Блоги

На жаль, після двох годин спілкування Володимира Зеленського з пресою залишилося запитання: «Для чого було проводити пресконференцію?» Президент не назвав жодного «ударного» факту, який міг би продемонструвати, зокрема, нашим західним партнерам успіхи України. Нагадаю, що минулого тижня з пресою зустрічався Владімір Путін, який у Росії розпочав процедуру власного переобрання на новий президентський термін (теперішній завершиться у березні 2024 року). Володар Кремля зробив ставку на демонстрацію непохитності власної правоти в українському напрямі та критику Заходу.  

Для читачів та читачок Sestry я розбив оприлюднену позицію Володимира Зеленського на пріоритетні тематичні блоки:

Війна

Невідомо, чи закінчиться війна у 2024 році, наголосив Володимир Зеленський. Він висловив впевненість, що Захід не залишить Україну без підтримки. Очевидно, повідомлення про надходження нових комплексів ППО Patriot та NASAMS мають продемонструвати цю підтримку.

З Валерієм Залужним, головнокомандувачем ЗСУ, у Зеленського «робочі стосунки», настільки робочі, що наприкінці спілкування з представниками медіа президент дозволив собі запанібрата назвати того Валерою.

У 2024 році Зеленський пообіцяв випустити в Україні мільйон дронів, очевидно, насамперед йдеться про FPV-дрони, які виступають замінником артилерійських снарядів та активно використовуються сьогодні на фронті. За зрозумілих причин, інших цифр про постачання зброї не прозвучало. Проте прозвучали цифри фінансової допомоги, яку нададуть різні країни Заходу, які продовжують підтримувати Україну.

Глава держави підкреслив, що військові пропонували мобілізувати 400 – 500 тисяч людей, що могло б обійтися у 50 мільярдів гривень. У такий спосіб чисельність Сил Оборони України виросла б на 50%, проте не зникає актуальність забезпечення потенційних нових підрозділів військовою технікою та амуніцією. З цим, як всім вже відомо, є помітні проблеми. Нагадаю, для прикладу, що Україна отримала лише третину з гучно обіцяного Європейським Союзом мільйону снарядів. Зеленський наголосив, що не підпише закон про мобілізацію жінок (цю тему останнім часом активно крутили російські медіа), проте не виключив зменшення віку мобілізації до 25 років.

Росія

Президент України не має намірів йти на жодні поступки Кремлю. Це єдино можлива позиція в нинішній ситуації, про це треба говорити відверто. Заяви російських візаві Зеленський назвав «хамством», і тут з ним також важко не погодитися. Саме Росія сьогодні гальмує процес обміну полоненими, використовуючи його у політичних цілях. Зеленський нагадав, що з поверненням українських дітей додому з РФ допомагає Катар. На його думку, росіяни не зуміли добитися жодного успіху в бойових діях протягом 2023 року, при цьому не варто забувати, що війська агресора контролюють біля 20% визнаної світом території України.

Влада

Уряд національної єдності, про який багато говорять, сьогодні не виглядає доцільним для Володимира Зеленського. На жаль, Президент України та його команда не розуміють, що саме такий формат здійснення влади потрібен в умовах, коли протистояння з Росією триватиме не «два-три тижні». Проте поява уряду національної єдності, про який дедалі активніше говорять на Заході, означатиме повернення до реалій парламентсько-президентської республіки, а до цього на Банковій не готові.

Натомість Зеленський висловився за зменшення кількість міністрів, оскільки необхідно використовувати гроші на потреби війни. Президент не став приховувати незадоволення депутатським корпусом (це підтверджує припущення, що партії «Слуга народу» на наступних виборах може не виявитися в бюлетенях для голосування), але розпускати Верховну Раду та ініціювати дострокові парламентські вибори він не збирається. Змінювати власне оточення (5-7 людей, за словами Зеленського) він також не має наміру, оскільки ці люди, за його словами, опікуються постачанням зброї, зокрема, засобів ППО.

Економіка

Президент очікує зростання ВВП на рівні 5%, проте він не розкрив підстави для такого оптимізму. Говорячи об’єктивно, добитися суттєвого зростання економіки сьогодні можна лише її переведенням на військові рейки та підпорядкуванням економічної активності перемозі над Росією.

Світ

Володимир Зеленський виступав на фоні символіки Європейського Союзу, демонструючи, що рішення про початок переговорів про вступ до ЄС є вагомою перемогою. Президент визнав, що можлива зміна влади у США його непокоїть, адже у Зеленського власна, не надто приємна історія відносин з Дональдом Трампом.

Підтримка європейських партнерів у даному випадку може виявитися недостатньою для продовження протистояння з Кремлем. Довелося українському президенту визнати й той факт, що спалах насильства на Близькому Сході, організований ХАМАС у жовтні, спричинив розфокусування уваги до проблем України.

Володимир Зеленський констатував, що Україну не запрошують до вступу до НАТО, хоча Альянс залишається найкращим безпековим варіантом для України.

Зеленський, який відвідав інавгурацію Хав’єра Мілея в Аргентині, сприймає президентство аргентинського політика як поворотний пункт для Південної Америки.

Сусіди

Відповідаючи на питання польського журналіста Пьотра Андрусечка, Володимир Зеленський виклав власну версію польсько-українських відносин на поточному етапі. Він наголосив, що Україна лише хотіла вивезти власне зерно, але не могла цього зробити через блокаду. Емоційна відповідь не наблизила зустріч Зеленського з Дональдом Туском, про яку обережно говорять з минулого тижня.

Президент України підкреслив, що не обговорював з Віктором Орбаном в Аргентині під час короткої зустрічі «на ногах» припинення вогню або переговори з Путіним.

Люди

Зеленський підкреслив, що його сім’я перебуває в Україні. Президент висловив впевненість, що більшість українських біженців повернуться додому, коли буде створено потужну систему ППО. Слідом за шефом свого офісу Андрієм Єрмаком Зеленський повторив тезу про доцільність відкриття аеропорту «Бориспіль» як символу потужності протиповітряної оборони. На жаль, навіть подібний показовий жест не в змозі замінити стратегію повернення громадян України додому.

Замість післямови

Володимир Зеленський продовжує вірити у власну спроможність переконувати людей, які сидять перед ним у залі. Проте масштаб війни з Росією, ситуація на фронті та у відносинах з союзниками демонструють, що цього вже недостатньо.

Редакція Sestry не завжди поділяє думку авторів блогів

Тепер будуть заблоковані всі важливі пункти перевезення товарів через кордон України та Польщі. Причому організатори блокади підкреслюють, що збираються продовжувати її щонайменше до 8 березня наступного року. Про це у своїй колонці для Espreso.tv пише український публіцист і журналіст Віталій Портников.

Як відомо, блокада польсько-українського кордону є не тільки економічним протестом, але й важливою частиною політичної боротьби у Польщі. Організатор блокади пов'язаний з ультраправими політичними силами у Польщі, що об'єдналися в партію «Конфедерація», яка до останніх парламентських виборів у Польщі вважалася ймовірним партнером партії «Право і справедливість» у новій правлячій коаліції, якби в обох цих політичних сил вистачило голосів для формування нового уряду Польщі. Однак парламентські вибори, як відомо, закінчилися перемогою демократичної опозиції, лідер якої Дональд Туск був обраний новим польським прем'єр-міністром. Разом із цим треба усвідомлювати, що електоральні процеси в Польщі не закінчуються, а тільки починаються — після парламентських виборів будуть місцеві, згодом вибори президента — й боротьба між двома головними політичними таборами буде тільки посилюватися в інтересах польських правих, які втратили владу. В інтересах «Конфедерації», багатьох лідерів і активістів якої підозрюють у серйозних політичних контактах й принаймні у симпатіях до Кремля, є погіршити польсько-українські стосунки й послабити позиції нового уряду.

Нагадаю, напередодні своєї відставки тепер вже колишній прем'єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький висловився за запровадження обмежень для перевезення продукції з України до Польщі й фактично підтримав страйк перевізників. Під час роботи його уряду не було зроблено фактично нічого, щоб зупинити цей процес, який вже відобразився на стані польської економіки. Тепер має відбутися саме те, до чого прагнули польські праві у боротьбі зі своїми спадкоємцями у кабінетах в Раді міністрів — створити таку спадщину, яку буде досить важко подолати. Тим більш, коли ми говоримо про новий уряд, який складається з представників різних політичних сил, об'єднаних найголовнішою метою — позбавити влади партію «Право і справедливість» на чолі з Ярославом Качинським. У представників партій, які сформували коаліцію, можуть бути зовсім різні позиції, коли мова йде не просто про польсько-українські взаємини, а про те, як має розвиватися економіка Польщі, про те, як має розвиватися європейська інтеграція сусідніх країн, і як тут польській економіці боротися із ймовірною конкуренцією з боку сусідів зі сходу.

Таким чином практично у перші ж тижні перебування Дональда Туска на посаді прем'єр-міністра Польщі виникає нова серйозна криза у польсько-українських взаєминах. Криза спричинена не чинним урядом Польщі, а його попередниками та ультраправими й проросійськими політичними силами, які будуть робити все можливе й неможливе, щоб допомогти Володимиру Путіну виграти війну проти України. А для цього, як ми розуміємо, потрібно, щоб і на Заході хтось блокував кордон, щоб і на західних кордонах України робилося щось для погіршення економіки нашої країни. Активісти «Конфедерації», як бачимо, справляються із цією місією, яка викликає щире захоплення у російських політичних лідерів. Однак, звичайно, виникає питання, як ця проблема тепер буде вирішуватися. Дональд Туск перед тим, як стати новим очільником польського уряду, обіцяв, що зможе подолати цю кризу. Однак поки що новий прем'єр-міністр Польщі не надав конкретного плану того, як можна буде дійсно цю кризу подолати, з ким і хто має вести перемовини. Польський уряд з організаторами цього протесту? Причому маємо пам'ятати, що ці організатори вороже налаштовані проти польського уряду, і будуть робити все, щоб погіршити його політичні можливості. Це теж їхня важлива мета перед місцевими виборами, де вони хотіли б відігратися й показати, що поразка правих на виборах до сейму — це випадковий епізод у політичній історії Польщі, що скоро ці політичні сили, які керували країною вісім непростих поспіль років, повернуться і змінять Польщу у потрібному їм напрямку — якомога далі від Європи, якомога далі від справжнього польсько-українського порозуміння. Або потрібно, щоб за стіл перемовин сіли й представники уряду України, й представники уряду Польщі, й представники тих організацій, які організували зараз протест перевізників.

До речі, до цього протесту намагаються приєднатися і польські фермери, які першими почали діяти так, щоб було очевидно, що польська економіка немов би потерпає від української конкуренції, хоча це звичайнісінька брехня. Ба більше, організатори протестів створюють серйозні проблеми для самої економіки Польщі — ліквідовують робочі місця, дають можливості іншим сусіднім з Україною країнам мати прибуток від перевезення. І всі це в Польщі прекрасно розуміють, але від розуміння криза сама по собі не закінчується. Потрібно шукати можливості для того, щоб роз'єднати організаторів протесту з ультраправих, проросійських, по суті, антипольських сил з тими, хто дійсно вважає, що українські перевезення чи українське збіжжя загрожує польській економіці. А це створення відповідних економічних механізмів, які мали б допомогти польським перевізникам і польським фермерам принаймні на етапі російсько-української війни. Тому що ми не знаємо, як виглядатимуть обмеження для української продукції, коли ця війна закінчиться. Про це також потрібно думати вже сьогодні. Найбільша проблема — це те, що Україна, за великим рахунком, стала частиною Європейського союзу з економічної точки зору на час війни. Всі обмеження скасовані і тоді виникає проста, досить серйозна, дилема — або запроваджувати ці обмеження знову, або нагадати самим собі, що коли Україна стане членом ЄС ніяких обмежень вже не буде, щоб про це не думали польські політики, фермери, перевізники, всі інші. І саме з цієї позиції треба виходити, коли буде врегульовуватись конфлікт, який зараз є таким небезпечним і для української економіки і для взаємин між Києвом та Варшавою.

Після падіння Берлінського муру впали домовленості Ялти та Потсдама про розподіл зон впливу в Європі. Мільйони людей отримали шанс стати європейцями не тільки в ментальному та культурному, а й політичному сенсі — через членство в НАТО та ЄС. Україну та українців тоді розглядали як ментальну та економічну частину «пострадянського простору» — політично незалежну, але не більше того. 

Із СРСР здавалося мати справи простіше і надійніше, що Буш і намагався пояснити в Києві під час своєї відомої промови [під час виступу у Верховній Раді УРСР у серпні 1991 року американський президент заявив, що «президент Горбачов досяг вражаючих речей, і його політика гласності, перебудови і демократизації має на меті прийти до свободи, демократії і економічної незалежності». — Ред.], але після набуття незалежності ставлення до України було як до РФ, але з увагою в рази менше. 

Москву намагалися переконати в доцільності розширення НАТО і ЄС, йшли на поступки, створювали нові формати відносин, включаючи «Велику вісімку». З Україною поводилися за російською калькою, укладаючи схожі угоди як, наприклад, про партнерство і співробітництво з ЄС, але за остаточним принципом. Це всіх влаштовувало, включаючи тодішнє українське керівництво. Фактично відбувся новий розподіл сфер впливу, де Україна залишилася за РФ, де нашу незалежність вважали умовною, а розпад СРСР, як колись сказав Путін, найбільшою катастрофою ХХ століття. На Заході бачили логіку української політики та бізнесу як бажання експлуатувати свої та російські ресурси, зберігаючи політичний контроль.

У 2003 році РФ спробувала встановити контроль над українською економікою шляхом створення так званого спільного економічного простору і над українською газотранспортною системою через створення консорціуму, де контроль мав отримати «Газпром». Це вдалося відбити. А далі були Тузла і спроби встановити контрольований режим в Україні — у цій стратегії до цього часу нічого не змінилося, лише додалося бажання окупувати українські суверенні території під приводом «русського миру».

Фундаментальною проблемою реакції Заходу на поведінку російського режиму було стійке небажання визнати, що Україна —  це не про геополітичну боротьбу Заходу та РФ, а про зміну неписаного розподілу сфер впливу, за яким Київ має належати до Заходу. Саме це є «червоною лінією» для путінського режиму. І навіть Угода про асоціацію між Україною та ЄС вважалася у Москві такою, що поступово виводить нас з «русського миру». Звідти і шалений тиск на тодішню українську владу з метою відмовитися від її підписання, що й призвело до Майдану. 

Рішення відкрити переговори про вступ до Євросоюзу змінює геополітику і починає новий геополітичний відлік, фактично визначаючи нові межі Європи та Заходу. Не всі перемовини про вступ були вдалими, а деякі зайшли в глухий кут або, краще сказати, що їх туди завели. Однак у випадку України це — момент істини для Євросоюзу, адже українці ототожнюють євроінтеграцію зі своїм майбутнім. Саме під українськими та європейськими прапорами відбувалися Помаранчева революція та Майдан. 

«Завалити» євроінтеграцію України означає для ЄС знищити довіру до нього як до спільноти цінностей, бо саме в цьому його унікальність, а не в численних правилах і регуляціях, що дозволяють функціонувати спільному ринку. Це не робить наші виклики ані простішими, ані швидшими для подолання. Євросоюз може ухвалити геополітичне рішення про надання статусу кандидата і початок переговорів, але не може дозволити собі зробити «геополітичні знижки та пільги», адже це буде означати зменшення вимог і фрагментацію ЄС. Однак сам підхід до методології вступу має бути змінено. Україна та Молдова мають отримати принципово інший рівень залучення країн-членів та інституцій ЄС, як і мати з ними спільну стратегію протидії російським спробам зіпсувати та сповільнити шлях до ЄС.

Після ухвалення рішення про початок переговорів Євросоюз почне готувати переговорну позицію, для цього в нього є напрацьовані механізми, які передбачають залучення країн-членів. Багато з них намагатимуться просунути максимальні вимоги, і нам потрібно навчитися будувати ситуативні коаліції всередині ЄС і «пакетувати» домовленості, отримуючи прийнятні компроміси. Складні і навіть дуже болючі компроміси, на жаль, теж будуть. Уникнути їх буде майже неможливо. І швидкість переговорів кардинально від цього залежатиме, адже країни-члени та інституції ЄС можуть її фактично регулювати. 

Для України критично важливо створити дієві та відкриті майданчики для спілкування державних структур з бізнесом та громадянським суспільством, відпрацювати механізми комунікації зі ЗМІ, інакше хвилі «зради» будуть періодично руйнувати переговорний процес і формувати антиЄСівські настрої. Емоційний та політичний фон переговорів також змінюватиметься, що вимагатиме постійної адаптації до нових реалій.

Все це робитиме перемовини неординарною справою. Але викликом номер один безумовно є модель безпеки для України і насправді для Європи. Вона має бути європейською, якщо ми — частина ЄС. Очевидно, що можуть бути перехідні безпекові домовленості на шляху до НАТО, як, наприклад, дво- чи багатосторонні гарантії безпеки. Ми цього не хочемо, від нас залежить багато, однак не все. Без належного бачення безпеки, зрозумілого для всіх, включаючи російський режим, успішна євроінтеграція неможлива. Сьогодні складно уявити будь-яку систему безпеки в Європі без Сполучених Штатів — й російська-українська війна ще раз це довела. Водночас в якийсь момент Європі, можливо, доведеться ухвалити рішення, що вона має сама опікуватися своєю безпекою — і моделювання цих, поки що гіпотетичних сценаріїв, неможливе без участі України на всіх етапах.

Попереду набагато більше викликів, ніж ми вже пройшли. Євросоюз показав, що він не дасть себе зробити заручником однієї країни — Угорщини чи будь-якої іншої. Але ЄС влаштований так, що всі ключові рішення щодо розширення ухвалюються консенсусом. Орбан грає в свою стратегію, він добре знає, чого хоче і як це досягти. Дискусія не буде простою майже зі всіма країнами ЄС, адже наша сильна сторона — це сільське господарство, а це для всіх чутлива історія та камінь спотикання. Наше просування вперед багато в чому залежатиме, чи зберігатиме ЄС стратегічну візію, чи почне гратися, як казав Фройд, у «нарцисичне бачення невеличких розбіжностей». Скоріше за все, буде й те, й інше. Цього не потрібно боятися. Наразі маємо святковий настрій — і ми на нього заслужили, хоча він і має шалену ціну. Для багатьох українців членство в ЄС є синонімом майбутнього і квінтесенцією розуміння, куди ми йдемо і за що боремося. І тепер ми разом з ЄС зробили вже не крок, а квантовий стрибок до нього. Таких ще буде потрібно чимало, але ми зможемо.

Країна, у новітній історії якої був лише один президент, є заповідником авторитаризму в Європі. Опоненти самопроголошеного президента Олександра Лукашенка перебувають або у в’язницях на Батьківщині, або в еміграції.

Не Бацька, а геополітичний денщик

Олександр Лукашенко — європейський рекордсмен з перебування у владного стерна, він керує Білоруссю вже понад 29 років. Обраний у 1994 році на президентських виборах одночасно з українським колегою Леонідом Кучмою (імідж «хлопця з народу», антикорупціонера та борця за відновлення Союзу був тоді популярним), він швидко вибудував систему персональної влади у форматі суперпрезидентської республіки.

Політичні опоненти несподівано зникали, значення парламенту нівелювалося аж до його примусового розпуску, а посередництво Москви у діалозі з політичними опонентами президента РБ оберталося підтримкою Лукашенка. Останній у 90-х роках ХХ століття мріяв замінити хворого та малорухливого Бориса Єльцина у Кремлі, тому промотував ідею Союзної держави ще наприкінці 90-х років ХХ століття. Однак поява на владному небосхилі бадьорого підполковника ФСБ Путіна зруйнувала ці плани, вплив Лукашенка обмежився Білоруссю й там став максимальним. Поліцейський апарат білоруської влади працює. Але вже понад 20 років Лукашенко відчуває до Путіна неприязнь, в якій боїться зізнатися навіть собі.

«Бацька» — не народне прізвисько Лукашенка, а продукт білоруської пропаганди, по суті, елемент інформаційного супроводу суперпрезидентських повноважень незмінного керівника Білорусі. Відзначу, що президентська кампанія 2020 року виявилася переломною для країни, а результати волевиявлення — фальсифікованими настільки відверто (Лукашенку приписали 90-відсоткову підтримку), що викликали масовий протест білорусів. Люди виходили на вулиці Мінська та інших населених пунктів країни під біло-червоно-білими національними прапорами (офіційна символіка РБ є трохи модернізованою символікою БРСР, у країні не проходила декомунізація, а державними мовами є білоруська та російська, що спричинило домінування російської у більшості сфер життя). Влада жорстоко придушила акції незгоди, протестуючі так і не зуміли використати український революційний досвід та «омайданитися».

Однак не всі противники Лукашенка виїхали після 2020 року з країни. За межами Білорусі опинилося не більш ніж десять відсотків громадян країни. І далеко не всі з них є прихильниками білоруських демократичних сил (опоненти Лукашенка просять не називати їх «опозицією»).

Після 2020 року Лукашенко лише на перший погляд суттєво зміцнив власні позиції, насправді він став куди більше залежним від Кремля. Примусове приземлення у Мінську в травні 2021 року пасажирського лайнера RyanAir, яким молодий опозиціонер Роман Протасевич повертався з Афін до Вільнюса зі своєю дівчиною, знищило залишки довіри до Лукашенка з боку європейських політиків та закрило повітряний простір Білорусі для європейських авіакомпаній. Восени того ж року на кордоні Білорусі з Польщею та Литвою розгорнулася міграційна криза. Політики Старого Світу не поспішали розгледіти серед ініціаторів цієї масштабної прикордонної драми за участі тисяч вихідців з Північної Африки та Близького Сходу Путіна, хоча міграційна криза, як стало зрозумілим потім, була лише операцією прикриття для розгортання російських підрозділів у Білорусі напередодні вторгнення в Україну.

Лукашенко втратив можливості для діалогу з Заходом.

Щодо України ситуація цікавіша: невизнання Лукашенка легітимним президентом не завадила Білорусі отримати позитивне сальдо торгівлі з Україною в 2021 році в 3 мільярди доларів.

На початку лютого 2022 року в інтерв’ю телепропагандисту Владіміру Соловйову Лукашенко висловив переконання, що Україна швидко капітулює та «стане нашею». 24 лютого з території Білорусі російські підрозділи розпочали вторгнення, маючи на меті захопити Київ. Хоча білоруські військові безпосередньої участі у вторгненні не брали, країна перетворилася на надійний тил агресора — логістичний, шпитальний, ремонтний.

З території Білорусі по Україні було випущено кілька сотень ракет різних класів, але восени 2022 року обстріли припинились. «Радгоспного геополітика» Лукашенка попередили з Києва про особливості статусу співагресора в сучасному світі, підкріпивши попередження переліком об’єктів, які перебувають в зоні ураження. До речі, в липні було звільнено посла України в Білорусі Ігоря Кизима, у листопаді — його білоруського колегу Ігоря Сокола, водночас дипломатичні відносини між Білоруссю та Україною досі не розірвано.

Проте публічна підтримка Путіна Лукашенком нікуди не зникла, ба більше — самопроголошений президент Білорусі нагадує геополітичного денщика Кремля.

Щоправда, на початку грудня Лукашенко швиденько зганяв до КНР, «на килим» до Сі Цзіньпіна, який доволі уважно ставиться до всього, що відбувається на пострадянському просторі.  Варто пригадати й той факт, що Лукашенко, користуючись зміною влади в Польщі, намагається відновити діалог з Варшавою, наче й не перебуває за білоруськими гратами за надуманими звинуваченнями активіст польської діаспори, журналіст Анджей Почебут.

Невідомий сусід

Після розпаду Радянського Союзу, який був зафіксований лідерами Росії, України та Білорусі у Віскулях в Біловезькій пущі 8 грудня 1991 року, Київ та Мінськ не зуміли позбутися існуючого з ХІХ століття статусу «молодших братів» Москви.

Постколоніальна ментальність білоруського та українського істеблішменту завадила налагодити діалог напряму, минаючи російського «посередника». Ця ситуація тривала аж до 2014 року, коли РФ захопила Крим. А остаточний злам відбувся після 24 лютого 2022 року, коли опоненти Лукашенка зрозуміли, що в Україні краще говорити поганою білоруською, ніж хорошою російською.

Брак інформації про ситуацію в Білорусі спричинив помітне викривлення сприйняття ситуації в цій країні її українськими сусідами. Співучасть Білорусі в російській агресії накладає зрозумілий відбиток на українську оптику, проте державна інформаційна політика України слабко сприяє порозумінню з опонентами Лукашенка.

Нагадаю, що головним противником Лукашенка на Заході вважають Світлану Тихановську — його конкурентку на президентських виборах 2020 року. Вона себе називає президент-електом (обраною главою держави), здійснює активну міжнародну діяльність. Крім Офісу Світлани Тихановської, який забезпечує її політичну діяльність, у серпні 2021 року було створено також Об’єднаний перехідний кабінет — прообраз виконавчої влади.

Ще під час масових протестів у 2020 році постала Координаційна Рада із забезпечення трансферу влади — протопарламент демократичних сил. На початку 2023 року було сформовано її другий склад, спікером якого став Андрій Єгоров. А наступного року має бути обраний новий її склад.

Білорусь сьогодні виглядає суперечливо. З одного боку, противники Лукашенка (і про це не можна забувати) перебувають або у в’язниці на Батьківщині (банкір та кандидат у президенти Віктор Бабарико, активістка Марія Колесникова, лауреат Нобелівської премії Алесь Беляцький тощо), або в еміграції (Світлана Тихановська та десятки інших). До речі, демократичні сили відтворюють модель суперпрезидентської республіки, яка існує в Білорусі. З іншого боку — білоруський військово-промисловий комплекс працює виключно в інтересах Росії, яка на знак подяки щедро забезпечує Білорусь фінансовими ресурсами. В результаті рівень добробуту громадян Білорусі у 2023 році став найвищим за всі роки незалежності.

25 лютого 2024 року в Білорусі має пройти єдиний день голосування: там оберуть 110 депутатів Палати представників та депутатів місцевих рад. Вже сьогодні можна сказати, що серед них не буде жодного представника опозиційних сил, а громадяни Білорусі, які перебувають за кордоном, проголосувати не зможуть. Влітку наступного року Лукашенко може відсвяткувати 30 років перебування біля керма Білорусі, а наступного, 2025 року — балотуватися (читай — переобиратися) на чергових президентських виборах, які не матимуть нічого спільного з демократією.

Проте навіть гіпотетична відсутність Лукашенка в бюлетені для голосування не означатиме, що білоруси гарантовано оберуть президентом політика, який приведе країну до ЄС та НАТО. Куди більш вірогідним видається збереження статусу російського сателіта.

«Шлях до волі» через спробу консолідації

Наприкінці листопада в Києві пройшла конференція «Шлях до волі», організована Полком Кастуся Калиновського (ПКК). Цей підрозділ Сил Оборони України (СОУ) був сформований на початку широкомасштабного вторгнення Росії, хоча тактична група «Білорусь» перебувала у складі ЗСУ з 2015 року. ПКК — найбільш медійно відомий, хоча не єдиний білоруський підрозділ у складі СОУ. Загальна чисельність громадян Білорусі у лавах захисників України складає кілька сотень людей. Під час конференції «Шляху до волі» було вшановано пам’ять сорока білоруських добровольців, які віддали життя за Україну. Питання виплат компенсацій родинам загиблих добровольців залишається невизначеним.

«Калиновці» зробили красивий хід, організувавши конференцію напередодні поїздок Світлани Тихановської в США для участі в першому американо-білоруському стратегічному діалозі та до Брюсселю для виступу перед міністрами закордонних справ країн ЄС.

По суті, наприкінці листопада в Києві розпочався стратегічний діалог білоруських демократичних сил з Україною. Так, «калиновцям» не вдалося добитися консолідації опонентів Лукашенка, проте вони продемонстрували наявність підтримки частиною української влади. Натомість глибинного розуміння процесів в білоруському суспільстві офіційний Київ поки не демонструє.

Не зумівши зібрати підписи інших представників білоруських демократичних сил під меморандумом про створення консультаційного майданчика «Шлях до волі», «калиновці» оголосили про створення Тимчасового військового комітету, який буде опікуватися розбудовою військової організації Білорусі. Очевидно, з цим була пов’язана і презентація нового однострою майбутнього білоруського війська, яка пройшла у Києві під час конференції. Проте маємо розуміти: якщо процес діалогу між різними центрами впливу білоруських демократичних сил не розпочнеться до різдвяних свят, у 2024 році його доведеться починати спочатку.

Короткі пропозиції

Для тих, хто не кинув у розпачі читати про ситуацію у білоруських демократичних силах, пропоную базові позиції з української дзвіниці щодо розвитку двосторонніх відносин:

— Нам належить пройти шлях у 1000 кроків, щоб краще розуміти одне одного. Процес порозуміння розпочався, проте його темпи залишаються невисокими.

— Доцільно визнати як реальність існування трикутника «офіційний Київ — офіційний Мінськ — білоруські демократичні сили» та будувати відносини з огляду на цю конструкцію.

— Тема політичних в’язнів для білоруських демократичних сил залишається чутливою, дедалі більше нагадує пастку для опонентів Лукашенка. Їм куди правильніше формувати «унікальну пропозицію» для «гвинтиків режиму», щоб намагатися розхитувати цей режим зсередини.

— Потужність поліцейського апарату Білорусі та лояльність державного апарату Лукашенку є значними, що властиво авторитарним режимам, проте ідеалізувати цей факт не варто.

— Білорусь має бути не за межами Люблінського трикутника (Литва — Польща — Україна), а в центрі узгодженої політики держав, з якими межує.

5 грудня президент України Володимир Зеленський терміново скасував свій виступ перед учасниками закритого брифінгу у Сенаті США, присвяченого обговоренню компромісів щодо допомоги Україні. Справжні причини цього так і залишилися незʼясованими, однак цілком очевидно, що український президент не став учасником брифінгу, на якому не вимальовувалося навіть натяку на компроміс між двома фракціями Конгресу. 

Через недовгий час після скасування виступу українського президента республіканські сенатори стали залишати брифінг ще до його закінчення. Очевидно, що на Зеленського навряд би чекав успіх у такій скандальній атмосфері.

Наступного дня президент Сполучених Штатів Джозеф Байден звернувся до конгресменів із словами критики у звʼязку із їхньою неготовністю схвалити допомогу Україні. Глава Білого дому назвав поведінку своїх опонентів приголомшливою, однак дав зрозуміти, що не готовий заради цієї допомоги виконати всі вимоги республіканців щодо контролю над мексиканським кордоном.

Фактично відбулося саме те, про що попереджали українців ще на початку 2023 року: передвиборчий період значно ускладнить виділення допомоги Україні. Очевидно, у Києві сподівалися, що рішення про допомогу на наступний 2024 рік все ж таки буде ухвалено ще до початку цього періоду. Однак несподівана відставка Кевіна Маккарті з посади спікера палати представників, довга «спікеріада» й обрання новим спікером прихильника експрезидента Дональда Трампа Майкла Джонсона прискорили розвиток подій. Америка вже у передвиборчому періоді. І якщо подивитись на ситуацію з американської точки зору, ми побачимо, що розвиток подій вигідний обом таборам. Республіканці хотіли б змусити президента Байдена виконати всі їхні вимоги й повернутися до політики часів Трампа. А демократи не проти того, щоб республіканці виглядали «поганими хлопцями», які не бажають допомогти Україні, а ще й Ізраїлю. Й на тлі цієї обопільної зацікавленості у конфронтації залишається тільки сподіватися на здоровий глузд американського істеблішменту й розуміння, що відмова від допомоги Україні посилить Росію й створить проблеми вже для самих Сполучених Штатів.

Разом із цим важко не констатувати, що Володимир Путін мав рацію, коли робив ставку не стільки на війну, яку він не може виграти, скільки на демократію, якій він не може програти. Тільки на чужу демократію, а не на свою.

Президентські вибори в самій Росії відбудуться за затвердженим сценарієм й знову продемонструють монополію Путіна — як би там хто й не голосував. А от президентські вибори в США ще за рік до їхнього початку вже створюють серйозну політичну кризу й блокують нормальну роботу інституцій. Та хіба тільки вибори в Америці?

Ситуація із блокадою кордону України і Польщі стала, за великим рахунком, «відрижкою» недавніх парламентських виборів й продемонструвала бажання опонентів переможців цих виборів створити серйозні проблеми для майбутнього уряду й зафіксувати труднощі у стосунках з Україною. А от блокада кордону України й Словаччини навпаки — результат перемоги на виборах нового старого премʼєр-міністра Роберта Фіцо, який вже говорить про необхідність нормалізації взаємин із Москвою. І це тільки початок політичного сезону в Європі. 

Навіть сьогодні ми не можемо відповісти на питання, чи вдасться переконати скептиків — насамперед угорського премʼєра Віктора Орбана — й чи отримає Україна допомогу Євросоюзу. А може так статися, що з новими виборами у європейських країнах таких скептиків побільшає. 

Демократія з її плинністю і мінливістю на те й демократія, що їй важко довго протистояти диктатурі з її швидкими оперативними рішеннями — тим більше, коли мова йде про конфлікт, в якому ти воюєш чужими руками. Саме тому головні принципові рішення щодо гарантій безпеки Україні, локалізації війни і посилення економічного тиску на Москву мали бути ухвалені саме 2023 року, бо у 2024 році ухвалити такі рішення — якщо взагалі для цього є бажання — буде ще важче. Й тоді ми остаточно можемо опинитися у водах довгої війни без перспективи завершення. 

На тлі такої небезпеки не може не дивувати, що український політикум й досі занепокоєний віртуальними проблемами. Для того, щоб між президентом України та головнокомандуючим ЗСУ міг бути конфлікт, потрібна наявність озброєної армії, здатної боротися з ворогом. Для того, щоб замислюватися про свої рейтинги й електоральні перспективи, потрібно, щоб залишилася держава, в очільники якої ти збираєшся балотуватися. А якщо не буде держави та армії, про що тоді полеміка?

Тому я із широко відкритими очима стежу за тим, як одна з депутаток від правлячої в Україні формації пропонує подумати над кандидатурами у нові головнокомандуючі ЗСУ. Чи за тим, як колишнього президента країни не випускають у поїздку до Вашингтона, щоб «розчистити місце» для успішного візиту спікера парламенту чи голови офісу президента — втім, криза у Конгресі зводить бажаний успіх нанівець. 

Ця інфантильна гра у політику у воюючій країні свідчить, що висновки з фіаско 24 лютого минулого року, коли держава і суспільство демонстративно не готувалися до великої війни й отримали весь цей жах, так і не зроблені. Що дитяча відсутність відчуття небезпеки як була нашою головною рисою, так нею й залишилася. Й що для багатьох в Україні, навіть для тих, хто ухвалює рішення, все вже закінчилося й можна вже подумати про нового, менш популярного у народу головнокомандуючого або ж про те, як виглядатимуть чиїсь електоральні шанси.

Що ж, мені залишається тільки констатувати: ні, нічого ще не закінчилося й не закінчиться. От зараз, на тлі проблем на Заході й зменшення уваги до української війни, все тільки й починається.  

З одного боку, є листопадове рішення Європейської Комісії, яка рекомендувала розпочати переговори з Молдовою та Україною про вступ до ЄС. З іншого — без суттєвих змін у внутрішній політиці та оптимізації дипломатичних зусиль Україні не варто розраховувати на успіх у цій справі.

Передвиборча арифметика

Рекомендація Європейської Комісії про початок переговорів про вступ Молдови та України, надання статусу кандидата на членство в ЄС Грузії та нагадування Боснії і Герцеговині про її євроінтеграційні перспективи пояснюються легко. У своєму виступі перед депутатами Європарламенту в середині вересня голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн наголосила на необхідності ЄС «дати відповідь на історичні виклики» та висловила впевненість, що Європейський Союз буде ефективним і в умовах, коли в його лавах буде більше тридцяти членів.

Очевидно, що Європейській Народній партії, яка нині домінує у політичному просторі Старого Світу, потрібно розвіяти страхи щодо можливості нового -exit, дати відповідь євроскептикам та продемонструвати наявність власного бачення політичних перспектив.

Слова Урсули фон дер Ляєн підхопили та ретранслювали на різних майданчиках головний дипломат Європейського Союзу Жозеп Боррель та президентка Європейського Парламенту Роберта Мецола (обидва політики представляють Європейську народну партію, що на європейському рівні об'єднує національні консервативні партії). Це дозволяє припустити, що «народники» будуть тримати курс на демонстрацію активності ЄС не лише всередині об’єднання, але й у відносинах з партнерами. Проте не варто забувати про балканські країни, які не лише давно прагнуть стати членами ЄС (багато буде залежати від прийдешніх позачергових виборів у Сербії), але й мають потужне лобі всередині ЄС з боку Австрії та Німеччини (Хорватія та Словенія також можуть підтримати колишні югославські республіки в їхніх інтеграційних прагненнях).

Геополітичний галоп у Скоп’є

Щорічна міністерська зустріч ОБСЄ у Північній Македонії залишила по собі присмак скандалу, адже в ній взяв участь міністр закордонних справ РФ Сєргєй Лавров. Ветеран російської дипломатії продовжує лінію Андрея «Містера Ні» Громика — керівника радянського зовнішньополітичного відомства. Проте за часів існування СРСР Москва не поводила себе настільки брехливо й нахабно. Зокрема, Лавров у столиці Північної Македонії дозволив собі прямо погрожувати Молдові, мовляв, ця країна «стане наступною жертвою хибної політики Заходу».

Цей лексичний рудимент політики холодної війни має цілком зрозуміле пояснення: він спрямований на зовнішню аудиторію. Складно уявити, що досвідчений дипломат Лавров не знає, що Молдова має кордони лише з Румунією та Україною, а військовий потенціал самопроголошеного Придністров’я є мізерним. Шеф російського МЗС натякає на успіхи російської зброї на українському Півдні, хоча вони є ефемерними, і не згадує про знищення ЗСУ флагмана Чорноморського флоту РФ ракетного крейсера «Москва». До речі, прямі погрози Лаврова Молдові можуть зіграти свою роль для позитивного вирішення Європейською Радою питання початку переговорів з Молдовою про вступ до ЄС. Проте виставити Росію за двері ОБСЄ члени Організації не спроможні, навіть під загрозою падіння її власного авторитету. ОБСЄ залишається надто строкатою організацією, яка не має реального механізму тиску на агресора, тим більше, коли у цій ролі виступає ядерна держава. Якщо відверто, на Заході чимало публічних політиків та залаштункових гравців, які хотіли б повернутися до business as usual з Кремлем.

Регіональний фактор

Україна має більше проблем, першою з яких, безумовно, є війна. Хоча Кремль формально ніколи не виступав проти членства України в Європейському Союзі, позиція ЄС після 24 лютого 2022 року навряд чи подобається Москві. І нехай Євросоюз надав Україні всього третину з обіцяного мільйона артилерійських снарядів, проте ця допомога була з низки причин безпрецедентною. Путін та його прибічники чудово розуміють, що без України європейський інтеграційний проєкт не буде завершеним, тому прагнуть, щоб наша держава була найбільшою сірою зоною Старого світу, де можна буде диктувати або протискати власні правила поведінки. Як це було до 2014 року.

Є ще один фактор, який може ускладнити для України початок переговорів про членство в ЄС. Це відносини з її найближчими центральноєвропейськими сусідами, які входять до «Вишеградської четвірки». Певне виключення становить Чехія, проте там вже понад рік немає українського посла. В авангарді антиукраїнських настроїв — Угорщина, причому вже не перший рік. Віктор Орбан не приховує того, що його турбує конкуренція за гроші фондів ЄС з Україною, тому продовжує вигадувати нові причини для дискримінації України. Він добре усвідомлює, що в Брюсселі дуже не хотіли б HunExit, тому всіляко демонструє постійний контакт з Путіним та стабільний євроскепсис.

Як виглядає словацький прем’єр

Роберт Фіцо поки розмірковує, якими мають бути його дії щодо України. З одного боку, антиукраїнські гасла були вагомою частиною передвиборчої кампанії партії SD-Smer, з іншого — Словаччина потребує виконання оборонних замовлень для підтримання іміджу «економічного тигра» Центральної Європи та збільшення рівня життя громадян держави, та й взяти участь у відновленні України вона не відмовиться. Фіцо надто досвідчений політик, щоб не розуміти необхідність маневрувати між Росією, Україною та Заходом. Тому коливання між прагматизмом та прагненням «відновити відносини з Росією» триватимуть. До речі, вірогідний польський прем’єр Дональд Туск може не встигнути до засідання Європейської Ради повністю вирішити проблему відновлення перевезень між Польщею та Україною. Адже досвідчений політик розуміє, що надмірний ентузіазм у цьому питанні може зіграти проти нього навіть у перших 100 днів прем’єрства. «Право і справедливість» чекає помилок Туска, особливо цього не приховуючи. Опоненти звинувачують Туска у готовності танцювати під дудку Брюсселя, і тому просто політично невигідно власними діями підтверджувати ці публічні закиди. Власне, всередині майбутньої польської правлячої коаліції немає єдиної позиції ані щодо українського зерна, ані щодо блокування перевезень на польсько-українському кордоні.

Потрібні зміни!

За час, що залишився до засідання Європейської Ради, українській владі корисно було б здійснити низку заходів, реагуючи хоча б на чутки про перенесення рішення про початок переговорів на весну 2024 року, адже в нинішній ситуації Україні вкрай важливо продемонструвати власний європейський вибір діями:

*Простягнути руку країнам  «Вишеградської четвірки», наголошуючи, наскільки важливим є їхній досвід для майбутньої європейської інтеграції України

*Показово, проте щиро прискоритися в питанні виконання «домашнього завдання», запропонованого Європейською Комісією

*Наголосити на важливості європейської інтеграції та вдячності Європейському Союзу за його послідовну підтримку

*Продемонструвати елементи національної єдності (не показної, а реальної) у питаннях, пов’язаних з євроінтеграцією.

*Відмовитися від тези «Ми будемо готові до вступу в ЄС за два роки», демонструвати реалізм та прагматизм.

Перше питання, яке мені ставлять друзі-автомобілісти після мого переїзду в Британію, наскільки швидко я навчилася їздити лівою смугою або як воно — їхати за кермом праворуч, а не ліворуч. Щодо їзди по зустрічній (тобто лівою смугою), можу вас запевнити — ти просто їдеш: мозок переключився відразу ж, як я з’їхала з порома у березні 2022-го. Якщо не враховувати кількох епізодів, коли на автомобільних колах я намагалася рушити в протилежному напрямку, призвичаювання до лівостороннього руху пройшло безболісно.

А от переналаштування на кермо cправа йшло трохи болючіше. Коли я попрощалась зі своєю українською машиною та змінила її на місцеву, певний час було важкувато зрозуміти габарити нової автівки.  Особливо зважаючи на місцевість, де я живу зараз. Тут переважно вузькі дороги для руху в один бік, з «кишенями» для того, щоб роз’їхатися із зустрічною машиною. З обох боків цієї дивної вигадки людства — суцільні кущі в два метри. Поки я їздила ними в своїй українській машині, сидячи ліворуч, я притискалась якомога ближче до лівого боку і практично до сантиметра могла скоротити відстань, щоб з іншого боку мене не зачепив інший автомобіль. Тепер же, з правим кермом, я маю розраховувати цю відстань інтуїтивно. Місяці за три навчилася, але стресу набралася на рік наперед.

Найважчим було переключити мізки з кілометрів на милі. Математик з мене такий собі, тож множити і ділити на 1,6 в режимі кермування було додатковим атракціоном.

З 1 серпня 2023 року в Уельсі, де я живу зараз, місцевий парламент зобов’язав знизити ліміт швидкості в населених пунктах до 20 миль на годину. У Британії, де населення майже вдвічі більше, ніж в Україні, щороку на дорогах гине в середньому 1700 людей. Для порівняння, в Україні у 2021-му загинули більше 3000. На трасах тут стається лише 5% всіх ДТП, решта — в населених пунктах. Отже, 20 миль або 32 кілометри на годину — і не більше. Коли я у місцевих спитала, чи є у них ті самі 20 «бонусних» кілометрів, на які безболісно можна перевищувати швидкість в Україні, всі як один кліпали очима і не розуміли, що я маю на увазі. Варто зазначити, що валійці не надто задоволені нововведенням, адже у більшості машин з круїз-контролем таку швидкість навіть не можна встановити як ліміт. Тобто в межах міст та сіл треба дивитись не на дорогу, а також пішоходів та велосипедистів, які легко тебе обганяють, а на спідометр, щоб, не дай боже, не їхати 21 милю на годину.

Не важко здогадатися, що вже в перші місяці за кермом автівки на британських номерах я отримала «лист щастя» від поліції про перевищення швидкості. У цей момент я пустила тиху ностальгійну сльозу за своїми поїздками українськими дорогами, де можна було, не виходячи з-за керма, отримати повідомлення в Дії, там же натиснути одну кнопку «сплатити штраф» і їхати далі. 

У паперовому листі мене просили спочатку заповнити анкету, де я мала визнати, що саме я і ніхто інший була за кермом автомобіля-порушника. Відповідь треба відправити на зазначену адресу (тут варто пояснити, що в Україні багато послуг можна отримати через інтернет —  сайт чи аплікацію). Для того треба поїхати на пошту. Далі приходить наступний лист, де пропонують на вибір три опції:

— пройти одноденний курс «Ліміт швидкості», заплативши за нього приблизно 90 фунтів (більше 4100 гривень);

— заплатити штраф (розмір якого визначається відповідно до моїх доходів), при цьому отримати три поїнти (бали) у британське водійське посвідчення;

— судитися з поліцією, доводячи, що не така вже я й порушниця.

Найстрашніше в цьому переліку — це бали. Кожна водійська ліцензія в Британії має «депозит» з 12 поїнтів. Отже, варто чотири рази перевищити швидкість, права забирають і нові можна отримати, лише заново склавши іспити (дуже дорогі й такі, що люди їх по сім разів складають). Але і це не все. За наявності поїнтів стрімко дорожчає страховка, яка й так обходиться зовсім не дешево. Моя, наприклад, — 50 фунтів (приблизно 2300 гривень) на місяць. І це з ідеальними показниками, великим стажем водіння та відсутністю страхових випадків протягом багатьох років. З поїнтами вартість страховки може зрости вчетверо. 

Мій вибір очевидний — курси для любителів швидкості. Таке щастя доступне лише раз на три роки. Якщо я знову перевищу швидкість до 2026 року, то опції «посидіти за партою» у мене не буде — тільки штраф плюс поїнти.

Курси тривали майже три години, з яких справді цікава та важлива інформація зайняла хвилин 10. На самому початку мені і ще тридцятьом неслухняним громадянам розповіли, як без знаків визначити, яка саме це дорога і який тут встановлений ліміт швидкості. Далі ми мали, як в дитячому садочку, вголос і хором щиро обіцяти, що більше так не будемо.

Схема приблизно така: 

— Давайте всі скажемо, чому ми перевищуємо?

— Бо запізнюємось!

— А що ми будемо робити, щоб не запізнюватись?

— Раніше виїжджати!

— Що нам заважає раніше виходити з дому?

— Обставини!

— Що ми робитимемо з обставинами?

— Докладемо зусиль, щоб їх подолати!

За пару днів на електронну пошту прийшов лист від дорожньої поліції, що я тепер чиста і знову непорочна. Всі поїнти на місці. Ніхто не здогадається, що я порушила правила.

Не можу не сказати, що «постраждала» я за власну чесність і частково за невроз. Згідно британського законодавства, будь-який іноземець, який приїжджає в Британію більше ніж на півроку, має перереєструвати автомобіль, отримавши британські номери. А через рік всі мають поміняти свої права на місцеві. Машину з українськими номерами не фіксують камери, а українські водійські посвідчення не мають поїнтів. Ми тут всі вчимося помічати за собою, що раніше ми порушували за дефолтом і часом навіть не звертали на це уваги. Отже я в рамках своєї власної програми «Стань краще і не дратуй Британію» побігла все робити правильно однією з найперших. Продала українську машину, купила британську, обміняла права. І… через місяць після цього британський уряд дозволив українцям не міняти ані права, ані реєстрацію автомобіля протягом дії терміну візи. Тобто три роки. З чим я себе і вітаю.

Sestry публікують розповідь одеситки Наталії Делієвої, відомої військової та гуманітарної волонтерки з позивним «Мама». Аби заробляти на потреби військових та цивільних, а також доносити важливу інформацію про Україну до іноземців, Наталія  возить світом мультимедійні виставки «Імерсивний Шевченко — душа України» та «Україна: рік незламності, культура опору». Очільниця всеукраїнської громадської організації «Асоціація жінок України «Дія» вже заробила для допомоги українцям під час війни понад сім мільйонів гривень.

«Ми вас чекаємо, як в дитинстві маму з базару»

20 лютого 2022 року мені зателефонував замполіт та попросив допомогти з матеріалами для укріплень. Я збентежена. Навіщо, що зміцнювати? У Сараті?

«Ні, — каже він. — Нас перевели, ми неподалік Одеси». Ок, сказала я, та 23 лютого привезла їм все, що просили. Ще подумала: поганого дня з радянською історією я з військовими зустрілася, але оскільки я не з квітами, а з мішками для піску приїхала, то нічого.

Ну і все…  24 вранці чоловік розбудив: «Війна почалася!» Я на нього накричала спросоння: «Що ти верзеш! Яка війна?» Той день був для мене, наче страшний сон. Мені здавалось, що я маю прокинутися, що все не правда. Це безглуздя! За що? І тільки наступного дня я прийшла до тями. Вранці  замполіт написав, що потрібні клейонка, скоби, цвяхи. Понеслося…

Друзі пропонували мені виїхати за кордон в США, в Німеччину, в Чорногорію, в Бельгію і навіть в Австралію. На що я їм відповідала, що нікуди не поїду, бо якщо ми всі поїдемо, то хто буде нашим захисникам допомагати? Хто їм запчастини, плитоноску, хліб та воду привезе?  

Ось так кожного дня і до сьогодення: біжу, дістаю, купую, прошу, торгуюсь, знаходжу, пишу, благаю, знову прошу, знову дістаю.

Три місяці 18-ий окремий батальйон морської піхоти був в Одеській області. Кожного дня я була у них в різних точках, бо батальйон дуже великий. Моталась всім узбережжям Чорного моря. Я коли до них приїжджала, вони мені казали: «Ми вас так чекаємо, як в дитинстві маму з базару». Або: «Нарешті, Одеса-Мама приїхала!» Такий вони мені й позивний дали — МАМА. Не всім я в мами годжуся за віком, зате люблю їх і турбуюсь про них справді, як мама.

Я навіть якось записала:

Біжать до «Мами» морські котики:

— Володі треба берці 48 розміру.

— У Миколи вушко від окулярів зламалось.

— У Петра на телефоні тріснуло скло.

— Іллюші треба одноразовий посуд.

— Дмитру — розгрузку.

— Артему — запчастини.

— Василю — намет.

Я називаю їх на ім'я та не питаю їх позивних, бо не військова людина. Я просто турбуюсь про котиків.

«На тілі військового був одяг, який я йому подарувала, і хрестик, який його не врятував»

На початку війни було дуже важко. Велика частина постачання 18-го окремого батальйону морської піхоти була на мені. Від мішків з рисом та цукром до бронежилетів. Держава була не готова, тому плутанина була страшна. Довелося справлятись волонтерам.

Зараз пишу, згадую, диву даюся, як я все витримала. Адже крім роботи на ниві волонтерства, у мене - чоловік, діти, онуки, мама 86 років, тато 87 років, громадська жіноча організація, благодійний театральний фонд, купа родичів, моя політична партія, яку я очолюю на Одещині, гуманітарний центр допомоги внутрішньо переміщеним особам.

В травні 2022 року я не розуміла, які страшні випробування, яка жахлива біда чекає попереду. Нещастя почалися, коли мій батальйон перевели на нуль в Миколаївську область.

Коли я вперше побачила комбата Сергія Дердугу, поруч з яким провела в штабі три місяці війни, то подумала, що він - водій. А на водія подумала, що він — комбат. Бо підполковника-орденоносця, з двома пораненнями, який захищає країну з 2014 року, кіборга з Донецького аеропорту я уявляла чоловіком років п'ятдесяти. А виявилось, що це 38-річний красень. Я закохалась в нього — волонтерською любов’ю, дуже поважала його та пишалась тим, який він патріотичний, мужній, розумний, хоч і молодий, але справжній батько свого батальйону.  

Всі штабні бували у нас вдома. Моя родина запрошувала хлопців на всі свята. Останнє свято, коли ми були разом — Великдень. Ми пили батьківський компот за Перемогу і домовились святкувати нашу реальну майбутню перемогу обов’язково разом, теж у нас.

Ще у мене був справжній військовий «синочок» Анатолій Перепеличний, якого я теж дуже любила. В батальйоні він відповідав за техніку безпеки, а також вів сторінку на фейсбуці. Він був такий маленький і худенький, що вся форма на нього була завелика, і я віддавала її костюмерам у театр, щоб вони її ушивали. Мені приносило радість купувати йому гарну військову форму, фірмові красиві куртки та кепки. Він так радів, коли все це одягав. Одного разу він попросив мене подарувати йому натільний хрестик. Я привезла хрестик, який моя мама придбала в Єрусалимі. Він був там посвячений.

Чому я пишу про Толіка був? Тому що 27 травня 2022 року, коли 18 окремий батальйон форсував річку Інгулець, все і почалося… Це була страшна ніч в моєму житті, адже інтуїцію не введеш в оману. Хлопці не дзвонили, не писали, моє серце вискакувало з грудей. Потім мені телефонували дружини та мами хлопців з батальйону, вони розповідали страшні речі, як їх бомблять, як вони гинуть. Я дзвонила комбригу й благала його щось зробити. Але… незабаром подзвонив Ілля та повідомив, що комбат загинув. А Толік зник безвісти.

Я була в ступорі й не могла в це повірити. Як загинув? Як пропав? А потім, як у сні... Комбат в труні. Мені хотілося його підняти з труни. Комбате, піднімайся! Ти не маєш права бути мертвим! Як без тебе батальйон?

Мій стан був жахливий. У мене віднімались ноги, я не могла навіть говорити. Просто мовчала і плакала… Я не знала, що у людей може бути так багато сліз, вони просто лились з моїх очей весь час…  

Я вирішила, що покину військове волонтерство, бо не витримую більше загибелі когось з моїх морських котиків. Але через тиждень після поховання комбата він мені наснився. Сергій був дуже спокійний і сумний, віні дивився мені в очі, нічого не говорив, але по його очам я зрозуміла, що він просив, щоб я не кидала батальйон.

Та я й сама вже це розуміла. Не може волонтерка з позивним «Мама» кинути своїх синочків.

Толік зник. Я ж маю знайти молодшого лейтенанта Анатолія Перепеличного!

Ми шукали його пів року. Скільки листів ми написали, стільки різних військових інституцій обійшли. Ми шукали його разом з його батьками, він у них єдиний син. Я молилася Богу, щоб Толік був у полоні. Але ні… На жаль, він загинув того самого дня — 27 травня. Його та ще одного піхотинця пізніше знайшли в підвалі в селі, поряд з яким точився той бій. Тіло Толіка було без голови. На тілі був одяг, який я йому подарувала, і хрестик, який його не врятував…

На похованні Толіка мене не було, адже я не змогла швидко повернутися в Україну з Берліна. Я знову вес час плакала і ніхто не розумів, що зі мною відбувається. Згодом я приїхала до нього на могилу в село Городківка Вінницької області. Його батьки кожного дня приходять до нього на цвинтар, кожного дня! Коли я від них їхала, мама Толіка дала мені пакет з грошима й попросила на ці гроші допомогти батальйону.  

Батьки Толіка стали для мене близькими людьми. Я їх ніколи не покину.

Я пережила вже багато смертей військових. Моя душа наче зцементувалась. Мені тяжко, дуже тяжко, але я маю діяти та працювати. Заради загиблих, щоб їхня жертва не була марною. Заради живих, щоб перемогти.

Я продовжую військове волонтерство. До 18-го окремого батальйону морської піхоти додались 37-ий окремий полк зв’язку, 183-й окремий батальйон легкої піхоти, дивізіон артилерії 37-ї бригади морської піхоти. Вони, мої любочки, нагороджують мене подяками, грамотами, медалями. Звісно, мені приємно.

«Історія повторюється і ми, як колись Олександр Кошиця, розповідаємо красиво про Україну на міжнародній арені»

Заради перемоги я як президентка благодійної організації «Перший благодійний театральний фонд» працюю на культурному фронті, що ділиться на три напрямки.  

Перший – це допомога митцям, які опинилися в скрутному положенні через війну. Це ветерани театру та кіно. актори, режисери, хореографи, костюмери. Якщо державні театри ще якось тримаються, держава виплачує працівникам зарплату, то приватний сектор культури та кіно знаходиться в тяжкому стані. Тому допомагаємо продуктами харчування, ліками, фінансами.

Другий напрямок — організація концертів для військових та в шпиталях. Робимо маленькі концерти для підняття духу.

Третій вагомий напрямок — культурна дипломатія.

Ще до війни, до Дня Незалежності України, ми з командою створили мультимедійну виставку «Тарас Шевченко — душа України». Виставка вийшла дуже вдалою, прем’єра відбулась в Одесі. Ми готувались до прем’єри в Києві, яка мала відбутися у березні 2022 року, але війна стала на заваді. Однак завдяки моєму партнеру в Канаді Валерію Костюку цю виставку з початку війни показали в містах Канади та США (Чікаго, Бостоні, Сан-Франциско, Лос Анджелесі, Денвері, Клівленді та Піттсбурзі).

Кошти від проданих квитків ми перераховуємо на спецрахунки Національного банку України та Червоного Хреста України та на локальну волонтерську допомогу. Ми вже зібрали понад сім мільйонів гривень.

Потім на прохання Міністерства культури та інформаційної політики України наша команда зробила ще одну імерсивну виставку «Україна — земля хоробрих» про війну в Україні. Свої дві виставки ми показали в Торонто та Вінніпезі, а також у Парижі в найвідомішому імерсивному просторі Франції «Grand Palais Immersif».

Культурна дипломатія передбачає використання всього, що пов'язано з культурою, мистецтвом та освітою з метою захисту національних інтересів України на міжнародній арені.

Один з яскравих прикладів української культурної дипломатії відбувся ще у 1919 році.

Тодішній голова військ і флоту УНР Симон Петлюра наказав зробити закордонні гастролі українського хору під керівництвом Олександра Кошиці з метою протидії російській пропаганді та промоції української культури й незалежності в Європі.

Закордонне турне Капели стало першим проєктом культурної дипломатії в історії України. Саме завдяки цим гастролям світ уперше почув «Щедрика» Миколи Леонтовича, а українська культура й державний престиж України здобули позитивний резонанс у 17 країнах світу. У «Спогадах» Кошиця описував, як відбувались концерти в Парижі 1919 року, де було чимало російських емігрантів, які псували афіші нецензурними написами та збирались освистати капелу, але навколо було чимало поліції (як нам це знайомо й через 105 років).

Концерти в усіх містах пройшли з надзвичайним успіхом. Західноєвропейська преса із захопленням писала про тріумф українських музикантів. Протягом 1919 — 1921 років капела здійснила вдале турне країнами Європи, а у 1922 році перетнула Атлантику аби підкорити Америку. З великим успіхом капела гастролювала по світу, тільки в країнах Південної Америки хор дав близько 900 концертів.

На жаль, Україна в тій більшовицько-українській війні не перемогла, тому радянська влада не давала дозволу хору повернутись на Батьківщину. Олександр Кошиця переїхав до Канади у місто Вінніпег, де керував хором та став співзасновником центру української культури під назвою «Осередок».

Мене переповнює гордість, що наша команда саме разом з «Осередком» зробила імерсивну виставку про українсько-канадський центр та українських митців в Канаді. І, звісно, про Олександра Кошицю.

Цю імерсивну виставку ми продемонстрували в Торонто у вересні цього року на щорічному найбільшому українському фестивалі Північної Америки BWV Toronto Ukrainian Festival. Незабаром ми будемо демонструвати українські імерсивні виставки в Німеччині, Японії, Мексиці, Австрії та Польщі.

Історія повторюється і ми, як колись Олександр Кошиця, красиво розповідаємо важливу інформацію про Україну на міжнародній арені.

‍

Титульне фото: приватний архів

Жертвами домашнього насильства стають і непрацюючі матері, які виховують дітей, і жінки-поліцейські, адвокатки, перукарки та няні. Є журналістки, є лікарки. Усіх цих жінок об'єднує лише один спільний знаменник: самотність. І відчуття, що з ними щось не так.

Щороку в Польщі, за оцінками жіночих організацій, до мільйона жінок стають жертвами насильства з боку своїх чоловіків або партнерів. Якщо у цих жінок є діти, вони також стають жертвами насильства, як свідки того, що відбувається з матір'ю, а іноді як її захисники та оборонці. 

Всі вони відчувають себе самотніми. Часто вони навіть не знають, що з ними відбувається саме насильство. Гіпотетично найлегше довести це видиме, відчутне насильство, але існує й інше – психологічне, сексуальне, економічне. Часто вони не знають, куди звернутися по допомогу, нерідко їм радять «не психувати», бо, мабуть, нічого з ними не сталося, іноді вони чують, що дурні й нічого не варті? Тож вони звинувачують себе. І їм соромно. Їм страшенно соромно, що це сталося саме з ними. Вони вірять тому, що їм говорять кривдники. Що вони дурні. Нічого не варті. І що їм ніхто не допоможе. Коли, часто у відчайдушному акті мужності, вони починають шукати допомоги, дуже часто їм ніхто не вірить. Поліція, прокуратура і суд - якщо справа взагалі дійде так далеко, адже в Польщі, зрештою, 7 з 10 справ про насильство закриваються – вважають, що кривда жінкам була недостатньо очевидною. Що вони недостатньо постраждали, що вони трохи вигадують, що соціальна шкода від вчинку була занадто малою.

Вони почуваються самотніми. 

А тепер уявіть, що до всіх цих домашніх випробувань додається ще й інша самотність. Самотність у чужій країні, де, навіть якщо ти хоч трохи - а може, й досить добре – знаєш мову, ти не зовсім «своя». Не маєш шкільної подруги, не маєш нікого. Ви самотні. Ти, діти і часто – кривдник. 

Таких жінок є багато тисяч. Це ті, хто, рятуючись від війни, спакували себе і дітей, сіли у потяги і дісталися до Польщі. Вони тут живуть, вони тут працюють. Їхні діти ходять до школи. Іноді їхні чоловіки тут з ними. Буває, що чоловіки залишилися там, в Україні. Буває також, що жінки перебувають у нових стосунках. Звіт «У тіні. Українські домашні працівниці в Польщі» показує, що у польських домах працює 100 000 жінок з України. 61% з них стикалися з порушеннями та зловживаннями з боку роботодавців. Вони не повідомляють про це, оскільки часто працюють у «сірій зоні». Вони не знають, які права мають, не знають, хто може їм допомогти, якщо їх права порушують. 

У суботу до охоронця однієї з познанських паркінгів звернувся 42-річний українець, який повідомив, що вбив свою сім'ю. У квартирі, яку він вказав, поліція знайшла тіло його 29-річної дружини і двох донечок. Дівчаткам було півтора і чотири роки. Як він розповів поліції, вчинив вбивство, тому що хотів спокою. За його словами, дружина мала до нього претензії за те, що він втратив роботу, заліз у борги і пиячив. Він також додав, що не вбив 11-річного хлопчика, який жив з ними, тому що той «не був його сином». 

Ми не знаємо, чи зверталася жінка за допомогою раніше. Можливо, не зверталася, бо не знала, до кого звернутися. Можливо, не хотіла привертати до себе увагу – таке теж буває. Може, боялася помсти чоловіка, якщо він дізнається. Для жертв насильства найнебезпечнішим є момент, коли вони вирішують піти від кривдника або заявити про випадок насильства. Тоді кат втрачає владу і контроль над своєю жертвою. 

Однак ми знаємо, що серед безлічі жінок, які є нашими сусідками, з якими граються наші діти в школі та на дитячому майданчику, повз яких ми проходимо в магазині та на вулиці, є ті, хто зазнає насильства. Така сумна арифметика. Ми повинні бути уважними до них. Чутливими. Готовими допомогти хоча б для того, щоб вони не відчували себе так страшенно самотніми. Тому що така самотність смертельно небезпечна.

Під час Революції Гідності посіпаки Віктора Януковича викрали мого брата. Минуло 10 років, а я досі пам’ятаю той дзвінок серед ночі від його однокурсника Романа.

— Спиш? Не знаю, як тобі це сказати…

— Говори, Ромку, не тягни! Що сталося?!

— Ну, ми вже поверталися з Майдану в гуртожиток, аж якісь чоловіки на автівках почали нас переслідувати. Вони спіймали Остапа й інших наших студентів, заламали їм руки і запакували в авто. А мені в цьому всьому хаосі дивом вдалося втекти…

Я зірвалася на рівні ноги, відкрила телефонну книгу, гортала її взад-вперед і думала, кому ж дзвонити. Все було як уві сні — в моєму сні, який наснився тижнем раніше. Київ. Ніч. Зима. Місяць світить, ніби в нього вкрутили сто лампочок. За нами з Остапом женуться бандити. Дебелі. І страшні. Їх багато. Ми втікаємо вулицею, яка здіймається вгору. Ноги ковзають замерзлим тротуаром. Бігти все важче. Наші ж переслідувачі все ближче.

— Заховайся за будинок, — каже захеканий Остап, — я їх відволічу.

— Ні, — протестую я.

— Краще, коли спіймають мене одного, — наполягає Остап, — тоді ти зможеш покликати на допомогу.

З-за рогу будинку я бачу, як здоровані хапають Остапа і волочать його попід руки. Я ж стою із телефоном і не знаю, кому дзвонити, щоб покликати на допомогу.

Між мною і Остапом — 10 років різниці. Я — старша сестра. Я вже працювала у Києві журналісткою. Він приїхав до столиці навчатися на актора. Був третьокурсником. «Ти за ним наглядаєш», — задовго до його першого дня в університеті дала настанову мама. І я, виходить, не вгледіла…

Але Остап, якому тоді був 21 рік, не міг не піти на Майдан. Не піти на Майдан не могла і я. Ми були там від першого дня. І в кожного з нас, як і у всіх інших, хто виходив мирно протестувати, була спільна причина — відмова Януковича підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом.

Я знала, що так буде… Журналісти завжди першими відчувають на собі, в якому напрямку країну починає вести влада. Янукович, як тільки став президентом, почав її розвертати на Схід чи радше назад у Совєтський союз,  який був йому у 100 разів зрозумілішим і ближчим по духу. А в совєтському минулому не було й мови про свободу слова, про людську гідність, тож режим Януковича їх нищив. 

Попід ранок 30-го листопада 2013 року Янукович наказав розігнати Майдан, де в наметах залишалася молодь. Сотні людей, переважно студентів, були жорстоко побиті і заарештовані. Остап міг бути серед них, але його тоді врятувало заняття з «Майстерності актора» в університеті. Його викладав авторитарний викладач, який не любив тих, хто запізнюється чи не з’являється на пару, а тим паче тих, хто ходить на Майдан. Він вважав Януковича прекрасним президентом, а Путіна — ще кращим. Тому 30-го листопада мій брат пішов із Майдану Незалежності раніше, щоб наступного дня не запізнитися на заняття.

«Пронесло», — подумалося тоді. Але точно не зупинило! Навпаки, додало ще більше впевненості, що з цим режимом треба щось робити. Не ходити на Майдан, бо там може бути небезпечно —  про це навіть не було мови.

«От тільки не йди на Майдан уночі, — просив мене Остап, — бо ми замість тримати Майдан, будемо думати про те, як обороняти вас». Того вечора 19 січня я послухала свого молодшого дорослого брата. А посеред ночі 20 січня мене розбудив дзвінок від його друга. Ту ніч потім назвуть «Кривавим Водохрещам», бо влада сподіватиметься, що якщо не кийки, то водомети посеред лютої зими точно зламають гідність протестувальників.

Моя уява малювала тоді наймоторошніші картинки: Остапа і його друзів викрали і піддають тортурам в якомусь темному холодному підвалі. Або ж їх вивезли в ліс, побили і там кинули замерзати. Або ж їх вбили, а тіла скинули десь у Дніпро. Або ж, або ж, або ж… 

Я відмахувалася від цих думок і телефонувала та писала усім підряд: моїм колегам із різних телеканалів, радіо і газет, народним депутатам, омбудсмену, знайомим, в яких були зв’язки в міліції. Все, що в мене було, — це кілька кадрів із камер спостереження на автозаправній станції, де Остапа та інших студентів університету Карпенка-Карого і викрали. На тому чорно-білому беззвучному відео я розгледіла кілька номерів автівок.

За цими номерами і знайшла групку студентів. Вони опинилися у райвідділку міліції на іншому кінці Києва. А викрали їх співробітники карного розшуку.  За злочинними законами, ухваленими 16 січня 2014 року, майбутні актори, режисери, звукорежисери звинувачувалися в тероризмі та екстремізмі. За це їм грозило від 8 до 15 років ув’язнення. «Нічого страшного! Вони — ще молоді. У них усе життя попереду», — відреагував на новину про Остапа викладач з акторської майстерності і прихильник Януковича.

Тим часом під райвідділок з’їжджалися журналісти і студенти університету Карпенка-Карого, адвокати, представник омбудсмена, народний депутат. Через шум, який я підняла довкола викрадення брата, посіпакам Януковича не залишалося нічого, як відпустити безпідставно затриманих хлопців. Першим вони випустили Остапа. Далі на волю мали вийти і решта хлопців. Але щось пішло не так… Спершу мені зателефонували з відділку: «Будь ласка, поверніть брата», — казав бездушний голос у слухавці. Потім зателефонував адвокат, який наказував у жодному випадку брата до відділку не везти. А потім зателефонував народний депутат, який напів натяками давав зрозуміти, що ані в гуртожиток, ані до мене додому Остапа краще не везти, а ще краще, загадково казав він, “відвезти брата на відпочинок у якусь гарну країну“. Видихати було рано… Опісля знову почалася боротьба за безпеку брата і за визволення решти студентів. Знову телефонні дзвінки колегам-журналістам, щоб за всім валом подій не забували про те, що в застінках перебувають студенти-карпенківці. Видихнула я, коли Остап зателефонував з аеропорту у Варшаві і відрапортував, що все добре, що його ніхто не переслідував і не затримував. Але й то була дуже коротка пауза…

Здавалося, що викрадення брата — то найгірше, що зі мною сталося під час Революції Гідності. Але режим Януковича, який чіплявся за владу з останніх сил, з кожним днем лише звірів. Далі були перші загиблі: розстріляні Нігоян і Жизневський, закатований Вербицький. А ще через місяць — розстріли на Інститутській. А потім «Кривавий четвер». Там, на Інститутській, від снайперської кулі з-поміж інших загинув і наш земляк із маленького містечка Ходорів на Львівщині, звідки ми родом, —  Роман Точин. Навіть у Польщі Остап постійно стежив за трансляцією з Майдану Незалежності. Роман Точин був батьком дівчини, з якою він товаришував із дитинства. «Я повертаюся, Леся, — ридав Остап у слухавку, — не можу просто спостерігати за тим,  як із майданівцями розправляється злочинна влада». Ледве вблагала брата залишитися, бо не знала, що його тут чекає.

А далі все було, як у кіно з геппіендом. Майдан переміг. Остап з нуля вивчив польську. Вступив в Сілезький університет в Катовіце на продюсера кіно і телебачення. Несподівано познайомився з Кшиштофом Зануссі. А той запросив його попробуватися на роль у художній стрічці, яку збирався знімати. І так Остап зіграв в одній із головних ролей у фільмі «Ефір».  

Я ніколи не запитувала брата, як йому було самому в іншій країні, що він відчував, чого йому бракувало. Мені здавалося, що йому б міг позаздрити кожен. Та коли журналістка після прем’єри стрічки в Україні поцікавилася в Остапа, якими були його перші місяці польської невизначеності, він не стримався і розплакався. Так я дізналася, що Остап, живучи в прекрасній європейській Варшаві, де нема Януковича, беркутівців, де ніхто тебе не лупцює і не викрадає за те, що ти з мирним протестом виходиш із синьо-жовтим прапором у центр міст, він не відчував жодної радості. А думка про те, що, не дай Бог, Майдан програє, а відтак, він ніколи не зможе повернутися в рідну країну, гнітила ще більше.

Наприкінці фільму «Ефір» Остаповий герой — Тарас, який отримує поранення під час Першої Світової війни, каже, що все в житті має сенс. Революція Гідності, яка сталася з українцями 10 років тому, точно мала сенс! Вона показала, що ми маємо гідність і не хочемо назад у Совєтський союз. І що ми готові  боротися за наш вибір не тільки з внутрішнім, але й з зовнішнім ворогом. 

Це найбільша травма і найважливіший поворотний пункт мого життя. Золотий перетин між минулим і теперішнім, що так тісно пов’язані у нелінійному пошуку власної ідентичності. Ким я була до Революції гідності? Ким стала після? Міркуючи про ту зиму, я завжди думаю, що мій шлях до неї був доволі довгим. Адже все почалося не в листопаді 2013-го, а набагато раніше. Напевно, ще тоді, коли я навіть приблизно не думала про значення слова «гідність».

Зміна заводських налаштувань

Зав’язка цієї історії була простою і знайомою для багатьох людей мого покоління: жила-була в Києві звичайна радянська дівчинка, яка писала у зошиті красивим почерком «Стране Советов — слава!». Оточена любов’ю родини, в молодших класах школи вона мало замислювалася про довколишній світ з усіма його небезпеками й несправедливістю. Люба бабуся, що найбільше викохувала дівчинку й тримала оборону безхмарної ніжності її дитинства, не поспішала знайомити онуку з кістяками в домашніх шафах. Тож звідки було й знати тій дівчинці, що славна страна Совєтов, наприклад, колись зламала життя її прапрабатьків: їх було заслано на Соловки в 1930-ті. Десь там у далекому минулому були й інші темні історії її родини, але про все це наша героїня дізналася згодом. До певного моменту в її житті все було доволі просто, і її щиро радував новенький значок із зображенням кучерявого Володі Леніна на шкільній формі.    

Сьогодні я з цікавістю дивлюся тій дівчинці у вічі. Жила-була інша я. І скільки ж попереду в мене було різних відкриттів…

Добре пам’ятаю, як я відчула, що з країною, в якій ми живемо, щось явно не в порядку, якщо моя люба бабуся так жадібно прагне її розпаду. Якось влітку на дачі я зауважила, що вона всю ніч слухала радіо: я лягала спати — бабуся сиділа біля нього, я прокинулася — вона була й досі там. Збуджена, щаслива, моя бабуся говорила про переломні часи та кінець союзу. Це було літо 1991 року. Я відзначила для себе ті дні, але не дуже їх зрозуміла. Особисто для мене часи великих усвідомлень були попереду, однак механізм пошуків відповідей на складні питання було вже запущено.

Все починалося з малого. З підслуханих розмов дорослих. З відвідин разом з бабусею зустрічей Союзу українок у Києві на початку 1990-х та щирого подиву, що всі присутні там спілкуються такою екзотичною для мене українською мовою. З першої власноруч розписаної воском традиційної української писанки. З тоненької книжечки віршів Ліни Костенко, яку я отримала в дарунок у 9 років. З усіх інших книжок, а особливо молодих сучасних українських поетів, які трапилися мені вже 15-річній і вразили до глибини душі. З усвідомленого рішення — я теж хочу розмовляти й писати цією мовою — та остаточного переходу на новий рівень гри вже тоді, коли значно пізніше я дізналася, що стану мамою. Раптом виявилося, що мені конче важливо змінити заводські налаштування й розірвати ланцюжок русифікації на наступному поколінні власної родини. Фокус спрацював: у колишньої радянської російськомовної дівчинки росте син, для якого українська мова є рідною зі старту.  

Все починалося з малого, хоч, може, й достатньо великого. З набутого вміння спостерігати й співставляти. З прийнятих самостійно рішень. З усвідомлено заповнених лакун знання історії власної країни. З пекучого сорому та потрясінь — як сталося, що настільки негідні й далекі від моїх цінностей люди керують нашою країною?! А відтак — з поступового прийняття думки, що тектонічні зсуви неможливі без революційних змін.  

Точка неповернення

Звісно, я була ще надто малою в часи Революції на граніті, аби хоч якось її для себе відзначити. А от Помаранчева революція вже не могла пройти повз мене. Мені тоді було 22 — кипуча енергія, гаряча кров, активні пошуки власного Я та готовність боротися за своє. І все ж тоді особисто для мене в цьому був сильний елемент гри й карнавалізації дійства: ми з друзями дуже затято вбиралися в оранжеве, дуже сильно страждали за правду, мерзли, кричали разом з натовпом однодумців бадьорі гасла й анітрохи не відчували потенційної небезпеки. Пам’ять стерла багато деталей, але з деяким присмаком ніяковості я пам’ятаю головне: мені було доволі весело. Втім, я пам’ятаю також й інше, значно важливіше: я вперше побачила тоді зблизька власний народ. Сила-силенна різних людей, геть юних і вже зовсім літніх, таких і сяких, різних соціальних статусів, професій і так далі. Відчуття ліктя незнайомих близьких і потужність цієї стихії мене глибоко вразили. Процес пізнання цього нового досвіду видався важливішим за результат. І хоча результат нібито теж не забарився, і ми відстояли інтелігентного проукраїнського президента навзамін бикуватому зеку з двома судимостями та тісними зв’язками з Росією, дуже скоро стало ясно: насправді, все не так, як виглядає, насправді, все тільки починається.

За 9 років турбулентної реальності, після злетів і падінь хиткого політичного життя України, густого розчарування і постійної фрустрації я вийшла знову на Майдан без чіткого розуміння власної мети. Якщо зовсім чесно, у першому поштовху таки взяти парасольку, термос і вийти в листопадову гнилу нічну мряку на центральну площу було мало усвідомленого. Швидше, всі побігли — і я побігла. Ну, точніше, не всі, а переважно ті яскраві свідомі люди, з якими мені хотілося, умовно кажучи, бути в одній команді й прямувати разом до світлого європейського майбутнього. Тож я та мій чоловік також вийшли на Майдан. Знайома атмосфера миттєво нагадала про себе флешбеками: красиві, але розлючені несправедливістю люди, пісні, вірші, бадьорі кричалки, солодкий чай, холодні закоцюблі руки й гарячі серця.  

Все здавалося настільки безпечним, що в перший тиждень Євромайдану ми навіть брали з собою туди нашого трирічного сина. В якийсь момент сталося дивне — Андрій опинився на головній сцені з мікрофоном у руках. Це зворушливе відео й досі є десь в мережі: маленький кумедний малюк у комбінезоні й шапці з вухами спершу ніяково мнеться. «Андрію, ти щось хотів сказати?» — підбадьорює його хтось з дорослих. «Я хотів сказати… я хотів сказати… Слава Україні!» Багатотисячний натовп відповідає задоволеним ревінням: «Героям слава!» Моя дитина переживає щасливий шок і цього вечора довго не може заснути від збудження.

Саме таким був для нас перший тиждень Євромайдану. Відтак ентузіазм дещо згас: в останній день листопада 2013-го ми сказали собі, що, певно, з нас досить. Набридло щодня просто ходити на Майдан. Ми поїхали додому з відчуттям деякого спустошення та лягли спати. Хто б міг уявити, що вже за кілька годин представники влади заллють площу кров’ю беззбройних протестувальників і відтак розбудять в українцях силу, яка була приспаною впродовж років наполегливого упокорення.

Я досі пам’ятаю це відчуття страшної темної люті. З нами так не моооожна! Нічого подібного я про себе не знала. Що ж, дівчинко, у тебе попереду ще багато відкриттів. Ось твій перший пункт з цілого ряду точок неповернення. Так прокльовується з-під шкіри твоє власне почуття гідності, про яке ти й не думала досі. А потім на центральні вулиці Києва нас-таких вийшов приблизно мільйон. Це були кияни та люди з інших українських міст, що безкінечно з’їжджалися зусібіч, аби вливатися новими й новими струмками в потужну ріку, яка з усією потужністю неприборканої стихії вже вийшла з берегів.

Часом я запитую себе, чи склалися б обставини якось інакше, якби протестувальників одразу почали розстрілювати. Чи могло би бути зломленим ще не до кінця оформлене колективне розуміння власної сили та самоповаги. А втім, історія, як відомо, не знає умовного способу. Озираючись назад, ми маємо лиш те, що маємо: у нас усіх був певний шлях, де ставки росли з кожним кроком, а прийняття шоку від нових звірств провладних структур було ступеневим.

Так, це була лавина різних подій та сильних емоцій, і все ж вона накривала нас поступово. Розгортався табір Майдану, просто на наших очах народжувалися воїни та потужний волонтерський рух, частішали жорстокі атаки «Беркуту», зростав гнів протестувальників, розбиралася бруківка, палилися шини, невміло готувалися перші коктейлі Молотова. Моя люба бабуся возила на Майдан бутерброди з салом.

Перші смерті на Майдані вразили всіх нас до глибини душі, але особисто мені досі здавалися трагічною випадковістю. Надто складно було прийняти думку, що нас вбиватимуть — всіх без розбору — за наше право казати «ні». Активістів уже таємно катували, вивозили в ліси, жорстоко страчували, а я все ще не знала, не вірила, не могла усвідомити. Прозріння було швидким і болісним: мені потрібно було побачити на власні очі десятки поранених закривавлених людей — таких самих, як я — аби нарешті усвідомити — ідіотко! Ти не знала? Ти раніше не бачила такого?! Що ж, піди умий своє лице, потім відмий чужу кров з підлоги лікарні й роби далі, що можеш. Тепер тільки так.

18, 19, 20 лютого 2014 року назавжди лишилися в мені великою відкритою раною. Мені геть не хочеться наводити фокус на ті дні, та все ж пам’ять зберегла їх з надзвичайною ясністю. Ці нервові дзвінки власному чоловіку, який десь там. Ці три дні безперервної роботи в лікарняному відділенні «Політравми», куди безкінечним потоком звозили поранених. Ця дівчинка-медичка із снайперською кулею в шиї просто переді мною — швидка каталка, просочена темною кров’ю бандана, заляпаний капюшон світлої куртки, дівочий рюкзачок, який хтось дбайливо приткнув їй у ноги. Ці вигаслі поламані люди на ліжках навіть у коридорі й безкінечний потік смаколиків та їжі для них від киян — банки з теплим бульйоном, домашні котлети, зворушливі записки — я їх приймала в один з тих днів. Це страшне усвідомлення, що не всіх поранених буде врятовано, а на Майдані вже багато вбитих. Це спустошене до крику повернення додому, де на тебе чекає твій власний малюк і радісно зустрічає в коридорі: «Мамо, я намалював для тебе,  дивись! Це Майдан, це танк, це джип привіз цукерки, а це людина лежить». «А де ти бачив, як… лежить людина?» «По телевізору!» Іди, дівчинко, тихо повий у ванній, уже можна, там ніхто не побачить…

Усе починається з малого і, водночас, з великого. Та зима й особливо ті три дні розповіли нам так багато. Десь там на Майдані випросталося на повен зріст відчуття нашої колективної відповідальності за себе самих, але, водночас, і чітке розуміння: нас за це знову вбиватимуть. Українців завжди вбивали саме за це. Цього разу — вбивають уже десять років, і, судячи з усього, далі буде. Росіяни неодмінно повертаються, якщо мають таку можливість.

Моєї бабусі вже кілька років немає серед живих. В останні роки життя вона була активною волонтеркою — невтомно плела маскувальні сітки й химери для фронту, тяжко переживаючи новини про всі втрати. Мене часто мучать спогади про її останній місяць життя й особливо про одну фразу, яку бабуся, згасаючи, сказала з безкінечною гіркотою: «А я так мріяла побачити вже спокійну щасливу Україну. Мабуть, не встигну». Справді, не встигла.

Успадкувавши від неї так багато всього важливого, я, на жаль, успадкувала ще й цей її страх. Я також дуже мрію встигнути побачити спокійну щасливу Україну. Як усе буде з нами далі — ми собі навіть приблизно не уявляємо. А втім, я знаю одне. Україну, що виразно каже — зі мною так не можна! — я вже побачила. Ця країна навчила мене різних речей, зокрема і значенню слова «гідність». Якщо мені колись пощастить також стати бабусею, мені буде про що поговорити з моїми онуками.

Титульне фото: Agata Grzybowska / Agencja Wyborcza.pl

Марія Гурська, шефредакторка онлай-видання Sestry, у своїй колонці для New Eastern Europe до секунди знову проживає ті дні — початок Революції Гідності — коли все в нашій країні змінилось назавжди. «Беркут у ніч з 29 на 30 листопада звіряче бив кийками студентів і журналістів, а потім нічними вулицями полював на тих, кому вдалося втекти», — згадує журналістка. 

Для мене все почалося на нічній Соборній площі у Вільнюсі, де ще не було ані душі. З неба сипала снігова мжичка, тьмяно світив ліхтар на камері литовського оператора, який був одночасно й моїм водієм, й ангелом-охоронцем. 

Годину тому я прилетіла з Києва. Вільнюс ще спав, на вулицях панувала тиша. Та за декілька хвилин я мала включитись у ранкові новини — в один із перших етерів нового українського телеканалу «Еспресо», до запуску якого наша молода команда готувалася всю осінь. Це був важливий для мене день, але ще важливіший — для України. 

«Доброго ранку, студіє! З вами Марія Гурська з прямим включенням з Вільнюса. Саме тут сьогодні очікується історичне підписання угоди про асоціацію України з ЄС. Місто приймає високих гостей з усієї Європи, серед них і президент України Віктор Янукович. Чи підпише він угоду? Це — головна інтрига Саміту. Та від цього кроку залежить європейське майбутнє України. Громадянське суспільство, затамувавши подих, чекає позитивних новин!», — говорячи цей текст на темній площі Вільнюса я все ще вірю, що моя молодість може пройти в Україні у складі ЄС. Та обличчям вперто течуть чи то сльози, чи то мокрий сніг. 

Та доба не принесла нам нічого доброго. На Саміті Східного партнерства, який проходив 28-29 листопада 2013 у литовській столиці, Янукович заявив про діалог з Росією. І сів поруч з білоруською делегацією. Вночі, повертаючись в Україну, весь літак Вільнюс-Київ занурився в морок жаху, дивлячись на мобільних телефонах стріми з Майдану. Беркут у ніч з 29 на 30 листопада звіряче бив кийками студентів і журналістів, а потім нічними вулицями полював на тих, кому вдалося втекти. 

Вже вранці 30 листопада кияни почали виходити на Майдан, а першого грудня до них приєдналися сотні тисяч людей зі всієї України. Еспресо вело цілодобову трансляцію з центру Києва і паралельні дискусії з лідерами в студії. Активісти Революції приходили на етер в светрах, що пахли вогнищами Майдану, а ведучі після програм бігли на головну площу країни, прихопивши собою кілька шин і трохи бензину. 

Вже не було страшно — бо журналісти, лідери, громадські активісти і прості люди стали пліч-о-пліч на боротьбу з мороком і безнадією, в які намагався занурити Україну продажний президент і перевертні з ФСБ. 

Ми, українці, вміємо робити революції і воювати. Що б там хто не казав, але частина з нас пам'ятає історію і здатна проводити паралелі із власним життям. Як історик за освітою я точно про це знаю. 2004-го року під час Помаранчевої революції професори мого Київського університету Шевченка говорили нам, студентам: «Діти, ідіть на Майдан боротися за свою свободу!». Ми йшли тоді. І зараз зібралися знову. 

2013-го року у студії Еспресо зі мною працював оператор Ігор. У нього було підбите око. Чоловіка побив Беркут під час знімання репортажу на Майдані. Та Ігор, як і ми всі, був готовий до нових зіткнень. Усі чекали, що в нашій студії, розташованій у колишньому бомбосховищі житлового будинку, одного дня виб'ють броньовані двері, і нас усіх винесе міліція, запакує в автозаки і вивезе в невідомому напрямку, як це робили тоді щодня. Та боятися, коли в студії сидить 85-річний герой України Левко Лук'яненко, не випадало. Засуджений до розстрілу в СРСР, він провів в радянських таборах 25 років — за боротьбу за незалежність України. Що ж, ми теж не могли спасувати у ті дні. 

Еспресо транслювали на Майдані. Ми давали людям розуміння, що вони не самі. А потім почалися вбивства. Я ніколи не забуду воскових облич героїв Небесної сотні у трунах на Майдані, коли з ними прощалася вся країна. Море людей несло труни і плакало, а столицею лунала жалобна пісня «Плине кача»:

«Гей, плине кача по Тисині

Мамко ж моя, не лай мені

Гей, залаєш ми в злу годину

Сам не знаю, де погину». 

Наше перше небесне військо, якого ми ніколи не забудемо. Навіть після того, як загиблих від російської війни в Україні стане в тисячі разів більше.

Українці не здалися. Беркут не зміг вбити нас всіх. Ми не дозволили Росії перетворити Януковича на Лукашенка, а Україну — на Білорусь, де на кожного громадянина — по два силовики. Майдан переміг. Але Росія окупувала Крим та захопила частину Донбасу. 

І все ж за п'ять наступних років нам вдалося розбудувати армію, реформувати інституції, розвинути культуру, отримати незалежність української церкви. Попри прагнення Росії затягнути нас у чорну діру свого впливу — безправ'я, бездомності, безпам'ятства, безріддя —  Україна впевнено перетворювалася на успішну, самостійну, розвинену країну, свідому свого минулого і майбутнього як частини великої європейської родини.

19 лютого 2022 року у студії з Віталієм Портниковим ми говорили про те, як варто сприймати прогнози нападу Росії на Україну — про це, з посиланням на розвідки, писали світові ЗМІ. Німецький таблоїд BILD оприлюднив інформацію про плани російських спецслужб та Путіна створити концентраційні табори для українських патріотів (тобто для нас). Агентство Bloomberg випадково зарання опублікувало заголовок про напад Росії на Україну. The Washington Post надрукував мапи наступу Росії на Україну з планами захопити Одесу і Київ. Все це виглядало зловісно. У моїй квартирі вже кілька тижнів стояла запакована велика валізка з моїми та дитячими речами, два вогнегасники на випадок пожеж внаслідок ракетної атаки і рюкзак з консервами, ліками, розчинною їжею і туристичною газовою плитою із запасними балонами. 

Ми з Портниковим говорили у красивій освітленій студії про ймовірний напад Росії на Україну, який може стати гуманітарною катастрофою для континенту. Про мільйони біженців в ЄС, бомби і ракети, що можуть впасти на наші міста, російські танки на наших вулицях. Я була у гарній сукні, з бездоганною зачіскою і телевізійним мейкапом. Я не могла уявити, що менш ніж за тиждень невиспана і зла стоятиму в 500-кілометровому заторі з Києва до Львова. З дитиною, мамою і валізками, в які спаковане все наше життя. До того ж, я була вагітна. 

Наступні півроку я вела воєнний телемарафон зі Львова. У живому етері наші журналісти, які терміново евакуювалися на Західну Україну з різних міст Київщини, одягнуті в речі з пунктів допомоги переселенцям, розповідали про звірства росіян в їхніх рідних містах — Бучі, Бородянці, Ірпені. Там, де розстрілювали мирних людей на вулицях і залишали їхні трупи розкладатися на тротуарах — як у середньовіччі. Ми коментували російські бомбардування Драматичного театру в Маріуполі, де під завалами були заживо поховані мами з дітьми, авіанальоти на «Азовсталь», де також були діти, жінки, у тому числі, вагітні, які потім потрапили в полон і зазнали нелюдських знущань, про ракетну атаку на вокзал в Краматорську, де загинули діти, про удар по торговельному центру в Кременчуці, де жертв, згорілих заживо, не могли ідентифікувати рідні, про воєнні злочини росіян на Харківщині та Херсонщині, де ґвалтували немовлят і де в братських могилах познаходили цілі закатовані сім’ї.  

Як би страшно це не звучало, я тоді раділа, що моя бабуся Тетяна Шевченко не дожила до цієї війни. Народжена у 1923 році, вона дитиною пережила  колективізацію та Голодомор, від батьків знала про Катинь і Сандармох, де обезголовили Польщу та Україну, розстрілявши наші еліти. Юначкою під час Другої світової втекла від німців, коли її хотіли вивезти на примусові роботи, була вислана на Сахалін молодою жінкою і повернулася в Україну вже в похилому віці. 

Вона померла щасливою одразу після перемоги Євромайдану. Ракетних атак на Київ її серце б просто не витримало. 

Через 6 місяців після початку війни я народила дитину і вперше годувала її груддю у бомбосховищі під звуки сирен. Із немовлям на руках і старшою донькою я виїхала до Польщі. Попри радість від материнства і відкриті обійми наших сусідів, мені ще ніде і ніколи не було так самотньо і темно, як тут, далеко від дому, коли моя країна протистоїть ворогам, а я ні. Та невдовзі я долучилася до боротьби за перемогу. Разом з іншими дівчатами, воєнними мігрантками, за підтримки польських журналістів ми заснували онлайн-журнал Sestry — для українок, розкиданих світом через війну, і для тих, хто вдома бореться за свободу.

Серед нас є Тетяна з немовлям, чоловік якої — воїн ЗСУ — загинув під час деокупації Херсонщини, Олена — телеведуча з Миколаєва — яка працювала охоронницею на будівництві в Варшаві, Анна з Бучі — кінопродюсерка — в будинку якої жили російські військові.

Нам вдалося недорого зняти офіс в старому будинку у Варшаві, який пережив Другу світову. Наш ньюзрум — це велика кімната, в якій, за словами домовласниці, 1 серпня 1944 року зібралися активісти, щоб в домовлений час вирушити на «годину W» і розпалити Варшавське повстання проти тиранії . 

Тут ми плануємо матеріали і висвітлення політичних подій, важливих для України, а ще — вирощуємо квіти, п’ємо разом каву, а Олена смажить на кухні смачну картоплю. 

Заснована нами платформа потрібна для того, щоб триматись разом — дихати однією метою та допомагати одна одній у повсякденному житті. Ми ділимося порадами і пережитими історіями, нагадуємо про те, що перемога України — це безпека всієї Європи і світу. З дітьми на руках зі шпальт світових медіа і усіх можливих майданчиків ми кричимо про зброю, технології та гроші для України. 

Тільки в європейській родині, надійно захищена гарантіями безпеки і ядерною парасолькою НАТО, Україна може бути будинком, двері якого надійно зачинені від зайд, які хочуть розграбувати усе, викрасти наших дітей, зґвалтувати жінок, вбити чоловіків. 

Гасло Sestry — «Шлях додому» — безпечного європейського дому, за який українці боролися ці 10 років від початку Революції Гідності, попередні сто років і раніше. Дому, в якому є право, любов і вибір. 

За всіх наших рідних, які померли від репресій під час радянської окупації України, в Голодомор, під час Другої світової війни, розстріляних в Бабиному яру і померлих від раку після Чорнобиля, ми обов’язково переможемо і повернемося відбудовувати країну — як колись повернулася з чотирма дітьми через пів планети моя мужня бабуся-українка — і на рідній землі побудувала будинок і виростила онуків. 

Я вірю, що наші прабатьки з неба побачать перемогу і радітимуть разом з нами. А я поруч з Віталієм Портниковим стану на Майдані з мікрофоном перед камерою, усміхнуся і скажу:

«Доброго ранку, студіє! Україна перемогла, і ми – вдома!».