити опір. Хоча загалом очікувалося, що президент Зеленський втече до іноземної столиці і сформує уряд у вигнанні, він залишився в Києві. Його позиція була сильнішою, ніж могло здатися. Хоча це була нова держава і маловідома європейським державам, Україна була демократичною та індустріальною державою. Вона мала одну з найкращих оборонних промисловостей в Європі, а її командування мало план, як дозволити російським військам проникнути в Україну, щоб потім оточити і знищити їх. Хоча мудрі голови в Москві та Вашингтоні очікували, що росіяни дійдуть до Києва за три дні, насправді росіяни зазнали поразки під Харковом і Києвом, хоча й здобули значні успіхи на південному сході. До кінця 2022 року Україна повернула собі близько половини територій, які Росія захопила в перші тижні війни. Європейська громадська думка розвернулася проти агресорів. Умиротворення Росії стало складним. Росія була змушена перекинути війська з інших регіонів, а потім звернутися по допомогу до Китаю, Ірану та Північної Кореї.
Цього разу без курсиву: саме так все і сталося. І ці події дають нам відчуття того, що ми можемо втратити.
Через три роки результат війни залишається невизначеним. Безсумнівним є те, що не розпочалася більш масштабна війна.
Україна знищила значну частину російських збройних сил і відвела російські війська від кордонів НАТО. З певною допомогою союзників вона, по суті, виконує всю місію НАТО власними збройними силами і без членства в НАТО. Непрямим, але значущим чином Україна сприяла падінню Асада в Сирії, відволікаючи російські військово-повітряні сили та інші війська
Своїм опором Україна також зробила менш імовірними інші агресивні війни. Хоча це залишилося майже непоміченим, українці також стримали розповсюдження ядерної зброї. Росія використовувала ядерні блефи протягом усієї війни. Ігноруючи їх і чинячи опір звичайному вторгненню за допомогою звичайних засобів, Україна продемонструвала світові, що ядерна зброя не потрібна для того, щоб протистояти ядерній державі. Це, як і багато іншого, залежало від подальшої здатності України воювати.
Хоча ніколи не можна бути впевненим, куди саме веде той чи інший контрфактичний приклад, події в Чехословаччині в 1938 році допомагають прояснити ставки війни в Україні. У першому випадку хронологія призвела до світової війни, оскільки непотрібні поступки Гітлеру створили можливості, яких він не мав би в іншому випадку. Чехословаки, звісно, не були головними винуватцями. Якби Британія і Франція не приєдналися до Італії і Німеччини в Мюнхенській угоді, Чехословаччині було б набагато легше чинити опір. На мою думку, Чехословаччина все одно могла б це зробити, і таким чином запобігти світовій війні. Але важливо розуміти, що великі держави також несуть відповідальність.
Якби Чехословаччина діяла, щоб запобігти світовій війні, навряд чи чи чиясь уява зайшла б так далеко. Навряд чи хтось подякував би чехословакам за те, що вони запобігли тому, чого не сталося. Історія натомість записала б Судетську війну, або Центральноєвропейську війну, або щось подібне. Про це варто пам'ятати.
Ми не цінуємо того, чому запобігли українці. Нам бракує уяви, або, можливо, великодушності, щоб побачити тут і наші власні інтереси
Ніхто у верхах Маск-Трамп, гадаю, не замислюється над тим, що сталося б, якби Україна не чинила опору, або що станеться, якщо американська політика унеможливить цей опір. З якихось причин більшість високопосадовців в адміністрації Трампа зайняли позицію, яка нагадує російський погляд на війну. Але Росія може перемогти, лише якщо її умиротворити, тобто допомогти їй. Через три роки американці, здається, поспішають до Мюнхена, щоб заспокоїти агресора. (За винятком держсекретаря Марко Рубіо, літак якого, як повідомляється, мав технічну несправність).
Один зі способів розглянути поточний стан подій полягає в наступному: українці тримають нас у своєрідному підвішеному 1938 році. 1938 році, який триває вже три роки. 1938 рік був далеким від ідеалу, але він був набагато кращим, ніж 1939 рік і світова війна. Своїм опором, по суті, самотужки українці створили часову лінію, якої інакше не існувало б. Решта з нас хоч і живе в цьому часі, мало чим на нього заслужила.
Якими б не були інші мотиви адміністрації Трампа в умиротворенні Росії, цей брак вдячності є одним з них.
Сам Трамп, його віцепрезидент, людина, яка має владу (Маск) і їхнє оточення загалом схильні ставитися до України як до певного подразника — тобто як до проблеми, а не як до рішення. Вони дуже далекі від розуміння того, що Україна стримує хаос і війну далеко за межами своїх кордонів. Або, можливо, вони звинувачують Україну саме в цьому досягненні, тому що хочуть війни і хаосу
Як би там не було, політика Трампа, принаймні в останні кілька днів, була гонкою на умиротворення. Він намагався зробити нормою розмову з Путіним. Його адміністрація публічно заявила, що має робити Україна. І знову ж таки, якими б не були мотиви, операційна логіка полягає в умиротворенні: надання землі агресору, зменшення суверенітету країни, на яку напали.
Історія може допомогти нам запам'ятати певні закономірності причинно-наслідкових зв'язків. Вона також може, що, можливо, важливіше, нагадати нам, що багато речей є можливими, включно з тими, які, на краще чи на гірше, насправді не відбулися. Від рішень кількох людей у критичний момент може залежати перехід одного ланцюга подій в інший.
Будь-яка іронія буде втрачена для американських і російських переговорників у Мюнхені. Російських дипломатів навчили вірити, що 1938 рік був спрямований проти Радянського Союзу, а отже, що саме вони були справжніми жертвами — а це, в принципі, і є путінською інтерпретацією історії в цілому. Люди, які інструктували американську команду, навряд чи знають, що сталося в Мюнхені у вересні 1938 року, як це не сумно констатувати.
Але не потрібна ні іронія, ні навіть історія, щоб побачити логічну проблему умиротворення Путіна зараз.
Росія є агресором. Росія відкрито заявляє, що її цілі у війні виходять далеко за межі того, чого вона досягла зараз. Росія зацікавлена в паузі у війні, тому що її справи йдуть погано, і тому що її лідери небезпідставно вважають, що припинення вогню покладе край підтримці України з боку США, відволіче європейців і ускладнить Україні мобілізацію населення і ресурсів для подальшого російського удару. Росія також зацікавлена в тому, щоб американські лідери нібито надали їй українську територію, зокрема ту, яку вона навіть не окупує. Це створює прецедент того, що міжнародне право не має значення і/або що Україна не є легітимною державою, захищеною таким правом.
Умиротворення Росії, якщо воно призведе до її перемоги зараз чи пізніше, цілком може створити умови для світової війни. Росія, яка знищить Україну фактично за американської допомоги, буде зовсім іншою країною. Українські ресурси, як і ресурси Чехословаччини в 1938 році, здатні зробити з агресора набагато сильнішу силу
Це незручний момент, але його треба враховувати. Україна має найкращу армію в Європі і найбільш загартовану в боях. Це єдина країна на Заході, яка вела велику війну в цьому десятилітті. Вона впроваджує інновації швидше, ніж інші можуть скопіювати. Все це — і сільське господарство, і корисні копалини, і порти — може бути втрачено Росією. І тоді, звичайно, через деякий час Європа зіткнеться з набагато потужнішою країною, створеною для війни, з лідерами, які вірять, що війна працює.
Перемога Росії, особливо за сприяння американської дипломатії, відкриває світ не лише для подальшої російської агресії в Європі, але й для загарбницьких війн скрізь. Вона також майже напевно означає поширення ядерної зброї, оскільки майбутні агресори і ті, хто їх боїться, засвоять урок, що ядерна зброя необхідна.
Російсько-українська війна жахлива, і вона повинна бути припинена. Але умиротворення — це очевидний короткий шлях, який веде до більш тривалого і кривавого конфлікту. Було б не так складно, принаймні в нормальних умовах, застосувати американську силу, щоб покласти край війні Росії в Україні. Логіка проста: ускладнити ситуацію для Росії і полегшити її для України.
Зараз американська політика є протилежною.
Маск-Трамп ускладнює українцям завдання утримати нас у нашому розширеному 1938 році. Звичайно, це не означає, що американська політика буде послідовною, не кажучи вже про успіх. Війна фактично не може бути зупинена без участі України та Європи. Прагнення швидкого врегулювання, найімовірніше, призведе до несподіваних наслідків, на які американцям, найімовірніше, не вистачить терпіння. Прагнення до швидкої угоди призводить до поспіху, який випускає з поля зору важливі аспекти проблеми.
