Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Пані Зося стала мені бабусею, якої мені так бракувало»
Коли я вирішила їхати з України у березні 2022 року, ми з сином спочатку три дні добиралися до Польщі. Три складні дні блокпостів, кордонів і труднощів. Зупинилися у моєї подруги, але вона має двоє дітей, тому надовго до неї було не можна. І тут сусідка моєї подруги, пані Зося, сказала, що все вирішить...
Пані Зося — Zofia Pasnik. Фото з приватного архіву
No items found.
Пані Зосі 70+ років. Але енергії в ній стільки, що, здається, вона здатна знести пів світу заради своєї мети. Активна, усміхнена і водночас завжди рішуче налаштована. Кожне питання сприймає як виклик, і вже готова з ним справлятися. Їздить велосипедом на дачу до подруг, аби обговорити нові події. Пані Зося має не менш серйозну та допитливу кішку, яка сидить на підвіконні і за всіма спостерігає. Мабуть, щоб потім усе розповісти своїй власниці, аби вона була в курсі, коли сусідка прийшла додому і хто викинув оту червону обгортку від цукерки просто на землю.
Пані Зося усім у своєму житловому комплексі розповіла, що ми з України і потребуємо допомоги. І люди стали пропонувати якісь речі, гроші, продукти. Я відмовлялася. Тільки б знайти, де жити. Хоча насправді потрібне було все, просто незручно брати, та і дуже не хотілося відчувати себе безпомічною. За два дні наша пані Зося знайшла нам житло. Тимчасове. Поки ми підшукаємо постійне.
Наше тимчасове житло і квіти від пані Зосі
Ми були сусідками. Наші будинки стояли поруч, і пані Зося кожного ранку махала мені у вікно. І посміхалася. І я раділа цьому ритуалу. Це був мій рятівний острівець у той страшний і тривожний час.
Майже щодня вона приносила нам якусь свою страву. «Я приготувала пиріг. Мені багато не треба. Це вам». «Знаю, підлітки люблять картоплю фрі. От зробила твоєму синові». «А це мій рулетик. Скуштуйте». Мені вже дуже багато років ніхто не готував. Мама пішла у засвіти, коли мені було 10. Бабуся померла 5 років тому. До цього вона довго хворіла, не могла готувати. Тому їжа пані Зосі, приправлена щирістю і теплотою, була для мене особливо смачною.
Син питав: «А чому людина, яка нічого про нас не знає, нам допомагає?». І я відповідала, що є на світі люди, яким не байдужі людські долі
Ми прожили у квартирі, яку знайшла нам пані Зося, два місяці. І за цей час глибоко здружилися з нашою чудовою новою бабусею. Чаювали, розмовляли — я українською, вона польською. Якось знаходили спільну мову.
Коли ми виїжджали, вона дала мені гроші. Я спочатку відмовилась. Але виявилося, що пані Зося оформила допомогу за програмою 40+, яка передбачала виплату полякам, які прихистили у себе українців. І от все, що вона отримала, вона віддала нам. Сказала, що ці гроші нам допоможуть. Тоді я взяла. І ці гроші дійсно дуже допомогли.
Ми живемо у Кракові понад два роки. За цей час, у силу своєї професії, я познайомилася з багатьма людьми. Але пані Зося — єдина, яка стала нам дійсно близькою. Ми продовжуємо зустрічатися, їздимо в гості, чаюємо, розмовляємо — вона польською, я українською. Хоча тепер ми розуміємо одна одну набагато краще. Як рідні люди.
Так війна об’єднала людей різних національностей, віку, віросповідань і життєвого досвіду. Так війна показала, як нерідні по крові можуть стати рідними в душі.
Чимало людей у Європі втомилися від нашої війни і навіть від нас. Ставлення до українців місцями змінилося і в Польщі. Але пані Зося — це наша стабільність, адже завжди до нас добра, чуйна, відкрита і щиро рада нас бачити. Як бабуся, якої мені так бракує.
Фотографії з приватного архіву. Титульна ілюстрація @blancaindiart
Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Можу чесно сказати, що якби ця новина трапилась в мирні часи — вся Україна гуляла би на майданах, і шампанське би текло рікою.
Утім горе від смертоносних атак на Дніпро та Харків — два головні прифронтові хаби — дещо стерла розуміння, що насправді сталось і чому колись у майбутньому ми назвемо котрусь із минулих вулиць Пушкіна на честь Урсули фон дер Ляєн.
За гарним збігом обставин група українських журналістів — в тому числі і авторка цих рядків — мали низку зустрічей із найвищими посадовцями Євросоюзу в Брюсселі. Тож варто розповісти, що ЄС від нас хоче і чи справді він зацікавлений в Україні?
Перше. Жорстка агресія Росії проти України змусила європейців нарешті подивитись на Москву без рожевих окулярів. Співрозмовники, які формують зовнішню політику Євросоюзу, у розмовах тет-а-тет говорили про імперські та колоніальні настрої нинішньої Росії.
Подробиці військових злочинів в Україні та постійні загрози кинути ядерну бомбу по Парижу, Лондону та Берліну змусили європейців задуматись про своє майбутнє і про нову геополітичну стратегію, де Україні буде місце як брамі Європи
І де приєднання Києва матиме однозначні плюси для всіх. Бо сьогодні окупанти скидають КАБи по Харкову, а потім будуть не проти атакувати так само і країни Балтії, які не мовчать і за два роки стали кращими лекторами з теми істинної суті Росії.
Новину про початок вступу до Євросоюзу самі чиновники не звʼязують з конкретними політичними прізвищами, а винятково з опором та рішучістю українського народу. «Ви заплатили надто високу ціну», — лунало і від Петера Стано, і від Петри Гомбалової, і від Вери Йоурової — трьох топ-осіб, які безпосередньо працюють за напрямком з Україною.
Краща ілюстрація занадто високої ціни — знамените фото з Бучі, де біля почорнілої руки з ніжно-рожевим манікюром лежав брелок з прапорцем Євросоюзу
З огляду на те, як себе поводить Угорщина, а точніше її лідер Віктор Орбан — багатьох зацікавило, а що буде, коли наш скандальний сусід пів року головуватиме в Раді Європи. Враховуючи, що уже зі старту угорський прем’єр вимагає у Зеленського припинити вогонь в односторонньому порядку та почати переговори з РФ. Ще і китайські чернетки мирного плану привіз на подумати.
Орбан та Зеленський під час зустрічі у Брюсселі. 27 червня 2024 року. Фото: ОПУ
Речник ЄС Петер Стано у розмові з українськими оглядачами дав зрозуміти, що Угорщина стала ізгоєм. І її шантаж та пихата поведінка злять багатьох. Бо ж якщо завше нейтральна Австрія уже просить позбавити Будапешт права голосу в ЄС, то це гучний тривожний дзвіночок.
— Угорське головування не матиме жодного змістовного впливу і може спробувати затримати просування речей у порядку денному Європейської Ради в рамках своїх повноважень, але в такому випадку більшість країн-членів завжди можуть натиснути на Будапешт і знайти шляхи змінити порядок денний, — дипломатично заявив Стано.
У менш офіційній риториці дипломат цілком навіть радів, що частину цього півріччя зʼїдають літні канікули, а ще перекриває топова подія — саміт НАТО у Вашингтоні. А до того часу, коли головування в Раді ЄС перебере на себе Польща, — рукою подати.
Для України піврічне головування Варшави може стати додатковим трампліном для вступу в ЄС
Тому хочеться вірити в здоровий глузд двох урядів і те, що не повторяться жахливі історії з розсипанням зерна, блокад кордонів та взаємними прокльонами в соцмережі Х.
Польщу Росія ненавидить хіба трошки менше за Україну — це доведено інтерв'ю Путіна Такеру Карлсону. Тому це шанс і для поляків відкинути фронт від своїх кордонів подалі.
Розмови з найвищими посадовцями ЄС змусили мене як політичного оглядача ностальгувати за тими часами, коли парламент та уряд були джерелом дискусій та політичних рішень. Європейські чиновники тяжко зітхали і при згадці про корупцію, і про спробу завести темники в державній інформаційній агенції «Укрінформ», і про проблеми військово-промислового комплексу. Вони би з радістю працювали з ідентичними українськими бюрократами, але за відсутності таких змушені мати справу із тими, кого наобирали українці на кількох виборах. Тож на перших поствоєнних — варто сильно подумати про якість політичних представників, аби потім не червоніти.
Володимир Зеленський, Шарль Мішель та Урсула фон дер Ляєн. 27 червня 2024 року. Фото: ОПУ
Чому Брюссель розглядає Україну як перезбірку свого геополітичного проєкту? США переживає власну кризу — і ЄС готується працювати за планом Б, коли президентом може стати Трамп. Європа досить тверезо оцінює Китай і його прагнення поставити всіх у позу раба. Тож Європа думає про укріплення своїх кордонів та безпеку, де практичний досвід мільйонів українців — те, що треба.
Якщо ЗСУ, ветерани та волонтери — наші найуспішніші бренди на експорт, то цим варто користатись на повну
У Брюсселі має бути більше українських голосів. Наші студенти мають бути стажерами в європейських парламентарів. Наші аналітики мають постійно працювати з фахівцями, які займаються російськими ІПСО, маніпуляціями та перекручуваннями історії. Бо як сказали нам кілька співрозмовників не під запис: «ми бачимо, що левова частка російських ноу-хау таргетується на Україну, а потім іде далі на Захід».
Зеленський з європейськими лідерами. Фото: ОПУ
У часи мого дитинства у новинах на кожному каналі були сюжети із Москви та Петербурга. Так я знала більше про російський світ, ніж треба було. У Брюсселі мають постійно бути українські журналісти та аналітики. Бо чимало стратегічних політичних рішень ухвалюється якраз через прямі зв'язки і особисту симпатію.
Брюссель відкритий для нас і налаштований на серйозну роботу. Лишається ключове — як залучити фахівців з української сторони
Бо героїчного ореолу українців та особистої чарівності пана Володимира Зеленського мало, коли мова йде про кабінетну рутину в центрі ухвалення рішень. Десь в діловому центрі Брюсселя. Де українська повістка має бути 24/7. І де Україна має сприйматись не як бідний родич, а активний гравець, завдяки якому росіяни на танках ще не чіпляють триколори на установи Євросоюзу.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Росія та Північна Корея 19 червня підписали договір про стратегічне всебічне партнерство. Слідом ще й пішли припущення про те, що КНДР може послати своїх солдат воювати на стороні Кремля проти України.
Життєво необхідною стала потреба отримати від Південної Кореї максимально можливу кількість озброєння у максимально стислі строки. Тим більш, що у нас перед очами є приклад Польщі, яка ще наприкінці 2022 року почала отримувати перші танки K2 та перші самохідні артустановки K9 південнокорейського виробництва, при цьому строк між укладенням контракту та отриманням першої партії склав рекордні 102 дні.
Логічною виглядає думка, що нам треба співпрацювати із польською «оборонкою» як можливим посередником у поставці південнокорейської зброї для ЗСУ. Тим більш, що збройні контракти для Варшави від Сеулу передбачають не просто поставку до 800 танків, 600 САУ та півтисячі ракетних систем K239, але й виготовлення значної частини цього озброєння саме на потужностях ОПК Польщі.
Але тут треба розуміти, що Польща отримала швидкість поставок та роль хабу із виробництва південнокорейської зброї в першу чергу саме завдяки довготривалій співпраці з Південною Кореєю. І нам цей шлях теж треба буде наслідувати.
Все починалось із «Краба»
Для початку варто нагадати про такий факт — оборонна співпраця між Польщею та Південною Кореєю стартувала ще за кілька років до повномасштабного вторгнення РФ до України. І тут буквально все починалось із «Краба», тобто зі славетної самохідки, котра гарно показала себе в строю ЗСУ в боях проти російських загарбників.
На Krab використовується корпус та шасі від південнокорейської САУ K9. Таке рішення було багато в чому вимушеним, однак без відповідних технологій з Південної Кореї польський ОПК навряд чи зміг би запустити ще в 2015 році серійне виробництво вітчизняних САУ.
Може прозвучати неочікувано, але Південна Корея сама перша запропонувала Польщі купити танки K2 — і це було ще осінню вже далекого 2020 року
При цьому вже тоді мова йшла про те, що південні корейці готові дозволити ліцензійне виробництво цих танків на потужностях польського ОПК під індексом K2PL. Але на той момент K2 вважався неймовірно дорогим танком — за тодішніми мірками 14 мільйонів доларів за машину — і це стримувало не тільки, наприклад, Польщу, але й саму Республіку Корея від подальших закупівель таких ОБТ.
Втім, після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну світовий ринок озброєння вимушений працювати в режимі «на вчора», питання вартості відійшло на другий план — і це зняло дуже багато бар'єрів, які заважали стрімким контрактам на зброю. Вже влітку 2022 року Польща пішла за бронетехнікою та ракетними системами саме до Південної Кореї, щоб зміцнити своє військо, а Республіка Корея сприйняла контракти на зброю для польської армії як справу національного престижу.
Повільно та швидко водночас
Однак якщо далі предметно розберемось в поточних цифрах щодо південнокорейській зброї для Польщі, то побачимо картину, яку можна описати висловом «для песимістів склянка наполовину пуста, для оптимістів — наполовину повна».
Показник лише в 102 дні з отриманням першої партії танків та САУ після укладення контракту, як це відбулось у випадку з Польщею та Південною Кореєю, — це справді рекорд, недосяжний для більшості гравців світового ринку зброї
Бо, наприклад, поточні контракти на нові Leopard 2A8 від Німеччини передбачають поставку перших машин не раніше аніж за 2-3 роки після укладення домовленостей.
На кінець 2023 року, за публічними даними, Польща отримала від Південної Кореї мінімум 54 танки K2, 66 САУ K9, 11 ракетних установок K239 та 12 навчально-бойових літаків FA-50 (для заміни переданих МіГ-29 для ЗСУ). При цьому ми можемо зробити поправку про те, що в публічний простір потрапили не всі дані за фактично проведеними поставками.
Старт ліцензійного виробництва танків K2PL на потужностях польського ОПК запланований аж на 2027 рік. Але, схоже, що сама Варшава попросила саме такий люфт по часу в південнокорейських партнерів, бо треба ще відбудувати виробничий ланцюжок так, щоб до проекту K2PL було залучено максимальну кількість польських підрядників.
Ну й окрім того, треба час на налагодження процесів з поправкою на експортні перспективи зроблених у Польщі танків K2. Наприклад, Румунія вже заявляє прямий інтерес придбати такі машини «з прицілом» саме на роль Польщі як хабу з експорту південнокорейської зброї.
Спільні вороги не означають автоматичні поставки
Звісно, в умовах воюючої України все може виглядати замалим і занадто повільним, навіть ті самі 102 дні між контрактом та першою поставкою на фронт, бо техніка нашим захисникам треба буквально на вчора. І це справедливо. Як і справедливим є очікування того, що всю необхідну зброю нам мають дати по факту екзистенційної загрози від Росії, Північної Кореї та інших новоявлених учасників «осі зла».
Однак тут саме той випадок, що у питанні збройної співпраці з Південною Кореєю нам доведеться рухатись по прагматичному варіанту співпраці, який, зокрема, передбачає поступове нарощення номенклатури поставок.
І оскільки на те пішло, для початку було б добре, аби південні корейці нарешті передали нам ті російські 40 танків Т-80У та 70 БМП-3, які ми в них просили ще у квітні 2022 року (ці бронемашини Південна Корея отримала від Росії за борги)
Ще також є дані, що південні корейці мають на своїх складах аж 3,4 мільйона снарядів калібру 105-мм та 200 умовно «вільних» мобільних гаубиць K105. Отримати хоча би частину з цього — уже було б добре для нарощення артилерійських потужностей ЗСУ, оскільки західний калібр 105-мм прямо відповідає радянському калібру 122-мм (який Росія отримує також від КНДР).
Якщо уже говорити про етап отримання від Південної Кореї таких бажаних танків K2 та K9, то тут можна побудувати пропозицію так, щоб вона була взаємовигідна одразу трьом сторонам.
А третя сторона тут — сестринська Польща, яка має інтерес бути експортером зброї, зокрема з підтримкою Південної Кореї
Якщо ж брати двосторонній вектор, тобто Україна-Республіка Корея, то і тут є свої цікаві, так би мовити, «відгалуження». Наприклад, Сеул вже веде перемовини з Варшавою про можливу купівлю техніки польського виробництва, наприклад, радарів, безпілотників, ПЗРК та самохідних мінометів Rak. Тому вже слід робити поправку на те, що якщо ми щось купимо по зброї в Південній Кореї, то ця країна також може проявити інтерес до продукції українського ОПК.
На військовому параді 15 серпня 2023 року у Варшаві Польща демонструвала свою техніку. Фото: Shutterstock
Ще один важливий нюанс — Сеул покупцям своєї зброї «бонусом» пропонує співпрацю, зокрема, в сегменті інфраструктури. Наприклад, Польща в Південній Кореї разом зі зброєю придбала також і трамваї для громадського транспорту Варшави. А у випадку, наприклад, з Румунією йдеться й про те, що Південна Корея готова вкластись у масштабне оновлення транспортної інфраструктури, зокрема, щоб адаптувати її під техніку стандартів НАТО.
У нашому випадку пропозиція «продайте нам К2, і матимете можливість якнайшвидше інвестувати у відновлення України» для самої Республіки Корея може стати саме тим прагматичним ключем, який дозволить і нам вийти на результат у 102 дні між контрактом та першою поставкою зброї
Емоційні та ціннісні категорії в цій історії потрібні в першу чергу саме нам. Концепція «геть від Москви!» класика «Розстріляного Відродження» Хвильового передбачала не тільки орієнтацію на «психологічну Європу», але й на роль «провідника Ренесансу для країн Азії» — і це треба конвертувати в конкретний осяжний результат для наших захисників на фронті.
Підрахунки з відкритих джерел показують, що наша армія використовує близько 20 різних типів танків радянського стандарту, не рахуючи ОБТ західного зразка. Для заміни цього «зоопарку» нам все рівно будуть потрібні танки від Південної Кореї, незалежно від того, коли ми їх отримаємо.
<frame>Наступна публікація із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>
Кілька років тому одна жінка з мого маленького міста Біляївка на Одещині запитала: навіщо ти товаришуєш з людьми не з України? Невже ти думаєш, що вони для тебе будуть колись добре ставитися? Дружи тільки зі своїми — хто однієї з тобою крові.
Це був 2016 рік, вперше в житті я тоді ризикнула написати заявку на програму навчання для журналістів, яку проводила польська фундація «Освіта за демократію». Мене відібрали та запросили до Черкас. Колеги-журналісти з польської «Газети виборчої» розповідали українським журналістам про соціальні кампанії в медіа: як вони змінювали умови перебування польських жінок у пологових будинках, як захищали право на якісну паліативну допомогу для важкохворих людей, про локальну ініціативу подати заявку на участь в конкурсі «Катовіце — культурна столиця Європи».
***
За останні вісім років я провела десятки соціальних кампаній в своєму рідному місті, два роки після початку повномасштабного вторгнення я працюю в катовіцькому відділі «Газети виборчої», а ще входжу до Консультаційної ради Сілезької метрополії, яка експертно допомагає Катовіце стати культурною столицею Європи. Магія, скажете ви? Так не буває?
А все почалося з керівниці проєкту, зараз членкині правління, координаторки польського Фонду «Освіта за демократію» Наталки Кертичак. Завдяки ній сталося моє знайомство з Польщею, вона влаштувала перший візит до Сілезького воєводства, через десятки зустрічей з польськими активістками навчила змінювати своє місто у креативний та творчий спосіб, а ще тоді приїхала до мого маленького міста, щоб підтримати ідею перевтілення пологового відділення.
Наталка надихнула вірити, що великі системні зміни можливі навіть там, де здається нічого і ніколи не зміниться
Уявіть, тоді в нашому міському пологовому не було жодної душової кабінки, де б жінки могли зробити якісь банальні гігієнічні процедури, там панувало акушерське насилля, відділення могли взагалі закрити в рамках медичної реформи, оскільки більшість жінок обирали народжувати в Одесі. Це не змінювалося роками — в таких умовах народилася я і через 27 років в таких же умовах я народжувала свою доньку. Наталка влаштувала зустрічі з польськими громадськими діячами, після яких одна за одною народжувалися ідеї.
Координаторка Фундації «Освіта за демократію» Наталія Кертичак. Фото: пресматеріали
Моя команда в Україні писала місцевим чиновникам листи з вимогою змінити пологовий та додавала туди фото вагітних із засторогою: «Якщо відмовите цим жінкам — ваші гроші з’їдять миші» (нагадували їм старе повір’я), друкували флаєри для молодих татусів з проханням підтримувати жінок в пологах, організували навчальну поїздку завідувача пологового відділення в один із кращих пологових будинків в Україні. Ці всі, інколи здавалося божевільні, ідеї підтримала Наталка як кураторка проєкту. Кульмінацією стала зустріч, на якій жінки-активістки міста разом з представниками районної влади, лікарні ліпили з пластиліну ідеальний пологовий. Цією ідеєю нас надихнула ще одна активна полька, з якою познайомила Наталка — Агата Урбанік з Варшави.
На цю креативну майстерню з Польщі мала приїхати Наталка Кертичак. Ми чекали на сувору інспекторку, яка має зробити висновки, чи справилися ми із завданням проєкту, а приїхала м'яка, скромна, тепла та сердечна людина — з польськими солодощами для моїх дітей. Вона разом з нами натхненно ліпила доброзичливого лікаря, який радо допомагає своїм пацієнткам та з посмішкою зустрічає маленьких біляївців у новому світі.
Пройшло вісім років — все, що ми тоді створювали на цій креативній зустрічі, стало реальністю. Пологовий у Біляївці пережив медичну реформу, за часи повномасштабної війни там народилося 680 дітей, там створили набагато кращі умови перебування для жінок та немовлят, навіть є ліжечка з підігрівом для малюків.
Креативна майстерня «Ліпимо найкращий пологовий будинок у Біляївці». Фото: Альона Кондратюк
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Наталка була однією з перших, хто запитав, чи не потрібна мені допомога. Пізніше, коли я трішки прийшла до тями, вона запросила до Варшави на зустріч українських громадських активісток, щоб «трохи вас розвантажити», побути в колі серед своїх та відчути дружню підтримку.
Мені здається, що завдяки Наталці та її колежанкам з фундації, в десятках міст України сталися важливі системні зміни. Вони були одними з тих, хто доклав просто титанічних зусиль, щоб стосунки між нашими країнами потеплішали, а люди будували між собою мости, а не стіни. Дуже багато моїх важливих знайомств сталися саме завдяки Наталці.
Вони ниточка за ниткою спліталися у міцне та добротне рятівне коло, яке тримало на ногах на новому місці
Одна із зустрічей, яка сталася в той самий перший візит — з Малґожатою Ткач-Яник, громадською активісткою з Ґлівіце, викладачкою Сілезького університету в Катовіце. Для мене це була перша «доросла» розмова про фемінізм, про сестринство, про подолання упереджень та конкуренції між жінками. У перші дні, коли я приїхала до Ґлівіце, Малгожата, а бачилися до того ми один раз в житті, була на зв'язку.
Я була в набагато кращій ситуації, ніж багато жінок-біженок, тож від допомоги відмовилася. Мені бракувало хіба що спілкування та якогось заземлення.
Вона почала запрошувати на зустрічі місцевого жіночого клубу. Виявилося, що в Ґлівіце живуть сотні родин, які мають досвід біженства після ІІ-ої світової війни. Це люди, які приїхали сюди з українських міст: Львова, Сміли, Стрия тощо.
У форматі «живої бібліотеки» вони розповідали історії своїх родин, які з нуля починали життя, вийшовши на місцевому залізничному вокзалі з однією-двома валізками. Ці зустрічі були терапевтичними для мене. Вони розповідали історії своїх родин, коли поляки та українці жили разом тривалий час, мирно співіснували, створили багато гарних речей, обмінювалися традиціями та культурою.
Малґожата Ткач-Яник. Фото: приватний архів
Завдяки цим зустрічам я познайомилася ще з однією прекрасною польською жінкою — Маґдаленою Гоїк, вчителькою польської. Вона не лише займалася зі мною граматикою, а й влаштовувала різні прогулянки містом та воєводством. Розповідала, який внесок жінки зробили у розвиток Сілезії, водила паломницьким шляхом Святого Якова та м'яко сварила за вимогливість до доньки, яка, здавалося мені, ніколи не заговорить польською. «Вас треба розвести в різні групи, бо ти до неї несправедлива», казала. І була права — донька давно розмовляє краще за мене.
Маґдалена часто говорила, що в дитинстві хотіла бути українкою, навіть шукала в своєму генеалогічному дереві українське коріння, так їй подобається наш народ
А мені щиро хотілося бути схожою на неї: ось так вільно зібратися та їхати в свою улюблену Португалію з одним рюкзаком за плечима, вміти довірятися світові та вірити у доброту людей.
Та перша поїздка до Польщі познайомила мене з колективом Катовіцького відділу «Газети виборчої», а вже після повномасштабної війни — з журналісткою видання Міхаліною Беднарек. З нею разом ми писали цикл статей про українських біженців у Польщі, а пізніше вона порекомендувала мене до складу Консультаційної Ради, яка експертними порадами допомагає Катовіце стати культурною столицею Європи у 2029 році. І це теж для мене той досвід, який би я хотіла привезти в Україну: як глибоко люди знаються на своїй культурі, бережуть та захищають унікальність та ідентичність свого регіону, як шукають європейський вимір. Говорять про те, що їм потрібна максимальна критика всіх проєктів, бо без неї не буде змін та росту.
***
Якби мене попросили охарактеризувати себе одним словом, я б сказала що є соціофобом. Мені важко дається побудова соціальних контактів, однак ці польські жінки якимось дивом дали відчуття сестринства та віри навіть такій складно сконструйованій людині як я. Через війну, відчуття втрат, мені мало, на що вистачає душевних сил. Згадувала, чи подякувала я цим та багатьом іншим польським жінкам за їхню ненав’язливу підтримку? Здається, що ні.
Коли небо впало на землю — вони допомогли пережити найважчі моменти. Зараз, коли трохи в душі розвиднілося, хочеться сказати всім просто душевне дякую за справжню сестринську підтримку та емпатію.
Згідно з новими правилами, з 1 липня 2024 року більше не буде виплачуватися грошова компенсація фізичним особам, які прихистили українських переселенців. Разом з тим громадяни України, які все ще потребують підтримки, можуть звернутися до місцевого воєводи, який підшукає їм місце в колективному закладі розміщення.
Номери телефонів гарячих ліній при воєводських управліннях для осіб, які шукають житло:
Почали власну справу, коли чоловік повернувся з АТО
До того, як почати власну справу, Анна Степнова працювала на швейній фабриці в некомфортних умовах: взимку — без опалення, влітку — спека. Її чоловік Михайло — вчитель фізики, спершу працював репетитором, а у 2016 році пішов до війська, коли в Україні тривала антитерористична операція:
— Я відчував, що повинен це зробити. За станом здоров’я я був непридатним. Та мене це не зупинило. Друзі здавали за мене аналізи — і так я туди потрапив. Пів року був на «нулі», хоча на той момент там була зовсім інша ситуація, ніж зараз.
Через проблеми зі здоров’ям у 2020-му демобілізувався. Працював вчителем фізики, але через брак грошей мусив після школи сідати за кермо і підробляти таксистом. Дружина теж заробляла небагато, тому займалась хендмейдом — шила і продавала дитячі прикраси й вела сторінку в інстаграмі. А у 2020 році вирішили спробувати зробити щось своє — почали шити вігвами.
Кроїли на підлозі в одній із вільних кімнат в орендованій квартирі. Щоб стартувати, вклали свої заощадження — 500 доларів.Так з’явилось підприємство «Жужик»
Перші клієнти прийшли з соцмереж, їм дуже полюбилися наші вироби. Два роки підприємство розвивалось. З квартири переїхали до цеху. Взяли найманих працівників на роботу. Але після повномасштабного вторгнення все змінилося.
Окупація — еміграція — дім
Коли в Миколаєві пролунали перші вибухи, Анна з донькою виїхали з міста в село Добре — за 60 кілометрів від міста. Сам же Михайло залишився, думав займатись замовленнями. Але Нова пошта вже працювала лише на видачу — відправити заплановані замовлення не вдалось. Декому із замовників повернули гроші, дехто погодився почекати. Щоб не сидіти склавши руки, Михайло допомагав з укріпленням міста: возив мішки з піском, допомагав волонтерам, бо у центрі комплектування йому відмовили — він визнаний непридатним.
У цеху у Миколаєві довелось заклеїти війна після початку вторгнення. Фото: приватний архів
Заспокоювало те, що родина перебуває в безпеці. Але тут чоловік помилився: росіяни не змогли захопити Миколаїв, тож намагалися взяти місто в кільце — і навколишні села опинились під окупацією. У тому числі, й те, де перебували донька та дружина:
— Чесно кажучи, нам просто пощастило, що в селі, де була дружина з донькою, не стояли безпосередньо війська, а проїжджали далі. А у тих селах, де вони зупинялися, — дійсно була біда: пограбування, вбивства, зґвалтування. Дуже тяжко було тестеві: в нього в хаті була моя дружина з донькою, інша дочка з дітьми, а він сам робив вилазки й доповідав про ворожі війська баштанській територіальній обороні.
У середині березня 2022-го село Добре деокупували. Та Миколаїв був під постійним вогнем ворога. Тож Анна з дитиною виїхала до Польщі, де у неї є родичі.
Через кілька тижнів після вторгнення почали з’являтися замовлення — і це викликало справжнє здивування у подружжя:
— Як це так, зараз же війна? Але потім ми зрозуміли, що попри все, люди хотіли подарувати дітям якісь емоції, відволікти їх від стресу, який вони переживають.
Яскраві вігвами для дітей. Фото: приватний архів
Замовлень було не дуже багато, але вони були. Щоб зберегти працівників, ті виходили на роботу на пів дня
Михайло знову таксував, щоб мати можливість заплатити тим робітникам, хто залишився. А дружина тим часом вигадувала нові ідеї, пересилала викрійки, малюнки в Україну.
Вже за кілька місяців Анна сказала: «Годі, хочу повернутися додому, я так більше не можу. Я люблю свій дім, Міша, я хочу в Україну. Що ми тут будемо робити?».
Влітку 2022 року Анна з донькою повернулися в Україну. Але оскільки в Миколаєві ще було небезпечно, то донька з бабусею поїхали жити в Первомайськ — за 160 кілометрів від міста. А Михайло з Анною залишились вдома й на вихідні їздили до доньки.
Пошук безпечнішого місця
Сім’ї довелося переїхати в район, який менше обстрілювався. Та далі так тривати не могло — кожна поїздка до цеху могла стати останньою. Одне авто сім’ї було пошкоджене внаслідок вибуху. А влітку 2022 року був приліт зовсім близько від цеху:
— Одного ранку їдемо на роботу і бачимо, що в тому районі, де наш цех — дим. Раніше теж були обстріли, але не так близько. Цього разу приліт був вже поруч — метрів за 100. У цеху вибило всі вікна, які ми не так давно замінили. Нам ще пощастило, бо ми працюємо з 9 години й нікого в цей момент не було в цеху. А під нами хлопці взуття шили, у тому числі й військовим, вони на 8.00 приходили, то у декого було посічене обличчя, в декого — контузії. Вся наша майстерня була всипана уламками скла. На щастя, тканини не постраждали — вони були загорнуті в щільну плівку. А знаєте, чому так? Бо коли постало питання найму прибиральниці, моя мама виступила проти. Щоразу вона загортала рулони в плівку, це того дня й врятувало наше маленьке виробництво, бо грошей на нову тканину не було.
Друзі допомогли відремонтувати вікна. Деякі просто скручували, щоб тримались рами. Після того, як цех прибрали, поновили виробництво.
Але про переїзд тоді Степнови замислились по-справжньому. Розглядали для релокації декілька міст — Кам’янець-Подільський, Тернопіль, Івано-Франківськ. Лише в останньому вдалося знайти й житло, і новий цех за прийнятною ціною:
— Ми зібрали наших працівників і повідомили їм. У нас усі вони офіційно оформлені, тож треба було вирішувати, що робити. Дехто планував теж виїжджати, а дехто лишався у місті. Ми ж запропонували тим, хто лишається, працювати й далі в цьому приміщенні.
Так воно зараз і працює: у Франківську ми шиємо різний дитячий текстиль (піжами, іграшки), а ось вігвами — повністю в Миколаєві
Новий цех в Івано-Франківську. Фото: приватний архів
З вересня 2022 року основні потужності виробництва перевезли до Івано-Франківська, але в Миколаєві залишився цех. Нині двоє швачок працюють у Миколаєві, а троє людей — у майстерні в Івано-Франківську. Допомогло стати на ноги те, що родина виграла грант для учасників бойових дій на 250 тисяч гривень за програмою «єРобота» (державна програма для відновлення, створення власної справи з нуля. — Авт.) і змогли придбати нове обладнання. Потім виграли ще 100 тисяч на створення сайту.
Після релокації розширили асортимент, тепер шиють бортики для дитячих ліжечок, піжами. Щоправда, довелося вирішувати й інші питання. Через ріст курсу долара від початку вторгнення подорожчала собівартість виробів, зросла вартість реклами в соцмережах. А ось купівельна спроможність клієнтів — знизилась. За підрахунками Степнових, попит знизився приблизно удвічі, ніж до початку великої війни. Крім того. впливало і блокування кордонів на бізнес. Але, попри все, вони не здаються:
— Якось в один момент навалились усі проблеми, я сказав дружині, що нема натхнення. А вона мені сказала слова, які я досі згадую: «Міша, ти в теплі, ти зараз займаєшся улюбленою справою і скаржишся на якісь труднощі. А хлопці зараз захищають нашу Батьківщину в окопах. У порівнянні з ними в нас взагалі жодних проблем».
Це дуже приводить до тями. Бо порівняно з тим, що переживає держава й українці, наші труднощі — це дрібниці
Подружжя розширило асортимент, шиють тепер дитячі піжами та бортики для дитячих ліжечок. Фото: приватний архів
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.