Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Війна знаходиться від Польщі на відстані однієї велоподорожі», — польський волонтер Кацпер Шєніцький
Кацпер проїхав від Варшави до Києва, аби зібрати кошти на реабілітацію захисників України, які повернулися з російського полону. Це не лише жест солідарності, а й особиста історія — його друг пережив рік неволі. Кацпер, який є співзасновником колективу Stus, подолав 850 км за 6 днів, ще стільки ж чекають на нього дорогою назад. Зараз він у Києві й звідти розповідає Sestry українською (!) про свої дорожні пригоди
Кацпер Шєніцький у Києві на Майдані Незалежності, жовтень 2024. Фото з приватного архіву
No items found.
«Мій друг був у полоні. Його звільнили минулоріч»
— Час від часу я їжджу до України, але зазвичай потягом, автобусом чи автівкою, — розповідає Кацпер Шєніцький. — Цього разу захотілося зробити дорогою щось корисне. Мене надихнула історія естонського депутата Крісто Енн Ваґа, який подолав 1700 кілометрів на велосипеді з Таллінна до Києва, щоб допомогти ЗСУ. Він сказав: «Війна знаходиться від Естонії за одну велоподорож». Ця фраза сильно вплинула на мене. І я вирішив теж поїхати — тільки від Варшави.
Фізично я не готувався, адже у мене є досвід їзди на велосипеді на великі дистанції. У 2013 році ми з батьком їздили 800 км узбережжям Балтійського моря у Польщі. Для мене не проблема проїхати понад 100 км за день.
Хочу привернути увагу до теми українських військових, які знаходяться в полоні. Знаю, що в Україні ця тема — чутлива та важлива. Але поза Україною, на жаль, вона нешироко висвітлюється. Разом з тим для мене тема полонених має особисте значення. Мій друг був у полоні. Його звільнили минулоріч. Те, що він мені розповідав, жахливо: голод, катування, знущання... Я бачив світлини його поранень — ніхто не має такого переживати. Зараз він проходить реабілітацію, потроху повертається до соціального життя, працює в Силах оборони. Саме тому ми з командою Stus Collective вирішили організувати кампанію з метою збору коштів для реабілітації людей, які повернулися з неволі. І моя велоподорож — спосіб привернути увагу до цього збору. Ще до мого виїзду ми організували у Варшаві вечірку для підтримки збору, а потім робили також велозаїзд Варшавою.
Ми з друзями ще на початку повномасштабного вторгнення вирішили, що будемо допомагати українцям. Телефонували на різні склади, шукали допомогу біженцям і військовим. Я написав листа голові Обласної військової організації. Після чого вже 26 лютого 2022 року ми відправили наш перший вантаж.
А потім я познайомився з відомим волонтером Олексієм Руденко. І разом з ним ми організовували відправлення для українських військових різних вантажів за маршрутом Вільнюс-Варшава-Львів. За перші пів року великої війни, коли я займався виключно волонтерством, ми передали в Україну щонайменше 20 одиниць транспорту різного типу і з різним обладнанням.
Одночасно з цим ми почали влаштовувати різні культурні заходи, спрямовані на інтеграцію українських біженців у Польщі. Робили благодійні виставки, рейви, перформанси, акції протесту біля російського посольства тощо.
Тобто працювали у двох напрямах: відправка вантажів для військових і організація різноманітних подій для українців. Усі мої думки були довкола цих справ. Зрештою заснували організацію, яка називається Stus Collective — тобто «Колектив СТУСа».
«Через кордон мене перевезли дві українки, вражені моєю історією»
— Я їхав, зупиняючись тільки для відпочинку. І зустрічав дорогою добрих людей.
Наприклад, першої ночі зупинився у кемпінгу, де заздалегідь забронював собі місце. Дорогою зателефонував і кажу, що буду за 3-4 години, бо їду велосипедом. Мене чекали. Зустріли. Стали розпитувати, хто я, звідки і куди їду. І коли я розповів, мене запросили за стіл, пригостили теплою їжею. Дуже підтримали мене та мою ініціативу. Задонатили на наш збір. Навіть більше — не взяли з мене оплату за ночівлю. Я переночував безкоштовно і навіть не у наметі, а в кращих умовах.
Ще один випадок стався вже на кордоні. Я поїхав до пункту пропуску, де можна перетнути кордон тільки автівкою. Взагалі єдиний пункт, який можна пройти з велосипедом, це Медика-Шегині, але він мені не по дорозі. І мені пощастило: мене взяли до себе в машину дві дівчини з Луцька. Вони їхали з Варшавського форуму. І коли вони почули, що я роблю і чому, були вражені. Ми обмінялися контактами. У Луцьку вони знайшли мені місце для ночівлі, оплатили його, а наступного дня перед моїм виїздом одна з цих дівчат привезла мені в дорогу їжі. Гречку, солодощі. Це було дуже приємно.
В Україні до цього я був разів 30. Після повномасштабного вторгнення також. Україна сильно змінилася. Відчувається, що країна у війні: всюди металеві «їжаки», оборонні споруди на під'їздах до міст, блокпости, багато людей у військовій формі на вулиці. І люди — вони теж змінилися. З одного боку, пристосовуються до війни. З іншого, сильно втомилися. Але все одно допомагають одне одному.
А як тепло мене зустріли в Києві! Я не очікував. Мої друзі, ЗМІ, військові, які повернулися з полону, представники київських велосипедних спільнот. Було дуже зворушливо. Я не думав, що мій вчинок може на когось так вплинути. Здавалося, я нічого особливого не роблю. Але все одно дуже приємно. А найбільша приємність — результат.
За час моєї велоподорожі нам вдалося зібрати близько 10 тисяч злотих. Це понад 100 тисяч гривень. Збір ще не закрили, він продовжується
— Ця подорож допомогла мені усвідомити, що всі ми можемо більше, ніж думаємо. Кожен з нас. Увесь наш колектив зробив велику роботу (адже те, що нам вдалося зібрати таку суму — не тільки моя заслуга). Щасливий, що мені вдалося зробити щось корисне для України й нагадати іншим, що ми маємо продовжувати її підтримувати.
Хочу тепер повторити свою подорож, але вже звільненими українськими містами: Донецьком, Бердянськом, Луганськом, Мелітополем і аж до Криму. Така в мене тепер мрія.
Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Уродженка Маріуполя Лариса Кучеренко два роки як звільнилася з полону і проживає з матір’ю у відносній безпеці. Утім, щоразу, коли відбувається обмін полоненими, вона із надією проглядає списки імен. Адже у полоні окупантів досі знаходяться двоє її найрідніших людей — син і чоловік.
У полоні «ДНР»
— Полон мене дуже змінив. Я вийшла зовсім іншою, у мене не стало жалю. Ось людина мені бідкається, і я наче не можу сказати, що мені однаково. Але раніше я б підбадьорювала: «Та все буде добре, заспокойся, давай я тобі допоможу!». А зараз я суворіша, мабуть, стала, — розповідає Лариса Кучеренко із Маріуполя.
Вона була серед тих жінок, котрі потрапили у полон так званої ДН» і більш як півроку відбувала покарання лише за те, що вона — українка і військовослужбовиця військової частини 3057. У 12-ій бригаді Національної гвардії України також служив її син, працював водієм бронетранспортера, а чоловік був слюсарем.
— Раніше мені було важко про це говорити, а зараз уже можу, — каже колишня бранка.
Вона пригадує, що представники збройного бандитського угруповання «ДНР» затримали їх із чоловіком начебто з приводу обов'язкової примусової евакуації. По тому, як напередодні сусіди випитували, чи не страшно їй — військовій, син якої служить, а на той момент перебував на «Азовсталі», — жінка підозрює, що ті таки доклалися до арешту.
Утім, у захопленому росіянами Маріуполі затримання Лариси Кучеренко було справою часу.
Її полон розпочався 2 квітня 2022 року. Їх із чоловіком повезли у Старобешеве. І уже тут сказали, що вони під арештом: жінка як військовослужбовиця, чоловік - за приналежність до полку «Азов». Приводом для такого звинувачення послужили татуювання чоловіка: герб України, прапор, калина.
— Я потрапила у камеру, де були самі дівчата, теж військові. Перше відчуття — просто ступор. Вони мене питають, чи все добре, тебе не били?
А я сиділа, цілий вечір дивилася в одну точку і не могла зрозуміти, що узагалі зі мною відбувається?
«Здійснила терористичний акт»
Зовсім скоро полонена зрозуміє, що для того, аби знищувати бранців морально, бити їх не обов’язково:
— Коли почалися допити, я добре зрозуміла, що перебуваю у полоні, а вже що зі мною буде — знає тільки Бог. Мене бити — не били, але погрожували, принижували, морили голодом.
5 квітня 2022 року Ларису Кучеренко з іншими бранками повезли в Оленівку. У двомісній камері їх було десятеро жінок — з «Азову», інших бригад. Згодом перевели в іншу камеру — у приміщення, розраховане на вісім осіб, їх напакували двадцять:
— Найстрашніше, що ти опиняєшся там, де з тебе знущаються. Ми були місяць в Оленівці — води майже не було. Нам приносили пити, трошки залишалося, щоб вмитися. Хлопці-полонені носили нам технічну воду, але її було замало. А туалет був у камері.
Ми сиділи, як сидять зеки. І то у зеків умови кращі
Лариса мала б поставити свій підпис під зізнанням про свою участь у терористичній організації за назвою «військова частина 3057» і здійсненні терористичного акту по відношенню до Маріуполя і його мешканців:
— Я запитала — що це за маячня? Я народилася в Маріуполі, все своє життя прожила в місті. Тут народилися мої батьки, син, як я могла здійснити злочин? Я не буду це підписувати, це неправда. А той хлопець, що приніс мені ці папери, каже — не будеш, то й не треба, їм твій підпис абсолютно не потрібний.
Із винесенням підозри умови утримання жінок зробили узагалі нестерпними: образи стали частішими, українських військових називали «фашистками». Вони були змушені спати на матрацах на брудній долівці. А з травня їх по черзі почали вивозити до Донецького СІЗО. Жінка перебувала там більш як півроку — аж до свого звільнення.
Сидіти — заборонено
Справжнє пекло для ув’язнених російські злочинці та їхні посібники організували на території Донецького СІЗО. Тут Ларису Кучеренко з іншими жінками півроку тримали у напівпідвальному приміщенні — із пліснявою на стінах, без жодний прогулянок і світла — була лише одна тьмяна лампочка під стелею:
— Все було брудне, ми спали на матрацах без постільної білизни — казали, нам її не можна.
У мене зубна щітка з’явилася майже перед самим обміном. Нам нічого не можна було
У камері було заборонено сидіти. Полонені були змушені стояти з 6-ої години ранку і до 21-ої вечора. Ці тортури не минули безслідно — нині жінка має статус особи з інвалідністю внаслідок війни, у неї проблеми з ногами, колінами, стопами. У полоні вона схудла на 40 кілограмів й тепер має чимало захворювань. Окрім всього, ще й уразилась коростою:
— Були насмішки, знущання. Коли нас забирали на допит, могли спеціально штовхнути. Ось у мене на нозі шрам залишився, мене вели і я вдарилася в тачку, котрою розвозить їжу. Ця рана у мене півтора місяці не заживала.
В ув’язненні суворо забороняли спілкування українською мовою. Кожен ранок полонених примушували співати російський гімн і викрикувати гасла, які б прославляли РФ.
Найгірше до ув’язнених ставилися наглядачі-жінки, за будь-яку «провину» погрожували розстрілом. У Донецькому СІЗО поряд була чоловіча камера, в якій в’язні кричали від болю й помирали від тортур. Тож полонянки серйозно сприймали усі погрози:
— Вони казали, якщо ми вас не розстріляємо, то вас розстріляють ваші, коли ви будете виходити з автобуса. Вигадували всякі дурнуваті кричалки з матюками. Питали, чого не кричите, ми не чуємо вашу камеру. Вибачте, ми молимося — ми казали.
Полонені рідні
Молитися Ларисі Кучеренко було за кого. У полоні досі перебувають її син і чоловік. Наскільки відомо, син перебуває у колонії в Торезі на Донеччині, а чоловік — у Кіровському під Єнакієво.
Кожну можливість у полоні жінка використовувала, аби дізнатися про долю рідних:
— Було кілька людей із нейтральним до нас ставленням. В одного з них я питала про свого чоловіка. Він сказав: «Вибач, нічого про нього дізнатися не можу. Нам узагалі не можна з вами спілкуватися».
Лариса Кучеренко досі не має зв’язку зі своїми рідними. Про їхню долю дізнається з розмов із хлопцями, яких уже обміняли і повернули із полону. Так вона дізналася, що син був двічі контужений, тож частково втратив слух, чоловікові у полоні вибили зуби, обоє дуже схудли, але намагаються триматися позитивно і навіть підтримують інших.
Визволення Лариси два роки тому було несподіваним. Одного разу їх зібрали, вони підписали папери на вибуття і поїхали. Але коли жінок привезли у те ж саме Донецьке СІЗО, вони не на жарт перелякалися:
— Усі документи підписані — за документами нас уже немає в СІЗО, і вони можуть з нами зробити все, що завгодно. Ми цілу ніч не спали, боялися.
Наступного ранку — така ж процедура. Жінок залякували, що із Таганрога їх повезуть у колонію Курська або Воронежа, а там битимуть.
— Наступного дня знову така ж процедура — і вже нас повезли до Таганрога. Ми сиділи до семи ранку в машині, а потім нас по одній почали заводити в літак. В Україні нас зустрічали військові з нашої частини, — пригадує жінка.
Боротися за своїх
Лариса Кучеренко чекає кожного нового обміну полоненими. Через підірване здоров’я вона не може брати участі у мітингах, які привертають увагу до полонених азовців та загалом ув’язнених українських воїнів.
— Раніше я була активна, зараз мені дуже боляче і тяжко. Розумію, що я повинна боротися за своїх, — ділиться жінка.
Її маму вдалося вивезти із Маріуполя тоді, коли вже Лариса Кучеренко повернулася з полону. Найперше вона розірвала мамині фільтраційні документи, щоб навіть не виникала думка повернутися до рідного міста:
— Він вже не буде моїм Маріуполем. У мене там загинуло дуже багато друзів. Кум військовий загинув на «Азовсталі» під бомбами, тіло досі не дістали. Загинув молодший брат чоловіка, багато знайомих дівчат.
Із родичами, які залишилися у Маріуполі, вона не спілкується.
