Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Не стати, як Соловйов. Що не так з єдиним телемарафоном?
Повномасштабна війна в країні триває уже два роки. А це набагато більше за 2-3 тижні, які обіцяли спікери влади на єдиному телемарафоні. Тож цілком слушно постає питання, як не втратити свободу слова і не виростити монстра пропаганди, подібного до того, який є стовпом влади Володимира Путіна в Росії
Телемарафон «Єдині новини» у лютому 2022 року задумувався як головний інструмент інформаційної війни в Україні та протидії російській дезінформації та підтримки бойового духу. Професійні репортажі і відео громадян на мобільні телефони тішили кадрами палаючих російських танків та показували єдність українців із найближчими сусідами на кордонах ЄС.
Знищені російські танки. Київщина, квітень 2022 року. Фото: Shutterstock
Однак за два роки українці втомилися від телемарафону: те, що спочатку відігравало важливу роль в об'єднанні країни, тепер усе частіше сприймається як «рупор влади». Спочатку до марафону не допустили три опозиційні канали: «Еспресо», «Прямий» та «5 канал», бо, мовляв, там надто багато показують Петра Порошенка, а він буцімто нарцис і хоче піару. Далі влада вирішила, що нацмарафон — це чудовий інструмент для зачистки конкурентного політичного поля.
Тому в цю іграшку почали вливати величезні кошти — станом на зараз єдиний телемарафон уже коштував 4 мільярди гривень
В ефірах все частіше почали з'являтись експерти, пов’язані з Офісом президента та партією «Слуга народу». Ведучими стали люди, які до повномасштабного вторгнення працювали на каналах кума Путіна Віктора Медведчука і прославляли Росію та лили бруд на ветеранів та учасників Революції Гідності. Тепер вони заквітчані синьо-жовтими аксесуарами і тим самим ротом кажуть: «Слава Україні!».
Всі ці особи разом обіцяли швидку перемогу, пікніки в Криму після легкого контрнаступу на Півдні та почали дуже активно коментувати справи військових. Такі заяви сприяли тому, що в Україні суттєво знизились темпи мобілізації, а чимало хто відчув розчарування, що ми досі не в Криму на обіцяних шашликах.
Це дивна ситуація для України, адже свобода слова і наявність численних незалежних ЗМІ дозволяли успішно протистояти й епосі авторитаризму Віктора Януковича, й гуртувати народ для опору під час першої фази війни 2014 року.
Буквально нещодавно у Польщі були скандали стосовно державних телеканалів TVP Info та TVP3. Нинішній уряд Дональда Туска звинуватив попередників, що у 2015 році вони змінили польський закон про засоби масової інформації та створили регулятора ЗМІ, який міг звільняти правління та наповнювати державні ЗМІ журналістами та експертами, які симпатизують політиці партії.
До чого ця аналогія щодо України? Може вийти так, що ми скинемо тягар єдиного телемарафону аж ніяк не після указу про завершення воєнного стану, а тільки після зміни політичної влади. Адже наразі і сам президент Володимир Зеленський, і його високопосадовці топрівня не зацікавлені знищувати дорогу іграшку. Їх все влаштовує.
Більше того, Офіс президента, як мені відомо з власних джерел, досить часто телефонує редакторам, коли лідеру здалось, що сюжет недостатньо позитивний
Небезпеку єдиного телемарафону для критичного мислення українців чітко бачать й на Заході. Видання The New York Times прямо вказує, що нацмарафон має змінитись, аби не перетворитись на державну пропаганду у стилі Маргарити Симоньян та Володимира Соловйова. За словами авторів статті, глядачі нарікають, що їм показують надто яскраву картину війни, приховуючи реальні проблеми на фронті та кризу у відношенні підтримки України з боку Заходу, а найгірше — розхолоджує українців до тривалої війни. Тому не дивно, що громадяни воюючої країни все менше дивляться новини і все більше дивляться реаліті-шоу про холостяків та вагітну в 16.
Ще одна проблема — перенасичення ефіру гостями лише провладної партії. Медіаексперт Ігор Куляс для NYT порахував, що протягом 2023 року члени президентської партії «Слуга народу» становили понад 68% гостей студії телемарафону. Таким чином створювалось враження, що у нас в країні немає ані опозиції, ані громадських діячів, ані фахових коментаторів з теми ядерної енергетики, економіки та геополітики.
Більш рішуче висловились «Репортери без кордонів». Вони закликали український уряд відмовитися від спільного телемарафону «Єдині новини», який має низькі глядацькі рейтинги та рівень довіри, а ще наголосили, що наразі пріоритетом є збільшення фінансової підтримки громадських і незалежних ЗМІ.
Бо, на думку поважної організації, дуже дивно витрачати 1,5 мільярди гривень у рік на телемарафон, коли «суспільний мовник Суспільне має лише 1,8 мільйонів гривень для фінансування кількох національних і місцевих телеканалів, радіостанцій і сайтів новин, а також наймає понад 4000 осіб».
Варто зазначати, що саме прикордонні та прифронтові філіали Суспільного робили якісне документування воєнних злочинів росіян. А отже — їхнє фінансування є виправданим і потрібним для виграшу у війні. Бо станом на зараз нам потрібна якісна документалістика, а не піар однієї партії влади.
Опитування Фонду «Демократичні ініціативи» та Центру Разумкова чітко кажуть, що наразі телемарафон «Єдині новини» має глядацькі рейтинги на рівні максимум 10%. Трошки більше 20% респондентів вважають, що марафон усе ще актуальний в такому вигляді, як зараз. Число тих, хто дивиться єдиний телемарафон хоч іноді — стрімко падає. Навіть пенсіонери шукають альтернативу в ютубі, де підписуються на ті самі «Еспресо», а також «Прямий» та «5 канал» і когось із незалежних журналістів.
Усе менше українців довіряють телемарафону, згідно із соцопитувань. Фото: Shutterstock
А от чого особливо шкода, то це 4 мільярдів гривень, витрачених станом на зараз на весь блок єдиного телемарафону. Це і безпосередньо новини, і розважальний канал «Дім», куди працевлаштували друзів влади, і ще один канал іномовлення, який чомусь не розказує про наші відносини із США, Польщею, а цілодобово показує росіян. І на додачу дуже часто рекламує їхні — російські — телеграм-канали, які уже навіть ГУР МО визнає досить небезпечними.
Тож єдиний телемарафон остаточно втратив початкову форму і стає загрозою свободі слова. А ще перетворився на рупор піару в руках влади, яка спалює кошти так потрібні в умовах великої війни на дрони і снаряди
Недавно в Україні був величезний скандал, коли кума президента і багаторічна акторка проєкту «Вечірній Квартал» Олена Кравець отримала із державного бюджету понад 27 мільйонів гривень на особистий проєкт на каналі «Дім». Після критики суспільства кума і хресна мати першої леді Олени Зеленської відмовилась від зйомок на 2024 рік.
Однак в її нових інтерв’ю відчутна образа на громадян, які пильно читають сайт тендерних закупівель Prozorro (Прозоро). Вона каже, що громадяни все перекрутили і просто займаються хейтом. А це чітка ознака, що близьке оточення пана Зеленського налаштоване використовувати єдиний телемарафон для приватних цілей і надалі.
Редакція Sestry.eu не завжди поділяє думку авторів блогів
Українська журналістка, політичний аналітик та медіа-консультант. Працювала парламентським оглядачем більше 10 років. Співпрацює з виданнями «Цензор.нет» та «Еспресо». Є авторкою популярних YouTube-каналів «Цензор.нет» та «Шоубісики». Спеціалізується на темі політики, економіки та медіатехнологій.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
На цьогорічному Львівському форумі видавців я модерував дискусію «Відпусти минуле: що таке антиколоніальна боротьба?». Учасниця дискусії нігерійська письменниця Лола Шонейн у своєму виступі сказала, що нігерійські інтелектуалки й інтелектуали намагаються використовувати англійську мову, мову своїх колонізаторів, щоби висловлювати власні сенси, й у такий спосіб емансипуватися від колишньої метрополії. Англійська мова в сучасній Нігерії, мовляв, перетворюється з мови імперської домінації метрополії на мову емансипації колишньої колонії. Я, натомість, висловив сумнів щодо того, що ми, українки й українці, зможемо у такий спосіб використовувати російську мову.
Інша учасниця Гаятрі Чакраворті Співак, живий класик постколоніальних студій, професорка Колумбійського університету в Нью-Йорку індійського походження, яка відмовилася від американського громадянства, притьмом відреагувала на мою думку, сказавши, що немає поганих мов. Мова — це лише інструмент. Її можна використовувати для досягнення поганих або добрих цілей.
Я не критикував це твердження, бо й не мав як модератор. Але згодом, роздумуючи над ним, я зрозумів його метафізичну наївність. Метафізичність цього твердження може бути або ідеалістичного, або матеріалістичного ґатунку.
Відповідно до ідеалістичної метафізики, мова — це ідеальна система значень, яка існує незалежно від її втілення у мовленні
Ми сидимо у Платоновій печері та розмовляємо та пишемо недосконалими природними мовами, намагаючись — завжди невдало — втілити в говорінні та в письмі досконалість ідеальної загальнолюдської мови. Підґрунтям цього в сучасній філософії мови, як на мене, є розрізнення мови (langue) та мовлення (parole) Фердинанда де Сосюра, а також ідея «чисто логічної граматики» Едмунда Гусерля.
Матеріалістична метафізика мови натомість редукує її до матеріальних носіїв — книжок, аудіо- та відеозаписів, сувоїв, настінних написів тощо або до функції мозку
Цікаво, що в «генеративній граматиці» Ноама Чомського та його послідовників поєднано обидва метафізичні концепти мови. У цій концепції, з одного боку, мова розглядається як функція мозку, а з іншого — стверджується можливість виявлення універсальних правил генерування граматичних правил будь-якої мови. Але навіть у цій концепції метафізичність пом’якшується критичним усвідомленням того, що ми наразі дуже далекі від того, щоби засобами біології пояснити феномен мови та мовлення, і що універсальна граматика — це не ідеальна усталена система правил, яка втілюється в будь-якій природній мові, а набір принципів генерування граматичних правил у будь-яких можливих мовах; і що ці принципи здійснюються лише в існуванні реальних мов.
Згідно з ідеалістичною метафізикою мови, реальне мовлення — це лише недосконалий інструмент реалізації досконалої ідеальної мови. Згідно з матеріалістичною метафізикою — мова є готовим підручним інструментом сиґніфікації та комунікації, що закарбований на матеріальних носіях, або функцією людського мозку.
Але ані те, ані те насправді не є мовою. Мова живе і змінюється у мовленні. Мова має не лише синтаксичний і семантичний, а також прагматичний рівень. Та й синтаксичний і семантичний рівень завжди реалізуються лише в різних прагматичних контекстах
Мова — це не лише інструмент сиґніфікації та засіб комунікації, а також спосіб нашої живої присутності в цьому світі. Це випливає з концепції виробництва присутності Ганса Ульриха Ґумбрехта. Саме тому певні вирази та навіть окремі слова можуть збуджувати в нас радість, захват і ніжність або викликати презирство, відразу й огиду. І навіть те, з якою інтонацією вони сказані, наскільки голосно чи тихо, в який спосіб написані та передані, впливає на наше сприйняття мовних повідомлень і емоційні стани, які вони збуджують, а відтак і вольові рішення, які на них ґрунтуються.
У деяких мовах певні слова та звороти, що є правильними на синтаксичному рівні та нейтральними або навіть позитивними — на семантичному, внаслідок контексту застосування набувають негативного характеру. Скажімо, німецький вислів «Arbeit macht frei» («робота робить вільним»), який німецький економіст і публіцист ХІХ століття Гайнрих Бета вживав у позитивному сенсі, набуває радикально неґативного значення і стає майже табуйованим у сучасному німецькомовному дискурсі через те, що в ХХ столітті він використовувався в нацистських концтаборах.
Навіть якщо розглядати мову лише як інструмент, то вона виходить на яв лише тоді, коли її застосовують. І якщо певну мову впродовж століть застосовують заради зла, то вона сама стає злом. Мова захворює на зло
Саме це сталося з російською мовою. Адже весь російський наратив, який формується в російській літературі від початку виникнення сучасної російської літературної мови, слугує виправданню та підтримці російської імперської політики. Водночас більшість носіїв цієї мови навіть у себе вдома не є вільними, відчуваючи себе жертвами власної імперії, але у патологічний спосіб пишаючись нею. Увесь цей складний комплекс патологічних почуттів і втілено в російському історичному наративі. Російська мова — це мова бундючних і зверхніх колонізаторів й упосліджених рабів. Тож, якщо послуговуватися концептом самої Співак, можна сказати, що російська мова завжди була і є інструментом «епістемічного насильства», що зумовлює і виправдовує реальне російське насильство.
На відміну від інших імперій, які втратили власні колонії та в історичному наративі яких відбулися важливі процеси критичного переосмислення імперського спадку, в російському суспільному дискурсі такого переосмислення ніколи не відбувалося. Натомість росіяни, будучи загарбниками та вбивцями, звикли сприймати себе як жертв. Це одна з важливих причин того, що сьогодні російська мова знову слугує інструментом виправдання російського насильства проти вільного народу України.
Такий надпис залишили по собі росіяни в Ізюмі на Харківщині. Фото: SAMEER AL-DOUMY/AFP/East News
Масовий терор, депортація українських дітей, вбивства українських цивільних і страти українських військовополонених, цілеспрямоване знищення цивільної інфраструктури, катування, зґвалтування і мародерство, які стало здійснює російська армія на території України, легітимуються і прославляються в сучасному російському імперському наративі. Поодинокі зойки «хароших руських» не заглушать цей хор зла. Та й навіть вони не готові взяти на себе відповідальність за злочини російської імперії, адже, як уже зазначалося, розглядають себе як жертв, а не співучасників цих злочинів. Відповідно, вони повсякчас шукають «справжніх» винуватців, не будучи ладними визнати, що моральну відповідальність несуть усі росіяни, а вся російська «культура» пронизана імперськими та ксенофобськими наративами, які стимулюють і леґітимують російську аґресивну та антилюдяну політику.
Російська мова хвора на зло, і наївними твердженнями про те, що мова — це лише інструмент, її не вилікувати
Натомість, слід чесно визнати цей болісний стан речей, що, сподіваюся, дасть змогу пошуку виходу з нього. Для цього насамперед потрібний тривалий процес деімперіалізації російського історичного наративу, неусувною умовою можливости чого є поразка російської авторитарної імперії в її геноцидній загарбницькій війні проти демократичної України.
Відпустити минуле можна лише тоді, коли минулі жахи не загрожуватимуть нашому теперішньому та майбутньому. А в сучасній Україні дотепер триває антиколоніальна боротьба проти російського імперського зла. Тож і російську мову не можна сприймати позитивно або бодай нейтрально, допоки вона служить цьому злу.
Події, що відбувалися тоді в Польщі, нагадують ситуацію на тимчасово окупованих українських територіях
Драму «Кордіан» один з найвидатніших польських письменників Юліуш Словацький написав 190 років тому. Він описав російського імператора Миколу І як лютого ненависника країн Європи й зокрема Польщі, де він жорстоко придушив національно-визвольне повстання. Цар весь час воював, аби загарбати нові землі: війна з Персією, війна на Кавказі, війна з Туреччиною.
За словами докторки філософії, професорки Вармінсько-Мазурського університету Івони Мацеєвської, російська імперська ідеологія досі впливає на багатьох людей не тільки в Росії, а й за кордоном. І це дозволяє Кремлю контролювати західний дискурс про війну в Україні, нав’язуючи імперську структуру мислення. Головний аргумент росіян, що дозволяє їм уникати відповідальності, — Кремль не визнає незалежність України, бо начебто в Середньовіччя землі нинішніх України й Росії входили до однієї держави — Київської Русі. Драма «Кордіан» Словацького показує неросійську версію історії.
Стиль правління нинішнього глави Кремля історики й письменники (Олег Криштопа, Андерс Аслунд тощо) порівнюють із царюванням Миколи І, який правив з 1825 по 1855 роки. У той час абсолютизм влади Російської імперії досягнув максимуму.
Імператор Микола I повідомляє своїй гвардії про початок повстання в Польщі (1830), Георг Вундер
Придушивши Листопадове повстання в Польщі в 1830-1831 роках, Микола І скасував польську Конституцію. У драмі «Кордіан» Словацький описує, як цар пишається собою, бо йому вдалося перетворити Польщу на політичний «труп». Усіх нових протестувальників правитель погрожує висилати до Сибіру або вбивати. А якщо виникне нове повстання, то Варшаву зруйнує навіки: «Polska już ostygła, umarła, i na wieki. Jak magnesu igłą na północ obrócona, w Sybir patrzy mroźny» (Польща вже охолола й навіки вмерла. Як стрілка магніту, що обернута на північ, дивиться в бік морозного Сибіру).
Події, що відбувалися в Польщі в той період, нагадують ситуацію на тимчасово окупованих українських територіях:
«Знищення польської армії, запровадження московської мови як офіційної, переведення з Польщі до Росії громадських бібліотек та наукових колекцій, закриття шкіл, примусове переселення до Росії великої кількості польських дітей під приводом перевиховання їх казенним коштом, заслання безлічі польських сімей до віддалених губерній Росії, значний та суворий рекрутський набір, призначення на посади в Польщі московських чиновників, втручання у справи національної церкви тощо. Все це свідчить про намагання уряду знищити політичну національність у Польщі й перетворити її поступово в московську провінцію...». Про це 3 липня 1832 року написав британський державний діяч лорд Пальмерстон на підставі фактів правління Росією Царством Польським після повстання.
На польських землях, що були в складі Російської імперії, почали агресивно й стрімко впроваджувати політику русифікації. Тиск цензури став тотальним. Одним із письменників, не тільки твори якого, а й ім’я опинилися під суворою забороною, був молодий поет Юліуш Словацький. До речі, виходець з України, він народився 1809 року в Кременці, нині це Тернопільська область.
У правлінні Миколи І Словацький вбачав загрозу для всієї Європи: «Europe jak jabłko rozetnę, a nóż zatruty obie zatruje polowy». Ці слова Миколи I перекладаються так:
Я розріжу Європу навпіл, як яблуко, отруйним ножем, який знищить обидві частини
Про амбіції, самовпевненість і плани царя продовжувати загарбницькі колоніальні війни в Європі свідчать слова: «Ha! Ha! Albom ja wielki? Albo świat ten mały?». («Ха! Ха! Чи це я великий? Чи світ малий?»). Він був переконаний, що є обранцем Бога, який доручив йому управління імперією.
Своєю священною місією Микола I вважав захист Росії від лібералізму, який, на його думку, приходив із Заходу
З 1844 року люди, молодші 25 років, не мали права виїжджати за кордон. А всім іншим виїхати було просто майже неможливо. Крім свободи пересування, цар заборонив також свободу слова. Ввів жорстку цензуру, що поширювалася на всіх і все. Створив таємну поліцію, щоб розшукувати й карати всіх незадоволених (аналог майбутніх КДБ та ФСБ). Микола І знищив національне відродження, що почалося в Україні, сформувавши твердження про один народ — великоросів (росіян), малоросів (українців) і білорусів. Також цар запровадив національну ідею — «самодержав’я, православ’я, народність».
Нинішній глава Кремля пропагує цю саму ідею
За словами докторки історичних наук Ольги Морозової, участь молодого поета Юліуша Словацького в 1830-1831 роках у Листопадовому повстанні, що вибухнуло в Польщі й було спрямоване проти Російської імперії, стало причиною його вимушеної еміграції (до Парижу, а згодом до Женеви) та написання драми «Кордіан».
Тетяна Бакоцька читає уривки з драми «Кордіан» Словацького в межах XIII Національних читань в Польщі. Фото: Wojewódzka Biblioteka Publiczna im. Emilii Sukertowej-Biedrawiny w Olsztynie
Кришталеве прокрустове ложе для незгодних
Одним із ключових фрагментів твору «Кордіан» є сцена, що розігрується в Тронній залі Королівського замку Варшави. Головний герой Кордіан планує здійснити замах на царя, який водночас уособлює в собі й короля Польщі. Коли Кордіан дістається Королівського замку, Микола І спить у кришталевому ліжку. Цей символ свідчить, з одного боку, про царський абсолютизм, недосяжність. А з іншого боку — про крихкість царської влади, її слабкість і можливість падіння будь-якої миті.
В іншій сцені драми стає зрозуміло, що «Кришталеве ложе» — також аналог фразеологізму «Прокрустове ложе». У давньогрецькій міфології — це ліжко злочинця Прокруста, на яке той укладав спати своїх жертв. Найчастіше це були мандрівники. Тим, кому ліжко було задовге, Прокруст бив по колінах, щоб видовжити ноги, а кому закоротке — відрубував їх. У переносному значенні цей вислів означає певні жорсткі межі, в які насильницьким шляхом когось хочуть пристосувати до своїх потреб або вимог.
«Кришталеве ложе» в творі Словацького демонструє плани царя щодо народів Західної Європи: «Na zachodzie stugłowa wyrasta poczwara… Łoże drugie z kryształu dla lodów zachodu; miarę na długość wezmę z moskiewskiego rodu, a który naród dłuższy nad lożą okucie, kryształu nie rozciągnie, lud skrócę o głowę…». Що означає, що всім людям Західної Європи (яку Микола І називає стоголовим чудовиськом), які не пристосуються до умов, що їм пропонує російський цар, відрубають голови.
Ненависть до Європи мотивувала царя почати нову війну. Він почав вимагати в Стамбулі, щоб усі православні Османської імперії увійшли під його протекцію. Султан відмовився. Росія окупувала Молдову й напала на турецький флот у Синопі. Європейські лідери, зрозумівши, що царя не зупинити й росіянам все одно кого вбивати, вирішили вступити в цю війну на боці Османської імперії. Росія ганебно програла «священну війну» з Європою, здавши Севастополь. Микола I застудився в Криму й помер у своєму некришталевому ліжку.
Микола I на смертному ложе. Літографія 1855 року В. Тімма
Драма «Кордіан» Словацького — твір про Листопадове повстання в Польщі, підготовку до вбивства царя й національне визволення, — дотепер є одним з найбільш обговорюваних творів. От чому його обрали для прочитання під час XIII Національних читань в Польщі, Україні та ще 60 країнах.
Воєнні українські біженці у Польщі виявилися нетиповими, бо поводяться як мігранти з ретельним досвідом планування переїзду — замість покладатися на такі-сякі виплати чи випадкові заробітки, беруть ініціативу в свої руки і починають власну підприємницьку діяльність. Натомість уже відомі українські підприємства диверсифікують власний бізнес, взявши за стартовий майданчик географічно близьку й ментально зрозумілу Польщу. Бонусом іде можливість працювати з усією Європою. Про це заявили в Європейському офісі Спілки українських підприємців (СУП), яка об’єднала більш як 1200 українських підприємств, що представляють інтереси малого і середнього бізнесу, а також великих корпорацій. Підтримка підприємництва і розвиток сприятливого бізнес-середовища тепер уже і за межами України — одне із актуальних завдань СУП.
Виконавча директорка СУП Катерина Глазкова. Фото: матеріали для преси
Спілка зараз працює на подолання необґрунтованого скепсису до українського бізнесу й розвіяння певних міфів, і може похвалитися приємними зрушеннями, розповідає виконавча директорка СУП Катерина Глазкова:
— Товарообіг між Україною та Польщею протягом кількох останніх років збільшується високими темпами, а польський експорт до України активно зростає.
Це свідчить лише про те, що Україна для Польщі є важливим торговельним партнером, так само, як і Польща — для України
За перше півріччя 2024 року з України експортували найбільше до Польщі — на $2 млрд. Натомість Польща імпортували товарів до України на $3,7 млрд, стверджують у Державній митній службі України. За даними Головного управління статистики Польщі, позитивне сальдо зовнішньоторговельного обігу в січні-серпні 2024 року для Польщі становило 10,7 млрд злотих.
Швидкому й спрощеному залученню українців до польського ринку підприємництва сприяла державна політика, спрямована на підтримку біженців. Ті, хто приїхав до Польщі після 24 лютого 2022 року й отримав номер PESEL, мають змогу створювати бізнес на тих же умовах, що й громадяни Польщі, у будь-якій організаційно-правовій формі. І українці вміло цим користуються.
— Протягом останніх двох років українці зареєстрували у Польщі майже 60 тисяч одноосібних приватних підприємців, це аналог ФОП в Україні, — каже Олександр Пестриков, спеціаліст відділу адвокації «Українського дому».
У 2023 році українці відкрили кожен десятий новий бізнес у Польщі. Фото: матеріали для преси
Попри те, що більшість із цих компаній є мікробізнесами, бо лише 6% з них працевлаштували більш як десятьох осіб, їх складно назвати компаніями-одноденками. Аргумент — сплата податків до польського бюджету.
— Більшість біженців з України вже за півтора року перебування в Польщі утримували себе за рахунок власної праці — як працівники, так і підприємці, — зазначає доктор економічних наук, експерт «Deloitte» Александер Лашек.
Рівень економічної інтеграції був дуже швидким, а рівень кваліфікації цих осіб — доволі високим
Лашек наводить цифри, зафіксовані у звіті Управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН). Так, українці, котрі з початком повномасштабної війни опинилися у Польщі, у 2023 році додали до місцевого ВВП 0,7–1,1%. У довгостроковій перспективі, коли економіка повністю адаптується, цей показник зросте до 0,9-1,35%. Це зафіксовано у дослідженні «Аналіз впливу біженців з України на економіку Польщі». Експерти підрахували прямі та непрямі надходження до державного бюджету коштом українців. Якщо у 2022 році вони складали 0,8-1,0%, то торік — уже 1,3-1,6%. У перерахунку це становить 10,1-13,7 млрд злотих у 2022-му та 14,7-19,9 млрд злотих — у 2023 році.
Попри позитивні цифри, виконавча директорка Спілки українських підприємців Катерина Глазкова виділяє щонайменше три міфи, що супроводжують український бізнес у Польщі.
МІФ 1. «Українська продукція неякісна»
Українська продукція, яка потрапляє на зовнішні європейські ринки, має європейські сертифікати якості, усі виробники проходять аудити і отримують сертифікати виробництв. Неможливо уявити, щоб на територію Євросоюзу приїхала українська продукція низької якості.
Якщо ж йдеться про контрабандну продукцію, то це питання відповідальності польських митників або фітосанітарного контролю. Вони мають викривати і притягувати до відповідальності недобропорядних виробників чи експортерів. Кожна претензія має супроводжуватися фактами.
МІФ 2. «Україна забере у Польщі аграрний ринок»
Кажуть, що Україна повністю забере у Польщі аграрний ринок. Мовляв, багаті українські олігархи зайдуть на цей майданчик і усе зруйнують. Натомість польські фермери не зможуть витримати такої конкуренції.
Банер із написом «Зупиніть сільськогосподарську продукцію з України». Лютий 2024 року. Фото: WOJTEK RADWANSKI/AFP/East News
Але варто розуміти, що 70% агровиробників в Україні — це фермери. Їх не дотують, тож вони змушені бути ефективними. Вони сумлінно працюють, щоб мати прибутковість із кожного гектару. Українські фермери ефективні й налаштовані на здорову конкуренцію. Тим паче, що агроринки Польщі й України — дуже відрізняються.
МІФ 3. «Український бізнес пересиджує війну»
Ще один стійкий міф — український бізнес у Польщі ненадовго, що він лишень пересиджує війну. Є думка, що немає сенсу укладати довгострокові контракти з українськими фірмами, співпрацювати з українськими бізнес-компаніями. Адже війна закінчиться і вони поїдуть.
Утім, це нелогічно ані на рівні бізнесу, ані на рівні будь-якого здорового глузду. Більшість українських компаній залишаться працювати. Бо ринок Польщі — як логістично привабливий — це швидше про диверсифікацію ризиків, масштабування бізнесу, спроби в експорті продукції, робота на європейському ринку за європейськими правилами і високими стандартами. Це своєрідний хаб і шлях до ринків Євросоюзу.
Тому навряд чи компанії після перемоги і завершення війни складуть речі і повернуться в Україну. Навпаки — будуть розвиватися ще більше
Досвід підприємництва за межами України зараз — це досвід безпрецедентної стійкості й адаптивності. У Спілці українських підприємців прогнозують, що після закінчення війни Україна зіштовхнеться з проблемою відновлення ринку праці, а це обов’язково призведе до конкуренції за кваліфікованих працівників. Утім, не виключено, що цим можна буде скористатися для ще більшого поглиблення економічної співпраці між країнами.
12 днів! Саме стільки знадобилося повстанцям у Сирії, щоб повалити режим диктатора Башара Асада. Він правив 24 роки і врешті втік до Москви. Росія не допомогла своєму союзнику так, як зробила це у 2015 — у розпал громадянської війни. Саме завдяки зусиллям РФ Асад тоді утримав владу. Що означатиме повалення його режиму для Близького Сходу? Які наслідки це матиме для Кремля, та, найголовніше, чого очікувати Україні? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос.
Крах режиму
Марина Степаненко: Династія Асадів утримувала владу над Сирією понад пів століття і втратила свій вплив менш ніж за 2 тижні. Чи стало це несподіванкою, враховуючи її попередню стійкість під час громадянської війни?
Ігор Семиволос: Це стало несподіванкою для всіх. Але вже після звільнення Алеппо все стало більш-менш очевидним — сирійська армія виявилася не готовою битися за Асада.
Якими були ключові внутрішні та зовнішні фактори, що призвели до швидкого краху режиму Башара Асада?
Є певні особливості. Асад намагався провести військову реформу, але, судячи з усього, вона не дуже вдалася. Він поступово хотів зміцнити свою армію і перекласти на неї левову частину відповідальності за безпеку. Як ви бачите, ця реформа однозначно провалилася.
Окрім того, в значній мірі ослабли зовнішні союзники. Росія — в результаті війни в Україні. Хезболла — в результаті Третьої Ліванської війни. Щодо Ірану, то він вклав величезні ресурси в Сирію і, по ідеї, мав би її захищати.
Та коли проявилася крихкість режиму, коли армія Асада «посипалася», Тегеран виявився неспроможний втрутитися
Роль Москви та ляпас Путіну
Чому, попри тривалу підтримку Асада, Москва утрималася від надання суттєвої допомоги в цей критичний період? Це було стратегічне рішення чи повна відсутність вибору на тлі продовження війни Путіна проти України?
Абсолютно очевидно, що другий момент. Зараз у Кремлі це спробують пояснити так званим «жестом доброї волі», точніше, вже почали. Та, насправді, їм не вистачило сил для того, щоб це зробити.
Які наслідки для репутації та впливу на Близькому Сході матиме невтручання Росії?
Я не можу сказати, що Росія зовсім не втручалася. У перші дні повстанського наступу вона здійснювала бомбардування і удари по позиціях опозиційних військ. Проблема полягає в тому, що РФ була здатна забезпечувати підтримку Сирійської армії лише здебільшого з повітря. Але дуже важко ганятися літаками за мобільними групами, які пересуваються пустелею. Тому їхні удари поступово ставали менш ефективними. Отож, теза про непідтримку Башара Асада Росією є хибною. Москва намагалася допомогти, а втім, ті засоби, які вона мала у Сирії, не спрацювали.
Як результат, Росія втратила позиції на Близькому Сході. Тепер кожен політик, який готовий підписатися за РФ, десять разів подумає, чи варто це робити
Тепер очевидно, що Росія, за великим рахунком, здає своїх союзників, хіба що надає їм тільки політичний притулок. І це дуже серйозний урок для тих політиків на Близькому Сході або в Африці, або в Азії, які ще досі роблять ставку на РФ.
Сирійці чекають на перетин турецького кордону. Фото: Metin Yoksu/Associated Press/East News
Який сигнал отримує Іран?
Взагалі-то зближення Росії та Ірану якраз і почалося на тлі інвазії обох країн в Сирію у 2015 році. І саме ця інвазія заклала підвалини для російсько-іранського військового альянсу.
Впродовж того часу між іранцями та росіянами не один раз пробігла чорна кішка, адже Росія намагалася приписати собі всі політичні дивіденди перемоги Башара Асада в громадянській війні, тоді як левову частку зусиль і витрат поніс Іран. Принаймні на суходолі.
Я думаю, що теперішні події стануть серйозним ударом по цьому альянсу. Також, вважаю, що це до певної міри відтермінує, або може навіть поставить крапку у підписанні великої російсько-іранської стратегічної угоди, яка, на думку іранців, мала б гарантувати їм безпеку.
Як вони вже побачили, підписання такої угоди на рівні з гучними заявами Путіна, що «РФ назавжди в Сирії» і що «режим Асада міцний як ніколи» — нічого не варті
Існують різні думки, щодо того, як ситуація в Сирії вплине на хід війни в Україні. На вашу думку, Путін послабить свій натиск чи, навпаки, ще сильніше битиме, застосовуючи при цьому іранську чи північнокорейську зброю?
Нічого не зміниться. Це треба розглядати в ширшому контексті — у контексті геополітичних ігор. У цьому сенсі Росія ослабла — і це сигнал Заходу, американцям і команді Трампа, які відчували, або висловлювали певні перестороги щодо Росії, мовляв, що вона є могутньою, її не можна перемогти тощо.
Як виявилося, повстанці у пантофлях на джипах змогли перемогли Росію. І це такий удар по іміджу! Сподіваюся, що це вплине, зокрема, і на глобальні політичні рішення щодо РФ
Який сигнал ситуація у Сирії надсилає диктаторам по всьому світу? Чи є тут якісь висновки, які може зробити Путін?
Путіну можна лише побажати найшвидшої смерті, адже їхати вже немає куди.
Чи не думаєте, що його могла б прихистити, наприклад, Північна Корея?
Я пропоную йому ціанід і кулю в потилицю але це його вибір. Він може спробувати втекти в Антарктиду, до пінгвінів, чи ще кудись. Але його знайдуть і вб’ють свої ж, в першу чергу. У Росії так заведено. Потім його голову принесуть на таці і скажуть щось на кшталт: «Ми демократи і готові будувати демократичну Росію. А ось диктатор, який нас всіх обманював. Він у всьому винний».
Майбутнє Сирії та регіону
Німеччина вже призупинила розгляд заяв на притулок від сирійських біженців, а на турецькому кордоні — черги з охочих повернутися додому. Якими є потенційні політичні та військові сценарії розвитку для Сирії в майбутньому? Чи є шанс на стабільність?
Шанс є. Він буде реалізований, якщо сусіди не спробують використати Сирію у своїх геополітичних іграх, а допоможуть їй зміцнити свої інститути.
Наступом повстанців керував Абу Мохаммед аль-Джулані, який очолює «Гаят Тахрір аш-Шам» (ГТШ) — угруповання, яке стало найпотужнішою збройною опозиційною силою в Сирії. Аль-Джулані мав зв’язки з «Аль-Каїдою», а тепер він може очолити країну. Що він здатен їй дати?
Питання терористичного угруповання — це філософське питання. Сьогодні ти терорист, а завтра — політичний діяч. Це робиться шляхом випуску чергового декрету. Так що не варто перейматися цими поняттями.
Сирійці у Німеччині святкують повалення режиму Асада. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News
Як падіння Асада може вплинути на ширшу регіональну динаміку, особливо на відносини між Іраном, Туреччиною та країнами Перської затоки?
Турки спробують скористатися перемогою повстанців, продавати цю перемогу як свою, спробують посилити свій вплив до певного часу. Щойно Сирія зміцніє, вони попросять біженців повернутися додому. Іранці, сподіваюся, почнуть звинувачувати одне одного в прорахунках, і хтось когось там ліквідує. Решта режимів на Близькому Сході вчора підтримували Асада, а завтра — підтримуватимуть аль-Джулані. Вони вже повернули Сирію в Лігу Арабських держав, отож, яка різниця, Асад чи аль-Джулані.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Марія Гурська: Міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш заявив, що західні системи ППО, які отримає Польща, захищатимуть повітряний простір виключно країн НАТО. Ідеться про отримання Варшавою норвезьких багатоцільових літаків F-35, зенітних систем NASAMS, а також додаткових систем Patriot для захисту повітряного простору. Як слід розцінювати заяву Косіняка-Камиша? Чи є вона елементом передвиборчої риторики напередодні президентських виборів, які можуть відбутись у травні 2025 року? Чи можливий консенсус щодо закриття неба принаймні над Західною Україною з боку Польщі?
Марцін Босацький: Я особисто виступаю за збиття російських ракет над територією України, але це має бути рішення всього НАТО, в тому числі, звичайно, США. Я не думаю, що заява міністра Косіняка-Камиша була елементом передвиборчої гри, хоча проблема, звичайно, експлуатується на виборах, особливо крайніми правими, зокрема, «Конфедерацією», яка стверджує, що якби було ухвалено рішення про введення військ в Україну, як це пропонують французи, або якби ракети НАТО збивали російські ракети над територією України, то це було б автоматичним оголошенням війни Росії з боку НАТО або Польщі. Це неправда. Але ми повинні усвідомлювати, що будь-які рішення про залучення потужностей Північноатлантичного Альянсу Польщею мають бути рішеннями всього НАТО.
Україна повинна працювати над переконанням всіх членів Альянсу, тому що це — елемент спільної союзницької оборони
Канцлер Німеччини Олаф Шольц за довгий час вперше відвідав Україну — очікувалось, що він привезе з собою рішення про надання Україні німецьких крилатих ракет великої дальності Taurus. Дива не сталося. Чи очікувати Україні посилення оборонних потужностей після виборів у Німеччині, які заплановані на лютий 2025 року?
Про нові декларації Німеччини та нову, можливо, більш рішучу її стратегію щодо Росії ми зможемо дізнатися лише після виборів. Це стане можливим, якщо там переможуть сили, які будуть менш дипломатично обережними, ніж канцлер Шольц і його коаліція.
На початку грудня до Києва із неанонсованим візитом прибув Олаф Шольц. Фото: ОПУ
Зараз в міжнародній та європейській політиці дуже багато змінних — і це не лише вибори в Німеччині і зміна команди в США, а й зміна геополітики в Центральній і Західній Європі, невизначеність щодо багатьох урядів. Ми, наприклад, не знаємо, хто буде при владі у Румунії, а це дуже важливо для України та Польщі, враховуючи дедалі більшу проросійську позицію не лише Угорщини, до чого ми, на жаль, звикли, а й Словаччини. Зараз час для дипломатичного наступу України. Потрібно знову і знову нагадувати про базові речі, що це Росія напала на Україну, що це вона хоче знищення українських земель та народу, що це вона вчиняє військові злочини, а Україна захищається.
А як виглядає ситуація з допомогою Україні між виборами і інавгурацією нового президента в США?
Союзники України — країни Скандинавії, Нідердланди, Велика Британія і, звісно ж, адміністрація Джо Байдена продовжують підтримувати Україну і надсилати важливі оборонні системи. Переламним став крок президента Байдена, який, хоч і з запізненням на два роки, але все ж зняв обмеження на застосування американських ракет великої дальності для ураження цілей на території Росії. І все ж ключовим в поточній ситуації буде поворот — невідомо, в який бік та наскільки глибокий, — який відбудеться в американській політиці після 20 січня, коли Дональд Трамп знову вступить на посаду президента країни.
Тим не менше спікер Палати представників США Майк Джонсон відхилив запит адміністрації президента США Джо Байдена включити $24 мільярди допомоги Україні до законопроєкту про короткострокові витрати, який Конгрес має ухвалити до 20 грудня. Чи отримає Україна кошти на оборону і чого чекати далі?
Я сподіваюся, що Україна все ж отримає ці десятки мільярдів доларів допомоги ще за адміністрації президента Джо Байдена. Серед республіканців також є значна група, можливо, навіть домінуюча, яка не хоче, щоб Україна і Захід програли в російсько-українській війні. Навпаки, хочуть щоб Україна і Захід у цій війні виграли. Звичайно, оточення Трампа різноманітне, там є люди, які хотіли б перемир'я або припинення вогню за будь-яку ціну, однак, мені здається, що переважають там ті, хто не хочуть дати Путіну забагато, тому що це було б капітуляцією не лише України і європейців, а й нового американського уряду. Про цю тенденцію говорить висунення Марка Рубіо на посаду очільника Державного департаменту.
Трамп не може дозволити собі імідж слабака, тому що він сам звинувачував в цьому Джо Байдена — в основному, коли йшлося про Афганістан, але й не тільки
На Заході зростають побоювання, що Володимир Путін може вирішити вторгнутися в Східну Європу найближчими роками. Як пише The Times, на думку воєначальників НАТО, Велика Британія має бути готовою до конфлікту до 2027 року. У випадку ізоляціонізму США за Трампа, чи візьме Європа відповідальність за власну безпеку? Яким є тут погляд Польщі?
Якби Путін, не дай Боже, переміг, а я визначаю його можливу перемогу в першу чергу в тому аспекті, що Україна була б позбавлена можливості приєднатися до ЄС і НАТО, для всієї Європи і передусім для нашого регіону є очевидним, що Путін піде далі, він не відступить. Відновивши сили, він захоче отримати ще більше геополітичних здобутків.
Цілі Росії, чітко визначені МЗС Росії у грудні 2021 року, не змінилися — РФ хоче не тільки підпорядкувати собі Україну, а й вимагає виведення військ НАТО зі Східної Європи, на що, звісно, не погодиться ані Польща, ані інші країни Центральної Європи, ані весь Північноатлантичний альянс, включаючи США
Польща перебуває серед країн, які найсуттєвіше збільшують витрати на оборону. Цього року буде понад 4% ВВП, а наступного, я сподіваюся, ще більше. Як член комітету з питань оборони можу сказати, що збільшити армію в 2-2,5 рази за кілька років зі зміною більшості систем озброєнь або їхнім значним розширенням — це дуже складний процес, але ми це робимо, бо це необхідно.
Водночас я не вважаю, що президент Трамп виведе США з НАТО і відмовиться від допомоги Україні. Це — частина великої глобальної політичної гри, яка ведеться головно між Вашингтоном і Пекіном. У цій грі найважливішим союзником США є Європа, а найважливішим союзником Китаю — Росія. Відмовитися допомагати Україні і Європі для Трампа буде невигідно. Тому я не з тих, хто вірить, що ми зіткнемося з трагічно негативними рішеннями адміністрації нового американського президента в перші тижні чи місяці. Це не означає, що можна забути про розбудову оборонного і стратегічного потенціалу Європи. Це беззаперечний пріоритет.
Володимир Зеленський заявив про готовність до переговорів щодо припинення війни за умови вступу України в НАТО — тією частиною території, яка не є тимчасово окупованою Росією. Про таку можливість раніше говорили в апараті Генсека НАТО, висловлювалися на цю тему й інші європейські політики. Наскільки це реалістично станом на зараз?
Я сподіваюся, що так виглядатиме кінець цієї війни. Мені дуже подобаються сильні заяви з цього приводу, наприклад, Марка Рютте, нового генерального секретаря НАТО. Та скажу вам трохи навпаки. Я вважаю, що не можна погоджуватися на жодне перемир'я, яке містило б умову невходження України в структури ЄС і НАТО. Це значило б, що Путін досягнув своєї цілі, заради якої він розпочав цю війну, а саме — геополітичної васалізації України. Ані Захід, ані Україна не можуть на таке погодитися, і я сподіваюся, що США під керівництвом нового президента також на таке не погодяться і не запропонують цього.
В якій часовій перспективі, на вашу думку, може реально відбутися вступ України в НАТО?
По-перше, я вважаю, що Україна може вступити в НАТО і в ЄС навіть, якщо частина території України буде окупована. Тут я згадую випадок Кіпру, який приєднався до ЄС, коли частина його території була і досі залишається окупованою турками. Не бачу причин, чому так не могло б відбутися і з Україною.
Генеральний секретар НАТО Марк Рютте та глава МЗС України Андрій Сибіга. Фото: МЗС України
Скажу так: хотілося б, щоб це відбулося якнайшвидше. Та все залежить від політичної волі. Потрібно переконати всіх 32-х членів НАТО погодитися на це. Вступ до ЄС — це інше, тому що це не просто політичний процес, а дуже складний юридичний процес. Польща майже десять років вела переговори про вступ до Європейського союзу. Звичайно, політична воля має велике значення, але передусім ідеться про готовність з боку України, українського парламенту та української адміністрації якомога швидше провести переговори та адаптувати українське законодавство до європейського права в різних аспектах — від сільського господарства до промисловості, від верховенства права до боротьби з корупцією. У цьому випадку все залежатиме від швидкості дій самої України та її влади.
Польща дуже хоче допомогти, і я знаю, що вже готуються місії експертів для допомоги Україні в переговорах з Євросоюзом, у тому числі тих, які понад 20 років тому вели переговори про вступ Польщі до ЄС
Якщо ми говоримо про ЄС, вступ — це перспектива близько 5-ти років. Якщо говорити про НАТО, це може відбутися швидше. Як швидко?
Я політик і не хотів би бавитись у ворожку, тому просто підкреслю — вступ України в ЄС і НАТО — це пов’язані, але різні процеси. Процес вступу до Євросоюзу є правовим і політичним процесом і вимагає реформ. Вступ до Північноатлантичного альянсу вимагає переважно політичної волі. Нагадаю, що Фінляндія та Швеція увійшли в НАТО протягом року від декларації готовності до завершення процесу ратифікації в усіх країнах.
Російська пропаганда зараз активно експлуатує меседж про те, що «Східний щит» є спробою Польщі відгородитися від війни в Україні. Яке місце цей проєкт відіграє в обороні Польщі і яке значення він має для України?
Це абсурдна і тупа пропагандистська гра Росії. «Східний щит» призначений для захисту Польщі від можливого нападу з боку РФ або російсько-білоруських сил. Ми маємо дуже довгий кордон з Білоруссю, понад 400 кілометрів, але також бачимо загрозу на півночі, з боку Крулевецької або Калінінградської області, де маємо майже 300 км кордону. Ми повинні його зміцнювати, але це не змінює нашої дуже твердої позиції допомагати Україні усім, чим можемо, і доставляти вам західну допомогу, яка тече транспортними коридорами в Україну через наш південно-східний кордон. Як я вже сказав, між цими проєктами немає конкуренції — один доповнює інший. Ми хочемо вам допомогти, і це збігається з нашим власними інтересами максимально відштовхнути від Польщі росіян.
Після великої перерви фермерські протести на кордоні Польщі та України знову поновилися. Фермери погрожують посилити їх після 10 грудня. Який відсоток внутрішньої політики у цих протестах? Чи є тут елементи російського впливу? І як бути з тим, що кожен такий протест є ударом по економіці воюючої країни?
Причини протестів фермерів різні. Частково вони справедливі, адже угода ЄС з країнами Меркосур (це економічний союз держав у Південній Америці, до якого входять Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай й Болівія, а також асоційовані члени — Чилі, Болівія, Перу, Колумбія та Еквадор. — Авт.) може й справді вплинути на них. Але методи цих протестів абсолютно неправильні. Те, що кордон з Україною є елементом протесту проти угоди з країнами Південної Америки, — це абсурд. Я думаю, що польський уряд не дозволить перекрити кордон. І те, що деякі фермери пробують це зробити, свідчить про те, що, на жаль, у тих громадах є російська агентура.
Щойно досягли порозуміння голови МЗС Польщі та України у питаннях ексгумацій жертв Волинської трагедії, як представники PiS зареєстрували в парламенті законопроєкт, згідно з яким пропонується карати за «пропагування ідеології» ОУН-б та Української Повстанської Армії, які, мовою законопроєкту, призвели до «геноциду поляків на Волині та суміжних територіях в 1943-1945 роках». Голова міжпарламентської групи співпраці з Республікою Польща у Верховній Раді України Микола Княжицький каже: «Емоційності українців годі дивуватися, бо це чергова хвиля політичних спекуляцій на темі Волині під час геноцидної війни Росії проти України». Попри декларації прем'єра Польщі Дональда Туска про підтримку України, ризик політизації теми спільного минулого перед президентськими виборами зростає. Чого очікувати?
На жаль, це вже не ризик, а реальність. Я вважаю, що і «Конфедерація», тобто крайні праві сили, і, на жаль, набагато більша і серйозніша сила «Право і Справедливість» вже розігрують цю карту у внутрішній політиці, абсолютно забуваючи про дві речі. PiS за вісім років свого правління не змогла зробити нічого, щоб розпочати процес ексгумацій на Волині. Тож тепер, коли це сталося за менше, ніж рік правління нашої коаліції, вони будуть робити ставку на націоналізм, щоб завоювати довіру свого електорату. Ось як я прочитав цю постанову.
Я вважаю, що на даний момент ми досягли того, чого можна було досягти, того, що було правильним і реалістичним, і я сподіваюся, що ексгумації розпочнуться
Історики мають знайти порозуміння щодо Волині. Фото: Kacper Loch/East News
Потрібен серйозний польсько-український діалог про УПА і його ключових діячів — таких, як Бандера чи Шухевич — постатей, які належать до національного пантеону українців, оскільки боролися з радянською владою за незалежність України й водночас яких ми оцінюємо однозначно негативно через Волинську різанину. Та для дискусій про це настане час після війни, коли Україна не буде змушена чинити відсіч російській агресії. На жаль, через свій передвиборчий цинізм про це забувають наші праві сили — від «Конфедерації» до PiS. Україна перебуває у смертельній загрозі, і зараз ми повинні, не забуваючи про важку історію, якомога більше допомагати їй у війні з Росією. Крапка.
Чи буде ухвалений скандальний законопроєкт і чи не призведе передвиборче роздмухування пристрастей до погіршення підтримки України і ставлення до українських біженців в Польщі?
До нового року Сейм не займатиметься цим проектом. Чи ухвалять його — не знаю, але це точно не буде справжня дискусія про історію. Це інструмент пропаганди PiS та її виборчої кампанії, їхнього кандидата на президентських виборах. Такі умови ускладнюють щиру розмову про важку історію. УПА ніколи не буде для нас тим, чим вона є для українців, бо для нас це сила, відповідальна за Волинь. Та те, що пишуть про УПА в підручниках у Польщі та Україні, мають визначити історики, а не постанови Сейму, і зараз для цього точно не час.
Ключові політичні сили оголосили своїх кандидатів на пост президента Польщі. У чому полягатиме різниця для України у випадку перемоги того чи іншого кандидата?
Звісно, є більший ризик якогось загострення польсько-українських відносин через історію, якщо б виграв Кароль Навроцький, який протягом останніх років очолював наш Інститут національної пам’яті і не продемонстрував здатності ефективно та конструктивно співпрацювати з колегами в Україні. Але у Польщі зовнішню та оборонну політику проводить уряд, а не президент.
Президент, звичайно, має велике символічне значення. Він є главою держави, але поки Дональд Туск буде прем’єр-міністром Польщі, а Радослав Сікорський — міністром закордонних справ, суттєвих змін у політиці щодо України не буде
Як ви для себе формулюєте головне питання польсько-українского діалогу сьогодні і який головний спільний виклик для Польщі і України?
Перше і головне — Польща, як самостійно, так і в складі західної коаліції, має максимально допомогти Україні виграти цю війну. Друге — це, безсумнівно, процес вступу України до ЄС. Польща як найбільша країна, яка зробила це за останню чверть століття, може дуже допомогти, тому що ми маємо досвід, професіоналізм, знання і хочемо поділитися ними з вами.
І, нарешті, третє — знешкодження так званих мін. Об’єктивно існують розбіжності щодо нашої непростої історії або в сільськогосподарських відносинах. Таких деструктивних моментів не бракує. Та геостратегічна мета Польщі та України полягає в перенесенні кордону безпечної, інтегрованої зі структурами Заходу Європи до східного кордону України, а також, розбудові сильного осередка всередині структур Заходу, тобто, ЄС і НАТО, Центральної та Східної Європи, головними опорами яких мають бути Польща та Україна. Так я оцінюю стратегічні цілі Польщі, і вони незмінні з 1991 року, відколи Україна відновила незалежність і вже точно з 2014 року, коли Україна чітко заявила, що хоче бути членом ЄС і НАТО.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
%20(1).avif)