Враховуючи загальний рівень проблем у федеральному уряді, важко уявити, що американці дуже добре підготувалися до цих зустрічей — натомість росіяни будуть готові. Американці не можуть підняти в повітря офіційні літаки. Чиновники нижчого рангу зараз намагаються кваліфікувати більш радикальні поступки, на які Трамп, його міністри оборони і держсекретар пішли публічно.
Але як би там не було, першим американським кроком за президентства Маска-Трампа стало схвалення умиротворення. Свідомо чи ні — я не беруся стверджувати — цей вибір підштовхує нас на крок до 1939 року.
Колишню модель можна сміливо назвати прикладом того, що таке дружина впливового і багатого чоловіка. Ідеальна укладка, висока шпилька і колекція сумок Birkin. Не дивно, що щойно стало зрозуміло, що Дональд Трамп повернеться до Вашингтону удруге, численні коментатори як усі винесли вердикт. Тепер саме американка формуватиме стиль на роки.
Попри модельне минуле і розкішні оголені фотосесії у Sports Illustrated Swimsuit Issue і British GQ, Меланію важко назвати просто гарною лялечкою
Двічі перша леді. Фото: AP/EAST NEWS
Хоча за модельне минуле словенці дорікали не раз. У розпал президентської кампанії британський таблоїд умудрився випустити статтю, що, мовляв, місіс Трамп була ескортницею. Але обурена Меланія подала до суду, домоглась офіційного вибачення і отримала компенсацію приблизно у три мільйони доларів.
Можна списати подібні вкиди на банальну людську заздрість. Бо, як виявилось, пані Трамп зовсім нетовариська. Навіть на весіллі не мала традиційних подружок нареченої. І по-справжньому близька лише з батьками та сестрою.
— Меланія була однією з найуспішніших моделей, і вона робила багато фотосесій, у тому числі, для обкладинок і великих журналів. Це було фото, зроблене для європейського журналу до того, як я познайомився з нею. В Європі такі фотографії дуже модні та поширені, — виступив Трамп на захист дружини після звинувачення у легковажності.
І справді, це цнотливі американські журналісти не бачили реаліті-шоу за участю принцеси Софії Шведської. Колишня модель чоловічих журналів, чиї плакати мав у кабіні кожен далекобійник, стала чудовою дружиною принца Карла-Філіппа та мамою чотирьох янголяток.
Меланія і Дональд вперше зустрілися 1998 року в Нью-Йорку на вечірці після тижня моди. На вечірку тоді ще майбутній президент США прийшов не сам, а з парою — 25-річною мільйонеркою, спадкоємицею косметичного бренду Селіною Мідельфарт. Щойно білявка модельної зовнішності пішла попудрити носика, Трамп наткнувся біля бару з прекрасною шатенкою. Між ними спалахнула іскра, і Трамп попросив телефон дівчини. Але хитра модель сказала, що сама йому зателефонує — і Дональд віддав усі свої контакти.
Меланія Трамп була на обкладинці Vogueу 2005 році
За кілька років Меланія у весільному вбранні від Джона Гальяно позувала для обкладинки Vogue, і це був один із найбільш успішних номерів глянцю. Багато хто хотів би бачити вишукану і сильну дружину Трампа на обкладинці знову. Але на заваді стали політичні погляди одіозної редакторки Анни Вінтур — вона навідріз відмовлялась зробити кавер саме з дружиною Трампа увесь перший термін і після. Хоча у Мішель Обами було цілих три обкладинки, у Джил Байден — дві. А Камала Гарріс була частим гостем статей про сильних жінок. Меланії за вісім останніх років запропонували лише сторінку у розвороті. На це норовлива перша леді чемно відмовилась і сказала, що в неї багато часу.
Щоправда, кажуть, що після свіжого випуску глянцю Hello керівництво видавництва Conde Nast, якому належить Vogue, має намір «дружити» з Дональдом Трампом, тож не виключено, що Анні Вінтур доведеться поступитися своїми принципами щодо Меланії. І піти на компроміс попри те, що перша леді може відповісти холодне «ні».
У своєму інтерв'ю Піту Гегсету (нинішній міністр оборони США. — Авт.) у 2020 році на Fox News пані Трамп сказала, що Vogue був дуже упереджений до неї. А Гегсет взагалі підмітив, що Вінтур ненавидить республіканців — і тому таких обкладинок не мали Лора та Барбара — дружини двох Бушів.
Тож Анна Вінтур зараз має вибрати, що їй дорожче — ліві погляди чи офіційний кінець повістці «різноманіття та толерантності» з появою там Меланії
Тим паче офіційна фотографка першої леді Реджін Маго уже повідомила, який образ першої леді нестиме в маси дружина Трампа на другий термін:
— Вона завжди на правильному місці. Вона завжди позаду свого чоловіка. Він у світлі, а їй світло не потрібно. Вона — дуже хороший номер два. Завжди спершу йде її чоловік, і мені це до вподоби, в неї міцні сімейні цінності, бути хорошою дружиною і дбати про те, щоби всі були щасливі.
Меланія Трамп у тіні свого чоловіка. Фото: BRENDAN SMIALOWSKI/AFP/East News
Меланія Трамп — жінка, яка далеко не про гарне вбрання і бренди. Під час першого терміну її син Беррон став об'єктом критики агресивних прихильників Гілларі Клінтон. Десятирічний хлопчик відверто нудьгував на державних заходах і шукав, чим би розважитись, але ці кадри множились прихильниками демократів по соцмережах. Із підписом: «подивіться, молодший син Трампа — аутист»!
Саме тоді Меланія почала кампанію Be Best, націлену на допомогу дітям і боротьбу з кібербулінгом. А ще відмовилась від переїзду до Білого дому, аби дитина могла комфортно відвідувати приватну школу та гуртки у Нью-Йорку. За іронією долі, Беррон виріс у двохметрового красеня і спортсмена. І колишні критики тепер гуглять, де можна зустріти спадкоємця Трампа. Та підозрюють, що колись він теж буде балотуватись у президенти.
Подружжя Трамп та їхній син Беррон. Фото: JIM WATSON/AFP/East News
Меланія Трамп — третя дружина Трампа, яка брала чоловіка уже з 4 спадкоємцями. Тож не дивно, що напередодні кампанії-2024 перша леді вирішила переглянути умови шлюбного договору. Видання Page Six повідомляло, що оновлені умови стосуються фінансів і майна та спрямовані на збільшення трастового фонду, створеного для єдиного сина пари — 17-річного Беррона. Крім того, у світлі величезної кількості позовів проти Трампа і розслідувань його діяльності Меланія вирішила перестрахуватися, аби у нащадка були всі умови для якісної освіти та кар'єри.
Чи є це цинічно та матерільно? Абсолютно ні, враховуючи, що пані Трамп має найдовший шлюб з чоловіком, є арбітром між його численними дітьми та внуками та виконує функції першої леді дуже достойно. Це такий рівень відповідальності та ризиків, коли кожна жінка зробила би так само.
Тим паче сам Трамп неодноразово підкреслював, що його Меланія — це найулюбленіша дружина з усіх трьох. Тож це логічний компроміс між подружжям
Люди з оточення президентської пари кажуть, що коли на орбіті присутня Меланія, Дональд менш імпульсивний у спілкуванні. І що важливо, менше постить у соціальних мережах. Ще у 2018 році Меланія Трамп заявляла, що вона не завжди погоджується з тим, що її чоловік пише у Twitter. І навіть радить йому сховати телефон.
— Я не завжди згодна з тим, що він твітить, і я йому кажу це, я даю йому свою чесну думку і чесну пораду, — заявила Трамп у ході турне Африкою, своєї першої сольної поїздки в ролі першої леді. — Іноді він слухає, а іноді — ні.
— У мене є власний голос і мої думки, і для мене дуже важливо висловити те, що я відчуваю, — додала вона виданню The Hill
Меланія сильно виросла як самостійна фігура — її інтерв'ю більш продумані, меседжі чіткі, все більше видно характер дуже непростої штучки. Тому голоси, що «she is by far the classiest first lady we have seen in decades» (з англійської «вона, безумовно, найстильніша перша леді, яку ми бачили за останні десятиліття»), все гучніше звучать навіть від тих, хто голосував за Обаму та Байдена.
Перша леді Меланія Трамп під час інавгурації. Вашингтон, 20 січня 2025 року. Фото: DOUG MILLS/The New York Times Agency/East News
Коротше кажучи, Трамп зробив правильний вибір, коли віддав свою візитку на вечірці у 1998 році саме Меланії. Такої першої леді у Білому домі ще не було.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
— До лютого 2022 року я ніколи не стикалась з волонтерством, — розповідає Sestry Ірина Разін. — У Берліні я вже 8 років. Переїхала разом з колишнім чоловіком-програмістом. Коли ми вирішили спробувати себе в іншій країні, чоловік пройшов безліч співбесід у фірмах по всьому світу, і Берлін відреагував найшвидше. Я приєдналась до нього за візою по возз’єднанню сім’ї. Ми були молоді, хотіли побачити світ, вивчити нові мови — це була для нас велика пригода.
— Якими були ваші перші кроки в чужій країні?
— Я — музикантка й художниця, професійно позиціонувала себе як оперна співачка, адже маю вищу освіту вокалістки. Ще до переїзду я стала шукати можливості: подавалась на навчання в різні академії, знайшла ком’юніті оперних співаків, викладача вокалу й концертмейстера. Їхала вже з чітким планом.
На сцені
— Чи скоро вдалося знайти роботу в новій країні?
— Це зайняло багато часу. Був навіть момент, коли я хотіла здатися, бо вкладала величезні зусилля й кошти, а результатів майже не було. Оперна професія дуже конкурентна. Я навчалась в академіях, продовжувала брати участь в конкурсах, брала уроки у викладачів і проходила численні прослуховування. Але навіть талановитим вокалістам тут не завжди щастить.
Одного разу, під час навчання в Berlin Opera Academy, нам сказали: «Ви — як велика коробка цукерок, кожна з яких зроблена за особливим рецептом. Ручна робота, ексклюзив. Але агенти бачать перед собою безліч таких коробок. І обирають за настроєм, смаком, інколи — навмання. Тож пощастить не всім».
— Як долали виклики?
— Просто продовжувала працювати. З часом мене стали запрошувати на виступи, хоча здебільшого це були неоплачувані, або погано оплачувані проєкти. Тоді я могла собі це дозволити завдяки фінансовій підтримці колишнього чоловіка. А згодом зʼявились непогані пропозиції від різних хорових колективів. Також я відкрила для себе другу професію — почала ілюструвати дитячі книжки й навчати живопису, що стало заробітком і важливою частиною мого життя.
— Чи були у вас моменти відчаю? Що стало поштовхом для трансформації співачки в ілюстраторку?
— Мені доводилось вчити німецьку, покращувати англійську, брати участь у прослуховуваннях. Але після численних відмов агентів, які позитивно відгукувались про мою техніку і гру, але нікуди не запрошували, у мене настала криза. Зрештою я просто замкнулася вдома.
І саме в цей час до мене звернулась подруга, яка написала збірку віршів і хотіла видати її, але мала на ілюстратора лише 500 доларів. Мало хто з професійних художників погодився б на таку суму. Я завжди любила малювати, закінчила художню школу, тож вона спитала, чи не хочу я спробувати. У мене саме лежав графічний планшет — подарунок, яким я майже не користувалася. Я погодилась, і це стало для мене справжньою терапією.
Через рік книжка побачила світ, і я стала розвивати свій акаунт в Instagram, куди викладала ілюстрації. Вони були далекі від досконалості, однак, люди почали замовляти малюнки.
Коли була пандемія ковіду і всі музичні контракти було скасовано, я взялася за навчання, вдосконалювала техніку ілюстрації й отримала ще більше замовлень. Відтоді проілюструвала кілька книжок, зокрема «Мама для Пеппі» німецької авторки Melanie Langhoff — дуже важливу для мене історію про всиновлення. Це неймовірно важлива тема, яка особисто для мене стає дедалі актуальнішою. Я сама мрію про усиновлення.
У вересні минулого року ми розлучилися з чоловіком, і це стало для мене великою травмою. Ми не разом, але бажання мати дітей залишилось. А в Україні зараз багато малюків залишилися без батьків. Дитячі будинки переповнені, хоча, на жаль, усиновлення з-за кордону наразі закрите. Тож, можливо, перший крок — це повернення додому, а далі вже спроба здійснити цю мрію.
Війна перевернула все
— А потім настав лютий 2022 року…
— 24 лютого я прокинулася, коли світ вже кілька годин був у війні.
Відчуття холоду, яке з’явилося тоді, не полишало мене місяцями. Здавалось, я не відігріюсь ніколи
Війна перевернула все. Мій чоловік поїхав провідати батьків в Україну, хоча я його відмовляла. Він запевняв, що все буде добре. Я завжди давала йому максимум свободи, тому й цього разу не зупинила. Мені було дуже за нього тривожно.
Зрештою він пішов на фронт. Мій колишній чоловік — доброволець і розвідник. Він був у Соледарі, супроводжував контрнаступ на Херсон, працював у Дніпрі й Запоріжжі. Наша перша зустріч під час війни відбулася за 100 кілометрів від фронту. Там я вперше почула тривогу. Ми були разом десять років, і я б чекала його вічно. Але він повернувся до напів цивільного життя й обрав жити без мене.
— Може, він хотів, щоб ви повернулися в Україну?
— Ми говорили про це, йому це не потрібно. Я не мала можливості повернутись в Україну одразу (квартира в кредит, коти, друзі-біженці, які на той момент жили у мене вдома, а зараз народили дитину), а далі все сталося дуже швидко. Мені навіть не дали можливості спробувати врятувати нашу сім’ю.
— Що ви зробили, коли дізналися про війну в Україні?
— У мене була реакція «біжи» — не могла сидіти на місці. Знайомі писали: «Хапай українську символіку й біжи на демонстрації!»
Я кинулась збирати речі, шукати зарядки й термоси. В метро бачила, як люди продовжували жити звичним життям: їхали на роботу, пили каву, сварилися через велосипеди. А я стояла і думала: «Вони ще не знають, що просто зараз бомблять столицю України».
Це розщеплення реальності страшенно руйнувало. Відчуття сорому стало постійним — ти п’єш каву і їси круасан, а в Україні люди сплять у метро
Коли демонстрації припинилися, я стала шукати нові способи допомогти Україні. Звернулася до Андрія Іліна, одного із активістів Берліну, оскільки отримувала від знайомих безліч повідомлень про допомогу: хтось міг дістати медикаменти, хтось шукав можливість передати зібрану гуманітарку… Андрій відповів: «Таких повідомлень у мене сотні. Те, що мені насправді потрібно — це помічник, аби всі їх опрацювати».
На підлозі за фіранками
— І ви почали працювати у волонтерському штабі?
— Так, я майже там жила, а моя квартира стала прихистком для біженців. Подруга з панічними атаками, люди, які шукали ночівлю по дорозі до місця постійного притулку — вони плакали, шукали підтримки.
Коли до Берліна почали приїжджати біженці, я зрозуміла: треба бути сильною не тільки для себе, а й для них
У волонтерському штабі було важко — психологічний тиск, сльози, весь час кризи, через що багато волонтерів не витримували. Приходили й швидко зникали, залишалися одиниці.
— А хто були ці волонтери? Українці чи німці теж брали участь?
— 90% — українці. Спочатку штаб знаходився в університеті біля Бранденбурзьких воріт. Нам виділили перший поверх і підвал для сортування гуманітарки. Там зібралися всі активісти Берліну. Були організації, наприклад, «Ukraine Hilfe Berlin e.V.», які працювали ще з 2014 року. Вони допомагали дітям на сході України, проводили для них творчі воркшопи та збирали гуманітарну допомогу.
Після повномасштабного вторгнення все перетворилося на хаос. Структури не було. Вчора хтось відповідав за медицину, а сьогодні лежав удома з істерикою, бо не витримав. Мені просто віддали ноутбук і телефони: «Розгрібай повідомлення». Дзвінки не припинялися, інтернет ловив лише біля вікна. Я сиділа на підлозі за фіранками, їжі в штабі не було.
Памʼятаю, як через 5-6 годин такої роботи із-за фіранок з’явилася рука — Андрій просто підсунув мені суп у пластиковому стаканчику, подивився, чи я жива, і зник
Спочатку допомагали й німці, але багато хто змушений був повернутись до своєї роботи — всі сподівалися, що війна скоро закінчиться. Зрештою невелика група волонтерів відділилась в окрему команду при церковному фонді Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V.
— Ви його створили чи доєдналися?
— Це фонд, заснований українською православною церквою в Берліні. В Німеччині будь-яка організація, навіть волонтерська, навіть церковна, має бути офіційно зареєстрована, мати бухгалтерію і постійно звітувати про свою діяльність. На заснування окремого фонду пішли б місяці, тому волонтери стали частиною Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V. Співпрацюємо дотепер. Усі в Берліні знають нас просто як «церкву».
Оскільки людей було мало, у фонді мені довелось бути і секретарем, і бухгалтеркою, і дизайнером. Жменька людей, але ми стали справжньою сім’єю. Були моменти, коли здавалося, що ненавиділи одне одного, йшли з фонду та… поверталися.
Багато команд, що зібрались тоді, в лютому 2022, припинили існування. А ми вижили
Волонтерство має давати віддачу
— Розкажіть про ваші благодійні проєкти.
