Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«У Берліні ти платиш ріелтору до 5 тисяч євро просто за право винайняти квартиру»
— Вранці 24 лютого мені зателефонувала сестра: «Почалася війна». Я поклала слухавку, визирнула у вікно, а там затор у 4 смуги, — згадує Маргарита Коровіна, організаторка громадських акцій і фестивалю української культури в Берліні. — Я тоді жила з мамою. Сестра сказала, що вони мене заберуть, але маму взяти вже нікуди. Розуміючи, що я не можу залишити маму саму, я відмовилася виїжджати.
На нашому районі ставало дедалі менше людей. За кілька днів район опустів, залишилися самотні пенсіонери. І я стала їм допомагати. На збережені гроші купувала їм їжу. Купити тоді продукти — це був той ще челендж. Моїм завданням було знайти хліб для нас з мамою і сусідів. У «Сільпо» тоді давали буханку на руки. Тож я шукала по всьому нашому району. І вірила, що війна ось-ось закінчиться…
Також я створила у тіктоці акаунт, в якому в чат-рулетці говорила з росіянами. Питала у них, чому вони напали, що їм треба від України. Вони відповідали різні відверті дурниці, часто агресивно. Це був мій соціальний експеримент на противагу «не все русские такие» — я викладала розмови з росіянами у публічний простір. У перші місяці повномасштабного вторгнення мій акаунт став вірусним. Хтось брав матеріали і монтував відео для своїх Telegram-каналів. Бували відео, які за один день набирали мільйон переглядів. А потім мене забанили.
Влітку 2022 року я зрозуміла, що мої збереження вичерпуються, а доходу немає. Офіс, в якому я працювала до війни, закрився. Потрібно було термінове рішення.
Оскільки в Києві ситуація була вже більш-менш спокійною, я прийняла важке рішення: їхати в Барселону, адже там хаб нашого фонду. Плюс в Іспанії вже жила моя сестра. Я поїхала в надії, що опинюсь серед амбітних, мотивованих і активних людей, але побачила зовсім інше: в іспанському офісі, як в рядовій бухгалтерії, всі працювали з 9 до 15, після чого поспішали додому. Я не могла спіймати фокус. Похала на пару днів до Берліна волонтерити… і залишилась.
У Берліні у мене не було друзів чи рідних, але мене підкупило, що тут величезна українська творча спільнота. На кожному кроці українські прапори: на офіційних будівлях, університетах, ратушах, просто на балконах житлових будинків. Коли я побачила цей масштаб підтримки Україні, була вражена.
Переїзд в Німеччину можу порівняти з тим, як людина після травми знову вчиться ходити, розмовляти. Ти ніби доросла людина, а можливостей у тебе, як у дворічної дитини. Довгий час я відчувала себе нефункціональною частиною суспільства. Але зараз вже, здається, я на стадії прийняття.
Величезна проблема у Берліні — житло. Мені пощастило, я не жила в «Тегелі». Це нефункціонуючий аеропорт, де зробили з наметів табір для біженців, через який проходили майже всі, хто приїхав з України. Скориставшись програмою допомоги українським біженцям, перші два місяці я жила з молодою родиною німців. І паралельно шукала окрему квартиру.
Пошук житла в перенаселеному Берліні — задача із зірочкою, тому найкраще тут працює соціальний нетворкінг (сарафанне радіо). Українці створили telegram-канали і знайшли місцеві ресурси, які працюють краще за офіційний пошук житла. Але послугами ріелторів тут теж користуються. А це та ще корупційна схема. Ріелтори часто просять 1-5 тис євро «провізії» — це такий одноразовий платіж до кишені ріелтора, який не вноситься в контракт. Тобто, по суті, хабар готівкою. Просто за право винайняти квартиру. Можливо, ріелтори штучно створюють такий попит, що люди готові були платити будь-які гроші, аби лиш отримати контракт на житло. Відкритий перегляд квартири в Берліні — це черга зі 100 людей. І ти платиш ріелтору, щоб бути в пріоритеті. Особисто я знайшла квартиру, спілкуючись з людьми. Бо постійно питала у всіх про житло.
Німеччина — це абсолютно інший світ. Думала, тут технологічний прогрес. Натомість тут все довго, незрозуміло, страшна бюрократія. Для мене це було шоком. Знаю, що і самі німці здебільшого цим не задоволені.
«Можу робити тільки те, що стосується України»
— Чи складно було адаптуватися в Німеччині?
— У Берліні я досить швидко роззнайомилася з цікавими людьми. Ми стали зустрічатися, створювати проєкти. Відчула, що тут є ресурс, завдяки якому зможу зробити багато корисного для України. Бо я не можу робити щось, що не стосувалося б волонтерства або України. Коли весь час думаєш про війну вдома, інші речі тебе майже не хвилюють.
Уявіть: тут, у Берліні, я бачила маріупольців, які досі носять із собою ключі від своїх квартир в Україні. Хоча цих квартир вже немає
Щодо адаптації українців у Берліні, мені є з чим порівнювати — з Барселоною, Парижем, Лісабоном. У Києва з Берліном і до війни були особливі стосунки, тому не дивно, що багато культурних діячів, митців і активістів перебрались саме сюди, і сьогодні Берлін — це як продовження Золотих Воріт і Подолу. Івенти тут легко збирають українську музику, їжу і товари. Нам навіть надходила пропозиція провести в Берліні «Кураж базар», але ми зробили схожу за форматом «Мотанку».
Українці в Берліні — це те, що мене тут тримає: активні люди, які не втомлюються утримувати Україну в інформаційному полі, боротись проти дезінформації, говорити про українську культуру й історію, кричати про те, яких репресій зазнала наша нація через «совєти», відкривати очі «стурбованим» і не дуже європейцям на те, що війна дуже близько, а Росія — колонізатор, імперіаліст і терорист.
Також у Німеччині чимало вихідців з України, які вже інтегровані й досить добре знають місцеві настрої. Більшість з таких людей зараз займає лідерські позиції в українських організаціях, культурних інституціях, посольстві тощо.
За ці три роки в Берліні відкрилось кілька українських ресторанів, салонів краси, галерея, але найбільший вектор — це громадські організації. Тобто люди не везли сюди свої бізнеси, оскільки Німеччина — не найсприятливіше для підприємців місце, а везли свої соціальні і благодійні ініціативи. Тут усе про культуру, політику, інформацію.
У 2023 році ми з німецькими, грузинськими й українськими однодумцями зареєстрували тут громадську організацію Mizelium. За законом, українці не можуть заснувати власну організацію в Німеччині. В її складі обов'язково мають бути німці. Що ми робимо? Спочатку збирали гуманітарну допомогу та відправляли в Україну. Потім переключилися на організацію фестивалів, концертів, воркшопів — аби знайомити європейців з українською культурою, робити її модною.
Я вчу німецьку, незабаром іспит на рівень B2. Планую отримувати грантові кошти на наші культурні проєкти.
Головна наша ідея — показати колосальну різницю української та російської культур. Адже чимало німців їх не розрізняють. Знайомий німець взагалі якось сказав, що не знав, що за Польщею існує ще якась країна. Він думав, що там одразу Росія
«Ми зробили найбільший в Європі фестиваль української культури — на 10 000 людей»
— Розкажи про проєкти в Берліні, в яких ти брала участь. Чому для тебе це важливо?
— У 2023 році ми зробили найбільший в Європі фестиваль української культури «Мотанка». За рік до того, у 2022 році, ми запустили його пілотну версію. Обрали андеграундну локацію, маловідому навіть для берлінців — місце, де живуть гіппі: річка, юрти, бар, зроблений з дощок, невеличка сцена. У гаражі для човна оформили виставку.
За рік після цього зробили вже масштабний фестиваль.
6 поверхів різних форматів: музика, кіно, виставка, поп-ап маркет українських брендів, їжа, дискусії про культуру й політику. За три дні фестивалю до нас прийшло близько 10 тисяч людей
Ми зробили цей івент без грантових коштів. Пропонували співпрацю українцям з культурної сфери в Берліні, і всі вони погоджувалися. Ми не очікували на такий масштаб, але були щасливі. Локація нам дісталася безкоштовно. Ми залучились допомогою партнерів і спонсорів, які надали нам безкштовні послуги на загальну суму близько 300 тисяч євро.
Я б назвала Берлін центром прийняття рішень. Тут відбувається багато політично важливого.
Зараз, у 2024 році, інтенсивність інформаційних заходів українців все ще досить висока. Але хотілося б більше залученості, бо, наприклад, на протестах і мітингах людей дедалі менше.
Є подія «Кафе «Київ», що має політичний напрямок. Минулого разу брала участь Урсула фон дер Ляєн, був Віталій Кличко. Наші посли теж долучалися. Точилися панельні дискусії, показували «20 днів в Маріуполі», була експозиція «Йолка», яка була у нас на Майдані в 2014 році — на вході стояла черга. Перший захід пройшов у місці, що називається «Ресторан «Москва». І в день заходу цю назву символічно завісили банером з написом «Кафе «Київ». Політики приходять на цю подію, щоб підкреслити свій проукраїнський імідж.