Володимир Нікулін — поліцейський Головного управління Національної поліції в Донецькій області та один з головних героїв оскароносної документальної стрічки «20 днів у Маріуполі». Це та сама людина, завдяки якій команда Мстислава Чернова, Євгена Малолєткі й Василиси Степаненко зуміла виїхати з Маріуполя та вивезти фото- і відеодокази численних злочинів росіян — перетнувши близько 15 блокпостів. В інтерв’ю Sestry Володимир розповів про хитрощі, до яких вдавався під час евакуації; про співпрацю з відомими журналістами та про те, як завдяки печиву зрозумів, що все в житті повертається: і добро, і зло.
«Для мене стало ударом, як багато тих, кого я знав, стали зрадниками»
— У Маріуполі я опинився після того, як Донецьк — мій дім — був захоплений, — розповідає Володимир Нікулін. — Вже понад 30 років я працюю у правоохоронних органах. І працював у Донецькій обласній поліції у 2014, коли відбулися епохальні події. Ми захищали Обласну держадміністрацію, коли були спроби її захопити. Я залишався у Донецьку навіть тоді, коли він був майже захоплений. Але влітку 2014 року ми з родиною покинули дім. На той час це був єдиний варіант продовжувати службу, яка є для мене дуже важливою.
Особливо важко мені було прийняти факт, що не всі українські міліціонери тоді виїхали з окупованого Донецька — не всі залишилися вірними присязі. Адже багатьох я знав особисто, ми разом служили. І ось вони свідомо зробили вибір стати зрадниками.
Ті, хто залишились у Донецьку, перейшли на бік ворога. А ті, хто не зрадив, опинилися зрештою в Маріуполі.
Говорити про свій дім у Донецьку важко. Сподіваюся, він цілий. Взагалі я вже залишив три своїх домівки: у Донецьку, в Маріуполі та в Мирнограді. Коли ми їхали з Донецька, нічого не взяв із речей. Пам'ятаю літнє взуття в сіточку, формену сорочку з короткими рукавами. Навіть штанів не взяв — шукав вже форму на місці,. Але були вірні товариші по службі й відчуття свободи. Якого в Донецьку вже не було.
У Маріуполі ми працювали у скороченому складі. Зі 120 працівників обласної міліції УДСО залишилося 12. Коли було створено поліцію, я як міліціонер пройшов всі етапи люстрації, переатестації. Часто їздив до Авдіївки. Мене дивувало, як люди там живуть — під обстрілами. Але жили, бо залишались держава і свобода. Діти гуляли на майданчиках, працювали магазини.
Мій товариш по службі після отримання поранення на фронті навіть купив в Авдіївці квартиру. Отак люди любили свою землю й вірили в перемогу
— Чи готувалися ви до повномасштабної війни?
— В 2021, коли ми вже мали інформацію на рівні закордонної розвідки про те, що Росія готується, ми теж почали підготовку. І це нам дуже допомогло. Колись, у 2014 році, ми багато втратили, бо не були готові й не змогли зорієнтуватися. У Маріуполі ми вже такого не допустили. Наприклад, жодного документа чи справи росіяни при окупації Маріуполя не отримали. Як і зброї. Ми все вивезли ще до початку повномасштабного вторгнення. Також не було такої кількості зрадників, як тоді в Донецьку. Ми змогли зберегти порядок. Наскільки це можливо за таких умов.
Для нас, донецьких поліцейських, війна почалася не в 2022, а в 2014. І коли 24 лютого о 5 ранку мене розбудив керівник словами «бойова тривога», я одразу все зрозумів. Дуже боляче було усвідомлювати, що під ударом опинилася вся країна.
«Щоранку я благав: тільки щоб не влучило в будинок, де моя сім'я»
— Якими вам запам’ятались перші 20 днів у Маріуполі?
— Ніколи не забуду ті дні. Пізніше до мене прийде осмислення чи переосмислення. А поки я у вирі подій.Чуєте? Ми розмовляємо, а в цей час лунають вибухи. І я думаю про те, що робити і куди їхати після закінчення обстрілів у Краматорську. Думати про інше поки немає часу. Але я пам’ятаю кожен день і кожну людину, яка була поруч.
Початок великої війни мені запам'ятався наповзаючим відчуттям катастрофи. Я відчував її кожною клітиною свого тіла. А потім побачив, як місто починають вбивати. Росіяни лізли на Маріуполь з усіх боків. Ми розуміли, що воно їм дуже потрібне, але чинили опір, щоб не повторити історію Донецька.
Моя дружина з донькою прийняли рішення залишилися в Маріуполі. Дружина сказала: «Не хочу, щоб було, як у Донецьку. Не хочу більше нікуди бігти. Хочу бути у себе вдома».
І щодня рано вранці я йшов на службу, дивився на будинок, де залишалась моя родина, і боявся, що бачу його цілим востаннє
Це було найстрашнішим. Коли відбувались удари та влучання (а вони ставалися постійно), я щоразу думав: «Благаю, тільки не в будинок, де моя сім'я».
У мене як у поліцейського було багато роботи. Спочатку вивіз документацію. Потім збір зброї, підготовка матеріалів для укріплень. А коли почався наступ — допомога людям. Поліція залишалася в місті до останнього. Ми розвозили гуманітарну допомогу, памперси, шукали для людей прихисток. Сконтактовували людей з лікарями. Був момент, коли ми вже були в оточенні в лікарні. А до цього я привозив до цієї лікарні печиво — кругле з фруктовою начинкою. І от коли ми в лікарні вже ховалися в підвалі, лікарі принесли нам це саме печиво. Так воно до мене повернулося.
— Шкодуєте, що залишалися в Маріуполі так довго?
— Насправді шкодую, що поїхав. Бо я дуже не хотів, щоб повторився досвід мого рідного Донецька. В Маріуполі залишалося багато людей. Вони потребували допомоги. Маріуполь оточували, бомбували, атакували. Не давали можливості місцевим вибратися з міста. Кожна людина в Маріуполі тоді знаходилась на межі — між життям і смертю. Бомби з літаків, ракети, артилерія. Будинки вигорали. Росіяни свідомо все руйнували, аби зламати спротив.
Били і по управлінню державної служби надзвичайних ситуацій (ДСНС) — щоб рятувальники не допомагали людям. Люди гинули страшною смертю. Наприклад, ховалися в підвалі будинку, в який прилітали снаряди, і людей засипало. Вони не могли вибратись. А допомогти було нікому — ДСНС вже не працювала. Лікарі під обстрілами витягували людей. Герої. І таких історій — безліч. Постраждалих — десятки, сотні тисяч. Мирні люди, діти... Засипані уламками в підвалах. Пізніше росіяни не ховали загиблих, а просто кудись вивозили.
Ми навіть не уявляємо, з чим стикнемось, коли звільнимо Маріуполь…
«Ми подивились один на одного й зрозуміли — відтепер будемо триматися разом»
— Пам'ятаєте, як познайомилися зі Мстиславом Черновим, Євгеном Малолєткою і Василисою Степаненко?
— Ми зустрілися за жахливих подій — коли росіяни били по пологовому будинку (9 березня 2022 року).
— Я був вражений цією командою. Майже зруйнований Маріуполь, у місті — тільки місцеві. І тут я бачу людей з написами "Press". Вони були у шоломах, бронежилетах. Я спочатку подумав, що це іноземні журналісти. І, щиро кажучи, дуже їм зрадів. Це була така трохи егоїстична радість, але мені не соромно, бо я отримав надію, що те, що відбувається з нашим містом, має шанс стати надбанням людства. Росіяни вміють брехати, і я переживав, що вони знову приховають свої злочини.
Спочатку я познайомився зі Мстиславом. Він сказав, що з Харкова. Я спитав: «Як ви тут? Може, вам потрібна допомога?» Він не відповів. Ми просто подивились один на одного — і я зрозумів, що тепер їм допомагатиму. Бо це потрібно. Не тільки їм, а й мені. Відтоді ми були разом.
Те, як вони працювали, мене вражало. Професійно, чітко, безстрашно. Важливим моментом була передача відзнятих матеріалів. Це було майже неможливо в тих умовах. По-перше, вони вже стали ворогами для росіян. По-друге, місць з доступом до інтернету в місті вже було мало. Спочатку ми їздили в центр, там була базова станція Київстар. У фільмі є кадри, як ми туди приїжджали, сиділи під бетонними сходами, росіяни бомбили, а Мстислав з телефона відправляв відзняті матеріали. Коли перестала працювати і ця точка, ми стали їздити до командного пункту Нацгвардії та Морської піхоти, де була супутникова мережа. Там стратегічний об’єкт — поліцейські у формі з автоматами. Коли ми приїжджали, щоб передати матеріали, всі за моїм проханням відключалися від Wi-Fi. Навіть питань не ставили. Усі тоді розуміли важливість інформації, яка згодом вплинула на багатьох у світі. Зокрема, на передачу нам військової допомоги.
«Не знав, чи доїде кудись моє потрощене авто. Але завів машину — і ми рушили»
— Ми відбивались як могли. Раділи кожному відбитому метру. Коли вдавалося відвоювати бодай один будинок, тішились так, ніби звільнили ціле місто.
З одного боку міста росіяни почали атаку Маріуполя з лікарні. Пам’ятаю, снайпер поранив головну медсестру в шию. З іншого боку міста — танкова атака. В одному з кадрів фільму є картина, як російський танк сховався за церкву. Потім він виїхав і почав розстрілювати будинки, в яких були люди.
Танк, який розстрілює мирне населення, ховаючись за церкву, — це і є Росія
Пам'ятаю очі людей, які переховувались у лікарні разом з нами. Серед них було чимало літніх і жінок, і вони дивилися на нас із благаючим проханням «зробіть щось, щоб нас не вбили». Я казав усім не показуватись у вікнах. Розумів, що якби ми стали чинити опір, нас би всіх розстріляли. З оточення нас вивів спецпідрозділ ЗСУ. Врятував нас.
— Коли і як ви зрозуміли, що час виїжджати з Маріуполя?
— Події розвивалися динамічно. Росіяни не робили гуманітарних коридорів для мешканців Маріуполя. І 14 березня люди почали прориватися самостійно. Команді журналістів — Мстиславу, Євгену й Василісі — спеціалісти з безпеки порадили терміново виїжджати. І вони почали шукати шляхи. Я не збирався їхати з Маріуполя, але ми вже стали однією командою. До того ж перша спроба виїхати у них не вдалася. Я відчував, що маю бути з ними до останнього. Тож сказав, що вивезу їх. І свою родину теж.
Автівка Євгена Малолєтки, на якій вони з командою приїхали до Маріуполя 24 лютого, була знищена. Моя машина була розтрощена «Градом», жодного цілого скла у ній не було. Але вона їхала. Я не знав, куди вона доїде. Але завів двигун — і ми рушили. Зараз частина моєї автівки знаходиться у Німеччині в музеї журналістики.
Ми майже нічого з собою не взяли. Маленька валіза доньки та дружини.
Мої зібрані речі стояли у квартирі ще з 2014 — я і не розбирав їх
«Мої хитрощі працювали тому, що на блокпостах стояли непрофесійні військові»
— Ми їхали, не знаючи шляху. Розумів, що їхати основною дорогою не варто. Я працював у карному розшуку, тож дещо знав. Ми поїхали в бік узбережжя. Але до цього нам треба було оминути чергу машин, в яких виїжджали інші. Довжелезні колони машин стояли на виїзд. Я розумів, що треба прориватися, щоб виїхати до заходу сонця — тільки так був шанс вивезти фотографії та відео. Тож вирішив шокувати і ось що запропонував.
Мстислав і Євген у шоломах і бронежилетах, маркованих Press, бігли перед нашим авто. Люди бачили, що біжать журналісти, були шоковані, не знали, що відбувається, і поступалися дорогою. Потім Євген сидів на капоті машини. Це теж був елемент привертання уваги, і люди нас пропускали. Так ми подолали шлях по місту. Це був величезний ризик. Але план спрацював.
Дорогою ми проїжджали багато блокпостів. Якби бодай одну з наших сумок росіяни перевірили, ми б одразу потрапили в полон. Треба було зробити так, щоб нас не оглядали. Тому я діяв, як детектив. Відволікав. Наприклад, на кожному блокпості діставав пачку цигарок Marlboro. На очах в окупантів починав палити. Це привертало їхню увагу. Потім пригощав їх цими цигарками. Вони відволікалися і пропускали нас. Це лише маленька частина того, як я на них діяв. Але працювало це тому, що на блокпостах стояли непрофесійні військові. Їх було простіше обдурити. Страшно подумати, що могло б статися, якби нас затримали.
Пам'ятаю момент, коли ми їхали ввечері без жодного освітлення через лінію фронту. Вимкнули фари. У будь-який момент колону, в якій ми пересувалися, могли розстріляти. Так ми проїхали Пологи. Згодом доїхали до чергового блокпосту, де нас освітили ліхтарем. І тут я побачив військового в українській формі. Я вийшов з авто, підійшов до нього і… обійняв. А він — мене. Без слів.
Далі нас уже зупиняли поліцейські, перевіряли документи, машину. Я був на такому адреналіні, що нічого не розумів, але стало трохи легше. Те, що нам вдалося виїхати — таки справжнє диво.
— Вам сниться Маріуполь?
— Поки ні. Думаю, мозок так витісняє спогади. Сни — це коли є час на аналіз. А я продовжую нести службу в Донецькій області. Де б я не був, я буду продовжувати це робити. Бо це моя земля...
Агресивна війна президента Росії Володимира Путіна проти України триває вже третій рік, і дедалі частіше виникає питання, а чи можливий тут узагалі якийсь мир або перемога. Багато що, звісно, залежить від визначення цих термінів. Для Путіна відкрито заявленою метою є ліквідація України як незалежної національної держави та її підпорядкування Росії. Але витративши два з половиною роки і провівши масштабну мобілізацію військових і людських ресурсів, Кремль контролює лише близько 18% території України, причому основна частина була захоплена ще 2014 року.
Якщо порівнювати з поставленими Путіним цілями війни, це вторгнення виглядає жалюгідним провалом
Чи може ситуація змінитися? Перемога Росії стане хоча б віддалено можливою, якщо Захід зупинить усі форми підтримки (фінансової та військової) України, а українці втратять волю до опору. Без виконання однієї з цих умов (а, найімовірніше, відразу двох) військові цілі Путіна виглядають недосяжними.
Немає жодних ознак втрати волі українцями. В опитуваннях лише меншість респондентів кажуть, що згодні на певні територіальні поступки в обмін на припинення війни, але такі втрати жодним чином не дадуть змоги стерти Україну з карти світу.
Мільярди доларів, які надходять в Україну з Європи, США та інших країн, вкрай важливі, і є питання, чи збережеться ця підтримка, якщо колишній президент США Дональд Трамп у листопаді повернеться до Білого дому. Утім, варто нагадати, що з Євросоюзу в Україну надходять більші суми, ніж із США, при цьому вони відповідають у середньому лише близько 0,3% ВВП кожної країни ЄС.
Оскільки жодних ознак ослаблення політичної волі в європейців не спостерігається, цю допомогу, можливо, буде навіть збільшено за потреби
Крім того, розширюється виробництво боєприпасів в Європі: очікується, що наступного року обсяги випуску досягнуть двох мільйонів артилерійських снарядів. Тим часом Росії явно важко зі збільшенням виробництва, тому посилюється її залежність від поставок боєприпасів із КНДР.
Це частина ширшої тенденції. Після перших тижнів війни армія Росії вперто не може організувати бодай якусь успішну масштабну наступальну операцію. Вона, звісно, намагається (наприклад, поклавши око на Харків цього літа), але знову і знову зазнає невдачі. Здебільшого російське просування досягається шляхом повного знищення невеликих міст.
Так, в української армії теж є свої проблеми. Їй вдалося відкинути Росію від Херсона і Харкова у 2022 році, але довгоочікуваний контрнаступ влітку 2023-го року повністю провалився. Проте раптовий серпневий наступ на Курську область у Росії продемонстрував новий вражаючий потенціал українських сил, нагадавши світові про їхню тверду рішучість і здатність адаптуватися.
Проте в ситуації, що склалася, українська армія має недостатньо шансів повернути території, окуповані Росією. Вона цілком могла б повторити успіх курської операції на лінії фронту (і це матиме важливі політичні наслідки), але, крім цього, досягти тривалих результатів буде складно
Поки Путін і його ближнє коло вірять, що їм вдасться зламати волю українців та їхніх прихильників на Заході, вони продовжуватимуть цю війну. Але ситуація зміниться, коли до них дійде, що цього ніколи не станеться, і що Росія стала на шлях швидкого занепаду. Хоча нинішнього року цього, напевно, не станеться, у 2025-му такий сценарій не буде нездійсненим. У цей момент, можливо, з'явиться якась тимчасова угода про припинення бойових дій, яка не принесе «перемогу» жодній зі сторін.
Довгостроковий мир — це складніше завдання. Я не думаю, що він буде можливий, поки не буде виконано дві умови. По-перше, Путін має втратити владу. Він залізною хваткою контролює Кремль і російське суспільство, і він занадто одержимий своїми імперськими ідеями, щоб коли-небудь погодитися на справжній мир. По-друге, майбутнє України має бути переконливо захищене членством в Євросоюзі та надійними західними механізмами безпеки.
Тоді — і тільки тоді — стане можливий мир. І такий результат став би перемогою не тільки для України, а й для Росії. Звільнившись від самовбивчих імперських проєктів, РФ нарешті змогла б почати перетворення на нормальну, процвітаючу національну державу XXI століття.
Карл Більдт — колишній прем'єр-міністр і міністр закордонних справ Швеції
Візит Володимира Зеленського у США почався 22 вересня, український президент повіз у Вашингтон так званий План перемоги — стратегію подальших українських дій, щоб обговорити її з чинним президентом США і кандидатами на цю посаду. Аж раптом Зеленський опинився в епіцентрі політичного скандалу — топові республіканці, зокрема спікер Палати представників Майк Джонсон, звинуватили українську владу у втручанні в американські вибори. Що пішло не так під час візиту Зеленського, чому Україна стала центральною мішенню передвиборчої кампанії Трампа, чи мають Україна та Європа план на випадок його президентства і чи підтримають партнери План перемоги Зеленського?
Несподіваний скандал
За дуже короткий час реакція на візит Зеленського у Сполучених Штатах змінилася кардинально. Ще на його початку й адміністрація Байдена, і передвиборчий штаб Камали Гарріс, і передвиборчий штаб Трампа в загальних рисах підтримували той план, який Президент України привіз до Америки, каже директор програми «Північна Америка» «Української призми» Олександр Краєв.
Однак візит Зеленського на завод в Скрантоні (Пенсильванія), який виробляє боєприпаси для України, спровокував демонстративне обурення Трампа і його ближнього кола. Дійшло до того, що спікер Палати представників Майк Джонсон написав листа з вимогою звільнити українського посла Оксану Маркарову, мовляв, разом з Зеленським завод в Скрантоні відвідали представники демократичної партії і жодного республіканця, а це, на думку Джонсона, вже підігрування Байдену та Гарріс і втручання в американські вибори. Очевидно, що це все елементи передвиборчої кампанії, однак це створює проблеми для України, адже ставить під питання голосування за пакет підтримки України у Палаті представників, зауважує Олександр Краєв:
— Не забуваємо, що бюджетний рік закінчується через декілька днів, і на початку жовтня мають початися бюджетні переговори. Вони, зазвичай, швидко не проходять, але, так чи інакше, в нас далі дуже і дуже складний та важливий період, який нам треба пройти, як кажуть англомовні, with flying colors [з блискучим результатом. — Ред.]. А в нас це явно не вийде в найближчій перспективі, тому що Палата представників не готова буде голосувати за будь-який проект, який стосується України. З абсолютно зрозумілих причин: тому що Джонсон після цієї заяви просто не буде ставити український законопроєкт на голосування. Бо, це точно не в його інтересах.
План перемоги
Цей план спрямований на зміцнення України, щоб змусити лідера Кремля Володимира Путіна сісти за стіл переговорів на справедливих умовах, заявив в інтерв’ю ABC News Володимир Зеленський. Водночас, з його слів, не йдеться про переговори з Росією: «Це міст до дипломатичного рішення для припинення війни. Тільки із сильною позицією, яку ми можемо просувати, зможемо підштовхнути Путіна до припинення війни дипломатичним шляхом».
Один з пунктів Плану перемоги — запрошення України до НАТО, заявив керівник Офісу президента Андрій Єрмак під час виступу в Раді з міжнародних відносин у Нью-Йорку. Загалом же в документі 4 ключові пункти: окрім запиту на гарантії безпеки, продовження вторгнення України в російську Курську область для забезпечення територіальних козирів для переговорів; список озброєнь та прохання про міжнародну фінансову допомогу — про це повідомило видання The Times, покликаючись на поінформовані джерела.
Cтарший консультант Американської ради з питань зовнішньої політики (AFPC) Стівен Бланк (Stephen Blank) має сумніви, що Зеленський отримав бажане:
— Я маю на увазі, що США збираються продовжувати допомагати Україні грошима і так далі, але я не думаю, що Україна за підсумками цього візиту отримала дозвіл на використання зброї такий, який хотіла. І безумовно, Київ не отримає гарантій НАТО від Байдена. Все це прикро. Але, і я про неодноразово писав, ця адміністрація занадто боїться Путіна, щоб зробити те, що необхідно для перемоги. Що мало б статися в ідеалі: ви отримаєте зброю, яка вам потрібна, ви отримаєте фінансування, яке потрібно, і ви отримаєте енергоносії, які потрібні Україні, щоб підтримувати внутрішню економіку та військові зусилля і бути спроможними напасти на Росію, бо вона заслуговує нападу. Крім того, я весь цей час стверджував, що Україну потрібно було прийняти до НАТО одразу після вторгнення, і все ще потрібно це зробити.
Такий крок позбавив би нас ядерної загрози з боку Росії. Росія нізащо не нападе на НАТО з ядерною зброєю, хіба що захоче покінчити життя самогубством
Одним з основних принципів підтримки України з боку західних союзників було надання українцям можливості бути господарями власної долі. Цей принцип залишається незмінним, наголошує заступниця керівника Варшавського офісу Європейської ради міжнародних відносин (ECFR) Марта Прохвич Язовська (Marta Prochwicz Jazowska):
— Залишається незрозумілим, чи дозволять західні союзники використовувати далекобійну зброю на території Росії. Дивлячись на останні 2,5 роки з моменту повномасштабного вторгнення в Україну, ми спостерігаємо повільну, але поступову еволюцію в типі озброєння, яке Захід надає Україні. Українці продемонстрували свою рішучість, мужність і швидке оволодіння новими типами озброєнь, тим самим переконавши деяких найбільш скептично налаштованих союзників у своїй спроможності і в тому, що російська ескалаційна риторика є блефом.
Президент США Байден оголосив про новий пакет допомоги Україні, який включає в себе далекобійні боєприпаси JSOW (Joint Standoff Weapons). Це ще одна поступова зміна
Ukraine will win this war.
And the United States will continue to stand beside them every step of the way. pic.twitter.com/Sb3c08eC6s
Дійсно, збільшення військової допомоги разом із домовленістю про використання систем дальнього радіусу дії для нападу на російську територію в поєднанні з сильними гарантіями безпеки може змістити стратегічний баланс на користь України. Вирішальне значення для реалізації цього плану має позиція Сполучених Штатів, які перебувають у своєрідному часовому проміжку, в чому Володимир Зеленський переконався під час свого візиту, каже колумніст тижневика «Політика», голова правління Фонду Стефана Баторія Едвін Бендик (Edwin Bendyk):
— Виборча кампанія означає, що рішення президента Джо Байдена будуть оцінюватися не лише з геостратегічної точки зору, а й у контексті електоральних шансів Камали Гарріс.Тому несхвалення використання американського озброєння для атак вглиб Росії може бути пов'язане як з реальним побоюванням ескалації війни і застосування ядерної зброї Росією, так і з тим, що таке рішення може бути використане в політичній боротьбі. Так само і з можливою політичною ініціативою щодо вступу України до НАТО. Ситуація може змінитися після виборів, коли буде відома особа нового президента, але Джо Байден все ще буде при владі.
Чи вирішить він використати цей час для зміцнення «спадщини Байдена» і виступити зі сміливими ініціативами, наприклад, щодо України і НАТО? Сьогодні неможливо передбачити
Америку не вразив план Зеленського, статтю під таким заголовком опублікувало видання The Wall Street Journal. Джерела видання кажуть, проблема в тому, що документу бракує комплексної стратегії, і він є не більш ніж перефразованим запитом на отримання додаткової зброї та зняття обмежень на застосування ракет великої дальності.
Директора програми «Північна Америка» «Української призми» Олександра Краєва трохи здивувала реакція Білого дому, бо спочатку план Зеленського їм подобався (вони були в курсі цього плану, розуміли, як він розробляється і в яку сторону), а потім несподівано з’явилась заява, що вони не впевнені, чи воно спрацює і його треба доробляти:
— Тобто є певне розходження в думках, і ми не приділили цьому достатньо уваги, коли побачили, що є абсолютно різне трактування цього Плану перемоги зі сторони інсайдерів. Були інсайдери у Bloomberg, були інсайдери у The Times — і там йшлось про абсолютно різні плани перемоги, там навіть різний погляд на НАТО. Одна стаття каже, що там гарантії на рівні 5 статті НАТО, інша каже, що це повноцінний вступ в НАТО, причому в найближчій перспективі.
Це зовсім різні підходи і різне бачення цієї ситуації
Західні партнери України розуміють важливість нинішньої ситуації в Україні, і з часу останнього саміту НАТО було зроблено кілька кроків, спрямованих на зміцнення позицій України, зауважує заступниця керівника Варшавського офісу Європейської ради міжнародних відносин (ECFR) Марта Прохвич Язовська (Marta Prochwicz Jazowska):
— Деякі з цих кроків включають створення у Вісбадені місії НАТО з надання допомоги Україні, що є кроком в обхід дуже поляризованої політичної динаміки в США. Понад 20 країн-членів Альянсу підписали з Україною двосторонні угоди про безпеку. Нещодавно вони підтвердили свою відданість цим домовленостям на зустрічі у Вашингтоні. Іншим прикладом є європейська прихильність до розширення ЄС. Надання Україні статусу кандидата на вступ до ЄС є важливим кроком на шляху наближення країни до єдиного європейського ринку та європейської сім'ї. Польське головування в ЄС планує досягти прогресу в цьому питанні, відкривши перший блок переговорів про вступ.
Фактор Трампа
України вже немає, і в цьому винні Байден, Гарріс і Зеленський, який не хоче домовлятися з Путіним, таке заявив Дональд Трамп під час передвиборчого мітингу в Північній Кароліні:
— Президент України перебуває в нашій країні. Він робить брудні маленькі випади в бік вашого улюбленого президента – мене. І ми продовжуємо надавати мільярди доларів людині, яка відмовляється укладати угоду — Зеленському.
Трамп не уточнив, що таке «брудні маленькі випади». А втім, ймовірно, йдеться про реакцію Зеленського на деталі мирного плану Дональда Трампа для України, які озвучив Джей Ді Венс. У подкасті Shawn Ryan Show він сказав, що це виглядатиме приблизно як нинішня лінія розмежування між РФ та Україною: «Це буде демілітаризована зона, яку сильно укріплять, щоб росіяни не вторглися знову. Росія хоче, щоб ця війна закінчилася. Україна хоче, щоб ця війна закінчилась. Європа, яка недофінансувала цю війну, тоді як американські платники податків були щедрими до українців, теж хоче завершити війну, оскільки вона піднімає ціни на енергоносії».
Зеленський назвав це жахливою ідеєю, якщо меседж полягає в тому, що Україна повинна бути принесена в жертву. Це повертає нас до питання про ціну і про те, хто її заплатить. Ідея про те, що світ повинен закінчити цю війну коштом України, є неприйнятною, підкреслив український лідер.
Це дуже важлива для України дилема, чи варто більше часу зараз приділити Трампу, сконцентруватися на тому, щоб відбудувати з ним певний формат відносин, а чи треба надалі працювати, як працювали, і сподіватися, що в якийсь момент буде знайдено з ним спільну думку і можна буде вийти на певний компроміс, каже директор програми «Північна Америка» «Української призми» Олександр Краєв:
— Я, скоріше, є прихильником другої парадигми, що нам не потрібно окремо для Трампа старатися, нам не потрібно окремо для Трампа намагатися щось зробити, і нам точно не треба вестися на його провокації.
Трамп, окрім того, що абсолютно непередбачуваний, він ще й поняття не має, про що говорить, і це дуже небезпечно, вважає cтарший консультант Американської ради з питань зовнішньої політики (AFPC) Стівен Бланк (Stephen Blank):
— Він каже, що йому байдуже, що відбувається з Україною і якщо Трамп переможе, на Україну чекають дуже погані часи. Я думаю, що вони намагатимуться зменшити підтримку, і вони намагатимуться змусити Україну піти на поступки Путіну, що залишить Путіну контроль над Кримом і Донбасом.
Коментарі Дональда Трампа стосовно України викликають занепокоєння і тривогу, зокрема й серед європейських лідерів, які активно готують плани на випадок, якщо Дональд Трамп знову стане президентом США, каже заступниця керівника Варшавського офісу Європейської ради міжнародних відносин (ECFR) Марта Прохвич Язовська (Marta Prochwicz Jazowska):
— Розглядають кілька категорій наслідків: для допомоги Україні, для НАТО, для політики щодо Росії та російського вторгнення в Україну, для відносин з Китаєм, торгівлі з Європою та посилення неліберального інтернаціоналістичного руху. Польща та інші країни Східного флангу особливо стурбовані, тому що вони розуміють загрози і важливість допомоги Україні у перемозі у війні.
Водночас надзвичайно важливо, щоб був єдиний план і всі європейці повинні реагувати в унісон
I had a very productive meeting with @realDonaldTrump. I presented him our Victory Plan, and we thoroughly reviewed the situation in Ukraine and the consequences of the war for our people. Many details were discussed. I am grateful for this meeting. A just peace is needed.
— Volodymyr Zelenskyy / Володимир Зеленський (@ZelenskyyUa) September 27, 2024
Щоб зустрітись з Трампом Зеленський на день продовжив візит у США. Трамп спершу демонстративно відмовлявся від зустрічі, але потім передумав. Зеленський запропонував Трампу обговорити план перемоги: «Я думаю, у нас є спільний погляд на те, що війна в Україні повинна бути зупинена, і Путінне може перемогти. Україна повинна перемогти». Трамп розповів, що в нього дуже гарні стосунки із Зеленським і з Путіним. Зеленський на це зауважив: «Сподіваюся, що зі мною такі кращі».
Після двох годин переговорів Трамп та Зеленський знову повторили тези про «спільне бажання справедливо закінчити війну». «Я хочу завершення війни, пан президент Зеленський хоче завершення війни, Володимир Путін хоче завершення війни — це гарне поєднання», — заявив Дональд Трамп.
Усі заяви Дональда Трампа про Україну, зроблені під час передвиборчої кампанії, мають виключно агітаційний характер і не варто робити поспішних, надуманих висновків. Зовнішню політику Дональда Трампа як можливого президента важко передбачити, хоча варто бути готовим до будь-якого сценарію, каже колумніст тижневика «Політика», голова правління Фонду Стефана Баторія Едвін Бендик (Edwin Bendyk):
— Очевидно, що можливе скорочення або навіть припинення участі Сполучених Штатів у допомозі Україні стане викликом для Європи. У військовому плані країни Європейського Союзу не можуть замінити США. Однак відомо, що Україна стрімко нарощує виробничі потужності своєї оборонної промисловості, і все частіше постає проблема нестачі фінансових ресурсів для фінансування виробництва. Саме тут європейські країни можуть активізувати свою участь, хорошим прикладом чого є Данія, яка профінансувала виробництво 18 гаубиць «Богдана». Однак, навіть якщо це станеться, повністю замінити США не вдасться.
Крім того, в розрахунках європейських політиків може виникнути уявлення (яке, до речі, вже частково присутнє), що зміщення стратегічного балансу на користь України є неможливим
Така ситуація означала б тиск на початок мирних переговорів, незважаючи на несприятливу для України стартову позицію, продовжує Едвін Бендик (Edwin Bendyk). Зрештою, не можна говорити про європейський план, оскільки питання стратегічної безпеки аналізуються на рівні окремих держав і залежать, як і в США, як від геостратегічної оцінки, так і від внутрішнього контексту:
— Доброю ілюстрацією цього є послаблення ролі Франції на європейській та міжнародній арені після парламентських виборів, результати яких суттєво послабили позиції президента Еммануеля Макрона і не призвели до створення стабільної правлячої більшості. Польська позиція щодо підтримки України залишається незмінною, як і безпекове бачення. Вона ґрунтується на присутності в НАТО при збереженні якнайкращих відносин зі Сполученими Штатами, незалежно від нинішньої адміністрації, зміцненні регіональної співпраці у сфері безпеки та посиленні власного оборонного потенціалу. Найкращим вираженням цього є бюджет Польщі на 2025 рік, який виділяє 4,7% ВВП на оборону.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Марія Гурська: Президент України Володимир Зеленський під час свого візиту до США представив союзникам План перемоги, який можна в загальних рисах описати так: більша кількість зброї та можливість здійснення ударів далекобійною зброєю вглиб Росії, здорожчення, у такий спосіб, війни для Кремля і паралельне запрошення України в НАТО. Що ви думаєте про реалістичність цього плану? Наскільки швидко його можна реалізувати?
Павел Коваль: Подивимося, що ще зможе зробити чинна адміністрація президента США. Кінець терміну повноважень Джо Байдена — це особливий момент. Чи зможе президент Зеленський чогось досягти за цей період фіналу виборчої кампанії? Це час, коли про американського президента кажуть «lame duck» або «кульгава качка» — звісно, у переносному сенсі. Йдеться про те, що Байден вже не в змозі ухвалювати довгострокові рішення, він не відчуває суспільної підтримки, але саме в цей момент він також і відкритий на певні рішення, тому що це вже не стосується виборів, він не є кандидатом. Глава Білого дому зараз може дозволити собі зробити більше, адже його рішення не матимуть такого впливу на громадську думку, якщо раптом виявляться суперечливими. Чи піде він на це? Я не знаю.
Я б хотів, щоб такі рішення були ухвалені передусім щодо можливості застосування далекобійної зброї — щоб українці не мали жодних штучних перешкод. Що стосується НАТО, позиція Польщі чітка: розширення — це добре для припинення війни
Росіяни розуміють лише цю мову. І, мабуть, одним із поштовхів для нинішньої війни стали події 2008 року, коли під час Бухарестського саміту лідери НАТО не ухвалили відповідного рішення [на саміті НАТО 2008 року у Бухаресті Німеччина та Франція заблокували надання Україні, а також Грузії плану дій щодо членства в НАТО, побоюючись ескалації з боку Росії. — Ред.] Тоді американський президент — Буш — також закінчував свій термін. Була зроблена історична помилка — не дати Україні план дій щодо членства в НАТО. Зараз схожа ситуація. Президент Байден завершує свій термін, Північноатлантичний альянс недостатньо рішуче розширюється. Польські ж інтереси полягають у розширенні НАТО. Побачимо, чи президент Зеленський зможе добре використати цей передвиборчий період. З точки зору безпеки Польщі, було б добре, якби все вдалося.
Наразі серед важливих ухвалених рішень — виділення Україні майже 8 мільярдів на оборону. Та чи цього ми очікували? І чи вистачить коштів до наступної можливої допомоги?
Фінансова підтримка у 8 мільярдів доларів свідчить про те, що з боку американської адміністрації є воля продовжувати підтримку. З іншого боку, зустріч президента Зеленського та Трампа — це нелегка історія. Кандидат від республіканців може знову стати президентом. Їхня зустріч свідчить про те, що президент Зеленський намагається убезпечити безпекову політику США в Центральній Європі, яка стосується України, граючи на двох піаніно одночасно. Це не так легко. Трампу, а особливо Джей Ді Венсу, його потенційному заступникові...
…їм не сподобалося інтерв'ю Володимира Зеленського для The New Yorker [український Президент заявив, що Трамп насправді не знає, як зупинити війну, а ідея Джей Ді Венса про припинення війну за рахунок України — неприйнятна. — Ред.]
Справа не в цьому. Інтерв'ю їм, звісно, не сподобалося, але їхній підхід до припинення війни, як зараз кажуть, просто небезпечний. У них відчувається схильність до принципу «земля за мир». У випадку з Росією цей принцип ніколи не спрацює — це лише стимул для чергової атаки. Якщо можна було б щось сказати експрезиденту Трампу і його потенційному заступнику Джей Ді Венсу, я б сказав, що «земля в обмін на мир» у випадку з Росією — це заохочення до чергового нападу, тому йти в цьому напрямку не варто. Є ще один аспект справи. Це те, як пані Гарріс, нинішня віцепрезидентка, кандидатка у президенти, апелює до поляків у цій кампанії, тому що вони є важливим елементом, важливою групою «польських» американців», ключовою групою виборців у Пенсильванії.
Долю виборів може вирішити цей штат, де також, до речі, є й виборці-українці
800 тисяч поляків і 150 тисяч українців — про них під час візиту згадував президент України Володимир Зеленський. Що відомо про політичні вподобання цих людей? Як вони можуть проголосувати і наскільки важливим є їхній голос і вплив?
Можу більше сказати про польських виборців, адже бачу, як вони голосують на польських виборах. Є кілька аспектів цього питання, які дозволяють нам припустити, що справа варта свічок — наразі вподобання розділилися десь половина на половину, але в Пенсильванії вирішальним буде 1% або, можливо, пів відсотка, можливо, навіть декілька голосів, які змінять картину у всьому штаті. Тому ця битва за польські й українські голоси, на мою думку, має сенс, хоча це й дуже делікатна гра. Американці не люблять, коли в їхній політичній культурі — хтось проявляє надактивність і намагається вплинути на внутрішню ситуацію. Тому робити це потрібно дуже обережно. Хоча багато експертів, з якими я зустрічався останніми днями і які добре знають Америку, Україну, Польщу, бо працюють на цьому перехресті світів, кажуть мені, що варто докласти зусиль. Однак потрібно робити це мудро. Може йтися про звернення впливових людей, моральних авторитетів — про такий собі м'який вплив. До виборів ще є трохи часу. На мою думку, це варто зробити.
Камала Гарріс після зустрічі з Володимиром Зеленським підтримала План перемоги України, її позиція є виразно проукраїнською. Наскільки це важливо зараз?
Я б сказав, що ця війна навчила нас — незалежно від того, з ким ми маємо справу — демократами чи республіканцями — постійно підживлювати свою аргументацію і тиснути. Америка все ж далеко, тож певний тиск необхідний як на політиків-республіканців, так і на демократів. Бо часто траплялося так, що ті, хто спочатку здавався надзвичайно складним партнером, як-от спікер Джонсон, потім раптово змінювали свою позицію і приймали деякі аргументи. Мудра політика — апелювати і до республіканців, і до демократів, бути уважними до обох команд, тому що можуть виявитися найнесподіваніші речі. Тривають вибори.
Я сам політик і знаю, що слів у виборчій кампанії багато, утім, потім політиків потрібно пильнувати, щоб вони виконували обіцяне. Потрібно бути готовими до різних варіантів
У нещодавніх виступах перед своїми виборцями Дональд Трамп називав Україну — зруйнованою країною, в якій не залишилося жодного солдата, а президента Зеленського — найкращим продавцем в історії, який робить у бік улюбленого президента Америки, тобто, самого Трампа, «брудні маленькі випади». Звідки у Трампа такі суперечливі уявлення про Україну?
Він просто погано поінформований і надмірно зосереджений на собі. В усіх цих заявах, якщо ми вже взялися їх аналізувати, ховається дещо, чому президент Зеленський мав би радіти. Якщо хтось є бізнесменом, як Трамп, і він каже про когось «найкращий продавець в історії» — це майже комплімент. Значить, експрезидент цінує деякі таланти Зеленського. У нього просто немає реальної інформації про стан справ в Україні. Звісно, з одного боку, це погано. Але якщо це інтерпретувати позитивно — можливо, його позиція зміниться, коли він матиме доступ до реальних фактів і хтось пояснить йому, яка ситуація.
Під час візиту в США Президент України відвідав оборонний завод у Пенсильванії. Що ви думаєте про скандал, який розгорівся на тлі цієї події? Нагадаємо, спікер Палати представників Джонсон висловив вимогу звільнити посла України у Вашингтоні Оксану Маркарову через організацію події за участю представників Демократичної партії і без жодного республіканця.
Це проблема для республіканців, бо що тут ховається на задньому плані? Можливо, ми зможемо це пояснити. Ви повинні зрозуміти Америку. Там це дуже важливо. Ідеться про робочі місця, про прибутки. Раптом виявилося, що підтримка України боєприпасами створює робочі місця в Пенсильванії. А цей штат, нагадаю, є надзвичайно важливим через вибори. Отже, що засмучує спікера Джонсона? Те, що президент Зеленський спритно їде до Пенсильванії і демонструє: «О, ви тут виробляєте зброю для України, то варто, мабуть, зберегти ці робочі місця!». Це потужний аргумент. Усі в США зараз дуже зосереджені на кількох штатах — Пенсильванії, в Північній Кароліні, Неваді, Аризоні, в Іржавому поясі — де буде вирішуватися доля виборів.
Деякі експерти називають помилкою візит Зеленського до США — через поїздку під час виборчої кампанії. Вона справді викликала справжній шторм, та, з іншого боку, Україна не має іншого вибору — вона повинна стукати в усі двері, і кожна мить є відповідною для захисту демократії в Україні та світі. Яким буде ефект?
Ми діємо в один спосіб у звичайний час й інакше під час війни, бо все поставлено на карту. Потрібно діяти більш нестандартно. Я зараз думаю про ситуацію, якби, наприклад, польський президент раптом поїхав і активніше включився в кампанію в США. Я б сказав, що це недоречно. Але значна частина українських територій тимчасово окуповані Росією, триває оборона у війні.
Для вас все поставлено на карту. Дипломатична бравада Зеленського має сенс
Ми надто дослухаємося до кожного слова Трампа. Ці заяви досить обтічні. Про все, що за межами США, Трамп говорить в дуже загальних рисах, його мова та спосіб спілкування надзвичайно прості — таке саме у внутрішніх американських питаннях. Немає сенсу аналізувати всі ці тези. Трамп просто мало знає про Україну. Він говорить, що закінчить війну, адже те, що війна закінчиться — добре для кожного виборця. Це кожному зрозуміло. Але за цими заявами немає стратегічних моментів. Вони розташовані в інших місцях. Справжню політику Трампа ми дізнаємося лише в тому випадку, якщо він виграє вибори, а до того просто потрібно сприймати це, як заяви на мітингах, в яких міжнародні питання відіграють мінімальну роль і мають значення лише на 5%.
На дискусію про далекобійні можливості для України Путін відреагував заявою про розширення умов застосування ядерних сил РФ. Що ви про це думаєте?
Путін лякає, але сприймати його потрібно серйозно, тому що в нього також є реальні інструменти. Ці погрози — не якийсь там жарт. Але Путіну потрібно завжди демонструвати рішучість і наслідки — тож сприймати його слід серйозно, але не боятися!
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.