Ексклюзив
20
хв

«Одним зі свідчень нашої перемоги для мене стануть потяги Укрзалізниці, заповнені людьми, які повертаються додому», — Марічка Паплаускайте

«Завжди плачу зі своїми героями, якщо вони розповідають щось, що мене зачіпає. А зараз зачіпає кожна історія, бо у кожного своя трагедія», — говорить українська репортерка, редакторка й письменниця

Ксенія Мінчук

Марічка Паплаускайте. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Марічка Паплаускайте — українська репортерка й шеф-редакторка журналу Reporters, авторка книги «Потяг прибуває за розкладом», зітканої з реальних історій українських залізничників на початку повномасштабного вторгнення про їхню роль у порятунку сотень тисяч українців. Тут і героїзм, і кохання, і еволюція характерів, і драма. Книга настільки людяна й тепла, що читати її без сліз неможливо.

«Коли ми споживаємо суху інформацію, вона проходить повз. А хороші тексти, що працюють з емоціями, нас збагачують: завдяки ним ми стаємо більш співчутливими, толерантними, відкритими», — впевнена репортерка. Про історії сучасних героїв, які найбільше вразили, Бориса Джонсона і Стівена Фрая, а також зміни у світогляді українських залізничників Sestry і поговорили з Марічкою.

«Було важливо зафіксувати реальність, в якій ми всі раптово опинилися проти своєї волі»

— Перші кілька місяців великої війни ми розповідали історії з різних куточків України — писали про те, що відбувається тут і зараз. Мали текст з Харкова, де наша колега тоді жила і розповідала, як вони ховалися від літаків у підвалі, як виїжджали з міста. Був репортаж з Херсону про те, як люди виходили на мітинги з українськими прапорами навіть тоді, коли росіяни вже були в місті. Були історії з західної України про те, як у театрах приймали людей, які приїжджали з різних регіонів. На сценах тоді стояли імпровізовані ліжка. Або, скажімо, письменниця Катерина Бабченко писала про те, як вони з донькою перетинали кордон і стояли кілька діб у машині в черзі. Нам було важливо зафіксувати цю реальність, у якій ми всі раптово опинилися проти своєї волі.

Пізніше у нас спільно з видавництвом «Лабораторія» вийшла книжка «77 днів лютого» про перші 2,5 місяці війни. Серед авторок виявилися лише жінки, тож це був жіночий голос цієї війни. Більшість з них писали про події, учасницями яких вони були. Зазвичай мені більше подобається, коли автор лишається за межами історії, лише переповідає її читачу. Це стало однією з очевидних змін.

Зараз ситуація інакша. Ми всі адаптувалися до війни, хоч вона постійно підкидає нові виклики. З 2022 року ми випустили 5 друкованих журналів з репортажами.

Одна з наших амбасадорок писала, що хоче зберегти випуск, який вийшов під час війни, для своїх дітей, щоб вони вчили історію не з кількох абзаців у шкільному підручнику, а зі справжніх живих розповідей учасників цих подій

Мені дуже подобається, що ми випускаємо журнал Reporters на папері. В онлайні сьогодні забагато інформації, а друкований журнал, примірники яких багато наших читачів колекціонують, зберігає памʼять про сьогодення. Зараз наше медіа підтримують (зокрема, фінансово) понад 3000 амбасадорів. Це високий показник для ЗМІ в Україні. І це дуже класна спільнота людей.

«Три місяці не розпаковувала валізи»

— Як для вас почалася велика війна?

— Мій чоловік з Луганська і один раз він уже втратив дім. Маючи цей досвід, він складав плани на випадок вторгнення. Ми не розглядали варіанту виїхати з України, але в середині лютого поїхали з Києва до Львова. Це було на рівні «нехай усі вважають нас панікерами, але краще ми пересидимо у Львові, повернемося, і всі з нас посміються».

24 лютого я прокинулась у львівській квартирі, яку ми знімали подобово, взяла в руки телефон і почала скролити новини. Було кілька секунд, коли я відмовлялася повірити у те, що це відбувається. Було дуже страшно. Одразу подзвонила батькам у Миколаїв. Перші кілька днів був перманентний плач. Не було зрозуміло, що робити далі. Не могла зібратися і зрозуміти, де я можу включитися та бути корисною.

Три місяці ми прожили на підлозі у нашій редакції The Ukrainians у Львові. Там не було кухні, але був душ. Нас було багато: моя родина, наші колеги, знайомі знайомих, яким треба було десь переночувати, собаки, коти, щури. Для мене цей час лишися болісним спогадом, але мій син, якому тоді було 6 років, пригадує ці три місяці як кайфові. Ми старалися, щоби він не бачив наших переживань. І зрештою йому було весело: навколо багато людей, школи то нема, то дистанційно. Каже нещодавно: «Може ще поїдемо поживемо в офісі у Львові?»

З сином

Я чіплялася за будь-яку можливість зберегти відчуття скороминущості того, що з нами діється. Наприклад, усі три місяці не розпаковувала валіз. Здавалося, якщо їх розкладу, то ми тут надовго.

Або з манікюром мала історію — у перші кілька тижнів повномасштабного вторгнення про такі речі, звісно, взагалі не думалося, але з часом манікюр вимагав корекції. Зробити це у Львові не було проблемою, але я не могла цього зробити, бо це означало б, що я потроху вкорінююся.

Коли ми повернулися до Києва у травні 2022-го, я мила вікна у своїй квартирі та плакала від щастя. Потім довго не хотіла їхати у відрядження до Львова. Це викликало у мене спогади, які я б не хотіла ворушити. Зараз уже краще.

«Зараз кожна людська історія зачіпає, бо у кожного своя трагедія»

— У вас є улюблені історії? Які найбільш зачепили?

— Я порушую власне правило не прив’язуватися до героїв і люблю усіх, про кого пишу. З більшістю своїх героїв я на прощання обнімаюся, бо за час розмови нам вдається відчути взаємну приязнь. Можливо, секрет у моєму щирому інтересі до співрозмовників. Розкажу дві історії, які мені трапилися під час роботи над книжкою про Укрзалізницю.

Перша історія про силу і витримку. Вона про Ірину Юрченко, провідницю евакуаційних потягів. Її, щоправда, донедавна більше знали як маму Дмитра (Ореста) Козацького — фотографа, який був на «Азовсталі» і потім у полоні, чиї фотографії стали відомими на весь світ. Я їздила до Ірини на зустріч до їхнього дому.

Ми сиділи на кухні, вона розповідала, як чекала в телефоні «плюсики» від сина, що означало, що він живий, а водночас не могла собі дозволити слабкості, бо допомагала людям виїжджати у безпечні місця.

Ірина працює у вагоні класу люкс, тож зазвичай мала до 18 пасажирів, а тут у кожному рейсі їх було понад дві сотні. Вона у цій тисняві ще й підтримувала пасажирів, усміхалася, допомагала, а потім пробиралася крізь людей до туалету і там наодинці плакала

Для мене це один з прикладів, коли люди сильніші, ніж їхній біль і переживання. Мене дуже вразило поєднання в Ірині сили та світла одночасно.

Друга улюблена історія — це історія кохання Насті Золотарьової та її чоловіка Богдана. Вона — комунікаційниця на залізниці, він — військовий. І це історія про велику любов. Як вони одне до одного їздять, підтримують. Настя сама з Маріуполя. Розповідала мені, як півтора місяця не мала зв’язку з рідними. Шукала їх. Потім намагалася вивезти. У цій історії мене найбільше зворушило те, які вони, Настя і Богдан, ніжні та трепетні, але при цьому готові віддавати себе роботі, яка може допомогти країні встояти. Богдан розповідав, що всі, кому він казав, що йде воювати, його відмовляли. Настя єдина сказала: «Будь ласка, звільни для мене Маріуполь».

Настя і Богдан

— Як ти справляєшся з болем, який чуєш у історіях?

— Думала про це багато, але відповіді так і не знайшла. Я від природи емпатична. Коли була маленькою, моїй мамі виховательки садочка казали, що через мене вони не можуть читати казки іншим дітям, бо я вічно плачу. І я досі зворушуюся до сліз від більшості мультиків Pixar. Також завжди плачу зі своїми героями, якщо вони розповідають щось, що мене зачіпає. А зараз зачіпає кожна історія, бо у кожного своя трагедія.

Сльози мені допомагають триматися. Можливо, це природній захисний механізм: я пропускаю через себе усе, воно сльозами виходить і я йду далі робити роботу та жити життя

«Відчувши довіру людей, залізничники не хочуть її втрачати»

— Як з’явилась ідея написати «Потяг прибуває за розкладом»? Чому саме Укрзалізниця?

— Це була ідея Антона Мартинова, засновника видавництва «Лабораторія». Він шукав, хто міг би реалізувати його ідею. Тішуся, що довірив це мені.

Робота «Укрзалізниці» — важлива частина нашої сучасної історії. Бо ця компанія — найбільша транспортна артерія України. До війни там працювало 220 тисяч людей, тепер трохи менше. Укрзалізниця допомогла країні встояти. Вона евакуює людей, транспортує поранених військових, перевозить гуманітарну допомогу та робить ще багато-багато речей для армії, про які ще рано говорити.

Велика компанія могла по-всякому зреагувати на виклики війни. А Укрзалізниця зреагувала просто феноменально продуктивно. Йдеться про 4 мільйона евакуйованих людей. А ще про волонтерську допомогу, яку вагонами передавали перші кілька місяців. Причому спершу це навіть не було організовано. Просто люди підходили й щось передавали. Як от герой моєї книжки Андрій Любка. Він просто підходив до провідників і казав: «Дивіться, у нас є бус з усякими важливими речами для військових у Харкові. Ви можете їх передати, будь ласка?»

До того ж компанія продовжує змінюватися під час війни, що теж фантастично. Залізничники заговорили однією мовою зі своїми клієнтами. Зрештою почали ставитися до пасажирів як до клієнтів і перебудовували чимало внутрішніх процесів. Зараз Укрзалізниця ставить велику мету: от вони вивезли 4 млн людей. І тепер хочуть зробити все, аби ці люди повернулися.

— «Укрзалізниця» змінилася дуже швидко, просто в один момент. Чому так сталося?

— Я б сказала, що це тривалий і складний процес, але насправді зміни,  помітні пасажирам, сталися швидко. Коли люди їхали у переповнених вагонах, рятуючись від війни, їм потрібне було відчуття безпеки, і залізниця його давала. Виходячи з потягів, люди часто обіймали провідників, бо були вдячні. Провідники, а за ними усі, хто стоїть у цьому ланцюжку, відчули себе героями. Бо коли ти відчуваєш вдячність, то відчуваєш цінність своєї роботи. Відчувши довіру людей, залізничники не хочуть її втратити. Тож ця зміна у стосунках між пасажирами і залізничниками, думаю, зіграла одну з найважливіших ролей у зміні Укрзалізниці в цілому.

Молоко для Бориса Джонсона

— Що було найскладнішим у роботі над книжкою «Потяг прибуває за розкладом»?

— Я багато їздила, зустрічалася з людьми. Шукала героїв: десь сама, десь мені допомагали залізничники. Тяжко згадувати про обстріл у Херсоні. Це був один із найстрашніших моментів у моєму житті.

Я приїхала до Херсону вранці 27 грудня 2023 року. Тим самим потягом, частину якого ввечері того дня знищили росіяни. Я мала там розмови з залізничниками, начальницею вокзалу, про яку писала. За кілька хвилин до відправлення зворотнього потягу на Київ на вокзал стали сходитися пасажири. Саме тоді росіяни завдали удару. Ми сховалися у підвалі. Такого гучного вибуху я до цього ніколи не чула: зі стелі підвалу сипалося, стіни рухалися. Пасажири теж встигли сховатися у підвалі. І ми сиділи там разом наступні півтори години, рахуючи наступні прильоти.

Вперше за час великої війни я  думала, що прямо зараз можу померти. Від цих думок рятувало лише маленьке кошеня — висловуха Ляля, яку начальниці вокзалу подарували на Миколая. Мені випала місія його стерегти, поки власниця приймала важкі рішення: що робити з людьми і коли можна вийти з укриття. Ми не знали, що там, нагорі, але підозрювали, що все погано.

У підвалі з кішкою Лялею

Коли трохи стихло, хтось пішов у розвідку. Ще за пів години дали команду підніматися нагору. І тут мене накрило…

Я побачила завалену склом кімнату, в якій була буквально за 30 секунд до вибуху, калюжу крові на вході до вокзалу — там, де я кілька разів стояла в цей день

Тоді на вокзалі загинув поліцейський. Коли ми зайшли в автобус, який мав нас везти до Миколаєва, щоб звідти їхати до Києва, в салоні вимкнули світло. Я сіла просто на брудну підлогу і розридалася.

Пишучи книгу, найскладніше було зрозуміти, як систематизувати весь матеріал. Як обрати історії, які варто включити? Їх так багато й всі вони важливі.

— Які історії вас вразили найбільше? Зокрема з розділу про «залізну дипломатію»...

-– Розкажу історію про вагоноремонтні заводи. Спершу частина з них зупинилася, а тоді на цих заводах взялися зварювати протитанкові їжаки. Вони були потрібні для захисту міст, а на заводах були матеріали та люди, які можуть це робити. І це було з розряду «це не наша робота, але ми це робимо».

А на вагоноремонтному заводі у Львові зі старих списаних вагонів почали робити медичні евакуаційні. Люди там працювали цілодобово. Якось о другій ночі відповідальному за цю роботу сказали: «Нам треба таке, як реанімація у швидкій, тільки у вагоні». І вже за 2 доби перший такий потяг був готовий. Такого ніхто у світі не робив. Вони вигадували все на ходу: переробляли сидіння, щоб з нош можна було перекласти людину, встановлювали кисневі балони, крапельниці та решту. Ця робота триває дотепер, тільки зараз медичні вагони сучасніші.

У книзі є окремий розділ про «залізну дипломатію». Про те, як в Україну почали привозити лідерів країн-партнерів, політиків, зірок. Раніше вони діставалися до України літаками. Тепер такої можливості немає. Укрзалізниця стала головним транспортом для дипломатії.

З Борисом Джонсоном

Залізничники розуміли, що подорож залізницею — це перший контакт з Україною. У вагоні пасажири проводять більше часу, ніж потім на офіційних зустрічах. І Укрзалізниця хотіла справляти гарне перше враження. Цікава історія про те, як вони Борису Джонсону шукали о четвертій ранку на кордоні молоко. Підготували йому все, але забули, що британці п’ють чай з молоком. Була ціла спецоперація з пошуку цього молока…

Є розділ. присвячений кільком першим дням повномасштабного вторгнення, а саме рішенням топменеджменту Укрзалізниці. Як вони відчували свою відповідальність, як приймали рішення. Наприклад, рішення про те, що усі пасажири їдуть без квитків, тобто безкоштовно, в категорії мирного часу — це злочин, бо це величезний збиток для державної компанії. Уявіть, 4 мільйони людей виїхали безкоштовно. Помножити цю цифру на середню вартість квитка у 500 грн. Це шалені гроші. Але вони взяли на себе цю відповідальність. Бо розуміли, що люди повинні мати можливість виїхати.

— Передмову до книги написав відомий британський актор Стівен Фрай. Як ви його вмовили?

— Це заслуга залізниці. Стівен Фрай був одним з пасажирів дипломатичного рейсу. Він залишився дуже задоволеним цією поїздкою. Ми думали, кого можна попросити про передмову. Написали йому листа. Я ходила кілька днів, тримаючи схрещеними пальці, очікувала відповіді.

Написання книжки «Потяг прибуває за розкладом» стало для мене справжньою пригодою. Я багато подорожувала, познайомилася з неймовірними людьми, які надихають. Тоді (і трошки досі) відчувала себе маленькою частиною величезної залізничної родини. Шкода, що ця пригода закінчилася. Хоча насправді вона просто трансформувалася, бо попереду ще презентації та зустрічі з читачами. Перша вже відбулася у червні просто на Центральному залізничному вокзалі в Києві — це було красиво і символічно.

Презентація книги

— Як думаєте, що кожен із нас може зробити для нашої перемоги?

— Особисто для мене одним зі свідчень нашої перемоги стануть потяги Укрзалізниці, заповнені людьми з валізами, які масово повертаються додому, в Україну. А щодо внеску кожного, то я б згадала влучну фразу нинішнього голови правління Укрзалізниці:

— Запорукою того, що залізниця не зупинились у перші місяці великої війни, стало те, що ніхто з працівників не запитував «Чому я?» Є робота — треба її робити. І так всюди — наша країна зараз знаходиться у такому моменті історії, коли не варто нарікати «Чому я?» Бачиш, що треба щось зробити і можеш це зробити — просто роби
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Янгол Інститутської» Ігор Фльорко: «Беркутівці спеціально відступили, щоб заманити майданівців під перехресний вогонь снайперів»

Ексклюзив
20
хв

«На висоті 4350 метрів я травмувався. Закрився дощовиком і заплакав. Але потім піднявся і пішов далі», — військовий з протезом ноги про похід на Кіліманджаро 

Ексклюзив
20
хв

Кеті Лешкашелі, бойова медикиня: «Для мене справа честі брати участь у цій війні, бо Росія — це і мій особистий ворог»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress