Мисткиня Дарія Альошкіна: «Найважливіше для мене бути частиною України і продовжувати говорити про неї своєю творчістю›

Цьогоріч Премію Станіслава Вінценза отримав режисер, актор, генеральний директор та художній керівник Івано-Франківського національного драмтеатру Ростислав Держипільський. 

— Ми прагнемо передати майбутнім поколінням усе те, що робить з нас українців, що робить нас сильнішими, що робить нас незламними. Станіслав Вінценз пережив дві війни — Першу і Другу світові.

На нашу долю випало жити в часі третьої страшної війни, і від кожного з нас залежить зробити все, аби якомога швидше прийшла перемога

Ростислав Держипільський вміє творити мистецтво, яке розповідає про українське коріння і місце України у спільній Європі, — наголосив народний депутат України, засновник громадської організації «Демократичний форум» Микола Княжицький: 

— Творчість Держипільського — це не просто високе мистецтво, але і глибоке гуманістичне прагнення, близьке кожному, хто відчуває зв’язок з нашою культурою. Саме тому капітула обрала його лауреатом: за любов до людей, яку Ростислав дарує своїми творами, і за неповторність мистецтва, яке стало символом нашої національної ідентичності

Три дні поспіль у Києві всьоме відбувався форум Via Carpatia. Він став майданчиком для багатьох дискусій. Вперше у рамках форуму відбулась українсько-польська зустріч, де говорили про інвестиційні проєкти, енергетику, подолання ворожої дезінформації. 

— Ми можемо врахувати інтереси одне одного, щоб разом перемогти й бути великою потугою в Європейському Союзі, — зазначив народний депутат Микола Княжицький. 

Депутат польського Сейму, голова польсько-української парламентської групи Марцін Босацький, підкреслив, що немає у світі ближчого партнера для України, аніж Польща:

— Медовий місяць у польсько-українських відносинах закінчився, але це не означає, що підтримка України з боку поляків зникла. Ми бачимо проблеми між нами, але, як і раніше, більшість поляків хоче перемоги України у війні і прагне, щоб Польща допомогла їй перемогти.

Є внутрішні сили, але, на жаль, і зовнішні, як-от російська пропаганда, що розпалюють ворожнечу

Окрема дискусія була присвячена російській дезінформації. У Польщі, як і в Україні, російські пропагандисти намагаються розсварити суспільство різними маніпуляціями — і цього треба уникнути. 

— Важливо сказати, що між Україною та Польщею немає ніякої інформаційної війни, але є різноманітні «партизани», які час від часу десь з боку «підгавкують». На жаль, їхня діяльність дуже перешкоджає нашій співпраці. Мені здається, що ті старі історії, які колись нас розділяли й сьогодні продовжують впливати на наше співробітництво, слід залишити історикам та усунути з порядку денного. Партнери мають діяти на прозорій ідеологічній базі, — наголосив директор та головний редактор TVP World Міхал Бронятовський. 

Ідейний засновник Sestry.eu та багаторічний видавець Gazeta Wyborcza Єжи Вуйцік наголосив, що ЗМІ зараз є легким знаряддям для впливу російської пропаганди, зокрема, через тотальну кризу довіри та втрату економічної стабільності:

— Я вважаю, що найкраща відповідь на пропагаду та брехню — не спростовувати їх. Це лише виснажує наші ресурси і показує опоненту його важливість. Найефективніше — писати правду. Це покликання всіх журналістів, хоч це й складно і дорого.

Часто це також не дуже подобається аудиторії і загалом незручно для багатьох політиків

Однією із тем розмов на форумі Via Carpatia була відбудова України. Заступник міністра розвитку громад і територій України Олексій Рябикін повідомив, що масштаби руйнувань в Україні сягають близько $ 500 млрд:

— Це величезна сума і вона щодня зростає. Ворог не відступає від своїх намірів знищити Україну, знищити інфраструктуру, але ми маємо вистояти. Однак основні ресурси державного бюджету витрачаються якраз на ведення війни, на забезпечення потреб Збройних сил України. Зараз Україна дуже залежить від підтримки, від солідарності наших євроатлантичних партнерів.

Яцек Карновські, депутат Сейму Республіки Польща, державний секретар Міністерства фінансів та регіональної політики наголосив, що Україна не має чекати закінчення війни, аби розпочати відбудову:

— Зараз безумовно треба розробити всі можливі плани та проєкти відбудови. Але чекати не треба, критична інфраструктура потрібна зараз. Треба діяти у новому стилі, взявши найкращі технології з Європи, з Польщі.

Не потрібно чекати, треба вже налагодити співпрацю, ми готові до неї, щоб разом з вами приготувати всі проєкти й провести відбудову

У рамках сьомого форуму Via Carpatia також відбулась українська прем’єра вистави «Дзяди» — за твором Адама Міцкевича, створеної у співпраці українських і польських театральних митців

— Для поляків — це, напевно, найважливіший твір авторства Міцкевича, і саме завдяки Івано-Франківському театру та українцям ми зрозуміли суть твору. Виставу неодноразово демонстрували в польських театрах, і вона здобула велику популярність, — розповіла режисерка Майя Клечевська.

Ростислав Держипільський, художній керівник Івано-Франківського національного драмтеат зазначив, що сила і сенси твору є актуальними і сьогодні. В оригіналі — це польські студенти, які на той час скніли в російських тюрмах, а в постановці — українські полонені, які зараз сотнями перебувають у московитських тюрмах.

— Нашим основним меседжем є те, що сьогодні все російське вбиває. У виставі звучить багато російської мови, і це свідомий режисерський хід, щоб підсилити негативний ефект, адже ми розуміємо, що сьогодні мова є теж надпотужною зброєю, — наголосив режисер. 

Усі заходи форуму Via Carpatia 2024 наживо транслювались телеканалами «Еспресо» та TVP World. Sestry.eu став одним із медіапартнерів. 

Всі фото: Василь Чуріков та Кирило Авраменко

Олександра Кліх: Що таке проксенія?

Професор Тадеуш Славек: Це звичай божественної санкції, який у Стародавній Греції безумовно наказував надавати гостинність кожному незнайомцю. У грецьких трагедіях є неодноразове нагадування: горе містам, які не надають гостинності чужинцям, бо боги пам'ятають про це і помстяться такому місту.

Чи було воно того варте для греків?

Без цього закону вони не могли існувати. Грецька культура формувалася в мандрах з острова на острів. На островах завжди були потрібні прибульці.

‍Минули тисячоліття, і сьогодні це право зовсім не є самоочевидним.

Виникли різні релігійні, політичні та економічні суперечності, які призвели до того, що право гостинності перестало бути таким самоочевидним. Воно було позбавлене своєї божественної санкції і стало цивільним договором, регульованим законом. І як показує нещодавній приклад Німеччини чи Польщі, право гостинності може бути призупинене в будь-який момент.

Нікому не прийде в голову селекціонувати людей, які втекли від війни в Україні, як сьогодні польська держава хоче зробити з людьми, які тікають з Сирії чи Афганістану через зелений кордон з Білоруссю.

Майже три роки тому це був рефлекс, заснований на переконанні, що ми захищаємо тих, хто тікає від смерті, особливо якщо це відбувається на наших очах. Люди тікали від бомб, і ми бачили це по телевізору і в соціальних мережах.

Однак, в наших очах інакше виглядає ситуація людей, які приходять до нас, бо хочуть кращого життя: заробляти більше грошей, мати доступ до води, до їжі. У цьому немає нічого поганого, але є заперечення, тому що гостинність переплуталася з політикою.

Не секрет, що майбутні президентські вибори в Польщі будуть позначені міграцією. І це питання буде всіляко обігруватися. Будемо сподіватися, що в рамках пристойності, але це крихка надія

Найгірше в цьому всьому те, що люди, які просто хотіли покращити свої умови життя, борються за своє життя в лісі. Політика цього, на жаль, не бачить. Це виродження політики — не тільки польської, але й світової — що вона все менше цінує людське життя, що воно втрачається в електоральній грі. Зараз політики дивляться, як більш жорсткий курс щодо емігрантів вплине на рейтинги. Це сумно.

‍Чи є вихід у ліберальних політиків? Антимігрантські конфедерати набирають силу в Польщі, АдН в Німеччині. Тому ліберальні політики закручують міграційний гвинт, щоб популісти не перемогли. Люди хочуть відчувати себе в безпеці, тому політики роблять так, щоб вони відчували себе в безпеці.

Я розумію, я знаю метод: робити те, що роблять популісти, щоб вони не зростали. Це як взяти карту з колоди опонента. Але де в цьому всьому вписується етична позиція?

Я зараз трохи ідеалізую, добре?

Будь ласка.

Справа іммігрантів триває вже довго. Здається, ми проґавили момент, коли можна було б побудувати біля кордону місця, де всі, хто його перетинає, могли б залишатися до перевірки польськими службами. Ті, хто відповідав би умовам, залишалися б у Польщі. Ті, хто не відповідав би — мусили б повернутися додому.

А як бути з тими, хто не має жодних документів?

Я думаю, що наші служби могли б розробити процедуру і для таких випадків. Але ніхто не намагався. А це потрібно робити, тому що на нас чекають кліматичні біженці, і це дійсно буде дуже багато людей. Ми не будемо допомагати їм там, де вони живуть, тому що ці місця можуть зникнути.

З одного боку, ми маємо користь для суспільства, вигоду для політиків, а з іншого — цінності: допомога тим, хто її потребує. Чи можливо взагалі це поєднати?

Виходу немає, треба намагатися. Зрозуміло, що того, хто чітко викладе карту цінностей на стіл, може спіткати доля Ангели Меркель, яка свого часу сказала: «Я християнка, тому я впускаю нужденних.»

Ми всі знаємо, чим це обернулося.

Цей жест парадоксальним чином допоміг як новоприбулим, так і німецьким популістам, які на антиіммігрантських гаслах приходять до влади в різних частинах Німеччини.

Іншими словами, цей християнський жест нас обдурив. Він накликав на нас популізм.

Так, але це не означає, що ми не повинні намагатися. Демократія — це гра між рівністю і свободою.

Афганські інтелектуали можуть шукати притулку в європейських країнах з Багдада.

І це правильно. А люди, які опинилися в Біловезькій пущі, вже не мають такого права? Основною умовою демократії є рівність.

Канада також приймала тільки тих, хто відповідав її освітнім вимогам.

Так, я пам'ятаю.

Коли я готувалася до цієї розмови, то натрапила на цитату Іммануїла Канта: «Гостинність має бути формою закону, а не філантропії. Вона має бути універсальною, бо гарантує, що ми не вб'ємо один одного». Останнє речення справило на мене велике враження.

Так, це чудова цитата з есе «Вічний мир: філософський нарис». Кант написав його в буремні часи Французької революції.

Сам він ніколи не переїжджав з Кенігсберга, але дуже цікавився геополітикою. І він дуже слушно стверджував — а це був кінець XVIII століття! — що просторові ресурси Землі обмежені. Кількість людей у світі зростатиме, тож згідно зі здоровим глуздом добре припустити, що нам доведеться навчитися жити разом з людьми, які по-іншому одягаються, по-іншому вірять, по-іншому думають, розмовляють різними мовами, мають, можливо, інші принципи, інші цінності.

І Кант стверджує: «Краще підготуватися до цього, ніж імпровізувати в останню хвилину».

При цьому він додає — і тут можна захоплюватися його проникливістю — що вічний мир, окрім закону гостинності, повинен бути ще обумовлений невтручанням країн у справи одна одної. Горе тим народам, тим державам, які будуть використовувати людей, спеціально підготовлених для того, щоб сіяти сум'яття, хаос, беззаконня в чужому суспільстві, яке проживає на території іншої держави. Тобто використовувати терористів.

Я б включив до шкільної програми два есе Канта «Про здатність мислення до самооцінки» та «Про вічний мир», а також есе Генрі Девіда Торо «Про громадянську непокору». Разом це ледь більше сотні сторінок, тож це легко читається.

Чому Торо?

Тому що до визначення, що хороший громадянин — це той, хто підкоряється закону, який служить загальному благу, він додає: «Якщо через це когось скривдять, я маю право припинити підкорятися такому закону. І я не буду підкорятися цьому закону.»

Складний принцип.

Ризикований. Треба бути дуже свідомим, за яких умов його застосовувати. Він вимагає самостійного мислення. Не можна їхати на червоне світло, тому що мені так подобається. Питання не в цьому.

Дозвольте мені повернутися до питання: чи маю я право вводити правила, які будуть підтримувати популістів?

Принцип громадянської непокори слід застосовувати вкрай обережно. Ніхто не є островом, ми обумовлені обставинами. Ми живемо в епоху, коли технології комунікації такі, що фактично це вже не питання доступу до інформації — це питання захисту від інформації, тому що її надходить стільки, що ми не встигаємо її переробляти. А по-друге, багато цієї інформації є неправдивою або неповною, не зовсім правдивою, не заснованою на жодних фактах.

Що таке гостинність сьогодні?

Мистецтво вітати іншу людину, сприймати її присутність серйозно, а не процедурно. Тому що процедури, які застосовуються до іммігранта чи пацієнта у відділенні швидкої допомоги, є вторинними. Абсолютно найважливішим є той перший жест, жест привітання. Потім ми якось звикаємо до процедур, входимо в курс справи, стаємо «гвинтиками».

Пам'ятаєте, яке враження ми справили на весь світ, коли поїхали забирати українців на кордоні? Це була справжня гостинність.

Мене менше турбує старомодна гостинність, яка зводиться до спільного застілля. Я за гостинність, яку практикують щодня, коли люди посміхаються один одному, коли переходять вулицю. Для мене це вже жест гостинності, який говорить: якщо тобі щось потрібно, я тут. Найчастіше ми маємо відгороджені обличчя, які говорять: не втручайся, не заходь, не питай, я зайнятий, «я засмиканий», ти мені заважаєш.

Я прихильник такої гостинності, яка змащує гвинтики соціальної машини: коли ти їдеш вранці в автівці й пропускаєш людину, а вона тобі посміхається. Або піднімає руку на знак подяки. Тоді день починається зовсім по-іншому, чи не так?

Таку поведінку можна практикувати, тож практикуймо.

Не всі гості є очікуваними або навіть бажаними.

Легко бути гостинним до того, кого ми запросили, чи не так? Тому що ми знаємо, чого очікувати, і якщо він розчарує нас у цих очікуваннях, ми, ймовірно, не запросимо його вдруге. З іншого боку, важко бути гостинним до когось, кого ми не знаємо. Ось тут і відбувається справжнє випробування гостинності. Якщо говорити радикально, мовою Дерріди гостинність має бути безумовною.

Сьогодні це дуже ризикована вимога.

І, можливо, парадоксальним чином виконувана лише за певних умов. Над цими умовами ми повинні інтенсивно працювати. Жест, який ми зараз зробили як держава, призупинивши право на притулок, можливо, і необхідний, але він є результатом недбалості. Це такий жест, щоб врятувати свою шкуру. Раніше можна було вчинити по-іншому, але ми цього не зробили, а тепер вже занадто пізно.

З іншого боку, мені здається помилкою — і я закидаю цю помилку прем'єр-міністру — те, що коли він їде за кордон, він зустрічається з солдатами. Це все добре, але він не знаходить навіть 10 хвилин, щоб зустрітися з організаціями, які працюють на кордоні. Це все одно, що сказати їм: ви їм заважаєте.

А роботу цих людей треба поважати, бо вони, рятуючи життя інших, ризикують власним життям.

Взагалі, вада нашого суспільства в тому, що ми недбало ставимося до життя. Ми відстрілюємо нутрій, захищаємо полювання... І ми звикаємо до того, що люди гинуть тисячами в Газі та Україні.

Світ загалом у поганому стані. Питання в тому, в якому стані ми вийдемо з цієї кризи, наскільки побитими, з якими ранами

Євангельська цитата «Люби ближнього свого, як самого себе» в оригіналі звучить як «Люби чужинця, як самого себе». Поганий переклад значною мірою змінює сенс цієї заповіді.

Гостинність — це саме вітання незнайомця, іншого. Звиклі до певних правил, облич, поведінки, ми раптом мусимо сказати собі: ми впустили гостя в наш дім, і це все змінює. Ніщо не буде таким, як раніше, і ми також не будемо такими, як раніше. Ми змінюємося, суспільство змінюється. І в цьому немає нічого поганого.

Переконання, що ми є монолітом — чи то як окремі люди, чи як суспільство — це переконання, яке є абсолютно хибним, бо воно паралізує зміни. А зміни — це суть життя.

І навіть погляд на себе очима іншого є безцінним, бо вчить нас багато чому про самих себе.

Чого це може навчити нас, поляків?

Наприклад, що таке праця. У нас є свої протоптані стежки, свій GPS. А приїжджі кинуті в нове середовище, без контактів. Для них це виклик. Спостерігаючи за ними, допомагаючи їм, ми можемо багато дізнатися про те, що заважає іншим/іноземцям орієнтуватися в цьому світі, і впровадити модифікації, які полегшать життя і роботу.

Нам знадобилося багато років, щоб побачити, що є люди, «інші», які не можуть функціонувати в «нашому» світі. Люди, які мають труднощі з пересуванням, які пересуваються на інвалідних візках. Вони не можуть увійти до концертної зали, тому що ми будували її для себе: для людей, які пересуваються на власних ногах.

Отже, ця інакшість є попереджувальним сигналом, який говорить: з нами тут щось не так. Якщо інший має проблему, то, можливо, це не його вина, а вина того, що ми побудували закритий світ, в якому можемо рухатися лише з пункту А в пункт Б, але не дуже-то й у пункт В?

Інший виводить нас з рівноваги.

Це показує, що, можливо, ми сидимо в шаблонах. Загалом, громаді добре служить той, хто критично ставиться до неї, чи не так? Той, хто сидить у центрі спільноти і насолоджується нею, нічого не виправить. Треба спускатися на периферію, на маргінес, звідки можна побачити, що, можливо, щось треба змінювати.

«Нашість» — це небезпечне поняття, і краще його не плекати.

І хто кому має бути вдячний: господар гостю — чи гість господареві? Чи про вдячність взагалі не повинно бути мови?

Це складне питання, тому що ми маємо кризу вдячності. Після розквіту капіталізму кожен вважає, що він зобов'язаний тільки собі. Створено міф про самодостатню людину, яка нікому нічого не винна. Мій успіх — це мій успіх, а моя невдача — це теж моя невдача. Це не так.

Нам потрібно повернути сенс поняттю несамодостатності. Це визнання: ні, я не можу зробити це сам, мені потрібна допомога когось іншого. Розуміння цього поняття веде до вдячності.

З іншого боку, очікування вдячності настільки ж природне, наскільки й дріб'язкове, будьмо чесними. Тому, хоча я закликаю до розмови про вдячність — адже вдячність — це почуття, яке виправляє нас, оберігає від помилки надмірної самовпевненості, — я не став би очікувати вдячності.

Гостинність — це вулиця з двостороннім рухом. Як господарі, ми хочемо бути гостинними, але ми вимагаємо, щоб наша культура, наші правила були прийняті новоприбулим

Але де ж ці межі? Адже важко вимагати від мусульманина, щоб він гостинно з'їв нашу свинячу полядвицю? Це означає, що ми повинні докладати взаємних зусиль для розуміння інших культур.

Як це все запровадити?

Нещодавно я читав інтерв'ю, в якому якась титулована пані біохімік сказала, що це чудово, що програмісти отримують Нобелівські премії. І що це справжні Нобелівські премії, а не ті, що за мир чи літературу. Тобто, тверді факти мають значення. На її думку, добре, що світ рухається в бік природничих наук, математики, всього, що можна порахувати і що принесе швидку користь, наприклад, створення комп'ютерної програми, а не цієї гуманістичної магії.

Тільки це думка, висловлена з ухилом: давайте більше не будемо думати про те, чому, де, як і навіщо ми знаходимося на цій землі — іншими словами, викинемо гуманістичну рефлексію в сміттєвий бак. Ця рефлексія, яку неможливо конвертувати в бали, підкріплена цією людською іскрою, яка не вірить в жодні бали, не піддається жодним балам, не реагує на жодні гранти.

Гуманітарна рефлексія не дуже застосовна. А от природничі науки — так. Вони дають результати, які потім втілюються в нові винаходи, нові машини, нове обладнання, нові методи лікування. Супер, чудово, я схиляю капелюха до землі.

Справа в тому, що за відсутності цієї людської іскри я іноді повертаюся до фільму «Час помирати» з уже немолодою Данутою Шафлярською, яка приходить на прийом до лікаря. 

Цей лікар, не дивлячись на неї, просто порпаючись у документах, каже: «Нехай роздягнеться». А вона відповідає: «Нехай поцілує себе в дупу».

У цьому вся річ. Немає, на жаль, людської іскри в цьому лікареві, можливо, великому професіоналі, і слава йому за це.

А якщо її немає, ми вмираємо. І наші блохи.

Тоді, власне, вже можна закривати компанію під назвою «людяність».

‍

Видатний польський філолог, англійський філолог, компаративіст, літературознавець, поет, прозаїк, есеїст, перекладач, філософ. Запрошений професор багатьох університетів світу. Досліджує Г.Д. Торо, Шекспіра, Блейка, Дерріду, Емілі Дікінсон. Був ректором Сілезького університету в Катовіце.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Інсталяція I’M FINE від Олексія Сая

Вже майже сорок років в пустелі Блек-Рок у штаті Невада, що на заході США, в останні дні літа проходить одна з наймасштабніших мистецьких подій світу ― фестиваль Burning Man. Десятки митців приїздять в це дике місце, щоб показати своє сучасне мистецтво. І стати сенсацією фестивалю — мрія кожного з них.

У 2024 році це вдалося Олексію Саю і його команді. Гігантська — 7 метрів заввишки та 32 завдовжки — металева конструкція I’M FINE зробила фурор. Люди поспішали до яскравого напису, але впритул до конструкції розуміли, що ні про яке грайливе «Я в порядку» не йдеться, а перед ними — десятитонне залізне обличчя війни.

I’M FINE — це аплікація з посічених кулями дорожніх знаків та табличок з назвами міст, а також дверей автівок, зрешечених уламками снарядів. Всі вони привезені з прифронтової зони — місць, звідки українців уже евакуювали. На одній з літер — «розстріляний» баскетбольний щит, який зняли зі спортивного майданчика коло школи, від якої залишилось півтори стіни. До Невади приїхала також розбомблена дитяча карусель. Зібрати артефакти війни допомогли військові й нацполіція.

«Ми чергували біля скульптури цілодобово, бо люди весь час підходили, — розповідає Sestry Олексій Сай. — Реагували на інсталяцію дуже емоційно: роздивлялись, ставили питання, майже всі плакали. А в кінці казали: «Дякуємо, що привезли це сюди, нам це зараз дуже потрібно».

Співавтором проєкту виступив засновник та керівник благодійного фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега, який, власне, і придумав займатися адвокацією України через фестиваль Burning Man, адже з фестивалю добре розлітається світом інформація.

— Хотілося, щоб люди, стикаючись з проектом I’M FINE, відчули досвід війни — не новини, не інформацію, а емоцію, — продовжує розповідати Сай. — Те, що можна побачити і помацати.

Ми точно знали, що не хочемо ставати перед світом в образі жертви і щоб нам співчували. Викликати в людях розуміння та співпереживання — ось найважливіше

Якось знайома Віталія прислала йому мемчик, де собачка сидить посеред палаючого будинку, пʼє пиво, а знизу підпис: «This is fine».  Від того напису я подумки потягнув ниточку до фрази  «Iʼm fine» і зрозумів, що саме це ми можемо сказати. Вже в Америці на фестивалі я пояснював людям, що в нашому контексті «Iʼm fine» означає «Я в порядку, не помер і не дочекаєтесь».

— Нашу команду ми називали не митцями, а «будівельниками». У пустелі робота важка, наче на Марсі: вдень — страшна спека, вночі — лютий холод. Піщана буря нас супроводжувала і під час установки конструкції, і під час демонтажу. Коли вітер, треба ходити навіть не в масці, а в респіраторі та окулярах, щоб зберегти очі. А якщо ти під час бурі в пустелі опинишся сам на велосипеді, то можеш їздити цілий день і нікуди не приїхати. Бо геть нічого не видно.

Зараз інсталяція I’M FINE чекає нової мандрівки. Її автор впевнений, що якщо конструкцію встановити десь у Нью-Йорку чи Вашингтоні бодай на тиждень, результат точно був би на нашу користь.

Лендарт «Мирне небо» і «Атака дронів» скульптора Микити Зігури

83-метрова тінь нашої «Мрії» — найбільшого в світі літака Ан-225, який російські окупанти знищили в перші дні війни, а також ще одна тінь — російського винищувача СУ-27 у натуральну величину зʼявилися 24 серпня 2022 року на житньому полі острова Фюн у Данії. Тіні, які можна побачити навіть з космосу, виявились роботою українського скульптора Микити Зігури.

Мрія — це символ перемоги життя і мрій над загрозою смерті, яка тінню нависла над Європою. Але цю загрозу жителі інших країн бачать лише в новинах і часто не сприймають серйозно.

Скульптор-монументаліст з Дніпра Микита Зігура присвятив свій проєкт річниці незалежності України, яка опинилась у війні.

Як розповідає Микита, в Данії дуже підходяща рівнинна місцевість, там всі поля акуратно підстрижені і водночас все природно. Художник домовився з власником великого поля площею 500/300 метрів, що намалює на ньому два обʼєкти. Рівна стерня виступила для митця полотном.

На втілення ідеї пішло 300 літрів фарби та 10 днів роботи

«Я працював так званим «єгипетським методом», — пояснює Sestry Микита Зігура. — Якщо коротко, маленький ескіз ділиться на квадратики, потім ці квадрати збільшуються в десять разів, я відбиваю їх на землі і далі по точкам вимальовую літак. До речі, коли я це зробив, подумав, що, можливо, ті геогліфи у пустелі Наска зробили зовсім не інопланетяни, бо технічно це може і людина, яка застосує цей метод».

«Люди в Данії звертають увагу на все, що відбувається в Україні. Росія хоч і не становить прямої загрози Данії, але її мешканці розуміють, що ризик війни є, тому допомагають нам активно. Так, Данія стала однією з перших країн НАТО, яка вирішила надати Україні винищувачі F-16. І мій проєкт «Мирне небо» дуже зацікавив спочатку місцеву пресу, а потім і світову, завдяки чому отримав світовий розголос. До речі, данці бачили нашу «Мрію» декілька разів, останній раз літак прилітав в Данію у лютому 2022 року перед самим початком війни — це для Данії була серйозна подія, яку вони добре пам'ятають».

Цьогоріч на розкішній набережній Ніцци, де люди прогулюються чи бігають кроси, з'явилися тіні дронів — нова робота Зігури.

— І от яка цікава реакція: французи й іноземні туристи — ноль реакції, просто проходили повз, тоді як українці одразу помічали, розуміли, що це «шахеди», зупинялись

— Я зустрів у Ніцці людей з Маріуполя, розмовляв з ними і зрозумів, що їх рана ніколи не загоїться, навіть якщо вони поїдуть від війни на край світу. Хочеться пробитися крізь відстороненість європейців. Щоб європейці знали: для українців такі тіні «шахедів» — щоденна реальність і небезпека. Щоб вони продовжували допомагати Україні зброєю, — підсумовує митець.

Наступний проєкт Зігури, присвячений героїчній обороні Києва в 2022 році, буде розташований неподалік столичного метро «Герої Дніпра». Його вже затверджено містом, відкриття планується на третю річницю повномасштабного вторгнення.

Червоні скульптури таємного James Colomina (Франція)

Починаючи з 22 серпня 2024 року, на вулицях Києва стали з'являтися скульптури червоного кольору. Їхній автор  — митець із Тулузи Джеймс Коломіна, якого називають «Бенксі у скульптурі», адже він таємно розміщує свої роботи на вулицях по всьому світу. Фірмовою рисою його стилю є гарячий червоний колір, названий на його честь Rouge Colomina.

Перша його робота з'явилася на будівлі киʼвського Головпоштамту — голова та рука дитини, яка малює український тризуб. Наступна інсталяція — на місці, де донедавна гарцював кінь Щорса на бульварі Шевченка — постать дівчинки в соняхах. На будівлі станції метро «Університет» скульптор розміств дівчинку з сердцем у руках, а поряд з нею — ведмедика. Четвертою з'явилася дівчинка на гойдалці під мостом над Алеєю Героїв. У не за розміром великій, армійській касці на голові.

П’ята скульптура — голуб миру — знайшла своє місце на круглому ліхтарі Майдану Незалежності поруч з полем жовто-блакитних прапорців, що майорять на честь загиблих воїнів. Автор говорить, що цей червоний голуб — «​​данина пам’яті українським героям».

— Кожну скульптуру я встановлював вночі під час комендантської години, — розповідає Sestry Джеймс Коломіна. — Іноді роботу доводилось зупиняти через присутність поліції. Але це переривання є частиною реальності й не може мене зупинити. Незважаючи на перешкоди, я продовжую, бо вважаю, що ці скульптури мають бути і демонструвати художній опір випробуванням, які переживає країна. Мистецтво — це зброя.

Своїми роботами я хочу показати, що ця несправедлива війна — не лише віддалений конфлікт, а людська трагедія, яка зачіпає невинних людей. Наприклад, я зробив скульптури дітей у ситуаціях, які підкреслюють невинність, щоб нагадати людям про крихкість життя та емоційний вплив війни.  

Створення кожної скульптури — складний процес, особливо в контексті Києва, де небезпечно. Щоб спроєктувати, виліпити, транспортувати та встановити у відповідних місцях скульптури потрібен час, тобто кілька днів чи тижнів підготовки.

Оскільки ці скульптури — моя власна ініціатива, я прагнув розмістити роботи так, аби їх встигло побачити якомога більше людей, перш ніж вони ризикують бути видаленими за рішенням офіційної влади. Я обирав символічні місця, де мої роботи справили б максимальний ефект

Також я створив роботи на тему війни в Україні в інших місцях світу. Зокрема, «Владімір» — скульптура, яка подорожує світом і засуджує жахливі дії, вчинені Путіним, а також його загальну зневагу до людського життя. А ще — скульптура «У дитини є троянда» — яка зображує дитину, яка тримає зброю із трояндою у стволі. Кожного разу я намагаюсь охопити універсальний аспект впливу війни, сподіваючись підвищити обізнаність громадськості й мобілізувати її.

Скульптура українських біженців «Я хочу жити» від Dan Barton (Велика Британія)

У березні 2022 року на одній з вулиць британського Оксфорда заʼявилась велика сталева скульптура на підтримку України. Її зробив Ден Бартон, відомий створенням масштабної інсталяції з 1475 силуетів британських солдатів, полеглих під час висадки в Нормандії.

«Українська» скульптура — це 3,5-метрова постать українського солдата, який тримає дитину на руках і веде українську жінку з дитиною в безпечне місце. Поруч сталева валіза на коліщатках — символ біженців — і напис: «Oxford standing with Ukraine. Standing with Giants» («Оксфорд разом з Україною. Разом з гігантами»).

— Я дізнався про Україну по радіо, я слухав і сльози котились по моєму обличчю, — розповідає Sestry Ден Бартон. — Я подумав: «Це не може повторитися — не в Європі». Тієї ночі не міг заснути, пішов на кухню, взяв аркуш паперу й став записувати свої ідеї. Часто ми вшановуємо людей лише після важливих подій, коли це безпечно, а я вірив:

Якби ми змогли створити образи зараз, ними можна було б поділитися з усім світом, надсилаючи послання непохитної солідарності Україні та надію тим, хто страждає

Як автор меморіальних інсталяцій про тих, хто віддавав своє життя за нашу свободу протягом багатьох років, я відчував, що ми мусимо визнати біль 14 мільйонів переселенців, які постраждали від руйнівної російської агресії.  

Незабаром я побачив у новинах образ, який захотів створити: солдат допомагає перебратися через огорожу на дорозі хлопцю, його матері й іншим біженцям. Я сфотографував ці моменти, і за допомогою колег адаптував зображення для інсталяції.

Після того як ми виставили інсталяцію в Оксфорді, мені стали надходити листи від українців. Деякі писали з підвалів українських міст. Люди просили: «Будь ласка, розкажіть світу про те, що тут відбувається»

Деякі запитували, чому я витрачаю гроші на арт-інсталяцію, а не жертвую на безпосередні потреби українцям. Моїм наміром було використати інсталяцію саме для збору коштів. Ми переносили інсталяцію з міста в місто вздовж південного узбережжя, зокрема, відвідали Солсбері, Борнмут, Портсмут, Саутгемптон, Брайтон та Істборн і зрештою опинились у Брюсселі на другу річницю вторгнення.

Я зустрічав українських жінок і дітей, які дякували нам з волонтерами за наші зусилля. Якось, прослухавши кілька українських історій, я відчув потребу сховатися і поплакати. Дуже боляче бачити, як люди втрачають все, заради чого жили й працювали, в цій марній війні.

У Брюсселі інсталяція була виставлена протягом одного дня. На жаль, зараз вона зберігається там у дворі, оскільки в Європейському Союзі відмовилися дати нам ще час, заявивши, що співпрацюють лише з європейськими партнерами.  

Цьогоріч я також зустрівся з королем і королевою Великої Британії та прем’єр-міністром Ріші Сунаком. Я запитав Ріші, чи можу привезти українську інсталяцію на Даунінг-стріт на третю річницю, і він погодився. На жаль, у зв’язку з нещодавньою зміною уряду я знову не впевнений в цьому.

Мініскульптура «Герої» на Аскольдовій могилі в Києві

Цьогоріч на дзвіниці церкви Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі у Києві встановили крихітну, розміром з долоню, скульптурку «Герої». Вона присвячена воїну, який прихилив коліно перед українським прапором.

За задумом команди авторів, скульптурка розташована дуже низько, і щоб її розгледіти, потрібно прихилити коліно. Таким чином кожен вшановує памʼять полеглих і їхній подвиг

Скульптура «Герої» входить до масштабного культурно-історичного проєкту «Шукай», авторкою якого є відома «менеджерка Києва» Юлія Бевзенко. Її проєкт розповідає історію Києва у бронзових мініскульптурках, яких зараз 46.

Вибір Аскольдової могили як місця для встановлення скульптури «Герої» не є випадковим. На цьому місці у XIX столітті був некрополь відомих киян, у ХХ столітті тут поховали героїв Крут, зараз це місце для нових героїв. Під час війни тут знайшли спокій Герой України Дмитро Коцюбайло (командир 1 ОМБ «Вовки Да Вінчі»), Павло Петриченко та Андрій Пільщиков (військовий пілот з позивним «Джус»).

«Коли я побачила, що на церемонії поховання Героя України Да Вінчі колишній Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний став перед родиною загиблого на одне коліно, захотілось увічнити це в бронзі, — розповідає Sestry авторка проєкту «Шукай» Юлія Бевзенко. — Вперше у бронзовій скульптурі ми використали колір, тому що в якийсь момент я зрозуміла — якщо прапор буде кольору бронзи, не буде зрозуміло, чий він. А кожен раз пояснювати іноземцям, що стяг жовто-блакитний, український — складно. Тож ми пофарбувати цю деталь скульптури, щоб вона завжди нагадувала і українцям, і іноземцям, який саме прапор боронять наші герої у цій війні».

1 листопада 2024 у межах проєкту «Шукай!» на Центральному залізничному вокзалі встановили нову скульптуру «Повернення додому». Два потяга прибувають на одну платформу: один з військовими — із Краматорська, інший — з-за кордону. Мініскульптура є присвятою мільйонам українців, нагадуючи про важливість повернення...

Матеріал підготували Марія Сирчина й Оксана Гончарук‍