— Ми запустили гастрономічний проєкт Küche UA Berlin з продажу української їжі за донати. Він існує вже другий рік. Нещодавно на фестивалі українського Різдва в Берліні зібрали шість тисяч євро, щоб купити меблі для притулку в Дніпрі, який опікується сімʼями, евакуйованими з прифронтових областей.
Я не отримую соціальну допомогу, я не біженка, мені щороку потрібно доводити, що саме я роблю в цій країні. Тож суто волонтерити, як раніше, весь час я не можу. Після розлучення поготів.
Але страшні зміни життя дозволили мені зосередитись і здійснити давню мрію — відкрити власний артпростір.
Разом з тим з’явилося багато музичних проєктів. Один із важливих — «Stimmen der Ukraine» («Голоси України»). Його заснували німецькі актори Jan Uplegger та Mareile Metzner. Вони читають українських класиків у німецьких перекладах: Шевченка, Забужко, Жадана, Франка. А тріо українських вокалісток із супроводом фортепіано чи електрогітари, доповнюють виступ. Спочатку це був благодійний проєкт, а тепер Ян знайшов гранти, і на 2025 рік заплановано 15 виступів.
— Німцям це цікаво?
— Дуже. Вони слухають не лише уривки з класики й музику, а й наші історії війни. Одна солістка евакуювалася під обстрілами з малою дитиною, інша — з племінником. Ці розповіді зачіпають німців за живе.
— Хто у вас займається написанням грантових заявок?
— У фонді немає такої людини, тож вирішила спробувати сама. Подала заявку на грант «Durсhstarten» для групи дітей-біженців, з якими працюю. Вони неймовірно талановиті, і хочеться дати їм більше — закупити матеріали, організувати виставку з їхніми рефлексіями про самоідентифікацію: хто вони зараз, коли інтегруються в німецьке суспільство? Також хочу розповідати про українську культуру — навіть про маловідомі речі, як-от чумацькі ікони на сушеній рибі. Важливо, щоб діти не тільки вивчали історію Німеччини, а й спілкувалися українською і створювали українське.
— Як ви справляєтеся з вигоранням?
— Я — тривожниця, а тривожники завжди надактивні. Інколи люди навіть питають: «Чи можна тебе якось трохи “вимкнути”?» Але навчилась нарешті балансувати, делегувати завдання, казати «ні». Після Українського різдвяного фестивалю отримала багато пропозицій: «Давайте тут організуємо, там проведемо…» Раніше б погодилася на все й вигоріла. Зараз аналізую: що це дасть фонду? Чи варто витрачати час і ресурси?
Волонтерство має приносити віддачу — збір донатів, нові контакти, розповіді про фонд. Я зрозуміла, що потрібно бути прагматичною і організованою, щоб не вигоріти й залишатися ефективною
— На ваші фестивалі та концерти приходить багато людей?
— Так, досить багато. Якщо говорити про останній захід — Фестиваль Українського Різдва — тут ми більше орієнтувалися на українців. Але центральною подією заходу я зробила виставку про українське Різдво двома мовами. У Німеччині є Adventszeit — час очікування Різдва, що триває близько місяця. Вони створюють особливу атмосферу: тиждень за тижнем запалюють свічки у вінку, відкривають віконця адвент-календаря, відвідують ярмарки. У нас же це було втрачено, хоча теж існувало.
Насправді в українських традиціях сезон зимових свят тривав з 4 грудня і до Водохреща, просто радянська влада зробила все, аби ми це забули
Я дослідила, зібрала матеріали і створила виставку, яка мала велику просвітницьку мету. Найбільше зацікавила вона саме німців: їм було цікаво дізнатися про наші традиції, знайти спільне й відмінне. Вони охоче брали участь у майстеркласах: робили різдвяні павуки, дідухи, вчилися петриківському розпису.
— Крутий проєкт, а які маєте ідеї на цей рік?
— Перший проєкт, на який я подала грант — «Коріння. Діти». Ще є музичний проєкт «Коріння», де я досліджую народні пісні як віддзеркалення історії. Для нього вибрала 10–14 пісень різних епох —- від Київської Русі до сьогодення. Кожну супроводжує коротке відео про її історичний контекст. Це буде театралізована музична постановка. Декорації та костюми вже готові, шукаємо кошти на звукорежисуру та логістику. Ми працюємо над цим із моєю подругою, яка підтримує всі мої творчі авантюри.
Третій проєкт — дитяча книжка, присвячена вивченню і збереженню природи. Коли почалась пандемія ковіду, я багато гуляла берлінським парком. Спостерігала за дикими тваринами, встановила фотопастку, щоб вивчати їх уночі. У Німеччині це особливо цікаво: тут у парках живуть європейські косулі, єноти, лисиці, безліч птахів. Але сучасні діти майже не помічають природи, бо занурені в гаджети. Разом з тим звичайний похід у парк може стати справжньою пригодою, якщо знати, що і як шукати. Можна годинами відслідковувати бобрів, досліджувати сліди, збирати й ідентифіковувати пір’я…
Ще я пишу книжку. Розповідаю про міфічного охоронця лісу — маленьке створіння, яке веде щоденник, вчить дітей спостерігати, захищати тварин, не смітити, правильно підгодовувати пташок. Хочу незабаром її завершити й запропонувати видавництвам.
Після фестивалю українського Різдва готуємо також фестиваль українського Великодня. Після чого планую поїхати в Україну із заняттями для дітей з дитячих будинків. Тягне мене туди…
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ти була в самому осерді циклону — на Донбасі. Інформація про можливий напад з боку Росії циркулювала звідусіль, і все ж ти поїхала на схід, в напрямку російського кордону. Звідки взялося це рішення?
У той час я поїхала на Донбас. Туди, де останні вісім років проливають кров українські солдати і гинуть мирні жителі під обстрілами. Я не була впевнена, що станеться, але поїхала туди свідомо, вважаючи, що схід України найкраще підготований для захисту. Що я добре пам'ятаю, так це масовані обстріли. За 24 години, що передували вторгненню, на українські позиції на Донбасі впало понад дві тисячі артилерійських снарядів. Але і до, і після 24 лютого я керувалася простою логікою — російські бомби мене лякають менше, ніж контакт з російською армією та її службами, які можуть прийти відразу після цього. Тому я вважала за краще сидіти в прифронтовій зоні, ніж ризикувати, подорожуючи районами, де вони могли би зʼявитися.
Підрозділ української морської піхоти, в якому я тоді перебувала, був спокійним. Це був один з найкраще підготовлених українських підрозділів на той момент. Заголовки, що з'являлися в той час: «Чи буде війна в Україні?» — викликали у солдатів безсилу агресію. Вони запитували себе: якщо зараз буде якась «війна», то що ми тут робили весь цей час? Грали в пейнтбол? Де були наша молодість, здоров'я і загиблі друзі?
Що пам'ятаєш з розмов з ними в дні, що передували 24 лютого?
Перед самим вторгненням я досить багато говорила про це з солдатами, і наш спільний висновок був такий: рано чи пізно буде повномасштабний наступ або якась більш інтенсивна спроба взяти східні області, але це не обов'язково станеться зараз. Ми знали, що Київ наводнили іноземні журналісти. Нам здавалося, що це певний захист, що Росія не наважиться на такий крок, коли камери всіх можливих телеканалів будуть спрямовані на Україну. Ми робили ставку на те, що це може статися через кілька тижнів, коли редакції, знудьгувавшись і розчарувавшись, вже повернуть своїх кореспондентів назад з України. Але виявилося, що Росія, яка вже відчула на собі безсилля Заходу перед обличчям своїх злочинів, приковує до себе погляди всього світу.
Можна зробити висновок, що на той момент Донбас був у більшій безпеці, ніж решта України. Це звучить дещо абсурдно, враховуючи, що Донбас, зрештою, асоціюється з найжорсткішими бойовими діями.
У Донецькій області справжня війна триває з 2014 року, подекуди без особливих змін на лінії фронту до останнього часу. Такі населені пункти, як Авдіївка та Торецьк, безперервно оборонялися протягом десяти років до минулого року. На початку повномасштабної війни територіальні втрати Донецької області були незрівнянно меншими, якщо порівнювати їх з тисячами кілометрів, які російська армія пройшла в інших регіонах у лютому-березні 2022 року.
Моніка Андрушевська. Фото з приватного архіву
Ти спостерігаєш за цією війною з самого її початку, з 2014 року. Спочатку керувала Тобою цікавість, але врешті-решт прийшло свідоме рішення: я залишаюся тут. Пам'ятаєш момент, коли вирішила це зробити?
Таким переломним моментом став Іловайський котел, одна з найкривавіших битв війни на Донбасі. Коли українські добровольчі війська зайняли більшу частину міста Іловайськ, з іншого боку увійшли регулярні російські війська. Посеред цього котла опинилися бійці батальйону «Донбас». Саме та рота, з якою я працювала під час своєї першої поїздки, тоді ще в Артемівськ, який пізніше назвали Бахмут. Раптом виявилося, що більшість людей, яких я зустрічала, з якими я так чи інакше товаришувала, про яких писала у Фейсбуці, — це люди, які в кращому випадку були тяжко поранені, а в гіршому — перебували в полоні, або полягли чи загинули. Це незнання того, що з ними відбувається протягом кількох місяців, змусило мене вирішити, що я не можу це так залишити і маю зробити все можливе, щоб надати цьому розголосу. Я знала цих людей і знала, що вони були добровольцями, часто людьми зі сходу України, які буквально боролися за свої домівки. До того, як вони пішли в армію, вони були цивільними людьми, які здебільшого не мали жодного контакту зі зброєю, з будь-якими оборонними боями, і раптом вони опинилися в цій військовій реальності.
І проти них, проти цих бізнесменів, будівельників, готельєрів, раптом з'явилася регулярна російська армія, хоча по всьому світу ходила інформація, що битва за Іловайськ була тріумфом сепаратистів, солдатів Донецької Народної Республіки
Європейські та світові ЗМІ все ще говорили про громадянську війну, про те, що там на сході воюють українські сепаратисти. А я знала, я мала прямі свідчення очевидців, що моїх друзів вбиває російська армія. І я мусила зробити все, що могла, щоб якомога більше людей дізналися правду. Спочатку це були пости у Фейсбуці, але з часом редакція «Tygodnik Powszechny» запропонувала мені співпрацю. Так я стала відомою як воєнна кореспондентка, бо просто хотіла розповісти про долю своїх друзів.
З яким успіхом тобі тоді це вдавалося? Досі в ЗМІ говорять про «третій рік війни», і мало хто знає, що вона триває безперервно з 2014 року. Важко прорватися в мейнстрім.
Відчуття безсилля переважало в мені. Ми знаємо, що там відбувається, але світ вперто відмовляється це бачити. Це було для мене шокуючим і болісним. Українських солдатів, які тоді потрапили в полон, жорстоко катували. Розповіді тих, хто повернувся, були свідченням воєнних злочинів, скоєних російською армією, підконтрольними їй ополченцями та їхніми маріонетками, яких називали сепаратистами. Російські найманці скоювали воєнні злочини не лише проти військових, але й проти цивільного населення.
Мене особисто також дуже вразила історія Степана Чубенка. Степана затримали біля села Моспине в липні 2014 року, коли він повертався з Києва до рідного Краматорська, проїжджаючи через Донецьк. У рюкзаку підлітка сепаратисти знайшли стрічку в кольорах українського прапора і шарф львівського футбольного клубу «Карпати». Вони зв'язали йому руки скотчем, наділи на голову якийсь мішок і вивели з поїзда. Два тижні його жорстоко катували, а потім — для годиться — розстріляли. А розстріляли його для показухи, тому що він відмовився вступати до армії ДНР, сепаратистської армії. Хоча це була фактично дитина. Для мене цей хлопчик є символом того, що відбувалося на тих територіях: маріонетки Росії вбивали полонених, знущалися над солдатами і цивільним населенням, обстрілювали українські міста і влаштовували облави на людей з патріотичними поглядами....
Але це лише одна з тисяч історій, які ти описувала у своєму Facebook-у. Сьогодні пам'ять про Степана все ще жива, йому також встановили пам'ятники. Але такі історії чи новини про долю солдатів на фронті не завжди проривалися в медіа.
Навряд чи хтось зараз пам'ятає, що у вересні 2014 року були підписані так звані «Мінські домовленості», найважливішим пунктом яких було негайне припинення вогню. Насправді, в перший же день «перемир'я» в Луганській області почалися важкі і кровопролитні бої, в яких брали участь добровольчі підрозділи, в тому числі батальйон «Айдар». Багато бійців цього підрозділу досі вважаються зниклими безвісти. Одним із солдатів, який потрапив у полон, був Іван Ісик. Він разом зі своїм підрозділом потрапив у засідку біля села в Луганській області. Через кілька днів у проросійських ЗМІ з'явилося інтерв'ю британського псевдожурналіста Грема Філліпса з Іваном з луганської лікарні. Іван був обгорілий, на його тілі були сліди тортур. Але незважаючи на це, він протягом п'ятнадцяти хвилин спокійно і з гідністю відповідав на провокаційні запитання пропагандиста. Пізніше його нібито викрали з лікарні, де він помер в результаті тортур. Його батькам видали фальшивий документ, в якому вказали неправдиву причину смерті. Коли через місяць його тіло повернули в Україну, виявилося, що він був повністю побитий, його внутрішні органи були вирізані і зашиті назад в тіло, по суті, вставлені як блоки. У його шлунку був мозок, в горлі — український прапор. Вони просто забили його до смерті, а потім ще й поглумилися над трупом. У цьому брав участь неонацист і садист з Санкт-Петербурга Олексій Мільчаков, який досі на фронті, разом з іншими. Розбишака, який прославився відео, де він вбиває цуценя і позує для фотографій з прапором зі свастикою. Російська пропаганда розігріває свої ЗМІ тим, що на українському боці воюють нацисти, а російський неонацист, відомий широкому загалу, відкрито заявляє, що він нацист і воює на російському боці. Абсурд.
Як українцям готуватися до переговорів? Що зараз є на столі переговорів з їхнього боку? На що, окрім припинення вогню, може розраховувати Україна?
Будь-які переговори з Росією, будь-які російські обіцянки чи повага до міжнародних прав — це повна нісенітниця. Вони потім це неодноразово підтверджували. Я була у селі Піски, неподалік від Донецького аеропорту, протягом кількох місяців, коли там точилися найзапекліші бої. Взимку йшли розмови про якесь перемир'я. І воно виглядало як перемир'я. А перемир'я там виглядало так, що ти не міг спокійно вийти в туалет на вулицю, тому що російські бомби падали і палили все навколо, куди б ти не подивився. Вони говорили про перемир'я, а самі скоювали злочини, на які, в той же час, світу було абсолютно начхати.
Але ж перемир'я контролювалося — в Україну була направлена моніторингова місія ОБСЄ.
Це все було ілюзією. Як тільки ОБСЄ приїжджала, наприклад, в села під Донецьком, всі починали займатися своїми справами — можна було, наприклад, спробувати вмитися водою з пляшок, тому що ми знали, що це час, коли не буде обстрілів. І вони знову починалися відразу, коли представники ОБСЄ від'їжджали. Вони потім знову приїжджали, дивилися на осколки снарядів, які впали за їхньої відсутності, що, зрештою, повністю суперечило перемир'ю. Вони створювали свої звіти, в яких статистика російських обстрілів була абсолютно занижена.
Я сама була втягнута в ситуацію, коли ОБСЄ попросила мене показати місцезнаходження дитини, батьки якої — цивільні особи — все ще перебували тут, на лінії фронту, хоча мали б давно евакуюватися. Коли ми промчали вулицями і зникли з поля зору, російські сепаратисти були переконані, що вони вже пішли. І знову почався обстріл. Вони сіли в машину, і я почула, що чужа людина не може сісти. В результаті я йшла попереду, за мною їхала машина ОБСЄ, і я шукала підвал, де ми всі могли б сховатися.
Організація з безпеки і співробітництва не змогла забезпечити безпеку своїх співробітників і колег?
Співробітники ОБСЄ нижчої ланки, які працювали на місцях, на мою думку, знали, як це все працює. Все було побудовано на ілюзіях і брехні — реальність одне, звіти інше. Окремим питанням є діяльність на окупованих територіях таких організацій, як ОБСЄ та Червоний Хрест. За весь цей час жодна з цих організацій не змогла досягти домовленостей щодо утримання там цивільних військовополонених, які роками утримуються у в'язницях у жахливих умовах без доступу до медичної допомоги та ліків. У той же час Червоний Хрест передавав на окуповані території гігантську кількість допомоги. Допомогу, транспортування якої контролювали польові командири так званої «Новоросії». З великою часткою ймовірності можна стверджувати, що значна частина цієї допомоги йшла підконтрольним Росії військам. Крім того, частина людей, які працювали на місцях, були російського походження.
І сім'ї військовополонених, як цивільних, так і військових, наполегливо просили, щоб співробітники цих організацій хоча б зайшли в ті підвали, де утримуються їхні близькі. Щоб знати, в якому стані перебувають їхні близькі і чи живі вони взагалі. Хоча іноді вони потрапляли до полонених, це не стосувалося тих, хто перебував у нелегальних місцях існування. Докладалися також зусилля, щоб хоча б невелика частина допомоги Червоного Хреста, наприклад, одяг, медикаменти, їжа, потрапляла до їхніх близьких — це теж ніколи не вдавалося. Ці організації були абсолютними макетами, муляжами допомоги. Не було ніякої допомоги, ніяких прав людини. Це було створення великої ілюзії з мільйонним бюджетом.
Відколи беру активну участь у доставці допомоги солдатам, були теми, які не піднімалися. Ми ніколи не ставили їм питання: коли це все закінчиться? Коли кінець війни? Але у тебе не складається враження, що зараз ця тема піднімається все частіше і частіше? Не тільки в ЗМІ, а й між солдатами? Що говорять про мирні домовленості, переговори.
Я, наприклад, вважаю, що це повна нісенітниця.
Не йдеться про припинення війни, йдеться про можливе заморожування конфлікту. Але поки існує Російська Федерація, вони будуть збирати сили, щоб знову напасти на Україну
І питання в тому, чи зроблять вони це через рік, через два чи через п'ять років. Це не питання «якщо». Це питання: коли. Тому що вони відновлять свої сили і знову підуть в атаку. Саме так, як сказав Роман Ратушний, загиблий міський активіст і солдат 2022 року, «чим більше росіян ми вб'ємо зараз, тим менше їх доведеться вбивати нашим дітям». І це правда, з тієї причини, що Росія не дасть миру ні Україні, ні іншим країнам регіону загалом. Але в першу чергу вона нападе на Україну, тому що вся нинішня державна міфологія і пропаганда базується на цьому, і вони від цього не відмовляться.
Путін на своїй кількагодинній пресконференції наприкінці 2024 року підтвердив це — їхні цілі не змінилися після трьох років вторгнення, і контроль над Києвом все ще є стратегічною метою. Про повернення окупованих територій не йдеться.
Не можна також забувати, що є, зрештою, гігантські території, окуповані Росією, і будь-яке призупинення конфлікту — це залишення їх там у заручниках, що не є варіантом і ніколи не повинно бути варіантом. Тим більше, що ми знаємо, яка доля спіткала людей під російською окупацією, ми знаємо, що сталося після 2014 року на територіях окупованого Криму чи Луганської та Донецької областей.
Моніка Андрушевська. Фото з приватного архіву
Тому що поки Російська Федерація існує в такому вигляді, повернути окуповані території в кордони України неможливо — і я не думаю, що в цьому вже хтось сумнівається?
Всім відомо, що становище української армії та масштаби допомоги, яка доходить до воюючих солдатів, занадто малі в умовах протистояння з таким потужним ворогом. Лінія фронту утримується з великими труднощами, не кажучи вже про те, щоб говорити про повернення цих територій. І ця надія зменшується з кожним тижнем. І це особливо трагічно в ситуації солдатів, вихідців з окупованих територій, які пішли воювати за повернення своїх домівок. Вони не можуть собі уявити, що можуть просто від нього відмовитися. Але ми також говоримо про місця, за які загинули їхні друзі — і тепер виявиться, що вони загинули даремно? Це неймовірно похмура картина. Крім того, переважає думка, що будь-які домовленості з Росією закінчаться катастрофічно, тому що Росії не можна довіряти. Росія вже неодноразово це демонструвала, навіть у контексті Мінських угод, про які я говорила. Ніхто не має ілюзій, що ці домовленості не мають жодної цінності. Росія може зупинитися, але це не означає, що вона припинить війну.
А що кажуть про це твої знайомі, солдати? Як їхній бойовий дух?
Саме те, що вони не мають жодних ілюзій. Кожен з моїх знайомих усвідомлює, що попереду ще багато років війни, можливо, з перервами і перемир'ями, але це будуть довгі роки війни, в якій все одно буде дуже багато жертв. Солдати часто говорять про те, що Росія скористається будь-якою найменшою паузою, щоб відновити свої сили, а потім атакувати зі збільшеною силою. Україна бореться за виживання проти ворога, який не щадить нікого і з яким ні про що не можна домовитися. Адже весь час ми маємо справу з убивством військовополонених у жорстокий спосіб — розстрілами, відрізанням голів. Більшість моїх знайомих кажуть, що тут немає золотої середини. Ви просто повинні зробити все можливе, щоб зупинити їх і зробити все можливе, щоб вони не пішли далі.
Росія просувається далі з кожним днем, і хто може зупинити Росію, якщо вона відкрито говорить, що люди на фронті «закінчуються»?
Що стосується моїх друзів з попередніх років війни, з якими я познайомилася ще до початку повномасштабної війни, то насправді у мене вже більше полеглих друзів, ніж живих. А ситуація в армії, особливо в піхотних частинах, зараз жахлива. І якщо нічого не зміниться, то буде все гірше і гірше.
Коли я кажу, що щось зміниться, я, очевидно, маю на увазі масову мобілізацію. На фронті, перш за все, не вистачає людей, тому що втрати гігантські, і людей з досвідом стає все менше і менше. А вони найцінніші. Починає бракувати людей, які є фахівцями в різних аспектах ведення бою, наприклад, пілотів. І армія не встигає набирати новобранців, щоб заповнити ці прогалини. Я сама неодноразово стикалася з величезним відчуттям несправедливості у військовослужбовців, які воюють вже десять років, які повністю відмовилися від особистого життя, відмовилися від себе, а з іншого боку, у нас є величезна кількість українців, які втекли за кордон, величезна кількість українців, які сидять в таких містах, як Київ чи Одеса, і сподіваються, що їх це не торкнеться. Вони сподіваються, що загине хтось інший, що їм не доведеться воювати. За принципом: ідіть, хлопці, воюйте, а ми тут посидимо, почекаємо.
Один з моїх друзів, який на фронті з часів Майдану, кілька днів тому відверто сказав мені: ти дивуєшся, що я у відпустці навіть не хочу мати справу з цивільними? Що я навіть в жоден бар не ходжу, ні з ким не розмовляю? Я відчуваю ненависть, бо розумію, що вони тут залишаться, а я ні. Тому що про демобілізацію, про те, щоб ті самі люди воювали десять років повномасштабної війни, взагалі не йдеться. А мобілізація — це ще один фронт. Український інтернет заповнений мільйонами фейків, під якими російські боти пишуть коментарі про те, що працівники мобілізаційних центрів — вбивці, а мобілізація — це порушення прав людини. Це посилює поляризацію в суспільстві. Були напади на працівників ТЦК, підпали, а нещодавно навіть вбивство. Виявляється, жертва — ветеран, який воював у Бахмуті, отримав важке поранення в Серебрянському лісі, яке вивело його з ладу. І його вбили, причому серед білого дня. Під інформацією в соціальних мережах почали з'являтися коментарі з нападками на військових, мобілізацію, ТЦК, називаючи її, наприклад, злочинною організацією. Ця ситуація розлютила багатьох моїх друзів. Нічого не зміниться, поки ці цивільні не побачать, що таке російська армія. Мало говорять про те, що тих, хто опинився під окупацією, примусово призивають до російської армії.
Десь о четвертій годині ранку над Федорівкою пролунав перший свист ракети. Вона пролетіла так низько, що маленька дача Олександри здригнулася. Собаки зірвалися на рівні ноги, і вона одразу зрозуміла: почалося.
Перші дні російського вторгнення в цьому маленькому містечку на Київщині оповиті туманом хаосу. Росіяни наступають, з кожною годиною захоплюючи все більше і більше території. Вони прямують назустріч від білоруського кордону, через Чорнобиль, прямо на Київ. Люди в паніці залишають свої домівки, тікають у безпечні місця, хоча ніхто насправді не знає, де ці безпечні місця. З магазинів зникають продукти і все, чим можна зігрітися.
Але у Саші лише одна думка: у притулку понад три тисячі собак, яких треба нагодувати.
— У мене швидко закінчився бензин, тож я пішки ходила по довколишніх селах у пошуках їжі. Мене довго не було. Коли я повернулася, один з працівників притулку з жахом сказав, що туди зайшли росіяни. Ходять між вольєрами з автоматами, окопуються. Ставлять блокпост на дорозі. Він заборонив мені туди йти. Але я знала, що в притулку є наша колежанка, яка нещодавно перенесла другий інфаркт. Саме там мої улюбленці. Адреналін так вдарив мені в голову, що я просто кинулася бігти в бік російського блокпоста.
Пси з війни
Тварини завжди оточували Олександру Мезінову. Саме батьки навчили її поваги та любові до «братів наших менших». До її родинного будинку під Києвом приходили не лише місцеві безпритульні, а й дикі, поранені тварини, які шукали притулку в родини Олександри. Вони лікували їх і відвозили назад до лісу. Допомагали всім, незалежно від стану чи походження. Вигодовували цуценят і кошенят, а згодом шукали для них домівки. Олександра дуже добре пам'ятає, що отримати цуценя чи кошеня в подарунок від мами, шанованої та улюбленої вчительки в школі, було чимось на кшталт честі.
Коли Олександра виросла, вона зрозуміла, що хоче створити місце, де можна було б дати притулок більшій кількості тварин. Системне рішення, справжній притулок, якого ще не було в Україні. Тоді вона навіть не знала, як він має називатися, адже в Радянському Союзі таких місць не існувало.
Довгий шлях до його створення був сповнений помилок та успіхів. Але нарешті, в жовтні 2000 року, «Сіріус» був створений
— Мені дуже подобається ця зірка, вона яскрава і красива. Я люблю астрономію, вона була, поряд з історією, моїм улюбленим предметом у школі. І моя мама, вчителька історії, розповідала мені красиву легенду про Сіріуса, пса Оріона. Його господаря смертельно вкусив скорпіон, і він разом з ним перетворився на зірки. Сьогодні на небі в сузір'ї Великого Пса з'явився яскравий Сіріус.
Олександра Мезінова з улюбленцями. Фото з приватного архіву
Першою з'явилася Ніка, собака зі зламаною лапою. Хоча все починається з одного пса, «Сіріус» росте дуже швидко. Перші три роки все тримається на сімейному бюджеті, зʼявляється ще маленький син. Початок був важким, але впертість Олександри — у спадок від матері. До притулку прибуває все більше тварин, все більше волонтерів, все більше роботи. З'являються перші спонсори, які допомагають побудувати місце її мрії — справжній притулок.
Наприкінці 2013 року спалахує Революція Гідності. Зовсім несподівано, за одну ніч, син Олександри вирішує перейти на українську мову, а коли починається Майдан — їде з батьком до Києва, щоб стати на барикади. Саша не може покинути притулок, але намагається бути активним учасником, приносить їжу протестувальникам. Тоді Олександра ще не знала, що події на Майдані Незалежності матимуть такий великий вплив на її притулок для бездомних тварин.
Коли через кілька місяців починається війна на Донбасі, багато друзів Олександри записуються в армію добровольцями і їдуть в зону АТО. Вони виявляються надзвичайно чутливими до несправедливого становища тварин, яких з кожним днем стає все більше і більше на лінії фронту. І першою, до кого вони звертаються, стає Олександра. Так починається ланцюжок допомоги, створений волонтерами, які працюють на Донбасі, співробітниками «Сіріуса» і солдатами, що перевозять тварин з прифронтових сіл, які знаходять свій новий і безпечний дім у Федорівці.
Ніхто з нас не вірив, що буде повномасштабна війна
Олександра згадує, що вже в грудні 2021 року дедалі частіше говорили про те, що війна буде. Справжня, повномасштабна. Але ніхто не вірив, що в XXI столітті в Європі можна напасти на сусіда з такою силою. 5 грудня, з нагоди Міжнародного дня волонтера, президент Зеленський вручив нагороди. Хоча Олександра отримала «Орден княгині Ольги», найбільше з того вечора їй запам'яталося його напружене та стресоване обличчя.
— Він сказав, що якщо це станеться, ми всі будемо стояти разом, пліч-о-пліч. Я пам'ятаю, що це був дисонанс. Хоча я не хотіла в це вірити, мене це турбувало, я навіть не могла перестати про це думати. Я навіть думала, чи не зробити про всяк випадок запаси їжі... Але люди заспокоювали мене, казали, що нічого такого не станеться. І коли я почула перший свист ракет над головою, то зрозуміла, що дуже погано вчинила, що повірила людям і не вжила заходів обережності на випадок війни.
Спочатку війну почула. На світанку почувся свист ракет, що летіли в бік Києва. Це розбудило зі сну її та її десятьох тварин, собак і котів. Навколо все затремтіло, шибки завібрували, а маленька дача ходила ходуном. Перелякані собаки почали тулитися один до одного, і в Олександри була одна думка: почалася війна. Тисячі думок почали роїтися в її голові, поєднуючись з образами з часів Другої світової війни. Вона думала про бомбосховище, про паніку серед людей, яка ось-ось почнеться, про ракети, що почнуть падати на Федорівку, про хаос, втечі, кілометрові затори на дорогах.
— Я сиділа на дивані, собаки тремтіли, а я обдумувала план евакуації 3500 тварин. І раптом я сказала собі: «Саша, зупинись. Закутайся. Негайно розробляй план. Пункт перший: їжа
Територія притулку «Сіріус». Фото з приватного архіву
З самого ранку вона вирушає на машині в об'їзд найближчих сіл. Заходить у магазини, розпитує сусідів, завантажує в машину все, що собаки можуть з'їсти. Але через півтора дні лунають потужні вибухи — мости зірвані, росіяни беруть село в оточення, унеможливлюючи втечу для тих, хто залишився. Починається повна ізоляція. Вибухи стають дедалі гучнішими, і Олександра починає молитися, щоб ракети не впали на село та укриття. Вона знає, що на місці залишилося дев'ятнадцять людей — персонал і волонтери, які приїхали здалеку, з інших районів, і їм нікуди тікати. Вона також не знає, скільки у них часу і як до них підійдуть росіяни. Люди кажуть, що вони зайдуть у село і розстріляють їх усіх одразу. Вона дізнається про це лише через десяток годин, коли її вириває з панічних роздумів працівник притулку — військові щойно увійшли на територію притулку.
— Все, що я почула, це те, що ні в якому разі не можна туди йти, що треба ховатися. Приїхала військова техніка, вони окопуються, їх дуже багато. Вони бігають по притулку з автоматами, а людей зігнали в крихітну кімнату, яку охороняє солдат з автоматом. Я одразу сказала, що виходу немає, що я біжу до притулку, бо як же люди, як же мої собаки? Я чула, що росіяни агресивно налаштовані і одразу мене вб'ють.
Саша разом із донькою керівнички, яка нещодавно пережила другий інфаркт, пускається в пробіжку селом. У скронях Саші вирує адреналін. Здалеку вже видно, що військові дуже швидко побудували окопи, а в бліндажі стоїть замаскований танк. Також є блокпост, з флангів якого стоять солдати з гвинтівками, стволи яких спрямовані прямо на них. Вони сповільнюють хід і починають йти назустріч. Коли за двадцять метрів до блокпоста солдат перезаряджає зброю, вони зупиняються і виймають руки з кишень, щоб показати, що не озброєні.
— Я почала кричати їм, що мене звуть Олександра і я є директоркою притулку, який знаходиться трохи далі за ними, і мені потрібно туди потрапити. Мені відповіли, що ніхто нікуди не йде і ми повинні йти додому. Я кричала, що там мої люди і мої тварини, але вони лише заперечливо хитали головами. Я вимагала, щоб вони відвели мене до свого командира.
У неї в голові щось на кшталт шаленства — їй абсолютно все одно, чи почнеться стрілянина, чи не почнеться. Вона бачить перед собою ціль, не звертаючи уваги на будь-які перешкоди. Це, напевно, і помічають росіяни — її очі горять, вона розлючена, вона не відпускає. Кивком ствола вони показують їй, щоб вона йшла за ними.
Командир налаштований агресивно, але Саша не звертає на це уваги. Вона починає свою розповідь про притулок, про людей, про брак їжі. Вона прямо каже, що має намір проїжджати через їхній блокпост кілька разів на день, оскільки буде їздити по околицях у пошуках їжі для тварин.
Волонтери з друзями-песиками. Фото з приватного архіву
— Наприкінці моєї промови він вибухає сміхом. Він запитує, чи я, на його думку, приїхала сюди, щоб ставити умови? Я прийшла на озброєну вощину, стою перед ним, загинаю пальці, вираховуючи, що мені потрібно, і він повинен мені це дати? Він вперше бачить таке. І, можливо, саме це і спрацювало.
Він погоджується, але зауважує, що машини, які проїжджатимуть повз, щоразу перевірятимуть, і що він сам незабаром зазирне в укриття, щоб перевірити, чи не брешу я. Коли ми залишаємо його і йдемо до притулку, я відчуваю поколювання в хребті — я майже впевнена, що мені вистрілять у спину.
Коли вони дістаються укриття, то бачать переляканих працівників. Росіяни вишикували їх у шеренгу і наказали віддати телефони, щоб ніхто не виходив на зв'язок зі світом і не передавав жодної інформації українській армії. Не всі послухалися. Знайшовши захований телефон, вони кинули раніше знайдені телефони під ноги робітникам і демонстративно розстріляли їх, ледь не поціливши в ноги.
Зникаючі голоси
Коли хтось заходить до притулку і проходить рядами навколо вольєрів, незалежно від того, чи приходить він прихистити домашнього улюбленця, чи принести йому їжу, серед мешканців здіймається галас. Собаки гавкають, виють, перемовляються між собою. Можете собі уявити, який шум зчиняють більше трьох тисяч собак одночасно. Олександра завжди застерігає всіх відвідувачів не бігати поміж рядами, бо це ще більше їх збентежує, а сам собачий галас розноситься на кілометри.
— Російські солдати увійшли до притулку зі зброєю, агресивні, націлені на вбивство. Вони пробігли між рядами і собаками... Ті замовкли. Вони просто завмерли і дивилися на них. До цього дня я не розумію, що сталося, навіть кінологи не можуть пояснити цей феномен. Коли я вийшла з притулку і йшла селом, мене запитали: що, Сашо, перестріляли вам всіх собак?
У цей момент в її свідомість проникає могильна тиша, якої раніше ніколи не було. Вже після звільнення з'ясувалося, що ця реакція врятувала собакам життя. Після деокупації до «Сіріуса» приїжджали власники собак, які втратили своїх улюбленців, колись забраних з «Сіріуса». Були випадки, коли російські солдати, почувши собачий гавкіт, кидали гранату через паркан. Вони могли навіть не бачити собаку, і стріляли наосліп, щоб змусити його замовкнути. Так загинуло багато тварин під Києвом. А в самому притулку тиша тривала до кінця окупації.
Іноді собаки вили, коли чули, що пролітає ракета або літак, але потім забивалися в будки і згорталися калачиком. Голодні і налякані
— У мене був такий звичай з собаками, що я простягала їм руку через сітку, а вони просовували ніс або лапу, і ми так віталися один з одним. Під час окупації також часто доводилося ходити по притулку, перевіряти, чи все гаразд. Я не хотіла цього робити, не могла дивитися на собак. Потім я навчилася не дивитися їм в очі, бо кілька разів подала руку, як завжди. Але вони не розуміли. Вони були такі голодні, а я простягаю їм порожню руку... Я бачила в їхніх очах це питання: де їжа? Чому ви так з нами поводитеся? Біль розривав моє серце. Сьогодні я думаю, що це було найстрашніше і найважче завдання для мене. Навіть розмова з росіянами не була таким кошмаром.
Але зустрічі з солдатами російської армії також були далеко не приємними. Що з того, що завдяки командиру їм щодня дозволяють перетинати блокпости, якщо вони виходять до них з піднятими автоматами і люттю в очах? Момент, коли опускається вікно, — це щоденне ходіння на межі психічної стійкості. Ніколи не знаєш, чи може їм сьогодні щось сподобатися. З плином часу росіяни стають все злішими і злішими, тому що триденна спеціальна військова операція йде зовсім не так, як було заплановано. Солдати починають пити, вживати наркотики, часто безпричинно знущаються над людьми, завдають їм моральної та фізичної шкоди.
Олександра Мезінова. Фото з приватного архіву
Особливо важкий момент настає, коли Він стоїть на блокпосту. Завжди в масці, таємничий, часто дихає алкоголем. Хтось у селі сказав йому, що Олександра гарно співає, і відтоді він не відпускає її від себе. Вона йому сподобалася як жінка, тому перетин блокпостів став для нього психологічним кошмаром.
— Він почав називати мене Примадонною. Сьогодні я сміюся з цього, але це було жахливо. Коли він бачив мене в машині, то кланявся в пояс і казав: Примадонно, прошу проошу, ласкаво просимо. Потім він вирішив, що вони зроблять концерт, де я буду співати.
Саша має заспівати для російських солдатів. Концерт для них на окупованих територіях. Вона одразу зрозуміла, що, зрештою, не може йому відмовити, бо якщо відмовиться, то це може бути останнім у її житті. Хоча вона мала проблеми зі сном від початку вторгнення, зараз вона вже не спить взагалі. У неї постійно болить голова, прискорене серцебиття і темні кола перед очима. Вона починає подумувати про втечу через ліс, бо знає, що там сидять «хлопці з АТО». Але якщо вона втече, то ніколи не повернеться сюди, тварини помруть з голоду, і все, що вона зробила до цього часу, буде втрачене і зроблене даремно. І в цю мить теж чути гарчання. Її голос стає низьким, а горло так стискається, що вона насилу може говорити.
Вона, як сновида в кошмарі, який ніяк не хоче закінчуватися. Саша намагається пояснити солдату в масці, що у неї хрипкий голос, що від цих нервів вона зовсім втратила голос і не може співати
— Одного разу я йому сказала: ти ж не дурень. Я ж українка, як я можу давати вам концерт? І у відповідь він знову запросив мене на шампанське. Стверджував, що я така розуміюча і зі мною можна поговорити про цікаві речі. А це їхнє шампанське, напевно, було вкрадене з якогось магазину. Вони напивалися дорогим французьким шампанським, окупувавши моє місто. Я боялася, що одного дня це може закінчитися для мене дуже погано — коли він нап'ється, а я знову йому відмовлю. Я почала уникати конфронтації вечорами, ховаючись у темряві на задньому сидінні автомобіля.
В ізоляції
Інформація ззовні до Федорівки доходила дуже рідко. Іноді приходили есемески, навіть незнайомі люди запитували Олександру, чи жива вона. Місцеві жителі мало що знали про те, що відбувається в країні, що відбувається на фронті. Щоб зв'язатися з родичами, доводилося ризикувати, під загрозою смерті. У селі було мало місць, де можна було зловити радіозв'язок. Іноді достатньо було відправити повідомлення «я живий», але іноді можна було навіть зателефонувати. Мабуть, росіяни отримали інформацію від когось із мешканців села, тому що вони дуже швидко знайшли ці місця і почали влаштовувати облави. Вони під'їжджали на цивільних машинах, коли їх ніхто не чекав, і вистрибували зі зброєю. Одного разу навіть Сашу зловили.
— Я стояла з подругою, там була ще жінка, яка розмовляла з сином по телефону. Коли я побачила, що вони підходять, я сховала свій у черевик. Але один з них це помітив. Він, звичайно, знав мене. Мені дуже пощастило, бо він зробив вигляд, що не помітив. З іншого боку, у жінки забрали телефон, і вона впала в істерику. Вона почала кричати, що це її єдина можливість зв'язатися з сином, який... служить в нашій армії.
Один із солдатів негайно перезаряджає зброю, переконаний, що жінка передає секретну інформацію ЗСУ. Істерика жінки дратує їх ще більше. Олександра відчуває, що ось-ось станеться трагедія. Вона вирішує підійти до них і спокійним голосом каже: «Подивіться на неї. Це проста сільська жінка. Що вона може знати? Вона просто розмовляє зі своєю дитиною. Хіба мати не хвилюється за вас? Потім, якимось дивом, їй врятували життя, але Олександра більше ніколи не зустрічала цю жінку.
Як і солдата, який збрехав, що у Саші немає телефону, хоча бачив, як вона потайки сховала його в черевик. Одного ранку, на світанку, вона під'їхала до блокпоста, де побачила росіян, які поспіхом вантажили всі свої речі в машини. Вони явно боролися з часом.
Врятоване життя. Фото з приватного архіву
— Я зупинилася, відчинила вікно і запитала: куди ви, хлопці, їдете? Додому нарешті? — сказала їм глузливим голосом, бо завжди їх трохи провокувала, — Але вони відповіли, що їдуть на Донбас. Вони були дуже розлючені.
Коли росіяни втекли і окупація закінчилася, до Федорівки та навколишніх сіл приїжджають волонтери з усього світу, в тому числі з Польщі. І хоча Олександра зустрічає їх, дає інтерв'ю і показує багатьом людям притулок, щось дивне відбувається в її голові. Вона розуміє, що окупація закінчилася, але її тіло, її думки, її поведінка все ще там. Саша навіть зупиняється перед блок-постами, яких вже немає. У такій напрузі вона живе ще три місяці, поки погляди світу звернені в цей бік — адже Буча чи Ірпінь, менш ніж за п'ятдесят кілометрів від неї, потрапляють на перші шпальти всіх газет світу. Волонтери та журналісти вже на місці, місцеві жителі повертаються.
Одного ранку Олександра прокинулася і зрозуміла, що сьогодні їй нікуди не треба йти. Ні інтерв'ю, ні бігати за їжею для тварин. І раптом — весь ажіотаж зник. В одну секунду вона зрозуміла, що нарешті вільна. Тільки одна річ ніяк не поверталася на своє місце. Олександра голосно відкашлюється.
— Не знаю, може, колись до мене повернеться голос. Може, колись я знову буду співати, бо я дуже люблю співати. Може, це буде тоді, коли закінчиться окупація — але по всій моїй країні.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
