Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційності для отримання додаткової інформації.
УподобанняЗаперечуватиПриймати
повернутися
Ексклюзив

Культура

20
хв

«Побратими беруть на себе мою роботу й кажуть: «Встигнеш ще покопати. Піди потренуйся — зіграєш нам увечері», — Мойсей Бондаренко

«Коли на фронті слухають мою скрипку, військові часто плачуть. Від того, що в цей момент згадують... Сама можливість почути скрипку на війні дуже цінна», — скрипаль, який грає на передовій

Ксенія Мінчук

Скрипаль Мойсей Бондаренко. Скріншот з відео

No items found.

‍25-річний скрипаль Мойсей Бондаренко в армії від початку великої війни. Був бойовим медиком, тепер — піхотинець. Але є одна незмінна — де б він не був, з ним його скрипка. Він грає на ній навіть на лінії зіткнення. Усі ті відео в соцмережах, де військовий у формі виконує чуттєву музику, під якими люди з усього світу залишають тисячі лайків і коментарів і які постить у своєму твіттері Ентоні Блінкен — це з Мойсеєм. Зараз музикант завершує благодійний тур Європою, і ми з ним розмовляємо перед концертом у Кракові. 

Мойсей Бондаренко в Кракові. Фото авторки

«Неповноцінний» піхотинець

— Я пішов на війну на другий день повномасштабного вторгнення, — розповідає Мойсей Бондаренко. — Дуже боявся. Тай й зараз, щиро кажучи, маю страх. Мені було 22 — до цього я тільки грав собі на скрипці, мандрував країною з виступами. А тут треба було зробити справжній чоловічий вчинок і направити усе своє життя в русло, з якого немає виходу. Адже ти погоджуєшся віддати своє життя. Єдине, що було приємним — відчувати, що це чи не однин з найправильніших і найфундаментальніших вчинків у моєму житті як чоловіка. У цьому сенсі я почувався повноцінно.

Напевно, мене мотивувало прагнення відчути свою важливість. Я тоді подумав — невже це той момент, коли я можу себе проявити. А потім одна за одною відбувалися страшні події, і вони ставали підсилюючим фактором. Буча, Ірпінь… Це як 2+2 — стається щось страшне, і ти йдеш те страшне зупиняти. 

— Шкодували колись про цей свій вибір?

— Часто про це думаю. Особливо коли трапляється якийсь треш в армії. Сам собі кажу: «Знав би я, як це може бути»... А потім розумію, що це все природно. Бо армія — це велика машина, яка працює під час війни. А війна потребує дуже багато ресурсу. І як будь-яка машина, армія має купу нюансів.

— Рік ви прослужили у медичних силах, а потім перевелися до 59 бригади, до піхоти. Відтоді займаєтесь морально-психологічним розвантаженням у підрозділі «Культурний десант». Розкажіть про це. Чиє це було рішення про переведення і чому?

— Це було не моє рішення. Іноді ти сам собі не належиш. Але я дуже щасливий, що потрапив у 59 бригаду і став піхотинцем. Простим піхотинцем, який виконує завдання, починаючи від чистки туалету (який теж потрібно чистити) і закінчуючи відрядженнями спецпризначення.

Фото: Костянтин Лібкос

Сподіваюся, на третій рік служби я вже більш-менш зрозумілий для армії. А вона зрозуміліша для мене. Тут щодня щось змінюється. І складно зрозуміти що саме, коли ти частина цього механізму. Зовні розповідають одне, всередині бачиш інше, а люди, які впливають на зміни, бачать зі свого боку — стратегічно. Я ж усього лише піхота.

— Ким бути складніше: бойовим медиком чи піхотинцем?

— Я — неповноцінний піхотинець. Класно звучить — «неповноцінний піхотинець» (сміється). Скільки б я не копав окопів, не проходив навчань, полігонів, на яких би складних позиціях я не знаходився, я все одно стільки не відпрацював, як треба. І все це через скрипку. 

Мене використовують як культурного діяча. У мене у службі розмаїття. А це насправді дуже цінно. Бо служба — це довго, монотонно, тяжко морально та фізично. А мені пощастило. Тішуся, що можу приносити користь ще й скрипкою.

