Марія Сирчина

Внутрішньоєвропейська міграція українських біженців: туди, де легше вижити

За останніми даними Євростату, понад 4,3 мільйона українців мають зараз статус тимчасового захисту в ЄС. Основні країни, які прийняли біженців — Німеччина (1,27 мільйонів), Польща (951 560 осіб) та Чехія (381 190 осіб). Разом з тим є країни, з яких українці масово виїжджають (наприклад, Італія, яку протягом останнього року через бюрократичні складнощі покинуло 18 125 осіб, а це 11,2% від загальної кількості наших біженців в Італії) або переїжджають до інших країн (наприклад, понад 350 тисяч українців мігрувало з Польщі до Німеччини).

Що найбільше спонукало біженців прийняти рішення переїхати з Польщі до Німеччини?

У ході дослідження міграційної платформи EWL та Центру Східноєвропейських студій Варшавського університету речниця EWL Маргарита Ситник повідомила, що до Німеччини переїхали майже 59% тих українських біженців, які в Польщі не працювали й не могли знайти роботу. І в Німеччині вже кожен третій з цих людей має роботу.

Серед основних причин переїзду:

1. У Німеччині привабливіші соцвиплати для біженців з України;

2. Їдуть до друзів і знайомих у Німеччині;

3. Після оплати всіх витрат на перебування в Німеччині залишається більше грошей, ніж у Польщі;

4. У Німеччині вдалося знайти роботу з вищою зарплатою.

— Спочатку люди їхали до Польщі, бо тут у більшості були якісь соціальні зв'язки, бо близько, бо зрозумілі мова, культура, — пояснює Sestry Світлана Шевченко, кандидатка соціологічних наук, старша наукова співробітниця Інституту соціології НАН України. — А далі стали дивитися, чи можна в Польщі влаштуватися, чи в інших країнах це зробити легше. І багатьом у Польщі виявилося дуже важко, деякі люди не впоралися.

Якщо ми говоримо про жінку з дітьми, яких абсолютна більшість серед українських біженців, то їй, щоб прожити в Польщі, доводиться, виховуючи дітей, багато працювати, аби оплатити житло, після чого грошей для себе вже практично не залишається. Для багатьох такий рівень життя значно гірший, ніж був у них в Україні. У Німеччині ж українки можуть розраховувати на більшу соціальну підтримку, що є дуже важливою перевагою.

Чи повернуться в Україну?

— Будь-які прогнози щодо відсотків тих, хто повернеться, зараз не мають сенсу, адже основна маса не має впевненості й перебуває у стані невизначеності, — продовжує Світлана Шевченко. — Менша частина українців, а це переважно сім’ї, в яких чоловік також виїхав, або жінки, які розлучилися, або ті, кому немає куди повертатися, бо їхній дім — на окупованій території тощо. Також хлопці підліткового та призовного віку навряд чи повернуться найближчим часом.

— Спираючись на досвід попередніх воєн, зокрема Другої світової, деякі соціологи стверджують, що вертається приблизно половина з тих, хто виїхав…

— Я б не апелювала до досвіду попередніх воєн. Специфіка цієї міграції українців у тому, що більшість сімей розділені. Чоловіки — в Україні, жінки з дітьми чи без — за кордоном і хочуть повернутися.

Чимало жінок зараз прийняли рішення відмовитися від власного життя і жити заради своїх дітей. І вони планують не своє життя, а життя своїх синів і дочок

До того ж ці жінки часто не мають тут не тільки чоловіка, але й бабусь, дідусів, усіх тих, хто в Україні допомагав їм з дитиною — а отже, можуть покладатися виключно на себе. А це дуже важко.

Що мотивуватиме українців повернутися додому

З тим, що українці за кордоном переважно не схильні будувати чіткі плани щодо свого повернення до України, згодна і Євгенія Близнюк, соціологиня, засновниця і директорка дослідницької компанії Gradus Research.

— Згідно з результатами великого міграційного дослідження нашої компанії, 62% українців не можуть дати точної відповіді щодо свого повернення, — розповідає Sestry Євгенія. — Тим не менш 55% опитаних мають намір повернутися, і найбільшою ця частка є серед тих, хто працює дистанційно на українські компанії (70%) або є тимчасово непрацевлаштованими (68%).

Наявність роботи в Україні чи її відсутність суттєво впливають на те, як українські мігранти адаптуються до життя в країні перебування.

Респонденти, які підтримують робочі зв’язки в Україні або відчувають складнощі у пошуку роботи за кордоном, мають сильніший намір повернутися до України

Коли у березні 2024 року ми спільно з EUAA (European Union Agency for Asylum) і OECD (Organisation for Economic Co-operation and Development) проводили дослідження міграційних намірів українців, то виявили, що 69% опитаних (станом на лютий 2024 року) не релокувалися з місця свого постійного перебування з початку повномасштабної війни, і 23% релокувалися, але вже повернулися.

Що стосується тих українців, які обдумують можливість релокації, то їх частка станом на травень 2024 року склала 41%. Це тільки ймовірність, а на рішення емігрувати за кордон суттєво впливають такі безпекові пуш-фактори, як загроза життю і здоров’ю, як власному, так близьких (76%), можлива окупація їхнього регіону (72%), відсутність чи втрата житла (63%) тощо. А до найпоширеніших пул-факторів, які навпаки стримують від релокації, респонденти віднесли нестачу грошей для переїзду (41%), соціальні зобов’язання в Україні (34%) та нестачу стабільної роботи і доходів в бажаній країні релокації (29%).

Що стосується тих респондентів, які остаточно планують залишитися в країнах тимчасового перебування, то, як і з ймовірністю релокації українців за кордон, поки що не можна спрогнозувати точно: це радше не остаточні рішення, а тимчасові наміри, які під впливом зовнішніх змін теж можуть змінитися.

— Чому люди хочуть повернутися?

— Серед раціональних причин переважає бажання мати стабільну роботу за спеціальністю. Так, коли ми у 2023 році проводили дослідження впливу міграційних процесів на бізнес, то виявили, що у сферах діяльності опитаних українців відбулися зміни: до повномасштабного вторгнення більшість працевлаштованих респондентів була задіяна в сферах освіти та навчання, інженерії, науки, технологій, економіки та фінансів, комунікацій тощо, і тільки 4% опитаних працювали технічними чи будівельними робітниками. Після повномасштабного вторгнення ми зафіксували, що респонденти, які знайшли роботу за кордоном, зробили це переважно в будівельній (14%) чи cleaning-cферах (10%).

До раціональних причин для повернення можна віднести і культурні та мовні відмінності — так, 46% респондентів володіють англійською мовою на початковому рівні або нижче середнього, що може бути достатнім для побутового спілкування, але не для роботи. Звісно, мовні складнощі стосуються не тільки англомовних країн: в дослідженні 2023 року ми зафіксували:

43% відчувають складнощі з роботою, бо не розмовляють місцевою мовою

Це, безсумнівно, стимулює українських мігрантів обдумувати повернення до України.

Що стосується нераціональних причин, то до них відноситися бажання возз'єднатися з близькими і знову відчути себе в знайомому психологічному середовищі зі зрозумілими мовою, звичками і традиціями.

Повернутися, аби втілити свої давні мрії на батьківщині

— Які аргументи у тих, хто вирішив залишитися в Європі? Чого їм бракує, крім безпеки?

— Варто враховувати, що за даними міграційного дослідження Gradus Research, 58% респондентів вважають невпевненість щодо майбутнього своїх дітей пуш-фактором для того, щоб релокуватися з України — зараз цей чинник займає четверте місце, і йому передують тільки безпекові (загроза життю, можлива окупація регіону проживання, втрата житла тощо).

Крім того, серед тих, хто живе за кордоном з дітьми до 18 років, намір повернутися в Україну є дещо нижчим (55%), ніж серед тих, хто перебуває там без дітей (63%).

Один з ключових аргументів залишатися в країнах тимчасового перебування — можливість забезпечити якісну освіту для своїх дітей і бути більш впевненими в їхньому майбутньому

— Категорія тих, хто завис у шпагаті між країною, де безпечно дітям, і Україною, куди тягне серцем — що можна сказати про неї? Чим можна допомогти?

— Важливо давати людям перспективи розвитку — їхня відсутність підсилює страх невизначеності. Тож бізнесу і державі варто об’єднувати зусилля, щоб переконувати українців, що в нашій країні вони можуть ставити цілі, досягати їх і забезпечувати і себе, і своїх дітей всім необхідним. Оскільки питання освіти дітей стає все більш важливим, варто зосередити увагу на створенні додаткових навчальних програм з можливістю для молоді здобути перший волонтерський чи робочий досвід, партнеритись з міжнародними молодіжними громадськими асоціаціями і залучати школярів у їхні проєкти, а для студентів, наприклад, пропонувати можливості стажування в українських компаніях з подальшим працевлаштуванням. Таким чином створюються можливості, навколо яких будуються цілі і конкретні плани, з якими приходять визначеність і поштовхи для кар’єрного і особистісного розвитку в Україні.

— Чи є речі, які вас здивували у відповідях опитуваних? Які?

— В останньому міграційному дослідженні Gradus Research ми виявили, наскільки великий важіль впливу на міграційну поведінку українців здійснюють емоційні фактори. Ми їх класифікували як «ностальгічні». І до них, крім возз'єднання з близькими, відносяться також можливість займатися улюбленою справою в Україні, втілювати давні мрії чи робити свій внесок у Перемогу. Звісно, безпекові ризики стримують українських мігрантів від повернення, проте вони, безумовно, прагнуть цього психологічно.

— Чим відрізняються відповіді 2022 року, 2023 і 2024? Які тенденції?

— Серед ключових тенденцій те, що українці за кордоном стають все менш оптимістичні у своїх прогнозах щодо тривалості повномасштабної війни. 43% українських мігрантів у 2023 році зазначили, що активні бойові дії розтягнуться на роки, а у 2024 році частка респондентів, яка розділяє таку ж думку, збільшилася до 53%.

Також очікувано, що опитані українці за кордоном зі збільшенням тривалості війни стають більш невизначеними у термінах свого повернення — 62% респондентів у 2024 році не впевнені, коли саме зможуть емігрувати назад в Україну, тоді як у 2023 році їхня частка складала чи не вдвічі менше — 36%.

‍

<frame>Ірена Карпа — відома українська письменниця, співачка, громадська діячка і культурна дипломатка. З 2015 року протягом чотирьох років вона була першою секретаркою з питань культури посольства України у Франції. Разом з чоловіком-французом і дітьми Ірена зараз мешкає у Парижі, постійно мотаючись світом з виступами і збираючи на потреби української армії.<frame>

Карпа завжди була моторною, емоційною та пасіонарною. Війна яскраво проявила в ній ще одну рису — емпатичність. Ми зустрілися у готелі між двома книжковими презентаціями Ірени і розмовляємо про пережите відчуття безсилля та нікчемності під час війни, винайдений нею особливий спосіб допомогти собі й іншим, а також те, як вона дискутує на французькому телебаченні з агентами Кремля.

«Мені здавалось, що я нічого не можу»

— Хочете кави? — пропонує Ірена Карпа.

— Дякую, але я вже випила вранці на заправці. Люблю чомусь цю заправочну каву.

— Так, я теж обожнюю. Це така романтика дорожня. Ще коли в Україну приїжджаю, люблю обліпиховий чай. Ніде в світі більше нема такого.

— Ви у Варшаві транзитом з Парижа до Києва. Презентуєте нову збірку, яку під вашим керівництвом написали українки, зокрема біженки, які до цього не мали письменницького досвіду. Розкажіть, що ви зробили з цими жінками, що вони стали писати. Все наче починалося як терапія?

— Так, йдеться про збірку «Я н̶е̶ знаю, як про це писати». В ній 33 українські цивільні жінки описали свій ранній досвід війни.

Все почалося у липні 2022 року. Емоційний стан у людей був дуже нестабільний. У мене — теж. Я не знала, де себе причепити. Бачила, що навколо суперлюди волонтерять, я ж кидаюсь щось робити, а в мене не виходить. Люди тисячами турнікети передають, а я не можу з аптекаркою про антибіотики без рецепту домовитись. Було відчуття безсилля. Хусточка (Юрій Хусточка — музикант, колишній учасник гурту «Океан Ельзи» — Ред.) каже: «Поїдеш зі мною змінним водієм?» Я радію: «Так, ура!» А він: «Але коробка ручна». От дідько. Я їжджу тільки на автоматі. І так на кожному кроці. Як багатьох із нас, мене накривало відчуття провини: масштаб катастрофи величезний, люди гинуть, а я тут, за кордоном, у безпеці.

«Відключитися, відпочити» — це не працювало. Які вихідні? Головою все одно ти в Україні. Така собі гра на виснаження й заодно на самознецінення. Пам'ятаєте цей стан — безкінечна тривожність і розтрачування енергії ні на що. І не відразу дійшло, що коли читаєш паралельно десять телеграм-каналів з поганими новинами та ще й репостиш їх, то робиш тільки гірше — і собі, й іншим. І наче розумієш, що треба зосередитися на одній справі, але мені весь час здавалось, що я нічого не можу, що мої донати — крапля в морі, що все марно.

Бо ж нормальні люди збирають мільйон за пів дня, а я тут що?

І в якийсь момент я сіла і просто записала все, що відчуваю. Весь потік думок. І коли побачила написані слова, я ніби побачила ворога, який виліз із темряви. Ось він, мій страх, мої тривоги, що роздирають мене, на папері переді мною. І стало якось… ясніше. І навіть легше!

Ліки від амнезії

— Тоді я звернулася до своєї психологині Лариси Волошиної — що це за ефект? Виявляється, є ціла практика «автоматичне письмо». Тож ми взяли й розробили заняття для широкої авдиторії — з теорією і письмовою практикою онлайн. «Терапевтичне письмо в час війни». Записалося майже 600 українок з усього світу.

З грошей, зароблених за цей курс, ми тоді купили спеціальне оснащення для військових, яке їм потім дуже допомогло. Терапія вийшла символічна: і українські душі полікували, і приклалися до звільнення рідних територій.

Учасниці могли лишатись анонімними, головне було 5-7 хвилин щиро писати про актуальні почуття: самотність за кордоном, нелюбов до себе, відчуття безпорадності, страх чи навіть про свою образу на чоловіка, який воює, і вона шле йому берці-рюкзаки-броніки, а він хоч би раз її похвалив. Все без прикрас. Без засудження.

І от пишуть люди наче терапевтично, а я раптом бачу в їхніх текстах просто необроблені діаманти! Запропонувала їм додатковий письменницький курс. Писати про досвід і час, що вже ніколи не повториться.

Наші прожиті історії треба берегти, бо це власна історична правда. Підручники історії можуть переписати, медіа можуть перебрехати, а твій власний досвід залишиться.

Це як розповіді наших бабусь про війну чи голод — те, що потім складає наш внутрішній стрижень, наші ліки від амнезії. Важливі для роду, для суспільства і взагалі людства.

Пам’ятаю свій стан, коли почалася війна… Мала виступати на жіночому Форумі.  Березень, початок війни, і я не можу уявити, як вийти на сцену: тремтіли руки, лилися сльози. Набрала психологиню. Вона каже: це природньо. Існування виду важливіше за існування окремої особини. Коли під загрозою мій вид — українці — я відчуваю це на собі.

Вже саме розуміння цих процесів допомагає вирівняти свій стан. Але коли підключаєш письмо — стає ще краще.

— На початку дійсно всі були розгублені, але активні. А зараз я спостерігаю сильну втому, депресії, втрату віри у майбутнє…

— Є таке. Я прихильниця маленьких кроків. Треба робити, що можеш, і дякувати собі за це. Змогла ти сплести маскувальну сітку — подякуй собі, бо багато хто взагалі нічого не зробив. Змогла прийти на подію і задонатити — супер. Змогла поговорити з військовим і підтримати його — молодець.

Війна триває значно довше, ніж ми очікували. Тому треба день за днем просто робити свої маленькі справи.

Деколи здається, що все, що ти робиш — у штангу. Ходиш з дня у день на те французьке телебачення, говориш-говориш, а чи воно на щось впливає?

Анекдот від міністерки культури на французькому телебаченні

— Згадую у Франції, як на початку війни представник однієї пафосної бізнес-асоціації за мною бігав, аби провести український вечір. Я запросила прекрасних українських мисткинь і бізнес-леді, він так дякував, що аж незручно було. А за пів року, коли шукала бюджет підтримки фестивалю української культури, той самий дядько відмахнувся: «Навіть не кидайся! На початку війни ми всі давали гроші на Україну, і ніхто не знає, куди вони пішли, тож»…

А нещодавно присилає мені свою статтю у відомому французькому виданні: «Яка муха вкусила Макрона? Може, це муха цеце? Він не дозволяє нашим старим помирати за власним бажанням (мається на увазі евтаназія — Ред.), але хоче відправити молодих помирати в Україну?» Після цього я просто заблокувала його.

А ще ж бачу плакати, розклеєні де-не-де по Парижу: «Макрон, ми не збираємося помирати в Україні!» Підпис —«Патріоти». Явно якась популістська партія, яку фінансує Росія. Гидко. У той же час є дані, що половина молодих французів готова їхати в Україну на війну, якщо на кону стоятиме безпека Франції. Ну й професійні військові від самого початку були нашими союзниками, топили за озброєння і говорили про готовність відправитися в Україну.

— Як ви потрапили на французьке телебачення і що саме там робите?

— Почалося з того, що мені зателефонувала знайома українська журналістка і сказала, що її кличуть на етери, а вона вже вигоріла після кількох. У мене телевізійний досвід є — щоправда, українською мовою, в якій я, як риба у воді — тож я пішла. І прозріла: в ті перші ефіри французи кликали все, що ворушилося. Модель, яка навіть українською не говорить, бо переїхала до Франції у шкільному віці, розмірковує про геополітику! Вчителька, яка ридає прямо в етері й витирає носа українським прапором. Домогосподарки, які дивляться російські канали і лупають очима: «Нада бить людьмі, то всьо палітіка!» І все це потім засмічує глядачеві мозок.

Ясно, що я стала туди ходити: адже кожна моя поява зменшує шанс на запрошення такого «експерта».

Так я вже третій рік віддаю свій життєвий час цій справі — без гонорару, це моє волонтерство. Один ефір — це мінімум 5 годин на день: годину готуюся, дві години на дорогу, дві години ефіру. Інколи кажуть, що буде она тема, а по факту інша, і треба швидко зорієнтуватися. Мовчати не можна — треба дискутувати, заперечувати дурниці, які говорять часто вже французькі експерти рідною їм мовою. Ну нічого, стрес бадьорить, сміюся я.

Моє завдання — достукатись до сердець глядачів. Експерти приходять показати власне его. Є чимало військових з проукраїнськими позиціями, класних репортерів, що були в Україні. А є, як я їх називаю, агенти Кремля, як от колишня послиця Росії, яка між зйомками розповідає, як їла ікру з Патрушевим (екс-директор ФСБ РФ, зараз — радник Путіна — Ред.) і який він інтелектуал.

Дуже багато відвертого цинізму. Та сама французька міністерка культури (Розелін Башло, тепер колишня — Ред.), яка на жіночому форумі в Анже обіймала мене після мого виступу про українських жінок на війні, не так давно між ефірами розповідає вульгарний анекдот про російських солдатів, які ґвалтують українку. Їй видалося це доречним і смішним. Навіть колишньому кагебісту стало незручно. І її не зупинило те, що навпроти сидить українка, в якої могли вбити близьку людину…

До речі, після того форуму 8 березня 2022 року було вирішено надати допомогу 1 600 000 євро українським митцям і… російським дисидентам. Французи вперто шукають «хороших руських». Але я, як і інші члени українського ПЕН-клубу, не маю з ними спільних подій.

Ще якось було: кличуть на етер, мовляв, крім мене будуть тільки українці — письменник Андрій Курков і ще одна композиторка. Ну окей. І тут в студії виявляється, що Курков у скайпі, композиторка написала «Оду миру» (а це не мій дискурс, бо для мене мир можливий після повернення наших територій і репарацій), а ще два гості — росіяни, по типу дисиденти. І, дивлячись на моє зле обличчя, вони самі так починають обливати Росію брудом, що мені там нема вже, що робити. Самі кажуть, що Росії вже нічого не допоможе.

На тлі цього всього Макрон останнім часом виглядає сміливим красунчиком. Нарешті все те, що я говорила ці два роки, що відчували ми, українці, і що хотіли донести до Заходу, він висловив на весь світ.  Наче він дивився мої французькі етери.

Інколи французи ще заводяться за велику російську культуру та інших «толстоєвських». Мовляв, як же ми житимемо без них, за що їх кенселити? Я раніше злилась і пояснювала, а зараз відповідаю просто: «Знаєте, я нічого не маю проти мертвих росіян».

— Яка місія письменника під час війни?

— Документувати історію. Записувати власний досвід і досвід інших. Підтримувати, давати розраду. Тому дуже потрібна гумористична література. Можливо, після війни, коли вщухне гострий біль, хтось таки напише українського «Швейка».

Знаєш, я стільки чую чорного гумору від військових, коли відвідую шпиталі. Хлопець, якому ампутували ступню, розповідає: «Я шлю братану фотку й пишу, що в’єтнамки — вже не моє». Оце я розумію, сила духу, люди-переможці.

Зараз хочу зробити з дівчатами з Івано-Франківська заняття з терапевтичного письма для ветеранів. Тим, хто на фронті, немає сенсу це робити. А от тим, хто на реабілітації — так.

— Є ще одна група — жінки і наречені загиблих воїнів.

— Ми не знаємо, що вони пережили, як справляються… Потрібні фаховість і багато сили, щоби допомогти їм упоратися з трауром. До мене якось на виступі у Франківську підійшла жінка в чорному. І сказала, що у неї загинув чоловік. Все, що я змогла сказати: пишіть йому листи. Ті самі, терапевтичні — сказати все, що не встигла, попрощатися… Але їй було не до теорії: «Я вже стільки написала цих листів, і їх усі мені повернули з його речами. І це так дивно, його чашка, яку він взяв із собою з дому, вона не розбилась!»

Його більше немає, а його чашка є.

Зараз розповідаю це тобі, і в мене мурашки по шкірі. Я не знаю, що можу сказати людині у гострому траурі. Тому тоді просто її обняла...

— Яка ваша найболючіша втрата у цій війні?

— Віка Амеліна (українська письменниця, яка загинула під час обстрілу росіянами в Краматорську — Ред). Ми з нею будували плани, що вона приїде до Парижа писати книгу, шукали їй квартиру, дитині школу. Досі не можу повірити в те, що сталося…

Є подруги, у яких загинули кохані. Дуже багато болю, якому, здається, не можна зарадити. Потрібні час, траур. А трауру на війні немає.

Мені щоразу дуже боляче, коли я бачу, як розширюються кладовища в Україні. Як над ними майорять державні прапори: а значить, це могили військових. У Львові на Марсовому полі навіть плитку зняли, щоб було де ховати людей.

Ті, хто каже, що не треба давати Україні зброю, повинні дивитися на все це як на цілком можливий сценарій їхнього майбутнього.

«Ніколи чоловік-іноземець не зрозуміє, як нам зараз»

— Нещодавно була в Японії. Там люди, коли дізнавалися звідки я, говорили: Ukraine — Fight! Нащадки самураїв бачать у нащадках козаків справжніх воїнів.

Дуже багато нашого мистецтва пов’язано з горем. Жінки вишивали, аби пережити втрати. Чоловіки складали пісень у воєнних походах. Вся ця сукупність трагедії, любові, елегії нас творить. Може, ми цього не розуміємо, думаємо, ну що я, маленька людина, можу. Але у нас дуже важлива місія.

— Як зараз вас підтримують ваші діти, ваш чоловік? Дають сили?

— Це я всім маю давати сили (посміхається). Собака моя мене підтримує — оце безумовна любов.

У мене діти — підлітки. Хотілося б, звичайно, щоб вони мене підтримували. Щоб хоч іноді обіймали. Старша може зробити чай. Вони приховують свої справжні почуття. Але я знаю, що вони також дуже переживають за війну. Хрещений моєї старшої доньки зараз під Бахмутом, і вона йому написала листа українською, друкованими літерами: «Ти дуже крутий! Війна закінчиться — повертайся». І він каже, що бере цей лист із собою на виходи.

Чоловік навіть давав мені гроші на донати. І вже не скаржиться, що я весь час їжджу в Україну. Бо раніше жалівся, що він, як дружина капітана корабля — мене ж весь час немає.

Він з розумінням ставиться до мого способу життя, і за це я йому вдячна. Але сьогодні ніхто не зрозуміє українця краще за інших українців. У нас спільний біль. Ніколи чоловік-іноземець, яким би він не був співстраждальним, не зрозуміє, як нам зараз.

— Але терплячість — хіба не одна з ознак кохання?

— Згодна. Якщо вірити його словам, то він мене сильно кохає. Але є почуття, а є війна. І на ній емоції завжди потужніші.

Я йому так і пояснила: «Чувак, я не можу тобі зараз дати стільки уваги, як раніше. Не можу їздити на базар і купувати тобі фазанів, як колись. Немає ресурсу, він весь іде на інше». І він зрозумів. Тепер, коли немає настрою готувати, ми просто замовляємо їжу — приміром, в ресторані у сирійських біженців.

Ми їздили нещодавно з дітьми на канікули, і в мене був найкращий час — о 5 ранку, коли я гуляла сама. Дуже важливо мати час для себе. Це може бути масаж, читання на траві в парку або прогулянка на самоті на світанку…

— Або кава на заправці...

— Або кава на заправці! Це теж дуже ресурсна штука.

‍

Фотографії з приватного архіву героїні

‍

Малюють море, бо там вони познайомилися з чоловіком і були щасливі. Малюють кеди, бо чоловік любив, коли вона їх взуває. Малюють кота, бо чоловік був на нього схожий. А ще — янгола, а ще — спільну мрію, яка так і не здійснилась…

— Спочатку жінки, які приходили на майстер-клас, хотіли малювати війну, чорний біль, голі дерева, — розповідає Олег Юров, художник благодійного проєкту допомоги дружинам загиблих героїв. — Але я запропонував жінкам написати те світле, що асоціюється у них з їхнім чоловіком. Світлу пам’ять, спільну мрію, радісні спогади, щоб коли дивишся на картину, настрій піднімався, а не навпаки. І це спрацювало.

У кінці 2022 року художник Олег Юров провів перший майстер-клас для жінок, які втратили чоловіків на війні. Після цього заняття стали регулярними. Вони відрізняються від уроків малювання і класичної арт-терапії: тривають два дні з ранку до вечора, жінки малюють виключно олійними та акриловими фарбами на великих полотнах, у майстер-класі беруть участь дружини і наречені загиблих, створюється максимально безпечний творчий простір.

— Буває всяке. Перші пів дня жінки можуть плакати.

Але живопис — ефективний засіб виходу з горя. Коли ти в горі — ти в собі. А коли починаєш малювати, то виносиш те, що всередині, назовні, віддаєш це полотну і — відповідно — потроху звільняєшся від тяжких емоцій. Живопис витягує.

Коли зібралося вже 50-60 полотен, народилася ідея писати до картин супроводжуючі тексти — історії кохання. І робити виставки картин разом з цими історіями. Зараз жінки намалювали вже понад 200 картин, пройшло дві виставки — у Києві та в Кривому Розі. Незабаром буде третя — у місті Сарни.

— Історія кохання відкриває другий пласт — прихований. Кожна картина — це загибла людина. І це свого роду експозиція історій людей, які стоять за цими картинами. Чоловіки, які загинули, — це пам’ять, а жінки і їхні діти — це майбутнє. Тому для мене важливо це продовжувати, — каже художник.

— Жінки кажуть, що цей метод допомагає їм краще за психотерапевтів. Це більше, ніж просто відволіктися від важких думок. Я бачу, як жінки приходять до нас з одним настроєм, а йдуть за два дні зовсім з іншим, — розповідає Олена Сокальська, керівниця благодійного проєкту «Жива. Справжні історії кохання».

Олена Сокальська і Олег Юров починали разом у проєкті «Жива», але з часом художник розпочав власний проєкт «Тисяча історій кохання. Картини дружин справжніх героїв». Ініціативу «Жива» Олена Сокальська заснувала разом з Аліною Карнауховою, яка очолює обєднання жінок загиблих героїв. Їх підтримали українські митці і благодійний фонд «Сучасна Україна». Зараз заняття проводяться в усіх областях України. Участь у них вже взяли понад 250 жінок. Картини учасниць разом з історіями їхнього кохання регулярно виставляються у різних просторах. Нещодавно проєктом зацікавилась одна з найбільших інформагенцій США — у американців немає досвіду роботи з утратою в таких масштабах, і їм цікаво, як це працює.

— Я стала робити це, бо інші не хотіли займатися вдовами, — каже Олена Сокальська.

Для держави це складна і непопулярна тема, пов'язана з втратами країни у війні. Щодо самого суспільства, то у нього до вдів здебільшого суперечливе ставлення. Ніхто не знає, як розмовляти з жінкою в горі. І що робити з такою кількістю жінок, які раптом овдовіли.

Я сама вдова і розумію, що відчувають ці жінки. Зазвичай жінка в сім'ї знаходиться поруч при своєму чоловіку. І коли вона його втрачає, то відчуває себе розбитим на друзки глечиком. Вона не розуміє, як жити далі і ким вона є без нього.  

Найважчий — перший рік. Раніше ти всі свята проживала з чоловіком, а тепер свята настають, а того, з ким ти хочеш їх розділити, — немає.

Разом з чоловіком жінка втрачає і своє звичне коло спілкування. Вона має почати життя з нуля і знайти нових людей, яким буде подобатись. Жінка має від чогось відштовхнутись, аби зробити перехід до нового стану. І ми даємо жінці маленький радісний привід для цього поштовху.

Картина і історія до картини стають відправною точкою в нове життя. Бо жінки вкладають у картину ті емоції, які ні з ким не можуть розділити. Те, що накопичилось всередині, вдови не можуть розповісти ані дітям, ані подругам. Бо зрозуміти їхні почуття можуть тільки ті, у кого так само загинули чоловіки.

Жінка, яка втратила коханого, разом з ним теж в певному сенсі гине. Неважливо, скільки вони прожили разом — три місяці чи 30 років. До нас приходили різні жінки, але у всіх подібна ситуація: спочатку вони довго чекають на звістку, потім її отримують і все — більше нічого не можуть… І жодні психологи не можуть їм допомогти. У нас були ті, хто встиг попрацювати вже з 20 психологами, пив антидепресанти. І все це їх не витягнуло. Фахових спеціалістів мало, а жінок, які потребують допомоги, вже дуже багато.

6-8 дівчат збираються у студії, де є тільки професійні художники і такі ж жінки. Вони ніколи не тримали в руці пензля, але під керівництвом митців неочікувано для себе створюють справжній живописний твір. І коли жінка сама малює картину, вона бачить результат і відчуває власну цінність як творчої особистості.

А інші навколо ще й кажуть: «Ти талановита, ти маєш продовжувати, ми за тебе дуже раді». Жінка чує не слова співчуття, а захват її талантом, і це надихає її на щось нове.

Ефект від майстер-класів з малювання можна назвати довготривалим. Так, діти однієї з учасниць наших занять розповідали, що мама після загибелі тата не хотіла нічого — ні працювати, ні спілкуватись. А після того як намалювала власну картину — повернулась до школи, в якій колись працювала. Вона ожила.

Місце, де вдови зазвичай зустрічаються і спілкуються — це кладовище. Або стіна пам'яті на цвинтарі, або якісь заходи місцевої влади, де їм вручають посмертні нагороди. Все це не привід для радісних емоцій.

А тут вони працюють з яскравими фарбами, малюють щось світле і спілкуються у приємній атмосфері. А потім коли приходять на виставки, читають історії одна одної, діляться емоціями. Були випадки, коли дівчата читали історії інших і дізнавались, що їхні чоловіки разом воювали. Все це наповнює і дає силу.

— Коли до мене звертається спільнота жінок, яка хоче у себе в громаді провести таке заняття, я шукаю через Спілку художників на місцях митців, які можуть такий майстер-клас провести. А також зручний простір, дотичний до мистецтва. Адже атмосфера має надихати, — пояснює Олена.

Матеріали (фарби, полотна, пензлі, мастихіни тощо) для однієї жінки коштують від 1000 гривень. Художники працюють безкоштовно як волонтери.

— Мені запропонували малювання, коли з моменту загибелі коханого не минуло й року, — розповідає Sestry Катерина Борисенко, учасниця проєкту «Жива. Справжні історії кохання». — Мені було дуже тяжко. А малювання наче відключило потік важких думок, я зосередилась виключно на картині. Намагалася зобразити на полотні свої переживання. Зобразила — і наче віддала.

Я малювала дівчинку з білими кульбабами — вона беззахисна, її мрії і плани розлетілись, як пушинки кульбаб. Ця картина потім висіла у мене у спальні. І я прокидалась і засинала, дивлячись на неї. А потім відчула, що нібито переросла цю картину. Захотілося намалювати нову. І я зобразила вже дорослу дівчину, яка тримає в руках енергію. Цю енергію дав мені мій чоловік. І вона тепер — моя мотивація жити далі...

‍

“Анатомія ненависті” — так називається нова книга журналіста і публіциста Сергія Руденка. Вона — про те, що і чому підштовхнуло Путіна розв'язати найбільшу з часів Другої світової війну в Європі. Про його послідовні кроки на шляху до вторгнення. І про те, як ці кроки не помічались впливовими людьми. Видання з'явиться у продажі в Україні наприкінці травня-на початку червня.

“Це не моя вигадка чи версія, в основі твору — інформація від людей, причетних до формування української політики протягом усіх років незалежності, — розповідає письменник. — Наприклад, це колишній глава СБУ Валентин Наливайченко та екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко. Свідком деяких подій був я сам”.

За рік до повномасштабної війни в Україні вийшла перша книга Сергія Руденка “Зеленський без гриму”. Це не класична біографія — постать Зеленського в ній розкривається крізь призму різних подій та його оточення. Коли почалася велика війна, Сергій додав до своєї книги нові розділи, після чого її видали ще 24 країни. У Німеччині, Британії та Швейцарії книга увійшла до списку кращих нехудожніх творів, близько ста провідних видань світу написали відгуки. Це була перша серйозна праця про Зеленського в Україні і світі.

У 2022 році Сергій Руденко написав також “Бій за Київ” — про оборону Києва у лютому-березні 2022 року. І це не хронологія, а історії 12 людей, які опинилися у вирі війни. Деякі з них вже загинули. Ця книга видана у Фінляндії, права вже придбали Румунія, Грузія і Македонія.

У наш час, коли експертне середовище нерідко поверхове, особливо цікаво поговорити з публіцистом, який глибоко знається на політиці й політиках.

Україна на шляху до війни

— Описуючи кроки посадовців України і Росії, ви проаналізували події від перших років здобуття незалежності дотепер. Як думаєте, чи був у нас шанс уникнути російсько-української війни?

— Був. Якби, починаючи зі здобуття Україною незалежності в 1991 році, українці розуміли, що така війна буде і готувалися. Ретельно, щоденно, нарощуючи кількість зброї та мілітаризуючи суспільство. Сильна Україна була би не по зубах Путіну.

Але вийшло інакше: Путін зробив максимум, аби Україна стала ослаблена, демілітаризована, зросійщена, корумпована, після чого напав.

Головна хиба в тому, що в 1991 році, коли відновилася наша незалежність, ми не змогли поміняти політичну еліту України. Україною продовжили керувати комуністи. І ця політично-економічна номенклатура України не давала шансів на створення сильної міцної незалежної держави.

Ментально ці люди не змогли відірватися від Росії і не вірили, що українська держава дійсно може бути політично, фінансово та економічно від неї незалежною.

Ресурсно багата країна дозволила цій радянській номенклатурі на території України заробляти на нафті, газі, створенні спільних підприємств, продажі зброї Росії. Банальні зв'язки, які існували до розвалу СРСР, після нього сформувалися у бізнес-відносини між елітами двох країн. Що, власне, і не дозволило нам зробити те, що зробили країни Балтії. Які так само були у складі СРСР, але провели люстрацію, відсторонили від керівництва своїми республіками колишніх партійних керівників і кагебістів, змінили системи безпеки і подали заявки на вступ до НАТО.

Словом, партноменклатура, помножена на корупцію, яку застосовувала РФ, призвели до того, що фактично шансу уникнути поглинання або війни у нас не було.

— Хто з українських президентів найбільше доклався до наближення війни?

— У всіх без винятку президентів була можливість зробити Україну сильнішою. У кожного були періоди, коли вони намагалися загравати з Росією, робити реверанси.

Або як Кучма — віддавати стратегічні бомбардувальники, якими тепер бомблять українські міста. Янукович був максимально корумпований. Ющенко міг зменшити енергетичну залежність, але цього не сталося. Тимошенко двічі була прем’єркою, але це людина, яка всю свою кар'єру побудувала на газових оборудках з РФ. Це люди, які в той чи інший спосіб виросли на грошах з Росії.

І навіть Зеленський — продукт російського КВН — довгий час сприймав себе як людину пострадянського простору. Спочатку він не розумів ситуацію і вірив, що війну можна просто зупинити. Порошенко теж мав бізнес у Росії. Всі намагалися вести з Росією діалог — і це не можна назвати неправильним, — але всі вони мали розуміти, що Росія ніколи не задовольниться статусом України як незалежної держави, яка прагне в ЄС і НАТО.

Були люди, які розуміли, чим це все завершиться, але вони не були у керма держави. І це найбільша проблема — кожного разу ми обирали очільника країни, сподіваючись, що станемо сильнішими, і кожного разу ми розчаровувались, адже бачили дрейфування у бік Росії.

Сподіваюсь, хоч у наступного нашого президента не буде всіх цих ілюзій і бажання “подивитися в очі Путіну”. Ми маємо бути завжди готові оборонятися від Росії. Антиукраїнські настрої зараз поділяє більшість росіян, і всі ця ненависть залишатиметься з ними надовго.

"Українці завжди були для росіян спасінням"

— Політична верхівка РФ схиблена на ідеї, що Україна має їм належати. Чому Україна така важлива для Росії?

— Та Росія, яку ми бачимо, — результат роботи багатьох поколінь українців. Без українців — працелюбних, творчих, пасіонарних — Росія не може існувати. Їм потрібна розумна людська база, яку вони будуть використовувати. Як за Петра I вони користувалися інженерами із Західної Європи. Адже росіяни — нація, не здатна на керування власною країною і будівництво. Це нація руйнівників.

Ви бачили, що відбувалось під час повені в Орську і Оренбурзі? Міста заливає, а держава, яка заробляє шалені гроші на енергоносіях і могла б перетворити все навколо в Дубай, нічого не робить!

Для свого населення вони зміщують акцент з бідності і розрухи на завоювання нових земель і відновлення так званої “історичної справедливості”.

Це історичний чупа-чупс, який Путін дає посмоктати росіянам.

Я був у багатьох містах і селах РФ — похилені ізби, п’яні зранку люди, країна живе в XIX столітті…

А українці завжди були для росіян спасінням. Працьовиті, талановиті керівники, винахідники. В українців є те, чого немає у росіян: ми вміємо господарювати, створювати, обробляти землю і розвивати простір навколо. І мати цей ресурсний потенціал, який би приносив користь, звичайно, росіянам хочеться.

— Чи не повторюють зараз західні політики наших помилок із заграванням з Путіним?

— Конфлікт Путіна зі світом неминучий, так само як неминучим був його конфлікт з Україною. Можливо, лідери західних країн, усвідомлюючи цю неминучість, намагаються підготуватися до війни. Не ескалуючи, накопичуючи зброю. А поки світ готується, Україну знищують.

Нам дають рівно стільки зброї, щоб ми не впали як держава. Але цієї зброї недостатньо, аби перемогти Росію.

У світі достатньо сил, аби приборкати Путіна. І якби світ не загравав з ним на початку 2000-х під час війни у Чечні, то не було б війни 2008 року в Грузії. А далі не було б війни в Україні. Але реверанси робили практично усі західні лідери, зокрема, і колишня федеральна канцлерка Німеччини Ангела Меркель. Вони вважали, що краще приборкати російського ведмедя, аніж з ним боротися. І це дало можливість російському монстру відбутися. І зараз цей монстр має свої щупальця в усьому світі.

Путін вихований у пітерських підворіттях і сповідує принцип “якщо бійка неминуча, треба бити першим”. Це логіка гопніка. Він розуміє виключно мову сили і зброї. І зневажає того, хто з ним поводиться інтелігентно і толерантно.

Західні партнери говорять, що не хочуть, аби Україна зазнала поразки, що вони не допустять цього. Але в цьому меседжі бракує ще однієї частини: “Ми зробимо все, аби поразки зазнала Росія”. Лише в такій комбінації у цього світу є майбутнє.

— У нас є шанс перемогти?

— У нас немає іншого виходу. Питання руба: або ми перемагаємо, або нас не буде.

— Що має змінитися у світі, коли Путін помре?

— В Росії мають обов'язково відбутися чотири процеси: демілітаризація, депутінізація, денуклеаризація і дерашизація. Ці речі здаються зараз нереальними, але це має статися.

Інакше всі ми безкінечно будемо ходити колом світових воєн, які ініціюватиме Росія. Розшифрую.

Демілітаризація — Росія має пройти процес роззброєння. Денуклеаризація — ми маємо створити умови, за яких Росія буде позбавлена ядерної зброї. Дерашизація — росіяни мають усвідомити, що рашизм — ідеологія Путіна і знак рівності з нацизмом.

І головний пункт — депутінізація Росії. Вся країна має усвідомити, що Путін — диктатор. Вбивця, визнаний міжнародний злочинець, ім'я якого стоїть поруч з Гітлером. Росіяни мають ходити в кіно і дивитися про це фільми. І не тільки дивитися, а й розуміти, в яке провалля їх завів Путін.

— Якої реакції західної аудиторії на вашу нову книгу вам би хотілося?

— Розуміння, що відбувалося в Україні впродовж десятиліть і навіть століть. Як Росія постійно намагалася привласнити те, що є в Україні, і що належить українцям. І показати ненависницьку щодо України політику Путіна. Адже вся його президентська кар’єра була скерована на те, аби приборкати Україну, або її знищити. Він поставив на Україну все. І для нього програти — визнати себе політичним лузером.

Розвиток персонажа Зеленського

— Як ви зараз оцінюєте постать Володимира Зеленського? Журнал Time цього року вийшов з Андрієм Єрмаком на обкладинці...

— Зеленський був на обкладинці у минулі роки. Цьогорічна обкладинка показує, яке місце займає Єрмак при президенті. Країною керує політичний дует Єрмака і Зеленського. Кого ще можна назвати впливовим? Ще Валерія Залужного, але він вже вирушає у відрядження до Великої Британії.

Оскільки я написав книгу “Зеленський без гриму”, можу сказати, що за ці 5 років ми бачили різні модифікації Зе. Політичного новачка, який прийшов у політику з іншої сфери. Зеленського у період опанування ресурсів — людських, інформаційних і фінансових. Суперечки з олігархами за володіння телебаченням. Адже хто ним володіє, той володіє всім.

Далі ми бачили Зеленського перед війною, коли нас заколисували, що нічого страшного не буде. А потім побачили Зеленського, який з перших днів війни залишився в Києві попри застереження і пропозиції від західних партнерів евакуюватися з України.

Перші дні війни він був хоч і в бункері, але на Банковій. І як історичний персонаж відіграв цим дуже важливу роль. Росія не змогла розчавити Україну в перші дні війни. Втеча президента сильно деморалізувала б українців.

Перші два роки війни Зеленський був тим, кого з оплесками зустрічали в усіх парламентах, він став популярною особою на Заході. Навряд чи хтось у світі може сказати, що в нього є досвід оборони держави під час такої агресивної війни. Зеленський не схожий на жодного президента світу. Він стоїть на чолі країни, народ якої героїчно обороняється від агресора, а для цього теж потрібні певні якості: мужність, дар працювати із західними партнерами, переконувати їх.

Він змінив дещо в міжнародній дипломатичній практиці. Ми бачимо, як він розмовляв з іноземними політиками впродовж цих двох років — без дипломатичних тонкощів, максимально прямо. І те, як український президент в одязі кольору хакі був на прийомах президента США та короля Великобританії, очевидно, увійде в історію дипломатії.

Зеленський зараз є одним з лідерів світу. Це очевидно. Від правильності його дій і рішень залежить не тільки доля України.

— Фігура шекспірівського масштабу…

— Так! Зараз попри всі мої до нього претензії Зеленський — на світлому боці, а Путін — на темному. Це сьогодні два головні персонажі, від яких залежить майбутнє України і світу.

Одного холодного зимового дня 2014 року ми з подругою, разом з якою з перших днів Революції стояли разом на Майдані, вирішили зігрітися в культурному місці та пішли на виставку до столичного художнього нацмузею (з левами). Музей цей знаходиться в центрі, в урядовому кварталі — поруч з українськими Кабміном та Верховною Радою, де в ті дні перелякані народним протестом депутати саме прийняли свої Диктаторські закони. Ці закони були відповіддю влади на масовий спротив, надавали силовикам більше свободи для придушення мітингів, обмежували наші громадянські права та, звичайно, розширювали каральні можливості керівників держави. Українці розуміли, що ситуація загострюється, але не злякались і продовжили свій мирний протест. І от в цей історичний час ми з подругою і зайшли до музею. А коли звідти вийшли — світ навколо був уже інший.

Будівля була оточена беркутівцями, сотнями беркутівців та їхніми автобусами. Шлях від нас до мітингуючих, які йшли під парламент розповісти, що вони думають про нові закони, був перекритий. Силовики відмовлялись пропустити нас до своїх. Музей опинився по інший бік барикад. І ми, дві дівчини, потрапили до хижого лігва. Ми заходили до музею з мирної вулиці, а вийшли — кінематографічно — в реальність гумових палиць, шоломів і куль.

Зрештою хтось із спецпризначенців сказав нам крокувати до метро у зворотньому від протестуючих напрямку. І ми рушили довгою урядовою вулицею Грушевського — живим коридором, оточені з двох боків беркутівцями. Ідучи між ними, я роздивлялась їхні обличчя. Хтось байдуже чекав, хтось був на низькому старті — не вміючи стримати агресію, вони помахували кийками й вишкірялись. Якоїсь миті я не витримала й спитала, невже вони підуть з усією своєю зброєю на мирних людей? І один з дивним смішком відповів: «Дадуть наказ, одразу підемо».

За годину після цього біля музею почалось гаряче протистояння. А цього ж вечора на Майдані я зустріла свого чудового колегу, який минулої весни зник безвісти під Бахмутом. Ми з ним були схвильовані тим, що відбувається, ділились враженнями. Він щойно розмовляв з нашими хлопцями на Грушевського й був приголомшений тим, що від них почув. «Ми вже готові померти, але ще не готові вбивати», — сказали йому ці хлопці. У відповідь я переказала колезі слова беркутівця.

Що було далі, знають всі. Кожна зі сторін виконала те, до чого була готова...

Нинішня велика війна — це протистояння минулого з майбутнім. І початок цього протистояння відбувся саме на Майдані, де майбутнє стояло проти минулого, яке чіплялось і було готове навіть вбивати, аби тільки нас не відпускати. Того разу, як відомо, перемогло майбутнє. А тепер? Що і як буде цього разу? Майбутнє має шанси перемогти і тепер. Якщо сутність цього протистояння зрозуміють наші союзники й люди з інших країн.

Письменниця Вікторія Амеліна посмертно нагороджена державним орденом «За заслуги» ІІІ ступеня з нагоди Дня Соборності. 1 липня 2023 року вона померла в лікарні внаслідок влучання російської ракети в кафе в Краматорську чотирьма днями раніше. Вікторія — членкиня Українського ПЕН, лауреатка премії Конрада, правозахисниця Truth Hounds та засновниця літературного фестивалю в українському селищі під назвою Нью-Йорк.

Також президент України посмертно нагородив загиблого поета Максима Кривцова та страченого письменника Володимира Вакуленка. Того самого Вакуленка, окупаційний щоденник якого восени 2022 року знайшла в землі біля його будинку Віка Амеліна, коли приїхала збирати свідчення злочинів росіян на щойно деокуповану Харківщину. Тоді в Ізюмському лісі підіймали з могил тіла закатованих під час окупації українців, а Віка відкопала блокнот свого колеги, який він заховав від росіян.

Збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження. Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам’ять стирається...
(Вікторія Амеліна)

Вікторія написала ці страшні слова й невдовзі загинула сама. Вона допомогла видати й представити книгу Володимира Вакуленка на Книжковому Арсеналі 2023 року, після чого мала їхати на письменницьку резиденцію в Париж, аби створити там книгу про російські воєнні злочини. Але книга так і залишилась недописаною… Перед Парижем Вікторія «ще разок» з’їздила до Краматорська разом з групою колумбійських журналістів. Всі сиділи в піцерії, жартували, аж раптом пролунав вибух…

«Я озирнувся навколо, і всі були в порядку, крім Вікторії, — згадував пізніше колумбійський письменник Ектор Абад. — Вона сиділа прямо, але нерухомо, без крові та з закритими очима — у тому ж положенні, в якому вона сиділа, коли робила замовлення. Але вона була дуже бліда. Каталіна та Серхіо розмовляли з нею, але вона не відповідала». Вікторії не стало в день народження Володимира Вакуленка.

«…Ніби це Володя її покликав. Ніби його власних сил — його власної історії — було недосить, замало, щоб свідчити перед небом і землею на всі потомні віки про нове Розстріляне Відродження», — написала на своїй сторінці Facebook письменниця Оксана Забужко, зауваживши, що вона «довго вірила, що цього разу Україна цього уникла. Але «Віка перша з-поміж нас усіх впізнала цей черговий елітоцид і назвала його на ім'я».

Цифри втрат нашої армії засекречені
До кінця війни цифр не буде

Буде сусід, чоловік дивачки,
яка саджала червоні квіти
Друг, який нікого не попередив
Викладач, якого ми так любили
Та дівчинка, яка усіх дратувала
Художник, який завжди всім подобався
але здається, любив ту дівчинку

В ім'я державної таємниці
Клянуся, я загиблих не рахуватиму
Не рахуватиму до нестями
І до кінця війни

Насправді я починала – збилась...
(Вікторія Амеліна)

Якою Вікторія залишилась у пам'яті її колег і подруг? Sestry запитали про це у журналістки й виконавчої директорки Українського ПЕН Тетяни Терен, з якою Вікторію пов'язувала ніжна дружба. А також у Тетяни Огаркової — літературознавиці, журналістки й членкині ПЕН, яка сильно зблизилася з Вікторією під час великої війни.

«Коли читаю вірші Віки, мені здається, що вона жива»

«До повномасштабного вторгнення я не була близькою подругою Віки, — згадує Тетяна Огаркова. — Знала її книги, у нас були спільні друзі, і одного разу, у травні 2020-го, ми зустрілися онлайн на PENiвському марафоні — «Мир і Війна». Я була тоді співмодераторкою дискусії у телевізійній студії в Києві, а Віка включалася скайпом — здається, з Америки. Ми говорили про її роман «Дім для Дому».

А потім ми зустрілися в купе потяга «Київ-Харків» улітку 2022-го. Пили вино, згадували перші місяці вторгнення — хто що робив у перші дні та перші тижні війни, і здавалося, що ми давно знайомі. Віка розповідала про «своїх дітей» — свого сина та племінницю, яких вивезла в Польщу. Сама натомість зробила вибір регулярно повертатися в Україну. Російські війська стояли поблизу Харкова й постійно обстрілювали місто. Вночі ми прокидалися від потужних вибухів, ховалися у ванній. Таких вибухів могло бути півтора десятка за ніч.

Пригадую, що Віка тоді організувала подію для дітей у Театрі Ляльок. Мене вразило, наскільки легко вона знаходила підхід до абсолютно різних та незнайомих дітей, які активно включилися в гру. Півтора десятка дітей у театрі: Віка читала їм зі своєї книги «Екскваватор Ека», ми знімали відео. Потім були й інші такі зустрічі з дітьми на прифронтових територіях — зокрема, у Слов’янську навесні 2023-го, коли вже була оголошена примусова евакуація дітей з цього міста. Коли я передивляюся це відео зараз, то мені здається, що Віка жива. Не може бути мертвою людина, яка змушує сміятися дітей у містах, які постійно обстрілюють росіяни!

Від самого початку нашого знайомства я зрозуміла, що Віка була дуже спокійною, не голосною. Вона уникала бути в центрі великої компанії, але віддавала перевагу можливості спілкуватися з людьми поодинці.  Коли її не стало, ми зрозуміли, зі скількома людьми з різних середовищ вона встигла налагодити зв’язки. Вона була мостом поміж різними світами.

Трохи згодом ми разом вперше потрапили і на Салтівку — район у Харкові, який найбільше постраждав від російських обстрілів. Віка знімала розтрощену багатоповерхівку на вулиці Наталі Ужвій, а ми фотографували її. Зараз цю багатоповерхівку розбирають, і це теж боляче, адже стає менше місць, де ми були разом, «наших» місць.

Потім були Ізюм і Капітолівка, трохи згодом — Миколаїв та Херсон. Коли ми в черговий раз були в Ізюмі, ми зупинилися біля 5-поверхівок на вулиці 1 травня, на які росіяни скидали 500-кілограмові бомби у березні 2022. На п’ятому поверсі є залишки квартири, в яку можна потрапити лише через балкон. Від квартири залишилася частина кімнати, де стоїть піаніно — прямо над прірвою, адже решта квартири обвалилася внаслідок удару. Коли ми розповіли Віці цю історію, вона наполягла, щоби побачити це місце. І полізла через балкон у цю напівзруйновану кімнату. Тим часом мені позвонили з французького телебачення, і я мала коротке включення скайпом з балкону цієї багатоповерхівки, а Віка знімала на відеокамеру. Тепер у мене є відео, зняте людиною, якої більше немає. І коли я його передивляюся, я продовжую думати, що Віка жива.

Віка була безстрашною. Не те, щоби вона свідомо наражала себе на небезпеку, але у неї були свої, особисті стосунки з ризиком. Коли ми були в Херсоні в бібліотеці ім. Олеся Гончара в грудні 2022-го, то вона підходила до вікон, звідки тоді було видно інший бік Дніпра — а відтак і російські позиції. А іншим разом вона поїхала до селища Нью-Йорк, яке тоді інтенсивно обстрілювали. І надіслала нам звідти фото. Вона не боялася.

Ми бачилися на квартирниках ПЕН і на «Арсеналі» — мені дуже подобалося, як вона читає вірші. Вона писала поезію і раніше, але після повномасштабного вторгнення наважилася публікувати вірші, а також виступати публічно.

А потім було 27 червня 2023-го, мій день народження. І пізно ввечері позвонили друзі й розповіли про її важке поранення в Краматорську в ресторані Ria Pizza, де ми також часто вечеряли під час поїздок… Я не можу не думати про це — відтепер щороку день мого народження буде річницею смерті Віки.

Ми переклали французькою її вірші завдяки моєму колезі Alexis Audonnet. Відтепер, коли я виступаю перед франкомовною аудиторією, я часто читаю її тексти — інколи уривки, інколи повністю. Про повітряну тривогу по всій країні, про цифри втрат нашої армії, які засекречені, «Свідчення» тощо. Мені здається, я добре читаю її вірші французькою. Коли я бачу реакцію аудиторії — завжди зворушену та емоційно захоплену — мені здається, Віка жива».

Повітряна тривога по всій країні
Так наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій
(Вікторія Амеліна)

«Вікторія — це наше слово-код»

«Мені здавалося, я добре знала Вікторію, але відтоді, як її не стало, весь час ловлю себе на тому, що шукаю у спогадах друзів і колег її риси, звички, плани, мрії, жарти (її особливий чорний гумор!), слова, про які я не знала, — ніби відкриваю для себе знову й знову щось нове — і в такий спосіб знаю і відчуваю, що вона й далі з нами, — згадує подруга Тетяна Терен.

— Особливою рисою Вікторії було вміння і потреба знайомити людей, створювати зв’язки, з яких потім народжувалися нові важливі співпраці. Вона знайомила всіх на культурних подіях, запрошувала до себе в гості, надсилала спільні листи і повідомлення, могла написати раптово в будь-який час доби й поділитися захопленням кимось, з ким обов’язково потрібно піти на каву. Дивовижно, але Вікторія продовжує це робити й нині. Для всіх, хто її знав і хто живе з болем втрати, стало важливо бути на зв’язку з іншими її друзями й подругами і робити щось разом — у пам’ять про неї. Вікторія — це наше слово-код, наше слово-підтримка.

А ще вона завжди була сповнена нових ідей, якими щедро ділилася або які у вас завжди виникали в розмові з нею. Вікторія могла говорити про фестивалі чи премії, які потрібно заснувати, про книжки, які мають бути написані й видані, про важливі ініціативи, за які точно потрібно взятися. Вона мислила наперед і вглиб, тому сама бралася за ідеї, які працювали на майбутнє.

Так справою її життя став Нью-Йоркський Літературний фестиваль, який мав на меті допомогти нам повертати свої власні імена й підтримувати місцеві громади там, де нашої спільної підтримки й зусиль за роки незалежності могло бути найменше і де — Вікторія це добре знала — наші зусилля були найпотрібніші.

Вона й сьогодні може навчити нас, як важливо знайти роль і місце, де твої зусилля будуть найпотрібнішими і найкориснішими. Я стежила за тим, як вона шукала цю свою нову роль на початку повномасштабного вторгнення. Як допомагала евакуювати і приймала в себе у Львові десятки людей із найбільш загрожених регіонів України. Як діставала ліки. Як купувала дрони й автівки для армії. Як працювала на гуманітарному складі і завдяки знанню англійської координувала комунікацію між іноземними та українськими волонтерами.

І вона продовжувала це робити й далі, але водночас запитувала себе, чи може у важких обставинах війни бути корисним її талант писати і говорити з різними аудиторіями. Вікторія писала есеї та давала інтерв'ю для іноземних медіа, виступала на головних культурних і правозахисних подіях за кордоном, щоб пояснювати, переконувати і просити про підтримку.

Далі почали з'являтися вірші — документальна метафорична поезія в якій «реальність війни з'їдає пунктуацію зв'язність сюжету». Але те ж саме вміння бачити і мислити вглиб постійно викликало у неї відчуття, що цього недостатньо, коли ми думаємо про майбутнє, бо в майбутньому, відчувала Вікторія, Україна має не лише перемогти, але й добитися справедливості. З цього народилося її бажання приєднатися до команди Truth Hounds і стати документаторкою воєнних злочинів. І з цього народилося її нове письменницьке завдання — написати документальну книгу для іноземної аудиторії про воєнні злочини Росії, зафіксувати наш досвід війни і пояснити світу історичні зв’язки між тим, що відбувається сьогодні, і що вчиняла Росія проти України протягом століть.

Я не пишу поезії
Я прозаїк
Просто реальність війни
з'їдає пунктуацію
зв'язність сюжету
зв'язність
з'їдає
Наче у мову
влучив снаряд

Уламки мови
схожі на поезію
але це не вона

І це теж не вона
Вона в Харкові
Волонтерить
(Вікторія Амеліна)

Вікторія не встигла дописати книжку War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War, але для мене цей текст, який вийде згодом у провідних видавництвах світу, став ще однією можливістю відкривати для себе знову й знову її нові якості й думки, про які я не знала, — продовжує згадувати Тетяна Терен. —Можливістю бачити, якою сильною авторкою вона була, до того ж не лише в українській, а й англійській мові. Можливістю ще раз переконатися, як її вміння мислити вглиб дозволило їй скласти у цьому тексті різні історичні пазли, які дозволять читачеві побачити ширшу картину російської імперської геноцидальної політики проти України і її культури.

Пишучи про власний досвід проживання війни, досвід своїх героїнь і свідків, з якими вона спілкувалася як документаторка воєнних злочинів, Вікторія показує історичні зв’язки з радянським репресіями 1930-х, Голодомором і переслідуванням митців-шістдесятників. Аби працювати з такими темами, потрібні не лише знання, але й письменницька сміливість, емпатія і велике серце».

У весняне синє поле
Вийде жінка в чорній сукні
Імена сестер кричати
Наче птах в порожнє небо

Викричить усіх із себе
Ту, що відлетіла швидко
Ту, яка про смерть благала
Ту, що не спинила смерть
Ту, яка чекає досі
Ту, яка усе ще вірить
Ту, що сорок днів мовчить

Викричить їх всіх у землю
Наче біль засіє в полі
З болю та імен жіночих
Виростуть їй нові сестри
знов співатимуть життя

Ну а що вона, ворона?

А вона навік в цім полі
Бо лиш крик її й тримає
Всіх цих ластівок в повітрі

Чуєш, як вона гукає
Всі по черзі імена?
(Вікторія Амеліна)

‍

Не війну, а дезінформацію назвали головним глобальним ризиком для світу цьогоріч у Давосі. Люди з різних країн відчувають сьогодні серйозні складнощі з довірою до інформації та не знають, де шукати правди в океані новин. Ми живемо в епоху фейків, чим «завдячуємо» пропагандистам, левова частка яких працює на Кремль. Тільки на державні медіа Росія витрачає біля двох мільярдів доларів на рік, йдеться у дослідженні проєкту Debunk. А ще є соціальні мережі, зйомки кіно, ботоферми...

Про те, як працює російська машина промивання мізків, які наративи поширює та як у цій інформаційній війні виглядає Україна Sestry поговорили з дослідником світової пропаганди Олександром Фрідманом — публіцистом, аналітиком, істориком, доктором наук та викладачем новітньої історії й історії Східної Європи в університетах Саарбрюккена й Дюссельдорфа.

«Росія як у війні, так і в пропаганді — бере не якістю, а кількістю»

Марія Сирчина: Павутиння російської пропаганди розкинулося по всьому світу. Тільки в Україні регулярно знаходять та знешкоджують десятки ботоферм, закриваючи мільйони(!) фейкових акаунтів у популярних соцмережах. Як працює ця система?

Олександр Фрідман: Структура апарату російської пропаганди дійсно дуже заплутана. Є ті, хто прямо підпорядковуються Кремлю й тиражують його наративи (інформація спускається з адміністрації президента до засобів масової інформації), а є «попутники», які підхоплюють почуті думки, оскільки поділяють цю точку зору, й добровільно несуть далі в маси.

Росія як у війні, так і в пропаганді — бере не якістю, а кількістю. Закидає своїми людьми поле бою, а своїми наративами — інформаційний простір. Росіяни навіть не замислюються над якістю інформаційного продукту.

Одночасно вони пропрацьовують декілька наративів. Одні розраховані на внутрішню аудиторію, інші — на зовнішню, деякі на тих і тих.

Починаючи з 2022 року російська пропаганда стала набагато агресивнішою. По-перше, тому що почалась війна. По-друге, тому що джерела поширення російської пропаганди (особливо в країнах Євросоюзу) стали закривати, телеканали відключати, сторінки в соцмережах та на YouTube — блокувати. Можливості Росії знизились, і це змушує її працювати агресивніше.    

МС: Якою є специфіка російської пропаганди всередині країни?

ОФ: Кремль запропонував російському міщанинові ту картину світу, яка йому дуже приємна. Де Росія, велична й непереможна, бореться за справедливу справу, всі навколо її ненавидять, але вона все одно обов'язково переможе. Це той образ, який відповідає запиту багатьох росіян. Тому така пропаганда й заходить. Насамперед — людям старшого віку, які пережили травму 1991 року, не переваривши її. Але, судячи з усього, ці ідеї перегукуються з почуттями й молодшої генерації. Основна проблема Путіна — це покоління, яке народилося вже при ньому й мешкає у великих містах. Це люди, які не дивляться телевізор, для них чуже все те, що верзуть Соловйов, Кисельов та інші (Володимир Соловйов та Дмитро Кисельов — відомі російські телеведучі-пропагандисти — Авт.). Ось з цим поколінням 1990-2000-х у Путіна все непросто, адже воно засуджує війну.

Аби зрозуміти, чому російська пропаганда ефективна, можу навести приклад Бучі. Будь-якій розсудливій, неупередженій людині зрозуміло, що Буча — це страшний злочин на совісті російських солдат. І за межами РФ у людей немає жодних сумнівів у цьому злочині. Чому ж тоді ті, хто мешкає в Росії та має можливості дізнатися, що насправді там відбулося, подивившись західні репортажі або навіть матеріали Аль-Джазіри, цього не роблять? Я неодноразово розмовляв про це з людьми, які знаходяться на проросійських позиціях. На початку дискусії вони виплескують на тебе фонтан пропагандистських «аргументів». Але в якийсь момент цей потік вщухає, і тоді людина каже вже від себе: «Мені все одно, хто кого вбивав у Бучі. На війні як на війні, може статися всяке. Можливо, наші це і зробили. Але я не хочу жити в світі, в якому такі злочини коять представники мого народу». Людям здебільшого приємніше вірити в чисту, переможну, відважну російську армію. Їх влаштовує версія, що Буча — це інсценування, аби заплямувати репутацію Росії. Так легше жити, тому людина вірить у це попри будь-які аргументи.

Російська пропаганда чорно-біла. Її споживачеві не треба нічого обмірковувати, аналізувати, йому пропонується чітка картинка: ми хороші, а проти нас воюють погані (фашисти, нацисти). Цю ж стратегію вони застосовують на Заході для аудиторії вихідців із колишнього Радянського Союзу.

10 класичних заповідей воєнної пропаганди Першої світової війни (сформулював британський дипломат Артур Понсонбі, систематизувала Енн Мореллі):

1. Ми не хочемо війни (держдіячі на момент оголошення війни завжди запевняють, що не хочуть цієї війни, але їм доводиться реагувати на провокації ворога й захищатися).
2. Інша сторона несе повну відповідальність за війну (агресор стверджує, що якби не розпочав цю війну, то супротивник знищив би весь його народ чи взагалі світ).
3. Ворог має обличчя диявола.
4. Справжні цілі війни маскуються під благородні (ніхто ніколи не говорить про геополітичні та економічні цілі конфліктів та свої колоніальні зазіхання. Всі агресори офіційно захищають малі народи або, якщо говорити про XX-XXI століття, демократію)
5. Ворог свідомо чинить звірства. Якщо помилки робимо ми, то вони ненавмисні.
6. Наші втрати — мізерні. Втрати ворога — величезні.
7. Наша справа священна.
8. Митці й інтелектуали підтримують нашу справу.
9. Ворог використовує незаконну зброю.
10. Хто не з нами, той проти нас. Ті, хто ставить під сумнів нашу пропаганду, — зрадники.

«Пропаганда використовує переваги демократичної системи на шкоду цій системі»

МС: Яка особливість роботи російських пропагандистів з європейцями, американцями?

ОФ: Росіяни відслідковують, які проблеми виникають у західному суспільстві, і грають на цих темах. Питання мігрантів, економічні, безпекові — всюди вони активно підливають масла у вогонь. Мета російської пропаганди — дезорієнтувати, збити з пантелику, намутити воду й посіяти недовіру.

Аби люди засумнівалися, чи дійсно варто підтримувати Україну. Зіграти на протиріччях, які є в суспільстві. А протиріччя є завжди, це нормально. Оскільки західні суспільства — демократичні, то все виплескується назовні, ведуться відкриті дискусії, обмін аргументами та думками. Пропагандисти втручаються у ці дискусії, закидаючи людей своїми наративами, сіючи розбрат. Пропаганда використовує переваги демократичної системи на шкоду цій системі.

У західному світі теж вистачає проблем. Більшість переймає російські наративи несвідомо. Не розуміючи, що це саме російські наративи. Люди, які кричать «Поверніть нам дешевий російський газ!» люблять не Росію, а дешевий газ. Вони просто хочуть менше платити. Але через такі підсвідомі речі проштовхується сумнів: а може там, в Україні, дійсно є нацисти, та й НАТО теж не святе, лякає й оточує Росію. Ми отримували собі газ за хорошою ціною, а тут через якусь Україну мусимо платити більше. Нехай би вже забрали собі росіяни ті території, ми тоді й далі будемо дружити й споживати. Звучить поверхнево, але саме на такому примітивному рівні це й працює.

Є люди старшого віку, консервативно налаштовані, яким всі ці ліберальні зміни суспільства чужі, це не та реальність, в якій вони хотіли б жити. Їм незатишно, вони не впевнені в завтрашньому дні. І тут їм показують Росію, яка бореться з усіма цими нововведеннями.

Сучасна російська пропаганда багато в чому перегукується з радянською (приміром, карикатури, якими вони заполонили свій інформаційних простір, здебільшого копіюють радянські). Крім цього, вона є послідовницею пропаганди часів Геббельса. Взяти хоча б риторику Дмитра Медвєдєва, який порівняв Україну з раковою пухлиною. Ракові метафори червоною ниткою пронизують статті та промови нацистів й вкорінилися саме завдяки ним. Можна сказати, що російська пропаганда використовує відомі старі схеми та правила, адаптуючи їх під реальність сучасного світу завдяки соцмережам та іншим технологіям, а також вкладаючи в цю діяльність шалені гроші.  

Закони пропаганди ідеолога нацистського руху Йозефа Геббельса:
‍
1. Розумові спрощення: можно говорити й писати лише те, що зрозуміє навіть геть неосвічений.
2. Обмеження матеріалу: говорити й писати лише те, що вигідно. І тільки через підвладні ЗМІ.
3. Втовкмачуюче повторення: навіть зухвала брехня, яку повторили багаторазово, перетворюється на правду. Пропаганди має бути дуже багато, а її потік безперервним.
4. Закон суб'єктивності й емоційного нагнітання: якщо ми не переможемо, нас усіх вб’ють.
5. Відсутність вибору: вибір вже зроблений за людей, вони мусять лише прийняти інформацію, аби потім видавати почуті ідеї як власні.

‍МС: Які слабкі сторони російської пропаганди?

ОФ: Низький рівень експертизи й розуміння. Російська пропаганда схильна видавати бажане за дійсне. І тому росіяни часто помиляються, але ці помилки губляться в океані їхніх інших наративів і не грають великої ролі.

З останнього: нещодавно в Німеччині були протести фермерів, а потім ще забастовка залізничників. Забастовки викликані виключно економічними питаннями і жодного стосунку до України не мають. Але російська сторона відразу реагує і починає свої вкиди про те, що основна проблема Німеччини та погіршення економічної ситуації пов'язані з підтримкою України. Що німецька влада більше піклується про Україну, ніж про Німеччину. І все це подається як «ще трошки, і в Німеччині підніметься величезна хвиля проти Олафа Шольца та його уряду, його зметуть, Німеччина на порозі перевороту та революції». Медведев так і написав, мовляв, свого часу Німеччина підтримала фашистський Майдан, сьогодні підтримує фашистську Україну, і от зараз у них за це у самих буде Майдан. Вся ця інформаційна атака триває тиждень. Політичних вимог від протестувальників за ці дні так і не з'являється, всі крики про «зраду» виявляються пшиком. Росіяни, наче нічого й не сталося, перемикаються на інші теми. Як і їхня аудиторія.

«Українці завжди перемагали креативністю»

МС: Який ви можете назвати свіжий російський наратив, який зараз шириться світом?

ОФ: Зараз вони просувають небезпечний наратив, що Україна програла цю війну. Мовляв, українська армія в агонії. Коли в 2022 році у російської армії все йшло дуже погано, над цими розмовами на Заході потішалися. Але 2023 рік — це рік неуспішних наступів як з російського боку, так і з українського. Втім російська сторона мовчить про свої невдачі, а педалює виключно тему українських. Зміщує акценти. На Заході проштовхується точка зору, що Україні дали шанс, її озброїли, але в 2023 році контрнаступу не вийшло, бо росіяни йому запобігли. І немає жодного сенсу Україні більше допомагати.

І небезпека в тому, що ці розмови мають певний вплив на західну аудиторію. Адже західний обиватель бачить: допомагали — не вийшло. Мало хто заглиблюється в тему і знає, що Україні дали далеко не стільки зброї, скільки просили українці для успішних бойових дій, а умови для контрнаступу були, м’яко кажучи, поганими. Що бачить обиватель? Тільки те, що очікування не справдились і що виходу з цієї ситуації немає. Одночасно з цим регулярно йдуть вкиди інформації про те, що Росія нарощує темпи виробництва зброї та налаштована боротися до кінця. І під цим інформаційним тиском закрадається думка: може, дійсно нічого не вийде? Ми стільки всього зробили: приймаємо українських біженців, відмовляємося від російських енергоносіїв, даємо зброю. Чи допоможе це? Бо голоси західних військових експертів, які не бачать ознак нового російського наступу та їхнього можливого успіху, чують, на жаль, не всі.

МС: Як виглядає Україна в цій інформаційній війні?

ОФ: Україна веде себе активно й креативно. Під час війни обидві сторони займаються пропагандою, але Україна працює витончено, а Росія незграбно.

Українська сторона не повідомляє про кількість своїх втрат, але щоденно дає інформацію про втрати ворога. З точки зору інформаційної війни це успішний хід. Саме українські цифри домінують на Заході. Саме цим цифрам довіряє світ, і це важливо.

Успішно розіграла Україна й карту зі збиттям двох літаків. Спочатку запустила новину, потім почекала на реакцію Росії та її абсурдні версії, далі Залужний підтвердив інформацію, а Зеленський у Давосі на цьому наголосив. Мовляв, як це немає успіхів — а збиті за один день два літаки? З точки зору пропаганди це успіх. Українці завжди перемагали креативністю.

Західні ЗМІ — вільні, демократичні, і попри симпатії до України там публікують не тільки те, що Україні приємно чути, але й інформацію про становище військових, корупцію, тиск на журналістів тощо. І разом з тим західна преса та громадська думка переважно на боці українців, це помітно з публікацій. Західні інтелектуали, відомі актори здебільшого відверто бажають Україні виграти.

Пропаганда під час будь-якої війни намагається перетягнути на свій бік значимих людей та інтелектуалів. В цьому сенсі в України повний тріумф. Ким може похизуватися Росія? Стівеном Сигалом? Важливо, щоб Україна цей капітал не розгубила, а для цього треба продовжувати говорити правду. Бо російська пропаганда проникнута брехнею.

‍МС: Від початку війни й вимушеної міграції українців за кордон соцмережами ширяться коментарі тисяч ботів про те, що українські біженки ліниві, що вони зрадили рідній країні, що вони соціальні туристки. Це дуже ображає українських біженок, які багато працюють та мріють повернутися на батьківщину. Як правильно реагувати на такі вкиди?

ОФ: Був у Палестині в 20-х роках минулого століття рабин Авраам Іцхак Кук, який сказав: «Ми не будемо боротися зі злом, ми будемо робити добро». Коли росіяни плодять зло, їхня мета — посіяти розбрат, невпевненість, зачепити, образити. І вони будуть далі й далі спускати в соцмережі через своїх ботів різноманітні історії про біженок, аби дискредитувати їх у світі.

Минулоріч у Німеччині через різні групи поширювались історії про те, що українські біженки підходять до російськомовних дітей і пригощають їх цукерками з отрутою. Чимало людей вірили цим розповідям. Ця теорія напряму відсилає до Середньовіччя, коли євреїв звинувачували в тому, що вони труять воду в криницях.

Люди, які в таке вірять, керуються виключно емоціями, вони будуть вірити в що завгодно. До цього варто ставитися як до атрибуту пропагандистської війни. Сперечатися немає сенсу. Російська пропаганда аморальна. Але ті, хто з українками знайомі особисто, хто з ними спілкувався і взагалі слідкує за ситуацією, в таке ніколи не повірить.

МС: У Давосі цьогоріч вперше визначили дезінформацію як головний глобальний ризик у світі. Як боротися з дезінформацією?

ОФ: Панацеї у випадку пропаганди не існує, але є розумне правило: аби боротися зі злом, треба говорити правду.

Боротися з пропагандою та дезінформацією необхідно. Причому не тільки з російською, але й китайською, іранською, адже мета там одна — зруйнувати фундамент західного суспільства. Всі вони воюють проти Заходу, використовуючи переваги демократичної системи. Спробуйте висловити альтернативну точку зору в одній з цих трьох країн, і вам швидко закриють рота. На Заході ж альтернативні точку зору — це нормально, чим і користуються пропагандисти, аби знищити ці суспільства та їхні союзи зсередини.

Зараз демократія в такому стані, що якщо вона не буде боротися, захищати себе, то програє. Треба блокувати джерела небезпечної пропаганди, як заборонили російські телеканали та заблокували YouTube Соловйова. Так, це можна назвати цензурою. Але не повинно бути свободи для тих, хто прагне знищити цю свободу...

5 способів від НАТО, як визначити дезінформацію:
‍
1. Перевірити джерело (хто опублікував інформацію першим, хто її поширює)
2. Перевірити тон подачі (дезінформація викликає сильну емоційну реакцію, злість чи страх)
3. Перевірити, чи є ця історія в інших авторитетних джерелах (поодинокі історії часто є вкидами, адже серйозні видання завжди перевіряють інформацію)
4. Перевірити достовірність фотографій (дезінформатори часто використовують світлини інших подій, штучний інтелект, змінені й модифіковані фото тощо)
5. Перевірити власні упередження (дезінформація часто поширюється просто тому, що відповідає поглядам її споживачів)

Навесні цього року відома польська режисерка Мая Клечевська поставила на сцені Івано-Франківського драмтеатру виставу «Дзяди» за мотивами однойменної поеми поляка Адама Міцкевича. Це не ті класичні «Дзяди», що їх вчать польські діти в школах, а сучасна інтерпретація класики, вписана в контекст російсько-української війни. Антизагарбницька п'єса зі сценами полону та Каннського фестивалю, зіграна виключно українськими акторами.

Поема Адама Міцкевича вийшла в світ 1822 року, але навряд чи ви читали її українською. Перший український переклад «Дзядів», зроблений Віктором Гуменюком, з'явився тільки минулоріч. За цікавим збігом — рівно через двісті років після появи оригіналу — у 2022-му.

13-15 грудня «Дзяди» покажуть у Кракові на міжнародному фестивалі Boska Komedia, який вважається чи не найважливішою театральною подією країни. Після чого вистава, яка проходить під патронатом Sestry, поїде гастролювати Німеччиною та Францією. Цікаво, що створена вона «на експорт» й апелює до сумління тих, хто втомився від війни або досі каже «Це не наша війна» та «Я — пацифіст». Разом з тим саме українська аудиторія найімовірніше увійде в резонанс з акторами, адже теми, порушені в «Дзядах», нам не просто цікаві, а дуже болять і вимагають катарсису.

«Хочу зіштовхнути європейського глядача з його байдужістю»

Режисерка Мая Клечевська бере з «Дзядів» Міцкевича лише чотири сцени: в'язницю, монолог Конрада, екзорцизм і сцену салону та балу. В камері знаходяться полонені воїни з «Азовсталі», сеанс екзорцизму проводить не ксьондз, а московський піп Кирил, ну а салонна сцена дуже нагадує минулорічні події на Каннському кінофестивалі, де до фіналу пройшов фільм російського режисера Кирила Серебреннікова, а протестна акція української дівчини викликала у присутніх лише нудьгу і роздратування.

— Я хочу зіштовхнути європейського глядача з цим видовищем, цією його байдужістю, — пояснює Sestry режисерка вистави «Дзяди» Мая Клечевська. — Моїм натхненням стала сцена, яка відбулася минулого року в Каннах: красиво одягнені люди п'ють шампанське, паркують свої Rolls-Royce на Лазурному узбережжі, коли раптом вриваються українські активісти із закривавленими транспарантами, фактично борючись за увагу до України. І з якою реакцією вони стикаються? По-перше, про подію мовчать майже всі європейські ЗМІ. По-друге, всі ці люди просто обурені й не розуміють, навіщо їм псують такий гарний вечір. Я хотіла б розпочати з аудиторією із Західної Європи розмову: «Як це вас не стосується? Що це взагалі за категорія мислення? Як ви можете відвернути погляд від того, що відбувається так близько від вас?» Я хочу зрозуміти, невже ці люди дбають лише про власний комфорт і спокій. А емпатія?

Старий романтичний текст Міцкевича звучить в Україні як ніколи актуально. Наприклад, сцену в камері з військовополоненими поляки сприймають як історичну — про події, які сталися в Польщі колись. Натомість в Україні це реальність і сцена з документального театру. Кожен з українських акторів, які беруть в ній участь, втратив когось із близьких або знайомих на війні, і акторам не треба пояснювати, що відчувають ті, кого вони грають.

— У виставі я порушую дві болючі для українців теми, — розповідає Мая Клечевська. — Першу українські актори назвали процесом екзорцизму російської мови, культури та драматургії. Російська культура в Польщі також була глибоко вкорінена, але в Україні — набагато міцніше й глибше. Плюс російська церква, з впливом якої настав час радикально покінчити. Друга тема — залежність України від Заходу та його допомоги. Україна весь час просить і дякує. І цей стан просіння та дякуваня є для мене нестерпним. Я знаю, що українці не можуть сказати про це прямо, але я можу. Ну, не мусить Україна просити і дякувати, захід має допомагати сам, адже ціна, яку платить Україна, надто висока. Вже загинуло близько 500 тисяч людей на фронті. Україна боронить від імперіалістичної потвори не тільки себе, але й цілу Європу. Це ми маємо дякувати українцям, а не навпаки. Натомість у Тіктоці та Твіттері німців та французів українська тема зустрічається дедалі рідше.  

— Україна межує з сімома країнами, але у більшості з українців слинка текла саме на російську драматургію та літературу, тоді як твори інших сусідів ми здебільшого навіть не відкривали, — дивується актор Івано-Франківського драмтеатру й виконавець головної ролі в «Дзядах» Роман Луцький. — Я, наприклад, до постановки не читав Міцкевича, а коли прочитав, то був під великим враженням. Міцкевич для поляків, як для нас Шевченко — народний символ. До того ж Шевченко з Міцкевичем навіть зустрічались, як мені розповідав шевченкознавець Олександр Денисенко. Тарас Григорович і Адам Миколайович пили разом каву чи що там ще.    

«Найважливіша сцена вистави — про кордони людського терпіння»

Перлиною вистави є монолог Конрада або Велика імпровізація в інтерпретації актора Романа Луцького. Герой стоїть на сцені і розмовляє з Богом.  

— Це найважливіша сцена, адже вона — про кордони людського терпіння, — говорить Мая Клечевська. — Чи можливо взагалі витерпіти те страждання, яке відчувають люди? Що про це думає Бог? І яке, з космічної точки зору, може бути виправдання цим стражданням? Конрад цього не розуміє. Він хотів би сам мати Силу і зробити світ щасливим. І для мене це завжди дуже зворушливо. Тому що показує повну безпорадність людини, але також її велику боротьбу та турботу, співчуття. Конрад каже: «Мільйон мені ім’я», тобто він страждає не один, разом з ним мільйони інших. І це теж такий важкий момент для мене. Актори живуть на заході Україні, тілом на сцені, але розумом, емоціями, всією своєю душею — в Авдіївці.  

— Монолог Конрада в польській драматургії, як монолог Гамлета — в англійській, — пояснює виконавець цієї ролі Роман Луцький. — Він — подарунок для актора та його велика відповідальність. Коли мені вперше показали текст — а це десь дев'ять сторінок у скороченій версії, я спочатку не знав, як мені до нього підступитися. Поступово відкривав його для себе, рядок за рядком. Робив помітки. Директор нашого театру Ростислав Держипільський порадив, що не треба ставитись до монологу з трепетом, натомість як до діалогу. Розповісти його не відсторонено, а наче це жива розмова. Він, здається, не пропустив жодної вистави «Дзяди» і кожного разу каже: «Цей монолог — про мене!» 

Мистецька подія та зразок для інших польських театралів

Співпраця польської режисерки з українським театром цікава як в культурному аспекті, так і в політичному.

— Я був вражений, коли дізнався, що Мая Клечевська вирішила їхати в Україну і робити там виставу, — розповідає керівник фестивалю Bosko Komedia Бартош Шидловський. — Адже це рішення означає, що допомога Україні виходить за межі соціально-практичної та переходить в площину ідей, інтерпретацій, обміну культурними історіями. Участь вистави «Дзяди» в цьогорічному фестивалі дуже важлива не тільки як мистецька подія, але й тому що фестиваль має заохочувати певну діяльність, подавати її як зразкову.

— Ми хвилювались, як зможемо працювати в умовах війни та повітряних тривог, — згадує режисерка. — Виявилось, що коли ми на репетиціях, то в цей момент нам не здатна стати на заваді навіть війна. Ми не солдати, ми просто митці, й мистецтво —  наша єдина зброя, якою ми боремося з Росією. Я відчувала себе, як на тренувальному полігоні.

І резюмує:

— Цей діалог в українсько-польському мистецтві є дуже творчим: дві нації і дві мови надихають та збагачують одна одну. Нам є що дати одне одному. І майбутня зустріч на фестивалі в Кракові, в спільному мистецькому просторі дає мені велику силу та надію, що мистецтво в результаті переможе.

Дивіться також відео про виставу тут: https://fb.watch/oU3Iczcb4N/

-----------------------------------------------

‍_{Не лише «Дзяди» - українська частина в Boska Komedia}

‍_{14 грудня о 15.30 у Театрі імені Юліуша Словацького (сцена Dom Machin) відбудеться показ української драми «Комаха». Після цього глядачі зможуть долучитися до дискусії про те, як змінюється український театр під впливом російської інвазії. Ввечері цього ж дня на головній сцені пройде також перший вечірній показ вистави «Дзяди» Маї Клечевської. «Це буде емоційний, напружений виступ, – каже про «Комаху» Бартош Шидловський, художній керівник фестивалю Boska Komedia. – Можливо, ця п’єса увійде до репертуару, що було б цікаво як показ українських авторів на театральних сценах Європи. А потім поговоримо про популяризацію української драматургії за кордоном, театральну роботу в реаліях війни та її наслідки». У дискусії візьмуть участь авторка драми Лєна Кудаєва та режисер вистави Томаш Фризель. У «Комасі» грає Ніна Батовська, українська акторка, яка приїхала до Польщі після вторгнення й зараз працює в Сілезькому театрі в Катовіце. На зустрічі можна буде придбати збірку перекладів драми «Комаха», зроблених програмою Українського інституту Transmission.UA: drama on the move.}

_{Квитки на вистави «Дзяди» та «Комаха» можна придбати на сайті фестивалю www.sklep.boskakomedia.pl}

‍_{Boska Komedia — міжнародний театральний фестиваль, який відбудеться 8-16 грудня у Кракові, в ньому візьмуть участь 20 вистав.}‍

Часом задля терапії ми уявляємо собі судилище над тими, хто задумав, почав і веде війну в Україні. Слово «Гаага» є втіленням надії на справедливість, без якої наші глибокі рани не загояться ще довго. Українка Саша Денисова не тільки уявила, яким може бути гаазький суд, а й написала про це п’єсу, за якою вже поставили вистави на різних сценах світу. Видання The Washington Post назвало Денисову провідним голосом цієї трагічної війни.

Саша приїхала до Польщі навесні минулого року й одразу почала розповідати світові про війну мовою театру. Вона поставила в Варшаві виставу «Шість ребер гніву» про біль і переживання українських біженок. Пізніше в Іспанії показала «Маму й повномасштабне вторгнення» про силу духу української жінки (зараз вистава йде в Америці). А коли художній керівник Польського театру в Познані запропонував Денисовій написати п'єсу про Путіна, драматургиня відповіла: «У мене для нього є тільки одне слово — Гаага».

Погляд Денисової — незвичний. В «Гаазі» вона висміює тих, кого ми ненавидимо, — Путіна, Кадирова, Симоньян, Шойгу, Пригожина тощо. Влаштовує глядачам контрастний душ, чергуючи сцени болю зі сценами фарсу. Сам суд при цьому відбувається в свідомості дівчинки, батьків якої вбили росіяни. Але вирок кожному з причетних до війни глядач може винести свій.

«Сміх на сцені дає полегшення, з ним тема жорстокої війни не видається такою гнітючою»

— Як сміятися над тим, кого хочеться знищити?

— Знищити хочеться, але ж не можеш, — каже Sestry Саша Денисова. — Натомість можеш вбити його через сміх. Показати банальність зла, висміяти, принизити й зробити жалюгідним. Після такого політик вже не здається могутнім і не лякає.

Взагалі чужа трагедія — це для психіки надто важко, від цього швидко настає втома. Сміх — це первинне, від нього настає полегшення, з ним тема жорстокої війни не видається такою гнітючою. Сміх протистоїть забуттю. За Арістотелем, комедія — низький жанр, а трагедія — високий. У мене ж — поєднання цих жанрів, гойдалка: послухали про страшне — ось вам хвилинка сміху. Українці так і живуть, до речі.

— Чи не здається тобі, що «Гаага» — вистава на експорт, адже українці здебільшого не готові сміятися над Путіним і війною? Наша рана надто глибока.

— Нещодавно я бачила по українському телебаченню доволі смішну пародію на російських політиків. Тобто в Україні такий жанр вже є. Рана дійсно глибинна, але українці завжди вміли висміювати ворога.

Втім певна тенденція існує — чим далі від наших кордонів, тим легше реагують глядачі на виставі. На прем’єрних показах у Познані поляки поводились напружено й стримано, бо не розуміли, як можна сміятися над війною. У Болгарії тихенько сміялись навіть суворі чоловіки в костюмах (болгарський уряд). А в Америці аудиторія Arlekin Players Theatre сміється голосно й щиро. Так, американці не знають страху війни, вони живуть не просто в імперії, а в суперімперії — зоряних війнах. І до них треба побудувати міст сприйняття, аби їм все було максимально зрозуміло (американська музика, стендап). Тому дуже важливою є перша сцена, де дівчинка знайомить аудиторію з персонажами. Ніхто не зобов'язаний знати, хто вони всі такі. Разом з тим в Америці — найчуттєвіша аудиторія. Якщо їх щось зачіпає, вони не стримують себе, починають плакати, дивуватися та голосно сміятись, як діти. «Аааа!» — роблять американці, коли бачать, як Путін натискає на ядерну кнопку і над залою виростає ядерний гриб.

«Болгарські журналісти після прем’єри врешті назвали війну війною, а не спецоперацією»

— Як зустріла Болгарія, в якій сильно відчуваються проросійські настрої, твою антипутінську виставу?

— Національний Театр Івана Вазова зробив анонс за місяць до прем'єри, й одразу на сайті посипалися погрози. Боти почали атаку — писали, наприклад, що прийдуть і всіх повбивають. До того ж стало відомо, що цілий ряд у партері викупили представники проросійської партії. Директор зібрав нараду, де вирішувалось, що робити з провокаторами, якщо вони дійсно зриватимуть показ.

Мене, до речі, зустріли в аеропорту Софії автівкою та тихо попередили перед тим, як я в неї сіла, що водій — представник проросійської партії і краще в салоні мовчати про «Гаагу», аби не спровокувати. «Ви не уявляєте собі, скільки тут агентів. Це не жарти», — сказали мені там. Пізніше такі ж слова я чула в Берліні.

— Як тоді вони взагалі наважились ставити п'єсу?  

— Французько-болгарський режисер Галін Стоєв побачив польську «Гаагу», подзвонив мені серед ночі і сказав: «Не можу спати, хочу її поставити на свій лад. Це для мене виклик, адже я ніколи не робив політичного театру». Прем’єр-міністр країни Ніколай Денков — прогресивний та проєвропейський, тому ініціативу керівника театру Васила Василева й режисера підтримав і потім навіть особисто прийшов на прем’єру.

У сценарії болгарської Гааги є зміни. Оскільки Євгена Пригожина вбили, його персонаж у мене тепер каже: «Я буду на суді триматися версії, що я помер. І взагалі я — це не я». Зала регоче, адже події свіжі.

Після дійства голова країни мені подякував. Мовляв, він завжди знав про необхідність допомагати українцям, а після вистави відчуває це ще гостріше. Представники української амбасади раділи, що про «Гаагу» написали 20 рецензій, і видання вперше назвали війну війною, а не спецоперацією. Ботоферми активізувались — тільки вони, по суті, й залишились незадоволені. Це тріумф політичного театру. Тепер на «Гаагу» чекає французька сцена (а театр там консервативний, французи вирішують, чи гідна моя п'єса бути поруч з Мольєром). Виходить французькою книга з однойменною назвою.  А ще виставу повезуть на міжнародні фестивалі, її побачить вся Європа.

— До війни ти жила і працювала в Росії. Чи заважає тобі зараз цей «російський хвіст»?

— Ніколи не приховую того, що жила в Москві, й усвідомлюю, що певна частина українців може мене за моє минуле не любити. Але в Росії я писала п'єси з критикою існуючого режиму, а з початком вторгнення одразу виїхала й зараз працюю виключно на Україну. В світі мають бути агенти впливу, культурна дипломатія, і я намагаюсь бути максимально корисною.

Можливо, я була наївною, коли думала, що мої вистави про режим, війну, анексію, застій і протести мали вплив. Вплив скінчився, коли влада розгорнула пропаганду. Режисерка Євгенія Беркович і драматургиня Світлана Петрійчук сидять за антитерористичний театр. І це сигнал іншим — «затуліть пельку». Звичайно, можна мене захейтити, але я від цього не перестану робити для України те, що вмію — театр швидкого реагування. Хочуть цього хейтери чи ні. У мене українська ідентичність, я корисна і люблю свою країну.

Був випадок у Барселоні, коли до зали зашла група войовничо налаштованих українок, а після вистави жінки зізнались, що побачене їх сильно розчулило. Ми обнялися й разом ридали. Так мистецтво перемогло хейт.

«Маленька дівчинка, яка судить злих персонажів, — це Україна. Жертовна, палаюча, трохи наївна, але непохитна»

— Тема гаазького суда вимагає серйозних знань по темі. Які в тебе джерела?

— По-перше, це документи Нюрнберзького процесу. Мої персонажі вдають, що втратили пам'ять, як старий колега фюрера Рудольф Гесс, кричать на допиті, як впливовий нацист Герман Герінг, визнають провину, як архітектор Гітлера Альберт Шпеєр. По-друге, це багаточисельні інтерв’ю з тими, хто постраждав від російської агресії або був свідком злочинів. По-третє, консультації з державними представниками. Наприклад, зараз я пишу продовження «Гааги» — п’єсу і книгу, і консультуюсь з Антоном Кориневичем, послом з особливих доручень МЗС, який займається питаннями створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії російської федерації. Ну і я пильно відстежую все, що робить і говорить Путін. Як американська письменниця Ханна Арендт спостерігала за злочинцем Адольфом Айхманом на реальному суді і потім написала «Банальність зла». Я конструюю суд в уяві й теж весь час спостерігаю за Путіним. У мене є британські розвідники, адвокати і прокурори.

Уяви, приміром, є ряд свідчень, що на приліжковій тумбі російського президента лежить книга поганого філософа Івана Ільїна. А там є глава про Бахмут як про останній важливий бій, який неодмінно треба виграти. Пам'ятаєш битву при Вердені, в якій полягло до мільйона осіб? Таку ж війну на виснаження веде й наш ворог, адже начитався перед сном псевдофілософії й знаходиться під враженням.

— Свого часу американський серіал «Голокост» зробив те, чого за понад двадцять років не зуміли досягти сотні розумних голосів. Німці подивились кіно й почали врешті співчувати євреям. Чим зараз можна вплинути на втомлений світ так, аби він про нас не забував і допомагав?

— Прямо зараз світовий дискурс навколо української війни сильно змінюється під впливом подій в Секторі Газа. Коли після білоруських протестів почалася війна в Україні, я сказала, що велика катастрофа поглинула меншу. Невідомо, як в цій глобальній катастрофі виглядатиме Україна. Наївно думати, що в розпал гострих подій мистецтво вирішить всі питання. Бертольд Брехт і Томас Манн, які були антифашистами і писали про жахіття війни, мусили втекти від Гітлера і перечекати в США. Згодом «Матінка Кураж та її діти», яку написав Брехт в 1938 році, стає театральною біблією, а «Доктор Фаустус» Манна вперше піднімає питання колективної вини нації.  

Якщо говорити про те, яким має бути мистецький твір, аби вплинути на іноземного глядача, то точно не етнографічним і класичним. Це має бути сучасна актуальна форма, цікава не тільки нам, а універсально.

Мені здається, що ми входимо в якісь темні часи, а в темних часах має бути велике багаття попереду. І це велике багаття для мене — Гаага. Я зосередилась на написанні книги. Мої п'єса та книга — не тільки про страшний суд, але й про саму ідею України. Маленька дівчинка, яка судить злих персонажів, — це Україна. Вона тендітна, емансипована, європейська й вразлива, має гостре почуття самоповаги і дуже страждає. Отака вона, фігура України — жертовна, палаюча, трохи наївна, але непохитна. Така собі нова європейська Жанна д'Арк.

«За місяць роботи схудла на вісім кілограмів»

До війни 35-річна Уляна Шерстюк працювала бухгалтером у держустанові на Івано-Франківщині. Розмірений робочий день — з 9-ї до 18-ї години, повага колег і загальна стабільність. Із чоловіком давно розійшлася. Коли почалася війна, жінка схопила сина, документи і втекла до Польщі — осіла у невеликому селі під Варшавою. Пів року жила-не жалілась: соціальні виплати, гуманітарна допомога, приватний садок для чотирирічного сина і мовні курси. Але коли з усього цього списку допомог залишилась тільки виплата на дитину 500 злотих (за програмою «Родина 500+»), становище різко стало скрутним. Потрібно було шукати роботу. Однак українські бухгалтери полякам були нецікаві.

— Де завжди потрібні люди, то це «на почьонгах» (потягах), — розповідає Уляна. — Серед дівчат нашого містечка навіть існує жарт, що хто не працював на мийці потягів, той не знає життя. Вони завжди описували це місце як якесь дно, на якому побували, і тепер їх нічим не злякаєш. Але для мене тоді це звучало навіть романтично. Я  — сільська дівчина, праці не боюсь, тому охоче відгукнулася на пропозицію помити вікна в потягу. Прийшла, прочекала три години, після чого мене попросили прийти завтра, бо плани змінилися. На наступний день мені вручили скломийку, чотири упаковки серветок і повідомили, що я маю привести до ладу… 150 вікон! І за це мені заплатять 85 злотих (приблизно 740 гривень). 

Процедура така: двійко чоловіків зі шлангом і довжелезною шваброю йдуть переді мною і змивають з вікон бруд, а я за ними кочу великі важкі сходи на колесах, приставляю їх до мокрих вікон, піднімаюсь і насухо витираю скло, аби не залишилось розводів. І от уявіть: 150 разів піднятись, 150 разів спуститись і 150 разів натерти! Вже на 70-му вікні я вибилась із сил. Запідозрила, що такий обсяг роботи не може виконувати одна людина. Тим паче за такі гроші. Отже, я пропрацювала шість годин, у мене вже тряслись руки, а під кінець ще прийшов інспектор, аби перевірити якість моєї роботи і вказати на кілька шиб, які треба перемити, адже вони небездоганно чисті. І тільки після цього мені віддали мої 85 злотих.

Наступного разу мене покликали мити стіни потяга, але у процесі роботи з’ясувалось, що «бонусом» треба помити туалети. Третього разу сказали пилососити сидіння, а тих сидінь виявилось десь 450 штук. І знову прийшов інспектор, який ходив, бив по кожному сидінню, і якщо з якогось вилітав пил, він наказував пройтися пилосмоком знову. 

— За таких навантажень люди там навряд чи довго затримуються?

— Звичайно. Більшість українок приходить, працює там раз чи два і тікає, бо не витримує. Але потік бажаючих підзаробити настільки великий, що роботодавець без особливих проблем знаходить нових дівчат. Ніколи не кажуть чесно наперед, скільки доведеться працювати. Це завжди сюрприз. До речі, є у них кілька жінок і на контракті, вони отримують більші суми. Одна з них мені зізналась: «За місяць роботи я схудла тут на вісім кілограмів». 

— Де ще ти пробувала працювати? 

— О, починаємо загинати пальці. Якось я поїхала на розфасовку апельсинів, де довелося тягати ящики з помаранчами. Платили 13 злотих за годину. Навіть не знаю, як мене, жінку, взагалі допустили до носіння вантажу. Ще працювала ночами на фабриці з виготовлення ватних дисків і паличок, але нічні зміни не для мене, з гормонами краще не жартувати. Ще допомагала в фірмі з кейтерингу: чавила руками сік з тонни апельсинів на день. У деяких працівниць починалась алергія — і вони звільнялись, адже сік весь час стікає по руках і подразнює шкіру. Ще я продавала квіти в магазині, де мерзла у кімнатах-холодильниках настільки, що застудила внутрішні органи. Також їздила у теплиці на збір помідорів. Тут, як пощастить: можеш весь день повзати по землі, згинатися і розгинатися, а можеш зривати з куща і класти в ящики. За 10-12 годин мусиш зібрати мінімум 20-25 ящиків. А ще працювала на заводі, де миють і фасують яблука. Там тонни яблук, але оскільки працює група людей, гуртом, то морально це неважко. До речі, окрім мене, на заводі працювали переважно українки, і жодна з них не розмовляла польською. Вони відповідали полякам українською, а коли я переходила на польську, дивились на мене здивовано. 

— А на керівних посадах у таких місцях українки працюють?

— Так. І, на жаль, відносно своїх поводяться не завжди красиво. Наглядачка у теплиці була схожа на жінку з батогом: весь час ходила і кричала на українців, якщо ті повторно ходили до туалету чи обідали понад 15 хвилин. «Вербуванням» українок для роботи на потягах теж займалась українка. Вона могла б чесно попереджати, що на нас чекає, але ніколи цього не робила. Завжди казала: «Та ти ганчіркою там поводи так-сяк, і все». Хоча знала, що поляки завжди перевіряють якість виконання. Нерідко вона затримувала гроші, я мусила дзвонити і «вибивати» їх. І найголовніше — від однієї з дівчат, які працювали на потягах за контрактом, я дізналась, що миття вікон офіційно коштує 120 злотих, а не 85, які мені платили. Тобто йде обман дівчат. І жінка, яка наймає українок, заробляє на кожній 35 злотих за день. В якийсь момент я поставила собі за мету знайти неважку роботу за контрактом максимум на вісім годин, адже мушу встигати забирати сина з садочка. Шукала у групах у соцмережах, на сайтах праці, питала у знайомих. І таки знайшла. Теж на заводі, але я клею наліпки на фрукти, нічого не тягаю. Останнім часом замислююсь над тим, аби написати книгу про свій досвід. І на гонорар поїхати з сином до Іспанії. 

«Ти перемогла», — сказала директорка їдальні. І підвищила зарплатню… на один злотий за годину

Людмилі 47 років. Після початку повномасштабного вторгнення разом із донькою-підлітком переїхала до Польщі, до Грембішева. Мала певні заощадження. За весь час мала лише одне робоче місце – працювала в їдальні гуртожитку, де безкоштовно поселили українців. Її задачею було розкладати їжу по тарілках. 

— Оплата — 13 злотих за годину, але мені було не важко працювати [мінімальна ставка на годину для працюючих за договором доручення становить 18 злотих на руки. — Ред.]. До того ж я мала двогодинні перерви і час робити з дитиною домашню роботу, тому такі розцінки мене влаштували, — розповідає Людмила Коваленко, яка в Україні працювала продавчинею в магазині. — Роботодавці були мною задоволені, адже я дуже акуратна, підтримувала на кухні ідеальну чистоту. Іноді я підміняла колег, виконуючи інші види робіт, і теж добре справлялась. І ось одного разу моя колега-полячка, яка мила посуд, звільнилась, і мені запропонували її місце. Точніше — виконувати і свою, і її роботу. А полячка ця отримувала 15 злотих на годину, про що всі чудово знали. Тому мені здалось логічним, що за її працю я маю отримувати стільки ж. 

Я чула історії про українських хлопців-далекобійників, які просили польського роботодавця підвищити їм платню. Натомість їх звільнили і найняли невибагливих пакистанців. Однак я відчула, що несправедливість буде заважати мені спокійно працювати, тому наважилась відповісти на пропозицію так: «Згодна стати на її місце, але платіть мені стільки ж, скільки їй». І отримала відмову у грубій формі. Мовляв, де вона і де я. Мене це образило, навіть обурило. І я, звичайно, розповіла усім жінкам гуртожитку, як зі мною обійшлись. А ще написала про це у вайбер-групі українців з нашого міста. І коли директорка їдальні стала ходити по гуртожитках і шукати нову працівницю, ніхто не приставав на її пропозицію. Вона такого аж ніяк не очікувала. І через деякий час прийшла до мене зі словами: «Ти перемогла». І, витримавши паузу, додала, що готова підвищити мені зарплатню до… 14 злотих!

Чи я погодилась? Так, бо звикла й мені навіть подобалось. Згодом в їдальні я познайомилась з пристойним поляком, залишила роботу, ми переїхали і незабаром одружуємось. 

Не погоджуватись на мізерну зарплату і жахливі умови

Українці погоджуються на важку і низькооплачувану роботу через страх і розгубленість, — розповідає Sestry юристка Мирослава Омельчук.

— Українці готові працювати по 10-12 годин за меншу оплату замість восьми годин за щедрішу, виконувати тяжку і брудну роботу без підписання контрактів і ціною власного здоров’я — і все через страх і розгубленість. Лячно не знайти іншої праці, залишитись взагалі без грошей, лячно кудись іти і шукати. Часом намагаєшся допомогти, пояснюєш права та можливості, а жінка тобі відповідає: «Страшно, а раптом мене виженуть або депортують». Яке ще депортують? За що? Депортація під час війни неможлива! 

Ще одна причина, чому українці погоджуються на важку працю без контракту, бо часто кваліфікації, здобуті в Україні, нічого не варті в Польщі. 

— Треба час, аби перевчитись і здобути нову професію. А поки вчишся, оцінюєш себе нижче. Заспокоюєш себе, що це тимчасово. В результаті таке масове погодження на мізерну зарплатню і максимальне годинне навантаження призвело до утворення ситуації, коли безліч польських роботодавців не цінують своїх працівників. Якщо що —  знайдеться заміна.

Мирослава Омельчук наголошує, що перед погодженням на будь-яку працю треба чітко дізнатись всі умови:

— Основні типи трудових договорів у Польщі — це Умова о працє [польською Umowa o pracę. — Ред.] і Умова злєценія [польською Umowa o zlecenie. — Ред.]. Перша регулюється Кодексом про працю і тому гарантує дотримання норм безпеки, санітарної гігієни, прав на оплачувані відпустку та лікарняний, а також оплату праці не менше мінімальної за 8-годинний робочий день. Друга регулюється Цивільним кодексом, а тому, грубо кажучи, не обіцяє жодних інших прав, окрім прописаних у контракті. На власний страх і ризик. Тому жінку, яка працює на Умові о працє, не можна змусити тягати більше прописаних норм (а це понад 12 кг на відстань до 25 метрів). Кожна робоча година вночі — це надбавка на 20 відсотків, а робота на вихідних чи свята — не менш ніж вдвічі більша ставка. За такого договору людина отримуватиме мінімум 2784 злотих на місяць (а з нового року 3262 злотих на руки). А якщо людина працює на Умові злєценіє, то тут у контракті можна прописати чи не що завгодно. Приміром, деякі «Бєдронкі» [популярний супермаркет у Польщі. — Ред.]  підписують з працівниками договір про 12-годинну працю сім днів на тиждень — тобто без вихідних! І є жінки, які погоджуються на такі умови.

Юристка наголошує, що кожному українському робітникові потрібно читати закони, дізнаватись реальні розцінки на свою працю, вчити польську, розвивати затребувані на ринку навички і не погоджуватись на умови, які принижують. Часто саме ті жінки, які вирішили, що зможуть потягнути тяжку фізичну роботу в Польщі, хоча в Україні таким не займались, рано чи пізно втомлюються настільки, що повертаються назад додому, — додає Мирослава Омельчук:

— Українок багато. Ми «розбестили» роботодавців, тому ми і маємо змусити їх рахуватися з нашими потребами. І для цього треба навчитись не боятись.