Ексклюзив
20
хв

«Одним зі свідчень нашої перемоги для мене стануть потяги Укрзалізниці, заповнені людьми, які повертаються додому», — Марічка Паплаускайте

«Завжди плачу зі своїми героями, якщо вони розповідають щось, що мене зачіпає. А зараз зачіпає кожна історія, бо у кожного своя трагедія», — говорить українська репортерка, редакторка й письменниця

Ксенія Мінчук

Марічка Паплаускайте. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Марічка Паплаускайте — українська репортерка й шеф-редакторка журналу Reporters, авторка книги «Потяг прибуває за розкладом», зітканої з реальних історій українських залізничників на початку повномасштабного вторгнення про їхню роль у порятунку сотень тисяч українців. Тут і героїзм, і кохання, і еволюція характерів, і драма. Книга настільки людяна й тепла, що читати її без сліз неможливо.

«Коли ми споживаємо суху інформацію, вона проходить повз. А хороші тексти, що працюють з емоціями, нас збагачують: завдяки ним ми стаємо більш співчутливими, толерантними, відкритими», — впевнена репортерка. Про історії сучасних героїв, які найбільше вразили, Бориса Джонсона і Стівена Фрая, а також зміни у світогляді українських залізничників Sestry і поговорили з Марічкою.

«Було важливо зафіксувати реальність, в якій ми всі раптово опинилися проти своєї волі»

— Перші кілька місяців великої війни ми розповідали історії з різних куточків України — писали про те, що відбувається тут і зараз. Мали текст з Харкова, де наша колега тоді жила і розповідала, як вони ховалися від літаків у підвалі, як виїжджали з міста. Був репортаж з Херсону про те, як люди виходили на мітинги з українськими прапорами навіть тоді, коли росіяни вже були в місті. Були історії з західної України про те, як у театрах приймали людей, які приїжджали з різних регіонів. На сценах тоді стояли імпровізовані ліжка. Або, скажімо, письменниця Катерина Бабченко писала про те, як вони з донькою перетинали кордон і стояли кілька діб у машині в черзі. Нам було важливо зафіксувати цю реальність, у якій ми всі раптово опинилися проти своєї волі.

Пізніше у нас спільно з видавництвом «Лабораторія» вийшла книжка «77 днів лютого» про перші 2,5 місяці війни. Серед авторок виявилися лише жінки, тож це був жіночий голос цієї війни. Більшість з них писали про події, учасницями яких вони були. Зазвичай мені більше подобається, коли автор лишається за межами історії, лише переповідає її читачу. Це стало однією з очевидних змін.

Зараз ситуація інакша. Ми всі адаптувалися до війни, хоч вона постійно підкидає нові виклики. З 2022 року ми випустили 5 друкованих журналів з репортажами.

Одна з наших амбасадорок писала, що хоче зберегти випуск, який вийшов під час війни, для своїх дітей, щоб вони вчили історію не з кількох абзаців у шкільному підручнику, а зі справжніх живих розповідей учасників цих подій

Мені дуже подобається, що ми випускаємо журнал Reporters на папері. В онлайні сьогодні забагато інформації, а друкований журнал, примірники яких багато наших читачів колекціонують, зберігає памʼять про сьогодення. Зараз наше медіа підтримують (зокрема, фінансово) понад 3000 амбасадорів. Це високий показник для ЗМІ в Україні. І це дуже класна спільнота людей.

«Три місяці не розпаковувала валізи»

— Як для вас почалася велика війна?

— Мій чоловік з Луганська і один раз він уже втратив дім. Маючи цей досвід, він складав плани на випадок вторгнення. Ми не розглядали варіанту виїхати з України, але в середині лютого поїхали з Києва до Львова. Це було на рівні «нехай усі вважають нас панікерами, але краще ми пересидимо у Львові, повернемося, і всі з нас посміються».

24 лютого я прокинулась у львівській квартирі, яку ми знімали подобово, взяла в руки телефон і почала скролити новини. Було кілька секунд, коли я відмовлялася повірити у те, що це відбувається. Було дуже страшно. Одразу подзвонила батькам у Миколаїв. Перші кілька днів був перманентний плач. Не було зрозуміло, що робити далі. Не могла зібратися і зрозуміти, де я можу включитися та бути корисною.

Три місяці ми прожили на підлозі у нашій редакції The Ukrainians у Львові. Там не було кухні, але був душ. Нас було багато: моя родина, наші колеги, знайомі знайомих, яким треба було десь переночувати, собаки, коти, щури. Для мене цей час лишися болісним спогадом, але мій син, якому тоді було 6 років, пригадує ці три місяці як кайфові. Ми старалися, щоби він не бачив наших переживань. І зрештою йому було весело: навколо багато людей, школи то нема, то дистанційно. Каже нещодавно: «Може ще поїдемо поживемо в офісі у Львові?»

З сином

Я чіплялася за будь-яку можливість зберегти відчуття скороминущості того, що з нами діється. Наприклад, усі три місяці не розпаковувала валіз. Здавалося, якщо їх розкладу, то ми тут надовго.

Або з манікюром мала історію — у перші кілька тижнів повномасштабного вторгнення про такі речі, звісно, взагалі не думалося, але з часом манікюр вимагав корекції. Зробити це у Львові не було проблемою, але я не могла цього зробити, бо це означало б, що я потроху вкорінююся.

Коли ми повернулися до Києва у травні 2022-го, я мила вікна у своїй квартирі та плакала від щастя. Потім довго не хотіла їхати у відрядження до Львова. Це викликало у мене спогади, які я б не хотіла ворушити. Зараз уже краще.

«Зараз кожна людська історія зачіпає, бо у кожного своя трагедія»

— У вас є улюблені історії? Які найбільш зачепили?

— Я порушую власне правило не прив’язуватися до героїв і люблю усіх, про кого пишу. З більшістю своїх героїв я на прощання обнімаюся, бо за час розмови нам вдається відчути взаємну приязнь. Можливо, секрет у моєму щирому інтересі до співрозмовників. Розкажу дві історії, які мені трапилися під час роботи над книжкою про Укрзалізницю.

Перша історія про силу і витримку. Вона про Ірину Юрченко, провідницю евакуаційних потягів. Її, щоправда, донедавна більше знали як маму Дмитра (Ореста) Козацького — фотографа, який був на «Азовсталі» і потім у полоні, чиї фотографії стали відомими на весь світ. Я їздила до Ірини на зустріч до їхнього дому.

Ми сиділи на кухні, вона розповідала, як чекала в телефоні «плюсики» від сина, що означало, що він живий, а водночас не могла собі дозволити слабкості, бо допомагала людям виїжджати у безпечні місця.

Ірина працює у вагоні класу люкс, тож зазвичай мала до 18 пасажирів, а тут у кожному рейсі їх було понад дві сотні. Вона у цій тисняві ще й підтримувала пасажирів, усміхалася, допомагала, а потім пробиралася крізь людей до туалету і там наодинці плакала

Для мене це один з прикладів, коли люди сильніші, ніж їхній біль і переживання. Мене дуже вразило поєднання в Ірині сили та світла одночасно.

Друга улюблена історія — це історія кохання Насті Золотарьової та її чоловіка Богдана. Вона — комунікаційниця на залізниці, він — військовий. І це історія про велику любов. Як вони одне до одного їздять, підтримують. Настя сама з Маріуполя. Розповідала мені, як півтора місяця не мала зв’язку з рідними. Шукала їх. Потім намагалася вивезти. У цій історії мене найбільше зворушило те, які вони, Настя і Богдан, ніжні та трепетні, але при цьому готові віддавати себе роботі, яка може допомогти країні встояти. Богдан розповідав, що всі, кому він казав, що йде воювати, його відмовляли. Настя єдина сказала: «Будь ласка, звільни для мене Маріуполь».

Настя і Богдан

— Як ти справляєшся з болем, який чуєш у історіях?

— Думала про це багато, але відповіді так і не знайшла. Я від природи емпатична. Коли була маленькою, моїй мамі виховательки садочка казали, що через мене вони не можуть читати казки іншим дітям, бо я вічно плачу. І я досі зворушуюся до сліз від більшості мультиків Pixar. Також завжди плачу зі своїми героями, якщо вони розповідають щось, що мене зачіпає. А зараз зачіпає кожна історія, бо у кожного своя трагедія.

Сльози мені допомагають триматися. Можливо, це природній захисний механізм: я пропускаю через себе усе, воно сльозами виходить і я йду далі робити роботу та жити життя

«Відчувши довіру людей, залізничники не хочуть її втрачати»

— Як з’явилась ідея написати «Потяг прибуває за розкладом»? Чому саме Укрзалізниця?

— Це була ідея Антона Мартинова, засновника видавництва «Лабораторія». Він шукав, хто міг би реалізувати його ідею. Тішуся, що довірив це мені.

Робота «Укрзалізниці» — важлива частина нашої сучасної історії. Бо ця компанія — найбільша транспортна артерія України. До війни там працювало 220 тисяч людей, тепер трохи менше. Укрзалізниця допомогла країні встояти. Вона евакуює людей, транспортує поранених військових, перевозить гуманітарну допомогу та робить ще багато-багато речей для армії, про які ще рано говорити.

Велика компанія могла по-всякому зреагувати на виклики війни. А Укрзалізниця зреагувала просто феноменально продуктивно. Йдеться про 4 мільйона евакуйованих людей. А ще про волонтерську допомогу, яку вагонами передавали перші кілька місяців. Причому спершу це навіть не було організовано. Просто люди підходили й щось передавали. Як от герой моєї книжки Андрій Любка. Він просто підходив до провідників і казав: «Дивіться, у нас є бус з усякими важливими речами для військових у Харкові. Ви можете їх передати, будь ласка?»

До того ж компанія продовжує змінюватися під час війни, що теж фантастично. Залізничники заговорили однією мовою зі своїми клієнтами. Зрештою почали ставитися до пасажирів як до клієнтів і перебудовували чимало внутрішніх процесів. Зараз Укрзалізниця ставить велику мету: от вони вивезли 4 млн людей. І тепер хочуть зробити все, аби ці люди повернулися.

— «Укрзалізниця» змінилася дуже швидко, просто в один момент. Чому так сталося?

— Я б сказала, що це тривалий і складний процес, але насправді зміни,  помітні пасажирам, сталися швидко. Коли люди їхали у переповнених вагонах, рятуючись від війни, їм потрібне було відчуття безпеки, і залізниця його давала. Виходячи з потягів, люди часто обіймали провідників, бо були вдячні. Провідники, а за ними усі, хто стоїть у цьому ланцюжку, відчули себе героями. Бо коли ти відчуваєш вдячність, то відчуваєш цінність своєї роботи. Відчувши довіру людей, залізничники не хочуть її втратити. Тож ця зміна у стосунках між пасажирами і залізничниками, думаю, зіграла одну з найважливіших ролей у зміні Укрзалізниці в цілому.

Молоко для Бориса Джонсона

— Що було найскладнішим у роботі над книжкою «Потяг прибуває за розкладом»?

— Я багато їздила, зустрічалася з людьми. Шукала героїв: десь сама, десь мені допомагали залізничники. Тяжко згадувати про обстріл у Херсоні. Це був один із найстрашніших моментів у моєму житті.

Я приїхала до Херсону вранці 27 грудня 2023 року. Тим самим потягом, частину якого ввечері того дня знищили росіяни. Я мала там розмови з залізничниками, начальницею вокзалу, про яку писала. За кілька хвилин до відправлення зворотнього потягу на Київ на вокзал стали сходитися пасажири. Саме тоді росіяни завдали удару. Ми сховалися у підвалі. Такого гучного вибуху я до цього ніколи не чула: зі стелі підвалу сипалося, стіни рухалися. Пасажири теж встигли сховатися у підвалі. І ми сиділи там разом наступні півтори години, рахуючи наступні прильоти.

Вперше за час великої війни я  думала, що прямо зараз можу померти. Від цих думок рятувало лише маленьке кошеня — висловуха Ляля, яку начальниці вокзалу подарували на Миколая. Мені випала місія його стерегти, поки власниця приймала важкі рішення: що робити з людьми і коли можна вийти з укриття. Ми не знали, що там, нагорі, але підозрювали, що все погано.

У підвалі з кішкою Лялею

Коли трохи стихло, хтось пішов у розвідку. Ще за пів години дали команду підніматися нагору. І тут мене накрило…

Я побачила завалену склом кімнату, в якій була буквально за 30 секунд до вибуху, калюжу крові на вході до вокзалу — там, де я кілька разів стояла в цей день

Тоді на вокзалі загинув поліцейський. Коли ми зайшли в автобус, який мав нас везти до Миколаєва, щоб звідти їхати до Києва, в салоні вимкнули світло. Я сіла просто на брудну підлогу і розридалася.

Пишучи книгу, найскладніше було зрозуміти, як систематизувати весь матеріал. Як обрати історії, які варто включити? Їх так багато й всі вони важливі.

— Які історії вас вразили найбільше? Зокрема з розділу про «залізну дипломатію»...

-– Розкажу історію про вагоноремонтні заводи. Спершу частина з них зупинилася, а тоді на цих заводах взялися зварювати протитанкові їжаки. Вони були потрібні для захисту міст, а на заводах були матеріали та люди, які можуть це робити. І це було з розряду «це не наша робота, але ми це робимо».

А на вагоноремонтному заводі у Львові зі старих списаних вагонів почали робити медичні евакуаційні. Люди там працювали цілодобово. Якось о другій ночі відповідальному за цю роботу сказали: «Нам треба таке, як реанімація у швидкій, тільки у вагоні». І вже за 2 доби перший такий потяг був готовий. Такого ніхто у світі не робив. Вони вигадували все на ходу: переробляли сидіння, щоб з нош можна було перекласти людину, встановлювали кисневі балони, крапельниці та решту. Ця робота триває дотепер, тільки зараз медичні вагони сучасніші.

У книзі є окремий розділ про «залізну дипломатію». Про те, як в Україну почали привозити лідерів країн-партнерів, політиків, зірок. Раніше вони діставалися до України літаками. Тепер такої можливості немає. Укрзалізниця стала головним транспортом для дипломатії.

З Борисом Джонсоном

Залізничники розуміли, що подорож залізницею — це перший контакт з Україною. У вагоні пасажири проводять більше часу, ніж потім на офіційних зустрічах. І Укрзалізниця хотіла справляти гарне перше враження. Цікава історія про те, як вони Борису Джонсону шукали о четвертій ранку на кордоні молоко. Підготували йому все, але забули, що британці п’ють чай з молоком. Була ціла спецоперація з пошуку цього молока…

Є розділ. присвячений кільком першим дням повномасштабного вторгнення, а саме рішенням топменеджменту Укрзалізниці. Як вони відчували свою відповідальність, як приймали рішення. Наприклад, рішення про те, що усі пасажири їдуть без квитків, тобто безкоштовно, в категорії мирного часу — це злочин, бо це величезний збиток для державної компанії. Уявіть, 4 мільйони людей виїхали безкоштовно. Помножити цю цифру на середню вартість квитка у 500 грн. Це шалені гроші. Але вони взяли на себе цю відповідальність. Бо розуміли, що люди повинні мати можливість виїхати.

— Передмову до книги написав відомий британський актор Стівен Фрай. Як ви його вмовили?

— Це заслуга залізниці. Стівен Фрай був одним з пасажирів дипломатичного рейсу. Він залишився дуже задоволеним цією поїздкою. Ми думали, кого можна попросити про передмову. Написали йому листа. Я ходила кілька днів, тримаючи схрещеними пальці, очікувала відповіді.

Написання книжки «Потяг прибуває за розкладом» стало для мене справжньою пригодою. Я багато подорожувала, познайомилася з неймовірними людьми, які надихають. Тоді (і трошки досі) відчувала себе маленькою частиною величезної залізничної родини. Шкода, що ця пригода закінчилася. Хоча насправді вона просто трансформувалася, бо попереду ще презентації та зустрічі з читачами. Перша вже відбулася у червні просто на Центральному залізничному вокзалі в Києві — це було красиво і символічно.

Презентація книги

— Як думаєте, що кожен із нас може зробити для нашої перемоги?

— Особисто для мене одним зі свідчень нашої перемоги стануть потяги Укрзалізниці, заповнені людьми з валізами, які масово повертаються додому, в Україну. А щодо внеску кожного, то я б згадала влучну фразу нинішнього голови правління Укрзалізниці:

— Запорукою того, що залізниця не зупинились у перші місяці великої війни, стало те, що ніхто з працівників не запитував «Чому я?» Є робота — треба її робити. І так всюди — наша країна зараз знаходиться у такому моменті історії, коли не варто нарікати «Чому я?» Бачиш, що треба щось зробити і можеш це зробити — просто роби
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена хохлаткіна актриса народна конотопська відьма

Війна наздоганяла її двічі. Вирвала з корінням з Донецька в 2014, змусила нестись перекотиполем до Києва. Потім зрівняла із землею рідну Білозерку на Херсонщині, а коли постукала у київські двері, була вже послана якнайдалі. 

Херсон — це її біль, Донецьк — теж, а Київ — просто місце, де вона зараз працює. Грає головні ролі у театрі і кіно. 

Актриса Олена Хохлаткіна, заслужена і народна, піклується у київській зйомній квартирі про квіти — це про коріння без метафор. А тут зненацька радість — 18 березня її донька, актриса Оксана Жданова, народила їй онуку. І це теж історія про коріння, яке вростає в землю навіть під час війни.

«Не можу зрозуміти, чому на інтервʼю журналісти кажуть: Олено Анатоліївно, ми вас боїмося», — чи питає, чи застерігає Хохлаткіна, відома виконанням ролі Конотопської відьми з нашумілої в Україні та за її межами однойменної вистави. 

Пані Олена ніжна й усміхнена, але раптом під час розмови як блисне оком. Відчувається її сила. Ми розмовляємо, потім обіймаємось. Дуже хочеться водночас підтримати й доторкнутися до цієї сили… 

Фото: Kateryna Kozinska

«Зараз із живого в домі лише я і квіти»

Оксана Гончарук: Пані Олено, війна для вас почалася одинадцять років тому. Як ви взагалі себе в цьому всьому відчуваєте? Що вам дає силу говорити, приймати рішення, грати, дихати?

Олена Хохлаткіна: Часто чую від людей зараз, що вони не хочуть для себе ні сніданки готувати, ні роботу робити, та й взагалі виходити кудись. Зі мною не так, тому що я маю велику мотивацію — подивитись, чим все закінчиться. А ще — бути зі своїми дітьми якнайдовше, бачити, як вони йдуть по життю, йти разом з ними. 

Це моя сила, мій кайф по життю, це те, що тримає і не дає скотитися в прірву жалю до себе. Бо інколи хочеться пожаліти себе, — в житті я зазнала стільки змін, що на десять чужих життів вистачить. Ніколи не думала, що побачу війну на власні очі.

Для мене 2014 рік став дуже великим стресом. Я зі своєю війною приїхала з Донецька в Київ і через місяць зрозуміла, що війни для людей в Києві не існує. Воно в певному сенсі так і зараз. І я по свободі про це думаю. І навіть квіти, які живуть разом зі мною під одним дахом, цю важкість думок відчувають.

— Ви розмовляєте зі своїми квітами?

— Розмовляю. У мене небагато квітів, тому що я винаймаю квартиру і не можу в ній «пускати коріння». Є квітка, яку мені подарували друзі ще в 2014, бо я люблю, щоб було щось живе і зелене у квартирі. В мене ще був собака, який зі мною приїхав з Донецька, але він нещодавно помер — йому було 16 років. Тож зараз із живого в домі лише я та квіти.

Діти кажуть, що тепер треба мамі подарувати на день народження собачку, щоб їй не було сумно. А я їм пригрозила, щоб цього не робили. Тому що це велика відповідальність. Недарма ж «Маленький принц» Екзюпері — моя улюблена книга. Я її розгортаю й одразу плачу — що зараз, що колись, коли читала її на ніч дітям. Я завжди була дуже відповідальною. Так вже мене виховали.

Акторська родина: народна артистка Олена Хохлаткіна, заслужений артист Віктор Жданов і їхня донька актриса Оксана Жданова. Фото: Arthouse Traffic

— Вам одній в хаті не сумно?

— Мені ніколи не буває сумно. Іноді буває нудно, коли немає роботи, але сумно — ніколи. Нещодавно подумала: «Хвала богам інтернета, що ми не почуваємось самотніми в той час, коли нас залишають діти й друзі». У мене є дві подруги, але вони дуже далеко від мене, тож ми не можемо зустрітися з ними на каву, просто попліткувати. Вони обидві з Херсону і зараз за кордоном. А інших я не придбала.

— Життя у вас таке мандрівне й циклічне: майже десять років — херсонський театр, далі 14 років — театр у Донецьку, і ось вже 11 років — театр у Києві. Попри підгрунтя вам подобається цей рух?

— Мені завжди важко переїжджати, бо я домашня людина. Взагалі не розумію, чого це мене мотало по всім усюдам.

Я люблю свій дім, вважаю, що він повинен бути, як заведено в українців, — садок вишневий коло хати, хрущі… і нікому не заходити! Якщо мені треба — я вийду і впущу. Всі українці такі: «Моя територія — моя держава». І ми б весь час будували цю свою державу, якби не зовнішній вплив

Але доводити свою спроможність на новому місці мені ніколи не було складно. Я гарна артистка, знаю собі ціну, можу зіграти будь-що. Мені в цьому плані легко. Нелегко тим, хто навколо мене. Бо починається бродіння, мовляв, «приїхала з провінційного театру». Я нормально до цього ставлюсь, бо, можливо, теж би так думала, якби хтось прийшов з вулиці, а я тут така вся місцева артистка, яка народилась у стінах цього театру. Я вільна від театральних упереджень і вдячна всім театрам, що були в моєму житті. 

«Конотопська відьма» на гастролях у Варшаві. Фото: Театр імені Івана Франка

«Для рідних у Херсоні постійна небезпека перетворилась на буденність. І це страшно»

— Знаю, що в Херсоні у вас багато родичів. Як їм там живеться?

— Там зараз мої двоюрідні, троюрідні племінники і три брати. Вони там всі залишилися і якось виживають. Це страшно, бо для них ця постійна небезпека перетворилась на буденність. Вони майже виснажені. Але працюють, планують посадити зараз той город, годувати курей. Це таке життя… без мрій, без надій.

Коли підірвали Каховську ГЕС, мій брат прислав відео з хати, де вода була під саму стелю, і сказав: «Знаєш, чого мені найбільше шкода в цій ситуації? Мої помідори. Бо кущі ж уже виросли, я їх підживлював і поливав, і так плекав надію, що ми ті помідори зберемо й з’їмо, закатки якісь зробимо. А вони всі загинули». Хоча крім помідорів там загинула хата — вона обвалилась, і все піднімалося з нуля.

— А що зараз відбувається у вашій рідній Білозерці, де ви виросли?

— Там зараз майже все зрівняно із землею, особливо те, що біля води. Я кажу про воду тому, що лінія фронту нас з орками розділяє по Дніпру і плавням. І в цьому прекрасному місці зараз немає жодної цілої хати. В хату моєї шкільної подруги вже прилітало чотири рази, вікон немає, вони забиті дошками. Це зранена хата — вся, як решето. Але вони залишаються там. Подруга каже, що не може виїхати, бо в Білозерці залишилось багато старих людей, за якими немає кому доглянути. 

А нещодавно ця подруга зателефонувала й каже: «Лена, що відбувається у вас в Києві, чому у вас на телебаченні розважальні шоу, якийсь «Єдиний марафон», чому вони там радіють, коли такі трагедії в Херсоні та Білозерці?». І я розумію, що майже те саме пережила в 2014 році. 

Не засуджую людей, які знімаються в тих шоу, бо ми зараз всі живемо в моменті творення і мистецтва. Ось я зараз вийду на сцену й буду грати клоуна, співати й танцювати, а потім змию грим і піду додому, де мене чекають нові збори на ЗСУ, трагедії знайомих мені людей, які сидять в підвалі й бояться вийти, бо сирен там немає, а час між вильотом снаряду й прильотом — секунд 10-15.

Фото: приватний архів

Я відчуваю сором за це, хоча не повинна його відчувати. Але ми не вибирали таке життя. І в Києві в 2014 році я опинилась, бо тут в театральному навчалась моя донька.

— Був варіант залишитись у Донецьку… 

— Знаєте, бувають моменти, які нібито нічого не значать, але ти їх запам'ятовуєш на все життя. І ось такий момент-спалах був тоді в Донецьку, коли я пішла в магазин за хлібом, а мені там кажуть продавчині: «Мы собираем на наших мальчиков». Тобто вони збирали гроші на тих, що приїхали Донбас окуповувати! Я вивезла свою дитину, повернулася, щоб завершити справи і за день до входу Гіркіна в місто остаточно виїхала. Відтоді слово «мальчіки» в мені викликає огиду й страх. Хоча було чимало моментів страшніших — і автомат на мене наставляли, і гвинтівки, і чеченці на блокпостах могли вирішити мою долю. 

— Як ви взагалі почуваєтесь у Києві?

— Я дуже любила Київ, коли була молодою і приїжджала сюди погуляти до друзів. Мені подобався настрій цього міста, як зараз модно казати, «вайб». Мій Київ сьогодні — це шлях від роботи додому. Я зараз живу на лівому березі, на Троєщині, і ці місця мені подобаються, тому що нагадують ті, де я колись жила. Десь я можу пізнати Донецьк, десь можу знайти багато Херсону. Ці панельки, багато зелені, річка близько. Тут мені добре.

— Ви орендуєте квартиру. Чи вистачає вам на це театральної зарплатні? Як взагалі викручуєтесь?

— Виключно іншими роботами. Наприклад, кіно. Якщо зйомки є, можна собі дозволити не тільки хліб з маслом, а ще, наприклад, дорогої ковбаси. Хоча я не їм ковбасу. 

Пам'ятаю, як у 2014 році у мене брали багато інтерв'ю і всі питали одне й те саме: «От ви з Донецька переїхали — а які там люди?» Нормальні там були люди. У нас проукраїнський мітинг був такого масштабу, що нікому й не снилося. Але потім понавезли тих люмпенів від сусідів, і вода в регіоні стала мутна.

— Не знаю, як можна відповідати на питання «Як вам було кидати своє життя в Донецьку?». Це наче спитати «Як воно — вмирати?».

— Мене тоді дуже роздратував момент, коли сказали, що мені пощастило отримати в Києві роботу, що мене взяли в такий театр. По-перше, я довго домагалася, щоб тут працювати. Ніхто мене просто так не брав. А по-друге, мене оте «пощастило» так сильно торкнуло, що я у відповідь запропонувала: «А давайте поміняємось, раз вже мені так пощастило. Я готова мінятися, бо не хотіла всього цього». У мене була успішна кар'єра в театрі в Донецьку, квартира своя величезна, дача улюблена… Було життя, були друзі. І я не знаю в чому щастя того, що я вимушена була буквально тікати в Київ. Пощастило в тому, що я жива. Ось і все.

Фото: Anastasia Vodchenko

— Ваша мама, яка мешкає під Херсоном, 24 лютого 2022 року, на щастя, була з вами в Києві. Як вона зараз?

— Так, мама була тут, бо ми завжди на зиму забирали її, а весною вона їхала додому. Але вже не поїде. У мами стався інсульт. Я нікому про це ще не розповідала, і роблю це, щоб ви знали, що таке акторська професія. Уявіть, я сиджу в костюмі й гримі, до вистави 15 хвилин, тут дзвонить телефон і мама кричить у слухавку, що стався вибух. Виявилось, у моїй квартирі вибухнув газовий балончик і її обпік. Дякувати сусідові, молодий хлопець швидко відреагував, все загасив і викликав швидку. Але мама отримала сильний стрес. А після цього в неї стався інсульт — один, далі другий. Зараз мама прикута до ліжка.

Тож оця вистава «Співай, Лоло, співай» для мене тепер дуже тригерна. Бо кожного разу, як я одягаю для ролі в ній костюм клоуна, я чую цей мамин крик. Тоді вся родина з'їхалася на біду дуже швидко, а я продовжувала грати. Ось така це професія, в ній дуже багато прекрасного в моменті творення і водночас немало страшного. 

«Мені подобається бути відьмою»

— Але ж ви своїм талантом тримаєте так званий «культурний фронт».

— Згодна. І ми немало робимо для війська, бо багато грошей збираємо — кожен з нас веде якісь збори. Ми робимо все, що можливо, для того, щоб максимальна кількість хлопців повернулась додому живими. Бо моя перемога — це коли хлопці повернуться додому. Саме це я буду святкувати.

Життя допомагає знайти сенс в моїй роботі. Нещодавно на найпопулярнішій нашій виставі «Конотопська відьма» був присутній важливий глядач — військовий без ніг на кріслі колісному. Він сидів такий красивий і молодий, такий гордий, дивився виставу разом з дівчиною своєю. А після вистави актори залишились, щоб привітатися з ним. І він так просто сказав, що дякує нам і розуміє тепер, що не дарма захищав і життям ризикував. Боже, мене порвало на шматки. Та мене весь час рве на шматки від цих хлопців, тому що я з тих дурних людей, які в метро, коли бачать чоловіків у формі й з наплічниками, підходять і дякують. Хочу, щоб усі так робили… 

«Конотопська відьма». Фото: Театр імені Івана Франка

— Ви вже обʼїздили пів Європи з виставою «Конотопська відьма». Завдяки цій постановці Івана Уривського ви відкриваєте український театр світу і збираєте на ЗСУ. Як вас Європа приймає?

— Я була на гастролях у Варшаві, Кракові. У залі — майже всі українці. Які на виставах плачуть і радіють від того, що чують рідну мову і бачать це дійство прекрасне.

Для мене такі гастролі — це можливість ствердження нашої української культури, це її інтеграція — не віночки й чоботи червоні, а саме високий рівень. Це для європейців інформаційний привід почути, що таке сучасна Україна, що таке українське мистецтво високого класу. Це і є культурна дипломатія, і вона надважлива.

— З ваших інтерв'ю я розумію, що ви в містику вірите. Тож цікаво, чи не слабо вам при цьому саме відьму грати і в театрі, і в однойменному фільмі.

— Ні, не слабо. Мені подобається бути відьмою. Подобається карати дурнів, які приходять з нерозумними бажаннями. «Можна зробити так, щоб вона мене полюбила?». Можна, рибко, але відплата буде. І тобі може не сподобатися те, що ти отримаєш.

— Я оце іноді думаю, якби я була відьмою, то нашим ворогам наворожила б — стерла б їх в попіл. У вас такого не буває?

— Буває, звичайно. Я ворога уявляю, коли виставу перериває повітряна тривога. Справжніх відьом (від слова відати, знати) багато, і вони працюють над тим, щоб наблизити перемогу, але звідти теж працюють сили. Боротьба добра й зла, світла й темряви відбувається постійно. Ми свій вибір зробили, але ж як багато людей у світі перебувають на боці темної сили…

20
хв

Олена Хохлаткіна: «Тим, хто каже, що мені пощастило, відповідаю: “А давайте поміняємось!” Пощастило, що жива. Ось і все»

Оксана Гончарук
Юлія «Куба» Сідорова жадан ветеранка війна історія інтерв'ю

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

Аляска і Куба. Скріншот з відео

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

Сергій Жадан, Куба й Тайра

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Янгол Інститутської» Ігор Фльорко: «Беркутівці спеціально відступили, щоб заманити майданівців під перехресний вогонь снайперів»

Ексклюзив
20
хв

«На висоті 4350 метрів я травмувався. Закрився дощовиком і заплакав. Але потім піднявся і пішов далі», — військовий з протезом ноги про похід на Кіліманджаро 

Ексклюзив
20
хв

Кеті Лешкашелі, бойова медикиня: «Для мене справа честі брати участь у цій війні, бо Росія — це і мій особистий ворог»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress