«За нашу і вашу свободу»: мітинг на підтримку Грузії у Кракові

На інавгурації Дональда Трампа його донька Іванка Трамп з'явилася в образі, який нагадував стиль Серени Джой — героїні роману-антиутопії «Розповідь служниці», колишньої християнської проповідниці. До цього я не читала книгу й не дивилася фільм, який вже став культовим, але останні події підштовхнули це зробити — і паралелі між вигаданим світом Гілеада і реальністю, в яку поступово поринають Сполучені Штати Америки, вразили. 

Зникнення жіночих імен із сайту NASA

З перших днів президентства Дональда Трампа почались обговорювання, що однією з найбільш кардинальних змін у внутрішній і зовнішній політиці стане відмова від програми DEIA (Diversity, Equity, Inclusion, and Accessibility — Різноманіття, Справедливість, Інклюзивність і Доступність). 

DEIA мала на меті забезпечити справедливу участь в різних сферах життя всіх людей, особливо тих, хто раніше був недостатньо представленим або піддавався дискримінації через свою ідентичність чи інвалідність. Йшлося, зокрема, про забезпечення рівних прав жінок, покращення їхнього доступу до освіти, кар'єрних можливостей, участі в політичному житті та ухвалені суспільно-важливих рішень. 

У січні, всього через два тижні після інавгурації Трампа, з'явився перший тривожний дзвіночок. Із сайту космічної агенції NASA зникли згадки про меншини й жінку-геолога — Венді Бохон. Згідно зі службової записки, яка потрапила до рук розслідувального видання 404 Media, змін мало бути набагато більше: зокрема, на сайті  NASA планували видалити цілий розділ про жінок-лідерок у космічній галузі. 

Журналісти The New York Times підтверджують, що ініціатива зі зменшення мовної видимості вразливих соціальних груп, а також жінок, дійсно існує. З офіційних і неофіційних інструкцій, які надходять до федеральних агентств і установ, вони склали список слів, які урядом Трампа наказано видалити з урядових документів, вебсайтів, грантових заявок, науково-дослідницьких проєктів і навіть шкільних програм. 

У відкоригованих до нових вимог версіях більше немає місця, наприклад, таким словам як «жінки», «грудне вигодовування», «доступний», «дискримінація», «турбота, орієнтована на людей», «вразливі групи населення» тощо. Цей список містить 220 слів, і він не повний, відзначають у виданні. Все це слова, які роблять світ більш людяним і справедливим.

Американський талібан

The Washington Post повідомляє, що тільки-но одне з цих «дуже небезпечних слів» виявлено в тексті на урядових сайтах чи в науково-дослідницьких проєктах, співробітники, наприклад, Національного наукового фонду (NSF — агентство з бюджетом у 9 мільярдів доларів, яке фінансує наукові дослідження по всьому світу — Ред.) призначають перевірку аж до заборони проєкту і видалення його з інтернет-простору.

Реакції на американських форумах свідчать, що суспільство там розділилося на дві групи. Одна кричить: «Всі проблеми в США почалися з того, що жінкам дали право голосу». Інша пише про «американський талібан» і «патріархальний хрестовий похід на жінок та вразливі групи» і не може повірити, що це відбувається з Америкою насправді

8 березня, у міжнародний день боротьби за права жінок, Дональд Трамп заявив, що уряд більше не буде сприяти «радикальним ідеологіями, які замінюють жінок чоловіками в просторах і можливостях, призначених для жінок». З огляду на спроби стерти згадки про жінок зі світу науки й не тільки, ймовірно, йдеться про те, що місце жінки знову «на кухні, у церкві та поруч з дітьми».

Місцями доходить до повного абсурду. 

Так, згідно з базою даних, отриманою Associated Press, серед десятків тисяч фотографій і публікацій в інтернеті, позначених для видалення Міністерством оборони США, є не лише інформація про перших жінок, які пройшли навчання у морській піхоті, а й назва легендарного бомбардувальника Енола Ґей (Enola Gay). З нього 6 серпня 1945 року пілотом Полом Тіббетсом була скинута ядерна бомба на японське місто Хіросіма. Літак був названий пілотом на честь його матері — Еноли Ґей Тіббетс. Однак тепер і жінки, і слово «gay» на урядових порталах у США під забороною. 

Спочатку було слово [Євангелія від Іоанна (1:1)]

Нова адміністрація Трампа у наказі про припинення програм DEI, DEIA та «екологічної справедливості» назвала їх «аморальними, незаконними, марнотратними», які не служать меті «зробимо Америку знову великою».

У своєму культовому романі 1985 року «Розповідь служниці» Маргарет Етвуд показала, що тоталітаризм не починається з відвертих репресій, а просочується у суспільство через зміну мови, заборону на вживання певних слів, витіснення їх з офіційного вжитку та заміну страшних понять іншими — умовно нейтральними.

Мова в романі-антиутопії показується знаряддям жорстокого контролю: жінки втратили свої імена, ставши власністю чоловіків (наприклад, героїню Джун Осборн стали називати  «Фредова» — «жінка, яка  належить Фреду»). Слова, що символізували свободу та рівність, замінювалися дискримінаційними термінами, як-от «нежінки» (unwoman) і «жінки, які не народжують». 

Вже тоді, 30 років тому, республіка Геліад не була виключно плодом фантазії авторки.

На кожне своє інтерв'ю Маргарет Етвуд приносила вирізки з газет, які надихнули її на написання книги, — щоб показати, що події, описані в її романі «Розповідь служниці», вже мали місце в американському суспільстві

Ці приклади з реальності підтверджували можливість змін, які сталися під час правління консервативного президента-республіканця Рональда Рейгана. 

Перед тим, як забрати у жінок їхні тіла і громадянські права, у них забирали слова, що їх називають і захищають їхні інтереси. Чи не це зараз відбувається в США?

Не враховувати стать у медичних дослідженнях небезпечно

Один з найбільш негативних сценаріїв, кажуть експерти, це загроза здоров'ю американців, зокрема й жінок і дітей, яке новий уряд обіцяв посилено захищати. 

Із сайтів Міністерства охорони здоров'я США вже зникли згадки про расу, стать, сексуальну орієнтацію, обмежені можливості в десятках наукових досліджень. Управління з контролю за якістю харчових продуктів і медикаментів США скасувало свої рекомендації щодо залучення різних учасників до дослідження, що ускладнює розпізнавання ефектів ліків, — як хороших, так і поганих, — на пацієнтів, які не є білими чоловіками.

Тривалий час усі медичні дослідження велися з розрахунком на типового пацієнта — 35-річного білого чоловіка вагою у 80 кілограмів, розповідає в циклі своїх лекцій професорка, директорка Інституту гендерної медицини Віденського медичного університету Олександра Кауцкі-Віллер. 

Жінки зазвичай мають меншу вагу тіла, більший вміст жирової тканини, що може вплинути на терапевтичний ефект дії препарату, а також на його побічні ефекти. Існує цілий комплекс хвороб, де вкрай важливо враховувати стать: діабет, хвороби суглобів і кісток, ендокринні хвороби, психіатричні тощо. 

Ребекка Філдінг-Міллер, науковиця з громадської охорони здоров’я UCSD, у коментарі KPBS каже, що список заборонених слів, які кружляють у наукових спільнотах, є оруеллівським і перешкоджатиме важливим дослідженням:

«Якщо я не можу сказати слово “жінки”, я не можу сказати, що заборона абортів зашкодить жінкам. І взагалі не можу говорити про аборти»

«Якщо я не можу сказати про расу та етнічну приналежність, я не можу сказати, що в афроамериканських громадах вакцинації менше».

Нещодавно Центр з контролю та профілактики захворювань (CDC) опублікував дані про материнську смертність. Виявилося, що темношкірі жінки втричі частіше, ніж білі, помирають під час пологів — дані показують, що цей показник не знижується з часом, тоді як смертність білих, латиноамериканських і азійських жінок дещо знизилася. Однак, враховуючи нові обмеження, чи будуть далі збиратися, вивчатися й публікуватися дані, які могли б практично застосовуватися для зменшення материнської смертності, — невідомо. 

Доктор Наташа Мартін, професорка інфекційних хвороб і глобальної громадської охорони здоров'я в Каліфорнійському університеті в Сан-Дієго, каже, що заборона слів позбавляє вчених можливості точно описувати світ: «Терміни в цих списках є основними науковими термінами, і вони мають вирішальне значення як для клінічної допомоги, так і для охорони здоров’я. Це не політичне питання», — підкреслює Мартін. 

Вчені визнають, що узалежнення фінансування від того, чи будуть вони грати за новими правилами та ігнорувати проблеми жіноцтва, рівності й інклюзії, може призвести до того, що фокус з цих тем буде втрачено. Це призведе як мінімум до посилення соціальної нерівності. 

Про що тепер мовчатимуть у США 

Другий виконавчий наказ щодо заборони політики DEIA хоча й називається «Припинення незаконної дискримінації та відновлення можливостей на основі заслуг», насправді скасував  численні виконавчі антидискримінаційні рішення минулих адміністрацій, зокрема, ті, що діяли десятиліттями. 

Одне з них, видане колишнім президентом Ліндоном Б. Джонсоном ще у 1965 році, вимагало від державних підрядників застосовувати недискримінаційні практики при наймі й працевлаштуванні. Не можна відмовляти людині у працевлаштуванні за наявності відповідної професійної кваліфікації тому, що це жінка, людина іншого кольору шкіри, віросповідання, не можна платити за однакову роботу різні оклади представникам різної статі. Не можна було.

Інколи наказ трактувався як надання переваги жінкам чи людям з інших дискримінованих груп, хоча насправді попри давність цих законів та підходів у жодній країні світу до цього часу не досягнуто реальної рівності бодай з оплатою праці. Відповідно до звіту Pew Research Center, у 2024 році жінки заробляли до 85% від окладів чоловіків на такій самій посаді

Разом з тим є країни, які максимально наблизились до цієї рівності — зокрема, завдяки політиці DEIA. Щороку журнал The Economist публікує індекс «скляної стелі»: країни, де жінкам живеться найкраще в професійному плані. У першій десятці традиційно — Швеція, Ісландія, Фінляндія, Норвегія, Франція, Нова Зеландія, Португалія, Іспанія, Данія, Австралія. 

Щоб жінці почуватися реалізованою, їй необхідно жити в країні, де є, наприклад, рівний доступ до університетської освіти, щедра відпустка з догляду за дитиною, доступний догляд за дитиною, рівний розподіл обов'язків між батьками. Дослідники відзначають, що за цими показниками Америка працює особливо погано. Це єдина багата країна, яка не надає жодної загальнообов’язкової відпустки по догляду за дитиною, а витрати на догляд за дитиною перевищують 30% середньої зарплати. Вивчення та оприлюднення цих даних тепер у США теж може бути під забороною. Набагато зручніше виключити жінку з активного сусіпльного життя, посадити її вдома з дітьми та узалежнити фінансово й соціально від чоловіка. 

Такий патріархальний відкат США не залишився непоміченим у світі. Генсекретарка Amnesty правозахисної групи Агнес Калламар засудила дії команди Дональда Трампа, назвавши їх «агресивним патріархальним хрестовим походом» проти прав і тілесної автономії жінок і людей різної статі. 

Це матиме руйнівний вплив на весь світ: «Припиняючи внутрішні зусилля по боротьбі з ґендерною, расовою та іншими формами дискримінації, стираючи визнання трансгендерної ідентичності та припиняючи міжнародне фінансування консультування або направлення щодо абортів, адміністрація США ганебно стирає роки важкої боротьби», — вважає лідерка Amnesty International.

За словами Белен Санс, регіональної директорки UN Women (ООН-Жінки) в Європі та Центральній Азії, сьогодні спостерігається «тривожний відкат» у питаннях захисту прав жінок. 

Якщо керуватися новими рішеннями адміністрації США, нашого видання Sestry, де ви зараз читаєте цей текст, не має існувати. Бо його готують переважно жінки й частково біженки, мігрантки, які пишуть про коло проблем і викликів, спричинених їхнім статусом. Немає слів, які нас називають, — значить, немає і нас. Ця ситуація вкотре доводить, що жодне з прав, які ми, жінки, маємо сьогодні — не є даністю, але результатом боротьби. І, ймовірно, перед нами черговий серйозний бій. 

‍

У другій половині 2014 року відкрите силове протистояння між міліцією та антиурядовими протестувальниками в центрі Києва входило в завершальну фазу. Вуличні бої навколо центральної площі української столиці переросли у розстріли демонстрантів, які шокували Європу і змінили хід політичної історії країни на десятиліття вперед.

Американська дослідниця історії Східної Європи Марсі Шор розповідає про вплив цих подій на велику війну, яка точиться досі, значення перших політичних рішень Дональда Трампа та метафізичний вододіл між добром і злом.

У своїй книзі «Українська ніч» ви намагалися показати події Євромайдану та Революції гідності в Україні не лише як позицію відстоювання цивілізаційного вибору її громадян, але і як колективний досвід, що назавжди змінив людей. Ви пишете, що на самому початку цієї історії, коли Віктор Янукович не підписав угоду про асоціацію між Україною і ЄС у Вільнюсі, ніхто не збирався вмирати за Євросоюз. Однак пізніше, з наростанням протестів і репресій, українці раптом відчули себе суб'єктом історії та зуміли подолати свій страх перед смертю. Після років запеклої боротьби країна стоїть на порозі ще більшого невідомого. Чи ситуація врешті дійшла до того, що Захід втомився від своєї місії захищати права людини й людську гідність, і що робити тоді українцям, які з 2014 року відчайдушно намагаються зберегти подобу світу, що руйнується на наших очах?

Марсі Шор: Ні Європа, ні Сполучені Штати ніколи не були такими, якими їх уявляли собі українці, а можливо, і не тільки українці. Тобто весь цей романтичний образ «Заходу» завжди був певною мірою ілюзією, і його не слід ідеалізувати. Моя власна країна, Америка, — «land of the free and home of the brave» (українською «земля вільних і дім хоробрих») — також була побудована на рабстві. Нагадаю, що наші збройні сили, що воювали з нацистами, були розділені у той час за расовою ознакою. У нашій країні закони, спрямовані проти міжрасових шлюбів, тобто проти змішування рас, діяли аж до 1967 року. Тобто, через цілих 22 роки після того, як нацисти були переможені. Я сама була так неймовірно захоплена Майданом саме тому, що це був той магічний момент, коли тобі нагадують, що ми як народ здатні на щось краще і більше. У цьому відношенні українці й досі залишаються в авангарді.

Одним з найяскравіших моральних імперативів післявоєнної Західної Європи було гасло «Ніколи знову». Ця максима, своєрідний символ європейської моделі пам'яті, була покликана запобігти виникненню нових конфліктів у Європі. Заразом вона не залишала жодних сумнівів щодо того, яка сторона уособлювала зло і які її дії були злочинними. Чому ж через десятиліття путінське зло, яке відкрито апелювало до мантри «Можемо повторити», чується тепер так легко і так активно релятивізується?

Гасло залишається лише гаслом. Легко сказати щось подібне. Я пам'ятаю, як 20 років тому розмовляла з Константином Гебертом про моторошні події в Боснії на руїнах колишньої Югославії. Він перебував там як воєнний кореспондент, працюючи для «Газети Виборчої». І Костек, розповідаючи мені про те, що він там побачив, сказав, що тепер ми нарешті дізналися, що означає «ніколи знову». Це означає лише те, що ми більше ніколи не дозволимо німцям вбивати євреїв у створених ними таборах у Польщі. Все. І нічого поза тим. 

Варто також пам'ятати, що коли ми говоримо, що «не залишилося жодних сумнівів щодо того, на чиєму боці зло», ми маємо на увазі, що ця істина була усталена після Другої світової війни, згідно з її результатом, так би мовити, ex post. Філософ-ідеаліст Гегель писав про це так: «Сова Мінерви вилітає лише з настанням сутінків». Ми здатні ясно бачити, лише озираючись назад. Не забуваймо, як європейські лідери відреагували на нацистську Німеччину в Мюнхені у вересні 1938 року. Це було дуже схоже до того, як вони відреагували на анексію Криму Путіним. Мюнхенську конференцію англійською називають «умиротворенням у Мюнхені» (англ. the appeasement at Munich). На противагу цьому, чеською мовою кажуть «zrada v Mnichově», що означає «зрада в Мюнхені». Що ж стосується відсутності більшої залученості Заходу до боротьби з Росією, то я не переконана, що найбільшою проблемою сьогодні є релятивізація путінського зла. У мене виникає таке відчуття, хоча я й не зможу його довести, що більшими проблемами, скоріше, є боягузтво, егоцентризм, заперечення реальності у фрейдистському значенні цього явища.

Ви — дослідниця інтелектуальної традиції Східної та Центральної Європи. Власне, визначення «Центральна Європа» спочатку виникло як інтелектуальний конструкт. Мілан Кундера писав про неї як про вкрадену у європейців частину, яка була ментально і культурно ближчою до Заходу, але мілітарно підпорядкованою СРСР. Такий елемент світогляду допоміг полякам, угорцям, чехам і словакам повернутися до сім'ї європейських народів. Однак, продемонструвавши солідарність у 2022 році, цей регіон виглядає втомленим від війни в Україні та біженців у своїх країнах. Суспільна думка в Польщі рухається в бік обмеження або припинення допомоги українцям. Наскільки процеси, що відбуваються на центральноєвропейському просторі, є зумовленими внутрішньо, а наскільки вони є результатом правопопулістського повороту в середині ліберальної демократії?

«Центральна Європа» в термінах Кундери завжди була об'єктом ностальгії, своєрідним фантомом. На семінарі в Ужгороді в травні минулого року Юрко Прохасько говорив про Центральну Європу як про красиве метафізичне поняття. Втім, якщо йдеться про причини скорочення допомоги, то гадаю це дуже гарне питання, на яке, боюсь, я не маю гарної відповіді. Звичайно, є люди, які втомилися від війни, хоча я розумію, що це звучить гротескно для українців, які, звичайно ж, найбільше втомилися, а все ж продовжують воювати. Проте є також чинник цього правого повороту — Орбан, Фіцо та інші. Це, зі свого боку, пов'язано з питанням крихкості ліберальної демократії. Взагалі, по обидва боки Атлантики ми занадто довго довірялись телеології лібералізму. Як нещодавно сказав Іван Крастев: «Ліберали відчувають себе зрадженими історією. Але історія ні з ким не укладала шлюбу».

Чи отримає цей світовий дрейф вправо новий імпульс з поверненням Трампа до влади?

У мене не вистачає слів для того, щоб повністю висловити те, що я відчуваю, будучи американкою і спостерігаючи за тим, що відбувається в моїй країні. Жах, огида, відчуття провини й сорому... Я зараз у Торонто, і канадці говорять про страх «зараження» вірусом трампізму. І, мабуть, небезпідставно. Зрозуміло, що ми живемо у світі, де країни та місця дедалі більше пов'язані між собою. «За вашу і нашу свободу» — це гасло з дев'ятнадцятого століття, яке, втім, має бути все більш актуальним сьогодні, у столітті двадцять першому. Переконання Трампа, що йому все дозволено, засноване на догмі, як писав Федір Достоєвський, що якщо Бога немає, то все дозволено, матиме лихий вплив на цілий світ.

Одна з Ваших книг у польському перекладі має назву «Сучасність як джерело страждань». Сучасний світ справді приносить багато тривоги і непевності для пересічної людини. Грандіозні наративи та пояснювальні схеми дають збій, правда може прийти з префіксом пост-, а через стрибкоподібний розвиток технологій іноді дуже важко сформувати думку щодо нових глобальних викликів. Демагоги грають на полярних аргументах, обіцяючи «допомогти людям відновити контроль» або «знайти прості відповіді на складні питання». Як, на вашу думку, ми можемо підготуватися до змін, щоб уникнути страждань, принаймні моральних?

Я не можу приписати собі заслугу з вигадування назви цієї книжки, яка є збіркою есеїв. Назву придумав Міхал Сутовський, який перекладав їх польською. Назва, звісно ж, відсилає до праці Зиґмунда Фройда «Das Unbehagen in der Kultur» («Культура як джерело страждань»). У будь-якому випадку, дивлячись на наш понівечений світ, я жахаюся. Останні кілька років можна було б назвати «виправданням невротичних катастрофістів». Мені постійно пригадується афоризм Станіслава Єжи Леца: «Коли я опинився на дні, то почув стукіт знизу». Щодо питання «Що робити?», то тут я можу дати досить банальну відповідь. Передусім, треба дивитися на правду відкритими очима. Адам Міхнік у листі з в'язниці у 1985 році до польського комуністичного діяча Чеслава Кіщака писав: «У цьому світі є дві речі — почуйте ж бо цю новину — одна з яких називається Зло, а інша — Добро». Віри не можна зрікатися, навіть коли немає досконалого, невинного вибору, тому що різниця між добром і злом дійсно існує.

<frame>Марсі Шор (англ. Marci Shore) — американська історикиня, дослідниця історії Східної Європи. Здобула ступінь магістра в Університеті Торонто та доктора філософії у Стенфорді. Викладає сучасну європейську інтелектуальну історію в Єльському університеті. Авторка книжок «Taste of Ashes: The Afterlife of Totalitarianism in Eastern Europe» (укр. «Смак попелу. Загробне життя тоталітаризму у Східній Європі»), 2013, «Caviar and Ashes: A Warsaw Generation's Life and Death in Marxism, 1918-1968» (укр. «Кав'яр і попіл. Життя та смерть Варшавського покоління марксистів, 1918-1968», 2006; «The Ukrainian Night: An Intimate History of Revolution» (опублікована видавництвом «Дух і літера» під назвою «Українська ніч. Історія революції зблизька», 2018).<frame>

Розмовляв Ihor Usatenko (PAP)