— Чи правда, що ваші побратими просять вас грати їм вечорами і навіть готові за вас працювати, поки ви «розминаєте пальці»? 

— Я, власне, саме через своїх побратимів і граю на скрипці. Завдяки їм усе це. Вони дійсно часто говорять: «Так, ти це не робиш. Завжди встигнеш покопати. Зараз піди пограй. Краще зіграєш нам ввечері». Вони — моя нова сім’я. На третій рік служби побратими стали дуже мені близькими.

— Як виглядають ваші концерти на фронті?

— Це може відбуватися де завгодно. Якщо це посадка, усі сідають десь «в холодочок», і я починаю грати. На всю посадку. У бліндажах граю. Усюди й постійно. Сама можливість почути скрипку на фронті дуже цінна. 

Хлопці ніколи нічого не замовляють конкретного. На фронті цінується все, що пов’язане з культурою і творчістю, бо це відпочинок. І я завжди граю те, що подобається мені.

— І що ж вам подобається виконувати для своїх побратимів?

— Може, це дивно, але дуже люблю грати Біллі Айліш. Українські пісні само собою. З мелодійної точки зору Біллі Айліш дуже красива. Ще й заспокоює. Коли її виконую, мені стає легше. Надихає.

— А сам собі наодинці?

— А я сам собі ніколи не граю. Наодинці лише репетирую. 

Фото авторки

Мойсей і Олег Скрипка

— Чи складно навчитися грати на скрипці шульзі?

— Для мене навчання грі на скрипці ніколи не було роботою чи чимось складним. Мені це завжди дуже подобалося. 

Я постійно вчуся. Адже не думаю, що достатньо вмію. Постійно є щось, чого ти не вмієш. От нещодавно вивчив «Мелодію» Скорика. Вона складна з технічного погляду. Деякі речі я ніколи так на скрипці не грав. А Скорик дав можливість спробувати по-іншому. Там є такі технічні моменти, де пальцями дуже складно дістати високі ноти. Але я це зробив. І подумав — круто!

Знаю, що для шульг є дзеркальні інструменти. Але який там дзеркальний у моєму дитинстві — слава Богу, що взагалі скрипку купили.

— Ви дуже хотіли навчатися музиці, і навіть особисто, без мами, записалися до музичної школи. Звідки було таке натхнення саме на музику?

— У моєї мами не було грошей на музичну школу. Нас 4 хлопців у родині. І я пішов до музичної школи сам і домовився, щоб мене навчали дешевше, ніж інших — за 20 гривень на місяць. 

З мамою в дитинстві. Фото з приватного архіву

Мені у дитинстві в моєму селі ніхто не пояснив, що футболіст або танцюрист — це також професія. Коли я ходив на футбол, це була розвага для мене. Але прийшов час, коли захотілося займатися ремеслом. Я не хотів, щоб це був гурток, але щоб це була професія. І музична школа була на той час єдиним місцем, де я міг отримати навичку ремесла.

— Чи виправдала скрипка ваші сподівання?

Безумовно. 

— Ваша скрипка завжди з вами. Вона ваш оберіг? 

— Я люблю її. Якщо маю можливість носити із собою і грати, так і роблю. Дякувати Богу, у війську мені дають цю можливість. 

— У вашої скрипки є ім’я?

— Так. Її ім’я — Олег. Олег Скрипка. Це жарт. Давно його вигадав. Сподіваюсь, Олег Скрипка не ображається.

Саундтреки війни

— На що здатна музика на полі бою? Чи рятує вона, чи виконує якусь іншу важливу функцію?

— Музика на фронті дає те саме, що і в звичайному житті. Просто на війні почуття більш загострені. Дуже приємно посидіти тихенько десь у посадці, послухати музику і подумати про своїх близьких. І просто відпочити. Музика на фронті переключає. Це великий контраст і велика цінність.

Коли люди на фронті слухають мою скрипку, то вони постійно плачуть. Від того, що в цей момент згадують...

— Який був найнебезпечніший виступ у вашому житті?

— Кожен день — небезпечний. Серце б’ється від страху так само, як і в будь-який інший день. Якщо ти в зоні бойових дій, ти постійно граєш у лотерею. 

Я запам’ятав деякі моменти, бо там були важливі для мене люди. Наприклад, був день, коли я зустрівся з побратимами за 1 кілометр від ворога. Це було дуже небезпечно, але мені було дуже приємно для них грати. 

Фото: Артем Познанський

— Ви були в США з делегацією ветеранів. Вашу гру оцінив держсекретар США Блінкен, який сам непогано грає, хоч і на гітарі. Як це на вас вплинуло? 

— Це просто круто. Було приємно, що він оцінив мою гру. Він відреагував, бо він сам музикант. Але глобально після цього випадку нічого не змінилося. Граю там, де запрошують. Просто зараз запрошують більше. Щасливий через це.

Я не вважаю себе популярним. Просто зараз це на хвилі. 

Можливо, потім, коли слідкувати за мілітарі-світом стане не так актуально, про мене забудуть. Але сподіваюся, люди продовжать цінувати музику

Для мене як для музиканта це — найголовніше.

— Чи будуєте плани на майбутнє?

— Про майбутнє не думаю — це зараз складно. Особливо на службі. Ми загадуємо на кілька днів уперед. І мріємо — на пару місяців.

Моя мета — бути максимально ефективним сьогодні. Перемога точно колись буде. Саме слово перемога — це зробити більше, ніж ти можеш. Я намагаюся робити це. Кожен день. Усі наші цілі та мрії як нації точно окресляться і стануть на свої місця. Але це величезна робота. 

Навряд чи перемога — це мир. Ми мусимо працювати на спільну ціль, бо ціль у нас хороша і правильна — ми хочемо зберегтися як нація. Шкода людей. Дуже хочеться їх максимально зберегти. 

Я провів понад 150 похорон — від ґанку будинку до кладовища. У якийсь момент це стало буденністю. І це — найжахливіше почуття

— Про що мрієте? 

— Виспатися. А якщо серйозно — мрію про будинок чи будь-яке місце, куди зможу повернутися. Це має бути моє місце. А ще хочу міцну багатодітну сім’ю. Це й все.

Дата публікації:
16.7.2024
No items found.
Культурна дипломатія
Ксенія Мінчук
Київ | Краків

Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Культура

Режисер фільму Лукаш Карвовскі і виконавиця головної ролі Кароліна Жепа представили фільм в київському «Будинку кіно» при повному залі глядачів, чий позитив очікувань був суттєво підкріплений діями шампанського, спожитого під час початкового welcome drink. Наскільки фільм матиме драматичну складову, ніхто не знав, хоча, зважаючи на сьогодення, заявлене в сюжеті, навряд чи варто було очікувати алкогольного драйву і відповідних йому пустощів. Все було прагматично і концептуальний, як і потрібно.

Карвовскі побудував роад-муві, але лінія руху героїв з пункту А в пункт Б далека від рівності, більше нагадуючи зигзаги проходження полігону, аби вижити. А разом з виживанням пройти шлях такої собі ініціації — зрозуміти те, чого не розумів, набути досвіду, потрібного для виживання в подальшому.

Тому рух між А і Б — це рух не тільки між містами і місцями, це рух між людьми
Дві сестри, які стали головними героїнями. Фото: пресматеріали

Героїня Кароліни Жепи, Ясміна, несподівано, після 8-х років відсутності спілкування, приходить до своєї зведеної сестри Малгосі (Діана Замойска) і просить, навіть вимагає, відразу, прямо зараз, поїхати з неї з Варшави до Харкова. Бо їй повідомили, що їхнього батька, волонтера, було поранено, і його якомога швидше треба забрати до госпіталю. Абсурд такої вимоги для Малгосі зумовлений травматичним минулим і її переконанням в батьковій провині перед нею. І те, що вона таки погоджується, можна пояснити не тільки сюжетом — бо він занадто важкий для увірування, навіть, якщо мова йде про відповідальність, любов, мораль тощо.

Глядачеві допомагає повірити класна акторська гра Жепи. Вона водночас експресивна і стримана, її емоції — в її погляді, її переконливість — в чіпких руках, якими вона вхопила сестру. А ще, певно, режисер, розігруючи цю ключову сценку на репетиціях, рекомендував актрисам робити довші, правильні для цього паузи, коли більше важить не те, що актриси говорять чи не говорять одна одній, а як вони мовчки свердлять одна одну очима. І надалі по фільму фізіономічні «маски» двох сестер та їхні вербальні пікіровки стануть однією з переваг фільму.

Їхнє спілкування — радість для глядача, коли не має натяжок і акторських лаж, коли є гармонія протилежностей

Загалом фільмові переваги — в акторському виконанні і психологічному та драматичному аспектах. Головні персонажі з’ясовують між собою стосунки, маючи складне минуле, тому їхній конфлікт важкий для вирішення, а вирішення його цікаве. І всі подальші люди, які трапляються сестрам на шляху з пункту А в пункт Б, допоміжні елементи для проходження їхнього спільного полігону, буквально прокладеного через війну. Першою, кого сестри зустрічають, дівчина Соломія (Марина Кошкіна) — вона їде в Ірпінь, змушена брехати донці по телефону, що їхній дім в порядку, хоча він повністю розбомблений, що її тато поруч з мамою, хоча він давно пішов на фронт. Другий герой з української сторони — хлопець Саша (Олександр Рудинський), серйозно притрушений і бідовий, але веселий і безпосередній, саме такий, який і потрібен Малгосі, щоб віддатися на поталу миттєвому бздуру і вийти з багаторічної травми попередніх відносин. І третя українська героїня — жіночка Лариса (Ірма Вітовська), хто, на кшталт Харона, везе сестер до Руської Лазової, немов в Аїд, до батька, і навіть більше, повертає їх назад, дозволяючи провести безцінний час разом.

Один з героїв фільму. Фото: пресматеріали

Знятий міцною рукою метра операторської майстерності Ромуальдом Левандовським («Пси-2»), «Дві сестри» мають ще одну правильність, окрім вище згаданої — фільм знятий ручною камерою, що передає логічний для ситуації трем героїнь і тремтіння самого простору, через який героїні рухаються — спочатку до Ірпеня і Києва, а потім до Лазової та Харкова.

Камера тут жива, а життя у фільмі — напружене і на межі закінчення. Тут тільки підтримка і віра важать

І, на щастя, це багато хто розуміє: і перевізник, що погоджується повезти сестер безкоштовно, — бо ж «ми знаєм, як ви, поляки, багато нам, українцям допомагаєте»; і якийсь дядько в Києві, який саме через цю ж причину дає гроші одній із сестер, і наш військовий, який, залишаючи блокпост (?), везе сестер на вокзал. Підтримку поляками українців, що мільйонами (!) втікали у Польщу та через Польщу далі, в Європу, від повномасштабного вторгнення росіян, не можливо переоцінити, бо що може бути благородніше — людяніше — за порятунок від смерті? Це ж ледь не пряме цитування біблійних настанов Ісуса. Це сучасний гуманізм по відношенню до біженців та емігрантів. І виявлена у фільмі вдячність кількох персонажів з української сторони, фактично цитує відчуття всіх українців загалом — подяку за порятунок дітей і дружин, матерів та батьків, в той час, коли інші, деякі з них, пішли в протилежний біг — зустрічати ворога.

Дещо пафосні моменти вдячності у фільмі є не тільки потрібними, вони є моментами щемкої драматичності, сенсовної і чуттєвої — сестри спочатку відверто дивуються такому, але приймають. Бо коли ти на полігоні, варта будь-яка підтримка. А особливо, якщо полігон — це війна.

Так, трапляються по фільму і дурниці, на кшталт сюжету з військовим, залишаючого свій пост; або відсутності сирен в містах під час війни, адже вони постійні в Києві, а в Харкові майже не замовкають; чи перехід сестер до Лазової через замінований ліс. Втім, зовсім не дурницею, як спершу виглядає, є ідея поїздки сестер зі спокійної Польщі до охопленої війною України без карт, контактів, грошей, одягу і спорядження. Режисер — і він же автор сценарію разом з Дмитром Шіробоковим — цим вказує на дикий контраст між Польщею, спокійною і мирною країною, в якій живуть і з якої їдуть сестри, і Україною, охопленою війною, де може статися все, що завгодно. Всім своїм фільмом режисер каже про специфіку війни і вимогу відповідно до неї ставитися. Уважай! — ніби каже він.

Якщо вже вирішив їй протистояти, рятувати інших і їм допомагати, тоді готуйся, збирайся, очікуй, пильнуй і будь швидким, знаючим, міцним, сміливим; знай, як люди долають війну, хто і де почав цю війну, і як себе вести в ситуації зустрічі з тими, хто війну почав і її веде

Кинувшись на поклик батьківського болю, сестри й гадки не мали, що в повному розумінні спускаються в Аїд, бо мають Аїд за міф, а війну — за картинки в книжці чи кадри з фільму. «Дві сестри» — в широкому значенні — це мова не тільки про двох рідних і різних людей, і не тільки про дві країни, історично близькі у своїй любові і ворожнечі, як часто рідні сестри, — мова про розмежовані ситуацією дві системи координат. Що таке, коли війни нема, і що таке, коли вона є. Хочеш миру, казав проникливий римський історик, готуйся до війни. Що б не віщала б тобі доля — готуйся. Бо наївність знову не в моді, і підготовлений — озброєний. А якщо вас двоє — це вже сила.

20
хв

Дві сестри — одна сила

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Культура

У центр порожнього ватману 17-річний Ян прикріплює ілюстрацію одного з київських прибуткових будинків початку 20 століття. Навколо нього він фіксує кілька рожевих стікерів із розрахунками, скільки прибутку можуть принести відкритий тут кінотеатр, кафе та квартири для здачі в оренду, враховуючи площу та ціни того часу. Ян разом з однокласниками люблінського ліцею грає в імпровізовану гру, в якій кожен з них представляє рахункове бюро початку 20-го століття у центрі Києва, що отримало замовлення від одного з найвідоміших архітекторів того часу Лева Гінзбурга та мають представити бізнес-план його нового проєкту.

17-річний Ян хоче розповісти польським дітям більше про свою країну

Таке завдання учні отримали під час майстер-класу в межах фестивалю «Україна в центрі Любліна», який щорічно уже протягом 17 років організовує Фундація духовної культури пограниччя та знайомить Польщу з Україною та її культурою.

— Такі заходи дуже потрібні в польських школах, — каже Ян, захистивши свій творчий проєкт перед однокласниками.

Вони допомагають польським дітям уявити, наскільки прекрасна Україна, а українським дітям згадати свої рідні міста та відчути свій дім за тисячі кілометрів від нього

Це лише другий рік, коли до програми фестивалю організатори додали активності з урбаністики та архітектури для дітей та підлітків. Ця ідея належить  українській громадській організації «Ефект дитини». Її співзасновниці з початком повномасштабного вторгнення Росії усвідомили, що коли міста України руйнуються, а будівлі стають воєнними цілями російських військових, про це варто говорити не тільки на профільних форумах та конференціях, але й на більш широку аудиторію. Зокрема, велика кількість дітей, які вимушено опинилися за кордоном, можуть розповідати про це та бути не гіршими амбасадорами країни, ніж дорослі.

— Запропоновані активності спрямовані на те, щоб діти мали мотивацію пізнавати Україну все більше та не втрачали зв'язок з домом, де б не проживали, адже, отримавши цікаві знання через гру, вони поширюють їх далі серед друзів, — розповідає співзасновниця і голова громадської організації «Ефект дитини» Анна Ольхова.

Співзасновниця фестивалю і голова громадської організації «Ефект дитини» Анна Ольхова

Ще одна активність, яка демонструє не тільки красу України, а й її подібність з європейською архітектурою, і зокрема, з польською, фотоконкурс «Місто-ДІМ». Учасникам запропонували знайти у Любліні куточки, які можуть їм нагадувати рідні місця в Україні. За словами організаторів, це допомагає концентруватися на речах, які об’єднують дві сусідні країни, а не роз’єднують. А також підкреслюють роль Любліна, як міста що стало для кількох десятків тисяч українців тимчасовою домівкою.

— Оскільки я сама з Херсона, мені була близька робота однієї з переможниць конкурсу, херсонки пані Вікторії, — розповідає Анна Ольхова. — Вона впізнала у люблінській Алеї Солідарності, яка проходить через центр міста, схожість із дорогою на в’їзд на зруйнований сьогодні росіянами херсонський Антонівський міст. Роботу вона підписала «Дорога додому».

Відвідувачі розглядають роботи, створені у рамках фотоконкурс «Місто-ДІМ»

На переконання організаторів, подібні проєкти допомагають будувати україно-польську дружбу без стереотипів та упереджень, базуючись на паритеті та взаємоповазі, для декого з учасників від самого дитинства. Адже першим свідомим кроком до знайомства з Україною для багатьох учнів у Любліні стає участь у конкурсі в рамках фестивалю «Ukraina – terra (in)cognita». 15 років тому його придумала вчителька географії 29-го ліцею Івона Кричка. Разом з викладачкою Центру Східної Європи Університету Марії Кюрі-Склодовської Надією Гергало вони щороку розробляють нові завдання, щоб підтримати інтерес до вивчення української мови та культури дітьми у Польщі, адже за їхніми словами, попри тисячолітнє сусідство, Україна й надалі залишається там малознаною.  

На фестивалі представлені різноманітні програми та конкурси для школярів

Питання конкурсу стосуються географії України, національних та державних символів,  традицій, ключових історичних подій в історії, а також архітектури, музики та кухні.

— Щороку маємо відповіді, які нас веселять. Наприклад, під запитанням, хто зображений на 5-гривневій банкноті, замість Богдана Хмельницького учні пишуть «кримський хан» або описують устрій України як монархію, — згадує Надія Гергало.

Ми вважаємо, що варто було б до шкільної програми додати теми, які стосуються спільних польсько-українських звитяг і зусиль у боротьбі з часто спільним ворогом, тому що переважають знання про трагічні сторінки історії між нашими народами

Ще одна мандрівка в часі через століття відбулася під час концерту «VibeUA: звучить Україна». Гості мали можливість познайомитися з відомими українськими піснями, що відображають різні епохи в історії країни: від класичних творів, таких як «Гуцулка Ксеня» Ярослава Барнича, до популярних хітів 90-х років. Таким чином організатори хочуть показати, як українська музика відображає важливі етапи становлення національної ідентичності, культурного розвитку та суспільних змін.

— Класичні твори, такі як «Щедрик» Миколи Леонтовича, вийшли за межі національного контексту й стали частиною світової музичної спадщини, виконуючи також роль культурної дипломатії, — розповідає координаторка фестивалю «Україна в центрі Любліна», представниця Фундації духовної культури пограниччя Оксана Басараба. — Водночас пісні Володимира Івасюка стали голосом покоління, яке мріяло про незалежність і вільну Україну.

Вони не лише розкривали красу української природи та душі, а й стали символом боротьби проти радянської системи

Насичена програма фестивалю закінчилася музично-поетичним концертом військового 68-ї окремої єгерської бригади, письменника і громадського діяча Павла Вишебаби. Гості мали нагоду познайомитися із сучасною українською поезією під супровід піаніста Олександра Огнівця.

Фестиваль «Україна в центрі Любліна» проводять уже 17 років поспіль

Тиждень фестивалю «Україна в центрі Любліна» об’єднав тисячі людей, які змогли побачити Україну зовсім з іншого ракурсу, з якого її зазвичай не показують у новинних випусках: цікавою, самобутньою, музичною й архітектурно привабливою, багатою на досягнення та видатних людей, які зробили внесок у світову культуру. Це ще одне нагадування про те, що українці за кордоном, які системно створюють різноманітні проєкти та ініціативи популяризуючи знання про Україну, на вагу золота. І не можна нехтувати цим важливим ресурсом нашої культурної дипломатії.

Усі фотографії: Bartek Żurawski

20
хв

«Україна в центрі Любліна»: фінальні акорди фестивалю

Анна Лодигіна

Може вас зацікавити ...

Культура

Ексклюзив
20
хв

Український кінематограф — європейський зі східною душею

Культура

Ексклюзив
20
хв

Alyona Alyona: «З викликами люди справляються тоді, коли об'єднані»

Історії

Ексклюзив
20
хв

Роман Луцький: «Велика війна завжди провокує мікровійни — у сімейних всесвітах»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress