Ексклюзив
20
хв

«Українцям у Німеччині безкоштовно надають перекладачів, більшість з яких — гомофобні росіяни. Ми вирішили захистити від цього квір-спільноту»

Kwitne Queer — громадська організація в Берліні, створена українками й українцями, яким довелося покинути батьківщину через війну. Sestry поговорили з її засновниками про переслідування росіянами українських ЛГБТ+ представників на окупованих територіях, потреби ЛГБТ+ спільноти в Німеччині та вразливість квір-українців у вимушеній еміграції

Ксенія Мінчук

Засновники єдиної організації квірних українців у західній Європі Локі фон Дорн і Марина Усманова. Фото: Олена Кваша

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

«Веселкова» символіка для ворога — сигнал до принижень, знущань, насильства і вбивств»

— До повномасштабного вторгнення я була співзасновницею та директоркою організації «Інша» в Херсоні, — розповідає Марина Усманова. — Вона з 2014 займається захистом прав жінок і представників ЛГБТ-спільноти. Ми проводили інформативні заходи, тренінги для поліції, місцевої влади, адвокатували відкриття шелтеру для постраждалих від домашнього насильства. 

Марина Усманова. Фото: FB
Під час окупації ми вивозили людей з Херсонщини. Вдалося вивезти понад 300 осіб: представників ЛГБТ-спільноти, активісток, журналісток, дружин військових. Тих, кому залишатися було смерті подібне

Благодійна організація «Інша», а також команда ГО «Прожектор» разом документували воєнні злочини проти ЛГБТ+, що відбувалися на тоді окупованій, а пізніше звільненій території Херсонської області. Мали місце випадки жорстокого знущання з боку російських військових. «Веселкова» символіка для них (в телефоні чи татуюваннях) — сигнал до принижень, знущань, насильства і вбивств. 

За звітом ГО «Прожектор», російські військові цілеспрямовано шукали людей, які належать до ЛГБТ-спільноти. Наприклад, є свідчення того, що російські військові змушували чоловіків роздягатися, перевіряли смартфони на наявність застосунків для одностатевих знайомств, сильно за це били. Так, Олександра російські військові затримали на блокпості, заштовхали у свій фургон і відвезли до ізолятора тимчасового утримання. Просто за те, що він належить до ЛГБТ+. В ізоляторі його спочатку били. Потім принесли червону сукню і змусили одягнути. У цій сукні його було доставлено на допит до офіцера ФСБ. Відповіді Олександра росіянам не сподобались, тож його внесли до якогось списку і залишили під вартою. За словами чоловіка, цей список «дозволяв» охоронцям його бити, катувати електричним струмом, змушувати їсти український прапор тощо. Сексуальне насильство було поширеним явищем в ізоляторі. Медична допомога не надавалася, годували раз на день, а в душ пускали лише тих, хто «заслужив». Для того, щоб отримати дозвіл на душ, охоронці примушували затриманих до сексуальних дій. Олександра тримали в полоні 64 дні. Його відпустили, але наказали щоранку співати гімн Росії 10 днів поспіль і слідкували з іншого будинку в бінокль за виконанням наказу. 

І таких прикладів — безліч. 

— Зараз організація «Інша» теж працює, а частина спільноти все ще живе в Херсоні, — продовжує Марина Усманова. — Ми, наприклад, отримали грант на ініціативу забезпечити місто велосипедами. В Херсоні зараз проблема з громадським транспортом, а пересуватися містом пішки небезпечно. Тому ми закупили велосипеди, завезли в Херсон і роздали тим, кому було потрібно. Інша наша ініціатива — вивезення предметів мистецтва. Нам вдалося врятувати чимало цінних експонатів. 

Але залишатися у Херсоні мені було надто небезпечно, і я мусила виїхати. У місті я була публічною активісткою. Мене запрошували на телебачення, радіо. Разом з тим адреса реєстрації нашої організації була фактично будинком, де я жила. Знайти мене як ЛГБТ-активістку було не складно. До того ж перед повномасштабним вторгненням проводилася кампанія з адвокації кризового центру, і містом висіли рекламні щити, на яких серед інших було і моє обличчя. А якщо загуглити «Херсон ЛГБТ», система видасть немало інформації про мене. 

Як я пізніше дізналася, мене шукали. Тож якби не виїхала, навряд чи з вами зараз говорила б.

«Усім потрібна своя спільнота. Особливо українцям зараз»

— У Берлін ми потрапили «через Австралію». У тому сенсі, що наш знайомий херсонський активіст, який колись давно переїхав до Австралії, допоміг знайти людей у Берліні, які погодились нам допомогти.

Нас поселили в анархістській комуні. Нас було семеро плюс кіт і пес породи «Маламут». І всі ми жили в одній кімнаті протягом 8 місяців. Але це був далеко не найгірший варіант. Тож ми дуже вдячні. Анархісти — святі люди (сміється, — Авт.).

Коли ми адаптувалися, стали зустрічатися з іншими активістами. І одного разу разом з Локі фон Дорном вирішили, що хочемо створити власну організацію.

Зараз спільнота Kwitne Queer нараховує понад 100 людей. Ми — єдина організація квірних українців у західній Європі. Ми збираємось десь раз на тиждень, обговорюємо плани, влаштовуємо дискусії, лекції, групи взаємопідтримки, граємо в «Мафію», а також проводимо разом свята. Усім потрібна своя спільнота. Особливо українцям зараз.

У команді Kwitne Queer 5 людей: Кирило Козаков, Марина Усманова, Локі фон Дорн, Гала Корнієнко, Мар'яна Полєвікова. Усі в Берліні через війну. Приватний архів

Адже буває, приходиш до начебто дружнього до таких, як ти, місця, аж тут тебе як українця недружньо питають про політику: «А чого ваш Зеленський з Росією воює?» І це часто питають не росіяни, а люди з Казахстану, Азербайджану. Зрозуміло, що таке ком'юніті після подібних питань вважати своїм важко. 

Один з наших важливих проєктів — «Твій френдлі перекладач». Кожному з нас час від часу треба звернутися до лікарів, державних установ, джоб-центрів тощо. Але українці поки здебільшого не володіють німецькою. Як тоді пояснити, приміром, гінекологу, що попри те, що у когось на обличчі росте борода, у людини при цьому жіночі статеві органи? Чимало питань, в яких без перекладача бути ефективним неможливо.

Взагалі у Німеччині є благодійні фонди, які надають безкоштовних перекладачів. Наприклад, організація «Карітас». Але. По-перше, це релігійна організація. По-друге, українцям вони надають в якості перекладачів переважно росіян. Бо їх багато. А обрати собі перекладача самому не можна, бо це безкоштовна послуга.

І от уявіть, трансгендерна людина йде до гінеколога разом з гомофобною, українофобною бабусею-перекладачкою. Я якось ходила до терапевта в компанії саме такої людини. Яка мені розповіла, що «всі українці — бандерівці» і так далі за списком відомих російських наративів

Саме тому ми придумали рішення: людина йде до лікаря, телефонує звідти нашому українському перекладачеві через Telegram, і він на гучному зв'язку перекладає. Маємо вже 5 спеціалістів, і досвід показує, що такий варіант набагато комфортніший, ніж те, що пропонують місцеві благодійні фонди. Ця послуга у нас дуже популярна. 

Одна з моїх мрій і цілей — мати свій шелтер чи соціальну квартиру, квір-гуртожиток. У Берліні величезна проблема з житлом. Час від часу люди опиняються на вулиці. Їм потрібне безпечне місце, аби пересидіти важкі часи або перерву між контрактами на житло.

Мер Берліна Кай Вегнер (у центрі у білій сорочці й джинсах) та посол України в Німеччині Олексій Макеєв на CSD Pride. Фото: genderstream.org

Кожного року ми беремо участь у Берлінському прайді, одному з найбільших в Європі. До української колони долучається Олексій Макеєв, український посол у Німеччині, він виголошує промову, а минулого року з нашого траку виступав мер Берліна Кай Вегнер. 

Чи є в Берліні проблеми з гомофобією? На рівні законів тут усе чудово. А на рівні особистого спілкування — не завжди. Німці вже навчилися, що гомофобія — це погано, що вона показує тебе як людину як мінімум неосвічену. Але в Берліні німців уже давно навіть не половина. Тут багато людей з інших країн, які свою гомофобію привезли із собою.

«Обрав Берлін, бо тут відчув себе в безпеці»

Інший із співзасновників Kwitne Queer — Локі фон Дорн, небінарна особа, захисник прав людей, активіст і актор — розповідає:

— Ще перед повномасштабним вторгненням я зламав ногу — причому перелам був досить серйозний, з уламками. І коли почалась війна, через ногу я не зміг потрапити ані до тероборони, ані навіть до волонтерського штабу — мене не взяли. У березні мені зрештою зробили операцію, поставили імплант, щоб зібрати кістку. Над містом Дніпро тоді літали винищувачі. Я лежав і думав, що навіть сховатися не встигну, якщо росіяни почнуть бомбити. 

В кінці травня я вирішив виїжджати. Їхав в Німеччину, бо мав там багато знайомих, хоча зрештою мені допомагали не вони, а нові знайомі. Обрав Берлін, бо він найлояльніший до квірних людей. Тут я відчув себе в безпеці. Берлін нагадує мені улюблені міста в Україні: Трохи Дніпро, трохи Одесу, трохи Київ. 

Локі фон Дорн: «У Німеччині є голос для кожного. На жаль, і для росіян теж. Тому важливо мати свою українську спільноту». Приватний архів

Грошей не було, мови я не знав, документи робилися довго, житло у мене було лише на місяць. За пів року я змінив дах над головою 8 разів. Бувало, спав на підлозі. Але попри це адаптувався швидко й одразу почав шукати заняття. 

Працівникам творчих професій знайти роботу в Берліні важко. Бо тут кожний перший — «художник». Ти тут неконкурентноздатний через величезну кількість схожих на тебе людей

Як професіональний активіст я шукав себе насамперед у цьому напрямку. Марину Усманову знав ще з України. У Берліні я ходив на заходи, які вона організовувала для українського квір-ком'юніті. І от одного разу наприкінці 2022 року ми вирішили створити організацію для українців, які опинилися тут через війну.

У лютому 2023 року почали процес реєстрації  Kwitne Queer. Написали статут, подали документи, і тільки в серпні 2024 отримали офіційний статус неприбуткової організації. До цього весь час працювали як волонтери. Взагалі зареєструвати свою неприбуткову організацію в Німеччині дуже непросто. Наприклад, ми все ще чекаємо на створення нашого рахунку, без якого не можемо отримувати гранти та витрачати грантові гроші. 

Головна наша місія — підтримка рівних можливостей та інклюзії квірних українців у Німеччині, сприяючи їхній взаємодії. Нам усім потрібна підтримка. Бо інколи не вгадаєш, за яким критерієм тебе дискримінують: чи тому що ти квірний, чи тому що біженець, чи через те, що українець. 

Нещодавно ми були урочисто прийняті до Альянсу українських організацій. Цікаво, що до цього альянсу, серед інших, входить Українська православна церква. Вони проти не були. Разом з іншими організаціями Альянсу ми ділимо приміщення, де можемо влаштовувати свої заходи.

На момент публікації статті організація Kwitne Queer офіційно отримала рахунок у німецькому банку, грант від одного з районних центрів Берліну, запустила офіційний сайт. Тож попереду — нові ініціативи.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Здавалось, усі навколо дивляться й засуджують мене за те, що я собі дозволила. Насправді ж засуджувала себе я сама... І коли я це усвідомила, то відчула, що час повертатись до себе. Але як?

Українки, з якими я спілкувалась, по-різному віднаходили цей шлях повернення. Деякі з них погодилися поділитись особистим. Як українки в Польщі заново вчаться дозволяти собі турботу про себе, чому відчувають провину за це й що змінилося в їхньому ставленні до краси?

«Почуття провини є і зараз»

41-річна Віра Федоренко з Києва до війни працювала менеджеркою в ресторані. У 2022 році разом із сином-підлітком вона переїхала до Варшави, де зараз працює адміністраторкою в залі забав «Веселка».

До переїзду Віра завжди приділяла увагу своєму зовнішньому вигляду і здоров’ю. Щотри тижні — манікюр, щочотири — перукар. Регулярні обстеження у гінеколога й стоматолога, раз на рік — мамолог і курс масажу спини. Улюблені ритуали як атрибути дня: вранці — чашка чаю з лимоном біля вікна з видом на місто, ввечері — прогулянка вулицею, незалежно від погоди.

Але після переїзду все змінилося. Нове життя в Польщі стало випробуванням. На перших етапах адаптації бракувало сил навіть на найпростіші речі, які раніше давали відчуття звичності й стабільності:

— Не було бажання робити макіяж, зачіску, одягати гарний одяг. Не було сил на ритуали, навіть прогулянки не приносили задоволення.

Віра почувається сильнішою, коли дбає про себе

Як і багато хто з нас, Віра пережила період, коли будь-який прояв турботи про себе здавався недоречним. Фокус уваги змістився на питання виживання. Переломним моментом стало звернення до психолога. Після чого Віра почала по цеглинці себе відбудовувати. 

— Я стала знову фарбувати волосся, але сама. Перукарня тепер — раз на рік. Манікюр і педикюр теж роблю вдома. Лікарів намагаюсь відвідувати регулярно, але це вже теж виходить не так часто, як раніше. Зате витрачаю зараз на догляд менше, оскільки більшість процедур замінила домашніми. Єдине, на чому не економлю, це масаж — останнім часом сильно болить спина.

Щоденні ритуали повернулися, але також зазнали змін: міцна кава з молоком вранці, перегляд новин, обов'язковий дзвінок мамі в Київ, щоб дізнатися, як минула ніч. Віра знаходить спокій у дрібницях: 

— Купити собі букетик квітів, зустрітися з подругою в місті, прогулятися в парку чи лісі. Це повертає на деякий час почуття гармонії.

На питання, чи було у неї відчуття провини за те, що «думає про себе» під час війни, Віра відповідає:

— Почуття провини є і зараз. Адже моя мама в Україні, а я тут. Їй спокійно на душі, коли вона знає, що з нами все добре.

З України Віра привезла свої рушники, ікони й молитовник. А ще щонеділі робить собі маску для обличчя за родинним рецептом — з вівсянки й меду. 

— Ця маска за маминим рецептом — мій надважливий ритуал, це ніби обійми з дому

На питання, які звички у догляді за собою українки могли б перейняти у польок, Віра каже, що, за її спостереженнями, в польській культурі цінується «здоровий вигляд» — чиста шкіра, легкий макіяж, акуратність. Польки як європейки часто використовують нюдові відтінки, природний тон обличчя, туш і блиск для губ, підкреслюють брови — багатьом цього достатньо. Такий підхід виявився для Віри близьким. А взагалі догляд за собою зараз — той необхідний мінімум, який допомагає Вірі зберігати внутрішній баланс: 

— Коли я займаюсь собою, я почуваюсь сильнішою і здатною діяти, йти вперед.

«Подивилась у дзеркало й не впізнала себе»

47-річна Оксана приїхала з донькою до Польщі з Кривого Рогу влітку 2022 року. У перші місяці після переїзду їй теж було не до себе — головне було знайти роботу й не зламатися морально:

— Працювала на прибиранні квартир, офісів, будинків, — розповідає Оксана. — Погоджувалась на всі варіанти, бо треба було платити за житло й бодай щось відкладати. Додому приходила така втомлена, що не мала сил навіть поїсти. Якщо лягала до опівночі — це вже був успіх.

Про догляд за собою годі й було думати. Здавалось, все це дрібниці, які не мають значення, коли ти на межі виснаження.

— Я не фарбувалась, не користувалась кремами. Волосся — просто в хвіст. 

Думала: виживу — тоді вже повернуся до всього цього 

До того ж, щиро кажучи, приходити на прибирання нафарбованою мені здавалося безглуздим.

Коли через рік Оксана подивилася на себе в дзеркало, то не впізнала:

— Начебто все нормально, а обличчя таке втомлене. Постаріла... Я не впізнала себе — шкіра тьмяна, очі згасли. Це було боляче.

Цей момент став переломним. Оксана вирішила: досить «виживати». Почала з малого:

— Для початку просто почала мити голову щоранку, як колись вдома. Потім купила крем — звичайний, недорогий, але з приємним запахом. Це вже був крок. Далі — фарба для волосся. 

Нещодавно вперше за три роки оформила брови в салоні. І знаєте — плакала після цього. Ніби частинка себе колишньої повернулась

Оксана досі багато працює, але тепер знаходить час для простих ритуалів, які її тримають:

— Щонеділі — гаряча ванна з сіллю. Слухаю музику 80-х або просто лежу в тиші. А ще — прикраси. Почала носити знову. Це така дрібниця, але коли одягаю сережки, згадую, що я не лише заробітчанка. Ще я — жінка.

За спостереженнями Оксани, польки активно інвестують у якісний догляд за шкірою: використовують креми, сироватки, тоніки, пілінги, маски — часто місцевих брендів. Їхня косметика здебільшого натуральна, без різких ароматів і агресивних компонентів. Цей підхід вплинув і на вибір Оксани: тепер замість кількох дешевих засобів вона купує один, але дійсно якісний.

— Намагаюсь брати приклад з місцевих жінок, — вони здаються мені такими доглянутими. Я навіть трохи комплексую... 

Розумію, що я ще не така, як колись була. Але вже й не та, що була у 2022. І це тішить

«Роблю для себе зараз більше, ніж колись в Україні»

До війни 42-річна Вікторія Божедай була держслужбовицею в Харкові. Після повномасштабного вторгнення разом із синами виїхала до Варшави. Вікторія завжди була творчою особистістю — шила, писала вірші, малювала. І одне з хобі стало її основною роботою за кордоном. Зараз вона працює кравчинею у невеликій компанії жіночого одягу.

Вікторія вважає догляд за собою необхідністю в умовах сильного стресу

Вікторія розповідає, що завжди дбала про себе, але еміграція й стреси позначилися на її зовнішності:

— У мене через стрес почало сильно випадати волосся, і я шукала, як собі допомогти. Психологічно було важко — треба було хоч кров з носа забезпечити дітей. Але я доволі швидко повернула домашній догляд. І зараз, щиро кажучи, роблю більше для себе, ніж раніше в Україні, бо вважаю це необхідністю за таких умов.

Ритуали догляду стали точкою опори у складному побуті:

— Нічний і денний крем, SPF, сироватка під очі, пілінг, маски — це мій must have. Волосся доглядаю бальзамами, масками, термозахистом. І, звичайно, легкий щоденний макіяж. Манікюр роблю сама — купила лампу, інструменти, лаки. Це виходить і зручно, і економно.

Особливу увагу Вікторія приділяє фігурі: 

— Відчула, що через стреси почала набирати вагу, і мене це дуже засмутило. Тоді я пройшла кілька марафонів зі схуднення з українськими тренерами, стала займатись йогою, ходити в басейн, більше гуляти.

Повернулась у форму — і це додало мені сили

Для підтримки себе Віка обирає україномовне середовище: 

— Йога — з українською інструкторкою, косметолог, перукар, епіляція — теж наші дівчата. Відчуваю, що вони краще знають, що мені треба.

Щодо того, чи помічає вона різницю у ставленні до догляду за собою між місцевими жінками й українками, Вікторія каже:

— Кравчині, з якими я працюю, доглядають за собою значно менше. Максимум — раз на кілька місяців до перукаря. Манікюр — далеко не завжди. Натомість помітила, що у Польщі розвинена культура регулярного профілактичного догляду (зокрема догляд за обличчям, зубами, тілом) навіть у молодому віці. Наприклад, SPF використовують щодня, а не лише на відпочинку.

Сама Вікторія переконана: виглядати красиво — це не про статус, а про внутрішній дозвіл, ресурс і потребу: 

— Я от люблю сукні, люблю гарно виглядати щодня. Мені для цього не потрібен привід.

Сьогодні вона активно підтримує свій психічний стан:

— Ходжу на поетичні вечори, арттерапію, до психолога. Це теж про догляд. І це про мій вибір жити.

«Догляд — це тепер моя професія»

33-річна Тетяна Басова кілька років працювала в Харкові колористом, хоча має технічну освіту. Після початку війни вона волонтерила, до Варшави приїхала буквально на 4 дні, але несподівано для самої себе дуже швидко знайшла роботу. 

— Я просто так написала до одного престижного салону, мовляв, хочу бути помічницею перукаря. Була впевнена, що не пройду. Але мене взяли відразу — чи то пожаліли, чи повірили в мене. Так все і почалося.

Тетяна в еміграції переворила ритуали краси на свою професію

Спершу працювала в салоні, орієнтованому на польських клієнтів, зараз — в українському салоні, де більшість клієнток — українки, до того ж працює вже на себе. Каже, суттєвої різниці у підході до роботи не бачить, хіба що поляки не так часто й активно, як українці, ведуть Instagram, натомість використовуючи сервіси типу Booksy.

Щодо власної історії, Тетяна зізнається, що у перші місяці війни їй також було складно дозволити собі навіть найпростіше:

— Я економила на всьому. Купити крем здавалося розкішшю. Дуже довго не фарбувалася, не стриглася, не робила манікюр.

Але з часом зрозуміла, що життя одне. І коли я щось для себе роблю, то не просто витрачаю гроші, але також підтримую інших: даю їм можливість заробити, сплачувати податки, донатити

Тепер у Тетяни ціла колекція баночок, про існування яких вона раніше навіть не здогадувалась. Найбільший кайф і впевненість Тетяні приносять косметологічні процедури. До косметолога вона спеціально їздить в Україну:

— Так, це недешево. Але відчуття після процедур — неймовірне. Хтось витрачає зароблене на одяг чи делікатеси, а я — на процедури косметології і SPA. У дитинстві ми милися одним милом, ніхто не привчав мене до догляду. Зараз я свідомо дозволяю собі більше. А ще — нарощене волосся. Іноді сама дивуюсь, як 20 грамів волосся можуть так змінити людину!

Порівнюючи догляд українських і польських жінок, Тетяна підсумовує: 

— Це стереотип, що українки більш доглянуті. Я бачила багато стильних польок, особливо вражає, як тут виглядають жінки 50+. А от молодь іноді перебільшує — надто довгі вії чи нігті. 

Польки здебільшого більш ощадливі, деякі хочуть знижку, швидко й недорого. Існує думка, що польки рідше вдаються до ін’єкцій, контурної пластики чи ботоксу — на відміну від України, де ці процедури стали нормою. Але мені здається, що вони скоріше кидаються з крайності в крайність. А ось українки останніми роками дедалі більше цінують натуральність — умовний стиль old money. 

Більшість українок не знає, де буде далі, тому хоче фарбування, яке виглядатиме натурально й не потребуватиме частого оновлення

Часто я відчуваю себе не тільки колористкою, а й психологинею. Особливо в перші місяці війни дівчата приходили поговорити, поділитися тим, як важко. Зараз крісло в салоні — це місце, де можна розслабитися.

Взагалі війна й еміграція дуже на нас впливають. Наші дівчата попри все намагаються доглядати за собою, хоча багато хто вже відмовився від манікюру чи складного фарбування — обирають простіші рішення. Але навіть так, за моїми спостереженнями, українки завжди виглядають охайно. Навіть за кордоном під час війни ми тримаємо планку.

«Турбота про себе — не егоїзм, а вибір на користь життя»

— Догляд за собою — це базовий психічний механізм, що допомагає зберігати стабільність, внутрішню присутність і зв’язок із собою. Ось чому коли ми хронічно ігноруємо власні потреби, емоції й межі, поступово згасає енергія, сенс, здатність відчувати. Ми ніби психологічно «втрачаємо себе», — впевнена Оксана Вознюк, психологиня, психотерапевтка Національної асоціації гештальт-терапевтів України.

— А почуття провини за турботу про себе — часте явище, особливо у тих, кого з дитинства вчили бути «зручними», «сильними» або взагалі «невидимими». Разом з тим це не ваша справжня суть — це лише набутий досвід. Тож ситуацію можна змінити. 

Психологиня радить:

• усвідомити, звідки походить провина і чий «голос» звучить у вашій голові;
• дозволяти собі бажання, відпочинок, особисті межі;
• нагадувати собі: я піклуюся про себе не замість інших, а заради життя, присутності, тепла. І для себе, і для тих, кого люблю.

Турбота про себе — це не втеча, а шлях до глибшого зв’язку зі світом. І що більше ви є для себе — тим більше справжнього ви можете дати іншим. Не з обов’язку, а з любові

Я щиро захоплююсь нашими жінками. Тим, як вони тримаються, як вміють створювати красу власноруч, якими чарівними залишаються попри обставини. І знаєте що, після спілкування з ними я таки наважилась купити собі нові парфуми…

20
хв

«Не виживати, а жити»: як українки в еміграції відновлюють зв'язок із собою через ритуали догляду

Діана Балинська
зниклі безвісти військовополонені гідна gidna ірина козарєва

Війна розвинула в нас навички, які ми б ніколи не хотіли мати. Наприклад, блокувати емоції та жити з горем. Цей шлях щодня проходять тисячі жінок, які чекають своїх близьких з полону. Невизначена втрата — турбулентне відчуття, коли живеш з безкінечним потоком відчаю й питань: що зараз відбувається з рідною людиною, де вона взагалі, як переживе ніч, поки ти засинаєш у своєму ліжку, чи побачитеся ви знову, та як допомогти їй і… собі?

Про невідомість складно говорити

Жінка, яка переживає невизначену втрату, прокидається дуже рано, до дзвінка будильника, й відразу перевіряє соціальні мережі й групи зниклих безвісти. З моменту, коли вона почула страшні слова: «Ваш син зник безвісти», «Ваш чоловік потрапив у полон», — вона шукає будь-яку інформацію, готова зробити будь-що, аби дізнатися бодай щось про рідну людину.

«Невизначена втрата не має меж, — розповідає Анна Грубая, кураторка проєкту GIDNA, що надає психологічну допомогу жінкам, які переживають втрату. — Це невідомість, і тому складно про це говорити. Інколи зрозуміліше говорити про фактичну втрату. Боляче, але зрозуміліше. Саме невизначеність є тією травмою, яка руйнує людину зсередини щодня — роками.

Жінка відчуває втому, яка накриває дедалі сильніше. Вона злиться, що її надія гасне, злиться на весь світ. Вона відмовляє собі в усьому, забороняє собі радіти звичним речам, блокує всі емоції і живе лише краплею надії, що рідна людина повернеться».

Три місяці тому до програми проєкту GIDNA (напрям «Невизначена втрата») долучилася Ірина Козарєва, яка вже три роки чекає на сина з російської неволі. Для жінки це три роки без сну, і два — без жодної звістки від Ярослава, оборонця Маріуполя, який потрапив у полон у травні 2022 року. Саме тоді вони спілкувалися востаннє. 

Ірина Козарєва в Києві

«Синку, у тебе є план Б?»

Ірина — мати шести прийомних синів. І кожен — як окремий всесвіт, зі своїм характером і палким бажанням боротися за своє. Ірина з усмішкою згадує, як всі шестеро прагнули піти з нею на Майдан під час Революції гідності: 

— Вони шарфами обмотали обличчя, одягли каски, наколінники, налокітники, взяли біти й кажуть: «Підемо з тобою. Якщо ми не йдемо — то й ти не йдеш».

А потім почалася війна. Ярослав, оборонець Маріуполя, тоді був футбольним фанатом, вболівав за ФК «Динамо». Мати згадує, що вони разом з товаришами завжди мали активну громадянську позицію, брали участь в акціях, разом доєдналися до «Азову».

Ярослав до останнього не хотів зізнаватися матері, що став на захист країни. Але поділився таємницею зі старшим братом, а той не витримав і розповів усе мамі. Плакати вже не було сенсу, згадує Ірина: «Я просто запитала його: “Чим я можу тобі там допомогти?”».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ярослав був першим, хто зателефонував. — Вже ввечері я писала йому: «Синку, ви будете в повному оточенні, у вас є план Б?». А він казав: «У нас є всі плани, ми озброєні й знаємо, що робимо». Далі — лише листування. 

В якийсь момент Ярослав зник, перестав відповідати. Ірина почала рахувати дні…

Новини про сина до Ірини прийшли раптово — від його дівчини, з якою жінка ще не була знайома. На той момент це було вже 20 днів страшної тиші. Як з’ясувалося, Ярослав був поранений. Під час боїв за Маріуполь отримав складну контузію, втратив слух, зір і координацію рухів. Пізніше на шпиталь, в якому лікувався Ярослав, російська армія скинула бомбу. Хлопця доправили на «Азовсталь». На 21-й день він написав матері, що живий і просто не було зв’язку.

— Я кажу: «Знаю, як у тебе все добре, мені вже розповіли». Він так і не оклигав, на кожен приліт у нього була блювота. Щоб воювати, треба ж бігати, лазити, ховатися, повзти. Він усього цього вже не міг.

— Я писала синові, що їх тут називають спартанцями. А він голосове мені записав уночі: «Якщо мені не зраджує память, всі вони загинули. А я не хотів би тут сконати, в мене ще навіть сина немає»

Все в нього з гумором, все легко. Він намагався мене не травмувати й максимально все приховував, — розповідає Ірина.

Востаннє Ірина говорила з сином 18 травня 2022 року, коли той вимушено здався у полон. Перед виходом захисники отримали наказ знищити телефони й зброю, тож зв’язок із сином зник. 

Ірина згадує, як уважно стежила за новинами, як просила сина під час тієї останньої розмови говорити все, що накаже ворог, аби лише його не катували, як розглядала в групах кожну фотографію й кожне відео, шукаючи Ярослава.

Ірина із сином до повномасштабної війни

«Я вила, кричала й торгувалася з Богом»

Разом з іншими полоненими з «Азовсталі» Ярослава доправили в Оленівську колонію. Зв’язок був заборонений, але комусь з бранців пощастило дістати sim-карту, і Ярослав зателефонував своїй коханій Валерії. Розмова тривала 1 хвилину. А далі була страшна звістка — росіяни влаштували теракт на території колонії. Загинуло щонайменше 53 українських захисники, понад 130 було поранено. У бараці, який підірвали, було 193 людини, зокрема Ярослав.

— Я чекала дзвінка, і тут дізнаюся про теракт. Валерія (дівчина Ярослава — Авт.) мені повідомила й відразу розридалась: «Я знаю, він там». Ми з нею плакали разом. За всіх наших людей. А на наступний день вже були списки. Мені надіслали частину списку, і Ярик у ньому був. Я знала, що він не може загинути, бо я молилася день і ніч. Я без перестанку вила, кричала й торгувалася з Богом. Просила: «Боже, забери мене, тільки нехай він живе!».

Коли Ірина отримала повний список і побачила заголовок, виявилося, що це був список поранених, а не загиблих. За кілька днів Ірині подзвонила санітарка зі шпиталю й повідомила, що Ярослав живий, у нього все добре, тільки одна рука не працює. Ярославу вдалося зв’язатися з близькими зі шпиталю лише раз, Ірина пригадує, що голос сина був такий, наче він дуже тяжко поранений. Тоді він просто сказав, що живий, спитав, як усі. І це була їхня остання розмова.

Після полону жінка побачила сина на одному з пропагандистських телеграм-каналів у репортажі про те, як окупанти «піклуються в ДНР про нацистів».

— Він нічого не говорив. Сидів упівоберта. Мені зробили скрін з відео. Я побачила, що Ярослав дуже схуд, кілограмів на 20. Раніше був такий міцний, накачаний, займався спортом. Він готувався, щоб бути сильним, бути вправним у військовій справі. Він так цим пишався. Отак побачила його профіль — і все... З тих пір два роки — повна тиша.

Ірина зізнається, що чекала будь-якої звістки від сина, вважала, що якщо його побачить — їй стане легше. Проте насправді біль лише посилився: «Я ридала й ридала, ридала й ридала… Тільки очі закриваю — бачу вибух, пожежу, як вони в цій пожежі, як люди горять, я навіть відчувала запах плоті й крові. Ніби сама там була.

Зрештою Ірина звернулася за допомогою. Психіатр встановив діагноз — ПТСР. Ірині призначили ліки, щоб вона знову могла спати. Проте найбільше допомагали не вони, а людська підтримка й спілкування: 

— Мій колега якось подивися на фото сина й сказав: «А чому ти взагалі плачеш? Рука є? Є! То подякуй Богу. Кістки є, мясо наросте». І ви знаєте, мені отак раз — і стало легше. Інколи таке просте слово знімає пелену з очей.

Ірина не мала жодних новин про сина аж до обміну, який відбувся на Великдень, 19 квітня. Один зі звільнених військовополонених розповів, що чув про Ярослава. Навіть не бачив — лише чув.

— Дівчина Ярослава, Валерія, знайшла цього чоловіка в соцмережах. Він сказав, де знаходиться Ярослав, а також те, що він здоровий. Він його не бачив, але чув постійно, бо був у сусідній камері. Сказав, що він тримається і моральний стан хороший. Але не знаю, наскільки цьому можна вірити, адже вони всі хочуть нас заспокоїти. 

Родичі захисників з «Азовсталі» вимагають звільнити й повернути їхніх рідних з російського полону, 2024. Фото: Oleksii Chumachenko/REPORTER

«Відчувала себе надщербленим глечиком, з якого все виливається»

Два роки Ірина жила у невідомості, як тисячі сімей по всій Україні. Проте людський ресурс не безкінечний. Жінка стала відчувати, що ліки вже не допомагають, сон знову зник. Зізналася, що якби не собака, вона б і не вставала з ліжка.

— Все втратило сенс. І раптом я побачила в телеграмі, в якомусь з чатів оголошення про проєкт GIDNA. Мене ніби щось торкнуло. Але подумала, що є люди, яким важче, ніж мені, і вирішила нікого не турбувати. Проте за декілька днів повернулася, знайшла те оголошення і заповнила анкету. Мені відразу зателефонували й дуже тепло зі мною поговорили.

Ірина ділиться, що біль і горе відчуваються ще дужче, коли не маєш з ким їх розділити:

— Всі втомилися. Навіть мої старші діти й подруги вже не можуть говорити про це зі мною. Вони не можуть — і я мовчу. Але це важко, бо біль нікуди не зникає.

Щире спілкування й підтримка — неймовірна допомога для людини, яка переживає горювання, впевнена Анна Грубая, психологиня та кураторка проєкту GIDNA: 

— Фрази на кшталт: «Тримайся», «Все буде добре», «Може, вже час відпустити» викликають гнів і злість, адже ніхто не знає, як буде і як важко триматися. Натомість краще запитати: «Як я можу тобі допомогти?»

Людина сама відповість, бо для когось — це просто посидіти помовчати, для когось — подивитися фото й поринути у спогади, ще для когось — поговорити про те, як важко. 

Ірині вдалося зустріти своїх людей у проєкті GIDNA: 

— Знайшлися люди, які хочуть говорити. Так, це їхня робота. Але ці люди небайдужі. Я вже третій місяць в терапії і відчуваю суттєві зміни.

Сьогодні жінок і матерів, які чекають на своїх близьких з полону, Ірина має щиру пораду: 

— Впевнена, що якби я розповіла Ярику, як сама себе карала і яке жахливе почуття провини в мене було щодо того, що я отак просто його відпустила, — йому б це дуже боліло. Він би хотів, щоб я жила, жила на повну. І Роберт (молодший брат Ярослава, який доєднався до ЗСУ) теж постійно каже, що треба жити. 

Радіти кожному листочку, кожній квіточці, вітру, дощу. Вони там цього всього позбавлені. А вони ж пішли туди, щоб ми жили

Ірина ділиться, що вже після другої зустрічі з психологом відчула, що в ній все ще є сила: 

— Коли я прийшла в терапію, то відчувала себе якимось надщербленим глечиком. У тріщинах, з дірками. З якого все виливається, скільки туди не налий, і я вже нічого в собі не утримувала. Ми стали працювали над цим. Аж поки я не відчула, що ще можу послужити. Важливо навчитися не заштовхувати біль глибоко всередину, де йому не місце, а шукати професійної допомоги.

Анна Грубая: «Невизначена втрата не має меж»

Робота з терапевтом — це поступовий шлях для відновлення відчуття безпеки та стабільності, навіть коли переживаєш горе. Часто без неї неможливо повернутися до повноцінного життя.

— Спочатку виникає спротив — жінка не хоче продовжувати терапію, і це нормальна реакція, — пояснює Анна Грубая. — Адже терапія — це зустріч зі своїми емоціями і почуттями, це спогади. І якщо після фази спротиву жінка все ж знаходить сили продовжити — це гарний знак. Згодом вона починає довіряти психотерапевту, формується хороший контакт — і це другий гарний знак. З'являється турбота й піклування про себе у стані невизначеності — третій гарний і вагомий крок, який допомагає формувати нові копінг-стратегії, як жити у невизначеності й не руйнувати себе.

Ірина досі в терапії, мріє про повернення сина. Переймається, щоб від радості зустрічі не втратити свідомість: «Я знаю, що не можна на них нападати з обіймами. Що краще першою не торкатися. Багато знаю, багато читала щодо їхньої травми. Але я хочу бути біля нього. Неважливо, які в нього діагнози».

Жінка планує на першій зустрічі подарувати Ярославові Lego, яке колись в дитинстві подарувала, а потім забрала на емоціях, бо діти бешкетували й не слухалися:

— На той час я не усвідомлювала, що для дітей це найцінніша валюта. А потім, коли син був там, на «Азовсталі», я попросила в нього за це вибачення. А він сказав: «Ти що. Ти найкраща мама, яка тільки могла б у мене бути!»…

<frame>Проєкт GIDNA фонду Future for Ukraine допомогає жінкам, які постраждали від наслідків жорстокої війни Росії проти України, повернути емоційну рівновагу. У травні виповнюється рік, відколи у межах проєкту працює спеціальна програма роботи з невизначеною втратою. Психологи проєкту надають безкоштовну підтримку жінкам, чиї рідні зникли безвісти на війні або перебувають у полоні. Кожна учасниця програми отримує 16 консультацій з психологом, а також щомісячну підтримку після курсу. За рік роботи команда Невизначеної втрати отримала 41 звернення, 35 жінок вже завершили терапію і навчилися екологічно проживати свій біль. А ще — знову почали жити з надією в серці.<frame>

20
хв

«Три роки без сну, два — без жодної звістки». Як триматися, коли чекаєш рідну людину з полону?

Ярина Матвіїв

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Кримський прецедент: як легалізація окупації може вплинути на міжнародне право та безпеку

Ексклюзив
20
хв

«Я буду говорити про неї "Ліза"». Революційне обґрунтування вироку в справі смерті Єлизавети

Ексклюзив
20
хв

Олександра Матвійчук: «Ми повинні повернути імена жертвам російської агресії»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress