Марія Бурмака: «Війна забрала у мене брата. І я досі не прийняла його смерть»

Ростислав Осипенко, якому зараз 33 роки, народився в Києві. Навчався на вчителя інформатики, але на другому курсі залишив університет і пішов заробляти. До війни мав власний бізнес ― кав'ярню. А коли росіяни напали, він, не маючи жодної бойової підготовки, подався на фронт, де став бойовим медиком. Ростислав був єдиним з підрозділу, хто вижив під час атаки в одному з найважчих секторів боїв за Бахмут. 

Протягом нашої з Ростиславом бесіди у кав’ярні на Хрещатику відвідувачі за сусідніми столиками озиралися, затамувавши подих вслухаючись у його неймовірну і відверту розповідь… 

«Ти ж нормальний хлопець. Не можеш ти бути з Києва»

Я працював офіціантом, але коли почалася війна, заклади харчування стали закриватись, щоб повернулись до роботи через кілька місяців. Мій друг-бармен пішов на фронт і став кликати мене наслідувати його приклад. Я ніколи не був боягузом, тож вирішив іти.  

З місяць я ходив і випрошував, аби мене прийняли до армії. Мені постійно відмовляли, бо я не мав бойової підготовки. І ось зрештою 2 грудня 2022 мене разом з іншими хлопцями відправили у військову частину на Чернігівщині. Там ми пройшли загальну підготовку, а потім ― тренування на бойового медика. Без підготовки, як мені пояснили, я можу стати тільки ним. 

Звичайно, хотілося воювати зі зброєю в руках. Мені обіцяли: «Все буде…» Мені навіть дозволили обрати, до кого примкнути — так я опинився в 92-ій бригаді на Харківщині. Спочатку я не сподобався побратимам, бо киянин. За мною навіть хотіли закріпити позивний «Столиця». Ще один побратим кликав мене «Док». Але я не відгукувався на ці позивні, лише на ім’я. І через деякий час почув: «Ти ж нормальний хлопець. Не можеш ти бути з Києва». Отаке уявлення було про киян.

«Москалі люблять бити на свята» 

Був Великдень, 16 квітня 2023 року. Напрямок Хромове під Бахмутом.

Я повернувся з позиції, росіяни весь день сильно нас штурмували. Взагалі москалі дуже люблять святкові дні. Група, в якій я на той час перебував, не була сильною.

Коли ми мали йти на позиції, командир відмовився йти з нами. Прислав до нас іншого командира без досвіду. А у нього руки тремтіли — настільки він боявся

У нашому відділенні було 8 хлопців. Усього на позиції вийшло тоді 4 відділення.

Тільки-но ми спустились в окопи, нас почали обстрілювати. Два хлопці втекли одразу. На жаль, вони не вижили. Бо коли втікали, натрапили на міни. Решта поводилась безстрашно. Пам’ятаю, ми переступали через закривавлені трупи… Але захисна реакція працювала так, що ми не усвідомлювали, що переступаємо через своїх. Ми йшли вбивати ворога і на адреналіні жодного страху не відчували. Лише ненависть і бажання захистити свою країну. Все робилося автоматично. Розуміння ситуації прийшло пізніше.

Як бойовий медик я йшов другим, одразу за командиром. Хотілося обігнати його, бо я бачив його страх. Але робити такого не можна. 

Раптом пролунав постріл. Побратим впав замертво. Я заплющив йому очі — втрачати товаришів дуже боляче. Обстріли з боку ворога стали такими потужними, що ми змушені були сховатися в бліндаж. Далі я побачив на землі хлопця, в якого ротом йшла піна. Опустився на коліна й зосередився на порятунку його життя. 

Нас лишилося п’ятеро, а згодом до нас приєдналися хлопці з інших відділень.

І тут стався приліт… Я навіть не встиг зрозуміти, що відбулося. Опинився під землею. На мені був автомат і він ліг таким чином, що утворилася подушка повітря. Завдяки чому я міг дихати.

«Можна померти, але не так»

Я був повністю знерухомлений, каска тиснула на голову, не міг навіть поворухнутися. Разом з тим я чув різні крики зверху. Тоді я і собі закричав. Хтось відповів, що чує мене і за мною повернуться. Тобто хтось там нагорі таки вижив... 

Раптом я зрозумів, що знаходжуся під горою мертвих тіл. Було таке відчуття, наче лежу під ковдрою і стає дедалі гарячіше. Повітря наче і є, але водночас його бракує. Я спробував заспокоїтися. Але мене лякало те, що я не знав, скільки часу мені доведеться отак помирати. Бо одна справа померти миттєво від поранення, і зовсім інше ― в такий спосіб.

Коли я чув кроки, починав щосили кричати. Мені було байдуже, хто там ― наші чи москалі. Я дуже не хотів помирати отак

Я кричав «Еййй»…

Хлопці, які вижили й пообіцяли мені повернутися, могли через рацію передати про мене інформацію. Але не зробили цього. Можливо, просто не встигли. Як я дізнався згодом, вони так і не повернулися з позицій — загинули на шляху.

Далі я знову почув чийсь голос (за акцентом — грузина):

― Хто там?

― Це я, ― відповів, щоб не ідентифікувати себе одразу.

― А де ти?

― Тут, під землею… ― кричав я.

― А що ти там робиш? 

― Я тут закопаний!

― А чому?

Але цей чоловік теж мене не відкопав… У нього не було на це часу ― він біг допомагати іншим. Він дав мені слово передати про мене інформацію. І, як з’ясувалося згодом, дотримав слова. 

Але навіть коли інформація про мене була передана, йти одразу на пошуки ніхто не міг, адже територія була під обстрілами. Через годин 5-6 перебування під тілами побратимів я почав це розуміти ― що тепер мене врятує хіба що диво. 

«Спершу я злився на Бога, а потім молився і просив про порятунок»

Пам’ятаю, до божевілля хотілося пити й було страшенно жарко, задушливо. Мені здавалося, я повільно помираю. Якийсь період часу я дихав ривками. Втім свідомості  не втрачав. Я навіть намагався перегризти собі вени, щоб стекти кров’ю і піти у засвіти. Але у темряві не вийшло ― я не попав. 

Звичайно, я пробував вибратися самотужки — піднявши всі тіла та важкі дерев’яні колоди, які були наді мною. В результаті зламав шість ребер і цими ребрами проколов собі легені

Я молився і кричав. Спершу злився на Бога за те, що він дає мені помирати такою смертю. А потім молився і просив про порятунок. І зрештою, через 15 годин випробувань, знову почув над собою кроки. 

Це були наші. Вони випадково поверталися тією дорогою, бо інша була замінована. Вони не мали йти тим шляхом. Але пішли!

Хлопці довго мене відкопували. На щастя, вони були з лопатами (їх називають «бобри»). Спершу вони докопалися до моїх сідниць. Тоді почали шукати голову. Коли я  відчув удар по касці ― неймовірно зрадів.  

Кілька хвилин ― і я знову міг нормально дихати. Це було неймовірним щастям. Ці хлопці були дуже виснажені, але вони мене врятували. Більше я їх ніколи не бачив. Але дуже хотів би — аби ще раз щиро подякувати.

Коли мене витягли з-під землі, я не міг йти. Мене помістили в машину, яка заїхала прямо на поле. Я дуже хотів заснути, але хлопці не давали, розмовляли зі мною. Мене доставили в перший евакуаційний пункт. Де перший начмед повідомив:

― Ми вже поховали тебе 15 годин тому. А ти вижив! Оце диво!

Це й дійсно було диво. Переконаний, що мене врятував Бог. Завжди в нього вірив. 

На мені акуратно розрізали одяг. І так тоді було шкода цього одягу, бо я саме купив його напередодні. Кортіло сказати: «Може, давайте просто обережно знімемо, не будемо розрізати. Все таки він дорогий…» Але сил на слова в мене вже не було. 

Після медичних маніпуляцій мене доставили швидкою у шпиталь у Дніпрі — в реанімацію. Вкололи морфін, і я нарешті поринув у сон. 

Тут, у шпиталі, я провів тиждень. До мене дуже добре ставилися і все робили на вищому рівні. Далі відправили в Київ. Якийсь час я погано спав, нога постійно боліла, в ній наче щось стріляло. Ночами постійно кричав. Реальність і сон змішалися. Але за два тижні стало легше. 

«Кохана не могла прийняти того, що я вбивав ворогів»

На жаль, я не спілкуюся з рідними ― мамою, братом і сестрою. Тата давно немає в живих. Його не стало, коли мені було три роки. У 15 років я пішов з дому ― спочатку до дядька, а потім став знімати квартиру. 

Перебуваючи на фронті, я спілкувався лише з коханою дівчиною Світланою. Висока брюнетка з великими зеленими очима, добра, чуйна ― ми жили разом сім років, її неможливо було не любити. Вона малювала, писала книги. Коли почалася війна, я відправив її за кордон. Так спокійніше. 

При нагоді ми зідзвонювались. Усього коханій про події на фронті я не розповідав, аби вона не хвилювалася. Коли вже лежав у шпиталі, повідомив їй — і вона хотіла приїхати, але я тоді відмовив. А коли мене виписали з лікарні й дали 30 днів відпустки, Світлана приїхала.

Ми багато говорили. Коли вона дізналася, що я вбивав, хай навіть ворогів, не змогла з цим змиритися. Ніколи не поводився аморально, але для коханої сам факт вбивства був неприйнятним. Ми не сварилися. Спокійно поговорили і вирішили розійтися. 

Світлана із самого початку була проти, аби я йшов на фронт. Найбільше вона боялася, щоб я не став калікою. Але по суті ним я і став. 

«Є велика злоба на тих, хто не воює»

Я б повернувся воювати. Але я повністю списаний, непридатний до війни. Сильно пошкоджена ліва стопа — майже не можу нею рухати. Цю травму я отримав, коли лежав під землею. Інвалідність мені до сих пір не оформили — натомість «ганяють» по різних установах. 

Лікарка дала список документів, потрібних для оформлення інвалідності. Я зібрав усе за винятком довідки про строки служби, адже її мені вже ніхто не може видати. Разом з тим терміни, коли я воював, вказані в інших документах. Однак лікарка принципова. А потім, коли інвалідність вже майже була оформлена, раптом каже мені: «Так ти ж з Оболоні. А чому тоді ти у нас, в Голосієво?» Бо я зараз живу в цьому районі. Але вона відправила мене за черговими довідками. 

Я пройшов тривалу реабілітацію. Майже все було безкоштовно — інколи доводилося купувати ліки. До психотерапевтів не звертався. Сам якось впорався.

Повернувся в ресторанну сферу. Спершу до мене приглядалися, чи все добре у мене з головою (і я їх цілком розумію, до речі). А потім призначили адміністратором. Я в цій сфері з 18 років — роблю те, що добре знаю і люблю. 

Війна мене змінила. Я закрився в собі і разом з тим почав гостріше цінувати життя.

Сьогодні війна для мене ― це герой зі шрамами. Це переживання болю за побратимів

Серед хлопців панують різні настрої. В основному ― психологічна втома.  Командування не відпускало нікого додому, хоча неодноразово обіцяло. Це негативно позначалося на моральному дусі товаришів, особливо тих, хто мав сім’ї. Вони казали: «Це надовго. Ми тут не виживемо». Також є велика злоба на тих, хто не воює. 

Сьогодні я з жахом згадую все, що довелося пережити. 

Бахмутський напрямок ― це найстрашніше, що я бачив. Все поле було всіяне тілами. Дуже багато наших загинуло

А так вже хочеться перемоги України над ворогом… Я тоді куплю собі мотоцикл. А ще дуже хочу міцну сім’ю. 

Фотографії з приватного архіву героя

До повномасштабної війни в Україні Аґнєшка Зах жила звичним життям. Працювала гідом у найбільшому польському заповіднику — Бєбжанському національному парку. Виховувала чотирьох дітей та будувала будинок. Та 24 лютого 2022-го її життя змінилося докорінно. Жінка вирішила присвятити себе допомозі українцям. Спочатку у себе вдома прихистила жінок з дітьми, які втікали від війни. Згодом почала їздити у гарячі точки фронту як волонтерка. 

Наталія Жуковська: Аґнєшко, від початку повномасштабної війни ви як волонтерка їздите по всій лінії фронту. Як змінилися потреби і запити від військових впродовж останніх двох років?

Аґнєшка Зах: За весь цей час не змінилася одна річ — військові постійно потребують зброї, автівок і дронів. Звісно, що зброєю ми не можемо їх забезпечити. А ось автівки та дрони за можливості дістаємо. Майже постійно є потреба у медичних тактичних аптечках. А ще останнім часом привозимо протигази, бо росіяни активно використовують на фронті якусь хімічну зброю. Коли повертаюся з фронту додому, то помічаю, як мені важко дихати, а згодом впродовж тижня починається кашель. Потім це минає, але щойно їду на якісь гарячі ділянки фронту, то знову починаю кашляти. 

Наскільки важко зараз дістати машини і дрони? Де їх берете? 

Так, зараз дуже складно діставати автівки. Часом самі поляки віддають свої власні машини на фронт. Звісно, йдеться не про нові «колеса», але для фронту вони підходять. На початку повномасштабної війни були автівки, які хочеш, — позашляховики, пікапи, а зараз їх все менше і менше. Нам, волонтерам, доводиться постійно їх шукати — і не лише у Польщі. Є проблеми із дронами. Безпілотники — розхідний матеріал. Вони як боєприпаси — потрібні у будь-якій кількості.

Цю війну можливо виграти лише за допомогою дронів. І ми маємо допомогти військовим це зробити‍

Хто вам  допомагає з фінансуванням?  

У нас є дві найбільші потреби — пальне і ремонт машин. З пальним нам допомагає  Фонд Яна Замойського. Іноді самі люди привозять каністри з пальним або просто дають гроші на це. Часом доводиться «кричати» десь в інтернеті, що у нас зламалася машина і потрібні гроші на ремонт. І люди — як в Україні так і в Польщі — завжди допомагають. Щоправда, з кожним місяцем це робити все складніше. Ціни зростають, а доходи у людей — ні. А ще, прикро, але іноді я бачу, як в Україні дехто заробляє на військових. Наприклад, купують тактичні рукавички за  300 гривень, а військовим на фронті продають за 800-1200. Це дуже сумно. Тут хочеться сказати відому фразу: «Кому війна, а кому мати рідна». Поки хтось на війні вмирає, інші заробляють.

Аґнєшко, яким було ваше життя до війни в Україні?

Я жила спокійним життям, проводила культурні та етнографічні заходи. Це були прекрасні моменти. Абсолютна ідилія у всьому. Грошей не бракувало, тому що я була досить популярним гідом. Ну, а потім прийшла повномасштабна війна до України і потрібно було допомогти людям. Всі свої ресурси та сили спрямувала на фронт в Україні. Моя донька зараз мені шепоче: «На даний момент у нас є всього 30 злотих». У мене вдома 7-ро людей. З них четверо — мої  діти, їх всіх потрібно годувати. Отак і живемо.

До речі, мої діти постійно намагаються мені допомагати. Зокрема, моя старша донька сортує гуманітарку. І це її бажання

З чого почався шлях до волонтерства? Що стало переломним моментом в ухваленні такого рішення? 

Коли розпочалася повномасштабна війна в Україні, я одразу дала оголошення, що у мене є будинок, де я можу прихистити людей. Перші дівчата приїхали із Маріуполя і Харкова. Вийшовши із машини, вони все знімали на відео і питали: «Де це ми?». Звичайно, що я представилася, показала документи і запропонувала відправити повідомлення рідним, щоб ті знали про їхнє місцеперебування. Дівчата були налякані, бо приїхали звідти, де вирували жахіття війни. За годину їх почало відпускати і вони просто розплакалися. Серед них була дитина, яка ховалася під стіл, і кричала: «Окупант». Були жінки із шизофренією, зі старечим маразмом. Цих жінок привіз до мене мій товариш Павло. Одного дня я помітила, наскільки він змучений, бо без зупинок їхав в Україну, а потім назад. Я запропонувала йому допомогу — поїхати в Україну разом. Ми з Павлом досі їздимо у парі. Ми вдячні військовим, які нам довірилися. Допомогу намагаємося передавати з рук у руки, бо не раз чули про розкрадання гуманітарки недобросовісними людьми. Спочатку я їхала допомагати Україні, згодом — армії. А сьогодні —  просто їду  до друзів.

Аґнєшко, а чому українські військові називають вас «босонога» та «відьма»?

Босонога, бо я ходжу босоніж, а відьмою, бо я заглядаю в їхні серця. Я полюбляю ходити босоніж, мені так зручно. Крім того, саме цим показую іншим: «Гей, люди, ви не повинні бути як усі, і я не мушу бути з натовпом».  

Як рідні відреагували на ваше рішення їхати туди, де небезпечно? Відмовляли чи підтримували?

Реакція була характерною для типової травми. Було несприйняття, страх, хвилювання. І нарешті одного дня моя донька подивилася на мене і сказала: «Добре, мамо, давай закінчимо цю війну». І почала сама активно допомагати. 

З ким  діти поки вас немає і чи не просять  лишитися нарешті вдома?

У мене четверо дітей. Старшій доньці 26, а найменшому сину 5 років. Мої діти дають собі раду, поки мене немає. Єдине, звісно, що всі сумуємо одне за одним. Тож коли я маю невеличкий перепочинок, намагаюся проводити з ними якомога більше часу. Коли я вдома — це свято для рідних.  

Що вас мотивує займатися волонтерством, їздити у  найгарячіші точки фронту?

Мотивація проста — люди потребують допомоги. А ще, як не дивно, це відчуття спокою. Я — мати. Допоки ваші хлопці воюють і тримають цей фронт, у нас, у Польщі, буде мир. Я у це свято вірю. І мій обов'язок — допомагати українцям. Я хочу щоб мої діти жили цим безтурботним дитячим життям якомога довше, щоб були у мирі, без ракет, повітряної тривоги, без того, що було в Ірпені та Бучі. Допомагаючи українським військовим я охороняю своїх дітей. Щодо страху, то він був, але на початку. Я багато чого навчилася у військових. Що має статися, те станеться.

Якщо я маю померти, то так має бути — мені на голову будь-якої миті може впасти цеглина будь-де. А поки я живу, то їздитиму і допомагатиму. Я не хочу, щоб росіяни прийшли у мій дім

Ви майже весь час у дорозі і у постійному русі. Як витримуєте такий шалений ритм життя?

Мені допомагають усмішки військових і моїх дітей. А ще — доброта людей, яких я зустрічаю на своєму шляху. 

А чи були ви в Україні до повномасштабної війни?

Так, один раз із туристичною групою, в якій я була гідом. З того, що запам’яталося тоді, — ями на дорогах та багато машин. Я зовсім не знала України. До повномасштабної війни не могла сказати українською навіть пів слова. А тепер хлопці на фронті думають, що я зі Львова. Жартують, що я добре знаю лайливі  слова. А насправді, аби порозумітися, то іноді мушу спілкуватися всіма можливими мовами, зокрема й англійською. Часом допомогає мова жестів. На війні дуже швидко знаходиш друзів, тому що немає часу на розмови «ні про що». Ти просто дивишся людині в очі і знаєш, що це брат чи посестра. 

Чи відчуваєте втому від війни? 

Іноді я відчуваю втому від людської дурості, із якою мені доводиться стикатися, від людської ненависті. Ось це мене страшенно втомлює. Звісно, що буває втомлююся фізично, бо останнім часом були такі маршрути, де я їхала майже дві доби за кермом, нон-стоп. Також намагаюся працювати, щоб мати хоча б копійку для дітей або на пальне. Буває така собі дорожня виснаженість. Коли приїзджаю до хлопців, то вони вже знають про це, можуть дати спальник, щоб я поспала хоча б 4 години, а на столі завжди чекає кава або вечеря. Вони знають, що я практично не їм у дорозі і рідко зупиняюся в готелях, бо дуже поспішаю.

Але, як би не було складно — ми не маємо права втомлюватися

Що вразило вас найбільше під час поїздок на фронт та в деокуповані регіони?

‍Мені просто «знесло» дах, коли я побачила, як люди вклоняються до землі, коли отримували гуманітарну допомогу. Неможливо забути очі дітей, в яких завмер страх, які по вісім місяців не виходили із підвалу. Страшно, коли людина хоче вкоротити собі віку через втому. Неодноразово були ситуації, що я забирала у хлопців зброю від голови. Не забути також моменти, коли привозять поранених військових до стабілізаційного пункту. Вражає не кров, а їхні обличчя, страждання, дезорієнтація. Не сама жорстокість війни, не вибухи, не ворожі винищувачі. Вражають людські долі на фронті, коли розгортаються цілі драми. Іноді хлопці дізнаються про зради дружин, розлучення. Бо поки він довго відсутній на війні, його дівчина чи дружина когось знайшла. І це сумно. 

Чого вас навчила війна?

Війна навчила мене бути щасливою. Дивно, але вона показала мені, як багато у нас є, в якій щасливій країні я живу. Коли тобі посміхається дитина — це найбільше щастя. Як і те, що у неї є ручки, ніжки, що вона жива, що зараз літо, що ти маєш час це бачити, жити у мирній країні, що, вибачте, волосся на моїх ногах — це класно, тому що я маю ці ноги. Це те, чого мене навчила війна. Вона змінила мої пріоритети. Коли приїжджаю до Польщі я трішки сміюся над різними сварками, які ми маємо всередині країни. Я також навчилася дарувати багато тепла людям, яких зустрічаю на своєму шляху. Ця війна забрала багатьох моїх друзів військових, фантастичних людей, яких я зустріла на фронті. Війна навчила мене жити швидко. Світ і життя прекрасні. А ще – треба поважати всіх, незалежно від того, як вони виглядають або що ти про них думаєш, тому що завтра їх може вже не бути. Ось те, чому навчила мене ця війна. 

Що є найважчим для вас як волонтерки?

Найскладніше — їхати з вантажем до когось і більше із ним не  зустрітися. Це важко. А ще, не простою є боротьба із різними правилами, іноді дуже безглуздими, яких ти повинен дотримуватися. Боротьба з легковажністю чи вимогами людей. Іноді я мушу зробити фото військових з отриманою гуманітаркою чи іншою допомогою, але часом  половина бійців не повертається із завдання і хлопці перебувають у жахливому психічному стані. У мене не вистачає духу фотографувати їх. А ще деякі люди, які донатять, скаржаться на мене, бо я фотографую військових без обличчя. Просто не всі розуміють, що у цих солдатів родини можуть бути в окупації або просто йому не можна показуватися у соцмережах. Треба розуміти, що іноді показати будинок, в якому вони живуть, або їхню машину — це означає наразити їх на небезпеку. Потрібно це завжди враховувати. У волонтерів працює правило лікарів — не нашкодь.   

Аґнєшко, чи не шкодували про свій вибір?

Тричі думала, що повернуся додому — і все, більше не поїду на фронт. Це були ті моменти, коли бачила людей, які намагалися заробити гроші на армії, або коли зустрічалася із проросійськи налаштованими людьми. Але телефонували військові і казали: «Відьмушко, сестро, допоможи нам, маємо потребу». І я знову їхала. Я думаю, що третя світова війна вже почалася. І це вже не війна, а геноцид. Скажу одне — якщо Україна не вистоїть, то тут буде важко.

Мені ніколи не спадало навіть на думку, що у 21-му столітті може бути така кривава війна. І ми маємо зараз об’єднатися аби допомогти Україні в ній перемогти

Що зробите першим чином після перемоги?

Я не п'ю, але пообіцяла, що перше, що я зроблю, це вип'ю за перемогу. Але насправді, думаю, що буду плакати, а потім піду з дітьми на прогулянку. Знаєте, це буде важка, болюча перемога. На фронті гинуть люди, які люблять Україну. Моєю мрією є побачити туристичну Україну, ті неймовірно красиві міста і села. Я знаю Україну побиту і зранену, бо наразі, я не їду туди, де гарно. Я їду туди, де Україні болить. Моя мрія — побачити те, що є найкращим у цій неймовірній країні.