Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Пані Зося стала мені бабусею, якої мені так бракувало»
Коли я вирішила їхати з України у березні 2022 року, ми з сином спочатку три дні добиралися до Польщі. Три складні дні блокпостів, кордонів і труднощів. Зупинилися у моєї подруги, але вона має двоє дітей, тому надовго до неї було не можна. І тут сусідка моєї подруги, пані Зося, сказала, що все вирішить...
Пані Зося — Zofia Pasnik. Фото з приватного архіву
No items found.
Пані Зосі 70+ років. Але енергії в ній стільки, що, здається, вона здатна знести пів світу заради своєї мети. Активна, усміхнена і водночас завжди рішуче налаштована. Кожне питання сприймає як виклик, і вже готова з ним справлятися. Їздить велосипедом на дачу до подруг, аби обговорити нові події. Пані Зося має не менш серйозну та допитливу кішку, яка сидить на підвіконні і за всіма спостерігає. Мабуть, щоб потім усе розповісти своїй власниці, аби вона була в курсі, коли сусідка прийшла додому і хто викинув оту червону обгортку від цукерки просто на землю.
Пані Зося усім у своєму житловому комплексі розповіла, що ми з України і потребуємо допомоги. І люди стали пропонувати якісь речі, гроші, продукти. Я відмовлялася. Тільки б знайти, де жити. Хоча насправді потрібне було все, просто незручно брати, та і дуже не хотілося відчувати себе безпомічною. За два дні наша пані Зося знайшла нам житло. Тимчасове. Поки ми підшукаємо постійне.
Наше тимчасове житло і квіти від пані Зосі
Ми були сусідками. Наші будинки стояли поруч, і пані Зося кожного ранку махала мені у вікно. І посміхалася. І я раділа цьому ритуалу. Це був мій рятівний острівець у той страшний і тривожний час.
Майже щодня вона приносила нам якусь свою страву. «Я приготувала пиріг. Мені багато не треба. Це вам». «Знаю, підлітки люблять картоплю фрі. От зробила твоєму синові». «А це мій рулетик. Скуштуйте». Мені вже дуже багато років ніхто не готував. Мама пішла у засвіти, коли мені було 10. Бабуся померла 5 років тому. До цього вона довго хворіла, не могла готувати. Тому їжа пані Зосі, приправлена щирістю і теплотою, була для мене особливо смачною.
Син питав: «А чому людина, яка нічого про нас не знає, нам допомагає?». І я відповідала, що є на світі люди, яким не байдужі людські долі
Ми прожили у квартирі, яку знайшла нам пані Зося, два місяці. І за цей час глибоко здружилися з нашою чудовою новою бабусею. Чаювали, розмовляли — я українською, вона польською. Якось знаходили спільну мову.
Коли ми виїжджали, вона дала мені гроші. Я спочатку відмовилась. Але виявилося, що пані Зося оформила допомогу за програмою 40+, яка передбачала виплату полякам, які прихистили у себе українців. І от все, що вона отримала, вона віддала нам. Сказала, що ці гроші нам допоможуть. Тоді я взяла. І ці гроші дійсно дуже допомогли.
Ми живемо у Кракові понад два роки. За цей час, у силу своєї професії, я познайомилася з багатьма людьми. Але пані Зося — єдина, яка стала нам дійсно близькою. Ми продовжуємо зустрічатися, їздимо в гості, чаюємо, розмовляємо — вона польською, я українською. Хоча тепер ми розуміємо одна одну набагато краще. Як рідні люди.
Так війна об’єднала людей різних національностей, віку, віросповідань і життєвого досвіду. Так війна показала, як нерідні по крові можуть стати рідними в душі.
Чимало людей у Європі втомилися від нашої війни і навіть від нас. Ставлення до українців місцями змінилося і в Польщі. Але пані Зося — це наша стабільність, адже завжди до нас добра, чуйна, відкрита і щиро рада нас бачити. Як бабуся, якої мені так бракує.
Фотографії з приватного архіву. Титульна ілюстрація @blancaindiart
Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Попри те, що раніше було нормально бути максимально толерантним до різних культур та плекати різноманіття, зростання антиєврейських настроїв у світі в 2024 році досягнуло критичної точки. Ба більше — є щось страшне у тому, що, згідно соціологічних опитувань, 20% молодих американців не знають, що таке Голокост.
Україна першою стала жертвою гібридної війни за участю використання біженців із Сирії, Іраку та Афганістану. Восени 2015 всі акценти із окупованого Криму та війни на Донбасі було зміщено на фото загиблого трьохрічного хлопчика із Сирії Айлана Курді. Тіло дитини на турецькому пляжі сфотографували чи не всі документалісти світу. І це змусило тодішню канцлерку Німеччини Ангелу Меркель розчинити під тягарем вини двері для мільйонів людей іншої культури, інакшого світогляду — а головне тим, хто не хоче вчити мову, приймати культуру нової країни і жити за єдиними законами.
З 2021 року на кордоні Польщі та Білорусі відбуваються спроби нелегалів прорвати кордон. Wojciech Olkusnik/East News
Путін, Лукашенко та їхній китайський друг Сі Цзіньпінь неодноразово використовували нелегалів із країни Африки та Ближнього Сходу для того, аби випробувати на міцність кордони Європи. Всю осінь 2021 року польські прикордонники виловлювали агресивних туристів із Іраку та Афганістану, які хотіли потрапити на щедрий соціал Німеччини. Тепер можна твердо вважати, що це була попередня підготовка до окупації України, де осі зла важливо було ще й обвалити польський кордон, або обвалити будь-яку поміч Києву.