Нашу «Мотанку» ми створили, щоб залучити людей, які відкрили для себе Україну несвідомо. Шляхом колаборацій з місцевими митцями, брендами і музикантами нам вдалось обʼєднати аудиторію і ненав'язливо залучити тисячі берлінців, показати їм творчу сторону України, не відштовхуючи темою про війну.
«В такому стані, як я останні роки, Франк Вільде перебуває чи не все своє життя»
— Як до всього українського зараз ставляться німці?
— До 1989 року Берлін був розділений муром, і східна частина міста досі сильно відрізняється від західної. Навіть за результатами виборів можна це побачити. Тут романтизують Радянський союз, російську політику. Навіть те покоління, яке не застало життя в СРСР, чомусь відчуває ностальгію за тим життям. Тому ставлення цих людей до всього українського, звичайно, не позитивне.
Росія, дякуючи дружнім стосункам з Меркель, глибоко запустила свої корені в голови німців, а люди «внє політікі» сумують за нею, бо при ній кебаб коштував 3,50 євро, а зараз 8. І газ був дешевший.
Є німці, які досі відчувають себе «притиснутими до стінки» через Другу світову війну. Через це у них тихо назріває друга хвиля нацизму і вже виривається з андеграунду. Наприклад, росте популярність партії AfD, яка хоче виселити усіх іммігрантів. Це проросійська партія, яка грає на емоціях німців (основні тези ідеології партії AfD спрямовані проти євроінтеграції та імміграції іноземців — Ред.)
Загалом у Німеччині дискримінація за національною ознакою є забороненою законом (це прописано в конституції). Тому жоден німець не зробить цього прозоро та відкрито. Таких конфліктів я тут не помічала.
Але є також чимало свідомих німців, які цікавляться Україною, приходять на українські демонстрації, виступають на них, підтримують.
— Ти працюєш із Франком Вільде, дизайнером та хорошим другом України, вже понад 2 роки. Що для тебе найголовніше у цій співпраці?
— Про Франка я дізналася, коли сиділа в бомбосховищі у Києві, ще до того, як виїхала. І коли вже опинилася в Берліні, зустріла його на одному з івентів, присвячених Україні. Він ходить буквально на всі такі заходи. Коли ми робили першу «Мотанку», я запропонувала йому зробити власний аукціон. Він погодився і частину виручених коштів задонатив на потреби України.
Я запропонувала йому свою допомогу в піарі та веденні його комунікаційних справ. І зараз я — його менеджерка на волонтерських засадах.
Франк відіграв ключову роль у моєму перебуванні в Берліні. Він — дуже мудра людина. У такому стані, як я останні майже три роки, він перебуває чи не все своє життя. Він завжди у боротьбі. У співпраці з Франком я мотивуюся вдячністю. Мені хочеться відплатити йому від усіх українців за те, що він для нас робить.
«Мрію відродити село моєї бабусі»
— Що допомагає тобі триматися? Про що мрієш?
— Це таке хороше питання. Я досі живу своїми довоєнними мріями. У мене є дача у Сумській області, яку я завжди дуже любила. Колись там жила моя бабуся, у неї завжди було затишно і весело. Коли вона померла, ми купили будинок поруч. Зростаючи, я бачила, як змінюється село. Воно стало занепадати, бо багато людей виїжджали. Вже тоді у мене з'явилася мрія — відродити це село.
Коли був карантин через Covid, я поїхала туди на місяць. І побачила, що людям там немає чим себе зайняти та розважити. Стала думати, як це змінити.
У місцевому будинку культури я домовилася про приміщення, щоб зробити там простір для молоді. Планувала також зробити сільський ретрит (духовне усамітнення — Ред.) для містян — катати людей на возі, вчити пасти гусей і корів, влаштувати сільську рейв-вечірку. А ще — знайти бабусь, які в'яжуть, вишивають чи роблять щось цікаве власноруч, і допомагати їм це продавати. Ручна робота зараз дуже популярна. Я вже навіть створила акаунт цього села. А потім почалася війна. Але коли мені стає сумно чи відчуваю зневіру, відкриваю ноутбук і записую свої ідеї щодо мого села. Зараз це мій спосіб відновлення.
Фотографії: приватний архів і інстаграм героїні
Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
