Ексклюзив
20
хв

Максим Буткевич: «Якщо замість міжнародної системи безпеки запанує право сильного, це буде вже зовсім інший світ»

«Коли є внутрішній простір думок і емоції від згадок про людей, яких любиш, зламати тебе внутрішньо досить важко навіть у полоні… Я складав у себе в уяві тексти й молитви. Багато слухав музику — теж у голові. У мене було моє власне радіо. Багато думав про людей, які зустрічалися мені в різні роки, в різних країнах. Почувався щасливим від того, як багато прекрасних людей пізнав. Це мене і тримало»

Ксенія Мінчук

Журналіст і правозахисник Максим Буткевич після звільнення з полону. Фото: Олексій Арунян/Ґрати

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Український журналіст і правозахисник Максим Буткевич, відомий захистом біженців, шукачів притулку й несправедливо засуджених громадян України на окупованих територіях Донбасу, пішов захищати країну в перші дні великої війни, але у червні 2022 потрапив у російський полон. Сотні людей сприйняли це як особисте горе, намагались у різний спосіб вплинути на ситуацію й сприяти розголосу, писали листи підтримки Максиму в колонію. Буткевича обміняли 18 жовтня 2024 року — він провів у неволі два роки й чотири місяці. 

Зараз Максим у Києві, і ми розмовляємо про те, як він потрапив у полон, як там вижити й не втратити вміння радіти, про кризу світових правозахисних організацій і сенс реабілітації після пережитої неволі.

«Якщо не зупинити росіян, то не буде ні правозахисту, ні прав людини»

Ксенія Мінчук: Як вам теперішній Київ?

Максим Буткевич: Крім того, що дощить? (сміється — Авт.). Потроху звикаю. Мені дуже подобається, звісно. Це моє рідне місто. Але зараз я його бачу по-іншому. Київ став суворішим і жорсткішим. Я багато чув про те, що Київ, мовляв, живе, як мирне місто: люди ходять по барах, відпочивають. Може, я оптиміст, але у мене інші враження. Так, дійсно люди ходять по барах, але у кожному з них вони донанять на той чи інший підрозділ. Багато з'явилося книгарень — несподівано для мене. Не уявляю, як вони економічно виживають. Дуже багато відбувається культурних подій. Квитки на концерти чи театральні вистави важко дістати — розкуповують. І разом з цим у Києві відчувається напруга. Люди у тривозі, неспокійні. Постійні блекаути, тривоги, у кожного є хтось на фронті. Ніколи не відчував такої атмосфери — ні в Києві, ні будь-де ще. 

У Києві. Скрін з відео

— Чи є відчуття, що Київ втомлений?

—  Звісно. Ця втома неминуча. Було б дивно, якби люди не були в цьому стані. Але, кажучи зі своєї «бульбашки», є відчуття впертості. Тобто «так, ми втомилися, але це не означає, що ми ляжемо і будемо лежати й нічого не робити». Поразницьких настроїв немає. 

— Чому ви пішли воювати? 

— Коли сталося повномасштабне вторгнення, у Києві залишилось мало людей. Біля міста вже точилися бої. І я пішов до військкомату. Можна було виїхати як правозахиснику — роботи було немало, і знаю, що мої колеги зробили дуже багато важливих речей. Але у той момент я розумів, що якщо не зупинити росіян, то в Україні не буде ні правозахисту, ні прав людини — і не буде про що розмовляти і з ким. А значить, треба захищатися. Зокрема, заради правозахисту. 

Зараз військові — одні з найменш захищених категорій населення. Як би дивно це не звучало. Є величезний запит на правову допомогу військовим, і він сильно перевищує пропозицію. 

Коли я приєднався до ЗСУ й отримав форму, то призупинив свою правозахисну роботу. Про що написав у своєму фейсбуці. В армії я став піклуватися про своїх підлеглих. Навряд чи це можна назвати правозахистом. Але це те, що має робити командир і просто людина. 

«Коли до цілі лишалося кілька десятків метрів, виявилося, що ми в оточенні й на прицілі»

— Ви потрапили у полон 21 червня 2022 під час виконання бойового завдання на Луганщині. Як саме це сталося?

— Напередодні ми отримали бойове розпорядження прибути для підсилення підрозділів у селі Мирна Долина Луганської області. Нашим завданням було зайняти спостережні пости вздовж дороги від Лисичанська на північ до Золотого на півдні. Це була для нас стратегічно важлива траса. Ми прибули туди після дуже сильного мінометного обстрілу, який тривав багато годин — всю ніч і потім ще ранком. Ми мали спостерігати та доповідати, без наказу не вступаючи в бій. Нас вивели на визначений спостережний пункт — під мінометним обстрілом, який не вщухав. Влаштувалися, як могли. Мої підлеглі вже були виснажені: не спали, не їли нормально. Але найважче було те, що було дуже спекотно, а у нас дорогою закінчилася вода.

Максим Буткевич у 2022 до полону. Фото: FB героя

В якийсь момент виникли проблеми зі зв’язком. Рації, які мали бійці, були не досить хорошими, їх було мало. Мабуть, працював ворожий РЕБ. Через це доповідати ми не могли. Наступного дня зранку в сусідню лісосмугу зайшли люди й техніка. Як виявилося, — супротивника, кількістю не співмірною з нашою. Нас було дев'ять. 

І тут з нами зрештою вийшли на зв'язок і повідомили, що ми в оточенні. Але кільце ще не замкнене і ми можемо встигнути вийти. Ми пішли за орієнтирами, дійшли до передостаннього пункту й мали швидко перетнути поле, де на нас начебто чекати наші. Але коли до лісосмуги лишалося кілька десятків метрів, побратим повідомив, що ми маємо зупинитися — адже ми під прицілом. 

Виявилося, наш доповідач з минулого вечора був у полоні. Він сказав, що якщо зараз ми не складемо зброю, нас вб'ють. У кінці лісосмуги з'явилися російські військові. Вони дійсно тримали нас на прицілі. Ми стояли у чистому полі. Легка мішень. Ми нічого не захищали, нікого не прикривали. У мене було тоді одне завдання — зберегти життя своїх підлеглих. Тож я наказав їм скласти зброю. Так ми потрапили в полон. 

Ми дійсно були в кільці. Увесь той район був напханий військами противника.

А той боєць, що вивів нас у поле, пізніше пояснив, що, по-перше, до нього застосовували силу. А по-друге, його переконували, що таким чином він врятує нам життя. Тому він вирішив, що нічого поганого не зробив. Може, й так, може, й так…

З наших хлопців, які тоді були зі мною, 5 вже обміняли, але 4 все ще перебувають у полоні. Засуджено було тільки мене. З тих, хто повернувся, двоє вже знову на бойових позиціях. Один загинув, захищаючи нас. 

У СІЗО в Луганську під час квазісуду в серпні 2023. Фото: Медіазона

«Є бажання не помсти, а справедливості»

— Як має поводитися людина, яку беруть у полон, щоб вижити?

— Ситуації бувають різні. У нас не було бою, який би передував полону. Можливо, тому їхні бійці були в доволі спокійному стані — вони навіть дали нам води. Це було важливо, бо ми були геть зневоднені. Поводилися вони на початку без надмірного насильства, скажімо так. Але є чимало випадків, коли хлопців брали в полон і там одразу було насильство. Неодноразово чув від різних полонених про імітації розстрілу. І про те, що одних полонених змушували стріляти в інших. Найчастіше це було фейково, тобто давали зброю без набоїв. Але це дуже страшні речі. Коли людина готова розстріляти свого побратима за наказом того, хто взяв його в полон.

На жаль, щоб зберегти своє життя, у полоні доводиться виконувати накази противника. Бо непокора розглядається як поштовх до агресивної дії. Героїзм, який ми бачили в радянських фільмах, найчастіше не має сенсу. Адже людина може наразити цим на небезпеку не лише себе, а й інших полонених. Це не принесе перемоги, хоча може продемонструвати перемогу моральну. Тут вже кожен вирішує сам. 

На бойові завдання треба виходити відповідно підготовленими. Небезпечні речі — шеврони. Особливо із символами. Вони не потрібні на бойовому завданні. Також не потрібні власні мобільні телефони з фотографіями, месенджерами й усім особистим. Це може бути небезпечно. 

— Відомий психіатр Віктор Франкл написав цілу книгу, в якій на прикладах пояснив людству механізми виживання. Що вам допомагало триматися у полоні?

— Віктор Франкл був дуже важливий для мене і до того, як я потрапив у полон. Насамперед він говорив про сенс — якщо людина втрачала сенс існування, її шанси на виживання були мінімальними. Якою б ця людина не була фізично сильною, як би не складалися обставини. У мене ситуація була не така, як у нацистських таборах. Але зберігати сенс було дійсно дуже важливо.

Важливо сформулювати для себе відповідь на питання «Навіщо це все? Заради чого?» І весь час пам’ятати про це

Підтримувати один одного, наскільки це можливо. Навіть у маленьких практичних речах. Наприклад, звертати увагу на те, у кого чого бракує з побутового. Шкарпеток. А у тебе ось є запасні. І ти можеш поділитися. Звернути увагу, якщо людина замикається в собі, впадає в депресію. Варто намагатися підтримувати з такою людиною контакт, але в жодному разі не лізти в її особистий простір без запрошення. Бо у полоні й без того немає особистого простору.

Людину в полоні перетворюють на фізичний предмет. Який можна фізично зламати, знищити — але не відібрати у неї сенс, її цінності. Якщо є можливість зберігати бодай якийсь малесенький простір і внутрішню автономію, обов'язково треба це робити. Це може бути пам'ять про близьких і важливих людей, обдумування своїх мрій, ритуали тощо. Такі прості речі важливі. Коли є внутрішній простір думок і емоції, які приходять від згадок про людей, яких любиш, зламати тебе внутрішньо досить важко. 

Перше фото в Україні після звільнення з полону. Фото: Віталій Лисенко

Взагалі в полоні атмосфера деградації. У мене були свої способи цьому протистояти. Я звик працювати з текстами й мовою, тому в полоні писав тексти… у себе в голові. Важко сказати, про що вони були, бо тоді мені треба зараз переказати усе, про що я ці роки думав (сміється, — Авт.). Писав різними мовами: українською й англійською. Було важко. Коли з'явилася можливість читати книжки, чимало хлопців почали читати. Набагато більше, ніж раніше, до полону. Це підтримувало голову в порядку, це відволікало. 

Деякі полонені в уяві будують свій майбутній будинок, планують. Я обдумував свої помилки з минулого. Думав про світогляд ворога — чому він це робить, чому він хоче нас знищити. Думав про наші цінності. На прохання хлопців-співкамерників вигадав цикл науково-фантастичних сатиричних політичних оповідань. Складав для себе молитви. Багато слухав музику — теж у голові. У мене було моє власне радіо. Згадував пісні й композиції, які мені подобаються, грав їх собі. Я багато думав про людей, які зустрічалися мені в різні роки, в різних країнах. Почувався щасливим від того, як багато прекрасних людей пізнав. Усе це мене тримало.

— Мар’яна Мамонова в інтерв’ю Sestry розповідала, що у полоні їй хотілося пончиків з вишнями. Чого з їжі найбільше хотілося вам?

— Був період, друга половина літа і перша половина осені 2022 року, коли просто хотілося їсти. Їжа була поганою, порції маленькі. Я мріяв про українські страви, грузинські, азійські. Про грузинські — найчастіше. Потім стало трохи краще, але все одно хотілося кави, шоколаду. Ніколи раніше не любив солодкого. У полоні це змінилося. Там дуже потрібен цукор. 

— Ув'язнена Аушвіца українка Анастасія Гулей розповідала, що навіть після пережитих жахів концтабору вона не тримає на німців зла. Тільки на конкретних людей, які це робили. Чи ненавидите ви росіян після пережитого полону?

— У мене немає відчуття ненависті до тих, хто погано зі мною поводився. І бажання помсти не маю. Є бажання справедливості й розуміння, що цих людей треба зупинити. Шляхом притягнення до відповідальності, наприклад. Я не останній полонений. Якщо їх не зупинити, вони продовжать це робити. 

Готовність величезної кількості людей слухняно чинити волю свого керівництва та йти масово вбивати людей в іншій країні без будь-якого сенсу, бути знаряддям у руках вбивць — це про відповідальність. Переважна більшість росіян і росіянок несуть відповідальність за те, що відбувається в Україні

Хочуть вони того чи ні. Горе, море крові, трагедії. Вони відповідальні за це. Чи робить це мене злим на них? Це складне психологічне питання. Але те, що внутрішня дистанція між мною та ними є — факт. Не розумію, як можна вільній людині дозволяти перетворювати себе на тупе і німе знаряддя в руках психопатів? 

— Та сама Анастасія Гулей казала, що після полону назавжди перестала танцювати. Втратила внутрішню радість, так я розумію. Як полон змінив вас? 

— Поки що мені важко відповісти на це питання. Звісно, емоційний і внутрішній стани змінилися. Але я ще перебуваю у процесі повернення до вільного життя. Тому те, чого немає зараз, може з'явитися згодом. Деякі наслідки можуть статися через 3 місяці і пізніше після звільнення. Але радість у мене є. Вона не зникла. Її дуже багато. Я вдячний за це долі й людям. 

Зараз я відчуваю свободу й повернення до життя. Мене наповнюють радістю навіть маленькі речі. Наприклад, можливість вибору того, що можна купити й вдягнути. Або вибір кави в кав'ярні. Досить складно вибрати, яку саме каву я хочу. Тому що раптово її стало багато у моєму житті. 

Ще одне неймовірно приємне — можливість ходити. На ті відстані й напрямки, на які хочеш. Нещодавно я йшов Хрещатиком і раптом зрозумів, що це не в моїй уяві, це не моя фантазія чи спогад — це реальність — справжній Хрещатик у моєму справжньому Києві, і по ньому йду реальний я. І цього мені достатньо для радості

— Чи був у вас у полоні час зневіри?

— Не було жодного дня чи хвилини, коли я думав, що про мене забули. Навіть коли зовсім не було зв'язку з навколишнім світом.  Бувало, накривало. Але я знав, що мене не покинули. Вірив, що мене обміняють. Єдине, я розумів, що це може бути не скоро. 

З квітня 2024 я почав отримувати листи, багато листів. Це був величезний контраст. Від листів ставало тепло. Це нагадувало про те, що про мене не забули і за мене борються. Також це був сигнал іншим — про них теж не забували. А ще сигнал адміністрації колонії, що за долею цієї людини слідкують. І це може бути причина ставитися до неї трохи краще. 

«Якщо правозахисна діяльність неефективна, це означає, що її має бути більше»

— Хотілося б поговорити про роль правозахисної діяльності під час війни. Ми бачимо обмежені можливості й неефективність світових правозахисних організацій, вони не завжди об'єктивні, мають неповну інформацію, заангажовані або просто безсилі. Чи змінилися ваші погляди на роль правозахисної діяльності під час війни?

— Неефективність міжнародних структур — це дійсно дуже сумно. Але для мене це означає, що правозахисної діяльності має бути більше. Вся ця ситуація показує, наскільки критично важливими є права людини та їхнє виконання під час війни. Бо під час війни вони за визначенням під загрозою. 

— Може, треба використовувати нові методи? Бути жорсткішими, радикальнішими? Що треба змінювати?

— Люди, які зараз займаються захистом прав українців, активні та сміливі. Якщо говорити про правозахист в Україні, то тут вдається зробити чимало, збираючи та документуючи порушення прав і свобод людини включно з воєнними злочинами та злочинами проти людяності. Це треба робити для того, щоб потім притягнути до відповідальності винуватців. І це робиться. 

Також Україні вдається підтримувати права і свободи по відношенню до російських військовополонених. Коли ж ми говоримо про правозахист на території Росії, про українських цивільних і військових бранців, то тут, на жаль, мало що вдається зробити. Бо та держава давно перетворилася на каток, який закатує права людини в бетон. Там є правозахисники, вони дуже сміливі, вони працюють у постійній небезпеці, але інструментарій у них критично обмежений. 

Послання, яке Максим Буткевич «Мойсей» залишив на прапорі в червні 2022 року перед попаданням у полон. Приватний архів

З міжнародними організаціями все ще сумніше. Якщо говорити про міждержавні чи міжурядові організації, вони здебільшого зосереджені в системі ООН. Яка від початку побудована так, щоб враховувати думку всіх гравців, включно з теперішньою державою-агресором. Якщо один із гравців систематично підриває підвалини, на яких побудована ця взаємодія, діяльність організації стає повністю неефективною, робота паралізована. І тоді регіональні структури можуть бути навіть більш ефективними й агресивними. 

Притягнення до відповідальності — це дуже важливо. Адже потрібні запобіжні механізми, щоб такі ситуації не повторювались у майбутньому. Зараз основний міжнародний орган, який регулює світову систему правосуддя, — це МКС (Міжнародний кримінальний суд). Навіть якщо видані ним ордери та його рішення не вплинуть безпосередньо на те, щоб винуватці понесли відповідальність напряму, вони все одно так чи інакше будуть її нести. Стануть невиїзними, наприклад. Залишатимуться на території держави-агресора. Це теж змінить їхні життя.

Якщо говорити про міжнародних партнерів, то в багатьох з них недостатньо розуміння, що війна в Україні — це історія не лише про Росію й Україну. Систематичний підрив підвалин міжнародної правової системи та системи захисту прав людини, який здійснює РФ, стосується усіх. 

І цінності свободи, солідарності, поваги до прав, на яких побудовано наше життя, опиняться під загрозою, якщо Україна зазнає поразки. Якщо не буде міжнародної системи безпеки, якщо запанує право сильного, а підписані угоди будуть виконуватися лише тоді, коли їх виконання вигідне одній зі сторін, це буде вже зовсім інший світ. 

«Я вже тут, а вони ще там. Відчуваю свій обов'язок допомогти їм»

— Що таке реабілітація військовополонених? Що б ви змінили в цьому процесі? 

— Активна фаза реабілітації — це фактично перші 4 тижні після повернення з полону. Ця моя фаза вже завершена. Це життя у вільному світі, до якого треба звикати. 

Художник Матвій Вайсберг написав портрет Максима Буткевича, 2024. Приватний архів

В Україні потрібно створювати систему закладів для реабілітації військовополонених, зараз їх небагато, і цього недостатньо. Також потрібна система супроводу в період, коли інституційна фаза закінчується. Людям протягом місяців, а може і років, потрібен медичний, психологічний, соціальний, правовий супровід. Зараз цього немає. Тисячі, десятки, а може й сотні тисяч людей знаходяться у полоні та повернуться з бойових. Серйозний виклик. Найбільший за останні 50-60 років. Потрібні фахівці й фахівчині, які спеціалізуються саме на подібних проблемах. 

Як ви можете і плануєте використати свій досвід полону для допомоги іншим звільненим і постраждалим від війни? 

— Зараз я намагаюся зрозуміти, як найефективніше використати свій досвід. 

Можливо, це буде інституційна підтримка, якщо вдасться залучити ресурси. Також хочу говорити про полон через свою історію максимально широкій аудиторії. Тема номер один для мене зараз — наші полонені: військові та цивільні. Я вже тут, а вони ще там. Відчуваю свій обов'язок спробувати допомогти їм якомога швидше опинитися тут. І більше не боятися.

No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
ігор фльорко майдан азов мілітарі кафе

Ігор Фльорко — один з п'яти «янголів Інститутської». Так українці назвали  п'ятьох сміливців, які 20 лютого 2014 року під час розстрілу майданівців під кулями снайперів рятували поранених на вулиці Інститутській у Києві. Після подій на Майдані всі вони пішли на фронт. 

Ігор Фльорко продовжує захищати Україну у бригаді «Азов», а також підтримує побратимів-ветеранів. Разом з бойовим товаришем він співзаснував у Львові мережу ветеранських кав'ярень «Кава Мілітарі». Місце зустрічі цивільних і ветеранів.

«Ми виносили поранених і вбитих на руках і на щитах»

Ярина Матвіїв: Ігорю, згадаймо події Революції гідності. Під час страшного розстрілу 20 лютого ви з товаришами виносили поранених під перехресним вогнем снайперів…

Ігор Фльорко: До Майдану ми були друзями, сусідами, студентами львівських вишів. Я, Андрій Седлер, Микола Притула, Павло Дьокін і Ігор Галушка — всі разом поїхали на Майдан. Разом пішли на Інститутську. Разом вижили. 

Янголи Інститутської: Ігор Галушка (18 років), Павло Дьокін (19 років), Микола Притула (20 років), Ігор Фльорко (18 років), Андрій Седлер (20 років). Фото: Сергій Бобра/Гал-інфо

Ми прийшли на Майдан вранці 19 лютого, коли вже горіла будівля Профспілки. В наш бік літали шумові гранати від ешелонів «Беркута», на які ніхто майже не зважав. 20 лютого близько 9 ранку прибігли хлопці й сказали, що з боку Жовтневого палацу на Інститутській «Беркут» відступає. Це здалося дуже дивним. 

Потім вже стало зрозуміло, що силовики спеціально відступали, щоб заманити найактивніших майданівців під перехресний вогонь снайперів. А тоді люди, які стояли на Майдані, побачили, що дорога порожня, барикада без силовиків — і стали заходити в цей квадрат смерті. Снайпери відкрили вогонь з кількох точок одночасно — з «Жовтневого», з готелю «Україна» та з Інститутської. Ми також пішли по Інститутській. Проти куль снайперів у нас було смішне екіпірування — хокейні наколінники, спортивні каски й один на всіх щит. Я один з усіх мав бронежилет. 

Під обстрілами активісти на Інститутській почали групуватися у так звані «черепашки». Це коли п’ять-шість людей, накритих саморобними щитами, потроху просуваються вперед. На наших очах через дорогу снайпери розстріляли першу таку «черепашку». Я побіг до них через дорогу, і ми з ще одним хлопцем відтягнули першого пораненого. Це був Сергій Трапезун, простий учитель хімії, і в нього були кульові поранення обох ніг. Дотепер ми дуже міцно дружимо з Сергієм. Його дружина Оксана Трапезун допомагає мені пригадати деталі подій того дня, про які я не пам'ятаю. 

Ігор Фльорко (у чорному) і Юрій Кравчук рятують пораненого Сергія Трапезуна. 20.02.2014, Київ. Скріншот з відео

Поранених і вбитих ми несли до готелю «Україна», де був медичний штаб. Вбитих клали на підлогу і накривали білою тканиною. У нас не було нош. Тому поранених виносили голіруч і на щитах майданівців, якими до того прикривались від куль. 

— Кажуть, ви тоді врятували багато людей. Скільки саме?

— Не знаю. Справа в тому, що я досі не можу згадати цей день до кінця.

Майже всі події тих кількох годин на Інститутській і після просто випали, витіснилися з моєї пам'яті

Якось через два роки після розстрілів я побачив фотографії, де видно, як допомагаю виносити пораненого в ногу Юрія Кравчука, який разом зі мною перед тим витягував Сергія Трапезуна. І от я дивлюсь на цю світлину і розумію, що не пам'ятаю цього — наче вперше бачу! 

Пам'ятаю, по один бік вулиці Інститутської була барикада, а по інший — метро «Хрещатик», якісь дерева, і там йшли хлопці, в яких стріляли. Мені здавалося, що якщо ти за деревом, то безпечніше. А коли перебігаєш дорогу — то тоді під прицілом. І перейти ту дорогу був для мене найбільш стресовий момент. Я повторював собі: «Тільки не зараз, тільки не зараз». Хоча багатьом ці дерева не допомогли…

Кожного двадцятого лютого я передивляюся відео тих подій, щоб згадати, як сильно воно болить

Це не ті больові відчуття, які потрібно забувати. Є деструктивні, які треба викреслити з пам'яті, а тут навпаки. Ти маєш пам'ятати, бо там був. Не забувати, яку ціну хлопці віддали за те, що ми маємо Україну зараз. Навіть за можливість боротись за неї.  

20.02.2014. Вулиця Інститутська в Києві. Скріншот з відео

— З вашої п'ятірки усі «янголи Інститутської» стали є воїнами ЗСУ?

— Так. Ігор Галушка пішов на війну одразу після Майдану, я та Микола Притула долучилися у 2015 році. Я закінчив навчання, а тоді вже поїхав в Київ і подав документи на вступ до полку «Азов». Ігор Галушка на фронті дістав важке поранення в голову, вчився заново ходити, пройшов всі етапи реабілітації, брав участь в «Іграх Нескорених» і зараз працює інструктором.

До повномасштабного вторгнення не були на фронті тільки Павло Дьокін і Андрій Седлер, а з 2022 долучились і вони. 

Якби повномаштабна війна сталася в 2014 році одразу після Майдану, у нас би не було шансів втримати Україну. Від АТО і до 2022 року ми мали можливість підготувати кадри до бойових дій. АТО на Донбасі виховало офіцерів, сержантів, солдатів. Ці роки ми використали з користю. 

Спочатку я воював у складі «Азову» на Маріупольському напрямку. Після вторгнення в 2022, коли в Маріуполь вже неможливо було доїхати через бомбардування, став артилеристом 80-ої десантно-штурмової бригади, з якою пройшов контрнаступ. А з 2023 року я знову в бригаді «Азов». 

— Ця легендарна фотографія, де ви безтурботно стоїте з пакетом чіпсів на тлі артилерії, яка б'є ворога, де була зроблена?

— На околицях Соледару в 2022 році в складі 80-ої бригади. Але це не фотографія, не постановка, це відео. Ми щодня знімали нашу роботу, якщо це було безпечно і там не було видно геолокації,  щоб показати, наскільки круто бути артилеристом, щоб інші вступали до лав ЗСУ. Ми хотіли донести, що українську армію не потрібно жаліти. Має бути повага, а не жаль. 

Ми постійно тоді ночували у різних посадках, і треба було мати із собою щось перекусити. У Бахмут тоді часто їздили на хот-доги — тоді ще працювали магазини, все було. 

Ігор Фльорко: «Якщо артилерист не бачить ворога наживо, значить, все йде за планом». Скріншот з відео

Бахмут у 2019 році був дуже гарним містечком, затишним і якимось нетиповим для Донбасу. А коли я там був вже у 2022 році, місто було повністю пусте, стояла гнітюча атмосфера.   

На тих територіях Донбасу, де війна почалася в 2014 році, люди були байдужі і звиклі до війни. Здебільшого вони не дивилися тобі в очі, не віталися. Ставлення до українського захисника там було від ворожого до байдужого. 

Якщо говорити про території Харківщини, які ми звільняли, то там вже люди були зовсім інші. Під час харківського контрнаступу вони раділи звільненю, підходили, дякували. Для них ми вже дійсно були захисниками. 

— Який спогад війни для вас найболючіший?

— До повномасштабного вторгнення — загибель товариша Дмитра Прогло з позивним «Круглий», а після — втрата товариша, військовослужбовця, львівського поета Юрія Руфа. Дві втрати, після яких було дуже важко прийти до тями.  

«Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ»

— Ми знаходимось у кафе «Кава мілітарі», яке ви відкрили для підтримки ветеранів у Львові. На столі стоять розмальовані вази, зроблені з відстріляних гільз артилерії…

Це волонтерка й художниця Дарія з Рівного розмалювала.

Як народилась ідея відкрити «Кава мілітарі»?

— У 2017 році ми були на позиціях з хлопцями-добровольцями з «Правого сектору», вони не мали фінансового забезпечення, все робили своїми силами. Тобто працювали та воювали одночасно. Нам з товаришем Ростиславом Грицьківим захотілося зробити добру справу: позбирати їм амуніцію, якої в них було недостатньо. Бійці «Азову» отримували зарплату, тож ми назбирали по трьох батальйонах амуніцію і відвезли їм.

«Українську армію не потрібно жаліти. Має бути повага, а не жаль»

Допомагати побратимам нам сподобалося. Я запропонував Ростиславу за відкладені нами кошти купити автомобіль для цього підрозділу. А Ростислав слушно зауважив, що тоді це буде остання акція, яку ми зможемо для них зробити. І запропонував знайти можливість допомагати постійно. Треба було відкривати свій бізнес.

Ростик звернув увагу на кав'ярні Veterano Coffee — бізнес, який ще у вільному Маріуполі провадив Олексій Кельт, побратим з «Азову». Він відкрив у Маріуполі понад 10 кав'ярень за типом «кава навинос». Ми хотіли у нього купити франшизу, але її не було. Тож я стажувався по різних кав'ярнях у Маріуполі, щоб навчитися, як працює цей бізнес. 

Потім поїхав у Київ до Володимира Шевченка — це людина, яка в Україні заснувала Veterano Coffee. Я з ним познайомився, і тільки тому, що нас пов'язує військова справа, він витратив на мене весь день: вчив та розповідав, як воно все робиться. 

Тепер я буду допомагати іншим ветеранам опановувати основи бізнесу, якщо вони захочуть відкрити свою справу і займатися кавою

Далі я вже збирався виїхати за кордон, аби там заробити стартовий капітал для бізнесу, навіть документи вже були. Аж познайомився з хлопцями з Києва, які були зацікавлені відкрити кав'ярні у Львові. Так і вийшло. Першу кав'ярню у Львові ми відкрили по франшизі військових ветеранів з Києва. Працювали разом якийсь час, потім потисли один одному руки й далі пішли кожен своїм шляхом.

«Янгол Інститутської», артилерист НГУ «Азов» і співзасновник соціальної кав'ярні для ветеранів Ігор Фльорко

Кав'ярня закрилася після повномасштабного вторгнення, бо ветерани, які там працювали, пішли на війну. 

Влітку 2022 року ми відновили нашу кав'ярню в іншому місці Львова. Під час урочистого відкриття «Кава Мілітарі» кинули під ноги відвідувачам прапор Росії. Зараз у місті діють вже три наші кав'ярні.

— Яка філософія «Кава Мілітарі»? Зустріч ветеранів і цивільних за філіжанкою кави? 

— Так. А ще — ми б дуже хотіли стати прикладом для решти ветеранів, які воліють почати власну справу після війни.

Раз на місяць ми збираємо кошти від продажів кави й передаємо їх на різні підрозділи, долучаємося до інших зборів. Ми продавали листівки художниці Оленки Ліберті, яка зробила серію картин, присвячених подіям на «Азовсталі». Кошти з реалізації листівок пішли на закупівлю боксів першої необхідності для хлопців, які повертаються з полону. Також ми були спонсорами донації крові «Твоя кров рятує». Пригощали донорів крові кавою і смачною їжею. 

У мережі наших кав'ярень будуть продаватися книги військових. Зокрема, збірки віршів загиблого побратима й поета Юрія Руфа. Також у кав'ярні можна взяти сертифікати, щоб познайомитися з представниками ветеранського бізнесу у Львові.

— Як має відбуватися зустріч цивільних і ветеранів?

— Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ. Якщо це зустріч ветерана й цивільного, військовий має бачити, що ти щось робиш для перемоги. От і все. Ти маєш бути в контексті того, що відбувається в країні. Ти маєш бути включеним у війну бодай дистанційно. Тому що хтось платить найвищу ціну, щоб ти мав тут спокій.  

Фотографії з приватного архіву

20
хв

«Янгол Інститутської» Ігор Фльорко: «Беркутівці спеціально відступили, щоб заманити майданівців під перехресний вогонь снайперів»

Ярина Матвіїв
ірина разін волонтерка з німеччини берлін

Цукерка в коробці

— До лютого 2022 року я ніколи не стикалась з волонтерством, — розповідає Sestry Ірина Разін. — У Берліні я вже 8 років. Переїхала разом з колишнім чоловіком-програмістом. Коли ми вирішили спробувати себе в іншій країні, чоловік пройшов безліч співбесід у фірмах по всьому світу, і Берлін відреагував найшвидше. Я приєдналась до нього за візою по возз’єднанню сім’ї. Ми були молоді, хотіли побачити світ, вивчити нові мови — це була для нас велика пригода.

— Якими були ваші перші кроки в чужій країні?

— Я — музикантка й художниця, професійно позиціонувала себе як оперна співачка, адже маю вищу освіту вокалістки. Ще до переїзду я стала шукати можливості: подавалась на навчання в різні академії, знайшла ком’юніті оперних співаків, викладача вокалу й концертмейстера. Їхала вже з чітким планом.

На сцені

— Чи скоро вдалося знайти роботу в новій країні?

— Це зайняло багато часу. Був навіть момент, коли я хотіла здатися, бо вкладала величезні зусилля й кошти, а результатів майже не було. Оперна професія дуже конкурентна. Я навчалась в академіях, продовжувала брати участь в конкурсах, брала уроки у викладачів і проходила численні прослуховування. Але навіть талановитим вокалістам тут не завжди щастить. 

Одного разу, під час навчання в Berlin Opera Academy, нам сказали: «Ви — як велика коробка цукерок, кожна з яких зроблена за особливим рецептом. Ручна робота, ексклюзив. Але агенти бачать перед собою безліч таких коробок. І обирають за настроєм, смаком, інколи — навмання. Тож пощастить не всім». 

— Як долали виклики?

— Просто продовжувала працювати. З часом мене стали запрошувати на виступи, хоча здебільшого це були неоплачувані, або погано оплачувані проєкти. Тоді я могла собі це дозволити завдяки фінансовій підтримці колишнього чоловіка. А згодом зʼявились непогані пропозиції від різних хорових колективів. Також я відкрила для себе другу професію — почала ілюструвати дитячі книжки й навчати живопису, що стало заробітком і важливою частиною мого життя.

— Чи були у вас моменти відчаю? Що стало поштовхом для трансформації співачки в ілюстраторку?

— Мені доводилось вчити німецьку, покращувати англійську, брати участь у прослуховуваннях. Але після численних відмов агентів, які позитивно відгукувались про мою техніку і гру, але нікуди не запрошували, у мене настала криза. Зрештою я просто замкнулася вдома. 

І саме в цей час до мене звернулась подруга, яка написала збірку віршів і хотіла видати її, але мала на ілюстратора лише 500 доларів. Мало хто з професійних художників погодився б на таку суму. Я завжди любила малювати, закінчила художню школу, тож вона спитала, чи не хочу я спробувати. У мене саме лежав графічний планшет — подарунок, яким я майже не користувалася. Я погодилась, і це стало для мене справжньою терапією.

Через рік книжка побачила світ, і я стала розвивати свій акаунт в Instagram, куди викладала ілюстрації. Вони були далекі від досконалості, однак, люди почали замовляти малюнки. 

Коли була пандемія ковіду і всі музичні контракти було скасовано, я взялася за навчання, вдосконалювала техніку ілюстрації й отримала ще більше замовлень. Відтоді проілюструвала кілька книжок, зокрема «Мама для Пеппі» німецької авторки Melanie Langhoff — дуже важливу для мене історію про всиновлення. Це неймовірно важлива тема, яка особисто для мене стає дедалі актуальнішою. Я сама мрію про усиновлення. 

У вересні минулого року ми розлучилися з чоловіком, і це стало для мене великою травмою. Ми не разом, але бажання мати дітей залишилось. А в Україні зараз багато малюків залишилися без батьків. Дитячі будинки переповнені, хоча, на жаль, усиновлення з-за кордону наразі закрите. Тож, можливо, перший крок — це повернення додому, а далі вже спроба здійснити цю мрію. 

Війна перевернула все

— А потім настав лютий 2022 року… 

— 24 лютого я прокинулася, коли світ вже кілька годин був у війні.

Відчуття холоду, яке з’явилося тоді, не полишало мене місяцями. Здавалось, я не відігріюсь ніколи

Війна перевернула все. Мій чоловік поїхав провідати батьків в Україну, хоча я його відмовляла. Він запевняв, що все буде добре. Я завжди давала йому максимум свободи, тому й цього разу не зупинила. Мені було дуже за нього тривожно. 

Зрештою він пішов на фронт. Мій колишній чоловік — доброволець і розвідник. Він був у Соледарі, супроводжував контрнаступ на Херсон, працював у Дніпрі й Запоріжжі. Наша перша зустріч під час війни відбулася за 100 кілометрів від фронту. Там я вперше почула тривогу. Ми були разом десять років, і я б чекала його вічно. Але він повернувся до напів цивільного життя й обрав жити без мене. 

— Може, він хотів, щоб ви повернулися в Україну?

— Ми говорили про це, йому це не потрібно.  Я не мала можливості повернутись в Україну одразу (квартира в кредит, коти, друзі-біженці, які на той момент жили у мене вдома, а зараз народили дитину), а далі все сталося дуже швидко. Мені навіть не дали можливості спробувати врятувати нашу сім’ю. 

— Що ви зробили, коли дізналися про війну в Україні?

— У мене була реакція «біжи» — не могла сидіти на місці. Знайомі писали: «Хапай українську символіку й біжи на демонстрації!» 

Я кинулась збирати речі, шукати зарядки й термоси. В метро бачила, як люди продовжували жити звичним життям: їхали на роботу, пили каву, сварилися через велосипеди. А я стояла і думала: «Вони ще не знають, що просто зараз бомблять столицю України».

Це розщеплення реальності страшенно руйнувало. Відчуття сорому стало постійним — ти п’єш каву і їси круасан, а в Україні люди сплять у метро

Коли демонстрації припинилися, я стала шукати нові способи допомогти Україні. Звернулася до Андрія Іліна, одного із активістів Берліну, оскільки отримувала від знайомих безліч повідомлень про допомогу: хтось міг дістати медикаменти, хтось шукав можливість передати зібрану гуманітарку… Андрій відповів: «Таких повідомлень у мене сотні. Те, що мені насправді потрібно — це помічник, аби всі їх опрацювати».

На підлозі за фіранками

— І ви почали працювати у волонтерському штабі?

— Так, я майже там жила, а моя квартира стала прихистком для біженців. Подруга з панічними атаками, люди, які шукали ночівлю по дорозі до місця постійного притулку — вони плакали, шукали підтримки. 

Коли до Берліна почали приїжджати біженці, я зрозуміла: треба бути сильною не тільки для себе, а й для них

У волонтерському штабі було важко — психологічний тиск, сльози, весь час кризи, через що багато волонтерів не витримували. Приходили й швидко зникали, залишалися одиниці.

— А хто були ці волонтери? Українці чи німці теж брали участь?

— 90% — українці. Спочатку штаб знаходився в університеті біля Бранденбурзьких воріт. Нам виділили перший поверх і підвал для сортування гуманітарки. Там зібралися всі активісти Берліну. Були організації, наприклад, «Ukraine Hilfe Berlin e.V.», які працювали ще з 2014 року. Вони допомагали дітям на сході України, проводили для них творчі воркшопи та збирали гуманітарну допомогу.

Після повномасштабного вторгнення все перетворилося на хаос. Структури не було. Вчора хтось відповідав за медицину, а сьогодні лежав удома з істерикою, бо не витримав. Мені просто віддали ноутбук і телефони: «Розгрібай повідомлення». Дзвінки не припинялися, інтернет ловив лише біля вікна. Я сиділа на підлозі за фіранками, їжі в штабі не було. 

Памʼятаю, як через 5-6 годин такої роботи із-за фіранок з’явилася рука — Андрій просто підсунув мені суп у пластиковому стаканчику, подивився, чи я жива, і зник

Спочатку допомагали й німці, але багато хто змушений був повернутись до своєї роботи — всі сподівалися, що війна скоро закінчиться. Зрештою невелика група волонтерів відділилась в окрему команду при церковному фонді Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V.

— Ви його створили чи доєдналися?

— Це фонд, заснований українською православною церквою в Берліні. В Німеччині будь-яка організація, навіть волонтерська, навіть церковна, має бути офіційно зареєстрована, мати бухгалтерію і постійно звітувати про свою діяльність. На заснування окремого фонду пішли б місяці, тому волонтери стали частиною Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V. Співпрацюємо дотепер. Усі в Берліні знають нас просто як «церкву». 

Оскільки людей було мало, у фонді мені довелось бути і секретарем, і бухгалтеркою, і дизайнером. Жменька людей, але ми стали справжньою сім’єю. Були моменти, коли здавалося, що ненавиділи одне одного, йшли з фонду та… поверталися. 

Багато команд, що зібрались тоді, в лютому 2022, припинили існування. А ми вижили

Волонтерство має давати віддачу

— Розкажіть про ваші благодійні проєкти.

— Ми запустили гастрономічний проєкт Küche UA Berlin з продажу української їжі за донати. Він існує вже другий рік. Нещодавно на фестивалі українського Різдва в Берліні зібрали шість тисяч євро, щоб купити меблі для притулку в Дніпрі, який опікується сімʼями, евакуйованими з прифронтових областей. 

Я не отримую соціальну допомогу, я не біженка, мені щороку потрібно доводити, що саме я роблю в цій країні. Тож суто волонтерити, як раніше, весь час я не можу. Після розлучення поготів. 

Але страшні зміни життя дозволили мені зосередитись і здійснити давню мрію — відкрити власний артпростір. 

Разом з тим з’явилося багато музичних проєктів. Один із важливих — «Stimmen der Ukraine» («Голоси України»). Його заснували німецькі актори Jan Uplegger та Mareile Metzner. Вони читають українських класиків у німецьких перекладах: Шевченка, Забужко, Жадана, Франка. А тріо українських вокалісток із супроводом фортепіано чи електрогітари, доповнюють виступ. Спочатку це був благодійний проєкт, а тепер Ян знайшов гранти, і на 2025 рік заплановано 15 виступів. 

— Німцям це цікаво?

— Дуже. Вони слухають не лише уривки з класики й музику, а й наші історії війни. Одна солістка евакуювалася під обстрілами з малою дитиною, інша — з племінником. Ці розповіді зачіпають німців за живе.

— Хто у вас займається написанням грантових заявок?

— У фонді немає такої людини, тож вирішила спробувати сама. Подала заявку на грант «Durсhstarten» для групи дітей-біженців, з якими працюю. Вони неймовірно талановиті, і хочеться дати їм більше — закупити матеріали, організувати виставку з їхніми рефлексіями про самоідентифікацію: хто вони зараз, коли інтегруються в німецьке суспільство? Також хочу розповідати про українську культуру — навіть про маловідомі речі, як-от чумацькі ікони на сушеній рибі. Важливо, щоб діти не тільки вивчали історію Німеччини, а й спілкувалися українською і створювали українське.

— Як ви справляєтеся з вигоранням?

— Я — тривожниця, а тривожники завжди надактивні. Інколи люди навіть питають: «Чи можна тебе якось трохи “вимкнути”?» Але навчилась нарешті балансувати, делегувати завдання, казати «ні». Після Українського різдвяного фестивалю отримала багато пропозицій: «Давайте тут організуємо, там проведемо…» Раніше б погодилася на все й вигоріла. Зараз аналізую: що це дасть фонду? Чи варто витрачати час і ресурси?

Волонтерство має приносити віддачу — збір донатів, нові контакти, розповіді про фонд. Я зрозуміла, що потрібно бути прагматичною і організованою, щоб не вигоріти й залишатися ефективною

— На ваші фестивалі та концерти приходить багато людей?

— Так, досить багато. Якщо говорити про останній захід — Фестиваль Українського Різдва — тут ми більше орієнтувалися на українців. Але центральною подією заходу я зробила виставку про українське Різдво двома мовами. У Німеччині є Adventszeit — час очікування Різдва, що триває близько місяця. Вони створюють особливу атмосферу: тиждень за тижнем запалюють свічки у вінку, відкривають віконця адвент-календаря, відвідують ярмарки. У нас же це було втрачено, хоча теж існувало.

Насправді в українських традиціях сезон зимових свят тривав з 4 грудня і до Водохреща, просто радянська влада зробила все, аби ми це забули

Я дослідила, зібрала матеріали і створила виставку, яка мала велику просвітницьку мету. Найбільше зацікавила вона саме німців: їм було цікаво дізнатися про наші традиції, знайти спільне й відмінне. Вони охоче брали участь у майстеркласах: робили різдвяні павуки, дідухи, вчилися петриківському розпису.

— Крутий проєкт, а які маєте ідеї на цей рік?

— Перший проєкт, на який я подала грант — «Коріння. Діти». Ще є музичний проєкт «Коріння», де я досліджую народні пісні як віддзеркалення історії. Для нього вибрала 10–14 пісень різних епох —- від Київської Русі до сьогодення. Кожну супроводжує коротке відео про її історичний контекст. Це буде театралізована музична постановка. Декорації та костюми вже готові, шукаємо кошти на звукорежисуру та логістику. Ми працюємо над цим із моєю подругою, яка підтримує всі мої творчі авантюри. 

Третій проєкт — дитяча книжка, присвячена вивченню і збереженню природи. Коли почалась пандемія ковіду, я багато гуляла берлінським парком. Спостерігала за дикими тваринами, встановила фотопастку, щоб вивчати їх уночі. У Німеччині це особливо цікаво: тут у парках живуть європейські косулі, єноти, лисиці, безліч птахів. Але сучасні діти майже не помічають природи, бо занурені в гаджети. Разом з тим звичайний похід у парк може стати справжньою пригодою, якщо знати, що і як шукати. Можна годинами відслідковувати бобрів, досліджувати сліди, збирати й ідентифіковувати пір’я… 

Ще я пишу книжку. Розповідаю про міфічного охоронця лісу — маленьке створіння, яке веде щоденник, вчить дітей спостерігати, захищати тварин, не смітити, правильно підгодовувати пташок. Хочу незабаром її завершити й запропонувати видавництвам. 

Після фестивалю українського Різдва готуємо також фестиваль українського Великодня. Після чого планую поїхати в Україну із заняттями для дітей з дитячих будинків. Тягне мене туди…

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Волонтерка Ірина Разін: «Тривожники завжди надактивні. Інколи мене навіть питають: «Чи можна тебе якось “вимкнути”?»

Тетяна Виговська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Юлія Павлюк: «Кожний обмін і кожні перемовини — це спецоперація»

Ексклюзив
20
хв

Омбудсмен Дмитро Лубінець: «Майже 40% повернутих з полону вважались зниклими безвісти»

Ексклюзив
20
хв

«Нам казали: якщо ми вас не розстріляємо, то вас розстріляють свої». Історія полону Лариси Кучеренко

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress