Блоги

Їй було 25 років. Родом з Білорусі, приїхала до Польщі в пошуках кращого життя. Мала хлопця. Того вечора пішла з подругами на караоке. Поверталась додому вночі — хотіла прогулятися. Дорога пролягала через центр Варшави. Саме тут на неї напав Доріан С. Приставив ніж до шиї, душив її. Зґвалтував. І залишив помирати.

За свідченнями очевидців, опублікованими в ЗМІ, вони бачили, що біля воріт щось відбувається. Але ніяк не відреагували. Думали, що якась пара «захопилася». Казали, що не зрозуміли, що там може відбуватися щось погане, бо не чули криків. Тому просто квапливо проходили повз, відводили погляди. 

Побиту, роздягнену Лізавету на вулиці виявив комендант будинку, він і викликав допомогу. Лізу відвезли до лікарні, де вона через кілька днів померла від отриманих травм.

Цей інцидент шокував громадськість. Як і інші, не менш жахливі. Про вбиту матір трьох дітей. Про Каміля [8-річний хлопчик з Ченстохови помер у лікарні внаслідок важких травм, завданих його вітчимом. — Ред.], якого закатували до смерті. Про дівчину, яку зґвалтував її двоюрідний брат, але суд постановив, що зґвалтування не було, тому що жертва не кричала. Суспільство буде приголомшене кілька днів, а потім заспокоїться. Повернеться до своїх справ, відвівши погляд, квапливо пройде повз. Мовчатиме. А потім знову прокинеться, коли вб'ють ще одну дитину. Або молоду жінку.

Занадто пізно.

Емпатія — це не просто вкинути гроші у скриньку для пожертв. Це — реакція. Хай навіть надмірна. Це те, чого нам, як суспільству, не вистачає. Сусіди не реагують, коли чують крик. Перехожі не звертають уваги, коли батьки кричать на дитину або шарпають її. Вважають, що це не їхня справа. 

Ось чому Камілек мертвий. Ось чому не стало Лізавети. Ось чому загинула дівчинка-підліток, якою ніхто не цікавився, коли вона просиділа кілька годин на морозі. І саме тому через деякий час ми знову прочитаємо, що когось не вдалося врятувати. Тому що хтось відвернувся. Хтось квапливо пройшов повз. Поспішив у своїх справах. Адже не чув ніяких криків.

Ця втрата слуху коштувала Лізі життя.

Це стосується усієї, глибоко хибної системи, яка продовжує захищати не жертву, а ката. Таких прикладів можна навести сотні. У Польщі, за оцінками організацій, які допомагають людям, що зазнали насильства, кількість жертв становить кілька сотень тисяч. Дані коливаються в залежності від джерела. Статистика поліції, зібрана на основі кількості «Блакитних карток» [документ, який найчастіше заповнює поліція, коли є обґрунтована підозра в домашньому насильстві. — Ред.], свідчить про те, що близько ста тисяч жінок зазнають насильства. Цей показник занижений приблизно на 700 тисяч. Йдеться про жінок, які зазнають психологічного, фізичного, сексуального, економічного насильства. Система не ставиться до них серйозно, а організації, створені для їхнього соціального захисту, не завжди справляються зі своїми завданнями. Сім із десяти справ закриваються, якщо взагалі доходять до суду. Прокуратура зацікавлена у закритті справ, а ініціює їх — неохоче.

Згідно зі статистикою Amnesty International, кожна двадцята жінка в Польщі пережила зґвалтування і щонайменше кожна третя — небажаної сексуальної взаємодії. Лише 10 відсотків з них — звернулися до поліції.

Вони не лише травмовані тим, що пережили. Їм соромно. Не вірять у правосуддя, знають, що шлях до можливого притягнення до відповідальності кривдника дуже тривалий. Вони бояться того, як до них будуть ставитися правоохоронні органи. Бояться повторної віктимізації, яка трапляється постійно. Знають, що їх запитають, чи чинили вони опір, бо польське архаїчне право передбачає, що жертва мусить чинити опір. А потім я читаю в абсурдних обґрунтуваннях закриття справ, що зґвалтування не було, бо «вона не кричала». Вона не захищалася. Ось чому необхідно змінити саме визначення зґвалтування.

Втім, є служби, які можуть надати допомогу. Перший номер, який потрібно знати — 112, загальний номер екстреної допомоги. Також можна звернутися за допомогою до низки фондів, зокрема до «Фемінотеки». Активісти надають юридичну та психологічну допомогу за спеціальним номером телефону. Консультації надаються українською мовою:‍

888 88 79 88

‍

Тільки тут — я вдома

Олена зі своїм сином Колею проживали тут завжди, як сама розповідає. Володимир також. Віталій і отець Леонід, які називають себе «куп'янськими партизанами», теж. Вони нікуди не виїхали і, незважаючи на скрутну ситуацію за два роки після повномасштабної агресії Росії в Україні, нікуди їхати не збираються. Ми — сусіди, познайомилися наприкінці 2022 року. 

«Кароліночко, а куди мені їхати й навіщо? Тільки тут я вдома», — відповідає Олена, коли я вже, мабуть, удвадцяте запитую, чи впевнена вона, що не хоче евакуюватися. У Куп'янському районі про необхідність евакуації оголосили вже в серпні 2023 року, коли ситуація ставала дедалі складнішою і коли ворог почав дедалі частіше застосовувати КАБ — керовані авіаційні бомби, які скидали зі своїх літаків приблизно на висоті Старобільська. В результаті рішення місцевої влади, кілька тисяч людей були евакуйовані з району Куп'янська.

Сина Олени важко назвати «дитиною», адже йому майже 23 роки і він хворіє на ДЦП. Мати виховує його сама, до війни їй ще допомагала бабуся, але вона померла. Жінка щомісяця отримує 7 000 гривень допомоги на сина, і це всі гроші, які вона має в своєму розпорядженні, хіба що рідні щось надішлють. Допомагають також сусіди: той принесе молока, той — яйця. Іноді приходить гуманітарка від волонтерів. Щоразу, коли я виїжджаю з села, я питаю Олену, чого вона потребує, привожу продукти і ліки, які, як я добре знаю, вона просто не може собі дозволити. Але це й так не найбільша біда для неї.

«Коля невиліковно хворий, очевидно, що він не одужає, але за спеціальними ліками, які може виписати тільки психіатр або невропатолог, я повинна їздити з ним особисто, а як мені добиратися до Куп'янська, або ще гірше — до Шевченкового (Куп’янський район. — Авт.)?» — ставить риторичне запитання жінка. І так щомісяця, а якщо все складеться добре, то щодва місяці. Так, громадський транспорт у районі Куп'янська функціонує, але дуже часто він мусить їхати в об'їзд з міркувань безпеки та стану критичної інфраструктури. Дорога до Шевченкового, що знаходиться за кілька десятків кілометрів, може зайняти до кількох годин, що є неабияким випробуванням, коли їдеш з Колею. Незважаючи на це, Олена навіть чути не хоче про виїзд. «Ну, коли буде зовсім погано, поїду до сестри, ближче до Харкова», — обіцяє вона, хоча ми робили все, аби вона могла поїхати до Польщі і зайнятися реабілітацією сина. Незважаючи на наші зусилля — вона відмовилася. «Старі дерева не пересаджують», — каже жінка, хоча їй всього лише трохи більше 50 років.

Олена з Колею пережили російську окупацію, яка тривала понад півроку.

Зараз краще, ніж раніше, попри те, що росіяни нас обстрілюють

Що ж, стріляють, не можна заперечувати. Наприкінці січня, після ротації на ворожому боці, стався потужний наступ на українські позиції в районі Куп'янська, агресору вдалося трохи просунутися вперед, але багато позицій українці вже встигли відбити, бойові дії тривають донині.

Бо ворог — є ворог

Слід зазначити, що лінія фронту саме на Куп'янській ділянці — одна з небагатьох, яка вже більше року утримує практично незмінну лінію оборони, за винятком незначних змін з обох боків. Це дуже важлива ділянка. По-перше, саме місто Куп'янськ — на початку повномасштабної війни здане московськими колаборантами — є символом великої перемоги українців під час масштабної деокупації Харківщини восени 2022 року.

По-друге, це дуже важливий регіон, який дає українській стороні надію на вихід до Сватового (і далі, потенційно, до Старобільська, щоб відновити контроль над Луганщиною). Поки що це не вдалося, але витіснення українців з цього регіону є однією з цілей російської влади, що дозволить агресору пізніше тут укріпитися. Адже не випадково ГУР ще на початку 2023 року, тобто одразу після звільнення Харківщини, попереджав, що росіяни так просто з Куп'янщини не підуть. І сьогодні лунають заяви, що після захоплення Авдіївки саме ця ділянка може стати однією з найгарячіших ділянок на фронті (січневий наступ мав стати для неї своєрідним тестом).

Олена здригається при згадці про загрозу повторної окупації. «Так, росіяни давали гуманітарку, з ліками допомагали, ну як же не брати, коли в тебе нічого немає? Але звідки мені було знати, що їм до голови прийде, я боялася, ворог є ворог, це було жахливо — місяцями бути сусідами з цією наволоччю», — зізнається вона.

Залишити вірян? Як би це виглядало?

Володимир не дуже балакучий. Ми бачимося майже щодня, коли він старанно латає ями на тому, що колись називалося дорогою в нашій місцевості. «Син на фронті, треба ж про щось дбати, а воювати я вже не можу», — каже чоловік літнього віку. Майже щодня він бере свій старий причіп, завантажує його камінням і лопатами і їде латати нові вибоїни. «Я беру уламки зруйнованих росіянами хат, звідки прийдеться, хоча так можу чимось допомогти, хоч так можу приносити користь. Кожен з нас робить свій внесок у перемогу, кожен виконує свій обов'язок настільки, наскільки може», — пояснює він.

Віталій і отець Леонід друкували листівки під час окупації, допомагала їм молодь. «Ми такі куп'янські партизани», — сміються вони. Отець Леонід — священик у церкві в Ківшарівці, а тепер ще й у Сеньковому, де вона перейшла під Київський патріархат. Віталій допомагає в храмі та на службах. Обидва беруть участь у видачі гуманітарної допомоги на Куп'янській ділянці. Віталій раніше жив у Куп'янську, був юристом і соціальним працівником, колись давно служив у радянській армії, а коли почалася повномасштабна війна, переїхав на свою дачу. Іноді він ходив пішки багато кілометрів, щоб допомогти своєму батькові Леоніду, і — м'яко кажучи — вони обидва вже далеко не молоді. «Я не міг залишити своїх вірян в окупації, як би це виглядало», — каже отець Леонід.

Віталій каже, що оскільки у них була риба з Оскілу, патент на виготовлення консервів, то вони, безумовно, вижили. Ми знайомі вже більше року, але коли ми вкотре заводимо розмову про звільнення, в обох з'являються сльози на очах. «Бо нас визволяли кілька легковиків і вантажівка, росіяни не зрозуміли, що це не їхня розмальовка, і пропустили їх на блокпостах», — розповідає Віталій. Після звільнення Харківщини ситуація в Куп'янському районі була драматичною. Фактично, не було ні хвилини перепочинку від обстрілів. «Куп'янські партизани» з патріотичних листівок два тижні сиділи в підвалі, а все навколо було знищене.

Вони вирішили трохи відпочити в Харкові, звідки повернулися через місяць.

«Це був інший світ, на вулицях ходили люди, працювали магазини і кафе, і ми не тільки виглядали як дикуни, але й відчували себе такими», — згадує отець Леонід

Нагадаємо, йдеться про Харків, місто приблизно за 40 км від російського кордону, куди майже щодня прилітають ворожі ракети. Таке життя воєнного часу контрастів — для мешканців Куп'янщини саме Харків видається оазою безпеки, а це не завжди відповідає дійсності.

Шматок пирога, який стане кошмаром

Мої сусіди, незважаючи на дедалі більш напружену ситуацію, нікуди не збираються їхати. І я теж. Росіяни все гучніше кричать про Куп'янськ, але захисники цього району сповнені рішучості не віддати жодного шматка землі, до якої вони теж вже звикли, хоч і є вихідцями із західноукраїнських земель. Землі, яку вони захищають за будь-яку ціну вже півтора року без ротації. Тільки росіяни думають, що увійти в Куп'янськ для них буде легкою справою. Тут вже немає колабораціоністської влади, як на початку повномасштабної агресії.

Тут живуть люди, чия українська свідомість піднялася на багато рівнів, навіть на мовному, і все ж це російськомовний регіон. Кілька днів тому 14-ту бригаду, яка воює в районі Куп'янська, відвідав президент Володимир Зеленський. Це, між іншим, був не перший його візит у цей регіон, раніше він приїздив, зокрема, до 103-ї бригади. Цього разу, щоправда, росіяни зауважили візит очільника української держави і підсумували його мемом — раз він сюди приїхав, то ви його втратите, як Авдіївку чи Сєвєродонецьк.

Втім, Куп'янщина має залишатися для агресора лише бажаною мрією.

Або його найбільшим кошмаром.

‍

Не слід одразу ображатися і шукати винних. Варто з повагою ставитись до тих, хто хоче повернутися з-за кордону, але боїться за дітей, жахається невизначеного майбутнього в Україні та елементарно не має змоги повернутися додому, бо рідне місто або знищене, або в глибокій окупації. 

Дискусію вперше в новорічну ніч підняв президент Володимир Зеленський. Він  побажав тим, хто вагається, зробити вибір: «Бо знаю, що одного дня доведеться поставити собі питання: хто я? Зробити вибір: ким я хочу бути? Жертвою чи переможцем? Біженцем чи громадянином?».

Ця заява багатьом не сподобалась, бо відчувалось, що влада говорить за необхідність обирати між біженством і громадянством. Звичайно, це питання більш складне, проте всі розуміють, що мав на увазі очільник держави. Крім того, чимало людей так і не змогли пробачити пану Зеленському слова про «травневі шашлики» незадовго до повномасштабного вторгнення. Бо політичне керівництво вирішило приховати дані західних розвідок про неминучість нападу РФ з дуже точними, як потім виявилось, маршрутами. 

Станом на зараз, згідно даних ООН, 65% біженців планують повернутися з-за кордону в Україну. Раніше охочих було 77%. У 2024 році не мають наміру повертатися додому 11% біженців

Це цілком очікувані цифри — вони збігаються з аналізом про втрати людського ресурсу ще з часів початку великої війни. Єдине, що їх дещо відкоригує тривалість конфлікту і масштаби руйнувань. 

Міжнародний валютний фонд прогнозує, що назавжди лишаться за кордоном понад 2 мільйони людей. Однак, думати, що вони зманіжені європейськими соціальними програмами, не варто. З цього року низка країн ЄС скорочує програми безкоштовного житла, грошової допомоги — і все частіше кличе українців працевлаштуватися. А в центрах соціальної допомоги громадянам України все частіше кажуть, що «ми вас поважаємо, однак бажаємо вам успішного повернення після завершення воєнного стану». 

Українська соціологія каже, що в країні наростає запит на вирішення соціальних питань. Люди хочуть стабільної роботи, їм потрібне житло, їм потрібні мінімальні гарантії безпеки для дитини — як мінімум надійне укриття без плісняви і з хорошою вентиляцією

Зайнятість на умовному військовому заводі чи підприємстві з пошиву форми — могла би частково вирішити питання браку людей. А заодно, в українців, які переживали найстрашніші дні війні різними способами — була б єдина ціль. 

Перед тим, як виходити на люди і розказувати німецькому уряду, що краще би ви дали нам грошей, а соціальну допомогу поділимо ми самі, — вже зараз варто було би накидати нову карту економічних центрів. Уже зрозуміло, що ніяке стратегічне ВПК неможливе в Харкові. Про славу шахтарів і металургів можна забути назавжди. Тому є сенс подумати, про що ми — і змістити центр економічного тяжіння до західних кордонів. Низка біженців була би не проти оселились в Тернополі, Львові чи Закарпатті, але ці регіони не були налаштовані на мільйони нових людей.

Уже зрозуміло, що найбільш тригерним питанням між укранцями з різним досвідом буде питання: «Де ти був під час війни?». Від чоловіка до чоловіка. 

Коли відкриваєш статистику найбільш бажаної країни для українського біженця — і бачиш, що там 458 тисяч чоловіків, це викликає чимало питань. Особливо, якщо це не хлопчик-школяр чи чоловік похилого віку, а квітучий маскулінний бородатий красень. 

Колись чоловіки з різним досвідом зустрінуться і варто буде між собою поговорити, чому хтось мерз в окопі під Бахмутом, а хтось знімав із дружиною розпаковки норвезького продуктового набору. І їв червону рибу на камеру

Чимало українців за кордоном з часом увіллються в тамтешні суспільства — і варто думати, як ми використаємо цей новий ресурс впливу. Бо ж не секрет, що тривалий час до повномасштабного вторгнення міжнародна політика щодо цих категорій була проста як двері і не завжди ефективна. Людям могли в очі сказати, що «виїхали з України, то і стуліть пельку». Нині це абсолютно неефективно — і ресурс українців має допомагати Україні й її прагненням. 

Кожен, здатний до рефлексій та самоаналізу, як в Україні, так і за її межами має себе зараз запитати – що роблю я, щоб моя країна продовжувала існувати? Якщо ви щось робите — вас приймуть, де б ви не перебували зараз. Волонтерство, донати, адвокація українських інтересів, мітинги на підтримку наших військових та цивільних полонених, акції на підтримку України в європейських столицях — ніхто не зробить цього крім нас. І наші закордонні громадяни тут можуть бути ударною силою. 

Всім українцям, які залишаються вдома і які перебувають в гостях у сусідів, варто нарешті визнати, що перемога — не дар і не привілей. Це внесок від кожного окремо

Не тримаємо фронт тут — завтра росіяни прийдуть руйнувати ваш новий дім у Варшаві, Берліні та Празі. Росія не приховує, що хоче геноцидів і хаосу. І ціль кожного українця, де в він не був — спинити це раз і назавжди, щоби ніколи знову.

Друга річниця повномасштабного вторгнення. 10 років триває війна. Два роки тому в сусідній країні-агресорці сподівались, що Київ «впаде за три дні». Багато хто в Україні теж про це думав, але цього не сталося. Український народ і ЗСУ зробили все для того, щоб не тільки відкинути агресора від Києва, Харкова та багатьох інших важливих міст, а й показати всьому світу, що українці здатні захистити себе і здатні захистити Європу. Цей унікальний захист продовжується. Він справді є унікальним, тому що навіть під час Другої світової війни багатьом націям, які боролися з Гітлером, допомагали, вони об'єдналися. Російські пропагандисти намагалися переконати цілий світ, що тільки вони одні перемогли Гітлера, але ми пам'ятаємо лідерів США, Великої Британії, рухи опору в багатьох країнах і як спільно, великою коаліцією, боролися з цим злом. Злом, яке сьогодні відродилось і фактично робить те саме, що робив Гітлер, виступає з тими самими гаслами. І з цим злом сьогодні бореться лише український народ. 

Звісно, ми вдячні союзникам, які підтримують нас зброєю та фінансово. Ми вдячні тим, хто запрошує нас сьогодні до Європейського Союзу. Саме з нашого прагнення стати членами ЄС і НАТО і розпочалася агресія РФ ще десять років тому, після Майдану.

Планка європейських політиків для української влади 

На річницю вторгнення в Києві Урсула фон дер Ляєн, фантастична жінка, одна з лідерок не просто ЄС, а і сучасного демократичного світу, проти якого бореться агресор і світ тоталітарний.

Урсула фон дер Ляєн вирішує найскладніші протистояння в Європейському Союзі. Вона є кандидаткою на очолення Єврокомісії на наступний термін. Очевидно, Україна має зробити все для того, аби підтримати цю кандидатуру: Урсула фон дер Ляєн так багато робить для нашої перемоги, європейської інтеграції, демонструючи приклад політичного усвідомлення, справжнього служіння, приклад політика, що думає про майбутнє. До Києва 24 лютого приїхали також прем'єр-міністр Канади Джастін Трюдо, прем’єр-міністр Бельгії Александер де Кроо, прем’єр-міністерка Італії Джорджія Мелоні. Все це видатні політичні діячі сучасності. Чи українська влада відповідає рівню і прикладу, який дають сьогодні європейські очільники? На жаль, ні. Українська влада дуже часто не відповідає рівню і українського суспільства, і перш за все, української армії, яка не просто організовано боронить Україну від ворога, а й захищає цілий світ. 

Українська влада говорить, що перемогла корупцію. Очевидно, що це не так. Ми пам'ятаємо дрібні звільнення і призначення українських посадовців. Ми пам'ятаємо обмеження свободи слова. Ми пам'ятаємо обмеження демократії, яке намагаються виправдати воєнним часом. Все це жодним чином не підтримується ані українським суспільством, ані суспільством європейським. Ми зможемо стати членами європейської сім'ї, долучитися до спільного бажання видатних лідерів сучасності, таких як Урсула фон дер Ляєн, звільнити від Путіна не лише Україну, а й цілу Європу лише за умови, що українська влада буде відповідати цій високій планці, яку для нас ставлять очільники європейські. Сподіваємося, що так і буде. Втім, поки що такого не відбувається. 

Вистава на кордоні 

Ми бачили фото, де український уряд вишикувався на польському кордоні, нібито очікуючи на перемовини з польським урядом. Очевидно, ця дешева вистава жодним чином не допоміг українсько-польським стосункам. Парадокс в тому, що вимоги українського уряду є справедливими. Парадокс в тому, що лише Росія зацікавлена в тому, щоб український та польський народи сварилися між собою. І ми бачимо, як ефективно в Росії це виходить. Вимоги польських фермерів до України не мають жодної справедливої підстави. Ми нічого не продаємо в Польщі: все наше збіжжя й інші сільськогосподарські продукти через Польщу транзитом йдуть в інші країни. Звинувачення нас у тому, що нібито українські продукти є низької якості, неправдиві: немає жодного такого факту. На кордоні України і Польщі працюють польські фітосанітарні служби, в Україні працюють інспектори ЄС, які спостерігають за якістю українського зерна та інших сільськогосподарських продуктів. Українські сільськогосподарські продукти відповідають найкращому рівню таких продуктів в Європі. Тому звинувачення польських фермерів у тому, що нібито це зерно поганої якості, не просто не відповідає дійсності, а є прямою брехнею. Як і те, що українське зерно заполонило Польщу. Ріпак, який висипали з вагонів української залізниці, прямував до Німеччини і взагалі не має жодних обмежень в ЄС, нічим не конкуруючи з польськими виробниками.

Але польські сільгоспвиробники виходять на протести і перекривають кордон. Звинувачують в усьому Україну. Я щойно повернувся з Польщі, де спілкувався з дослідниками, які вивчають намагання росіян через соціальні мережі вплинути на суспільну думку України і Польщі та їхні активні спроби посварити між собою українське і польське суспільство та польське суспільство всередині. На жаль, у них це вдається. На жаль, не вистачає мудрості ані польським, ані українським політикам для того, щоб припинити цю істерію, яка не має під собою жодних причин. 

Польське змагання: хто більший захисник селян 

В Польщі тема українського зерна і української сільгосппродукції використовується політично. Це було перед парламентськими виборами. Тепер у  квітні вже будуть місцеві вибори. Політична структура Польщі є надзвичайно складною. Між собою бореться одна з найбільших тепер опозиційних фракцій «Право і Справедливість», проросійська партія «Конфедерація» і коаліція різноманітних партій, які зараз є при владі. Ці партії на місцевих виборах теж підуть окремо. Отже, між ними всередині існує конкуренція. Існує конкуренція між міністром сільського господарства Польщі від однієї партії та його заступником від іншої: кожен з них намагається показати себе більшим захисником селян. Селяни цим користуються для того, щоб отримати для себе більші дотації. І зрештою, їх отримують зараз і будуть отримувати надалі від ЄС. А Україна через російські провокації, на жаль, стає тут розмінною монетою.

Що мав би робити український уряд? Говорити про це серйозно. Серйозні розмови відбуваються: Урсула фон дер Ляєн проводила переговори, тепер буде проводити їх в Україні. Ми бачимо, що ЄС дає дотацію польським фермерам і підтримує Україну, відкриваючи для України ринки. Тому що якщо ринки для нашої сільськогосподарської продукції будуть закриті в ЄС, то який сенс тоді для нас в ЄС? Вимоги українського уряду, які підписав Шмигаль, є абсолютно справедливими і чесними. І тут можна було б показати свою зрілість, свою відданість українсько-польському діалогу і співробітництву… Без цього в Європейському Союзі нам буде надзвичайно складно. Нам буде складно спілкуватися з іншими країнами без нашого найбільшого союзника Польщі. Наше членство в ЄС в інтересах і Польщі, і України. Лише Росія зацікавлена, щоб у нас був заблокований західний кордон, а в Польщі їхній східний. Лише Росія зацікавлена ​​в конфлікті між нашими народами. І для того, щоб не підігравати Росії, треба не спектакль влаштовувати на кордоні, як зробив український уряд, а ці справедливі урядові вимоги гідно озвучувати в діалозі з поляками. 

Те саме треба робити і полякам. Поляки, які стверджують, що ми продаємо погане українське зерно і заполонили польський ринок, брешуть, використовуючи це у внутрішній політиці. 

Мені дуже хочеться, щоб якомога швидше цей популізм у внутрішній політиці як України, так і Польщі минув. Щоб ми стали справжніми стратегічними союзниками і показали на весь світ приклад справжньої демократії. І обов’язково якомога швидше перемогли.

Епопея з «Таурусами» все більше й більше нагадує історію, яку майже рік тому можна було спостерігати із передачею українцям німецьких танків «Леопард-2». Спочатку Україна просить про нову зброю, але одразу отримує рішучу відмову. Потім про те, що прохання Києва є доречним, а пояснення Берліна — не дуже, починають говорити усі притомні експерти та журналісти. Проукраїнськи налаштовані політики тиснуть на уряд, проросійськи налаштовані — розповідають про те, як такий крок обовʼязково втягне Німеччину у Третю світову війну.

І хоча перших набагато більше, канцлер Олаф Шольц вперто каже «ні» та кожного разу видає новий привід, чому це неможливо: то українців довго вчити, то Бундесверу й самому потрібні танки, то не варто забувати, як жахливо виглядатимуть німецькі танки у битві з російськими — мовляв, ми вже це проходили і не хочемо повторення. Кожна така відмовка швидко розбивається на друзки аргументами прихильників постачань — і так само швидко замінюється новим приводом від німецького канцлера, чому давати Україні саме цю зброю не можна.

Нарешті танки починають постачати інші українські партнери, а Шольц хапається за останню соломинку — «Леопарди» не поїдуть в Україну, допоки США не нададуть «Абрамси»

Особливої логіки у цьому поясненні годі й шукати, але німецькі ЗМІ та експерти і його обговорюють — дехто з відвертою насмішкою, але є й ті, хто вважають подібний підхід зрозумілим. Втім, і цей останній бастіон тримається недовго, адже Вашингтон не витримує та погоджується зробити символічний крок, аби лише зняти останнє заперечення Шольца [у жовтні 2023 року Сполучені Штати передали Україні 31 обіцяний танк «Абрамс». — Ред.]

«Леопарди» для України зрештою отримали зелене світло, ЗСУ максимально швидко опанували нову зброю, а на Німеччину, скориставшись тимчасовою слабкістю, за цей час ніхто не напав — і Третя світова вирує хіба що у голові Дмитра Медведєва під час чергових загострень, типових для його тонкої душевної організації. Але, попри всі подібності з танковою епопеєю, питання надання німецьких далекобійних ракет Україні й досі залишається відкритим.

Резолюція без «Таурусів»

Може здатися, що ми нині на передостанній серії рімейку так добре знайомого нам серіалу. Схожі, хоча й трохи гірші за деякими характеристиками крилаті ракети вже надали Велика Британія та Франція. Сполучені Штати можуть незабаром передати також ATACMS зі збільшеним радіусом дії, що дозволить завдавати ударів по анексованим територіям у Криму.

Усі можливі відмовки та причини опонентів надання «Таурусів» вже безліч разів спростовано військовими експертами та журналістами в ефірах токшоу та на сторінках найрейтинговіших німецьких видань. Ані Велика Британія, ані Франція не лежать в ядерному попелі навіть після знищення штаб-квартири російського чорноморського флоту у Севастополі, українці не порушують власних обіцянок і не завдають отриманими ракетами ударів по російській території. І ця нова зброя була опанована ЗСУ не менш швидко, ніж західні танки.

Зростає і політичний тиск на канцлера. При цьому своє обурення нерішучістю Шольца висловлюють не лише в опозиції — передусім серед християнських демократів. Не менш палкі суперечки виникають й у правлячій коаліції

І зелені, і вільні демократи майже одноголосно говорять про те, що «Тауруси» мають бути надані Україні. Навіть деякі соратники голови німецького уряду серед соціал-демократів готові порушувати партійну дисципліну і критикувати свого шефа. При цьому і владні, й опозиційні партії перейшли до парламентського тиску, коли почали виносити на голосування власні варіанти резолюцій із відповідними закликами на адресу канцлера.

Так, ця майже одностайність залишається заручницею внутрішньополітичних міркувань. Опозиція пропонує більш однозначний варіант документа, де «Тауруси» згадуються прямо. Аби не дати їй перехопити ініціативу, на вимогу соціальних демократів владна коаліція пропонує свій варіант із більш розмитим формулюванням на кшталт «далекобійної зброї», трактувати яке можна досить вільно. Зрозумілим чином у парламенті перемагає резолюція від владної коаліції.

Втім, чи значить цей тиск, що думка канцлера зміниться? У найближчий перспективі — навряд чи. В уряді одразу спробували скористатися лазівкою неоднозначності, коли міністр оборони Борис Пісторіус почав ухилятися від прямих питань журналістів щодо того, чи варто тепер очікувати ухвалення рішення про постачання «Таурусів». Його позицію цілком можна зрозуміти, адже, згідно з німецьким законодавством, дозвіл на передачу ракет перебуває у компетенції так званої Федеральної ради безпеки, до якої разом з головою уряду належать міністри оборони, закордонних справ та фінансів.

Але вирішальне слово належить саме канцлеру, а парламентська резолюція — це лише засіб тиску на нього, а не документ, що зобовʼязує до дій

Заперечення Шольца

Дуже швидко й сам канцлер Німеччини розставляє всі крапки над «і». Вже через кілька днів після голосування у парламенті він прямо каже, що виступає проти постачань далекобійних ракет Україні. Цього разу як виправдання він вмикає вже давно заяложену платівку про те, що надання заяложену «Таурусів» перетворить ФРН в учасницю війни. Яким чином це має відбутися та чому інші країни, що вже надали подібні ракети, учасниками війни так і не стали, він при цьому не пояснив. Ці та безліч інших контраргументів йому одразу нагадують усі прихильники більш рішучої підтримки України у Німеччині. Втім, як і з «Леопардами», усім їм очевидно, що думку Шольца це ніяк не змінить.

Найцікавіше при цьому, що про реальні причини вагань канцлера не мають чіткого уявлення навіть політичні оглядачі та експерти. Гіпотези різняться — від тиску проросійського лобі й досі відчутного у німецькій політиці до зацикленості канцлера у калькуляції ризиків і повʼязаним із цим бажанні йти за найбільшим та найпотужнішим партнером — Сполученими Штатами. Це, у критичному випадку, дозволить «розмити» відповідальність за крок, що потенційно розізлить озброєну ядерними боєголовками Москву.

При цьому багато хто впевнений, що Берлін повторить ганебну танкову епопею і з «Таурусами». Рано чи пізно відмова Німеччини постачати ракети почне невигідно виділяти її на тлі партнерів, які подібну зброю вже надали. Адже саме небажання Шольца виглядати штрейкбрехером називають однією з головних причин, чому він свого часу раптом «забув» про всі свої відмовки щодо «Леопардів» та все ж погодився на цей крок.

Тому, попри нинішню впертість канцлера, вірогідність того, що «Тауруси» все ж допоможуть ЗСУ відбивати російську агресію, залишається вкрай великою

Цілком можливо, що прорив у цьому питанні відбудеться разом із розблокуванням американської допомоги та включенням далекобійних ATACMS в один з наступних збройних пакетів від Вашингтона, коли кивати головою у бік Сполучених Штатів вже не буде жодної можливості. І можна було б іронізувати щодо відчуття дежавю, яке викликають подібні зволікання Шольца, якби ці зволікання не коштували Україні втрачених життів та територій.

Редакція Sestry.eu не завжди поділяє думку авторів блогів‍

Позиціонування цієї війни виключно як «російсько-української» не відображає суті подій. Насправді це не просто війна двох держав. Це війна цінностей і культур — західної та східної. Це дуже добре видно за характером бойових дій. Попри те, що Україна стала жертвою агресії і є ризик втрати держави, вона дотримується правил та звичаїв війни, встановлених міжнародним правом, та зберігає усі демократичні практики. Водночас Росія, навпаки, воює без правил і перейшла всі межі знецінення людського життя та людської гідності.

Ключове питання цієї війни — чи може держава, яка сповідує демократичні принципи і цінності, перемогти тоталітарну державу? 

Якщо Україна почне програвати, це означатиме програш демократії тоталітаризму, західних цінностей — дикому варварству. А головне, це розв’яже руки Путіну та дасть поштовх продовжувати агресію вже щодо країн Євросоюзу. Бо він воює насамперед проти обраного Україною демократичного шляху розвитку. Путін змагається з Україною та західним світом і прагне довести перевагу державної системи та ідеології, яку він створив.

Поточна ситуація: висновки та прогнози

Два роки повномасштабного вторгнення дають змогу подивитись на бойові дії системно й робити певні висновки і прогнози. Отже, станом на зараз мета Росії незмінна — захоплення всієї території України. Перший план росіян — захопити Київ за тиждень — провалився. І тепер вони поставили собі дедлайн до 2026 року та вирішили рухатись поетапно, починаючи із захоплення Донецької та Луганської областей. 

У 2023 році основним напрямком наступу Росії був Схід України. Там російські війська протягом усього року намагались рухатись вперед на 5 напрямках, вистрілювали сотні тисяч снарядів щотижня, інтенсивно застосовували авіацію та свої найкращі десантно-штурмові підрозділи. У росіян значна перевага у кількості людей та озброєння, втім, українська армія міцно стримувала тиск ворога та завдала йому значних втрат. Приміром, у 2023 році у боях за Бахмут була знищена найпотужніша приватна російська армія «Вагнер».

У вуличних боях росіяни завжди програють українцям, тому просуватись вони можуть, тільки перетворюючи наші міста на попіл 500-кілограмовими бомбами

У 2023 році росіяни відновлювали витрачені 2022 року ресурси, збільшували обсяги оборонного виробництва та накопичували сили для наступної фази війни. Тож, можна припустити, з новими силами вони будуть продовжувати агресію. Крім того, варто враховувати фактор президентських виборів у Росії, які повинні відбутись вже у березні 2024. Взяти Авдіївку ціною невиправданих втрат — і було задачею для виборів. Росіяни майже два роки не могли взяти Авдіївку під контроль, але заради демонстрації бодай якогось результату для виборців Путіна, вони пішли традиційним російським шляхом — не рахуватись із ціною.

Їхні бої за українські міста вже увійшли в історію як найдорожчі та найбезглуздіші з точки зору військової стратегії рішення

Зараз ситуація на фронті вкрай складна. Росіяни посилюють тиск на сході, намагаються прорвати оборону на декількох напрямках одночасно. Українська армія з усіх сил тримає оборону в умовах дефіциту озброєння. 

Уроки для Європи та світу  

Україна сьогодні закриває собою кордони Євросоюзу, адже імперські амбіції Росії виходять далеко за межі нашої країни. І ця загроза — не примарна і не гіпотетична, а реальна як ніколи. Так само, як свого часу Росія готувалась до війни в Україні, вона це робить зараз на території країн Євросоюзу. Ось лише деякі ознаки: фінансування політичних партій та проєктів, фінансування ЗМІ, фінансування мистецьких та культурних заходів, посилення агентурної мережі, фінансування багатотисячної фабрики ботів і тролів у соцмережах європейських країн. Є чимало ознак намагання вплинути на громадську думку та політичні процеси країн Євросоюзу. В Україні усі ці названі ознаки виявились одним з етапів готування до війни.

Аби зупинити Росію, потрібно насамперед позбавитись всіх ілюзій та вивчити уроки цієї війни

Урок перший — не варто прогнозувати дії Росії з точки зору формальної логіки. Приміром, помилковим є припущення, що РФ слабша за країни НАТО, тому вона не наважиться здійснювати щодо них агресію. Є багато історичних прикладів, коли Росія неадекватно оцінювала свої сили і втягувалась у завідомо програшні для себе операції.

Навіть у війні з Україною росіяни не змогли врахувати всі фактори нашого опору та рушили на Київ у завідомо програшну для них операцію 

Урок другий — не вірити Росії щодо намірів вести перемовини. РФ зараз активно просуває наратив готовності до переговорного процесу. Але предметом таких перемовин вона бачить території України — суверенної держави з міжнародно визнаними кордонами. У цій ідеї криється серйозна небезпека для підтримання миру в усьому світі, адже такі перемовини будуть мати наслідком легалізації міжнародного злочину агресії. Не може бути предметом переговорів зі злочинцем те, що від нього захищено нормами права.

Наш суверенітет, наші кордони, наші території — не можуть обговорюватись з агресором. Бо це буде продовження агресії та нав’язування волі агресора

І це не проблема лише України та Росії, адже агресія посягає на загальнолюдське благо. А отже, якщо РФ в результаті перемовин отримає контроль у будь-якій формі бодай над якоюсь частиною наших територій, це означатиме для всіх інших країн, що «так можна було». Напасти, а потім шляхом перемовин забрати собі частину територій суверенної держави. 

Тож про що можливі перемовини у разі вчинення злочину? Виключно щодо притягнення до відповідальності, міри та розміру покарання. Тобто в обмін на припинення агресором вчинення злочину ми можемо поступитися не територіями, а частиною нашого права притягти РФ до міжнародної кримінальної відповідальності та відшкодування завданих збитків.  Інститут перемовин та угод зі злочинцем є в законодавстві багатьох країн світу. Це переговори про обмін визнання провини та допомоги слідству на зменшення покарання. Але ж зовсім не про те, яку кімнату в квартирі жертви займе злочинець.  

Тобто перемовини щодо втрати наших територій — це фактична легалізація міжнародного злочину агресії

Ще один урок цієї війни — світ на сьогодні не має ефективного судового інструменту притягнення держав до міжнародної кримінальної відповідальності за злочин агресію, воєнні злочини та злочини проти людяності. Україна ще у 2015 році подала заяву до Міжнародного Кримінального Суду з приводу воєнних злочинів, скоєних Росією. 9 років триває розслідування. За цей час дії агресора досі не отримали юридичної оцінки міжнародного суду. А сам агресор продовжує вчиняти міжнародний злочин. 

Втім, проблема притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності за агресію значно глибша, ніж кейс України. З часів Нюрнберзького процесу жодна країна світу не була засуджена за злочин агресію. Вироки були лише за скоєні воєнні злочини і злочини проти людяності, які в умовах війни є похідними від агресії.

Тобто сьогодні в світі міжнародна юстиція не працює як інструмент запобігання та протидії війнам і не притягує до відповідальності за агресію військово-політичне керівництво країн-агресорів

Ще один урок 10 років цієї війни полягає в тому, що зупинити Росію може тільки зброя у відповідь та миттєва реакція на її дії. Протягом усіх 10 років тактика «не дратувати Путіна» виявлялась неефективною та навіть шкідливою, адже через зволікання у допомозі ми втратили можливість зупинити очільника Кремля ще у 2014-2015 роках. І внаслідок цього він отримав час на підготовку повномасштабного вторгнення.

Висновки

Тож чи може держава, яка сповідує демократичні принципи і цінності, перемогти тоталітарну державу? На це питання ми намагаємось відповідати щодня на полі бою. 

Натомість відомий теоретик війни генерал-майор Карл Фон Клаузевіц вважав, що у війні між цивілізованим і диким народами переможе останній. Бо у диких народів війни більш жорстокі та більш руйнівні, а пануючі наміри формуються під впливом емоцій. Росія не лише «дика» та воює без правил. У неї ще є перевага у кількості людей та озброєнні. А втім, навіть у таких умовах українській армії за два роки повномасштабної війни вдалось захистити столицю, звільнити північ країни, Харківщину та Херсон. Вже два роки у щоденних запеклих боях Збройні Сили України стримують потужний наступ росіян на сході. 

Мотивація та фаховість українських військових викликає захват в усьому світу. Українці будуть стояти за свою землю до останнього

Але єдиний  фактор перемоги у війні з «диким» ворогом — це перевага в озброєнні. Україна самостійно не зможе створити цю перевагу. Тому відповідь на питання — чи може демократична держава перемогти агресію тоталітарної держави — перебуває в руках наших партнерів та союзників.

‍Редакція Sestry.eu не завжди поділяє думку авторів блогів

Телемарафон «Єдині новини» у лютому 2022 року задумувався як головний інструмент інформаційної війни в Україні та протидії російській дезінформації та підтримки бойового духу. Професійні репортажі і відео громадян на мобільні телефони тішили кадрами палаючих російських танків та показували єдність українців із найближчими сусідами на кордонах ЄС. 

Однак за два роки українці втомилися від телемарафону: те, що спочатку відігравало важливу роль в об'єднанні країни, тепер усе частіше сприймається як «рупор влади». Спочатку до марафону не допустили три опозиційні канали: «Еспресо», «Прямий» та «5 канал», бо, мовляв, там надто багато показують Петра Порошенка, а він буцімто нарцис і хоче піару. Далі влада вирішила, що нацмарафон — це чудовий інструмент для зачистки конкурентного політичного поля.

Тому в цю іграшку почали вливати величезні кошти — станом на зараз єдиний телемарафон уже коштував 4 мільярди гривень

В ефірах все частіше почали з'являтись експерти, пов’язані з Офісом президента та партією «Слуга народу». Ведучими стали люди, які до повномасштабного вторгнення працювали на каналах кума Путіна Віктора Медведчука і прославляли Росію та лили бруд на ветеранів та учасників Революції Гідності. Тепер вони заквітчані синьо-жовтими аксесуарами і тим самим ротом кажуть: «Слава Україні!».

Всі ці особи разом обіцяли швидку перемогу, пікніки в Криму після легкого контрнаступу на Півдні та почали дуже активно коментувати справи військових. Такі заяви сприяли тому, що в Україні суттєво знизились темпи мобілізації, а чимало хто відчув розчарування, що ми досі не в Криму на обіцяних шашликах. 

Це дивна ситуація для України, адже свобода слова і наявність численних незалежних ЗМІ дозволяли успішно протистояти й епосі авторитаризму Віктора Януковича, й гуртувати народ для опору під час першої фази війни 2014 року. 

Буквально нещодавно у Польщі були скандали стосовно державних телеканалів TVP Info та TVP3. Нинішній уряд Дональда Туска звинуватив попередників, що у 2015 році вони змінили польський закон про засоби масової інформації та створили регулятора ЗМІ, який міг звільняти правління та наповнювати державні ЗМІ журналістами та експертами, які симпатизують політиці партії.

До чого ця аналогія щодо України? Може вийти так, що ми скинемо тягар єдиного телемарафону аж ніяк не після указу про завершення воєнного стану, а тільки після зміни політичної влади. Адже наразі і сам президент Володимир Зеленський, і його високопосадовці топрівня не зацікавлені знищувати дорогу іграшку. Їх все влаштовує.

Більше того, Офіс президента, як мені відомо з власних джерел, досить часто телефонує редакторам, коли лідеру здалось, що сюжет недостатньо позитивний

Небезпеку єдиного телемарафону для критичного мислення українців чітко бачать й на Заході. Видання The New York Times прямо вказує, що нацмарафон має змінитись, аби не перетворитись на державну пропаганду у стилі Маргарити Симоньян та Володимира Соловйова. За словами авторів статті, глядачі нарікають, що їм показують надто яскраву картину війни, приховуючи реальні проблеми на фронті та кризу у відношенні підтримки України з боку Заходу, а найгірше — розхолоджує українців до тривалої війни. Тому не дивно, що громадяни воюючої країни все менше дивляться новини і все більше дивляться реаліті-шоу про холостяків та вагітну в 16. 

Ще одна проблема — перенасичення ефіру гостями лише провладної партії. Медіаексперт Ігор Куляс для NYT порахував, що протягом 2023 року члени президентської партії «Слуга народу» становили понад 68% гостей студії телемарафону. Таким чином створювалось враження, що у нас в країні немає ані опозиції, ані громадських діячів, ані фахових коментаторів з теми ядерної енергетики, економіки та геополітики. 

Більш рішуче висловились «Репортери без кордонів». Вони закликали український уряд відмовитися від спільного телемарафону «Єдині новини», який має низькі глядацькі рейтинги та рівень довіри, а ще наголосили, що наразі пріоритетом є збільшення фінансової підтримки громадських і незалежних ЗМІ. 

Бо, на думку поважної організації, дуже дивно витрачати 1,5 мільярди гривень у рік на телемарафон, коли «суспільний мовник Суспільне має лише 1,8 мільйонів гривень для фінансування кількох національних і місцевих телеканалів, радіостанцій і сайтів новин, а також наймає понад 4000 осіб».

Варто зазначати, що саме прикордонні та прифронтові філіали Суспільного робили якісне документування воєнних злочинів росіян. А отже — їхнє фінансування є виправданим і потрібним для виграшу у війні. Бо станом на зараз нам потрібна якісна документалістика, а не піар однієї партії влади. 

Опитування Фонду «Демократичні ініціативи» та Центру Разумкова чітко кажуть, що наразі телемарафон «Єдині новини» має глядацькі рейтинги на рівні максимум 10%. Трошки більше 20% респондентів вважають, що марафон усе ще актуальний в такому вигляді, як зараз. Число тих, хто дивиться єдиний телемарафон хоч іноді — стрімко падає. Навіть пенсіонери шукають альтернативу в ютубі, де підписуються на ті самі «Еспресо», а також «Прямий» та «5 канал» і когось із незалежних журналістів. 

А от чого особливо шкода, то це 4 мільярдів гривень, витрачених станом на зараз на весь блок єдиного телемарафону. Це і безпосередньо новини, і розважальний канал «Дім», куди працевлаштували друзів влади, і ще один канал іномовлення, який чомусь не розказує про наші відносини із США, Польщею, а цілодобово показує росіян. І на додачу дуже часто рекламує їхні — російські — телеграм-канали, які уже навіть ГУР МО визнає досить небезпечними.

Тож єдиний телемарафон остаточно втратив початкову форму і стає загрозою свободі слова. А ще перетворився на рупор піару в руках влади, яка спалює кошти так потрібні в умовах великої війни на дрони і снаряди

Недавно в Україні був величезний скандал, коли кума президента і багаторічна акторка проєкту «Вечірній Квартал» Олена Кравець отримала із державного бюджету понад 27 мільйонів гривень на особистий проєкт на каналі «Дім». Після критики суспільства кума і хресна мати першої леді Олени Зеленської відмовилась від зйомок на 2024 рік. 

Однак в її нових інтерв’ю відчутна образа на громадян, які пильно читають сайт тендерних закупівель Prozorro (Прозоро). Вона каже, що громадяни все перекрутили і просто займаються хейтом. А це чітка ознака, що близьке оточення пана Зеленського налаштоване використовувати єдиний телемарафон для приватних цілей і надалі.

Редакція Sestry.eu не завжди поділяє думку авторів блогів

Блокування кордону вперше придумала група перевізників на чолі з одним із маловідомих на той час політиків партії «Конфедерація». Це політичне утворення рясніє політиками із проросійськими симпатіями, ксенофобами, антисемітами, вічно незадоволеними суддями чужого минулого та історії. Дозволити групі незадоволених (можливо, небезпідставно незадоволених) водіїв впливати на питання польської та української безпеки не могло закінчитися добре.

Протест був організований у розпал польської виборчої кампанії і в проміжний період між зміною польських урядів. Проросійські активісти, які зазвичай були маргіналами польської політики, несподівано опинилися в центрі уваги і політичних процесів. Ніхто з можновладців не хотів ухвалювати рішення, які могли б вплинути на настрої електорату.

Такий підхід до політики є очевидним популізмом, який, на жаль, вже давно став постійним атрибутом політичної сцени на Заході

Поняття сенсу існування держави чи навіть національної безпеки зникає перед обличчям стовпів, на яких тримається виборча підтримка, електоральної арифметики і тактичних політичних альянсів, головною метою яких стало утримання влади заради влади, а не реалізація ідеї спільного блага. Коли я пишу про «спільне благо», я вже чую у вухах глузливі голоси шановних читачів, які давно знають, що у політиків мало спільного із цим поняттям.

На користь партійних інтересів у Польщі було втрачено те, що має бути найважливішим для нас зараз, — наша безпека, яка напряму залежить від обороноздатності України. Перевізники показали, що навіть група протестувальників може привернути увагу не лише всього польського суспільства, але й світу.

Раптом власник невеликої фірми з Люблінщини [йдеться про очільника люблінського осередку «Конфедерації» Рафала Меклеру. — Ред.] почав вирішувати, що є військовим транспортом, а що гуманітарним, що поїде через кордон, а що ні. Місцевого політика, який навіть не набрав достатньої кількості голосів для отримання депутатського мандата, запрошував до себе в кабінети прем'єр-міністр, з ним прагнули поспілкуватися міністри і дипломати.

Звісно, було зрозуміло, що такий спосіб протесту одразу ж підхоплять й інші. Крім того, самі перевізники погрожують знову перекрити кордон з березня. Поки що кордон блокують фермери, які мають претензії до Брюсселя через «Зелену угоду». Але до Брюсселя далеко, а до кордону — ні. І якщо серйозно, то жодні суттєві аргументи тут не мають значення.

Немає значення навіть той факт, що з квітня минулого року Польща не імпортувала з України жодної пшениці, кукурудзи, ріпаку чи соняшнику. Так, зерно йде через польську територію, але тільки транзитом

Звісно, це не заважає протестувальникам вдиратися в українські вантажівки та вагони і висипати зерно на дороги та колії. Нагадаю, це зерно, яке взагалі не їде до Польщі. Це визнають експерти і навіть митна служба. Але якого дідька обурені фермери знають краще, особливо коли їх підтримує заступник міністра сільського господарства [йдеться про Міхала Колодзейчака, який заявив, що фермерам не має бути соромно за те, що висипали українське зерно з вагона. — Ред.], діяльність якого викликає питання: кому він насправді служить і ким він є — чиновником, відповідальним представником польської держави чи протестуючим, доморощеним інспектором і шукачем гнилої малини.

Масштабування протесту потроху призводить до анархізації ситуації: зупинки машин швидкої допомоги, автобусів, образливих текстів у бік жінок, вивішування проросійських прапорів. За кілька миттєвостей ситуація переросте в рукопашний бій. Звідси крок до провокації, яка може закінчитися трагедією. Москва чекає на це, а, можливо, не просто пасивно чекає.

Гра деяких політиків і протестувальників з перевірками, висипанням зерна — це не боротьба за своє, а провокація, бандитизм, чистісінька анархія. Розкручування спіралі ненависті. І те, що в цьому беруть участь міністри, представники державної адміністрації — це скандал. Це порушення основ польської безпеки.

Цими протестами хочуть не тільки розділити поляків і українців, а й польське суспільство всередині

Мені соромно, коли я бачу, як залякують українських жінок, коли я чую «Уйоб...й в Україну». Влада й опозиція розгубилися в політичних іграх. Раціональні політики стали заручниками популістів, які повинні були додати їм кілька відсотків голосів на виборах. 

Як ви, шановні очільники Польщі, збираєтеся нарешті вирішити це питання? Як ви будете відновлювати відносини з Україною? Чи, на вашу думку, нічого не сталося? Ви сягнули дна абсурду, занурюючи нас у конфлікт з народом, який сьогодні бореться за свою незалежність і нашу безпеку життями своїх людей. Ви кидаєте нас у прірву ненависті в ім'я своїх дріб'язкових інтересів. Ви хочете прикрити свою безпорадність у переговорах з Брюсселем уявною українською загрозою.

Важко повірити, що ви штовхаєте нас до торговельної війни, від якої найбільше втратить польський фермер. Невже ніхто не говорить міністру сільського господарства, що це Україна купує польську агропродовольчу продукцію? Це невігластво чи дурість? Кому ви хочете віддати наш аграрний ринок? До речі, цікаво, кого польські фермерські господарства найматимуть для збирання врожаїв, на польові роботи? Мігрантів з Африки?

Чому польських фермерів не турбує масовий імпорт сільськогосподарської продукції з Росії? Адже Польща як експортер зерна найбільше страждає від того, що саме РФ, яка торгує краденим, закривавленим українським збіжжям, виштовхує її зі світових ринків. Торік польські виробники огірків та інших овочів були знищені російськими постачальниками. Де тоді були блокади? Де були протести, коли Моше Кантор [власник холдингу «Акрон», який є виробником мінеральних добрив. — Ред.] і його польські спільники знищили польську промисловість добрив? Сьогодні польське зерно росте на російських добривах. А гроші від них ідуть на російське озброєння.

Ми сміялися з німців за те, що вони купували газ у Росії, щоб зарядити Путінові його пістолет. А що ми робимо зараз? Наші гроші ідуть на боєприпаси москалів у той час, як ми блокуємо український кордон

Ганьба нам. Ми стоїмо в одному ряді з німецькими та англійськими робітниками, які блокували постачання боєприпасів до Польщі, що воювала з більшовиками у 1920 році. Історія засудила їх, вона засудить і нас.

Єдиний вихід у ситуації із польсько-українським кордоном голосно заявляти, що ми не піддамося на цю провокацію, на прагнення розділити наші народи. Давайте засудимо анархію, бандитизм. Водночас треба захистити надзвичайне польсько-українське зближення, яке розпочалось у 2022 році. Робімо це відкрито і разом. Блокувальників завжди видно, навіть якщо їх мало. Однак тих, хто не блокує, нас мільйони. Ми маємо бачити одне одного.

Редакція Sestry.eu не завжди поділяє думку авторів блогів‍

Одного холодного зимового дня 2014 року ми з подругою, разом з якою з перших днів Революції стояли разом на Майдані, вирішили зігрітися в культурному місці та пішли на виставку до столичного художнього нацмузею (з левами). Музей цей знаходиться в центрі, в урядовому кварталі — поруч з українськими Кабміном та Верховною Радою, де в ті дні перелякані народним протестом депутати саме прийняли свої Диктаторські закони. Ці закони були відповіддю влади на масовий спротив, надавали силовикам більше свободи для придушення мітингів, обмежували наші громадянські права та, звичайно, розширювали каральні можливості керівників держави. Українці розуміли, що ситуація загострюється, але не злякались і продовжили свій мирний протест. І от в цей історичний час ми з подругою і зайшли до музею. А коли звідти вийшли — світ навколо був уже інший.

Будівля була оточена беркутівцями, сотнями беркутівців та їхніми автобусами. Шлях від нас до мітингуючих, які йшли під парламент розповісти, що вони думають про нові закони, був перекритий. Силовики відмовлялись пропустити нас до своїх. Музей опинився по інший бік барикад. І ми, дві дівчини, потрапили до хижого лігва. Ми заходили до музею з мирної вулиці, а вийшли — кінематографічно — в реальність гумових палиць, шоломів і куль.

Зрештою хтось із спецпризначенців сказав нам крокувати до метро у зворотньому від протестуючих напрямку. І ми рушили довгою урядовою вулицею Грушевського — живим коридором, оточені з двох боків беркутівцями. Ідучи між ними, я роздивлялась їхні обличчя. Хтось байдуже чекав, хтось був на низькому старті — не вміючи стримати агресію, вони помахували кийками й вишкірялись. Якоїсь миті я не витримала й спитала, невже вони підуть з усією своєю зброєю на мирних людей? І один з дивним смішком відповів: «Дадуть наказ, одразу підемо».

За годину після цього біля музею почалось гаряче протистояння. А цього ж вечора на Майдані я зустріла свого чудового колегу, який минулої весни зник безвісти під Бахмутом. Ми з ним були схвильовані тим, що відбувається, ділились враженнями. Він щойно розмовляв з нашими хлопцями на Грушевського й був приголомшений тим, що від них почув. «Ми вже готові померти, але ще не готові вбивати», — сказали йому ці хлопці. У відповідь я переказала колезі слова беркутівця.

Що було далі, знають всі. Кожна зі сторін виконала те, до чого була готова...

Нинішня велика війна — це протистояння минулого з майбутнім. І початок цього протистояння відбувся саме на Майдані, де майбутнє стояло проти минулого, яке чіплялось і було готове навіть вбивати, аби тільки нас не відпускати. Того разу, як відомо, перемогло майбутнє. А тепер? Що і як буде цього разу? Майбутнє має шанси перемогти і тепер. Якщо сутність цього протистояння зрозуміють наші союзники й люди з інших країн.

Я назвав мотив агресії «формулою Путіна», але насамперед його можна назвати формулою Росії. Формулою російської еліти й російського суспільства, яка полягала в тому, що радянські республіки ніколи не сприймалися як «справжні» суверенні держави, хай навіть на цій позірній суверенності й тримався сам Радянський Союз.

Путін зовсім не бреше сам собі, коли говорить тому ж Токеру Карлсону, що Радянській Союз «і був Росією». Саме так ситуація й сприймалася у Радянській Росії — не тільки елітами, але й народом

А «суверенітет» радянських республік був одночасно і поступкою національним рухам, які так перелякали росіян на початку ХХ сторіччя, й можливістю легальної боротьби із різними «націоналізмами» — як тільки у більшовиків виникало таке бажання.

Це ставлення аж ніяк не змінилося і у часи кризи, і розпаду СРСР, державність колишніх радянських республік сприймалася швидше як тимчасове явище, як прелюдія до повернення до нової союзної держави зі столицею у Москві. Ті колишні радянські республіки, які занадто активно, з точки зору російського керівництва, обстоювали своє право на суверенний вибір, перетворювалися на країни-інваліди, частину їхньої території фактично контролювали з Кремля. І все це відбувалося задовго до Путіна!

Формула, отже, є достатньо простою й вичерпною. Колишні радянські республіки мають перебувати у «сірій зоні» між Росією та Заходом, не приєднуватися до жодних «чужих» союзів, чекати, поки у Кремлі буде ухвалене рішення щодо приєднання їхньої території до Росії — як-то колись сказав Путін своєму білоруському колезі Олександру Лукашенку «приєднуйтесь до Росії областями»!

Й саме тому у Москві з такою пересторогою сприйняли готовність українського керівництва підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом, бо вбачали у цьому перший небезпечний крок у напрямку отих самих «чужих союзів»

Мені можуть, звісно, нагадати, що таку ж угоду підписували і Грузія, і Молдова — і тут Росія вже не могла нічим завадити. Авжеж. Однак на момент підписання обидві ці країни вже були перетворені Росією на «держави-інваліди», і, з точки зору Путіна, саме це надійно гарантувало неможливість їхньої справжньої європейської й євроатлантичної інтеграції. 

А Україні, як ми знаємо, не заважало практично нічого. До окупації й анексії Криму. Перетворення нашої країни на «державу з інвалідністю» — це був перший крок, який мав утримати Україну за дверима Заходу. Другий крок — дестабілізація на сході. Третій крок — спроба зміни влади й окупації значної території України у 2022 році. І саме ці кроки, спрямовані на утримання України в імперському полоні, й призвели до великої війни.

Що далі? Я неодноразово казав, що для зміни ставлення росіян до України та інших колишніх радянських республік потрібна зміна генерацій — і за 20-30 років ми вже зможемо співіснувати як сусідні держави. Однак війна не залишає нам ані часу, ані гарантій. Часу — тому що ми просто фізично не можемо чекати, поки зміняться настрої у росіян. Гарантій — тому що війна змінює сприйняття України як іншої країни навіть у тих, хто ніколи не жив у СРСР і повертає нам призабутий статус бунтівної провінції. Ну, й знову повернемося до часу: таким чином 20-30 років перетворюються на 50-60…

А значить, варто усвідомити, що якщо сучасна Росія зберігатиметься як державний організм — а об'єктивні передумови для цього, звісно ж, є — Україні (як і іншим колишнім радянським республікам) доведеться співіснувати із державою, переважна більшість населення якої сприйматиме нас і наших сусідів по СРСР саме як бунтівні провінції (прикметно, що навіть через 33 роки після розпаду СРСР у Росії ніхто не називає колишні радянські республіки країнами і державами, а саме «республіками», по колишньому «союзному статусу»). Так що мова йде навіть не про територіальну цілісність, а про саме національне виживання.

Ті колишні радянські республіки, які не зможуть обійти «формулу Путіна», — тобто не приєднаються до «чужих союзів» — не отримають дієвих гарантій безпеки, не сформують сильних й готових до оборони армій, напевне, або зникнуть з політичної мапи світу (а їхнє населення розчиниться серед росіян), або остаточно стануть країнами-сателітами, резервуаром дешевої робочої сили.

І врятувати ці країни від краху можуть сьогодні не їхні власні суспільства, а наше — українське

Бо саме боротьба Росії з Україною послаблює впливи Росії на пострадянському просторі. Але щоб врятувати інших, потрібно насамперед врятуватися самим. І рецепт цього порятунку ви вже прочитали, він спільний — європейська й євроатлантична інтеграція, дієві гарантії безпеки, сильна армія. Ну, й усвідомлення того, що в осяжному майбутньому нам все ще доведеться сусідити із хижаком, що готуватиметься до стрибка.

Поради не-агронома

Для розуміння ситуації у польсько-українських відносинах дозволю собі кілька спостережень людини, небайдужої протягом останніх двох років:

• Польща надзвичайно жваво включилася у підтримку України після широкомасштабного вторгнення Росії;
• У Варшаві добре розуміли, яку загрозу несуть російські солдати, тому допомога була щирою для громадян України та масштабною для Української держави;
• Офіційна Варшава може відчувати певне розчарування через власні невтілені мрії про більшу вдячність офіційного Києва, і тут мова йде швидше про психологію, ніж про міжнародні відносини;
• Польському істеблішменту не подобаються припущення про те, що на кордоні з Україною протягом вже кількох місяців здійснюється російська інформаційно-психологічна операція, проте таймінг дій Рафала Меклера та його поплічників, меседжі, які вони озвучують, значне пожвавлення тролів у соціальних мережах обох країн дозволяють припустити активне втручання Кремля;
• Логіка Путіна зрозуміла: руйнуючи постачання через Польщу, він завдає потужного удару по постачанню ЗСУ та одночасно по внутрішній стійкості українського суспільства, Україну наче беруть в уявні лещата, вправно спекулюючи на підсвідомому та історичній пам’яті;
• Розхитування польсько-українських відносин підриває і позиції Варшави в Європейському Союзі, додає аргументів її критикам;
• Всерйоз розраховувати на активні дії польського уряду та правоохоронців протягом семи наступних тижнів — до проведення місцевих виборів у Польщі 7 квітня — не варто;
• Проте шукати шляхи порозуміння, діючи у нестандартний спосіб, необхідно.

Відтак пропоную 10 «зерен» для отримання урожаю польсько-українських відносин нової якості:

Зерно пізнання. Ми живемо у міфі про значні знання поляків про українців, а українців про поляків. Маю визнати, що у Польщі про Україну знають більше, проте далеко не все, наші, українські знання про сусідів, з якими маємо 525 кілометрів спільного кордону, часто спорадичні та уривчасті. Говорити, створювати спільні інформаційні та освітні проєкти, видавати книжки та знімати фільми конче необхідно. Бажаючих працювати в цьому напрямі чимало.

Зерно оригінальності. Часто кажуть, що законодавства Польщі та України схожі між собою, в обох країнах повноваження президента не вражають своїми масштабами. Звісно, згідно з Конституцією. Проте у Польщі Анджей Дуда не може зателефонувати Дональду Туску з вимогою навести порядок на кордоні, і відповідне доручення Володимира Зеленського Денису Шмигалю у телезверненні минулого тижня у Варшаві викликало хіба що посмішку. Але розповісти про особливості сільського господарства, його структуру в обох країнах сьогодні б точно не було зайвим.

Зерно кооперації. У нашому спільному мілітарному активі — не лише ПолЛитУкрБриг імені Костянтина Острозького, але і можливості ефективної взаємодії між Польщею та Україною у сфері військово-технічної співпраці. Пошук можливостей для спільної ракетної програми, кооперація у виробництві бронетехніки, транзит досвіду застосування дронів — все це буде користуватися підвищеним попитом щонайменше  протягом прийдешнього десятиліття. І якщо в Україні телемарафон «Єдині новини» розкаже про використання польських гаубиць «Краб», це точно не погіршить двосторонні відносини.

Спеціальне зерно. Цей крок сьогодні виглядає неочевидним, проте варто нагадати, що польські та українські спецслужби мали досвід нейтралізації «фалангістів», які здійснили у лютому 2018 року підпал будівлі Товариства угорської культури Закарпаття. Зрозуміло, що безпосередньо тиснути на Рафала Меклера польські правоохоронці ближчим часом не стануть, проте ця перспектива повинна бути для нього та його поплічників очевидною своєю невідворотністю.

Зерно доброї волі. Поляки гостинно прийняли багатьох українців, які сьогодні стали найбільш численною національною меншиною Польщі, фактично повернувши присутність на польській землі до показників міжвоєнної Речі Посполитої. Польські волонтери активно допомагають Україні, щонайменше двоє з них віддали свої життя в Україні. Є і громадяни Польщі, які загинули зі зброєю в руках, допомагаючи давати відсіч агресії Росії. Про це необхідно активно говорити та згадувати.

Зерно транзиту досвіду. Україна активно запозичує досвід Польщі у сфері муніципального управління та децентралізації влади. І в нинішній ситуації нам потрібно більш активно говорити про те, що реформа місцевого самоуправління, створення сильних громад допомогли дати відсіч російській агресії. І говорити про це напередодні місцевих виборів у Польщі, звертаючи увагу на їх перебіг та особливості.

Зерно антиколоніалізму. Польський та український народи (звісно, що кожен у власний спосіб) повною мірою відчули гіркоту російського імперіалізму. Антиколоніальний характер нинішнього протистояння України та Росії доцільно транслювати на польське суспільство, віддаючи шану тим, хто боровся проти московського царя протягом чорних для поляків та українців часів.

Зерно спільної історії. Маємо усвідомлювати, що у нашій історії є не лише Волинська трагедія, але і чимало славетних сторінок. У нинішньому інформаційному контексті потрібно більш ефективно  говорити про «Диво на Віслі» 1920 року, нагадуючи, що в Україні триває страшна війна. Коли поляки та українці діяли разом, вони були націлені на перемогу та захист власних інтересів.

Зерно для глобального Півдня. Однією з можливостей зняти гостроту зернової проблеми у польсько-українських відносинах міг би стати процес спільного просування українського зерна до країн глобального Півдня. Позиції польської дипломатії там об’єктивно сильніші за українські, і ми могли б ефективно взаємодіяти вже сьогодні.

Зерно майбутнього. Поляки та українці зуміли реалізувати гасло «За нашу і вашу свободу», ми живемо в незалежних державах. Тепер маємо взяти на озброєння нове — «За наше і ваше майбутнє», адже взаємодія наших країн є запорукою ефективного розвитку та безпеки Балто-Чорноморського регіону. І відчуття спільної відповідальності навіть у нинішній ситуації буде далеко не зайвим.

Трохи солі. Нам потрібні асиметричні рішення та яскраві кроки вже сьогодні. Зупинити деградацію польсько-українських відносин маємо спільними зусиллями тих, хто розуміє, що без незалежної України у Польщі будуть проблеми. Потрібний своєрідний вау-ефект, який дозволить перебити системну, на жаль, роботу російської пропаганди та агентури впливу у польсько-українських відносинах.

‍

Трагічна загибель сім’ї з трьома дітьми у Харкові внаслідок російської атаки викликала в українському суспільстві не тільки лавину співчуття, а й чергову хвилю абсолютно диких постів у соцмережах: мовляв, як так, матір не подбала про безпеку дітей, і вони згоріли у ванній заживо, а тільце найменшого, 10-місячного сина, взагалі перетворилося на попіл.

Жахлива картина, шо її малює уява: молода жінка, ховаючись від пожежі у ванній, притискає до грудей своїх синів, не може вибратися і, напевно, достеменно розуміє, що от-от загине. Це справді моторошно. Однак серед тих, хто був шокований черговою смертю цивільних через російську агресію, знайшлися й ті, хто відразу зробили «крайньою» саме матір. Мовляв, саме вона винна у тому, що її діти згоріли, а могла б давно вивезти їх у «безпечне місце».

Коли російська війна поширилася на всі регіони України, а не тільки на фронтову зону на Донбасі, коли російські ракети вразили військові і цивільні об’єкти від Харкова до Івано-Франківська, основним завданням жінок виглядало зберегти життя дітей. Для багатьох це означало вивезти їх в умовно «безпечніші регіони» чи за кордон. Під навіюванням відомого пройдисвіта під кодовою назвою «два-три тижні» мало хто міг уявити, що війна триватиме довго (і досі ніхто не знає, скільки), і в умовах раптової небезпеки багато рішень ухвалювалися «на перший час».

Цей час мав і ще буде мати надалі свій вимір для кожної окремо взятої людини і родини. Однак саме жінки становлять близько 80% українських громадян під тимчасовим захистом в європейських країнах. Саме вони стояли в чергах на кордонах з європейськими сусідами, інколи — по декілька діб. І саме вони потім стали об’єктом засудження (а подекуди — і відвертого хейту в соцмережах). Справедливості заради треба сказати, що цей хейт несеться в обидва боки.

Нам усім відомі ці кліше. «Виїхала — зрадниця» або просто «не любиш Україну», «сидиш на всьому готовому», «виїхала заради соціальної допомоги»

Особливо смішно (насправді ні) читати їх від тих, у кого є власний обладнаний підвал, автономне опалення приватного будинку і кілька автомобілів з різними видами палива, готових рвонути в бік західного кордону в будь-який момент.

Залишилася в Україні — а значить, «не дбаєш про дітей», «наражаєш їх на небезпеку», «ставиш свої інтереси вище інтересів дітей»

Тут «пальму першості» від мене отримують чоловіки — особливо бездітні.

Що спільного в цих обвинуваченнях, окрім хейтспічу? Тотальне нівелювання особистих кордонів. Окрім повної неоковирності пострадянської державної системи (медицини, освіти, державного апарату, що дістався нам у спадок від СРСР), від ненависного «совка» нам дісталася у спадок й оця безсоромна здатність лізти в чуже життя, копирсатися в ньому і вказувати пальцем, що і як треба було зробити інший людям.

Мені пригадується кадр з одного радянського фільму, коли перевіряюча з заводу приходить додому до однієї родини, заходить в спальню і питає: «Почему кровати вместе? Почему нет портретов вождей?”». Саме така асоціація виникає, коли я чую питання на кшталт: «Чому ви не повертаєтеся?» або «Чому ви не виїхали?». Для мене, безвідносно їхнього змісту, це питання одного ряду. Це питання, які не стосуються того, то їх ставить.

Це приватні питання, відповідь на які завжди шукає кожна конкретна людина і її сім’я. А не сусіди на лавці біля під’їзду або користувачі соцмереж

Зараз на фронті наші захисники і захисниці борються, серед іншого, і за те, щоб ми ніколи більше не належали до того, що колись було Радянським Союзом. Або, як називала його рання радянська пропаганда, Країною рад. Але знаєте, що ріднить наше суспільство з суспільством тієї самої «країни рад», яка виникла століття тому? Всі знають, як має вчинити хтось інший, як краще треба було зробити, а як робити в жодному разі було не можна (звісно, в минулому часі — так же очевидно, яке рішення було правильним!).

Після трагічної загибелі родини з трьома дітьми у Харкові ті, хто не міг стриматися, щоб не висловити свої глибокодумні роздуми «заднім числом», винуватили загиблу матір (!) у смерті її трьох дітей. Яке вони мали на це право — питання риторичне.

Відомо, що загибла жінка, Ольга Путятіна, була прокуроркою Вовчанського відділу Чугуївської окружної прокуратури. Працювала в органах прокуратури Харківської області з 2012 року. Уявімо гіпотетичну ситуацію, що Ольга б взяла на оберемок трьох своїх дітей (молодшому з яких на момент загибелі щойно виповнилося 10 місяців, тобто він не тільки народився, а і був зачатий вже під час повномасштабного вторгнення), звільнилася з роботи і поїхала з ними кудись за кордон як «біженка» (а точніше — як особа під тимчасовим гуманітарним захистом).

Я готова побитися об заклад, що тоді б про Ольгу писали зовсім інші речі: що, мовляв, вона «не вірить в ЗСУ», «зрадила Україну» чи, як казав один наближений до ОП, прости господи, «блогер» (а насправді — агент впливу на «широкі народні маси») — «кинула свого чоловіка»

Тепер же, коли Ольга загинула, наше суспільство часто-густо покладає на неї провину (!) за те, що загинули  її діти. Прикметно, що ця провина повністю покладається саме на жінку, хоча разом зі своєю родиною загинув і її чоловік — і батько дітей. І, напевне, рішення про те, як бути і що робити родині, ухвалювалося разом. Але ні, в українському суспільстві у всьому, що пов’язане з дітьми — чи то дитина матюкнулася в школі, чи то згоріла у ванній під час нальоту російських дронів — завжди винувата матір. До речі, в тій самій омріяній багатьма Європі батьківські обов’язки діляться між обома батьками порівну. Тим огидніше спостерігати, як жінку, яку спіткала трагічна загибель, після смерті засуджують чоловіки!

«Чому вони не виїхали?» — це питання я чула багато разів, починаючи з 2014 року, коли почалася окупація Росією Донбасу. І кожного разу мені хотілося сказати: «А чим особисто ви можете допомогти цим людям?». Я пам’ятаю, як неохоче здавали житло людям з «донецькою пропискою», як невдоволено рахували у дворах машини на «донецьких номерах», і як дозволити собі виїхати могли переважно ті, у кого був хист до якогось бізнесу і відсутність страху починати все з нуля на новому місці — дуже часто всупереч обставинам і в не дуже сприятливому середовищі. Державна допомога переселенцям становила і становить настільки жалюгідну суму, що вона не покриє навіть комунальні послуги в опалювальний сезон.

Тому я повторю своє питання в умовах повномасштабної війни: а чим кожен з вас, який ставить питання «чому вони не виїдуть?», готовий їм допомогти?

Хто забезпечить житлом і роботою родину з кількох осіб? Якщо немає роботи за спеціальністю, а інша робота не забезпечує потреби, скажімо, дітей або старших членів родини — хто візьме їх на утримання? Питання риторичні. Однак без відповідей на них цю бесіду не варто і починати. Так, в перші дні повномасштабного вторгнення багатьом здавалося за краще спати в умовному спортзалі в Чернівцях чи Львові, однак коли пройшов перший шок — люди почали увалювати довгострокові рішення. І для багатьох з них рідні стіни і звична робота — це саме той спосіб існування, який виявився кращим за койку на Заході України чи невідомість інших країн.  

Але давайте повернемося до питання, чим віджилий Радянський Союз відрізняється від тієї самої Європи, за приєднання до якої боровся наш Євромайдан 2014 року, і ця боротьба триває досі? Одна з основних європейських цінностей — приватність. Повага до чужих рішень і особистих кордонів.

Саме вона визначає етику спілкування в західних суспільствах: можеш допомогти — запропонуй (при цьому бажано так, щоб не поставити отримувача допомоги в незручне становище). Не можеш — промовчи

Ніхто не знає, як довго триватиме війна і чим вона завершиться — як для цілої країни, так і для кожного з нас. Кожна людина і кожна родина увалює свої рішення самостійно: когось на місці тримає робота, комусь головне, щоб над головою не літали російські ракети чи дрони. Хтось не може покинути літніх батьків, хтось, навпаки, вивозить дітей подалі від небезпеки. Одна дитина у відносно нефронтовому місті не може спати через повітряні тривоги і страждає від енурезу на нервовому ґрунті, а інша — за кордоном, в безпеці, впала в депресію, лягла на диван і проситься додому, в Україну, в свою кімнату і в свою школу з бомбосховищем. Чийсь чоловік пішов на фронт і попросив дружину вивезти дітей подалі, щоб він хоча б за них не хвилювався. А чиясь дружина за кордоном вирішила: «не так багато часу нам залишилося удвох, щоб жити його порізно» — і повернулася. І всі ці рішення об’єднує одне: вони — особисті. Й ухвалювати їх повносправні дорослі люди мають самостійно. І, що важливо, брати відповідальність за них на себе.

Навряд чи та знайома, що настійливо радила вам виїхати, буде потім вирішувати ваші проблеми з чужою мовою, бюрократією, працевлаштуванням, отриманням соцдопомоги, школами, садочками, нянями і поліклініками в чужій країні. Навряд чи той сусід, що писав у соцмережах «повертайтеся до Києва, тут уже кілька місяців не обстрілювали, а отже — тут безпечно!», при першій же загрозі буде евакуйовувати вашу сім’ю — у нього є своя. А той, хто радив усім «просто виїхати» з прифронтової зони, навряд чи допоможе внутрішньо переміщеним особам облаштуватися на новому місці. От шо вони всі точно можуть зробити — так це не лізти в чуже життя зі своїми оцінками і непроханими порадами. У нас надто багато зовнішніх ворогів, щоб ми ще й нападали одне на одного.