У ті часи багато хто сварив польський уряд за надмірну жорстокість, але досвід показав, що все було правильно
У ніч на 8 листопада цього року в Амстердамі після футбольного матчу Аякс-Маккабі Тель-Авів група агресивних прихильників Палестини — із мігрантів — напала на ізраїльтян. Євреїв жорстоко били, наздоганяли автівками, кидали в річку і шукали по ближніх барах та готелях. Сталося це напередодні річниці «Кришталевої ночі» — нацистських погромів 1938 року, спрямованих проти німецьких євреїв. І багато хто задався питанням, якщо це сталось в Нідерландах, де нинішній прем'єр Дік Схооф — професійний розвідник і спеціаліст у сфері протидії тероризму, який раніше займався розслідуванням збиття росіянами рейсу MH17 над Донбасом.
В Амстердамі 7 листопада відбулись масові побиття ізраїльських футбольних фанів. Фото: Middle East Images/ABACA/Abaca/East News
Варто очікувати, що це перший дзвіночок і подібних актів насилля та тероризму з боку тих, кого цікавлять ресурси європейців, а не адаптація до європейського стилю життя, буде більше
І це відчувають усі. Зовсім недавно у Німеччині розпався уряд та розбіглась коаліція через те, що країна заганяла себе у пастку мігрантською політикою пані Меркель. І бюджет уже не витримує спонсорувати тих, хто хоче захищати Палестину в центрі Берліна. Більше того німці, згідно соціології, відчувають тривожність та небезпеку — тож старим партіям як СДПН чи ХДС-ХСС доведеться вирішувати цю проблему, поки її на вулицях не почали вчиняти різні акти крайні праві.
Росія та Китай прагнуть знищити стару Європу. І поки не виходить її окупувати, завдання номер один — втопити її у крові на вулицях. Саме тому антисемітизм і крики про те, що Європа проти різноманіття культур та релігій, — так активно лунають через соцмережі та подкасти.
Якщо раніше це здавалось милим і тиснуло на гуманізм і мир у всьому світі, зараз така риторика — добрий ґрунт для гібридних війн проти демократії. І реванш Трампа та республіканців в США став можливим, бо пересічні американці відчули, як меншість навʼязує їм свої правила. До того ж такі, що руйнують таку Америку, про яку мріють мільйони.
Дивна річ, але нарешті Європейський союз визнав, що рішуча відмова Польщі багато років поспіль пускати будь-кого на свою територію — має сенс
У жовтні 2024 року лідери держав-членів ЄС висловили солідарність із Польщею в питанні протидії нелегальним мігрантам, а також «рішучість щодо забезпечення ефективного контролю над зовнішніми кордонами ЄС». Недавно уряд Польщі прописав міграційну стратегію з прицілом для громадян країн Африки, Азії та Близького Сходу, які все частіше їдуть як студенти в польські університети.
«Це наше право і наш обов’язок захищати польські та європейські кордони. Їхня безпека не обговорюватиметься. Ні з ким. Це завдання, яке потрібно виконати. І мій уряд виконає це завдання», — написав напередодні прем'єр-міністр Туск у соцмережі Х.
Згідно документу — уряд вирішуватиме, кого лишати, а кого ні. А ті, хто хочуть стати поляками, мають вчити мову і поважати закони
У перспективі це цікаві намітки для України, адже з еміграцією мільйонів українців через війну постає питання робочої сили. І тут вряди-годи нагора вилізають експерти з порадами, як нам можуть стати в поміч мігранти із Середньої Азії або пакистанці. Мовляв, ось вони точно зможуть і таксистами бути, і офіціантів замінити.
Утім, для країни з низкою безпекових проблем і хиткою національною ідентичністю свого населення — це може стати викликом. Ми не дуже вміємо справлятись із тими колаборантами, які тривалий час маскувались під потужних господарників і говорили, що вони за мир без політики. Інша справа, якщо доведеться боротися ще і з тими, хто буде розказувати, які спідниці мають носити наші жінки або їздити в Умань влаштовувати акції проти єврейських паломників.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ну ви ж в курсі, що у нас тут всьо піздєц, всьо пропало, всьо несеться. Нєрви в людей і так ні к чорту за 10 років війни і скоро вже 3 роки великої такої повсюдної капітальної війни. А тут ще й оце от усе. Звісно, ще на першому році горизонт планування змістився до 1 місяця і то з обмовкою «якщо доживем».
Зараз от я думаю, чи міняти в квартирі кран, бо буде обідно, якщо поміняю, а хату з новим краном шахед роз’їбашить. А зараз і поготів
Фейсбук знущається, пропонує мені тренчі на наступну весну. Альоу, дурачок ти електронний, ти кому і шо пропонуєш. Пише він мені англійською «що ти одягнеш наступної весни?». А я йому кажу: «Слухай сюди мене, електронна хрінь, у мене на весну можуть бути варіанти — гамівна сорочка, прикольна домовина або костюм хімзахисту — і то в кращому випадку. Про що ти шепчеш? Яка весна? Тут би до суботи дожити — і бажано не в божевільні».
Я от нещодавно була в Німеччині, й одна німкеня каже мені: «Через 2 роки ми поїдемо відпочивати…. За 3 роки переїдемо…». Я на неї дивлюсь, як на інопланетянку. Я вже не памʼятаю тих часів, коли планувала щось на рік вперед. В Україні це і за кращих часів було шаленою розкішшю. «Ця родина володіє цим замком вже 3 століття», — каже екскурсовод. Я подумки регочу, мені в спадок від бабусі дісталися лише радянські простирадла, які в 2015 пішли на маскувальні сітки.
Своїм дітям я, мабуть, не лишу нічого, окрім психотравм і книжок, які встигла написати ще у відносно спокійні часи
Мою подругу на співбесіді в іноземній компанії запитали, ким вона хоче бути за 5 років. Вона задумалась крепко, а тоді сказала: «Ну, якщо не здохну до того часу від ядерки або шахеда, то хотілось би бути психічно здоровою людиною з усіма кінцівками». Її не взяли, настрої занадто песимістичні і фаталістичні.
Зараз от мене питають, з огляду на вибори в США і політичні настрої Європи, що буде з нами в майбутньому. Я теж крепко задумуюсь. Ні, не прораховую прогнози, не вираховую вірогідності, у мене в принципі з математикою так собі. Я просто підбираю влучну відповідь, щось типу «за теорією Бризмана-Шпільгауза (абсолютно вигадана теорія мною щойно) у нас є вірогідність вижити, десь відсотків 50, ну, або не вижити, теж із таким відсотком». Це буде найточніший прогноз нашого майбутнього. І це не я така. Життя таке, розумієте?!
Вранці я прокидаюся, пʼю свою чорну каву, яка радше нагадує бітум на вигляд і на смак, і дивлюся у вікно. За вікном вже голі дерева, сіра дійсність, сірі будинки. І я думаю, ну от, пощастило, цієї ночі ні ракета, ні шахед не порушили оцю мою сіру завіконну дійсність. Пощастило
Плануючи поїздку за кордон, я до останнього тягну з бронюванням готелю. Бо я забронюю, оплачу, а тоді — хоба — і всьо. Нікуди не поїду. Грошей жалко. Хоча, очевидно, що якщо всьо, то і на гроші вже пофіг.
«Чому ти така спокійна?» — питає подруга. Я кажу, що написала заповіт. За ним, усі, хто виживе і переживе мене на той час, мають вибрати мої найвсратіші фотки і заставити ними прощальну залу. А ще ця подруга має прийти з батогом, щоб шмагати кожного, хто схоче сказати, що я була пророчицею. Я, звісно, ще та пророчиця, але звучить це крінжово, погодьтесь.
«Ти що, вмирати зібралася?», — питає вона. І я кажу цілком щиро, що я вже вмерла, просто поки що ще жива. Тому дивлюся на все це довкола і мене вже нічого не лякає, в принципі. Прожила день — пощастило
І от в цьому всьому я якось парадоксально, відчайдушно і шалено насолоджуюсь життям. За першої можливості зустрічаюся з друзями, іноді можу зупинитися посеред тротуару і довго роздивлятися хмарку, бо вона красива. На кожне «а давай…» я погоджуюсь, бо це прекрасно — щось зробити, щось встигнути зробити.
Із Мюнхена я привезла в кармані каштанчик, бо він торохнув мене по голові і мені від нього так радісно стало, що я так і ношу його в кармані куртки. Іноді я знаходжу якийсь вірш і він такий прекрасний, що я вчу його напамʼять, як в школі, просто так. Мені стало не страшно. Мені стало важливо лиш встигнути. Бо хочеться все ж до свого останнього дня ухайдохать якомога більше ворогів — прямо чи опосередковано. Для цього оце все. Тільки для цього.
Як взяти участь у програмі «Крок доДому»/«Krok do Domu»?
Для того, щоб стати учасником програми «Крок Додому», треба:
• мати печатку в паспорті про перетин кордону після 24 лютого 2022 року; • перебувати на момент подачі заявки на території Польщі та бути готовим орендувати житло щонайменше на 12 місяців; • мати мінімальний дохід на родину від 3 000 до 4 500 злотих — в залежності від воєводства.
Насамперед ця ініціатива захищає тих людей, що опинилися в складній життєвій ситуації, мають проблеми із соціалізацією, є інвалідами або доглядають за людиною з інвалідністю. В анкеті навіть є запитання про те, що заважає вам заробляти більше, щоб оплачувати оренду самостійно. Також доведеться відверто відповісти на запитання про свої доходи, враховуючи випадкові заробітки, виплати на дітей та виплати з інвалідності, якщо такі є.
Перевага надається тим, хто відповідає одному з наступних критеріїв:
• на території, де проживала людина в Україні, зараз проходять активні бойові дії; • ваша дитина або інші родичі, з яким ви зараз мешкаєте, мають підтверджену в Польщі інвалідність, хронічне захворювання або психічний розлад. Все це має бути затверджено документально; • родина виховує трьох і більше неповнолітніх дітей; • ви є самотнім опікуном однієї і більше дитини; • зараз ви проживаєте в колективному житлі; • члени сім’ї належать до ЛГБТ-спільноти, етнічних, національних та релігійних меншин; • в родині є ті, хто постраждав від сексуального насильства або торгівлі людьми; • вас виселяють з житла, де ви зараз перебуваєте.
З усіма вимогами більш детально можна ознайомитися за посиланням.
Як взяти участь у програмі та заповнити анкету?
Подати заявку ви можете з будь-якого куточку Польщі, заповнивши анкету на сайті.
Очікування на верифікацію заявок та відповідь від фундації становить близько 7 днів. Будьте готові оперативно відповідати на всі запитання та надати електронні копії документів. Якщо ви вже орендуєте житло та проходите за критеріями, то можете розраховувати на дофінансування. А якщо ви зараз у пошуках квартири, фундація може допомогти також з:
• інформаційною підтримкою: надасть інструкцію з пошуку житла та комунікації з власником. Учасники також отримують консультації, шаблони договорів оренди та дізнаються, на що обов’язково звернути увагу; • оплатою послуг рієлтора, нотаріуса, перекладача, адресою вибування, якщо власник хоче укласти оказіональну умову; • програма допоможе з частковою або повною оплатою кауції; • зі страхуванням для учасника програми та власника житла.
Навіть якщо ви приходите за всіма критеріями, це не означає, що оренда квартири буде оплачена на 100%. В залежності від ціни мешкання та доходів учасника, вам може бути запропонована часткова оплата. Але це довготермінова та надійна підтримка.
Програма «Крок Додому» пропонує комплексу підтримку, тож ще є й додаткові опції. Наприклад, родині можуть запропонувати оплату мовних курсів, аби краще інтегруватися в польське суспільство та знайти гідну роботу. Фундація може допомогти з доглядом за дітьми, професійними курсами та навчанням. Все це залежить від конкретної ситуації в родині та потреб.
Вони обороняли Маріуполь героїчних 86 днів. Утім, 20 травня 2022 року за наказом вищого командування майже 2500 бійців здались у полон. Аби підтримати їхні родини та й самих військових після повернення з неволі, торік у лютому стартував проєкт «Серце Азовсталі». Усі, хто мають статус «захисник Маріуполя» можуть звернутися за допомогою.
«Після 9-ти місяців полону було важко повірити, що ти вільний», — Дмитро Москва, 26-річний військовослужбовець
Військовослужбовець, оборонець Маріуполя Дмитро Москва. Фото: «Серце Азовсталі»
Через місяць після підписання контракту із 109-ю бригадою ТРО розпочалася повномасштабна війна. Ми базувалися у Маріуполі на металургійному комбінаті імені Ілліча. 24 лютого 2022 року нас підняли по тривозі. Ми не розуміли, що відбувається. Думали, що чергові навчання. Коли почало «прилітали», все стало ясно. Нам видали зброю і відправили охороняти міст, який з'єднував правий і лівий береги міста. Згодом нашу групу у складі 15-ти чоловік перекинули на лівий берег. Ворог вже прорвався, і нас відправили на підкріплення. Росіяни йшли звідусіль. Не зрозуміло, хто стріляє, — свої чи чужі. Особливо страшно було від авіаударів. Ми розділилися, адже діяти невеликими групами було ефективніше і розумніше. Та згодом натрапили на ворога. Почалася перестрілка. Я отримав 4 кульових поранення. Три в ноги, одне — у руку. Всі кулі пройшли на виліт. Нас було 5-ро, троє отримали поранення. Ми наклали собі турнікети і намагалися просунутися до наших. Не дійшли якихось 500 метрів. Росіян було дуже багато. Ми бачили, як вони виводили цивільних людей із підвалів, ставили на коліна, ті тримали руки за головами. Ймовірно, їх перевіряли. Як старший групи я ухвалив рішення здаватися. І це було розумно, бо поранення з кожним кроком давало про себе знати. Так я і четверо моїх побратимів потрапили у полон. Це було 19 квітня 22-го року.
«Москва, за кого, с..ко, воюєш?»
Побачивши на моїй флісці напис «Москва», росіяни не повірили, що то моє прізвище. Думали, що я жартую. Та згодом, почали говорити: «Так ти за кого, с..ко, воюєш?» Відповідав: «Я вдома. Захищаю свою землю, на яку ви прийшли». Один з бурятів відірвав з фліски напис і начепив собі на шолом, зазначивши: «То буде мені, я ж з Москви». Їхні медики оглядали наші поранення. Побачивши свою відкриту ногу, я злякався. Боявся, що її відріжуть. Вони забрали наші якісні турнікети. Натомість, наклали радянську резинку, так званий Джгут Есмарха (гумовий джгут, призначений для тимчасової зупинки кровотоку. — Авт.). Посадили нас на БТР, та вже за півтора кілометра зупинили чеченці.
Ті одразу почали допит: «За кого воюєте? За Зеленського, за Кличка? Вас тут кинули». Мені так і не зрозуміло було, до чого вони називали мера Києва, якщо ми у Маріуполі. Вони все знімали на відео й одразу викладали у свій TikTok. Доречі, саме звідти моя родина дізналася, що я потрапив у полон.
Нас називали бойовиками і терористами. Спочатку тримали у вольєрі, схожому на собачий. Потім в якомусь сараї і вже згодом повезли у Новоазовськ. Там довантажили ще 15-ро людей і повезли в Донецький ізолятор. З нами їхав азовець. Коли росіяни дізналися про це, його допитували і били лопатою так, що той дорогою помер. За місяць була Оленівка. Там я пробув пів року. Найбільше діставалося азовцям. Особливо тим, у кого знаходили татуювання з українською символікою. Та найжорсткіші умови утримання були в Таганрозі. У камері, під постійним відеонаглядом, нас було десятеро.
Змушували вчити гімн Росії, співати його щоранку. У кожній камері була пам’ятка, де розписано, що означає російський прапор, його кольори. Не хочеш вчити — будеш битий. Причому карали всю камеру
Одного разу мене так побили, що я ледве до камери доповз. Причина — відкрив око, коли вели територією. Цього не можна робити. Били по ногах і п’ятках не палицею, а водопровідною пластмасовою трубою. Застосовували шокер у шию, спину та пахви. На допитах їх постійно цікавило, хто що бачив. Запитували: «Може ти бачив, як хтось мародерить? Де був сам? Скільки наших вбив?». Я кажу: «Та я взагалі стріляти не можу». Оглядали мої руки. А там була вм’ятина, бо я був кулеметником. Краще було просто мовчати. Чим тихіший — тим менше питань. Намагалися зламати психологічно. Постійно говорили, що ми нікому не потрібні, що вони вже дійшли до Дніпра. Харків, Херсон — під Росією. На підході Миколаїв. Агітували вступати в так званий загін добровольців аби воювати на їхньому боці. Казали: «Ти ж із Маріуполя. Куди ти поїдеш?».
Одного дня нас із зав'язаними очима нас повезли із СІЗО до аеропорту. В той момент були думки, що це обмін, але впродовж 2-3 годин польоту росіяни до нас періодично застосовували фізичну силу. За чутками — перед обміном полонених не б'ють. Тож я подумав, що нас просто перевозять до іншої в'язниці. Те, що це таки обмін, зрозумів лише, сівши в автобус. З полону мене звільнили 10 жовтня 22-го року.
Важко було повірити, що ти вільний. Не усвідомлював, що нарешті вдома
Далі було лікування. Мав багато проблем зі здоров’ям, починаючи від зубів і закінчуючи пораненням. Нога не заживала сім місяців. Трішки підлікувавшись, завдяки проєкту «Серце Азовсталі» з родиною поїхали на реабілітацію до Трускавця.
Дмитро Москва разом із донькою, яка народилася, поки він перебував у полоні. Фото: «Серце Азовсталі»
Поки я був у полоні, у мене народилася донька. Впродовж двох тижнів ми насолоджувалися часом з родиною, дихали свіжим повітрям, купалися у басейні. За потреби можна було попрацювати із психологами. Та моя найкраща підтримка — дружина з дитиною. У мене третя група інвалідності. Однак я повертаюся на службу у свою частину. Наразі я в роті ударних безпілотних літальних апаратів. Координую роботу наших пілотів.
«Нам сказали, що то фільтрація, яка триватиме не більше 180 діб. Я ж у полоні провів 10 місяців», — Володимир Капчук, 40-річний прикордонник
Прикордонник Володимир Капчук під час оборони Маріуполя. Фото: приватний архів
Початок повномасштабного вторгнення я зустрів з коронавірусом у маріупольській лікарні. До свого загону зміг приєднатися вже на «Азовсталі» 2 березня. Розуміння, що розпочалася повномасштабна війна, прийшло, коли по місту активно почала працювати авіація. Скидаючи авіабомби, Росія стирала з лиця землі багатоповерхівки. Під завалами лишалося багато цивільних, яких, на жаль, не можливо було врятувати. Були моменти, коли навіть через добу звідти лунали людські голоси. Утім, без техніки розібрали завали було нереально. Ми базувалися на «Азовсталі», але виходили на позиції у місто. Для мене найстрашніше було під час чергування впродовж двох діб дивитися на район, де перебували дружина і двоє дітей. Доньці було 15 років, а сину — 4 місяці. Район цілодобово горів, його постійно бомбили. Подзвонити було ніяк. Згодом виявилося, що всі будинки навколо них зруйновано, а їхній дивом вцілів. На щастя, 17 березня дружина та діти виїхали з міста. Я про це дізнався, коли виходив у полон. Нам дали можливість подзвонити.
У полоні багато інстинктів вимикаються
Нам сказали це не полон, а так звана фільтрація, яка за Женевською конвенцією триватиме не більше 180 діб. Але, як виявилося, це все не так, тому що багато наших досі у неволі. Спочатку нас завезли в Оленівку. Однак з 25 на 26 травня 2022 року знову завантажили у машини. Ми думали, що це обмін, але з’ясувалося, що нас перевезли у СІЗО Таганрога. Під час «прийомки» одного хлопця забили до смерті. Вранці він помер. Таким моментів було багато. Загалом умови утримання, як і всюди, жахливі. Постійні побиття, допити.
У перші два тижні щодня били мінімум тричі вдень. Під час допиту стандартно використовували шокер, гумові палиці, били струмом по різним частинам тіла
Не відмовляли собі в ударах ногами і руками. Тисли морально. Говорили, що пів України вже забрали, що ми звідти не вийдемо, а поїдемо на північ Росії на довічне, тому що всі ми за російським законодавством — терористи. Майже у кожного запитували, чи бачили найманців-іноземців. Запитували вид військ, хто за посадою? Всі завжди відповідали — кухар або водій. Вони дивувалися: «А як так виходить, що одні кухарі і водії, а майже 40 000 росіян під Маріуполем поклали, не рахуючи техніки?».
Через 4,5 місяця мене перевели у Каменськ-Шахтинський Ростовської області. Там ми жили у бараках по 70 осіб. Якщо порівнювати із Таганрогом, то годували краще. Однак поїсти спокійно не давали. Аби дійти до їдальні, потрібно було пробігти через спеціальний коридор, де стояло по 5-6 осіб із палками з обох боків. Тож ти біжиш, а тебе постійно б’ють. Назад повертаєшся так само. Та й на поїсти було мало часу. Давали не більше 2-х хвилин. Якось 526 осіб вони погодували за 27 хвилин. Там я провів 5,5 місяців. У лютому 23-го я потрапив у списки на обмін.
Поранений хребет та реабілітація
Бойову травму я отримав ще у Маріуполі, перебуваючи на позиції. Для росіян кожна споруда — небезпека. І в одному з будинків перебували ми з моїм побратимом. Нам пощастило, що танк поцілив у кут. Інакше я б свою історію вам не розповідав. Був сильний удар цеглою по спині поперекового відділу. Лише після обміну з’ясувалося, що у мене зміщення хребців на понад 20%. Після полону мене прооперували у прикордонному госпіталі. Встановили імплант на хребет, який з часом виявився неякісним.
Не витримав навантаження і зламався під час проходження служби
Я почав шукати варіанти, хто б міг мені допомогти і звернувся до «Серця Азовсталі». Вони ще після обміну цікавилися, кому що потрібно, але на той момент мене все задовольняло. Тож саме вони знайшли цього разу клініку і нейрохірурга. І 26 червня 2024 року мене знову прооперували. Під час п’ятигодинної операції мені встановили якісні імпланти з додатковою системою фіксації. Знаєте, на самому початку ти думаєш, що з тобою все нормально. У будь-якому разі на момент повернення додому у тебе ейфорія, ти кажеш, що у тебе нічого не болить і ти здоровий. Багато хлопців одразу просяться додому.
Тільки через деякий час усе починає вилазити. Психологічні травми теж
Завдяки «Серцю Азовсталі», цього літа я встиг побувати на Закарпатті у санаторії.
Володимир Капчук: «Хочу вивчитися на реабілітолога, аби допомагати таким, як я». Фото: приватний архів
Там впродовж 10 днів працював із психологами, які допомогли пропрацювати певні не зрозумілі для себе моменти. Звісно, часом бувають певні флешбеки у голові. Сниться «Азовсталь», полон, війна, загиблі побратими. Місяць-два спокійно, а потім — загострення. У мене пропадає сон, і за ніч можу поспати максимум до 2 годин. Дехто з хлопців починає зловживати алкоголь, хтось — наркотики. Для мене віддушина — риболовля. А ще у свої 40 поставив собі мету. Хочу вивчитися на реабілітолога. Знову ж таки «Серце Азовсталі» обіцяють посприяти в цьому. Розумію, що воїн з мене вже не дуже, а ось допомагати таким, як я, хочу і думаю, що зможу.
«Ми є однією родиною», — Ксенія Сухова, директорка громадської організації «Серце Азовсталі»
Ми є громадською організацією, яка з'явилась за підтримки Ріната Ахметова. З його ініціативи було виділено мільярд гривень на два роки роботи проєкту. Завдання — допомогти людям, які, героїчно боронили місто Маріуполь впродовж 86 днів. Нашим ключовим партнером є держава. Ми підписали меморандум з Міністерством ветеранів, Міністерством соціальної політики, з координаційним штабом, тобто зі всіма, хто так чи інакше працює із захисниками.
У нашій команді понад 20-ро людей. Насамперед, це адміністратори та менеджери, які безпосередньо спілкуються з військовими і підбирають їм необхідну допомогу. Ми працюємо за запитом.
Мар'яна Чечелюк (у центрі), яка пробула у російському полоні майже два роки. Фото: «Серце Азовсталі»
Звернутися до нас можна, безпосередньо прийшовши до офісу, або звернутися на гарячу лінію — 0 (800) 600 114.
У нашому проєкті сім напрямків допомоги. Кожен захисник може обрати будь-які три. Це унікальна в Україні екосистемна підтримка, завдяки якій оборонці проходять шлях від реабілітації до самореалізації у цивільне життя. На сьогодні основна категорія тих, з ким доводиться працювати — повернені з полону та їхні родини. За час існування проєкту ми створили алгоритм роботи з військовими.
Перша програма — «Повернення»
Кожному, хто повертається з полону, ми видаємо digital-бокс. Це те, що допомагає захисникам бути на зв’язку та стежити за своїм здоров'ям. Туди входить ноутбук, навушники, павербанк, смарт-годинник, який допомагає слідкувати за пульсом. Також у боксі є сертифікат на 4 тис. грн для купівлі вітамінів та спортивного харчування. Якщо жінка повертається з полону, то додатково отримує beauty-бокс.
Digital-бокс, який отримують військові, повернувшись із полону. Фото: «Серце Азовсталі»
Друга програма — «Здоров'я»
Наше завдання — повернути якість життя військовим, наскільки це можливо. Для співпраці обираємо найкращі клініки України.
Оборонці Маріуполя в одній з клінік Києва. Фото: «Серце Азовсталі»
Захисники часом потребують складних операцій, протезування. 6-ро оборонців Маріуполя вже отримали протези. 15-ро — на черзі. Йдеться про біонічні протези, найсучасніші електронні коліна. Також у рамках цієї програми ми робимо повний чек-ап організму. Це близько 50 різних аналізів. Окремо йде стоматологія. Майже всі повертаються з полону без зубів. Багато хто потребує імплантів, реконструкції щелеп, вилучення осколків. Також ми співпрацюємо з центрами реабілітації. Працюємо у форматі «рівний рівному». Ті хлопці, які вже отримали протези і стали на ноги, приходять до своїх побратимів у шпиталі, реабілітаційні центри — підтримують і заохочують. Це дає гарні результати.
Третя програма — «Родина»
Ми постійно спілкуємось з родинами оборонців Маріуполя. У нас завдання створити ком'юніті гарнізону Маріуполь. Знайомимо їх між собою. Запрошуємо до Трускавця в санаторії. Торік було по 600 людей в один заїзд. Цього року таких родинних таборів вже було три. До того ж разом з сім'ями військовополонених чекаємо повернення їхніх рідних з полону.
Четверта програма — «Вдома»
У рамках цієї програми надаємо житло захисникам та захисницям міста Маріуполя, які мають 1 або 2 групу інвалідності внаслідок бойових дій.
Родина оборонця Маріуполя, вперше увійшовши до нової оселі. Фото: «Серце Азовсталі»
Це люди з важкими пораненнями — ампутаціями, на кріслах колісних. Тому, очевидно, що власними силами купити житло їм буде складніше ніж здоровій людині. Вже понад 100 квартир видано, плануємо 200.
П'ята програма — «Спорт»
Надаємо тримісячний абонемент до спортзалу та спортивний одяг. А ще — організовуємо спортивні кемпи «10 днів у Карпатах». Психологічне відновлення, підйом у гори, командна взаємодія, масажі, ознайомлення з місцевою культурою та підтримка один одного за принципом «рівний-рівному». Вони іноді кажуть: «Я хочу побути з побратимами, з якими був у бараці. На відміну від родини вони мене розуміють».
Під час велозабігу. Фото: «Серце Азовсталі»
Шоста програма — «Захист»
У рамках програми надаємо первинну юридичну консультацію щодо порядку отримання статусів, довідок та ін. документів, повʼязаних з проходженням служби, отримання пільг, державних виплат.
Сьома програма — «Майбутнє»
У рамках цієї програми, складаємо комплексний план адаптації ветеранів у цивільне життя за допомогою навчання. Це і опанування нової сфери, курси, перекваліфікація, вивчення іноземних мов. У цьому напрямі нам допомагають кар'єрні ментори. Серед них є оборонець Маріуполя. Разом з психологом через тестування та спілкування вони допомагають ветерану визначитися із новим фахом.
Родини оборонців Маріуполя. Фото: «Серце Азовсталі»
Загалом через наш проєкт вже пройшло майже 5 з половиною тисяч оборонців Маріуполя та членів їхніх родин. Ключовий меседж, який я почула від наших родин: «Ви знаєте, а у серця є душа». І нам було дуже приємно, що ми не автоматично робимо свою роботу, а стаємо однією великою родиною.
Благодійний проєкт «Неопалимі» безкоштовно допомагає позбавитися рубців та опіків військовим та цивільним, які постраждали через воєнні дії з 2014-го року. Команда проєкту налагодила співпрацю з понад 30-ма клініками по всій Україні. У середньому вартість лікування одного пацієнта може становити понад 10 тисяч доларів. Фінансування проєкту здійснюється через донорів — як вітчизняних, так й іноземних.
Вікторія Головіна, військовослужбовиця: «У мене було 45% опіків тіла»
Я давно служила в армії. 25 років була старшою медсестрою при штабі у медичному пункті, а у 2015-му перейшла на роботу у Будинок офіцерів у Вінниці, де працювала коменданткою. Вже збиралася на пенсію, але розпочалася повномасштабна війна. Тому й лишилася.
Вікторія за два дні до трагедії. Фото: приватний архів
Того дня, 14 липня 22-го року, я була на службі. Почалась тривога, я вийшла на вулицю. Зі мною були знайомі з банку, який розміщувався у нашій будівлі. Згодом почула звук реактивного двигуна. Мені здалося, що летів літак. Піднявши голову — більше нічого вже не пам'ятаю. Коли прийшла до тями — навколо мене все горіло, і я теж. До будинку офіцерів шлях був перекритий. Там вирувало полум'я, було багато диму. За освітою я медичний працівник. Добре розуміла, що маю погасити полум’я на собі. Напередодні пройшов дощ і ще були калюжі. Я впала у першу, яку побачила. Навколо було чути крики, сирени поліції та швидкої. Розуміла, що маю небагато часу, аби дістатися до лікарні. Опіки відчувалися по всьому тілу. Я вискочила на дорогу, зупинила бус, який проїжджав повз. Сказала, що військова і мені треба у шпиталь. Я дуже вдячна чоловікові, який мені допоміг.
У мене було 45% опіків тіла. Обгорів поперек, сідниці і ноги. На щастя, обличчя не постраждало
А ще була перебита барабанна перетинка, перелом ключиці, черепно-мозкова травма. Та порівняно з опіками, які отримала, це було ніщо. Стояло питання відправлення мене за кордон, але лікарі з військово-медичного центру вирішили лікувати на місці. Я пролежала два місяці на животі. Перенесла дві пересадки шкіри та операцію з відновлення барабанної перетинки. А ось перев’язок під загальним наркозом було аж 19. Почали рости рубці. Шкіра стала страшною.
Вікторія після вибуху в будинку офіцерів. Фото: приватний архів
В інтернеті я знайшла контакти проєкту «Неопалимі», подала заявку, але мене одразу не прийняли — мої рани були свіжими і кровили. Сьогодні ж я проходжу лікування там. Звісно, що рубці ще є, але вже не такого кольору як були, без запалення, поступово зменшуються. Поліпшується і сам стан шкіри. Мені зараз роблять уколи, а потім шліфуватимуть шкіру лазером. Зрозуміло, що вона повністю не відновиться, бо постраждала сильно, але однаково матиме інший вигляд. І це додає віри і оптимізму.
Наталія Кошара, цивільна: «Із 8 уламків у мене досі лишилося 3»
Вже 28 років я проживаю у селі Гусарівка, Ізюмського району. Працюю у школі вчителькою англійської. Коли розпочалася повномасштабна війна, наша родина нікуди не виїжджала. Ми мали велике господарство — коти, собаки, понад 10 корів і майже пів сотні свиней. Їх потрібно було годувати і поїти.
Наталія Кошара із вставленим імплантом ока. Фото: приватний архів
Так сталося, що вже 2-го березня 2022-го року ми опинилися в окупації. Наша вулиця розташована так, що ми навіть не бачили ворога на початку. 8-го березня у селі стався великий бій. Багато хат горіло, води, світла і газу не було. Ми живемо на горі. Колодязів немає. Доводилося пити воду з місцевої річки. Я брала металеву трубу і розбивала нею кригу, а хлопці швиденько набирали воду з ополонки. Все потрібно було робити швидко, бо ніхто не знав, коли почнуться обстріли.
Були у селі і кадирівці. Дехто з місцевих досі рахуються за зниклих безвісти. Навіть снайпер тут працював. Розважаючись, він застрелив кількох односельців
Через місяць нас деокупували. Квітень був більш-менш тихий, а ось у травні стало нестерпно. Росіяни гатили куди попало. 23 травня 2022-го року спочатку «прилетіло» до сусіда. Щойно побігла йому допомагати, як черговий снаряд влучив у кут мого будинку. Мене щось ніби зупинило, бо якби побігла одразу — точно б загинула. Стався ще один «приліт». Відчула, як уламок потрапив мені в обличчя. Вирване вікно у молодшого сина у кімнаті, розбитий кут будинку, бочки з водою, яка витікає, і очі своєї корови — це останнє, що я бачила двома очима. Я відразу зрозуміла, що в мене немає ока, прикрила його рукою. Було багато крові. Мати та чоловік вискочили до мене. Вони були налякані. Окрім втрати ока, були й інші травми — уламкові поранення у шию, ногу і найстрашніше — печінку. Мене у харківській лікарні навіть називали «дівчина з діркою у печінці». Я втратила багато крові, але залишилась живою.
У моєму тілі було 8 уламків, ще три — досі в мені
В офтальмологічній лікарні мені видалили око і поставили імплант. Мені як жінці дуже заважав шрам на лобі. При тому, що мій чоловік постійно говорив: «Ти така красива». Однак мені хотілося бути ще кращою. Тому я зареєструвалася на проєкт «Неопалимі». Я не знаю, як називаються всі ті процедури, які мені роблять, але постійно дають спеціальні крема, роблять корисні ін’єкції в обличчя. Звісно, що результатом я задоволена. Все безкоштовно.
Наталія Кошара: «Я ніяк не можу звикнути і пристосуватися жити без ока». Фото: приватний архів
Щодо рубців — почуваюся нормально. А ось із зором не дуже. Я ніяк не можу звикнути і пристосуватися жити без ока. Я дуже швидка людина, тому часто гублюся у просторі. Не бачу сходинок та глибини. У мене постійно на обличчі синці. Із травня цього року я інвалід третьої групи внаслідок війни.
Керівник проєкту «Неопалимі» Максим Туркевич: «Треба навчитися сприймати людей із різними травмами війни»
Нашому проєкту понад два роки. За цей час ми прийняли понад дві сотні пацієнтів. Всі вони досі на лікуванні. Дехто — на консультаційному етапі. Повний цикл лікування тривалий — у середньому від одного до півтора року. Ідея створення проєкту належить моєму батькові. Він лікар і давно працює у сфері естетичної медицини. Він взяв на себе медичну частину проєкту, а саме — протоколи, підходи до лікування. Я відповідаю за організаційно-адміністративну. Було розуміння, що можемо робити щось корисне для людей. Перші пацієнти з'явилися випадково. Це було скерування з однієї з клінік. Мовляв, є такі люди, можливо ви зможете їм допомогти. То була Наталя Юхманова з Маріуполя, яка отримала осколкове поранення від вибуху авіабомби, і тероборонівець Артем Мельник, який отримав опіки рук, тіла, обличчя внаслідок вибуху в ТРЦ «Ретровіль» у Києві. Також був довброволець Ілля. Коли танк наїхав на міну і загорівся, чоловік отримав безліч опіків та уражень шкіри. Він потребує кількаетапного лікування. Саме у той момент ми зрозуміли, що людей із схожими травмами — як серед цивільних, так і військових — буде багато. Так і сталося.
Сьогодні є пацієнти, які мають порохові залишки на обличчі та інших частинах тіла наслідок вибухової травми, рубцеві деформації
60% пацієнтів — військовослужбовці, які постраждали внаслідок катувань у російському полоні. Найчастіше у них спостерігається певна рубцева деформація. В одного нашого пацієнта ножем була вирізана свастика на лобі.
Так росіяни калічили українських військових. Фото: «Неопалимі»
Наші спеціалісти вже навчають іноземних колег, бо мають колосальний досвід і складні випадки, з якими ті не стикалися на практиці. За останні два роки у нас було безліч відряджень — Британія, Ірландія, Іспанія, Італія, Португалія, Франція, Польща, Арабські Емірати, Марокко. Вже зараз іноземні колеги є більш адаптованими, а на початку були шоковані і від кейсів пацієнтів, і від результатів того, що ми робимо. Відверто кажучи, я не можу сказати, що світова естетична медицина є дуже розвиненою. Особливо, якщо говорити про Західну Європу. Вони дуже від нас відстали. Якщо з Польщею у нас науковий розрив у сфері естетичної медицини, апаратної дерматології, косметології чотири роки, то з Іспанією — 10-12. Вони тільки зараз пробують працювати з технологіями, які ми вже давно перевірили. Знаєте, ніхто не відкривав велосипед. От, наприклад, зараз ми працюємо з пікосекундними лазерами. Це специфічна технологія. Пікосекунда — це дуже маленькі долі секунди того, як діє світловий промінь на тканини. Ці лазери існують вже років 8. Але до моменту, поки ми не почали їх використовувати, їх сприймали в цілому світі як дорогу іграшку, якою ніхто не вмів користуватись.
Ми розуміємо, що кількість людей, які мають травму через війну суттєво більша, ніж кількість тих, хто лікуються у нас. І навіть більше, ніж кількість тих, хто звернеться до нас в майбутньому по допомогу
Своїм проєктом ми, зокрема, хочемо допомогти цим людям, аби вони не боялися звертатися за допомогою. Саме ж суспільство має зрозуміти, що ці люди, з різними травмами війни, житимуть поміж нас і нам потрібно навчитися їх сприймати нормально.
Як стати учасником проєкту «Неопалимі»
Станом на зараз у нас 32 клініки, які долучені до проєкту. Якщо рахувати лікарів, то їх до сотні. Лікування і супровід — безкоштовні. Фінансово нам допомагають як вітчизняні, так й іноземні компанії. Вони закуповують обладнання і медпрепарати. За час нашого існування 2,5 мільйонів доларів було надано на обладнання і до півмільйона — на медпрепарати.
До нас можуть звертатися як військові так і цивільні. Базовий критерій відбору пацієнтів — травма має бути отримана внаслідок війни. Це потенційно наш пацієнт
Руки, травмовані війною, після операцій. Фото: «Неопалимі»
Людина має зайти на наш сайт, заповнити реєстраційну форму. Далі з нею зв'яжуться наші спеціалісти і допоможуть пройти весь шлях до оновлення. Є дві причини, через які може бути відмова. Це може бути не наш пацієнт з точки зору медичного діагнозу або ж травма людини набута не внаслідок війни. Тобто, люди мають розуміти, що якщо це побутова травма — це теж не наш пацієнт.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
.avif)
