«На висоті 4350 метрів я травмувався. Закрився дощовиком і заплакав. Але потім піднявся і пішов далі», — військовий з протезом ноги про похід на Кіліманджаро 

Ігор Фльорко — один з п'яти «янголів Інститутської». Так українці назвали  п'ятьох сміливців, які 20 лютого 2014 року під час розстрілу майданівців під кулями снайперів рятували поранених на вулиці Інститутській у Києві. Після подій на Майдані всі вони пішли на фронт. 

Ігор Фльорко продовжує захищати Україну у бригаді «Азов», а також підтримує побратимів-ветеранів. Разом з бойовим товаришем він співзаснував у Львові мережу ветеранських кав'ярень «Кава Мілітарі». Місце зустрічі цивільних і ветеранів.

«Ми виносили поранених і вбитих на руках і на щитах»

Ярина Матвіїв: Ігорю, згадаймо події Революції гідності. Під час страшного розстрілу 20 лютого ви з товаришами виносили поранених під перехресним вогнем снайперів…

Ігор Фльорко: До Майдану ми були друзями, сусідами, студентами львівських вишів. Я, Андрій Седлер, Микола Притула, Павло Дьокін і Ігор Галушка — всі разом поїхали на Майдан. Разом пішли на Інститутську. Разом вижили. 

Ми прийшли на Майдан вранці 19 лютого, коли вже горіла будівля Профспілки. В наш бік літали шумові гранати від ешелонів «Беркута», на які ніхто майже не зважав. 20 лютого близько 9 ранку прибігли хлопці й сказали, що з боку Жовтневого палацу на Інститутській «Беркут» відступає. Це здалося дуже дивним. 

Потім вже стало зрозуміло, що силовики спеціально відступали, щоб заманити найактивніших майданівців під перехресний вогонь снайперів. А тоді люди, які стояли на Майдані, побачили, що дорога порожня, барикада без силовиків — і стали заходити в цей квадрат смерті. Снайпери відкрили вогонь з кількох точок одночасно — з «Жовтневого», з готелю «Україна» та з Інститутської. Ми також пішли по Інститутській. Проти куль снайперів у нас було смішне екіпірування — хокейні наколінники, спортивні каски й один на всіх щит. Я один з усіх мав бронежилет. 

Під обстрілами активісти на Інститутській почали групуватися у так звані «черепашки». Це коли п’ять-шість людей, накритих саморобними щитами, потроху просуваються вперед. На наших очах через дорогу снайпери розстріляли першу таку «черепашку». Я побіг до них через дорогу, і ми з ще одним хлопцем відтягнули першого пораненого. Це був Сергій Трапезун, простий учитель хімії, і в нього були кульові поранення обох ніг. Дотепер ми дуже міцно дружимо з Сергієм. Його дружина Оксана Трапезун допомагає мені пригадати деталі подій того дня, про які я не пам'ятаю. 

Поранених і вбитих ми несли до готелю «Україна», де був медичний штаб. Вбитих клали на підлогу і накривали білою тканиною. У нас не було нош. Тому поранених виносили голіруч і на щитах майданівців, якими до того прикривались від куль. 

— Кажуть, ви тоді врятували багато людей. Скільки саме?

— Не знаю. Справа в тому, що я досі не можу згадати цей день до кінця.

Майже всі події тих кількох годин на Інститутській і після просто випали, витіснилися з моєї пам'яті

Якось через два роки після розстрілів я побачив фотографії, де видно, як допомагаю виносити пораненого в ногу Юрія Кравчука, який разом зі мною перед тим витягував Сергія Трапезуна. І от я дивлюсь на цю світлину і розумію, що не пам'ятаю цього — наче вперше бачу! 

Пам'ятаю, по один бік вулиці Інститутської була барикада, а по інший — метро «Хрещатик», якісь дерева, і там йшли хлопці, в яких стріляли. Мені здавалося, що якщо ти за деревом, то безпечніше. А коли перебігаєш дорогу — то тоді під прицілом. І перейти ту дорогу був для мене найбільш стресовий момент. Я повторював собі: «Тільки не зараз, тільки не зараз». Хоча багатьом ці дерева не допомогли…

Кожного двадцятого лютого я передивляюся відео тих подій, щоб згадати, як сильно воно болить

Це не ті больові відчуття, які потрібно забувати. Є деструктивні, які треба викреслити з пам'яті, а тут навпаки. Ти маєш пам'ятати, бо там був. Не забувати, яку ціну хлопці віддали за те, що ми маємо Україну зараз. Навіть за можливість боротись за неї.  

— З вашої п'ятірки усі «янголи Інститутської» стали є воїнами ЗСУ?

— Так. Ігор Галушка пішов на війну одразу після Майдану, я та Микола Притула долучилися у 2015 році. Я закінчив навчання, а тоді вже поїхав в Київ і подав документи на вступ до полку «Азов». Ігор Галушка на фронті дістав важке поранення в голову, вчився заново ходити, пройшов всі етапи реабілітації, брав участь в «Іграх Нескорених» і зараз працює інструктором.

До повномасштабного вторгнення не були на фронті тільки Павло Дьокін і Андрій Седлер, а з 2022 долучились і вони. 

Якби повномаштабна війна сталася в 2014 році одразу після Майдану, у нас би не було шансів втримати Україну. Від АТО і до 2022 року ми мали можливість підготувати кадри до бойових дій. АТО на Донбасі виховало офіцерів, сержантів, солдатів. Ці роки ми використали з користю. 

Спочатку я воював у складі «Азову» на Маріупольському напрямку. Після вторгнення в 2022, коли в Маріуполь вже неможливо було доїхати через бомбардування, став артилеристом 80-ої десантно-штурмової бригади, з якою пройшов контрнаступ. А з 2023 року я знову в бригаді «Азов». 

— Ця легендарна фотографія, де ви безтурботно стоїте з пакетом чіпсів на тлі артилерії, яка б'є ворога, де була зроблена?

— На околицях Соледару в 2022 році в складі 80-ої бригади. Але це не фотографія, не постановка, це відео. Ми щодня знімали нашу роботу, якщо це було безпечно і там не було видно геолокації,  щоб показати, наскільки круто бути артилеристом, щоб інші вступали до лав ЗСУ. Ми хотіли донести, що українську армію не потрібно жаліти. Має бути повага, а не жаль. 

Ми постійно тоді ночували у різних посадках, і треба було мати із собою щось перекусити. У Бахмут тоді часто їздили на хот-доги — тоді ще працювали магазини, все було. 

Бахмут у 2019 році був дуже гарним містечком, затишним і якимось нетиповим для Донбасу. А коли я там був вже у 2022 році, місто було повністю пусте, стояла гнітюча атмосфера.   

На тих територіях Донбасу, де війна почалася в 2014 році, люди були байдужі і звиклі до війни. Здебільшого вони не дивилися тобі в очі, не віталися. Ставлення до українського захисника там було від ворожого до байдужого. 

Якщо говорити про території Харківщини, які ми звільняли, то там вже люди були зовсім інші. Під час харківського контрнаступу вони раділи звільненю, підходили, дякували. Для них ми вже дійсно були захисниками. 

— Який спогад війни для вас найболючіший?

— До повномасштабного вторгнення — загибель товариша Дмитра Прогло з позивним «Круглий», а після — втрата товариша, військовослужбовця, львівського поета Юрія Руфа. Дві втрати, після яких було дуже важко прийти до тями.  

«Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ»

— Ми знаходимось у кафе «Кава мілітарі», яке ви відкрили для підтримки ветеранів у Львові. На столі стоять розмальовані вази, зроблені з відстріляних гільз артилерії…

— Це волонтерка й художниця Дарія з Рівного розмалювала.

— Як народилась ідея відкрити «Кава мілітарі»?

— У 2017 році ми були на позиціях з хлопцями-добровольцями з «Правого сектору», вони не мали фінансового забезпечення, все робили своїми силами. Тобто працювали та воювали одночасно. Нам з товаришем Ростиславом Грицьківим захотілося зробити добру справу: позбирати їм амуніцію, якої в них було недостатньо. Бійці «Азову» отримували зарплату, тож ми назбирали по трьох батальйонах амуніцію і відвезли їм.

Допомагати побратимам нам сподобалося. Я запропонував Ростиславу за відкладені нами кошти купити автомобіль для цього підрозділу. А Ростислав слушно зауважив, що тоді це буде остання акція, яку ми зможемо для них зробити. І запропонував знайти можливість допомагати постійно. Треба було відкривати свій бізнес.

Ростик звернув увагу на кав'ярні Veterano Coffee — бізнес, який ще у вільному Маріуполі провадив Олексій Кельт, побратим з «Азову». Він відкрив у Маріуполі понад 10 кав'ярень за типом «кава навинос». Ми хотіли у нього купити франшизу, але її не було. Тож я стажувався по різних кав'ярнях у Маріуполі, щоб навчитися, як працює цей бізнес. 

Потім поїхав у Київ до Володимира Шевченка — це людина, яка в Україні заснувала Veterano Coffee. Я з ним познайомився, і тільки тому, що нас пов'язує військова справа, він витратив на мене весь день: вчив та розповідав, як воно все робиться. 

Тепер я буду допомагати іншим ветеранам опановувати основи бізнесу, якщо вони захочуть відкрити свою справу і займатися кавою

Далі я вже збирався виїхати за кордон, аби там заробити стартовий капітал для бізнесу, навіть документи вже були. Аж познайомився з хлопцями з Києва, які були зацікавлені відкрити кав'ярні у Львові. Так і вийшло. Першу кав'ярню у Львові ми відкрили по франшизі військових ветеранів з Києва. Працювали разом якийсь час, потім потисли один одному руки й далі пішли кожен своїм шляхом.

Кав'ярня закрилася після повномасштабного вторгнення, бо ветерани, які там працювали, пішли на війну. 

Влітку 2022 року ми відновили нашу кав'ярню в іншому місці Львова. Під час урочистого відкриття «Кава Мілітарі» кинули під ноги відвідувачам прапор Росії. Зараз у місті діють вже три наші кав'ярні.

— Яка філософія «Кава Мілітарі»? Зустріч ветеранів і цивільних за філіжанкою кави? 

— Так. А ще — ми б дуже хотіли стати прикладом для решти ветеранів, які воліють почати власну справу після війни.

Раз на місяць ми збираємо кошти від продажів кави й передаємо їх на різні підрозділи, долучаємося до інших зборів. Ми продавали листівки художниці Оленки Ліберті, яка зробила серію картин, присвячених подіям на «Азовсталі». Кошти з реалізації листівок пішли на закупівлю боксів першої необхідності для хлопців, які повертаються з полону. Також ми були спонсорами донації крові «Твоя кров рятує». Пригощали донорів крові кавою і смачною їжею. 

У мережі наших кав'ярень будуть продаватися книги військових. Зокрема, збірки віршів загиблого побратима й поета Юрія Руфа. Також у кав'ярні можна взяти сертифікати, щоб познайомитися з представниками ветеранського бізнесу у Львові.

— Як має відбуватися зустріч цивільних і ветеранів?

— Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ. Якщо це зустріч ветерана й цивільного, військовий має бачити, що ти щось робиш для перемоги. От і все. Ти маєш бути в контексті того, що відбувається в країні. Ти маєш бути включеним у війну бодай дистанційно. Тому що хтось платить найвищу ціну, щоб ти мав тут спокій. ‍ 

Фотографії з приватного архіву

Грузинська медикиня Кеті Лешкашелі служить у складі Інтернаціонального Легіону. Вона — грузинка, яка народилася у Росії та має подвійне громадянство. Та 24 лютого 2022-го 29-річна дівчина викинула свій російський паспорт і вже у березні приїхала до України. 

Росіяни всюди діють за одним сценарієм

Я грузинка, яка народилася у Росії. Так сталося, що мої батьки жили у РФ задовго до мого народження. Тож свої перші 11 років я провела там. Згодом ми переїхали до Грузії, де я закінчила школу і медичний університет. За освітою я лікар-терапевт. На момент повномасштабного вторгнення Росії я працювала у Німеччині. Приїхала туди ще під час пандемії COVID-19 за програмою обміну лікарями. Планувала продовжити там навчання. Готувала документи, але не встигла. Зібрала речі і поїхала до України. Через те, що у мене в грузинському паспорті вказано місце народження «Росія», мене впродовж чотирьох годин допитували українські прикордонники. Перевіряли телефон, пояснювали всю небезпеку, яка може на мене чекати в Україні. Та моє рішення було не змінити.

Тоді, у 2022-му, я ніби повернулася на14 років назад, коли росіяни напали на Грузію. Мені було 13. Пам’ятаю, як п'ятого серпня 2008-го говорили, що обстріли йшли з російської сторони, але Грузія не хотіла починати конфлікт і тому не відповідала на них. На нашу територію заходили ворожі ДРГ. Росіяни провокували, аби грузини відповіли вогнем у відповідь, щоб потім сказати, що то ми напали. У росіян на кордоні вже було чимало бронетехніки.

Вони всюди діють за одним сценарієм. Спочатку «військові навчання», далі нібито «порятунок» людей, а у фіналі — знищені міста і вбиті цивільні

7 серпня окупанти застрелили першого солдата, і вже наступного дня наш президент Саакашвілі сказав, що ми не можемо мовчати — ми відповідаємо. І зранку почалася війна. Звісно, що всі нормальні люди боялися померти, а ще більше — втратити свою землю. Ми вже мали окуповану Абхазію і знали про ті жахіття, які творили росіяни з місцевими. Ґвалтували жінок, катували полонених. На одному зв’язаному полоненому стрибали так, що зламали йому хребет. Все через те, що чоловік відмовився наступати на грузинський прапор, як того вимагали росіяни. Вони грали у футбол з відрізаними людськими головами. Ми розуміли, який сценарій може чекати  й на нас. І хоча жили далекувато від бойових дій, але війну відчували. Старший на 15 років брат одразу пішов воювати. Його поранили, а мого двоюрідного брата вбили. Пам’ятаю той страх, але він був інакшим, ніж зараз. Сьогодні я можу вийти на поле бою і дати ворогу відповідь. У мене з’явився шанс хоч якось їм помститися. 

У мене подвійне громадянство — Росії та Грузії. Та 24 лютого 2022-го я порвала російський паспорт

Утім, офіційно не можу вийти з громадянства. Зокрема й тому, що перебуваю у розшуку МВС на території Росії. І навіть якщо прийду у будь-яке їхнє посольство — мене можуть екстрадувати. Росіяни вважають мене військовою злочинницею, бо поїхала на війну. Я — грузинка, для мене справа честі брати участь у цій війні, бо це і мій особистий ворог. 

Війна сьогодні більш жорстока 

Спочатку на мене чекала військова підготовка у Грузинському легіоні. Нам пояснювали тактику пересування, бою. Розповідали все про міни — які є види, як виглядають, як звучать. Проте найважче було фізичне навантаження. Потрібно було ходити і бігати по 10-15 км із додатковою вагою. Уявіть, що на вас до 35 кілограмів — зброя, наплічник, каска, вода, їжа, бронежилет. І це при моїй вазі у 49 кг. Та я витримала і потрапила до бойової групи «Вендетта». 

Перший мій контакт з ворогом був на Харківському напрямку у 2022 році. Впродовж п’яти місяців я воювала без контракту. У вересні 22-го підписала його з Інтернаціональним легіоном. Війна два роки тому і зараз дуже різниться. Не працювало стільки артилерії, не було такої кількості дронів, зокрема FPV. Тоді більше було контактних боїв.  

Сьогодні війна більш жорстока. Ворог часто застосовує проти нас сльозогінний газ або нейротоксин. Цей чорний газ, здатний викликати галюцинації, потемніння в очах, блювоту, зневоднення

Щодо медичного забезпечення то у нас завжди було всього достатньо. Спасибі волонтерам. Але через те, що зараз війна посилилася, то часом не вистачає турнікетів та укомплектованих медичних наплічників. Потребуємо сухої плазми. Вже рік не можемо її дістати. У нас було дві. Одна вибухнула, коли залетів fpv-дрон до нас в бункер, і ми використовували наші броні і наплічники як барикади.

А друга суха плазма була у медика, який загинув. Наплічник пропав разом з ним. Суха плазма нам потрібна у випадку переливання крові на полі бою. Звісно, що ми її використовуємо у дуже рідкісних випадках. Максимально намагаємося зупинити кровотечу у пораненого і довести його до пункту евакуації. У них точно є кров і за необхідності можуть робити переливання. Але якщо ти під обстрілами, бачиш, що людина помирає і ти не можеш вийти з поля бою, то суха плазма — шанс на порятунок.  

Я вже звикла до смертей

Мій перший поранений був на Харківському напрямку. 21-річний хлопець мав перебиті ноги і весь час жартував. Хоча було зовсім не до сміху. Розповідав про свою дівчину, показував її фотографії у телефоні. Згодом зясувалося, що він помер у шпиталі. Це єдина людина, яка загинула після евакуації. У нас поранені або дуже швидко вмирають, бо ти не можеш нічого зробити, або живуть далі.  

Найскладніше під час евакуаціії пораненого — пройти шлях від поля боя до медевака (евакуаційний автомобіль. — Авт.). Будь-яка евакуація страшна і складна.  Буває, ти просто йдеш, бо треба. Навколо спалені до тла посадки, не має жодного листочка на деревах. Сховатися ніде.

Ти йдеш і чекаєш на свою кулю. Коли йшли на штурм, то бувало, по вісім кілометрів доводилося нести пораненого до місця евакуації

Найскладніше було, коли поранило мене і побратимів. Ми не могли ходити, тому чекали, поки хтось прийде і нас забере. При цьому весь час були під обстрілами. Як би то не звучало страшно, але я вже звикла до смертей. Найстрашніше втрачати друзів. Коли ти хвилину тому з ним сміявся, він ділився з тобою планами на життя, а його вбивають. У той момент ти не усвідомлюєш, що це твій друг. Людина, коли помирає, за секунду змінює колір, навіть запах стає іншим. Усвідомлення приходить згодом, вдома, коли ти бачиш його речі, і розумієш, що він уже не повернеться. Психологічно дуже важко. Я навіть проходила лікування у психіатра. Мала тяжкий ПТСР.  

Я не здамся у полон

Найстрашніше було, коли ми стояли на оборонній позиції у Новоселівці на Луганщині. Ворог вдарив з танка у наш контрольно-спостережний пункт. На той момент я відпочивала після чергування у бункері. Решта були нагорі. Двоє загинуло відразу, ще двох важко поранило. 

Здавалося, що росіяни гатили по нас з усього, що у них було. Сіра зона, яка нас розділяла була невеликою. Ми розуміли, що якщо на вулиці не буде спостереження, то вони підуть у наступ. Наша рація вийшла з ладу, і ми не могли передавати побратимам, що у нас відбувається. 

Спочатку ми сиділи і думали, що зараз наш дрон пролетить і побачить наш повністю підірваний будинок. Нас прийдуть рятувати. Однак за півгодини зрозуміли, що ніхто не йде, бо обстріли не стихали. Наша друга позиція була за 700 метрів позаду. Військовий, який був з нами, визвався побігти до наших і привести підмогу. Я розуміла, що якщо він вийде на вулицю, то буде принаймні тяжким 300-м. Однак він зняв броню, залишив зброю і побіг.

Я лишилася із пораненими. Не вірила, що він повернеться. Відкрила гранату і так 40 хвилин сиділа і чекала на ворога

У мене аж руки німіли, але жити хотілося. І раптом почула англійську мову. Зрозуміла, що це прийшла наша підмога. Йому вдалося добігти до наших. Я не здамся в полон, бо знаю, що росіяни можуть робити зі мною. 

Чуючи англійську, росіяни кричать, що то НАТО воює

Українські бригади і наш легіон дуже різняться. У нас всі рівні. Немає такого, що ти — дівчина, а я — хлопець. Ми воюємо за натівськими стандартами. Коли на полі бою мене зустрічали військові з інших підрозділів, то дивувалися: «О, ти перша дівчина на полі бою». У нас немає такого, що ти можеш одне робити, а інше — ні. Ти солдат з бойовою посадою. Йдеш і виконуєш завдання. Медиків у нашій команді достатньо. Ми не сидимо десь у стороні. Завжди йдемо з військовими на завдання. Я б сказала, що ми — медики-штурмовики. 

У нашій роті тільки англомовні бійці. Чуючи іноземну окупанти кричать, що то НАТО воює. Якось один полонений сказав, що у них розповідають, нібито всі іноземці, які воюють на боці України, — чорні і геї. А ще кажуть, що ми маємо дрони, які здатні перенести розміром вибухівку вагою до 2000 тонн. Ми це слухаємо і думаємо, а де це все?  

Ніколи б не подумала, що більшість із нас будуть забобонними

Одного разу я боялася виходити на бойові, й один мій друг дав мені дерев'яний хрест. Сказав: «Кому я його давав, всі поверталися. Коли повернешся — віддасиш». Я повернулася одна з цим хрестом. Було двоє тяжкопоранених, а решта загинули. Той хрестик я віддала, але наступного дня такий же собі купила. Ношу на бронежилеті.

Хочу дожити до Перемоги

До війни я була шопоголіком, який може витратити багато грошей на непотрібні речі. Зараз моє життя кардинально змінилося. Фінансові потреби відійшли на інший план. Я любила подорожувати, а зараз живу в якомусь селі брудна, спітніла — і мене це взагалі не хвилює. Єдине, що я хочу — дожити до Перемоги і насолоджуватися спокійними і тихими вечорами зі своєю родиною. 

Якщо Путіну дати перемогти, то нічого доброго з цього не вийде. України як держави не буде, і він піде далі на Європу

Під ударом буде Польща і, звісно, знову Грузія. Він хоче відновити Радянський Союз. Просто не очікував від України такого спротиву. Як і не розраховував, що в України буде шалена підтримка з боку США та Європи. Зараз для нього це справа честі. Він не розуміє, як Україна може його перемогти? Тому витрачає стільки ресурсів на цю війну. Насправді росіяни нікого не люблять. Нас називають чурками, вас — хохлами. Вони справжні расисти.  

Щодо Грузії, то я вірю, що наші території повернуться додому. У нас вже було в історії, коли щось наше відбирали, але ми завжди його повертали

Як довго триватиме війна в Україні, я не знаю. Тут щосекунди змінюється обстановка. Але, звісно, що вічно не може так бути. Якщо ж її просто призупинити, підписати договір про припинення вогню, то це буде другий Ізраїль і Палестина. Це означає жити, як на пороховій бочці. У будь-який момент хтось із тих «іванушек» нап'ється і почне стріляти.

Після нашої Перемоги піду на парад зі своїми медалями. Маю «Золотий хрест» від Залужного. Для мене це дорожче за діаманти. Я отримала його за той випадок, коли з відкритою гранатою захищала поранених бійців від росіян.

Усі фото з приватного архіву

Ростислав Осипенко, якому зараз 33 роки, народився в Києві. Навчався на вчителя інформатики, але на другому курсі залишив університет і пішов заробляти. До війни мав власний бізнес ― кав'ярню. А коли росіяни напали, він, не маючи жодної бойової підготовки, подався на фронт, де став бойовим медиком. Ростислав був єдиним з підрозділу, хто вижив під час атаки в одному з найважчих секторів боїв за Бахмут. 

Протягом нашої з Ростиславом бесіди у кав’ярні на Хрещатику відвідувачі за сусідніми столиками озиралися, затамувавши подих вслухаючись у його неймовірну і відверту розповідь… 

«Ти ж нормальний хлопець. Не можеш ти бути з Києва»

Я працював офіціантом, але коли почалася війна, заклади харчування стали закриватись, щоб повернулись до роботи через кілька місяців. Мій друг-бармен пішов на фронт і став кликати мене наслідувати його приклад. Я ніколи не був боягузом, тож вирішив іти.  

З місяць я ходив і випрошував, аби мене прийняли до армії. Мені постійно відмовляли, бо я не мав бойової підготовки. І ось зрештою 2 грудня 2022 мене разом з іншими хлопцями відправили у військову частину на Чернігівщині. Там ми пройшли загальну підготовку, а потім ― тренування на бойового медика. Без підготовки, як мені пояснили, я можу стати тільки ним. 

Звичайно, хотілося воювати зі зброєю в руках. Мені обіцяли: «Все буде…» Мені навіть дозволили обрати, до кого примкнути — так я опинився в 92-ій бригаді на Харківщині. Спочатку я не сподобався побратимам, бо киянин. За мною навіть хотіли закріпити позивний «Столиця». Ще один побратим кликав мене «Док». Але я не відгукувався на ці позивні, лише на ім’я. І через деякий час почув: «Ти ж нормальний хлопець. Не можеш ти бути з Києва». Отаке уявлення було про киян.

«Москалі люблять бити на свята» 

Був Великдень, 16 квітня 2023 року. Напрямок Хромове під Бахмутом.

Я повернувся з позиції, росіяни весь день сильно нас штурмували. Взагалі москалі дуже люблять святкові дні. Група, в якій я на той час перебував, не була сильною.

Коли ми мали йти на позиції, командир відмовився йти з нами. Прислав до нас іншого командира без досвіду. А у нього руки тремтіли — настільки він боявся

У нашому відділенні було 8 хлопців. Усього на позиції вийшло тоді 4 відділення.

Тільки-но ми спустились в окопи, нас почали обстрілювати. Два хлопці втекли одразу. На жаль, вони не вижили. Бо коли втікали, натрапили на міни. Решта поводилась безстрашно. Пам’ятаю, ми переступали через закривавлені трупи… Але захисна реакція працювала так, що ми не усвідомлювали, що переступаємо через своїх. Ми йшли вбивати ворога і на адреналіні жодного страху не відчували. Лише ненависть і бажання захистити свою країну. Все робилося автоматично. Розуміння ситуації прийшло пізніше.

Як бойовий медик я йшов другим, одразу за командиром. Хотілося обігнати його, бо я бачив його страх. Але робити такого не можна. 

Раптом пролунав постріл. Побратим впав замертво. Я заплющив йому очі — втрачати товаришів дуже боляче. Обстріли з боку ворога стали такими потужними, що ми змушені були сховатися в бліндаж. Далі я побачив на землі хлопця, в якого ротом йшла піна. Опустився на коліна й зосередився на порятунку його життя. 

Нас лишилося п’ятеро, а згодом до нас приєдналися хлопці з інших відділень.

І тут стався приліт… Я навіть не встиг зрозуміти, що відбулося. Опинився під землею. На мені був автомат і він ліг таким чином, що утворилася подушка повітря. Завдяки чому я міг дихати.

«Можна померти, але не так»

Я був повністю знерухомлений, каска тиснула на голову, не міг навіть поворухнутися. Разом з тим я чув різні крики зверху. Тоді я і собі закричав. Хтось відповів, що чує мене і за мною повернуться. Тобто хтось там нагорі таки вижив... 

Раптом я зрозумів, що знаходжуся під горою мертвих тіл. Було таке відчуття, наче лежу під ковдрою і стає дедалі гарячіше. Повітря наче і є, але водночас його бракує. Я спробував заспокоїтися. Але мене лякало те, що я не знав, скільки часу мені доведеться отак помирати. Бо одна справа померти миттєво від поранення, і зовсім інше ― в такий спосіб.

Коли я чув кроки, починав щосили кричати. Мені було байдуже, хто там ― наші чи москалі. Я дуже не хотів помирати отак

Я кричав «Еййй»…

Хлопці, які вижили й пообіцяли мені повернутися, могли через рацію передати про мене інформацію. Але не зробили цього. Можливо, просто не встигли. Як я дізнався згодом, вони так і не повернулися з позицій — загинули на шляху.

Далі я знову почув чийсь голос (за акцентом — грузина):

― Хто там?

― Це я, ― відповів, щоб не ідентифікувати себе одразу.

― А де ти?

― Тут, під землею… ― кричав я.

― А що ти там робиш? 

― Я тут закопаний!

― А чому?

Але цей чоловік теж мене не відкопав… У нього не було на це часу ― він біг допомагати іншим. Він дав мені слово передати про мене інформацію. І, як з’ясувалося згодом, дотримав слова. 

Але навіть коли інформація про мене була передана, йти одразу на пошуки ніхто не міг, адже територія була під обстрілами. Через годин 5-6 перебування під тілами побратимів я почав це розуміти ― що тепер мене врятує хіба що диво. 

«Спершу я злився на Бога, а потім молився і просив про порятунок»

Пам’ятаю, до божевілля хотілося пити й було страшенно жарко, задушливо. Мені здавалося, я повільно помираю. Якийсь період часу я дихав ривками. Втім свідомості  не втрачав. Я навіть намагався перегризти собі вени, щоб стекти кров’ю і піти у засвіти. Але у темряві не вийшло ― я не попав. 

Звичайно, я пробував вибратися самотужки — піднявши всі тіла та важкі дерев’яні колоди, які були наді мною. В результаті зламав шість ребер і цими ребрами проколов собі легені

Я молився і кричав. Спершу злився на Бога за те, що він дає мені помирати такою смертю. А потім молився і просив про порятунок. І зрештою, через 15 годин випробувань, знову почув над собою кроки. 

Це були наші. Вони випадково поверталися тією дорогою, бо інша була замінована. Вони не мали йти тим шляхом. Але пішли!

Хлопці довго мене відкопували. На щастя, вони були з лопатами (їх називають «бобри»). Спершу вони докопалися до моїх сідниць. Тоді почали шукати голову. Коли я  відчув удар по касці ― неймовірно зрадів.  

Кілька хвилин ― і я знову міг нормально дихати. Це було неймовірним щастям. Ці хлопці були дуже виснажені, але вони мене врятували. Більше я їх ніколи не бачив. Але дуже хотів би — аби ще раз щиро подякувати.

Коли мене витягли з-під землі, я не міг йти. Мене помістили в машину, яка заїхала прямо на поле. Я дуже хотів заснути, але хлопці не давали, розмовляли зі мною. Мене доставили в перший евакуаційний пункт. Де перший начмед повідомив:

― Ми вже поховали тебе 15 годин тому. А ти вижив! Оце диво!

Це й дійсно було диво. Переконаний, що мене врятував Бог. Завжди в нього вірив. 

На мені акуратно розрізали одяг. І так тоді було шкода цього одягу, бо я саме купив його напередодні. Кортіло сказати: «Може, давайте просто обережно знімемо, не будемо розрізати. Все таки він дорогий…» Але сил на слова в мене вже не було. 

Після медичних маніпуляцій мене доставили швидкою у шпиталь у Дніпрі — в реанімацію. Вкололи морфін, і я нарешті поринув у сон. 

Тут, у шпиталі, я провів тиждень. До мене дуже добре ставилися і все робили на вищому рівні. Далі відправили в Київ. Якийсь час я погано спав, нога постійно боліла, в ній наче щось стріляло. Ночами постійно кричав. Реальність і сон змішалися. Але за два тижні стало легше. 

«Кохана не могла прийняти того, що я вбивав ворогів»

На жаль, я не спілкуюся з рідними ― мамою, братом і сестрою. Тата давно немає в живих. Його не стало, коли мені було три роки. У 15 років я пішов з дому ― спочатку до дядька, а потім став знімати квартиру. 

Перебуваючи на фронті, я спілкувався лише з коханою дівчиною Світланою. Висока брюнетка з великими зеленими очима, добра, чуйна ― ми жили разом сім років, її неможливо було не любити. Вона малювала, писала книги. Коли почалася війна, я відправив її за кордон. Так спокійніше. 

При нагоді ми зідзвонювались. Усього коханій про події на фронті я не розповідав, аби вона не хвилювалася. Коли вже лежав у шпиталі, повідомив їй — і вона хотіла приїхати, але я тоді відмовив. А коли мене виписали з лікарні й дали 30 днів відпустки, Світлана приїхала.

Ми багато говорили. Коли вона дізналася, що я вбивав, хай навіть ворогів, не змогла з цим змиритися. Ніколи не поводився аморально, але для коханої сам факт вбивства був неприйнятним. Ми не сварилися. Спокійно поговорили і вирішили розійтися. 

Світлана із самого початку була проти, аби я йшов на фронт. Найбільше вона боялася, щоб я не став калікою. Але по суті ним я і став. 

«Є велика злоба на тих, хто не воює»

Я б повернувся воювати. Але я повністю списаний, непридатний до війни. Сильно пошкоджена ліва стопа — майже не можу нею рухати. Цю травму я отримав, коли лежав під землею. Інвалідність мені до сих пір не оформили — натомість «ганяють» по різних установах. 

Лікарка дала список документів, потрібних для оформлення інвалідності. Я зібрав усе за винятком довідки про строки служби, адже її мені вже ніхто не може видати. Разом з тим терміни, коли я воював, вказані в інших документах. Однак лікарка принципова. А потім, коли інвалідність вже майже була оформлена, раптом каже мені: «Так ти ж з Оболоні. А чому тоді ти у нас, в Голосієво?» Бо я зараз живу в цьому районі. Але вона відправила мене за черговими довідками. 

Я пройшов тривалу реабілітацію. Майже все було безкоштовно — інколи доводилося купувати ліки. До психотерапевтів не звертався. Сам якось впорався.

Повернувся в ресторанну сферу. Спершу до мене приглядалися, чи все добре у мене з головою (і я їх цілком розумію, до речі). А потім призначили адміністратором. Я в цій сфері з 18 років — роблю те, що добре знаю і люблю. 

Війна мене змінила. Я закрився в собі і разом з тим почав гостріше цінувати життя.

Сьогодні війна для мене ― це герой зі шрамами. Це переживання болю за побратимів

Серед хлопців панують різні настрої. В основному ― психологічна втома.  Командування не відпускало нікого додому, хоча неодноразово обіцяло. Це негативно позначалося на моральному дусі товаришів, особливо тих, хто мав сім’ї. Вони казали: «Це надовго. Ми тут не виживемо». Також є велика злоба на тих, хто не воює. 

Сьогодні я з жахом згадую все, що довелося пережити. 

Бахмутський напрямок ― це найстрашніше, що я бачив. Все поле було всіяне тілами. Дуже багато наших загинуло

А так вже хочеться перемоги України над ворогом… Я тоді куплю собі мотоцикл. А ще дуже хочу міцну сім’ю. 

Фотографії з приватного архіву героя