Анна Й. Дудек

Анна Ольхова — юристка, співзасновниця та голова громадської організації «Ефект дитини», викладачка авторського курсу з історії підприємництва в Україні, ініціаторка урбаністичних клубів Urban club від «Ефект дитини» для підліткової молоді в Україні, Польщі та Словаччині.

Чим займається громадська організація «Ефект дитини»?

Наша громадська організація була заснована у 2021 році в Києві. Від самого початку її метою була підтримка розвитку дітей та молоді шляхом формування цінних, але неочевидних компетенцій. Наразі ми активно працюємо над тим, щоб озброїти наших підопічних знаннями з урбаністики, підприємництва та культурної дипломатії. Спочатку ми думали, що проєкти та заходи в рамках програми культурної дипломатії будуть присвячені історії, мистецтву в широкому сенсі, походам до музеїв, філармонії чи опери, але з початком війни наша оптика змінилася. Зараз наш пріоритет — щоб діти та молодь, які приїхали з України до Польщі, були послами та амбасадорами своєї країни. Через ситуацію, що склалася, кожна дитина є маленьким послом України, і ми хочемо допомогти їм виконувати цю роль.

‍Ви юристка, а не педагогиня чи психологиня. Чому виникла потреба створити громадську організацію?

Моя докторська дисертація була присвячена правам дітей в умовах військових конфліктів, і я працюю над цією темою вже багато років. Ще до війни я працювала з біженцями, мені близька ідея міжнародної співпраці, я знаю, які інструменти можна використовувати в цьому плані. За основу можна використовувати й інші інструменти, їх можна назвати «м'якими». Тому я пішла у цьому напрямку, а початок війни тільки зміцнив мої плани щодо громадської організації.

‍Сотні тисяч дітей приїхали до Польщі разом з матерями. Як ви їх підтримуєте?

Перш за все, ми повинні усвідомити, як, напевно, знає більшість людей, що це не поїздка на відпочинок. Діти та молодь, які опинилися в Польщі, а також в інших країнах, зіткнулися з багатьма проблемами, насамперед з мовним бар'єром, а також з психологічними труднощами. За одну ніч їм довелося залишити свої домівки, школи, колег, друзів і сім'ї. Вони опинилися в новій, чужій для них країні. Вони опинилися в новому, чужому місці. Це спричиняє травму, але діти не знають, як впоратися з цією травмою, як дорослі, яким також дуже важко. Вони замикаються в собі та часто мають труднощі з друзями. Приємно бачити, як через участь у різних ініціативах, організованих нашою громадською організацією, вони відкриваються, стають активними, як вони товаришують між собою та зі своїми польськими колегами. 

‍Що це за проєкти?

Ми тісно співпрацюємо з мерією Любліна і саме тут організували п'ять заходів. Однією з них була «Акція ІнтеГРАція», вихідні української культури. Протягом двох днів, наповнених майстер-класами, ми створювали декорації, витинанки, діти брали участь у міській грі з містами-партнерами, дивилися і створювали моделі українських замків з картонних коробок, а також була виставка плакатів про ці замки. Студенти провели інтерактивний урок, під час якого розповідали різні цікаві факти про Україну, завдяки чому українські діти почувалися більш впевнено та комфортно, а польські діти, які не часто бували в Україні, дізналися щось нове про нашу країну. Діти підбирали цікаву лексику, порівнювали, що схоже, а що звучить по-іншому. Це був дуже конструктивний досвід.

‍А інша акція?

Це було «Побачення з культурою», організоване з нагоди Дня святого Валентина. Таке, можна сказати, українсько-польське побачення, під час якого були майстер-класи зі створення книжкових ілюстрацій, ми говорили про кіно, літературу і теми кохання, які, безсумнівно, присутні з обох сторін. Наші заходи користуються великою популярністю, нещодавно зателефонувала одна жінка, яка почула про захід по радіо, і запитала, чи є ще вільні місця, бо хотіла записати свого онука на кулінарний майстер-клас, де ми варили борщ. Люди залишають нам свої контакти і просять тримати їх в курсі майбутніх заходів. Не можу не згадати чудові заходи, які ми організували в рамках XVI Фестивалю «Україна в центрі Любліна». Поєднуючи культурну дипломатію з урбаністикою, що є не менш важливим напрямком нашої діяльності, ми ініціювали створення фотовиставки під назвою «Місто-Дім». На основі конкурсу були відібрані найкращі фотороботи дітей та молоді, які висвітлили для нас схожість між Любліном та іншими містами України. Таким чином ми хотіли підкреслити, що варто шукати спільні риси між Україною та Польщею, будуючи так звані міжкультурні мости. Зараз ми є співорганізаторами наступного, XVII фестивалю, і ми дуже прагнемо створювати нові, цікаві події для люблінців.

Багато чого відбувається. У Любліні приємно щось організовувати, тут панує дружня, відкрита атмосфера

‍А інші напрямки? Урбаністика та підприємництво?

В Україні протягом останнього десятиліття розпочалися процеси, завдяки яким міста стали більш відкритими для дітей та молоді, для їхніх потреб, які, зрештою, відрізняються від потреб дорослих мешканців. Ця велика соціальна група дітей була залучена до різноманітних проєктів та партисипативних акцій. Ми як громадська організація також хочемо показати, як дитина може отримати користь від того, що пропонує місто, як може розвиватися міський простір, як він функціонує. А також, що таке влада, як управляється місто, що таке громадський бюджет, і як кожна молода людина може реально впливати на функціонування свого міста. Про це все ще мало знають, тому ми хочемо про це розповідати. 

‍Йдеться про розбудову соціального капіталу?

Звичайно, але також про те, щоб показати дітям архітектуру, сенсибілізувати їх до простору, краси. В межах цього напрямку нашої діяльності ми проводимо освітні програми для дітей, а також тренінги для вчителів. Через нашу діяльність у Польщі ми також хочемо створити умови для того, щоб міста могли скористатися досвідом дітей та молоді, які знають, як функціонують їхні рідні міста в Україні. Їхній голос важливий, оскільки вони можуть долучитися до існуючих ініціатив у Любліні чи інших містах, надаючи їм нового змісту. 

Ми шукали формат роботи, який би дозволив створити умови для інтеграції молодих людей з України та Польщі, водночас розширюючи їхні знання та навички. Саме за такою формулою був створений Урбан-клуб — урбаністичний клуб для дітей з Польщі та України, який об'єднує їх трохи більше ніж місяць. Раз на тиждень відбуваються зустрічі клубу зі студентами архітектури та містобудування, а також експертами галузі. На основі нашої власної методології учасники поглиблюють свої знання про урбаністичні процеси, архітектуру чи екологію. Таким чином вони стають активними стейкхолдерами міста та беруть активну участь у його житті. Більше того, працюючи в командах, підлітки з обох країн природним чином ламають культурні стереотипи через взаємодію. 

Таким чином, нове покоління вже по-іншому сприйматиме місто як спільний, дружній простір для всіх 

У напрямку підприємництва для дітей ми були ініціаторами люблінського проєкту «Підприємливі діти» у Луцьку, а вже третій рік поспіль громадська організація «Ефект дитини» виступає організатором вищезгаданого проєкту в Україні. «Підприємливі діти» об'єднав офіси двох міст-партнерів, Любліна та Луцька, а також двох академічних центрів для співпраці на благо дітей: Університет Марії Кюрі-Склодовської в Любліні та Волинський національний університет імені Лесі Українки в Україні. Проєкт в Україні був визнаний у 2023 році прикладом доброї практики співпраці між громадськими організаціями, бізнесом та органами місцевого самоврядування.

У нашій громадській організації ми наголошуємо на цінності підприємництва як ключової компетенції для розвитку будь-якої європейської країни

У червні 2024 року стартував проєкт «Ефекту дитини» «PRO Crafted», спрямований на розвиток підприємницьких компетенцій у дітей та молоді в сільській місцевості. Пілотний випуск відбувся у селі Нововоронцовка Херсонської області України, що за 17 кілометрів від лінії фронту. Проєкт допомагає формувати нове покоління, яке може стати основою так званого середнього економічного класу — основи демократичної та економічно розвиненої країни. Я думаю, що в часи повномасштабної війни для України це неймовірно важливо. 

Більшість українських фондів, які працюють у Польщі, зареєстровані в Польщі. Спосіб, в який ви працюєте, досить оригінальний.

Дійсно, у нас цікава формула: громадська організація, зареєстрована в Україні, співпрацює з польськими меріями, польськими неурядовими організаціями та культурними установами. Це дає нам інший простір для діяльності та іншу перспективу. Ми ефективно доповнюємо одне одного. Традиційні громадські організації зазвичай роблять досить стандартні масштабні проекти. «Ефект дитини» працює інакше: ми робимо невеликі проєкти, пристосовані до потреб конкретного муніципалітету. Ми намагаємося не вдаватися до шаблонних заходів, тому програма Урбан-клубу в Братиславі відрізняється від програми в Любліні. Ми беремо до уваги місцеві потреби, можливості та клімат. Ми зосереджуємося на індивідуалізмі та взаємній повазі, а нашою метою є просто створення так званих мостів порозуміння. 

Переклад: Анастасія Канарська

Передбачалось, що близько 80 тисяч українських дітей підуть до школи у вересні. Наразі їх близько 40 тисяч, тобто вдвічі менше. Де ж решта? Що з ними відбувається?

Ми це перевіряємо. Ми очікували від 60 до 80 тисяч учнів з України, на даний момент ми маємо близько 40 тисяч з них у школах. Ми повинні проаналізувати всі дані, які ми маємо, разом, тому що тільки такий аналіз дасть нам повну картину.

‍Що це за цифри?

З початку року зникли 36 тисяч українських дітей, за яких батьки/опікуни отримували допомогу «800+». Водночас з'явилося понад 10 тисяч нових ідентифікаційних номерів українських дітей. Здебільшого це 16-17-річні юнаки, які, ймовірно, хочуть уникнути призову до армії. 

‍Що означають ці цифри? Що відбувається?

Ми аналізуємо це з Міністерством внутрішніх справ, перевіряємо. Це свіжі дані, тому нам потрібно перевірити, про які вікові категорії йдеться. Серед іншого, ми хочемо перевірити, якого віку були ці діти, які виїхали з Польщі. 

‍Як відбувається перевірка? Якщо є дитина, батьки якої отримують допомогу, але вона не з'являється в школі, хоча перебуває на обов'язковому навчанні?

Шлях точно такий самий, як і для польської дитини. Якщо дитина не відвідує школу, або має стільки пропусків, що її не можна класифікувати, ці дані будуть в нашій освітній інформаційній системі. На даний момент ми об'єднуємо дві системи, а саме систему для 800+ і нашу освітню інформаційну систему. Якщо дитина не виконує вимоги обов'язкової освіти, ми про це дізнаємося. Тоді батьки/опікуни не отримають 800+. 

‍Гаразд, але чи діє це на сьогоднішній день? Причини, з яких дитина не ходить до школи, можуть бути різними. 

Якщо польська дитина не виконує обов'язок обов'язкового шкільного навчання, ми активуємо служби і шукаємо цю дитину. Те саме стосується і українських дітей. Кожна дитина має право на освіту та реалізацію своїх потреб і прагнень. Наш обов'язок — створити умови, щоб кожна дитина могла реалізувати це право. Якщо дитина не отримує обов'язкову освіту, для батьків/опікунів передбачені адміністративні покарання. Ми повинні знати, що відбувається з дітьми. 

‍Нещодавно набули чинності стандарти захисту неповнолітніх. Який вплив вони мають на ситуацію українських дітей?

Стандарти стосуються всіх, вони стосуються необхідності захисту всіх дітей: і з Польщі, і з України. Немає ніяких відмінностей. 

‍Ми говоримо про сьогодення. Які плани на майбутнє? Вчителі кажуть, що, як і два роки тому, їх залишили на самоті.

На сумніви вчителів і батьків можу відповісти, що я намагаюся дуже швидкими темпами надолужити те, що мої попередники не змогли зробити за два роки, а саме — ефективно інтегрувати українських дітей у польську систему освіти. Це заходи, які мають бути системними.

‍Будь ласка, конкретизуйте.

Нам вдалося отримати величезний грант ЄС — 500 мільйонів злотих — і всього за кілька місяців ми написали урядову програму, яка почне діяти з січня. Я знаю, що це пізно, але це, мабуть, найшвидше написана урядова програма за всю історію польської адміністрації.

‍На що будуть використані ці кошти?

Остаточні переговори з Європейською комісією тривають, але вже точно відомо, що ми профінансуємо працевлаштування міжкультурних асистентів. Я вважаю, що це одне з найважливіших питань, тому ми запропонували дуже вигідні умови і сподіваємося, що органи місцевого самоврядування скористаються цією можливістю. 

Але є й інші проблеми: замало вчителів польської як другої мови та брак психологічної підтримки. 

Саме тому буде проведено навчання для вчителів з викладання польської як другої мови та роботи з дітьми, які мають досвід міграції та біженців. Ми також фінансуватимемо психологічну підтримку, але тут у нас є очевидне обмеження — кількість психологів, які володіють українською мовою. Це виклик, але ми будемо діяти, будемо переконувати в необхідності інноваційних форм терапії, в тому числі групової терапії. І будемо досліджувати, на якому рівні діти володіють польською мовою.

‍Як це буде перевірено? 

Ми зробимо тести, щоб побачити, скільки дітей потребують підтримки у вивченні польської мови, додаткових уроків, тому що добре володіння мовою є умовою для того, щоб діти добре функціонували в нашій системі освіти. Ми також хочемо, щоб польська школа давала цим дітям шанс повернутися в Україну, тому хочемо зробити вивчення української мови більш доступним. Ми працюємо з Міністерством науки, щоб пришвидшити процес нострифікації дипломів вчителів та психологів. Але передусім ми турбуємося про те, щоб діти не відчували себе позбавленими своєї культурної ідентичності.

Ми повинні дбати як про тих дітей, які залишаться тут, так і про тих, які захочуть повернутися 

‍Що робити з дітьми, які мають розлади аутистичного спектру та РДУГ? Яку підтримку ви їм пропонуєте?

Подібну до тієї, яку отримують польські діти, але з урахуванням обмеженої кількості психологів і психотерапевтів, які володіють українською мовою. Проблема полягає в тому, що часто українські батьки сприймають форми підтримки, які ми пропонуємо, як насильство. Вони вважають, що ми говоримо їм про розлад. Нам потрібно працювати з батьками.

‍Як саме?

Переконувати, вказувати на приклади польських дітей та успіхи, яких вони досягають завдяки професійній підтримці.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Програма безкоштовної вакцинації від ВПЛ стартувала 1 червня 2024 року. Вона спрямована на дітей та підлітків віком від 9 до 14 років (для дітей, яким ще не виповнилося 14 років). Чому саме цей вік? Експерти підкреслюють, що вакцини найбільш ефективні до того, як дитина мала контакт з вірусом, а отже, до початку статевого життя — вірус передається статевим шляхом. 

«Відтепер дівчатка та хлопчики можуть вакцинуватися після дев'яти років до 14 років, але ми хочемо розширити цю програму. Вакцинація є добровільною і безкоштовною, але остаточне рішення залишається за батьками», — заявила на прес-конференції міністр охорони здоров'я Ізабела Лещина. «Ми розпочинаємо програму вакцинації від ВПЛ у початкових школах. Це важлива медична та освітня акція», — додала міністр освіти Барбара Новацька. Вона також підкреслила роль батьків і директорів шкіл у реалізації цієї програми: «Ми звертаємося до батьків із закликом записати своїх дітей на безкоштовну і безпечну вакцинацію, яка буде проводитися в школах».

Вірус папіломи людини (ВПЛ) — один із найпоширеніших вірусів у світі. Існує понад 150 типів ВПЛ, і десяток з них є особливо небезпечними, оскільки мають високу онкогенність. Тобто: вони можуть викликати рак. Усім випадкам раку шийки матки передує хронічна ВПЛ-інфекція, але це не єдина злоякісна пухлина, пов'язана з цим вірусом. Він також може викликати рак ануса, піхви, вульви, статевого члена, ротоглотки, голови та шиї. Вісімдесят відсотків сексуально активних людей, як чоловіків, так і жінок, контактують з ним. Довгий час вважалося — помилково — що щеплення від ВПЛ є вакциною для дівчат і жінок, і це тому, що вірус в першу чергу асоціюється з раком шийки матки. Це четверте за поширеністю злоякісне онкологічне захворювання у жінок у всьому світі. Щороку у світі діагноз ставлять понад 600 тисяч жінок, і більше половини з них помирають. У Польщі щороку помирає понад 340 тисяч жінок, а кількість нових випадків оцінюється в понад 600 тисяч. Понад 80% усіх випадків захворювання припадає на країни, що розвиваються.

У Польщі рак шийки матки щороку діагностують майже у 3 тисячі жінок. Однак хлопчики також потребують вакцинації, оскільки метою є не лише захист окремих осіб, але й зупинення поширення вірусу серед населення

Педіатриня д-р Катажина Зих-Крекора: З 2024 року в Польщі діє універсальна програма вакцинації проти ВПЛ, яка охоплює також дітей. Діти у віці від 9 до 14 років можуть отримати вакцину абсолютно безкоштовно в рамках шкільної кампанії. Для дітей старшого віку програма дозволяє безкоштовну вакцинацію з вересня минулого року вакцинами Cervarix (бівалентною) або Gardasil 9 (9-валентною). Ці вакцини ефективно захищають насамперед від раку шийки матки, а також від інших видів раку, пов'язаних з ВПЛ, таких як рак анального отвору, вульви та піхви.

Лікар додає, що вакцини проти ВПЛ вважаються безпечними, а побічні ефекти в основному обмежуються місцевими реакціями в місці ін'єкції. — Серйозні побічні ефекти трапляються рідко. Дослідження показали, що вакцина найбільш ефективна при введенні в молодому віці, з ефективністю від 74% до 93% у групі 9-14 років і від 12% до 90% у групі 15-18 років, — пояснює вона. Досвід країн з довготривалими програмами вакцинації проти ВПЛ показує, що ефективність профілактики персистуючої ВПЛ-інфекції, передракових станів шийки матки, піхви і вульви та кондилом у жінок перевищує 90%, а у чоловіків — передракових станів статевого члена, ануса і кондилом.

Станом на 2014 рік 64 країни впровадили програми вакцинації проти ВПЛ, але рівень охоплення вакцинацією залишається низьким: лише 1,4% жінок у світі отримали повну дозу вакцини. Важливо, що програма також передбачає 50% відшкодування вартості вакцини для дорослих. Доктор Зих-Крекора: Програма вакцинації проти ВПЛ поширюється і на дорослих жінок, але для них вакцинація є платною. Міністерство охорони здоров'я рекомендує людям у віці від 9 до 26 років, які раніше не були належним чином вакциновані, розглянути можливість вакцинації. Для тих, хто молодше 45 років, вакцинація може бути розглянута після консультації з лікарем. Для жінок, які вже інфіковані ВПЛ, вакцина може бути корисною, захищаючи від інших типів вірусу, з якими вони раніше не контактували. Однак важливо зазначити, що вакцина не виліковує наявні інфекції, але запобігає подальшому інфікуванню іншими типами вірусу. Експертка підкреслює, що жінкам, які були раніше вакциновані, немає необхідності повторно вакцинуватися після народження дитини.

Вона додає, що вакцина може бути корисною навіть у випадку вже наявної інфекції, оскільки вона може допомогти імунній системі боротися з вірусом, сприяючи швидшій ремісії інфекції 

Універсальна програма вакцинації проти ВПЛ реалізує цілі та завдання Національної стратегії боротьби з онкологічними захворюваннями на 2020-2030 рр. Вона доповнює програму безкоштовних щеплень для дітей та підлітків щепленням, яке захищає від захворювань, що викликаються ВПЛ.

Як записати дитину на вакцинацію? Інформацію можна отримати в поліклініці (POZ — Відділення первинної медико-санітарної допомоги) та школі. 

Навколо вакцинації українських дітей у Польщі існує багато міфів, які занадто часто використовуються в антивакцинаторських та антиіммігрантських дискусіях. Варто поглянути на факти.  

Д-р Катажина Зих-Крекора, спеціалістка з педіатрії, зазначає, що хоча програми вакцинації в Польщі та Україні відрізняються в певних аспектах, вони багато в чому схожі. Існують відмінності в частині обов'язкових щеплень: пневмококова вакцинація, яка є обов'язковою в Польщі для дітей, народжених після 31 грудня 2016 року, не є обов'язковою в Україні. Аналогічно, вакцинація проти ротавірусу в Польщі запроваджена як обов'язкова і безкоштовна з 2021 року, тоді як в Україні вона не є обов'язковою.

‍Вакцинація в Україні

Як відбувається вакцинація в Україні? Існує Програма обов'язкової імунізації, згідно з якою діти отримують щеплення від десяти інфекційних захворювань. Це туберкульоз, гепатит В (вірусний гепатит В), дифтерія, правець, кашлюк, інфекції, спричинені гемофільною паличкою типу b, поліомієліт, кір, паротит та краснуха. Вакцинація проводиться до досягнення дітьми та юнацтвом 16-річного віку і є безкоштовною. 

Ще одне питання, яке піднімалося та аналізувалося в різних контекстах, — це рівень вакцинації населення в Україні. Фактом є те, що Україна зіткнулася з труднощами, пов'язаними з розвалом системи вакцинації. Цифри говорять самі за себе: у випадку кору лише 31-57% населення було вакциновано в період з 2010 по 2016 рік, що призвело до величезної захворюваності на цю хворобу в 2017-2019 роках. З 2020 року ситуація почала покращуватися і, за даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, в 2020 році вакцинація проти кору становила вже 81,9% в Україні та 91,9% в Польщі. Від поліомієліту в Україні було вакциновано 84,2% дітей, а в Польщі — 99,6%. У свою чергу, 81,3% дітей в Україні та 85,4% у Польщі були щеплені від кашлюку, а від гепатиту В — 80,9% в Україні та 85,4% у Польщі відповідно.

‍Колективна імунізація

Д-р Зих-Крекора: Наразі немає даних про рівень вакцинації українських дітей у Польщі. Однак для того, щоб підтримувати поріг колективного імунітету, необхідно розуміти, що це означає. Цей поріг визначається як відсоток імунізованих людей у популяції, після якого кількість нових інфікованих починає зменшуватися. Зазвичай для цього потрібно, щоб 90-95% населення мали імунітет. Однак відсоток людей, які отримали імунітет за допомогою вакцинації, варіюється від хвороби до хвороби. Наприклад, для кору такий «поріг безпеки» становить 95%, для кашлюку — 92-94%, для дифтерії та краснухи — 83-86%, а для епідемічного паротиту — 75-86%. Це означає, що стільки людей серед населення повинні мати імунітет до відповідної хвороби, щоб запобігти інфікуванню в більших масштабах.

Лікарка підкреслює, що Україна є країною з високим рівнем захворюваності на туберкульоз, в тому числі на туберкульоз з множинною лікарською стійкістю. Це одна з головних причин, чому особливо важливо стежити за станом здоров'я дітей, які мігрують до Польщі. За останніми даними, у 2021 році в Польщі було зареєстровано 3704 випадки туберкульозу, що на 8,53% більше, ніж у попередньому році. У 2022 році кількість випадків становила 4020, а в 2023 році — 4231 випадок. Це на 14,23% більше, ніж у 2021 році, що ще раз підкреслює необхідність пильності та профілактичних заходів, особливо в контексті захворювань з множинною лікарською стійкістю, які становлять серйозну загрозу для здоров'я.

‍Вакцинуватися незалежно від паспорта

Експерти погоджуються, що питання вакцинації також не можна недооцінювати в контексті кількості українських дітей, які зараз перебувають у Польщі. Кількість українських дітей шкільного віку становить близько 342 тисяч, з них близько 185 тисяч навчаються в польських школах. Ці цифри є значними, особливо в контексті загальної кількості дітей у Польщі, яка становить близько 6 мільйонів. Зих-Крекора: Такий приплив учнів з України може мати безпосередній вплив на стійкість населення Польщі. Ось чому так важливо, щоб усі діти, незалежно від національності, були належним чином вакциновані відповідно до Програми імунізації.

Вакцинація є ключовим елементом захисту громадського здоров'я, який допомагає запобігти поширенню небезпечних інфекційних захворювань і захищає не тільки дітей, але й усе суспільство

Сучасну епідеміологічну ситуацію в Польщі, особливо в контексті появи нового населення, можна зрозуміти як результат накопичення великої кількості людей, сприйнятливих до вірусних інфекцій. Останніми роками через зниження рівня поведінки, що запобігає поширенню вірусів, наприклад, соціальної ізоляції або носіння масок, спостерігається зростання кількості інфекцій серед дітей, підлітків і людей похилого віку, які мають ослаблений імунітет. Таке явище можна розглядати як своєрідну відповідь природи на зменшення жорсткості епідемії — віруси, які раніше були обмежені у своїй здатності поширюватися, тепер надолужують згаяний час.

‍Як зробити щеплення? 

У Польщі обов'язкові щеплення для біженців є безкоштовними в поліклініках первинної медичної допомоги. Це стосується також тих пацієнтів, які не мають медичного страхування. Важливо, що переклад присяжним перекладачем документації про щеплення не є обов'язковим, і якщо батьки або опікуни дитини не мають картки щеплень, але мають медичну книжку дитини, щеплення виконуються відповідно до чинного календаря щеплень. 

Обов'язок вакцинації випливає із Закону «Про запобігання та боротьбу з інфекціями та інфекційними захворюваннями у людей» і стосується дітей, які проживають у Польщі понад 3 місяці, а також тих, чиє перебування має довгостроковий або постійний характер. 

Новонароджені в Польщі підлягають обов'язковій вакцинації проти туберкульозу (БЦЖ) та гепатиту В за загальними правилами. Обов'язковою є також постконтактна вакцинація (від правця, від сказу), в цьому випадку тривалість проживання в Польщі не має значення.  

‍Щеплення є безкоштовними

Важливо також зазначити, що іноземці, які перебувають у Польщі понад 3 місяці, можуть бути звільнені від обов'язкових щеплень, якщо вони отримали їх за кордоном в обсязі, визначеному Розпорядженням Міністра охорони здоров'я від 18 серпня 2011 року про обов'язкові захисні щеплення, мають про це документальне підтвердження і якщо з моменту проведення цих щеплень минуло не більше періоду імунітету. Звільнення також поширюється на осіб, які мають медичні протипоказання до вакцинації.

‍Не маєте картки щеплень? Ось що робити

Ті, хто не має записів про щеплення, вважаються невакцинованими, а усна інформація від батьків або опікунів не є обов'язковою для лікаря у випадку дитини. 

Українські діти, які не мають при собі карти щеплень, не відмовляються від вакцинації в Польщі з цієї причини. Лікар розглядає таких дітей як нещеплених і скеровує їх на вакцинацію згідно з Індивідуальним календарем щеплень (IKSz). Введення додаткових доз планових вакцин не пов'язане з додатковими ризиками для дитини.

Д-р Зих-Крекора: Якщо дитина з України вже розпочала цикл щеплень у своїй країні, вона може продовжити його в Польщі. Рішення про продовження чи доповнення щеплень приймає сімейний лікар під час індивідуального візиту, і вони проводяться відповідно до розробленого індивідуального календаря щеплень. Слід також зазначити, що якщо мати принесе з собою карту щеплень, зроблену в Україні, немає необхідності перекладати її присяжним перекладачем.

Лікарка наголошує, що обов'язок вакцинації поширюється на всіх дітей, які проживають у Польщі, а ухилення від нього може призвести до серйозних наслідків, як для здоров'я, так і юридичних. У ситуації, коли батьки не реєструють дитину для вакцинації, поліклініка зобов'язана повідомити про це Санітарну інспекцію, що може призвести до штрафу або судового розгляду ситуації в сім'ї.

У повсякденному житті відсутність щеплень також може стати перешкодою, наприклад, при вступі до дитячого садка, де можуть вимагати довідку про щеплення

‍Будьте пильними

В останні роки ситуація з вакцинацією в Польщі погіршилася через зростаючий вплив антивакцинаторських рухів. У деяких захворюваннях, таких як кір або кашлюк, ми вже починаємо втрачати популяційний імунітет. Д-р Зих-Крекора: Тому ще більш важливо бути пильними і забезпечувати охоплення щепленнями в контексті вакцинації проти туберкульозу, кору та щеплень, які зазвичай не входять до українського календаря обов'язкових щеплень (проти пневмокока та ротавірусу). Захист громадського здоров'я є спільною відповідальністю, і вакцинація відіграє ключову роль у запобіганні поширенню небезпечних захворювань.

‍Не вакцинуєтесь? Будьте готові до наслідків

Уникнення або відкладання вакцинації може мати різні причини. Основною з них є мовний бар'єр, який, у свою чергу, сприяє недостатній обізнаності через брак інформації. Є також батьки, які цілком свідомо відмовляються від вакцинації. Однак усім їм доводиться стикатися з наслідками. Якщо батьки не приходять з дитиною на щеплення, поліклініка зобов'язана передати цю інформацію в санітарно-епідеміологічну станцію (повітову санітарно-епідеміологічну станцію). Потім з батьками проводять бесіду, і якщо це не дає бажаного результату, на батьків чекає штраф. У такій ситуації можна також очікувати судового розгляду ситуації в сім'ї. 

Йдеться не лише про захист дітей від хвороби, а й про їхнє соціальне функціонування. Багато дитячих садків вимагають пред'явлення актуальних щеплень, і ненадання такого документа, наприклад, у садочку, може стати причиною відмови у прийомі дитини. Що далі? Перешкоди для інтеграції не тільки дитини, але й батьків, труднощі з поверненням на ринок праці. 

‍Що потрібно знати?

— Щеплення є обов'язковими і безкоштовними

— Дитина може продовжувати цикл вакцинації, отримання додаткових доз не має жодних наслідків для здоров'я

— Інформацію українською мовою можна знайти тут

На аукціоні, організованому Літературною спілкою, можна поборотися за вечерю з Ольгою Токарчук, книгу з автографом Мілана Кундери від Марека Бєньчика, вечір у театрі з Войцехом Тохманом або подарунок від Йоанни Куцель-Фридришак. Триватиме він до кінця жовтня, а зібрані кошти підуть на допомогу бригаді Жадана. Кампанію підтримують багато людей з літературної та активістської спільноти, серед яких Сильвія Хутнік, Макс Цегєльський, Яцек Денель, Аґнєшка Дроткєвич, Йоанна Ґєрак-Оношко, Яцек Голуб, Іза Міхалевич, Матеуш Пакула, Клементина Суханов, Діонісіос Стуріс, Маріуш Щиґєль та Мірослав Влеклий. Видання «Tygodnik Powszechny» взяло акцію під свій патронат.

В інтерв'ю Антоніні Палярчик в «Tygodnik Powszechny» він розповів про своє рішення піти добровольцем до війська: «Коли стало зрозуміло, що в Україні буде прийнято новий закон про мобілізацію, ми з групою вирішили, що не будемо чекати, поки він вступить в силу, а просто приєднаємося до нашої бригади. Ми пройшли медичну комісію, навчання та тренування на полігоні. І ось ми вже тут, на своєму місці, в своєму підрозділі».

Раніше він писав і допомагав як волонтер, організовуючи гуманітарну допомогу населенню та служачи на підтримку армії. Потім приєднався до «Хартії», яка воює в Донецькій області.

Вони захищають Харків. Вони також створили радіостанцію «Хартія», яка робить матеріали про солдатів, про мирне населення, про людей, які живуть у прифронтовій зоні. «Ми намагаємося бути таким комунікаційним мостом між нашою бригадою і цивільним світом. Для цього ми створили мобільну студію звукозапису, з якої проводимо прямі ефіри, перебуваючи в будь-якому місці», — сказав він у виданні «Tygodnik Powszechny»

Ось що пише про кампанію Яцек Денель: «Ми хочемо, щоб він повернувся додому цілим і здоровим і написав більше книг. Правління Літературної спілки вирішило, що ми хочемо підтримати Сергія в його місії». Саме тому польські письменники та письменниці організували аукціон — гроші за продані лоти («У мене ви можете придбати гарні антикварні речі: англійське блюдечко, лопатку для торта, японський ювелірний сепет», — пише Денель) підуть на захисне та медичне обладнання.

‍

Посилання на аукціон можна знайти тут: https://allegro.pl/charytatywni/stowarzyszenie-unia-literacka/cele/unia-literacka-pisarze-i-pisarki-z-pomoca-dla-serhija-zadana-i-brygady-chartia?order=n

Марія Ковалевська — спеціальна педагогиня і викладачка польської мови як іноземної, педагогиня з прав людини та тренерка з антидискримінації, активістка, пов'язана з ініціативою Wolna szkoła (Вільна школа).

З нового навчального року отримання допомоги 800+ для громадян України, які проживають у Польщі, буде залежати від проходження дитиною обов'язкової освіти в польській школі. Як ви оцінюєте таке рішення?

Прив'язка можливості отримання допомоги 800+ до завершення обов'язкової освіти є дуже правильним рішенням, яке, на мою думку, запроваджується із запізненням на рік. 

‍Чому?

Є десятки тисяч дітей, про яких ми знаємо лише те, що вони існують і перебувають у Польщі, але вони не ходять до польської школи. Ніхто їх не бачив, ми не знаємо, чи з ними все гаразд, не маємо з ними контакту, не знаємо, яка ситуація в їхніх домівках. Деякі з них навчалися онлайн в українських школах, але ми не знаємо, яка їхня ситуація. Тут важлива пильність, бо навіть віддані, турботливі батьки можуть не помітити, наприклад, що дитина перебуває в депресії. Важливо подбати про стосунки, коли ці діти або повертаються до польської школи, або є новачками в ній. Йдеться також про профілактику.

У якому сенсі? 

Певний час зберігалася невизначеність, як з боку тих, хто приїхав сюди, так і з боку нас: вчителів, громадян, громадськості. Не було відомо, та й самі люди, яких це стосувалося, не знали, як довго вони залишаться. Зараз більш-менш зрозуміло, що значна частина цих людей залишиться тут. Коли я говорю про профілактику, я маю на увазі дії, які дозволять нам через кілька років уникнути різних соціальних проблем, які виникнуть, наприклад, через те, що частина дітей, які виростуть за ці кілька років, не знатимуть польської мови, тому що вони не ходили до школи — польської школи.

Якщо є група людей, які не знають мови, тому вони також не будуть освічені в міру своїх можливостей, ми не уникнемо проблеми геттоїзації

Тому ми повинні зробити акцент на освіті, в тому числі, перш за все, на вивченні мови.

Ми знаємо приклади з Франції чи Німеччини, країн, де міграція була інтенсивною протягом кількох десятиліть. Як тоді проводити мудру інклюзивну освіту? Бракує вчителів польської мови. 

 Це ключовий момент, хоча разові інтеграційні заходи, майстер-класи, фестивалі також важливі, оскільки вони дають дітям і молоді можливість зупинитися і замислитися. Однак у мене є гіркі роздуми про те, що в лютому 2022 року і далі школи та вчителі були кинуті напризволяще, з величезною підтримкою з боку неурядових організацій та співчуттям з боку громадськості. Уряд зробив дуже мало. Я боюся, що зараз, коли до шкіл приходять нові діти, все буде інакше. 

Чому?

Тому що виклики будуть іншими. В одному класі зустрінуться українські діти, які фактично вже вільно володіють польською мовою, тому що вони вивчали її протягом двох років, нові діти, які взагалі її не знають, і польські діти. У моїх класах були діти, які з відомих їм самим причин не хотіли вчити польську, а також ті, які за короткий час вивчили польську настільки, що склали іспити на 90%. Але тепер є діти, які практично не мали контакту з польською мовою. Попереду знову багато викликів. І знову доведеться знайти в собі терпіння і витримку, як і два роки тому. 

‍З чого почати?

На мою думку? З педагогічних колективів, які повинні пам'ятати, що ці діти перебувають тут не з власної волі. Вони не на канікулах

У їхній країні все ще небезпечно — у мене є школярки, які повернулися в Україну, і я щодня думаю про те, чи все з ними гаразд. Це діти, багато з яких були травмовані. Велика кількість з них втекла від війни, і я думаю, що перше, що потрібно обговорити на педагогічних радах наприкінці серпня, — це питання роботи в класах, куди прийдуть нові українські діти.

‍Чи знаємо ми, скільки дітей приєднається до шкіл?

 Ми не знаємо, скільки дітей прийде, ми не знаємо, які школи і класи. А вже майже кінець серпня (на момент проведення інтервʼю — прим. ред. пер.). У червні говорили про понад 100 тисяч, зараз говорять про 20-80 тисяч.

 I?

І у нас є потенційна проблема, тому що може статися так, що ми раптом дізнаємося, що приєднується якась кількість дітей, які потребуватимуть додаткової роботи і підтримки. Але ми не знаємо цього ні сьогодні, ні 24 серпня. Вчителі можуть очікувати будь-чого і бути готовими до будь-чого, тому що це може бути одна дитина, дві або кілька з різним рівнем володіння мовою. Тому ми не знаємо, чи повинні директори наймати додаткових вчителів, полоністів чи ні.

 Гаразд, але ми знаємо одне: асистенти будуть. 

Міжкультурні асистенти повинні допомагати батькам дітей з міграційним досвідом в адміністративних питаннях — вони повинні знати мову дитини і польську на комунікативному рівні. Вони повинні спостерігати, чи відбувається інтеграція в класі, з якими проблемами стикаються діти біженців, підтримувати їх. Варто зазначити, що це непедагогічна посада, з невисокою зарплатою, крім того, людина, яку беруть на таку посаду, може мати середню освіту, а не профільну. Я дуже сподіваюся, що якщо школи вирішать наймати асистентів, то це будуть компетентні люди, але я бачу інформацію в ЗМІ, що вже є проблеми, адже фінансування має взяти на себе місцева влада, тому, ймовірно, все буде інакше. Одна людина на велику школу, кілька десятків людей з України — це недостатньо. Вона не має можливості добре познайомитися з дітьми, по-справжньому підтримати їх, а крім того, сама може перегоріти, бути занадто обтяженою складними ситуаціями учнів та учениць.

Але потрібно підкреслити, що це важлива і необхідна позиція. У моїй школі, завдяки підтримці фонду, працювали два вчителі-українці. Вони брали участь у зустрічах з батьками, були перекладачами, але також пояснювали батькам, як працює польська система освіти. Їм також вдавалося заходити в класи, де було багато українських дітей, і допомагати учням.

Потрібна підтримка психологів. Їх не вистачає. 

Звичайно, не вистачає, і навіть ті, що є, не завжди підготовлені до роботи з дітьми.

‍Ми все ще говоримо про недоліки. Підемо далі. Існує також дефіцит викладачів польської мови як другої мови для іноземців. 

 Є вчителі, які, як і я, не є носіями польської мови, але закінчили курси, щоб мати можливість викладати польську мову. Викладачів польської мови бракує. Минулого року я мала 7 додаткових годин, протягом яких викладала польську мову дітям. Це багато, тому що це заняття, які вимагають великої підготовки, тим більше, що матеріали часто не підходять для групи, в якій можуть бути діти, які вже знають польську мову, і ті, хто тільки вивчає її основи. У мене були учні, які могли побудувати складну розгорнуту промову, але, наприклад, не знали слова «garnek» (каструля — прим. пер.). Це не схоже на курс англійської в мовній школі, де в одному класі навчаються студенти одного рівня, тому що вони закінчили підручник B2. Тут ми маємо мікс дітей, які знають польську мову трохи, зовсім не знають і не володіють нею вільно. Вчителю доводиться жонглювати і вміти працювати як з дитиною, яка вже два роки в Польщі, але не знає польської, бо за цей час навчалася в українській школі, дивилася українські медіа та оточувала себе «своїми», так і з тією, яка функціонує в місцевій системі польською мовою. 

Коли почалася війна, понад два роки тому, всі були здивовані. Цим можна пояснити організаційний хаос, який панував. Але зараз несподіванки вже минули, а рішень все ще бракує.

Ми, вчителі та вчительки, просто змушені знову давати поради. Нас знову ставлять перед фактом, і ми мусимо його прийняти. Чому? Просто тому, що ми хочемо, щоб діти вчилися в мирі та отримували максимум користі від шкільних занять. Тому ми знову будемо організовуватися, хоча я не знаю, що станеться, якщо багато батьків раптом з'являться із заявами 1 вересня. Буде багато хаосу і брак інформації.

Як у цьому всьому зорієнтуються самі діти?

Діти різні, з різними потребами і здібностями — ми все це враховуємо. Є діти, які бунтують і будуть бунтувати, які не хочуть вчити польську мову, які розчаровані тим, що не знають мови і не можуть повноцінно брати участь у заходах. Хтось хоче повернутися додому, хтось хоче вчитися українською і вважає, що навчання польською мовою в польській школі — це спроба позбавити їх національної приналежності чи ідентичності.

Наше завдання — діяти так, щоб вони знали, що це турбота про них та їхнє майбутнє

Є й такі, які після двох років навчання в польській школі на іспиті аналізують книжку Александра Каміньського на «Каміння на шанець» і отримують 80%. Але ми знаємо лише про тих дітей, які навчаються в школі, з якими ми контактуємо і яких можемо підтримати. Ми нічого не знаємо про тисячі. Ми навіть не знаємо, скільки їх.

‍Що робити, якщо дитина не ходить до польської школи, або ж записана, але не з'являється на заняттях? 

 Якщо дитина не ходить до школи, батьки втрачають право на 800+. Якщо, з іншого боку, дитина не відвідує школу, незважаючи на те, що вона записана до школи і продовжує навчання онлайн в українській школі,  вчителі повинні будуть повідомити про це, тому що ці діти не будуть виконувати обов'язкову освітню програму. Ви повинні будете написати заяву до суду, щоб він розібрався в ситуації, що склалася в сім'ї.

 Як реагують польські батьки? Вони підтримують, відкриті чи радше критикують?

 По-різному. У мене не було ситуації, коли батьки висловлювали неприязнь до українських дітей у класі, але в іншому випадку батько сказав, що він сподівається, що українських дітей не додадуть до класу його дітей, тому що вони знизять рівень навчання. Переведення дітей з класу в клас відбувається. Я хочу підкреслити, що проблема не в присутності українських дітей. Проблема в тому, що ця система має мало рішень і пропозицій. Багато з цих дітей виростуть у Польщі, залишаться тут, будуть нашими громадянами і підданими, працюватимуть, платитимуть податки, збільшуватимуть ВВП і зароблятимуть пенсії. Тож давайте просто інвестувати в майбутнє Польщі. А діти однакові, незалежно від того, які у них паспорти.

Переклад: Анастасія Канарська

Міністерка освіти Барбара Новацька оголосила, що вже у вересні учні відчують полегшення, хоча «ще багато чого треба зробити, і глибока зміна в польській школі буде помітна лише через кілька років». А поки що конкретні зміни будуть видимими і відчутними для учнів і вчителів завдяки рішенням, прийнятим на рівні міністерства, і виданим постановам.

Скорочений базовий навчальний план

З перших днів вересня учні та вчителі працюватимуть за новою базовою навчальною програмою, яка скорочена на 20%. Зміни в обсязі навчання стосуватимуться учнів 4-8 класів початкової школи та всіх класів середніх навчальних закладів, тобто ліцеїв, технікумів та професійно-технічних училищ першого та другого ступенів. У міністерстві пояснили, що така зміна дозволить більш повно виконати навчальні плани, а учні та вчителі отримають час для більш поглибленого засвоєння програм. 

«Здебільшого вилучено той зміст, який є надлишковим на даному освітньому етапі, неможливим або дуже складним для реалізації в шкільній практиці. Більше уваги приділено розвитку практичних навичок, а не теоретичних чи енциклопедичних знань, а також використанню в навчально-виховному процесі цифрових інструментів та освітніх ресурсів, доступних в Інтернеті», —  йдеться у повідомленні міністерства. — Саме новий базовий навчальний план стане основою для проведення іспитів у восьмому класі та іспитів на атестат зрілості». 

«Школа потребує спокою. Те, що кілька рішень довелося приймати дуже швидко — це одне. Коли йдеться про те, що попереду ще так багато роботи і глибокі зміни в польській школі будуть помітні лише через кілька років, то я це усвідомлюю», —  сказала Барбара Новацька в одному інтерв'ю. 

«Найбільша зміна в організації освіти стосується того, що з нового року обов'язкова освіта буде поширюватися на учнів з України. Міністерство освіти заявляє, що до 75 тисяч нових українських учнів та учениць можуть бути зараховані до шкіл завдяки новому законодавству, яке передбачає, що можливість отримання допомоги 800+ буде пов'язана з обов'язковим навчанням у школі.

Одним словом, ті українські батьки, які не запишуть своїх дітей до польських шкіл, втратять допомогу

Я вважаю, що це рішення мало бути запроваджене щонайменше рік тому. Чому? А тому, що ми не знаємо, що відбувається з тисячами українських дітей, які перебувають у Польщі. Вони просто зникли з системи, ми навіть не знаємо, скільки їх є, як вони себе почувають, що відбувається в їхніх домівках», — розповідає Марія Ковалевська, вчителька Відкритої школи.

Дошкільнята, які повинні пройти однорічну дошкільну підготовку, також підпадають під зобов'язання, але ті учні останніх класів середньої школи, які складатимуть український іспит на атестат зрілості у 2025 році, будуть звільнені від нього. На рішення, запроваджені міністерством, відреагувала Профспілка польських вчителів, яка пише: «Не можна, як це відбувається вже багато років, лише додавати вчителям обов'язків, призводити до створення різноманітних класних колективів (обдаровані учні, учні з висновком про необхідність спеціальної освіти, учні із висновками психологічно-педагогічної допомоги, українські учні та учні інших національностей), збільшуючи при цьому кількість учнів у класах і не гарантуючи жодної підтримки. Таким чином, ми знижуємо якість освіти, зростає невдоволення батьків, вчителі звільняються зі шкіл, а випускники університетів не хочуть йти на роботу, зважаючи на важкі умови праці, низьку зарплату і непрестижність». Це цитата з висновку, надісланого до Міністерства освіти.

Марія Ковалевська: Справа в тому, що у 2022 році ми залишилися сам на сам. Минуло два роки, за які можна було б напрацювати ефективні рішення, але ситуація повторюється. Ми не маємо даних, цифр, інформації — ми просто повинні знову впоратися, прийняти це. 

Допомагати вчителям мають міжкультурні асистенти, які допомагатимуть батькам дітей з міграційним досвідом в адміністративних питаннях: вони знатимуть мову дитини та польську на комунікативному рівні.

Вони також спостерігатимуть за тим, чи відбувається інтеграція в класі, з якими проблемами стикаються діти біженців, підтримуватимуть їх. Ковалевська: Це важлива і необхідна посада. У моїй школі, завдяки підтримці фонду, працювало двоє вчителів-українців. Вони брали участь у зустрічах з батьками, були перекладачами, але також пояснювали батькам, як працює польська система освіти. Їм також вдавалося часто заходити в класи, де було багато українських дітей, і допомагати учням.

Пенсії та постанова Камілека

Панацеєю від зростаючого розчарування вчителів має стати можливість передчасного виходу на пенсію. Нова норма стосується вчителів, які почали працювати до 1 січня 1999 року, мають щонайменше 30 років страхового стажу, з яких щонайменше 20 років фактично пропрацювали вчителем, і не можуть вийти на пенсію незалежно від віку за іншими правилами. Вчитель, який вирішить зробити такий крок, втрачає право на відпустку за станом здоров'я, а пенсійна виплата може бути на 20-40 відсотків нижчою порівняно з компенсацією.

Є ще одна зміна, особливо актуальна в контексті захисту дітей від насильства. Цими днями набуває чинності так звана «Постанова Камілека» (15 серпня набула чинності постанова, прийнята після трагічної смерті восьмирічного Камілека з Ченстохови, якого забив до смерті вітчим — прим. пер.), або нові стандарти захисту дітей від насильства. Їх метою є швидке реагування у потенційно складних для дитини ситуаціях, що зобов'язує директорів шкіл розробити та впровадити стандарти захисту неповнолітніх від насильства, здійснювати нові процедури влаштування учнів до шкіл та контролювати дотримання правил захисту дітей від насильства. 

—  Якщо дитина знає, що в школі існують стандарти, що є конкретна людина, до якої вона може звернутися за допомогою, що вона буде оточена підтримкою, то такі рішення формують відносини, — сказала Моніка Горна-Цєсьляк, омбудсменка з прав дитини, в інтерв'ю для Rzeczpospolita.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>

Анна Герчук — за освітою економістка. Протягом багатьох років співпрацює з різними неурядовими організаціями в Польщі. З 2022 року є координаторкою Програми телефонної допомоги Фонду Dajemy Dzieciom Siłę. Понад 5 років підтримує діяльність для біженців у Польщі.

‍Телефон довіри: 116 111 — працює вже 16 років. Він став брендом, місцем, про яке знають і діти, і дорослі. Коли телефон довіри почав працювати для українських дітей, тих, хто приїхав сюди після початку російської агресії проти України?

 Програми телефонної допомоги, в межах якої Фонд «Даємо дітям силу» керує лінією довіри 116 111 для дітей та юнацтва і лінією 800 100 100 для дорослих, передусім батьків та вчителів, працює вже 16 років. За цей час вона справді стала інституцією та безпечним притулком для багатьох дітей та їхніх батьків. Лінію допомоги для дітей з України ми запустили в червні 2022 року, через чотири місяці після повномасштабного вторгнення і наполягаємо на тому, щоб називати її саме так, тому що в цій великій групі малих біженок і біженців є діти різних національностей; їх об'єднує те, що вони жили в Україні і приїхали звідти. 

‍Чому не відразу?

У нас є великий досвід підтримки дітей, коли вони цього потребують, тому ми одразу побачили потребу поширити опіку та підтримку на дітей з України. Після вторгнення, коли біженці — переважно біженки з дітьми — масово прибули до Польщі, ми знали, що ці діти, які раптово втратили свій дім, своє оточення, боялися за своїх близьких, не мали абсолютно ніякого відчуття безпеки і стабільності, потребують підтримки.

Може здатися, що ми запізнилися, але ми дуже хотіли забезпечити цим дітям такий самий рівень і якість, який ми пропонуємо польським дітям

Знадобився час, щоб знайти і найняти психологів з відповідною кваліфікацією, адже ці люди повинні були відповідати певним критеріям: мати вищу освіту в галузі психології, досвід роботи з дітьми, і не тільки володіти українською та російською мовами, але й вважати ці мови рідними для себе.

Чому це так важливо?

Ідея полягала не лише в тому, щоб дати дітям можливість спілкуватися рідною мовою, але й у тому, щоб ці розмови відбувалися з людьми, близькими їм культурно і ментально. Так воно і є — 11 консультантів, які працюють за цим напрямком, є жінками, які мають досвід біженства. Вони пережили те саме, що й ці діти, вони розуміють їх, вони знають емоції, які вони відчувають. Саме вони відповідають на дзвінки, електронні листи, ведуть чати, адже це ті канали зв'язку, які ми забезпечуємо для дітей.

‍Як ви доносили до дітей інформацію про те, що ви поруч, що готові допомогти? 

 Ми здійснювали цю комунікацію двома способами. Ми інформували польських реципієнтів, щоб вони могли передати цю інформацію далі. Пам'ятаймо, що тисячі людей були залучені до допомоги біженцям з України, часто приймаючи цих людей та їхніх дітей у своїх домівках. По-друге, ми активно використовували соціальні мережі, інформуючи в Instagram і TikTok про те, що існує така лінія допомоги, відкрита для дітей, призначена для них, і нею можна користуватися щодня, і в будні, і в свята, протягом 10 годин на добу. Ми також контактували з гуманітарними організаціями, польськими та українськими школами. Сьогодні ми бачимо, що цих організацій, які ще діють, з кожним місяцем стає все менше і менше, тому ми все більше покладаємося на соціальні мережі для комунікації.

Ми знайомимо дітей з тим, що можна і потрібно просити про допомогу. Що це нормально, коли іноді почуваєшся гірше і хочеш про це поговорити

Таким чином ми не лише підвищуємо обізнаність про те, що в Польщі є такий телефон і що консультанти чекають на дзвінки від дітей, але й нормалізуємо питання психічного здоров'я.

‍Як швидко почав дзвонити телефон?

Майже одразу, хоча спочатку дзвінки не були такими численними, як сьогодні. Наприклад, за останній місяць (на момент проведення інтервʼю — прим. ред.) до нас звернулася майже тисяча дітей. Це все ще менше дзвінків, ніж отримують консультанти на польській лінії, але пам'ятаймо, що польська дитяча лінія допомоги 116 111 має давню традицію і вкорінилася у свідомості як дітей, так і батьків. Іноді ми є єдиним місцем, де дитина може безпечно поговорити з дорослим, не боячись осуду чи критики. Ми надаємо дітям добру підтримку.

‍Про які проблеми діти повідомляють найчастіше?

Причина контакту змінюється з часом. Спочатку, в перші місяці, у нас було багато звернень, безпосередньо пов'язаних з війною, тугою за домом і страхами за близьких. З часом дзвінків, пов'язаних з війною, стало менше, а дзвінків, пов'язаних з насильством, — більше. Ми усвідомлюємо, що діти, які приїхали з України до Польщі з одним із батьків, а іноді й зовсім одні, опинилися в абсолютно новій, екстремальній ситуації. Але також важливо пам'ятати, що це була зовсім інша ситуація, ніж та, в якій перебували польські діти. Це був другий етап, і зараз ми спостерігаємо, що теми розмов і виклики, з якими стикаються діти, все частіше стосуються тих самих тем, з якими діти телефонують на польську лінію. Переважно йдеться про стосунки та проблеми, які є типовими для віку і дуже важливими для молодої людини.

‍Чи можемо ми наважитися стверджувати, що діти перебувають у кращій психічній формі?

 Я б не наважилась зробити такий висновок. Скоріше, ми можемо говорити про те, що вони почали користуватися психологічною допомогою та підтримкою, і сьогодні ми також маємо більше свідчень того, що діти перебувають у постійному контакті з психологом, вони також мають психологів у школах. Все більше дітей звикають до того, що вони можуть звернутися за підтримкою, яка є у них під рукою. У навушниках, власне. Але також не можна сказати, що їхні проблеми відокремлені від війни в Україні, тому що війна все ще там, а вони все ще тут.

Вони по-дитячому шукають шляхи і методи, як влаштувати це життя для себе, але цей пошук, зрештою, все одно випливає з того, що Росія напала на Україну

Пам'ятайте, ми відкриті щодня з 14 до 24, ви можете дзвонити і писати (116111.pl/ua), ми говоримо українською, російською та польською мовами. Ми з нетерпінням чекаємо на дзвінки та повідомлення, ми відкриті до будь-якої потреби поговорити. Якщо дитина дзвонить нам з якоюсь темою, це означає, що ця тема важлива для неї. А отже, вона важлива і для нас.

Переклад: Анастасія Канарська

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>

Анна Й. Дудек: Громадські організації б'ють на сполох, що багато тисяч українських дітей зникли з польської системи освіти. Ми не знаємо, чи вони навчаються дистанційно в Україні чи у віртуальній школі, а відповідно, не можемо їх належним чином підтримати. Як пояснити це зникнення?

Малґожата Міхель: Перш за все, пам'ятаймо, що в цій групі — або групах — діти, які приїхали до Польщі після російської агресії та початку війни, були різними. Вони з різних регіонів, шкіл, з індивідуальним досвідом, зокрема, травматичним, і з різних домів та систем виховання.

Це не однорідна група, яку ми можемо помістити в одну папку з написом «діти з України»

Те, про що я буду говорити, не підкріплене дослідженнями, а радше базується на досвіді та спостереженнях. Я вважаю, що деякі батьки, переважно матері, не знайшли себе — з різних причин — у польській системі. Хтось, безумовно, був розгублений, не мав потрібної інформації, а хтось використовує інші методи виховання, які не вписуються в польську школу. Ми також повинні брати до уваги дітей з особливими освітніми потребами, з обмеженими можливостями та тих, хто став жертвою насильства вдома. Ми повинні про це говорити, бо це також відбувається.

‍Масштабів цих зловживань, якщо вони мають місце, ми не знаємо. 

Не знаємо, тому що системно не маємо контакту з цими дітьми та їхніми батьками. Це, звичайно, лише один фактор. Інший, який, на мою думку, є важливим, полягає в тому, що зовсім не рідкість, коли українські діти піддаються дискримінації в школі. Ми обговорюємо ці акти дискримінації з міжнародними дослідниками на різних форумах, і дослідження показують, що дискримінація дійсно має місце. Нещодавно дівчинка-підліток розповіла мені, що польські однолітки погрожували побити її за те, що вона спілкується з українськими хлопцями. Тому я думаю, що батьки — знову ж таки, переважно матері — намагаються захистити своїх дітей від такого роду шкоди і, не маючи багатьох інструментів, просто ізолюють їх. Чи є така спроба захистити дитину успішною, чи ні — не нам судити. Можливо, є й такі діти, які дистанційно включені в українську систему освіти.

‍Варто звернути вашу на матерів, які також потребували підтримки, особливо на початку. На них все звалилося. 

Йдеться про людей, які виїхали, рятуючись від війни, незалежно від того, чи точилася вона по сусідству, чи за сотні кілометрів. Деякі з цих жінок були травмовані, пережили посттравматичний стресовий розлад і в той же час змушені були організовувати своє життя та життя своїх дітей тут, у Польщі. Важко сказати, в якому стані перебувають ці жінки. Видно, що деякі з них знайшли свій шлях, у них усе добре, інші мають більше труднощів, також пов'язаних із вихованням дітей.

‍Як це вирішувати?

Діагностика та підтримка в місцевих громадах, з дослідниками, серед сусідів. Самодопомога. 

‍Часто одним із бар'єрів є мова. Чи можливо діяти, допомагати, підтримувати без спільної мови?

За моїми спостереженнями, беручи участь у численних заходах з надання допомоги — і вони збігаються з висновками колег — мова не є бар'єром. Під час мого останнього візиту в Україну, коли я везла зібрані речі до одного з дитячих будинків, ми розмовляли польською, вихователі — українською, і ми розуміли один одного.

Дослідження й досвід показують, що мова не є бар'єром. Діти, яких я відвідувала, говорили зі мною своєю мовою, я говорила з ними своєю — ми розуміли один одного

П'єр Бурдьє називає таку ілюзію бар'єру ритуалізацією видимості — нерозуміння є удаванням, якому ми піддаємося, у яке віримо. Я пережила це багато разів, також на самому початку війни, коли я була на залізничному вокзалі з першими біженцями, які приїхали з України до Польщі. Нам вдалося поспілкуватися, поговорити. Тож бар'єри, я думаю, десь в іншому місці?

Де саме?

У людському мозку. У незнанні, стереотипах, псевдознаннях, почерпнутих не з експертних досліджень, а з псевдознань, фейкових новин, пропаганди. Це працює на тлі відсутності добре організованої міжкультурної та інклюзивної освіти, заснованої на знаннях

‍
Були ситуації, про які ми писали в Sestry.eu, коли дітям забороняли спілкуватися між собою в школах українською мовою. Вони повинні були розмовляти тільки польською, інтегруватися.

Діти будуть говорити так, як вони хочуть і відчувають. У них є свої мови, про які дорослі навіть не здогадуються. З іншого боку, забороняти дітям розмовляти рідною мовою — це абсурд і дискримінація, а отже, насильство. Британським дітям також забороняють користуватися англійською? Німецьким дітям — німецькою? А ромським дітям — ромською? Діти розмовляють між собою рідною мовою, і жодні норми чи правила цього не змінять.

Ви, також працюючи з дітьми як streetworker (педагогиня вулиці, streetworking з англ. педагогіка вулиці, робота з дітьми та підлітками, які проводять багато часу поза сім'єю, на вулиці, —  прим. пер.) знаєте ці таємні мови?

Іноді мені вдається вивчити мову дітей вулиці. Я посміхаюся, тому що це не дуже педагогічна мова, повна негарних слів, але я б ніколи не подумала, що ця грубість мови спрямована на мене. А діти, всі вони, потребують любові, уваги й турботи. Вже. Для цього не треба бути поліглотом.

‍Чи існують якісь спеціальні програми, створені педагогами, які працюють на вулиці, виключно для українських дітей?

Ні, не було потреби створювати спеціальні програми. Не тому, що була якась із цим проблема, а якраз навпаки: тому що її не було. Просто всі представники різних організацій, які працюють із дітьми як педагоги й педагогині вулиці, в якийсь момент почали говорити про те, що в установах, наприклад, денного перебування на подвір'ї, з'явився наплив дітей з України. І з цими дітьми поводилися і поводяться так само, як і з усіма іншими дітьми, з якими працюють вуличні вихователі. Наприклад, у Катовіце, в Домі Ангелів Охоронців, яким опікуються вуличні працівники, є багато українських дітей. Ми розмовляємо з ними трохи польською, трохи українською. Я ніколи не стикалася з цим як із проблемою. Це не є проблемою взагалі: чи прийде ромська дитина, чи прийде українська дитина, чи прийде в’єтнамська дитина, чи будь-яка інша.

Streetworker приходить у таке місце денного перебування, і що? Як він/вона їх заохочує, як він/вона з ними спілкується?

Просто є. Якщо ми малюємо, то ми всі малюємо. Якщо ми граємо в ігри, то ми всі граємо в ігри. Якщо ми йдемо їсти, то ми всі йдемо їсти. Якщо ми йдемо чистити зуби, то ми всі йдемо чистити зуби.

Травматизована дитина без довіри поступово почне довіряти, хоча, можливо, спочатку іншим дітям, а потім дорослим. Для цього потрібен час і терпіння

А якщо є дитина нейротипова, тобто, наприклад, з аутистичним спектром або з особливими освітніми потребами, то що тоді?

Таких дітей дуже багато у вуличних просторах і дворових центрах денного перебування. Мене якось запитали, чи є діти з інвалідністю на вулиці? Є, як і скрізь. Діти різні: є той, хто носить слуховий апарат, є дитина без ноги, є дитина з трисомією 21. І вже до них підбирається дуже індивідуальний підхід. У нас є хлопчик, який має цей слуховий апарат, ми підлаштовуємося під нього, тобто ми всі знаємо, що з ним треба говорити більш чітко. Ми також знаємо, що з українською дитиною треба говорити чіткіше й перепитувати, чи вона зрозуміла. Всі, хто працює, мають педагогічну освіту, знають методи роботи. Також є можливість працювати з фахівцями. Діти віддають багато себе, у випадку з українськими дітьми вони докладають багато зусиль, щоб зрозуміти, що їм говорять, і співпрацювати. Треба просто бути поруч із ними.

Переклад: Анастасія Канарська

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>

Анна Й. Дудек: Інтеґрація чи асиміляція?

Малґожата Памула-Беренс: Існують різні шляхи і процеси акультурації, тобто ті, що ведуть до адаптації в новому середовищі під час міґрації. Одним зі шляхів може бути асиміляція, а іншим — інтеграція.

‍Я переконана, що інтеґрація — це найкращий шлях, тому що він дозволяє поважати коріння новоприбулих. Коріння, яке є надзвичайно важливим. Дослідження показують, що якщо людина, яка є міґрантом, добре знає мову походження, вона краще вивчить мову поселення, а також буде більш стабільною з точки зору самооцінки, матиме більше відчуття власної спроможності. 

А асиміляція? 

‍Це поняття, яке дуже часто використовується в політиці. Це відбувається в наступних поколіннях, це можна побачити на прикладі американської польської діаспори, яка в першому поколінні має сильні зв'язки з Польщею, в другому поколінні вони дещо слабші, а третє покоління — це вже зовсім інша історія. 

Тому це відбувається, це природний процес. Підштовхування українців до того, щоб вони стали поляками, мені здається, це шлях в нікуди, тому що зараз для них дуже важливо не втратити свою українську ідентичність.

‍Але це не виключає їх з польського суспільства, якщо вони хочуть жити з нами і у нас. Потрібна інтеґрація з повагою до ідентичності.

Я є прихильницею саме такого рішення, щоб дивитися на освіту, наприклад, через те, що я називаю культурно-чутливими окулярами

З перспективи двох років, що минули з початку повномасштабної війни в Україні та приходу сотень тисяч дітей до місцевих шкіл, які рішення спрацювали, які зазнали невдачі, а яких не бракувало?

‍Війна в Україні застала всіх зненацька. Було дуже складно У цій ситуації, коли до польської школи прийшла дуже велика кількість дітей, необхідно було застосувати деякі виняткові рішення, які до цього часу не були передбачені системою. Хоча в польській системі вже були рішення, які стосувалися освіти дітей з міграційним досвідом. Існував закон, який мав свої недоліки, але деякі з них були пов'язані з інтерпретацією, а не з положеннями.

Можете навести приклад?

‍Ще до війни в Україні в багатьох місцях Польщі були створені підготовчі відділення, тобто класи для дітей, які не знають польської мови. Я відвідала десять таких шкіл, і ці класи працювали чудово, з дуже свідомими директорами, завучами. Ці люди дійсно знали, як обійти цю концепцію підготовчого відділення, яка, з одного боку, може розглядатися як дещо марґінальне рішення, але насправді це не так. Це місце, де дитина приходить з іншої системи освіти, з іншого соціуму і має час адаптуватися до нових обставин. 

Якщо такий підрозділ працює добре, з великою культурною чутливістю, то там також відбувається інтеґрація. І так було в школах, які я відвідала. Але...

Але що?

‍Були також школи, які перетворювали таке відділення на гетто, де взагалі не було ніякої інтеґрації. Тобто рішення є, але вони не завжди реалізуються належним чином, бо просто не всі знають, як це робити.

Це стосується лише дітей з міґрантським досвідом?

‍Звісно, ні. Іноді проблема є системною, бо саме система є неефективною. Польська школа не лише погано навчає і погано піклується про дітей з міґраційним досвідом. Наприклад, бракує рішень і уваги для підтримки дітей після пандемії коронавірусу, які все ще мають проблеми, в тому числі освітні. Це можна побачити, наприклад, у дослідженнях PISA; результати польських учнів і учениць у багатьох сферах є нижчими, ніж до пандемії. 

З розповідей вчителів і вчительок, вони відчувають, що їх залишили напризволяще. Їм довелося самотужки справлятися зі складною ситуацією, тоді як більшість з них ніколи не працювали з дітьми з міґраційним досвідом, не мали жодної психологічної підготовки, хоча дуже багато з цих дітей потребували і потребують такої підтримки. Вони відчувають себе самотніми.

‍Дуже багато вчителів відчувають професійне вигорання, втому, яка триває не з моменту приїзду дітей з України, а набагато довше.

‍Адже не було так, що у нас була добре обладнана школа з добре оплачуваними вчителями, які мають лише покликання до професії, і 150 тисяч дітей прийшли в таку польську освіту.

Ні, система не була ефективною, вчителі були і є перевантажені, вони заробляли і заробляють надто мало, що роками було предметом протестів. У якийсь момент до системи було додано 150 тисяч дітей, тому було вирішено збільшити кількість дітей як у підготовчих групах, так і в загальних класах. Кількість підготовчих відділень також збільшилася. 

Це, напевно, хороше рішення?

‍З одного боку, так, адже дітей треба було десь розмістити, але з іншого боку, це означало перекласти весь тягар ситуації на вчителів, які не могли в них працювати.

‍Крім того, в першому положенні, яке регулювало роботу в підготовчих класах, там могло бути максимум 15 дітей.

‍За таких умов можна було добре і ефективно працювати, приділяючи дітям увагу. Але спеціяльний закон, прийнятий після війни, означав, що кількість дітей у цих відділеннях може бути збільшена до групи з 25 осіб. Отже, умови для дидактичної роботи були гіршими, враховуючи, що більшість вчителів не мали досвіду роботи з дітьми, які погано або зовсім не знали польської мови. Крім того, це були і є діти з досвідом війни.

Саме так. Це величезний виклик - не лише навчити їх, але й дати їм відчути себе в безпеці.

‍Ці групи дітей були дуже різноманітними. Залежно від того, звідки і коли вони приїхали, вони мали різний досвід. Були діти, які мали травму від втечі, але не були учасниками бойових дій. Були ті, хто приїхав з районів, де йшли бойові дії. І були ті, чиї батьки вирішили виїхати зі Львова, побоюючись ескалації бойових дій.

Досвід був і є дуже різним, але всі вони відображаються на тому, як діти почуваються і як вони навчаються. Школа існує для того, щоб навчати та виховувати. І якщо у вас є дитина з досвідом війни, з травматичним досвідом, ви просто зобов'язані поводитися з нею по-іншому.

У цьому контексті рідна мова видається особливо важливою. З одного боку, необхідно дати дітям можливість вільно спілкуватися, з іншого боку, оволодіння польською мовою дає їм зовсім інші можливості. Педагогиня і streetworker (streetworking з англ. — вулична робота поза установами, в середовищі клієнта, — прим. пер.), професор Малґожата Міхель з Яґеллонського університету сказала мені, що мова не настільки важлива, вона не є бар'єром для спілкування. Що з дітьми можна працювати і без мови.

‍Дійсно, поза шкільною системою, в повсякденному спілкуванні, нам вдається спілкуватися, незважаючи на незнання мови. Але в школі це виглядає трохи інакше.

‍Я хотіла б повернутися до того, що я сказала про підготовчі класи, які повинні були підготувати дітей до навчання польською мовою, але, з іншого боку, ідея полягала в тому, що ці класи повинні були бути безпечним місцем, яке також давало б дитині час помовчати. 

‍Таке було припущення. Водночас, не забуваймо, що майбутнє дитини пов'язане зі школою. Це не тільки місце навчання, але й місце соціалізації.  До того, як до нас приїхали діти з України, це показала нам пандемія і пов'язана з нею ізоляція дітей, для яких це був дуже важкий досвід.

Якщо ми хочемо, щоб люди з міґраційним досвідом почувалися прийнятими і відчували, що вони мають такі ж можливості, як і інші члени суспільства, одним з інструментів для досягнення цього є вивчення мови, яка, звичайно, поєднується з культурою

‍Якщо українець чи українка є чудовим стоматологом чи чудовим лікарем, але погано володіє польською мовою, він чи вона не може тут практикувати, тому що так чи інакше він чи вона повинні спілкуватися зі своїми пацієнтами чи іншими професіоналами. Для цього йому потрібна мова.

Повернімося до дітей.

‍Для того, щоб діти могли функціонувати в школі, їм також потрібна мова. І це не лише мова для спілкування, але й для навчання, здобуття знань, нових навичок.

‍Якщо ми не будемо вчити мови, то будемо готувати суспільство з двома швидкостями. Одне, яке буде знати мову, а інше — без цього ресурсу.

Це вже можна побачити в середніх школах, технікумах і професійно-технічних училищах.

‍Багато українських дітей вирішили піти в технікум чи ПТУ, тому що це легший шлях. Це сталося не тому, що вони менш інтелектуально здібні або мріяли про такий шлях, а тому, що він був для них досяжним.  Вони обрали його на основі необхідності, тому що не могли піти до середньої школи.  Те, про що ми дбаємо — інтеґрація — не відбудеться без знання мови.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Анна Й. Дудек: Зараз їдеш в Україну. Який це вже раз?

Антоніна Палярчик: Паспорт каже, що 21-ий. 

Коли поїхала вперше?

Скочила до Львова перед війною. Просто для знайомства. Через тиждень після початку повномасштабної війни була на кордоні. Пробула там тиждень або два як волонтерка, тоді ж почала перетинати кордон.

Чому?

Вперше з цікавості. Була тоді в Україні лише кілька годин. Волонтерила рік і тоді хотіла знати, як все насправді. Потім почала їздити постійно.

Ти взяла академічну відпустку, щоб могти їздити?

Я була на 2-му курсі. Можливо, трохи втекла від свого звичайного життя. Знаю, що частина волонтерів є так званими «воєнними туристами».

‍Ти є такою туристкою?

Я є свідком. Уже понад рік займаюся репортажами, пишу з України для видання "Tygodnik Powszechny", але починала як подорожній, який не зовсім знає, де себе подіти і що там робить.

Мені бракувало свого місця на цій війні, а я хотіла бути корисною. Зрозуміла, що можу писати про те, що бачу, розповідати про людей і події. Й почала занурюватися в це

Перший рік була маневрова війна, на фронті відбувалося багато подій, було про що писати.

Що відбувається зараз?

Фронт устоявся, тепер маємо справу з позиційною війною. Зміни на фронті відбуваються буквально з метра на метр. Була літня контратака України, яка мала змінити ситуацію, але вона не принесла значних результатів. Росіяни намагаються повернути території, які Україна звільнила влітку, зокрема в Запоріжжі.

‍Ти не маєш водійських прав, їздиш потягами. Доїжджаєш до останньої станції: іноді це Харків, іноді Ізюм, Запоріжжя. Що далі?

Я ловлю попутки. Якщо пощастить, їду далі. Великі міста в Україні трохи схожі на пастки для раків: легко заїхати, важче виїхати. Найчастіше я починаю біля військових контрольних пунктів, які колись були на всіх дорогах, а тепер розташовані біля в’їздів до великих міст і в самій зоні фронту, в смузі від Харкова до Херсона і Миколаєва.

Боїшся?

Це питання, яке мені найчастіше задають люди, які беруть мене в машину. Зазвичай вони кажуть, щоб я була обережною, бо вони нормальні, але може бути по-різному. Не знаю, чи я боюся. Мені здається, що я навчилася зменшувати ризик. Але я знаю, що це лотерея. Завжди маю з собою перцевий балончик, який отримала від друга. Я шульга, тому одне упакування завжди в кишені ліворуч, з боку водія, інше — праворуч.

‍Були ситуації, коли він знадобився?

Якраз не мала його зі собою в останній ситуації, коли він міг би знадобитися. Була на базі батальйону «Карпатська Січ» у прифронтовій зоні в Донецькій області. Жодного з хлопців не було на базі, а я саме домовилася про зустріч із солдатом з іншої бригади, якого того дня зустріла на місці. Хлопці, виходячи, сказали мені, що будуть неподалік, а в дивані є кілька автоматів, показали ящики з боєприпасами та гранати. Сказали: «Якщо що, телефонуй, розмажемо всіх у разі чого.» Коли прийшов той солдат, я відразу зрозуміла, що він не прийшов, щоб поговорити. Він нахилявся в мою сторону, намагався обіймати, тулитися до мене. Через пів години ввічливих прохань піти, я веліла йому вийти. Він образився і пішов, а я подзвонила хлопцям. Вони влетіли до бази, розлючені, як пінгвіни з «Мадагаскару». Кажуть завжди, і тоді теж, що не дадуть нікому нічого мені зробити. Те саме я почула від чеченського батальйону, що складається з українців. Вони ставляться до мене як до власної дитини.

Вони вдячні, що ти показуєш їхнє життя, роботу, посвяту?

Можливо. Їм подобається, що я перебуваю на базі. Іноді є офіцери з пресслужби, але я рідко з ними працюю, можливо, телевізійні журналісти частіше користуються їхньою допомогою, бо такі офіцери забирають репортера на кілька годин на позицію, можна зняти відео, зробити фото, поговорити з екіпажем.

Я люблю жити з солдатами, дружити з ними, бачити їх у їхньому природному середовищі. Це зовсім інше, ніж кілька картинок

Що ти бачиш?

Втому, героїзм, ностальгію, страх, біль, проблеми.

Якою є війна?

Потворною. Нудною, сповненою очікування, брудною, непривабливою.

Бойовою?

Не думаю. Я не романтизую війну. На мою думку, те, що варте романтизації — це стосунки, які складаються між військовослужбовцями. Це сильніше, ніж усе, що я мала змогу спостерігати. В таких екстремальних умовах усе є або здається інтенсивнішим: і стрес, і страх, і радість. Усі емоції. Це робить воїнів братами. Братами по зброї.

Що було найгіршим з того, що Ти побачила?

Кілька годин після того, як в кафе в селі Гроза Харківської області, де відбувались поминки за одним із солдатів, влучила ракета «Іскандер», ми поїхали туди. Цього разу я подорожувала з фотографом Пьотром. Усі, хто там був, загинули. Одразу або пізніше. Ми потрапили туди кілька годин після цього, коли вже збирали розкидані тіла. Земля була просякнута кров'ю, у повітрі відчувався її запах. Смерділо. Люди казали мені, щоб я не ставала на коліна, бо забруднюся. Ми провели там майже тиждень, документуючи роботу моргу і похорони. Запах з моргу і вид розтину кількох тіл супроводжують мене й досі. Я наступила на одне з тіл, не помітила його. Ці спогади, разом з нудотним солодким запахом розкладеного тіла, виникають несподівано і супроводжують мене досі.

Паніка?

Поколювання за шиєю. 

Яка ще історія йде з Тобою?

Я в контакті з багатьма підрозділами, з якими працювала, пишучи репортажі. І, наприклад, знайомство з чеченським батальйоном не є надто болісним, бо в ньому дуже низька смертність. Але підрозділ, з яким я починала свою репортерську роботу, вже фактично не існує. Мені важко говорити про цих хлопців. Вони захищали Авдіївку, місто на сході, недалеко від Донецька, дуже стратегічно важливе. Вони загинули під час бою або відступу.

Часто думаю про одного з них, він був героєм мого тексту. Він був водієм, а я писала про нього, як про безсмертного

Якою є війна для жінок?

Зараз багато показують жінок в армії, з’являються фото сексапільних медикинь або снайперок, але мало говорять про те, з чим військовослужбовиці стикаються щодня. Досі існує переконання, що війна не для дівчат. В Україні є кілька впізнаваних жіночих облич з армії, існує Жіночий ветеранський рух "Veteranka", що займається емансипацією жінок у війську, але це успішні поодинокі особи і ініціативи. Дівчата все ще стикаються з сексизмом, ідіотськими коментарями і сильним патріархатом, про який розповідала мені одна з дівчат, яка служить як зв’язкова. До того ж командири часто кажуть військовослужбовицям, щоб з міркувань безпеки вони пересувалися в цивільному одязі. Умови в базах не є дружніми до жінок, наприклад, те, що жінки часто потребують більшого доступу до води, наприклад, під час критичних днів. Іноді хочеться зробити зачіску, щоб виглядати пристойно. А для цього немає умов. Та цього не побачиш в соціальних мережах.

Що маєш від перебування на війні?

Перше, що спало мені на думку, це люди, дружба з ними і спостереження за дружбою між ними. Думаю, що тільки в умовах війни, в певному сенсі екстремальних, можна так зблизитися з людьми, з якими за звичайних умов це було б неможливо. А на війні моїми щирими друзями, братами, стали хлопці з абсолютно відмінними від моїх поглядами та філософією життя.

Переклад: Анастасія Канарська

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>

Анна Й. Дудек: Коли понад два роки тому, у лютому 2022 року, українські жінки з дітьми почали приїжджати до Польщі, ситуація, в тому числі пов'язана з освітою дітей, була надзвичайною. Два роки по тому вона вже не є надзвичайною і не є тимчасовою. І все ж, незважаючи на це, бракує рішень, процедур та інструментів для належного піклування про дітей та підлітків з України. Понад 100 тисяч дітей зникли з системи освіти. Це викликає щонайменше тривогу.

Юстина Жуковська-Голенбєвська: Дійсно, багато дітей — тисячі дітей випали з системи, і це потрібно виправити. Але також не можна сказати, що вони повністю зникли, адже їхнє становище моніториться різними громадськими організаціями і має моніторитися центрами соціального захисту населення. Але вже на початку війни я вважала, і неодноразово про це говорила, що в тій ситуації, в якій до нас приїхали діти з України, освіта не була пріоритетом.

‍Чому?

Тому що, по-перше, це не була одна однорідна група. Ні, там були і діти, які жили в Західній Україні, недалеко від польського кордону, які, так, виїхали через війну, але в їхньому випадку це була дещо інша зміна місця проживання, і ті, хто приїхав з фронту. Які буквально тікали від бомб. Були інші, більш важливі потреби — вирішити цю кризу, а не відправляти їх на уроки географії чи математики. Тепер у нас є не тільки діти, які вислизнули з системи, але й люди, які втомилися допомагати. І розгублені вчителі.

Нещодавнє опитування показує, що хоча більшість поляків і польок все ще підтримують допомогу Україні, майже половина вважає, що ця допомога має відбуватися за межами Польщі. Це величезна зміна, яка очевидним чином позначається і на дітях.

Спочатку суспільство дуже прагне допомогти, але з часом ця готовність згасає — це природний, вивчений, описаний феномен фаз соціальної реакції на катастрофу. Перша фаза — героїчна, солідарність зростає, поки ми не досягаємо так званої фази медового місяця, коли підтримка і допомога ллються потоками. Потім поступово настає втома, вигорання, страх, припинення підтримки — це так звана фаза втрати ілюзій.

Це відбувається в кожній країні, в кожній громаді, яка постраждала від катастрофи, стихійного лиха або приймає біженців. Моє питання, однак, полягає в наступному: якщо ми знаємо, що це виглядає саме так з наукової точки зору, чому ми не маємо готових рішень для цього?

Була мобілізація, зараз настала певна нормалізація і стагнація — і тут нам бракує інструментів, щоб перейти до фази реконструкції, до ситуації, коли життя громадян і людей, які постраждали від кризи, нормалізується. Громадськість, виснажена допомогою — я маю на увазі і тут, можливо, перш за все, громадські організації — не отримала жодної підтримки, окрім оплесків. Жодної. Легко перегоріти в ролі людини, яка приносить допомогу, яка щодня бачить людські драми, бачить матерів, розлучених з сім'єю, самотніх дітей, трагедії цілих родин. А про цих людей ніхто не думає. 

Витрати на підтримку оплачували самостійно?

Психологи та інші фахівці зобов'язані проходити супервізію (часто фінансовану з власної кишені), але люди доброї волі не мають доступу до супервізії та підтримки для себе. А фахівці, які працюють для підтримки українців, працівники ГО та інші громадяни, якщо їм потрібна допомога, змушені були і досі змушені шукати її самостійно. А це теж дорого коштує. Витрати високі, війна триває, люди втомилися. Деякі з тих, хто допомагає, страждають від вікарної травми внаслідок допомоги або виснаження емпатії, у них більше немає сил допомагати.

Виборчі кампанії не допомогли. 

Навпаки, вони грали на упередженнях, образах і страхах, а оскільки ми як суспільство погано поінформовані, ці зерна впали на благодатний ґрунт, викликаючи сумніви в тому, чи має сенс така наша участь і чи потрібно взагалі придумувати якісь додаткові програми для біженців. Якщо проаналізувати дослідження, проведені, наприклад, у Німеччині чи Франції, країнах, які багато приймають іноземців, то можна побачити, що найважливіше мати перевірені програми, які дають змогу не лише задовольнити базові потреби людей у кризовій ситуації, але й асимілювати та інтегрувати їх у суспільство.

Що сталося в Польщі?

На самому початку війни ми взяли інтеграцію громад за головну мету. Пам'ятаю, як я тоді била на сполох, щоб цього не робити. Вони ледве прийшли, а ми вже організовували якісь інтеграційні зустрічі. Тоді був не час для цього, тоді був час задовольняти потреби в безпеці, житлі, їжі та засобах до існування. Надавати спеціалізовану підтримку, якщо біженці її потребували. З іншого боку, після задоволення цих базових потреб настає час для асиміляційних та інтеграційних заходів, для включення дітей у систему освіти, а дорослих — у програми професійної та соціальної активізації.  

То які саме?

Мають бути програми, які будують соціальну інтеграцію з людьми, які втекли від війни і хочуть залишитися з нами, але поки що не можуть повернутися до своєї країни. Ми повинні створити кампанію, яка б інформувала людей про те, хто є біженцем, а хто емігрантом, що таке міжнародний захист, які наші зобов'язання як члена Європейського Союзу чи ООН. Йдеться про те, що ми не повинні транслювати погані наміри, ми повинні вміти зберігати певний рівень доброзичливості один до одного, співчуття, емпатії. А це нелегко в ситуації, коли більшість з нас відчуває розчарування від вартості життя, інфляції, знедоленості, необхідності зводити кінці з кінцями. Тому виникають думки, які вміло підігріваються деякими політиками, що українці отримують 800 +, квартири, якісь пільги, а ти, поляк, мусиш за все це працювати.

Водночас це, звісно, неправдивий наратив, бо присутність українців у Польщі приносить свої плоди. Але ця новина не проникає в мейнстрім

Натомість ми читаємо про те, що вони забирають робочі місця і місця в дитячих садках. Це теж неправда, але правда, що ми не знаємо, як використати весь потенціал цих людей. Крім того, якщо чесно, як суспільство, ми трохи лицеміримо, тому що, з одного боку, ми скаржимося на українців, а з іншого боку, ми з радістю наймаємо жінку готувати їжу і прибирати, тому що її послуги дешевші і — занадто часто — не оподатковуються. 

Гаразд, але повернімося до школи.

Ми ніколи не цуралися цієї теми, я вже пояснюю чому. В таких домах, в такій системі виховуються наші діти, які потім в школі чи садочку повторюють те, що чують вдома, спостерігають, дивляться, чи це насправді так, як кажуть мама і тато. Тому що діти вчаться, спостерігаючи за дорослими. Часто через це вони не хочуть або не вміють налагоджувати стосунки, приймати українських дітей у колективи однолітків. Вони їх терплять, приймають, але часто важко говорити про повноцінну приналежність чи дружбу. Крім того, вони не знають, як довго ці діти залишаться — чи поїдуть одразу, чи залишаться ще на місяць, чи повернуться після канікул. Це призводить до того, що вони не хочуть/не можуть, навіть несвідомо, інвестувати в таку дружбу, тому важко мати глибші зв'язки. Звичайно, є деякі місця (школи), де про ці стосунки з належною ретельністю дбають директори, вчителі або батьки, і я вітаю їх за це, але вони все ще є винятком.

То що ж можна зробити?

Є зовнішні фактори, на які ми не маємо великого впливу, наприклад, як довго триватиме ця війна. Але є й такі, на які ми можемо впливати. Йдеться про створення таких стратегій, таких програм, особливо превентивних у школах, які будуть дбати про першу психологічну допомогу в першу чергу. І ми, як фонд UNAWEZA, думаючи про те, як ми можемо підтримати школи, хотіли створити таку програму, яка була б, перш за все, простою у використанні для вчителя, і в той же час ефективною і цікавою для учня. Таку програму, яка крок за кроком супроводжувала б учителя у проведенні уроку, давала б йому конкретні знання за допомогою експертного навчання, а також постійну підтримку з боку воєводських координаторів, щоб учитель не залишався з цією програмою сам на сам. Програма, яка просто говорить, що робити, чого не робити і як це робити. 

Що робити, чого не робити, як робити? 

Перш за все, підтримувати всі потреби дітей, незалежно від їхньої статі, походження, віросповідання, психосексуальної орієнтації. Тому наша програма дуже культурно нейтральна. 

Готуючи програму, ви брали до уваги ці сотні тисяч українських дітей?

Ми взяли до уваги всіх дітей. Це програма, яка дотримується принципів універсальної профілактики, а не вибіркової, тому вона також націлена на дітей та юнацтво з різним досвідом. Якщо програма та її заходи розраховані на всіх дітей, це дає можливість для більш ефективної інтеграції. Ми показуємо, що всі діти перебувають у рівних умовах один з одним, нікого не виокремлюють. Кожен повинен навчитися комунікувати свої емоційні потреби, як просити про допомогу, як користуватися цією першою психологічною допомогою. Паралельно ми навчаємо класних керівників, як надавати цю першу психологічну допомогу. Наше бачення полягає в тому, що ми хотіли б навчити всю Польщу надавати першу психологічну допомогу.

Чому це так важливо?

Це пов'язане з тим, що вона дозволяє виявити проблему у дитини до того, як їй знадобиться допомога фахівця, і, якщо така допомога необхідна, організувати відповідну підтримку для дитини. Пам'ятайте, що не кожна криза у дитини потребує негайного втручання. Іноді дитині просто потрібно сказати, що вона боїться, має проблему або відчуває тривогу. Їй потрібно з кимось поговорити, можливо, не обов'язково з батьками чи опікунами.

Наша програма готує вчителів до цієї ролі, а дітей навчає, як правильно розпізнавати свої емоції, як читати їх у тілі, про що вони говорять

Що це таке? Ми вчимо про потреби, щоб діти та вчителі знали, як розрізняти потреби та стратегії задоволення потреб чи потягів. Наступний крок — навчити, що таке кордони. Усі види кордонів — емоційні, фізичні, духовні чи інтелектуальні, а також про те, як спілкуватися про ці кордони і що робити, коли ці кордони перетинаються. Потім ми готуємо дітей до того, як повідомити про свою проблему, де шукати підтримки, як просити про допомогу. Все це відбувається протягом перших шести місяців. Мета в тому, щоб через цей час дитина вже розуміла, що з нею відбувається, до кого звернутися, який меседж використати, щоб дати дорослим зрозуміти, що щось не так, що треба задовольнити якусь конкретну потребу, або що хтось її кривдить, ображає. Конкретні, практичні, бо часто такі програми переповнені банальностями. А банальності не працюють. Ця програма про те, щоб прямо сказати, що можна говорити, а чого не можна. Однаково для вчителя, однаково для дитини та її батьків. 

‍Наприклад?

Наприклад, в Урок 4 для 4-6 класів; 7-8 класів і старших, ми включили інструкцію про те, як повідомити про потребу в допомозі, розроблену Притулком для підлітків, під назвою “POMOC” (допомога польською —  пер.): 

P — ПОШУКАЙ ДОВІРЕНУ ОСОБУ

Знайди людину, якій Ти довіряєш, наприклад, маму-тата, бабусю, тітку, друга, улюбленого вчителя, шкільного педагога, шкільного психолога або класного керівника, до яких Ти можеш звернутися. Це може бути хтось, хто, здається, розуміє і готовий вислухати Тебе.

O — ПЕРШИЙ КРОК — ЦЕ СМІЛИВІСТЬ

Скористайся сприятливим моментом, щоб поговорити з кимось про свою проблему або домовитися про розмову. Визнай, що відчуваєш тривогу перед запланованою розмовою. Дозволь собі відчути її, а потім зосередься на своєму бажанні розпочати розмову. Дозволь цим двом почуттям змішатися і пробудити твою сміливість.

М — КАЖИ, ЩО ВИ ВІДЧУВАЄШ

Якщо не знаєш, як почати розмову, можеш сказати: «Я хотів би/хотіла би поговорити з Тобою про щось важливе. Останнім часом я почуваюся дуже пригніченим/пригніченою, мені важко і мені потрібна підтримка». Ти можеш почати цю розмову за допомогою методу карток, тобто записати ці зразки повідомлень на картці та дати її комусь, кому ви довіряєш. Цей метод є корисний для людей, яким важко розпочати розмову. Розкажи людині, з якою розмовляєш, про свої почуття і про те, що Тебе турбує. Ти можеш сказати: «Мені сумно, хвилююся про своє психічне здоров'я, і мені потрібна допомога, щоб впоратися з цим».

O — ВІДКРИТО ТА ЧЕСНО

Пам'ятай, що під час розмови важливо бути чесним і відкритим. Якщо під час розмови Твої почуття підкажуть Тобі, що Ти не відчуваєш себе в безпеці, Ти завжди можеш зупинитися, відійти і звернутися за допомогою в інше місце.

В — ЧАС ДЛЯ ПІДТРИМКИ

Скажи людині, з якою Ти розмовляєш, що Тобі потрібна підтримка і допомога у пошуку відповідних рішень. Ти можеш запитати: «Чи можеш допомогти мені знайти професійну допомогу?», «Я не можу розповісти про це батькам. Чи не могли б Ви це зробити?»,«Чи можеш допомогти мені записатися на прийом?».

Що ще входить у програму?

Наступне півріччя присвячене цифровій гігієні та безпеці в Інтернеті, але подається зовсім інакше, ніж зазвичай. Ми не лякаємо дітей, не кажемо: «Не можна так багато користуватися», «Я заберу твій телефон», «Ти покараний за ігри». Ми говоримо: інтернет — це частина нашого світу, середовище, в якому ми існуємо. Ми виховуємо певне усвідомлення того, що діти можуть розпізнати і визначити для себе, що з ними занадто багато, чого має бути більше, чого менше. В рамках цієї програми ми заохочуємо спільні проєкти і завдання, в яких діти тренуються в нових компетенціях, які вони самі обирають, а не ті, які ми хочемо їм нав'язати, тому що діти дуже добре вміють проводити дослідження і діагностувати ті чи інші явища. Їм треба довіряти. Усе це — цілісна історія про те, як наші емоції, наша емоційність, наша психічна рівновага залежить від багатьох сфер: як-от сон, здоровий стиль харчування, рух, сприятливі соціальні стосунки чи добрі знання. Тому що все це впливає на наше самопочуття.

Ключовим моментом є те, що вчитель не говорить з високих трибун, а є радше фасилітатором і партнером, який спостерігає, а не повчає

Батьки також залучені до програми?

Ми розробили програму підтримки для батьків, яка включає серію фільмів та вебінарів, підготовлених експертами з психології, психіатрії, а також самими підлітками. 

Створюючи програми підтримки для тих, хто пережив втрату, важливо пам'ятати, що вони покликані додати їм сили та можливостей, а не забрати їх. Ті, хто втратили дім, не повинні роками відчувати себе залежними від допомоги інших. Наше завдання — відновити їхню незалежність, самостійність і свободу. У цій ситуації дуже легко сплутати системну допомогу з системним насильством. На мою думку, справа не в тому, щоб утримувати ресурси, які ми маємо, а в тому, щоб розподіляти і надавати їх відповідно до потреб. Ми є батьками і матерями прав дитини у світі, це породжує нашу відповідальність за всіх дітей, які живуть в нашій країні або тікають до нас. Не може бути так, що так багато дітей не користуються правом на освіту, не можуть отримати користь від формування стосунків з однолітками або належної медичної допомоги, що так багато дітей продовжують зазнавати насильства або вмирати на східному кордоні нашої країни. Наш соціальний обов'язок — дати цим дітям все необхідне без компромісів і виправдань. 

Юстина Жуковська-Голенбєвська — психологиня, психотравматологиня, випускниця Вищої школи соціальної психології у Варшаві за спеціальністю клінічна психологія. Закінчила аспірантуру, зокрема, з психотравматології, освітнього менеджменту та педагогічної підготовки, а також багато навчальних курсів з психології та психотерапії, в тому числі «Вивчення інтегративної терапії травмованих осіб», а також комплексний сертифікаційний тренінг з терапії, орієнтованої на вирішення проблем I та II рівнів. Закінчила програми навчання з попередження насильства в сім'ї в Блакитній лінії та кризового втручання і терапії залежностей. Медіаторка у сімейних справах, терапевтка для сімей та дітей.

Головна координаторка профілактичної програми «Година для МОЛОДИХ ГОЛІВ», що реалізується в межах проєкту «МОЛОДІ ГОЛОВИ. Відверто про психічне здоров’я» Фонду UNAWEZA. Координаторка коаліції МОЛОДИХ ГОЛІВ у фонді UNAWEZA.

Артему 17 років. Він проводив час з друзями на кар’єрі в Закшувеку, коли на нього напала група поляків. Напад на українського підлітка стався ввечері 10 липня. Коли нападники — четверо молодих поляків — не отримали сигарети, які вимагали, вони дістали мачете і газ. Вони накинулися на хлопця і жорстоко побили його. Відрізали палець, при цьому Артем отримав дуже серйозні травми голови. Нападники втекли, але поліція вже затримала їх. Як з'ясувалося, наймолодшому підозрюваному було 15 років, він перебував у відпустці з колонії для неповнолітніх і в минулому вже скоював кримінальні злочини. 

Тепер на Артема чекає тривалий період реабілітації. Ця подія має нас протверезити. Вона повинна відкрити нам очі. Це не єдиний випадок агресії та насильства щодо громадян України. У січні 2023 року двоє чоловіків побили українця у Вишкові.

Спочатку вони запитали, звідки він родом, а коли почули відповідь, звинуватили його в тому, що Україна «вимагає гроші у Польщі»

Нападники були засуджені у березні цього року. Дані поліції свідчать, що в період з січня по серпень 2023 року в Польщі було виявлено 59 випадків насильства щодо громадян України за національною ознакою. Очевидно, що масштаби агресії та насильства зростають, однак, як писало у жовтні 2023 року видання «Dziennik Gazeta Prawna», поки що не можна говорити про вибух. 

Організатором збору став Лукаш Вантух, який написав: Я запропонував Артему та його мамі організувати збір коштів на лікування та реабілітацію.

Артем сказав мені, що він згоден, але хотів би, щоб зібрані гроші пішли в дитячу лікарню «Охматдит» у Києві. Я довго дивився на нього і мовчав. У мене просто закінчилися слова

Нехай це стане для нас натхненням. Урок емпатії та уваги до людини поруч — поляка, українця, німця чи чеха. Не має значення, хоча роками нам намагалися прищепити переконання, що імміграція — це небезпека. У 2015 році президент партії «Право і справедливість» (ПіС) Ярослав Качинський говорив про епідеміологічну та медичну загрозу, яку несуть мігранти. «Руки геть від польських жінок! Тому що польські жінки в Польщі в безпеці, тому що там немає нелегальних іммігрантів!», — заявив, у свою чергу, колишній міністр освіти Пшемислав Чарнек минулого року, виступаючи на тему референдуму. Приклади можна було б множити. Риторика одноманітна, спрямована на те, щоб посіяти сумнів, страх, відчуття загрози. І це працює. 

Це перетворюється на настрої, а вони — на конкретні дії конкретних людей. Як у випадку з Артемом. 

— Публічний дискурс впливає на громадську думку. Інструменталізація теми міграції в політичних цілях, що супроводжувала виборчу кампанію, призводить до негативного ставлення до воєнних біженців. У публічних дебатах домінує негативний наратив про біженців, що зосереджується переважно на негативних наслідках прийому людей з України. Існує поширена думка, що люди, які тікають від війни в Україні, живуть на соціальні виплати. Нещодавнє дослідження Польського економічного інституту підтверджує цю тенденцію.

Поляки недооцінюють відсоток українських біженців, які працюють у Польщі. Між тим, 62% з них працюють, сплачуючи внески і податки, що сприяє розвитку польської економіки, — розповіла в інтерв'ю Sestry Наталія Куртієва, аналітикиня з Lewiatan

Не піддаваймося на історії про злих мігрантів, які живуть на соціальну допомогу, забирають робочі місця та багато вимагаютть. Вони не відповідають дійсності — дослідження показують це. Ці історії також смертельно небезпечні. Не даваймо себе обдурити. Зосередьмося на увазі, відкритості та емпатії. Нумо вчити цьому наших дітей. І допоможімо Артему.

https://zrzutka.pl/jacff8

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>

150 тисяч українських дітей, які проживають у Польщі, не охоплені польською системою освіти. Це половина групи з 300 тисячі дітей. Невідомо, чи вони навчаються онлайн, чи в українських школах — вони ніби зникли з системи. А якщо їх не видно, то невідомо, які їхні потреби і як їх підтримати. Яких заходів вживає офіс Уповноваженої з прав дитини для вирішення цієї проблеми? Що, з точки зору УПД, є найбільш актуальним?

Позиція УПД полягає в тому, що діти з України, які опинилися в Польщі після початку повномасштабної війни, повинні бути включені в національну систему освіти. Ще в березні 2024 року Уповноважена звернулася з цього приводу до Міністерства національної освіти.

Якщо понад два роки тому тимчасові рішення були очевидною вимогою моменту, то зараз, коли війні, на жаль, все ще не видно кінця, вони, на нашу думку, більше не витримують випробування

Нагадаю, що згідно з Розпорядженням Міністерства освіти і науки від 21 березня 2022 року, діти та учні, які є громадянами України, прибули до Польщі у зв'язку з військовими діями, і які здобувають освіту в дитячому садку або школі, що функціонують в українській системі освіти з використанням методів і технологій дистанційної освіти, не підлягають обов'язковій однорічній підготовці в дитячому садку, обов'язковому шкільному навчанню або навчанню, як це передбачено законом про освіту. Батьки або особа, яка опікується дитиною, подають до органу місцевого самоврядування за місцем проживання заяву про продовження навчання в системі освіти України.

Саме ці положення з плином часу перестали відповідати ситуації. І що в результаті? Учні з України, які не увійшли до польської освітньої системи, є «невидимими»

Ми не маємо жодних ефективних інструментів, щоб перевірити, чи вони взагалі підключаються дистанційно до українських закладів. Ми не знаємо, яку частку в цій групі становлять, наприклад, діти з особливими потребами, з інвалідністю, які потребують діагностики та заходів підтримки. Тим часом, нехтування цими дітьми може мати серйозні наслідки, особливо з точки зору їхнього соціального функціонування.

До закону про допомогу громадянам України були внесені зміни. Чи вдалося знайти кращі рішення, більш адекватні ситуації?

Приємно, що нещодавні зміни до Закону про допомогу громадянам України врахували ці аспекти. Доступ до допомоги 800+ і програми «Добрий старт» був поєднаний з присутністю молодих біженців з України в польській системі освіти. Міністерство сім'ї, праці і соціальної політики підкреслює, що метою цих виплат є допомога у вихованні дітей і, зокрема, підготовка їх до школи. Як наслідок, запроваджується правило, що доступ до цих форм допомоги буде надано, коли дитина виконає обов'язок щорічної дошкільної підготовки, обов'язок шкільного навчання або обов'язок навчання в дошкільному закладі або школі, що належать до польської системи освіти. Нові правила набудуть чинності на початку періоду виплати допомоги з 1 червня 2025 року (800+) та у 2025/2026 навчальному році (Добрий старт).

 Майже половина респондентів (старших, українських підлітків) в опитуванні, проведеному CARE, IRC та Save the Children, підтвердили труднощі з доступом до системи освіти. Можна зрозуміти початкові труднощі в організації, але минуло два роки, і ми все більше чуємо про самотність і безпорадність вчителів та неефективність системи. А для дітей це дуже важливі роки, як з точки зору освіти, так і загального розвитку.

У польському освітньому законодавстві є низка рішень, які варто використовувати з розумом. Вони також існували до 24 лютого 2022 року і використовувалися у випадку інших дітей з досвідом біженства — неповнолітніх громадян Грузії, дітей з Чечні. Йдеться, зокрема, про підготовчі відділення, додаткові години занять з польської мови, інших предметів, з якими дитина має труднощі. Існують міжкультурні асистенти, хоча останні використовуються надто рідко.

Ширша система освіти могла б також частіше використовувати величезний потенціал неурядових організацій, які пропонують, наприклад, тренінги для вчителів, щоб підготувати їх до роботи з дітьми з різних культур, з дітьми, які пережили війну, травму.

Але є також потреба в антидискримінаційних заняттях, присвячених польським дітям, щоб до теми інтеграції можна було підійти багатовимірно 

Для 72 відсотків з них найбільшою проблемою є мовні труднощі, а в деяких школах дітям (неофіційно) забороняють спілкуватися між собою українською мовою. В інтерв'ю для Sestry.eu доктор Малґожата Пілецька, педагог і лінгвіст, назвала такі дії насильством. Як це мало би виглядати в ідеалі та чому немає ефективних рішень?

Досі, на щастя, офіс Уповноваженої з прав дитини не отримував подібних повідомлень. Я хотів би чітко заявити, що українські школярі повинні мати можливість зберігати свою культурну ідентичність — це наш обов'язок перед цією групою дітей. Не плутаймо інтеграцію з асиміляцією. Інтеграція — це пізнання польської мови, традицій, звичаїв, повага до них, але водночас пам'ять про те, хто я є, звідки я родом, збереження власних традицій, історії та коріння. Тому забирати можливість розмовляти українською мовою, якщо такі ситуації будуть виникати, було б недоречно в усіх відношеннях. Особливо в контексті того, що робить Росія на тимчасово окупованих територіях України — треба дбати про гідність українських дітей та їхнє відчуття зв'язку з батьківщиною.

Що є найбільш нагальним? Ми знаємо, що саме діти та молодь часто борються з почуттям втрати, травми, а також з нерозумінням, неприйняттям, дискримінацією. Ми також знаємо, що в Польщі не вистачає психологів і психіатрів. Яким має бути пріоритет Міністерства освіти та інших організацій у сфері освіти та підтримки юних українок та українців у Польщі? 

Ми цінуємо, наприклад, всі заходи, які відкривають, навіть умовно, можливість для українських психологів практикувати свою професію в Польщі. Ці люди зі своїм досвідом готові допомагати українським школярам. Однак повернуся до згаданих міжкультурних асистентів, які можуть підтримати дитину в школі.

Пріоритетом також має бути побудова ролі школи таким чином, щоб, не забуваючи про те, що йде війна, вона була безпечним місцем для дітей та молоді. Місцем, де чекає допомога або знають, де її шукати.

Існують телефони довіри для молоді. Наприклад, 800 12 12 12, який працює від офісу Уповноваженої з прав дитини. Я знаю, що молоді люди з України також телефонують сюди.

Які рішення, що діють у країнах з ефективною міграційною та інтеграційною політикою, можуть бути перенесені на польський ґрунт? 

Безумовно, те, про яке ми говоримо — повна інтеграція українських дітей у польську освітню систему. Нинішні рішення рухаються в цьому напрямку, хоча й дещо манівцями. Поки що ми позбавили себе важливого джерела знань про ситуацію багатьох молодих людей з України. Тим часом, чим більше інституцій відвідує дитина, тим більше шляхів допомоги вона може обрати в різних складних ситуаціях.

Чи варто вносити зміни в основну навчальну програму, особливо в галузі історії? Наприклад, для учнів з України у 7 або 8 класі історія Польщі буде просто дуже складним предметом. Вони не вивчали її раніше. Крім того, польські учні не знайомі з історією України, тому ми маємо ситуацію, коли діти, які навчаються в одному класі, мало що знають про історію своїх країн, але, ймовірно, чули обурливі байки. Чи повинна школа так само реагувати на ситуацію, яка довгий час вважалася тимчасовою, але тепер має ознаки постійної?

Особисто мені досить важко уявити собі дві окремі базові навчальні програми або окремі іспити на атестат зрілості чи за восьмий клас. Існують відмінності у викладанні історії чи географії, тому що така природа цих предметів. З іншого боку, саме тому існують підготовчі класи та додаткові години польської мови, щоб говорити про відмінності. Важливо робити це в тому дусі, про який я вже згадував: повага до культурної та національної ідентичності. Я думаю, що ми всі проходимо через прискорений урок того, як бути мультикультурною спільнотою.

Чому в Польщі так довго впроваджуються міжнародні рекомендації/стандарти?

Ключовим фактором тут є масштаб явища, з яким ми зіткнулися. З початком повномасштабної війни Польща стала країною, через яку прокотилася найбільша хвиля біженців. Для одних вона була просто транзитною країною, інші вирішили залишитися тут на довший час. І навіть в останньому випадку ця група змінюється так само, як змінюються рішення і долі людей. Польща взяла на себе безпрецедентне зобов'язання допомагати людям, які постраждали від війни. Важко бути повністю готовим до таких дій. Зараз ми робимо висновки з локальних, соціальних, але також системних дій, вжитих тоді. Звідси, наприклад, зусилля, спрямовані на включення українських дітей до польської системи освіти. 

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. Тому ми починаємо цикл «Школа без дому», в якому описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>

Малгожата Пілецька — докторка педагогічних наук, академічна викладачка, професорка Академії ATENEUM у Ґданську, педагогиня-методистка. У своїй науковій роботі займається педагогікою раннього дитинства, дошкільною ранньою мовною освітою, дитячою літературою, загальною дидактикою.

У вашій академічній роботі ви маєте справу з мовою. У контексті дітей з України це здається мені особливо важливим у ситуації, в якій вони опинилися в Польщі. Чим для них є мова? Чому для них так важливо мати можливість вільно користуватись рідною мовою?

‍Мова — це фундаментальний інструмент для спілкування зі світом, для самовираження, для побудови стосунків з іншими. Особливо ця перша мова, рідна мова, є найбезпечнішим інструментом для розвитку, для входження в структуру світу, реальності в цілому. Зауважимо, що дитина вчиться рідної мови роками, спочатку простому спілкуванню, самовираженню, а потім граматиці, правопису. Це тривалий процес. Повне оволодіння дитиною польською мовою — якщо ми говоримо про польську мову, яку вивчають ті українські діти, які приїхали сюди через війну, — польськими дітьми відбувається в підлітковому віці, тому не можна очікувати, що діти, які її тільки вивчають, будуть розмовляти виключно нею.

Однак у школах трапляються випадки, зовсім не поодинокі, коли українським дітям забороняють спілкуватися між собою українською мовою. Що відбувається з дитиною в такій ситуації?

Діти, які приїхали сюди, відчули на собі реальність війни. Вони залишили свої домівки, друзів, школу, родину. Мова — це їхній дім, де вони почуваються в безпеці, тому забороняти їм — неофіційно, звісно — розмовляти рідною мовою — це чистісіньке насильство і порушення прав дитини. Чомусь декому здається, що безпека — це коли не падають бомби. Можна говорити про різні ступені цього відчуття безпеки, це також усвідомлення того, що мене приймають таким, яким я є, і що оточуючі ставляться до мене доброзичливо. Позбавлення дитини можливості спілкуватися рідною мовою з однолітками одночасно позбавляє її можливості самовиражатися, спілкуватися.

Подумаймо про це: очевидно, що дитина, яка опинилася в чужому місці, буде шукати людину, яка чимось схожа на неї.

Спільна мова — це очевидний вибір, тому що їм легше йти на контакт. Для формування почуття безпеки дуже важлива свобода спілкування

Якщо дитина відчуває себе в безпеці в якійсь ситуації і довіряє стороннім людям, у неї також є відчуття власної гідності, впевненості, вона буде робити ці спроби спілкуватися. Тут треба бути дуже чутливим. 

Саме так, здається, що цієї чутливості трохи бракує, тому що польська школа робить ставку на коректність.

Це дуже важливе питання, тому що дійсно в школі, в польській освіті загалом, дуже сильний акцент на первинності мовної правильності. І дуже часто можна почути такі настанови від педагогів, від вчителів: «скажи це повним реченням», «скажи це ще раз», «скажи це правильно». Це треба перефразувати: не «скажи правильно», а «скажи ефективно». Це особливо важливо для дітей, для яких польська мова не є рідною. Змушувати їх говорити правильно або не говорити взагалі — це гнітюче і контрпродуктивно. Ми просто хочемо, щоб діти говорили взагалі: спілкувалися так, щоб ми могли їх розуміти, з'ясувати, що вони мають на увазі, які їхні потреби. 

Комунікувати можна не тільки вербально. 

Саме так! Ось чому я говорю про необхідність бути чутливими до дітей, адже вони також говорять жестами, малюнками, дотиками, рухами, мімікою. Я думаю, що відповідь полягає в тому, щоб змістити акценти  комунікації в освіті від лінгвістичної коректності, використання польської мови, яка є іноземною для цих дітей, до ініціювання різних типів комунікації, підтримуючого, мультимодального, мультисенсорного спілкування. Завдяки цьому українські діти, які приходять до нас, не матимуть жодних проблем з польською мовою, почуватимуться впевнено, адже вони знають ту саму «мову», що й інші діти, можуть робити те саме, що й вони.

Малювати, танцювати, плескати, сміятися. І вони почуватимуться впевнено і безпечно, коли зможуть самовиражатися таким чином

Альтернативою є створення атмосфери страху: або висловлюйся правильно, або сиди тихо. Таким чином ми підштовхуємо цих дітей до культури мовчання. І пам'ятаймо, що чим більший примус, тим більший опір. 

Не примушувати, а заохочувати?

Абсолютно так. Стимулювати дітей до самовираження, для чого у нас є багато різних інструментів.

Наприклад?

У нас є всілякі такі заняття, спрямовані на полісенсорність, на дотик, на смак, на нюх. У нас є чудові дитячі книжки, до речі, один із предметів, який я викладаю, — це дитяча література. Є чудові книжки, які дозволяють доторкнутися, відкрити щось, поворушити, запросити до руху, запросити до співу, запросити до декламації, до плескання в долоні. Це перший крок до вивчення себе. І не граматичних правил, і не якихось одразу складних, важких текстів.

Однак я уявляю, що для такої вчительки або вчителя з маленького села, в маленькій школі, яку після вторгнення почали відвідувати діти з України, ймовірно, пригнічені ситуацією, непідготовлені, без інституційної підтримки, це може бути не так очевидно. З одного боку, він або вона має дотримуватися основної навчальної програми, поспішати з програмою, дбати про те, щоб діти йшли далі у своїй освіті. Всі діти. Це складне завдання.

Вчителі залишилися наодинці. Вони опинилися в ситуації, до якої їх ніхто не готував — з одного боку, свій клас, який треба вести і готувати, з іншого — нові учні, з іншої країни, в жахливо складній ситуації. Він хоче, щоб усі почувалися комфортно, безпечно, але не знає, як це зробити. І він несе відповідальність за результати.

Як ми можемо підтримати таких вчителів?

Перш ніж говорити про можливі рішення, дозвольте мені розповісти вам анекдот. У групу дитячого садка прийшла чотирирічна дитина, фактично з фронту. Вона приїхала з розбомбленого міста в дитячий садок у Польщі. Вихователька хотіла запросити її до спортивних занять, допомогти одягнутися. Вона сказала йому: «Руки вгору». 

Це був настільки травматичний досвід для дитини, що його не могли заспокоїти кілька годин. Жахливо, чи не так? І все ж ця вчителька не мала на увазі нічого поганого, вона просто не продумала свої абсолютно нейтральні слова. Почуття самотності вчителя — це те, з чим ми, освітяни, маємо справу, це почалося не з приїздом з України, а триває вже багато років. Присутність дітей-біженців лише загострила цю проблему.

Тож які рішення ви пропонуєте?

Я великий такий ентузіаст ідеї проводити супервізії вчителів замість того, щоб їх оцінювати, атестувати і контролювати. Супервізії, яка насправді є стандартом у всіх професіях, де люди працюють з іншими людьми: психологи, терапевти, тренери. У нас же переважає таке мислення: «Якщо ти не справляєшся, зміни роботу. Ти явно не справляєшся».

Нам потрібно це змінити. Я хотіла би пояснити, що освітня програма і навчальна програма — це дві різні речі

Вчителі думають, що вони повинні слідувати освітній програмі, яку їм хтось нав'язує, що це і є базовий навчальний план. Однак базовий навчальний план — це щось набагато більш загальне, це лише своєрідний план змісту, який має бути реалізований в даному році, в даній групі. З іншого боку, програма може і повинна нести на собі відбиток авторської програми. Це означає, що спосіб, у який ми реалізуємо вимоги, що містяться в базовій навчальній програмі, значною мірою залежить від учителя.

У школах можна працювати з методом навчального проекту, який, безумовно, є саме таким методом, в якому дитина є активною. Давайте використовувати такі активізуючі методи, адже це неправда, що всі вчителі повинні працювати абсолютно однаковими методами для досягнення абсолютно однакової мети.

Можна навести приклади?

Це, наприклад, організація зустрічей з експертами, виїздів на природу, відвідування культурних закладів, майстер-класів не як релаксації, а як освітніх можливостей, під час яких учні часто проявляють ініціативу і мають можливість самостійно користуватися доступними їм джерелами. Це використання дитячих книжок, інтернет-джерел, опора на навчальні відео. Дуже важливо, щоб дитину не «вчили», а вона вчилася, щоб вона активно здобувала навички і знання, щоб потім мала можливість активно їх конструювати. Щоб вона була не просто реципієнтом, завданням якого є переробляти і відтворювати, а співтворцем. І найголовніше: освіта — це не короткострокове рішення, а довгостроковий проєкт. Нам потрібно почати думати про неї саме так.

Чи перекладається це на ситуацію українських дітей, які перебувають у польських школах?

‍Звичайно, так. Я думаю, що ми не вживаємо різних заходів для українських дітей, тому що вважаємо, що їхня присутність тут —  це тимчасова ситуація. Тому багато хто може думати: «Я не піду на курси», «не буду вчитися», «вдосконалювати свої навички, здобувати нові», «нічого не буду змінювати», тому що, врешті-решт, ці діти поїдуть через деякий час. Адже війна закінчиться. Таке мислення веде в нікуди, ще й тому, що Польща ніколи не була, не є і не буде культурно і мовно однорідною. Ситуація у світі напружена, і цілком реально, що люди з інших країн будуть приїжджати до нас ще багато років. І це те, до чого ми маємо бути готовими. І саме тому нам потрібно думати про освіту як про проєкт на довгострокову перспективу, а не як про щось ситуативне, моментальне. 

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Висновки зі звіту Польського економічного інституту «Становище жінок у Польщі з соціально-економічної точки зору», з одного боку, наповнюють оптимізмом, показуючи, як багато змінилося у сприйнятті та участі жінок, зокрема, в економіці за останні 20 років, а з іншого — змушують замислитися і діяти. Хоча участь жінок на ринку праці зростає, а розрив у заробітній платі скорочується, ми все ще далекі від повної рівності, про що свідчать, наприклад, показники участі жінок в економіці та їхня заробітна плата. 

Звіт проливає нове світло на становище всіх жінок у Польщі, включно з жінками-мігрантами та біженками, яким зі зрозумілих причин доводиться важче, ніж тим жінкам, які походять з Польщі і живуть тут. Наприклад, через мовний бар'єр, а у випадку жінок, які приїхали до Польщі з дітьми після агресії Росії проти України, також через те, що працевлаштування заважатиме догляду за дітьми, особливо молодшими за три роки. Вони часто вказують на цю причину своєї бездіяльності.

Вони приїхали сюди зі своїми дітьми, часто змушені були погоджуватися на роботу, яка не відповідала їхній кваліфікації та очікуванням, насамперед через мовний бар'єр, але також з однією основною мотивацією: забезпечити себе і своїх дітей. Саме тому багато хто з них, особливо ті, хто працює в неформальному секторі економіки, не повідомляють про неналежне, дискримінаційне ставлення з боку роботодавців. Вони бояться втратити роботу.

‍Більше половини всіх іноземців

У 2021 році українці та українки становили 57% усіх іноземців, які оселилися в Польщі. Кількість громадян України та громадян з дійсними дозволами на проживання в Польщі на той час становила 300 тисяч. Одних лише жінок було 138 000 — вони становили 46% цієї багатотисячної групи. Наразі 443 000 жінок віком від 18 років мають статус UKR через конфлікт в Україні, згідно з даними за квітень 2023 року, наведеними у звіті. Серед них 384 000 жінок у віці 19-64 років. 

Дані Інституту соціального страхування показують, що 347 000 жінок застраховані, більшість з них у віці 35-39 і 40-44 років

«Слід зазначити, що ми не можемо визначити рівень зайнятості українських жінок-біженок на основі цих даних. По-перше, дані ZUS включають як жінок-біженців, так і тих українок, які тривалий час проживають у Польщі. А по-друге, вони не включають всі види зайнятості, в тому числі роботу в сільському господарстві», — підкреслюють автори та упорядники звіту.

‍Дискримінація та насильство 

На противагу цьому, за даними CASE та CARE International, у Польщі понад 100 000 жінок-мігранток та біженок доглядають за польськими домівками. Вони доглядають за дітьми, людьми похилого віку, готують їжу, прибирають, перуть і прасують. Переважна більшість працює «нелегально», а це означає не лише відсутність страхування, але й незнання своїх прав. Понад 60 відсотків українських жінок, які працюють у польських будинках, визнали, що зазнавали жорстокого поводження, дискримінації та насильства. Зазвичай вони не повідомляють про ці випадки — бояться втратити роботу, часто єдине джерело доходу для всієї родини, але також не знають, де можна отримати допомогу.

Серед тих жінок, які працюють легально, більшість працевлаштовані в адміністративному секторі та у сфері підтримки. Це понад 340 000 жінок

Інші галузі, де багато жінок знайшли роботу: переробна промисловість — 63 тис.; оптова та роздрібна торгівля і ремонт автотранспортних засобів — 34 тис.; діяльність з тимчасового розміщування й організації харчування — 33 тис.; діяльність у сфері надання послуг харчування — 33 тис. 

Жінки-підприємниці

У 2022 році українки заснували понад 6 500 ФОПів, що становить 41% новостворених суб'єктів господарювання цього типу в Україні. Зазвичай вони відкривають бізнес у сфері «іншої діяльності у сфері послуг». Цілих 89% з них — це перукарні та інші послуги у сфері краси. Ще однією популярною галуззю є інформація та комунікації; вони переважно займаються розробкою програмного забезпечення та ІТ-консалтингом. Майже 10 відсотків підприємств, створених жінками, займаються адміністративною та допоміжною діяльністю. У цьому секторі майже кожна третя компанія (30%) займається неспеціалізованим прибиранням будівель і промислових об'єктів. Ще однією галуззю, на яку припадає понад 7% частки підприємств, заснованих українськими жінками, є діяльність у сфері тимчасового розміщування й організації харчування, причому тут українки переважно засновують компанії, пов'язані з громадським харчуванням. 7% компаній, заснованих українськими жінками, займаються професійною, науковою та технічною діяльністю.

Податки більше, ніж допомога

Звіт компанії Deloitte, підготовлений на замовлення та за фінансової підтримки УВКБ ООН, показує, що українські мігранти та біженці внесли 0,7-1,1 відсотка ВВП в економіку країни у 2023 році. «Останні два роки показали, що біженці багато в чому можуть зробити позитивний внесок у суспільство, якщо їм дати шанс. В Європейському Союзі біженці з України мають доступ до соціальної підтримки, а також до ринку праці. Особливо позитивно виділяється Польща. Позитивний досвід, отриманий тут, може слугувати прикладом для багатьох інших ситуацій з біженцями», — Юлія Паторська з Deloitte прокоментувала результати дослідження.

Біженці з України, які залишилися в Польщі як працівники, підприємці, споживачі та платники податків, внесли 0,7-1,1% ВВП у польську економіку в 2023 році

«Податки, сплачені біженцями, досягли 10-14 мільярдів злотих у 2022 році і ще 15-20 мільярдів злотих у 2023 році, що перевищує початкові витрати держави на допомогу» — зазначає Рафал Тшечаковський, старший консультант.

‍Кожна друга працює

Ці цифри збігаються з висновками іншого звіту, підготовленого Міждисциплінарною лабораторією вивчення війни в Україні при Університеті Національної комісії освіти в Кракові. Дослідження за жовтень-листопад 2023 року показує, що лише кожна друга українка в Польщі працює. 63% — в Польщі, 23% — віддалено в Україні, а 8% — в іншій країні. Лише третина опитаних жінок мають роботу, яка відповідає їхній кваліфікації. 16% зазначили, що не влаштувалися на роботу через необхідність догляду за малолітніми дітьми. При пошуку роботи найбільшими проблемами є мовні проблеми (77%), низька заробітна плата, невизнання диплому та необхідність працювати за нижчою кваліфікацією. 45% опитаних дослідниками жінок розмовляють польською мовою, тоді як 20% розуміють мову, але не можуть спілкуватися. 

Але, як зазначив в інтерв'ю керівник дослідницької групи доктор UKEN професор Пьотр Длугош, «з часу проведення попереднього дослідження жінки-біженки стали більш незалежними, живуть в орендованому житлі, краще володіють польською мовою і працюють, а також більш активно борються з психічними проблемами, які часто виникають».

Важливий аспект підкреслила Єва Гавлік, експерт з питань ринку праці, в інтерв'ю Польському радіо: «Ще до початку війни Польща була країною першого вибору для українців, коли йшлося про пошук роботи.  У той час до нас приходили люди, які хотіли заробити трохи грошей, щоб потім або повернутися до сім'ї, або зняти квартиру і привезти різних. Це були дуже відповідальні працівники, тому що вони дбали про заробіток. Інша справа люди, які були змушені покинути країну через війну. Вони приїхали до нас і працюють тут, бо не мають іншого вибору. Для деяких з них робота, яку вони виконують, є принизливою і часто нижче їх компетенції та освіти», — прокоментувала вона, мимохідь підкресливши, що люди з України є «хорошими працівниками, відданими і виконують доручені їм завдання». Вони підкреслюють, що «серед них є видатні професіонали, які займають високі посади в різних галузях Польщі».

‍

24 квітня розпочинається збір підписів під проєктом, метою якого є запровадження фінансового інструменту на європейському рівні, що дозволить отримати доступ до легального безкоштовного аборту жінкам, які не мають доступу до цієї послуги або яким доступ утруднений.

Така ситуація має місце, зокрема, в Польщі та Італії, а також у всій Європі. Як каже Марта Лемпарт зі Страйку жінок: «20 мільйонів жінок не мають доступу до безпечного аборту. В особливо важкому становищі перебувають жінки-біженки».

Тому, як кажуть активістки, у проєкті в Польщі беруть участь насамперед Загальнопольський страйк жінок та Ініціатива Схід, разом із 70 партнерськими організаціями з Європи, включно з Інститутом 8 Березня зі Словенії: «В межах кампанії вони прагнуть організувати загальноєвропейську передвиборчу кампанію, спрямовану на мобілізацію громадян і громадянок Європейського Союзу для активної участі у виборах до ЄС та збір одного мільйона підписів (приблизно 250 000 підписів у Польщі) у рамках Європейської громадянської ініціативи (ECI) для забезпечення доступних і безкоштовних абортів для громадянок ЄС».

 Як повідомила на прес-конференції Домініка Ласота зі Ініціативи Схід, міжнародна кампанія «My Voice, My Choice», під якою збиратимуть підписи по всій Європі, має на меті забезпечити доступ до безкоштовних безпечних абортів по всій Європі

«Це спільна спритна спроба піти вище, далі, щоб отримати підтримку. У нас уже пів року в Польщі новий уряд, але, незважаючи на передвиборчі обіцянки, жінки в Польщі досі не мають доступу до абортів. Тому, якщо влада не здатна, ми впораємося самі. Поборемо це на європейському рівні», — сказала вона.

Марта Лемпарт з Страйку жінок пояснила, що передбачатиме новий фінансовий інструмент, зазначивши, що проєкт уже схвалений Єврокомісією: «Невдовзі проєкт буде поданий до Європарламенту. Він запроваджує фінансовий інструмент, який після схвалення ЄП дозволить державам-членам фінансувати аборти відповідно до місцевого законодавства певної країни. Наприклад, якщо полька хоче зробити аборт у Нідерландах, їй достатньо замовити таблетки або показати паспорт у клініці. І все, вона отримає безкоштовний безпечний аборт. Хочу нагадати, що в Європі 20 мільйонів жінок не мають доступу до аборту. Це ініціатива солідарності, ми хочемо чинити тиск знизу на уряди, які, як Італія,блокують доступ до абортів. Єдиною умовою користування цією медичною послугою буде походження із країни, де медичні послуги на нижчому рівні, ніж у країні, куди їде жінка».

У свою чергу Вікторія Єндрошков’як з Ініціативи Схід підкреслила, що для активісток її організації надзвичайно важливо, щоб проєкт містив також положення про захист мігранток і біженок. «Оскільки це громадянська ініціатива, можна було вводити теми, які зазвичай опускаються в законодавстві. Ми сподіваємося, що це змінить ситуацію у сфері охорони здоров’я мігрантів». Положення передбачає, що біженки матимуть доступ до аборту. Вони можуть скористатися цим механізмом, якщо проживають в Європейському Союзі, а якщо є резидентками, то можуть підписати проєкт.

Марта Лемпарт: «Нам вдалося знайти рішення, яке — ми це знаємо — є напіввиходом, але Комісія вже перевірила відповідність проєкту договорам. Рішення прийняте і не може бути відхиленим через невідповідність європейському законодавству». Додає: «Ми впораємося, вирішимо це»

Звіт «Care in crisis», опублікований минулого року, показує, що жінки-біженки в Польщі, Румунії, Словаччині та Угорщині перебувають у особливо важкому становищі. Картина, яка складається з цих даних, жахає. Через обмежувальні закони, нестачу інформації, мовний бар’єр та фінансові проблеми, багато жінок опиняються в ситуації, коли їм доводиться робити вибір: повернутися в Україну, шукати рішення поза системою чи виношувати вагітність. Для жертв військового зґвалтування, але не тільки для них — це ще одна травма.

В Україні аборти є легальними і проводяться до 12 тижня вагітності без пояснення причини, а таблетки для переривання вагітності продаються в аптеках. Після приїзду до Польщі українки були шоковані, коли дізналися, що не можуть перервати вагітність. З цієї причини звіт закликав Польщу терміново адаптуватись до клінічних протоколів Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), які регулюють процедури у випадках зґвалтування.

Збір підписів стартує 24 квітня. Мета — зібрати мільйон підписів у Європі, з яких Загальнопольський страйк жінок та Ініціатива Схід планують зібрати 250 000 в Польщі. Завершити збір мають намір до виборів у Європарламент у червні. Вони також наголошують, що метою є й мобілізація голосів, щоб «не віддати Європарламент фундаменталістам», а також впливати на уряди знизу.

‍

Минулого року Європейський центр репродуктивних прав опублікував звіт «Допомога в умовах кризи», який показує, що жінки-біженки в Польщі, Румунії, Словаччині та Угорщині перебувають в особливо складній ситуації. Картина, яка випливає з цих даних, лякає. Через обмежувальні закони, брак інформації, мовний бар'єр і нестачу грошей багато жінок опиняються в ситуації, коли їм доводиться робити вибір: повертатися в Україну, шукати несистемні рішення або виношувати вагітність. Для жертв воєнного зґвалтування, хоча не тільки для них — це ще одна травма. Анна, одна з біженок, яку зґвалтував російський солдат, дізналася про вагітність, що настала внаслідок зґвалтування, ще в Польщі. «Я не могла народити. Ця дитина щодня нагадувала б мені про те, що я пережила», — сказала вона.

В Україні аборт є законним і здійснюється до 12-го тижня вагітності без будь-яких застережень, а таблетки для переривання вагітності доступні в аптеках. Після прибуття до Польщі українські жінки шоковані, коли дізнаються, що не можуть перервати вагітність. З цієї причини автори доповіді закликали Польщу терміново дотримуватися клінічних протоколів Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), які регулюють процедури у випадках зґвалтування

Польща є особливим випадком, оскільки саме сюди прибула найбільша кількість жінок-біженок з України. Станом на кінець червня 2023 року майже 4,07 мільйона громадян України мали статус тимчасового захисту в країнах ЄС. Найбільше біженців по відношенню до населення цих країн прийняли Чехія, Польща та Естонія. Основними країнами, які приймали людей, що рятувалися від війни, були Німеччина, Польща та Чехія.

Директива Європейського Союзу про тимчасовий захист 2001 року та Імплементаційне рішення Ради ЄС від 2022 року, яке започаткувало застосування Директиви до людей, що тікають від війни в Україні, передбачають надання «доступної медичної допомоги» біженцям та біженкам з України. «Протягом місяців, що минули після вторгнення, Угорщина, Польща, Румунія та Словаччина прийняли національне імплементаційне законодавство для реалізації Директиви. Однак прогалини та обмеження в національному законодавстві щодо певних форм охорони сексуального та репродуктивного здоров'я, а також постійна відсутність ясності як на національному рівні, так і на рівні ЄС щодо обсягу зобов'язань, передбачених Директивою, означають, що бар'єри, пов'язані з витратами, впливають на багатьох біженців і біженок», —  йдеться у витязі зі звіту. Директива встановлює загальне зобов'язання забезпечити доступ до медичної допомоги і уточнює, що це включає «принаймні невідкладну допомогу і необхідне лікування хвороб» (стаття 13.2). Директива також зазначає, що у випадку осіб, які пережили зґвалтування та інші форми сексуального насильства, та інших осіб з особливими потребами, це зобов'язання поширюється на всю «необхідну медичну та іншу допомогу» (ст. 13.4).

Однак закон не працює.

Олена з України, яка проживає в Польщі: «Всі дуже бояться завагітніти, тому що... не знають, що їм робити... адже тут немає інших варіантів. Це дійсно страшно, що ти можеш навіть померти і тобі не допоможуть, як ми бачимо в новинах... так, українки страшенно бояться завагітніти... Скажімо так, ніхто нікому такого не побажає, навіть своєму найлютішому ворогу»

У Польщі, Румунії, Словаччині та Угорщині нехтування охороною здоров'я, зокрема сексуальним здоров'ям, накопичувалося десятиліттями. У поєднанні з «обмежувальними і нечіткими правовими і політичними рамками, стигматизацією і постійним опором сексуальним і репродуктивним правам», це призводить до дуже обмеженого доступу до якісної медичної допомоги. Наслідком стає те, що жінки або повертаються до охопленої війною України, щоб отримати там догляд і допомогу, або вимушені ситуацією, відкладають пошук рішення. Вони принижені, налякані та самотні. Існує також третій шлях — пошук рішення поза системою.

Юлія з України, яка живе в Румунії, розповіла: «Жінки розгублені, вони не знають мови..... Вони їдуть назад в Україну, в західну частину, знаходять українського лікаря і роблять те, що робили раніше».

Кристина Кацпура, FEDERA, Фонд жінок і планування сім'ї: «Для них Польща була початком Європейського Союзу, і їм було дуже важко зрозуміти, що в Польщі немає реального доступу до абортів, а інші послуги з репродуктивного здоров'я, такі як екстрена контрацепція, дуже обмежені».

В Угорщині та Словаччині аборт є законним, але доступ до нього обмежений через низку процедурних вимог. Аборт на вимогу є законним до 12-го тижня вагітності, а після 12-го тижня застосовуються обмеження. В Угорщині жінки, які бажають зробити аборт на вимогу, повинні юридично довести, що вони перебувають у надзвичайній ситуації, і пройти обов'язкове консультування, щоб переконати їх продовжити вагітність. Закон також вимагає обов'язкового триденного періоду очікування на аборт. У Словаччині інформаційні зобов'язання повинні бути виконані, щоб відмовити жінок від аборту, в той час як обов'язковий 48-годинний період очікування застосовується до аборту на вимогу, що вимагає від жінок кількох візитів до медичних установ. В обох країнах фармакологічний аборт недоступний; аборт може бути зроблений лише хірургічним шляхом. Крім того, Угорщина і Польща — єдині дві країни в ЄС, які не дозволяють продавати засоби екстреної контрацепції в аптеках без рецепта.

Анна Іваний, Асоціація EMMA, Угорщина Криза в охороні здоров'я: «Вони повертаються в Україну, тому що... їм легше поїхати додому і купити там протизаплідні або абортивні таблетки. Фармакологічний аборт в Угорщині взагалі недоступний... Ці жінки можуть подорожувати туди і назад між Україною та Угорщиною, але це не означає, що це мирна або нормальна подорож. Для них це дуже стресова подорож».

Польські жінки-активістки співпрацюють з організаціями за кордоном. Вони мають мережі в Німеччині, Нідерландах чи Чехії. У Берліні є колектив під назвою «Тітка Бася» (Ciocia Basia), до якого звертаються не лише польки, але й українки, які тут живуть. Саме для них минулого року був створений список лікарів, які пропонували їм безкоштовну процедуру аборту. «Тітка Чеся» (Ciocia Czesia) веде активну діяльність у Чехії

«Аборт без кордонів» — це мережа організацій, які допомагають у проведенні абортів у Європі. Наталія Бронярчик, Aborcyjny Dream Team:

«Дев'ять груп — у тому числі з Польщі, Чехії, Німеччини, Нідерландів, Англії, Австрії — об'єднали свої зусилля, щоб допомогти з абортами в країнах, де вони є легальними і доступними. Спочатку ми допомагали лише польським жінкам, яким потрібно було виїхати за кордон на аборт у другому або третьому триместрі, але зараз ми допомагаємо всім, хто живе в Європі і стикається з труднощами у доступі. Після польок другою національною групою, з якою ми найчастіше контактуємо, є жінки з України. За останні два роки, з моменту повномасштабного нападу Росії, понад 40 українок зробили з нашою допомогою аборт на другому або третьому триместрі вагітності, а трохи більше двох тисяч жінок прийняли з нашою допомогою абортивні пігулки. Інші групи — це білоруські, угорські та румунські жінки — ми все більше підтримуємо осіб з небажаною вагітністю з цих двох країн. Щодня ми робимо 130 абортів, і хоча більшість з них — польки, ми все частіше спілкуємося з людьми, які живуть в країні, де аборт є законним, але не можуть отримати доступ до нього через неврегульоване перебування, відсутність страховки, брак грошей».

Каміла Ференц, Federa: «За останні три місяці ми допомогли, в тому числі через консультації, 110 українським жінкам. Це 12 відсотків наших бенефіціарів. Ми профінансували 105 санітарно-гігієнічних наборів для українських жінок-біженок».

Federa постійно співпрацює з «Тіткою Чесею» з Чехії, інших довгострокових партнерств немає, але вона виконує функції секретаріату Astra, організації, яка об'єднує країни Центральної та Східної Європи. Саме «Астра» зайняла однозначну позицію щодо доступу до абортів та інших репродуктивних прав для українських жінок-біженок після російського вторгнення два роки тому.

Тим часом у Польщі спікер Сейму Шимон Головня оголосив, що пропозиції щодо зміни закону про аборти в Польщі будуть на порядку денному останнього засідання Сейму, але після «всіх цих консультацій і посередництв» за його словами, він прийняв рішення, що це станеться лише після першого туру місцевих виборів 11 квітня. Час для заяви спікера є тим більш невдалим (у всіх відношеннях), що незабаром стартує загальноєвропейська ініціатива, яка за підтримки Єврокомісії покликана забезпечити легальність абортів у всіх країнах ЄС, в тому числі і в тих, де аборти заборонені. Варто зазначити, що більшість, 95%, жінок репродуктивного віку в Європі живуть в країнах, де аборт без причини є законним. Майже всі країни дозволяють аборт на вимогу до 12-го тижня вагітності або використовують широкі передумови для переривання вагітності.

В ЄС лише Польща і Мальта мають законодавство, яке CRR (Центр репродуктивних прав) описує як «дуже обмежувальне». Фінляндія не дозволяє аборт на вимогу, але він може бути проведений в країні у випадках зґвалтування, аномалій розвитку плоду або на широких соціально-економічних підставах. Аборт на вимогу доступний скрізь, окрім Польщі, Андори, Ліхтенштейну, Монако та Великобританії. В останній країні аборт є законним у випадку аномалій розвитку плоду або з соціально-економічних причин

Згідно з чинним польським законодавством, переривання вагітності, що настала внаслідок забороненої дії, тобто зґвалтування або інцесту, є законним. Теоретично. Але, як підкреслила Магдалена Бєят з Лівиці, яку цитує Інститут прав мігрантів, це «мертвий закон». Чому? Тому що необхідно отримати довідку від прокурора про скоєний злочин, що особливо у випадку з жінками-біженцями — практично неможливо. Зґвалтування відбувалися за кордоном. Крім того, жінки часто не володіють мовою і не знають, які права вони мають. За даними АДТ, щонайменше 1 814 українок з небажаною вагітністю отримали допомогу від початку повномасштабної агресії Росії. У більшості випадків це були фармакологічні аборти.

‍

Їй було 25 років. Родом з Білорусі, приїхала до Польщі в пошуках кращого життя. Мала хлопця. Того вечора пішла з подругами на караоке. Поверталась додому вночі — хотіла прогулятися. Дорога пролягала через центр Варшави. Саме тут на неї напав Доріан С. Приставив ніж до шиї, душив її. Зґвалтував. І залишив помирати.

За свідченнями очевидців, опублікованими в ЗМІ, вони бачили, що біля воріт щось відбувається. Але ніяк не відреагували. Думали, що якась пара «захопилася». Казали, що не зрозуміли, що там може відбуватися щось погане, бо не чули криків. Тому просто квапливо проходили повз, відводили погляди. 

Побиту, роздягнену Лізавету на вулиці виявив комендант будинку, він і викликав допомогу. Лізу відвезли до лікарні, де вона через кілька днів померла від отриманих травм.

Цей інцидент шокував громадськість. Як і інші, не менш жахливі. Про вбиту матір трьох дітей. Про Каміля [8-річний хлопчик з Ченстохови помер у лікарні внаслідок важких травм, завданих його вітчимом. — Ред.], якого закатували до смерті. Про дівчину, яку зґвалтував її двоюрідний брат, але суд постановив, що зґвалтування не було, тому що жертва не кричала. Суспільство буде приголомшене кілька днів, а потім заспокоїться. Повернеться до своїх справ, відвівши погляд, квапливо пройде повз. Мовчатиме. А потім знову прокинеться, коли вб'ють ще одну дитину. Або молоду жінку.

Занадто пізно.

Емпатія — це не просто вкинути гроші у скриньку для пожертв. Це — реакція. Хай навіть надмірна. Це те, чого нам, як суспільству, не вистачає. Сусіди не реагують, коли чують крик. Перехожі не звертають уваги, коли батьки кричать на дитину або шарпають її. Вважають, що це не їхня справа. 

Ось чому Камілек мертвий. Ось чому не стало Лізавети. Ось чому загинула дівчинка-підліток, якою ніхто не цікавився, коли вона просиділа кілька годин на морозі. І саме тому через деякий час ми знову прочитаємо, що когось не вдалося врятувати. Тому що хтось відвернувся. Хтось квапливо пройшов повз. Поспішив у своїх справах. Адже не чув ніяких криків.

Ця втрата слуху коштувала Лізі життя.

Це стосується усієї, глибоко хибної системи, яка продовжує захищати не жертву, а ката. Таких прикладів можна навести сотні. У Польщі, за оцінками організацій, які допомагають людям, що зазнали насильства, кількість жертв становить кілька сотень тисяч. Дані коливаються в залежності від джерела. Статистика поліції, зібрана на основі кількості «Блакитних карток» [документ, який найчастіше заповнює поліція, коли є обґрунтована підозра в домашньому насильстві. — Ред.], свідчить про те, що близько ста тисяч жінок зазнають насильства. Цей показник занижений приблизно на 700 тисяч. Йдеться про жінок, які зазнають психологічного, фізичного, сексуального, економічного насильства. Система не ставиться до них серйозно, а організації, створені для їхнього соціального захисту, не завжди справляються зі своїми завданнями. Сім із десяти справ закриваються, якщо взагалі доходять до суду. Прокуратура зацікавлена у закритті справ, а ініціює їх — неохоче.

Згідно зі статистикою Amnesty International, кожна двадцята жінка в Польщі пережила зґвалтування і щонайменше кожна третя — небажаної сексуальної взаємодії. Лише 10 відсотків з них — звернулися до поліції.

Вони не лише травмовані тим, що пережили. Їм соромно. Не вірять у правосуддя, знають, що шлях до можливого притягнення до відповідальності кривдника дуже тривалий. Вони бояться того, як до них будуть ставитися правоохоронні органи. Бояться повторної віктимізації, яка трапляється постійно. Знають, що їх запитають, чи чинили вони опір, бо польське архаїчне право передбачає, що жертва мусить чинити опір. А потім я читаю в абсурдних обґрунтуваннях закриття справ, що зґвалтування не було, бо «вона не кричала». Вона не захищалася. Ось чому необхідно змінити саме визначення зґвалтування.

Втім, є служби, які можуть надати допомогу. Перший номер, який потрібно знати — 112, загальний номер екстреної допомоги. Також можна звернутися за допомогою до низки фондів, зокрема до «Фемінотеки». Активісти надають юридичну та психологічну допомогу за спеціальним номером телефону. Консультації надаються українською мовою:‍

888 88 79 88

‍

Женя: Робота є, це добре. Що я бачу та чую — то моє. Я дам собі раду, кожні три місяці їжджу додому. Я тут 20 років, справляюся, люди мене знають, працюю за рекомендаціями. Навіть якщо щось трапляється, я на це не звертаю уваги, бо навіщо мені проблеми?

Марина: Я не скаржуся. Я заробляю 4 000  [злотих. — Ред.], це більше, ніж я могла б заробляти вдома. Нічого, у мене є своя кімната, я у доступі 24/7, але я на це погодилася. Іноді дивуюся, але не скаржуся. Загалом, вдома у мене більше роботи, є ціле домогосподарство, про яке треба дбати.

Свєта: Коли я приїжджаю, я віддаю свій паспорт. Не знаю чому, не вдаюся в деталі, навіщо мені паспорт, якщо я цілий день працюю. Чим займаюся? Прибираю, готую їжу, доглядаю за садом, за літньою жінкою. Іноді мені хочеться мати вихідний, але як сяду і працюю — нічого не придумую, маю стабільну роботу в хорошому домі.

Таких голосів тисячі. У 2023 році CASE [Center for Social and Economic Research. — Ред.] у співпраці з міжнародною організацією CARE International у Польщі провів опитування серед українських жінок, які працюють у польських домогосподарствах, щодо того, як до них ставляться. Це жінки, які доглядають за домом, дітьми, старенькими батьками. Вони готують їжу, прибирають, роблять уколи, слідкують за прийомом ліків. У Польщі репродуктивна праця, яка коштує мільярди злотих і становить значну частину ВВП — непомітна. Її сприймають як даність. Ставляться до неї як до заняття, яке не є престижним. Важливим. З таким зневажливим ставленням стикаються мільйони польських жінок і сотні тисяч українок, які приїхали сюди в пошуках притулку від війни. За статистикою, хоча точних даних немає, що є системною проблемою, приблизно 150 000 українських жінок працюють у польських домашніх господарствах.

Жахлива статистика

Результати опитування свідчать про те, що 61% домашніх працівниць стикались з дискримінацією або несправедливим ставленням, 52% були змушені працювати, незважаючи на хворобу, 46% були змушені працювати понаднормово і без відпочинку, а 30% піддавались фізичним або психологічним утискам. 

«Я дуже вдячна, тому не буду страждати від жорстокого поводження», — каже 37-річна жінка, яка доглядає за літньою людиною в Польщі протягом 1,5 років. 

Шість відсотків опитаних жінок зіткнулися з серйозним правопорушенням, коли роботодавець забирав у них документи. Серед способів реагування на порушення своїх прав, респондентки найчастіше висловлювали готовність йти на компроміс із роботодавцем. У більшості випадків вони намагаються уникати суперечок і вирішувати свої трудові відносини дипломатичним шляхом. Іноді, в умовах кризових ситуацій, деякі з них обирають тактику мовчання, а в деяких випадках шукають альтернативну роботу.

Про жахливу статистику запитую очільницю «Фемінотеки» Йоанну Пйотровську. 

«Якщо понад 60 відсотків цих жінок говорять про жорстоке поводження, то очевидно, що насправді їх більше», — кажу я. 

«Зазвичай люди, які знають, що зазнали насильства, говорять про це неохоче, навіть в анонімних інтерв'ю. У них є страх, недовіра, вони думають, що їхні історії будуть погано сприйняті», — каже Йоанна Пйотровська

Як додає, ця група жінок зазвичай мало обізнана про насильство та його механізми, часто це жінки з низьким рівнем освіти й, окрім того, вони не знають трудового законодавства, а отже, своїх прав і обов'язків, які роботодавець має щодо них. Вони також не знають, куди можна звернутися за допомогою. Нерідко додатковими труднощами є мовний бар'єр і відчуття самотності — більшість з них приїхали до Польщі самі з дітьми, і це є їхньою основною мотивацією: забезпечення безпеки для дітей, тобто даху над головою й задоволення їхніх базових потреб. Це пріоритет. Саме тому вони мовчать».

«Пам'ятаймо, що чим сильніша влада, а в цій ситуації ми маємо справу саме з нею, тим більша тенденція до зловживання нею. Жінки, які працюють у польських домогосподарствах, у багатьох відношеннях перебувають у гіршому становищі, вони мають менше ресурсів, не тільки побутових, фінансових, але й, можна сказати, підтримки: не мають тут родичів, друзів, часто недостатньо знають мову, тож в певному сенсі вразливі до насильства. Зневірившись, вони погоджуються на роботу в місцях, які не перевіряють ретельно — або взагалі не перевіряють — бо їм просто дуже важлива будь-яка робота. Погоджуються навіть на знущання та насильство, бо бояться втратити цю роботу», — додає вона.

Куди звертатися за допомогою?

Однак очільниця «Фемінотеки» підкреслює, що вони не самотні. У Польщі є багато організацій, які спеціалізуються на допомозі людям з досвідом біженства та тим, хто зазнає або зазнав насильства. 

Допомогу надають такі організації: Фонд «Оцаленє» (Ocalenie), Фонд «Україна» (Fundacja Ukraina), SIP, Асоціація правового втручання (Stowarzyszenie Interwencji Prawnej), а також «Фемінотека» (Feminoteka), Центр прав жінок (Centrum Praw Kobiety) або «Федера» (Federa). Останні три фонди мають гарячі лінії та телефони довіри, де ви можете отримати юридичну та психологічну допомогу.

Попри те, що українські працівниці є найбільш вразливими до насильства та зловживань, польські домашні працівниці також стикаються з проблемами через системні недоліки. Це пов'язано з тим, що сфера домашніх послуг у Польщі погано регулюється, бракує адекватних норм і рішень для забезпечення безпеки жінок, які в ній працюють. На цьому наголошують автори та співавтори звіту. 

«Відсутність належного регулювання та рішень для сектору домашньої зайнятості в Польщі призводить до неформальної системи, в якій жінки-працівниці часто піддаються експлуатації та порушуються їхні права. Інші проблеми, з якими стикаються українські домашні працівниці в Польщі, полягають у відсутності правового захисту та юридичного представництва. Необхідні зміни як у законодавстві, так і в суспільній свідомості», — йдеться у звіті

Запропоновані рішення включають: посилення моніторингу сектору з боку органів державної влади для забезпечення захисту прав домашніх працівників, спрощення процедур працевлаштування в секторі домашньої зайнятості та посилення співпраці між зацікавленими сторонами. Крім того, інформація про права домашніх працівників та їхніх роботодавців повинна бути легкодоступною на різних платформах і зрозумілою для них мовою.

«Однак, перш за все, рекомендується сприяти самоорганізації домашніх працівників-мігрантів та біженців і використовувати їхній потенціал для забезпечення рівного ставлення та покращення умов праці», - підсумовують автори звіту і підкреслюють, що це сектор економіки, значною мірою невидимий для адміністрації, неурядового сектору та громадськості. «Невидимість сектору призводить до інформаційної прогалини», — пишуть експерти у звіті.

Тому наймані працівниці роблять свою роботу, навіть коли хворіють, працюють понаднормово, зазнають принижень, а інколи навіть цькування. Це також пов’язано зі стереотипами про українських жінок, яких великою мірою і раніше — і досі — на польському ринку праці сприймають як «дешеву робочу силу». Вони про це знають. Що вони про це кажуть? «Я вважаю, що карма повертається, і якщо хтось погано ставиться до інших, до нього будуть ставитися так само», — розповіла у звіті 36-річна хатня робітниця, яка працює в Польщі вже сім років.

Згідно зі спостереженнями Центру підтримки біженців Job Impulse Ukraine, серед вимушених переселенок є велика кількість освічених жінок, які могли би працювати перекладачками або психологинями, однак на практиці більшість пропозицій щодо працевлаштування для іноземців орієнтовані на чоловіків. Це змушує жінок погоджуватися на роботу, яка не відповідає їхній кваліфікації.

У свою чергу, звіт Національного банку Польщі «Життя та економічне становище мігрантів з України в Польщі: вплив пандемії та війни на характер міграції» свідчить про те, що 65% українців-вимушених переселенців вже працевлаштувались, а ще 24% в активних пошуках відповідної вакансії. Вони найчастіше шукають роботу на повний робочий день з постійним графіком, щоб мати змогу забирати дітей з ясел, дитячого садка чи школи. Вони також зацікавлені в гібридній роботі або роботі на неповний робочий день, що передбачає більшу гнучкість. Пропозиції позмінної роботи, з іншого боку, частіше приймають жінки, які перебувають на іншому етапі життя — мають старших і самостійних дітей.

Подбайте про особисті кордони

Про те, як розпізнати, що стосунки з роботодавцем мають ознаки насильства, я запитала Жанну Лісон, психологиню з Києва, яка зараз проживає у Варшаві. Лісон виділяє два типи особистих кордонів і рекомендує звертати увагу, коли їх порушують. 

«По-перше, це фізичні кордони, тобто все, що стосується вашого тіла, особистих речей, фінансів, часу, простору, які ви вважаєте своїми. По-друге — психологічні кордони, які включають в себе емоційну, інтелектуальну і духовну сферу. Порушення їх найчастіше пов'язане з висловленням небажаних думок, моралізаторством, порадами та спробами маніпулювати людьми», — каже психологиня.

За її словами, найважливішим показником того, що хтось перейшов ці межі — є власні почуття. Страх, а також схожі почуття та емоції: роздратування, злість, лють, сердитість, обурення — вони сигналізують про те, що особисті кордони порушено. Це захисна функція. Люди, яким важко захищати свої кордони, можуть відчувати сором, образу чи провину. Також після спілкування з людиною ви можете відчувати відсутність енергії, безсилля або, навпаки, сильне збудження та роздратування. 

Як варто говорити про особисті кордони? Найкраще використовувати алгоритм «Я — повідомлення» (модель Маршалла Розенберга). Алгоритм має таку формулу: факт — значення факту — емоції щодо значення факту — потреба — висновок.

«Ти знаєш, я злюся і засмучуюсь (почуття), коли ти критикуєш мій одяг (факт), тому що це здається мені неповагою (значення факту). Мені важливо відчувати вашу підтримку (потреба), а критика цьому перешкоджає. Будь ласка, не піднімайте тему мого виступу в майбутньому (прохання). Якщо прохання і захисти не працюють, вас не слухають або ви перебуваєте у вразливій ситуації — це привід попросити про допомогу, поділитися з кимось, шукати способи захистити себе або завершити ситуацію», — радить Жанна Лісон.

‍

‍

‍

‍