Блоги

Спочатку йшлося про транзит українського зерна через Польщу, який для України без перебільшення був питанням життя і смерті. Країна зі зруйнованою економікою має фактично один товар на експорт — зерно. Криза вибухнула перед парламентськими виборами в Польщі. Роздратування президента Володимира Зеленського ще можна було зрозуміти, а от реакція польської сторони була найгіршою, яку можна було лише уявити.

Лідери консервативної партії «Право і справедливість» (PiS) раптово в одну ніч перестали любити вільну та незалежну Україну, а польський прем’єр заявив, що Польща не відправлятиме Києву зброю.

Як така заява могла вплинути на самих українців і на готовність інших союзників надавати подальшу допомогу? Важко підрахувати точно, якими є втрати для обох сторін у багатьох вимірах. Весь цей цинічний цирк був лише для того, щоб PIS здобув кілька відсотків голосів частини націоналістично налаштованого електорату. На щастя, «Право і справедливість» прорахувалися. Вибори виграла коаліція демократів, створена людьми, які завжди були проукраїнськими та проєвропейськими. Я вірю, що це добра новина для обох наших країн.

І якби не жалюгідна поведінка президента Дуди, до слова, донедавна великого друга України, який постійно обіймався із Зеленським, у Польщі вже був би новий уряд. Уряд, який готовий взяти на себе відповідальність за країну та міжнародні відносини, включно з одним із найважливіших завдань — допомогою Україні у війні. Та, на жаль, польський президент зіграв у притаманний йому спосіб. Замість того, щоб займатися державними справами, він відкладає призначення нового уряду і дає час своїм однопартійцям пакувати валізи, переповнені національним добром, і щасливо евакуюватися. Останнє, що хвилює міністрів і урядовців від PIS, — це нинішнє управління державою. Адже чим більше проблем нинішня влада залишить для нової команди, тим краще для них. Це вже не їхня країна і не їхні клопоти.

Проблема з вантажівками на кордоні виникла у найгірший момент міжвладдя над Віслою, де зараз при владі фактично нікого немає. На цьому ідіотизмі хоче заробити націоналістична «Конфедерація», активісти якої вирушили розпалювати пристрасті на кордон. 16 листопада суперечкою зайнялася Єврокомісія. Польща повинна вирішити проблему блокування кордону з Україною, інакше ЄС може порушити проти Варшави кримінальне провадження. Польська влада, відповідно до законодавства Євросоюзу, зобов’язана забезпечити вільний рух українських вантажівок на прикордонних переходах, — повідомив 16 листопада речник Єврокомісії.

Польські чиновники зараз ведуть певні ритуальні перемовини з українською стороною. Та насправді немає нікого, хто взяв би на себе остаточну відповідальність. Тож якщо польські водії хочуть вирішити проблему, то мають припаркуватися перед огорожею президентського палацу у Варшаві, щоб Анджей Дуда вкотре не переступав межу пристойності — і нарешті сформував уряд.

Не забуду момент, коли почула це вперше. Я вела дітей до школи і по дорозі ми зустріли подругу моєї доньки Люції разом з мамою. Зазвичай із цією жінкою ми мило базікаємо про те-се, та цього разу мова зайшла про війну в Україні. Це були перші тижні після повномасштабного вторгнення, коли до Польщі прибули тисячі українок з дітьми. В колі моїх друзів тривала невтомна кампанія з допомоги, телефони «горіли» від пошуку квартир та організації чергового збору коштів — то на молоко й підгузки для немовлят, то на шкільне приладдя. Всі в моєму найближчому оточенні були пригнічені й налякані, адже нам не бракувало уяви зрозуміти, через що проходять біженки. Ми усвідомлювали, що навіть найзатишніша кімната та найкраща постільна білизна не можуть компенсувати біду відважних українок, які вирушили в подорож у невідоме.

Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами?

І ось в цей час, по дорозі до школи моїх дітей, від матері доньчиної подруги я чую ці слова про те, що «бідні українські дівчата» підозрілі, бо вона працює в магазині косметики й бачить, як вони приходять і купують собі помади. Я була приголомшена і могла тільки вимовити, що якби раптом я втратила все і опинилася в чужій країні, то перше, що б я зробила — купила б собі червону помаду, а одразу потім нафарбувала б нею губи. Я не продовжувала цієї теми, але тема сама почала мене переслідувати. Відтоді я регулярно чую або читаю десь: як ці українки одягаються, як вони фарбуються? Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами? Чому, якщо вони такі бідні, вони ходять по перукарням та магазинам одягу?

Від таких розмов у мене опускаються руки. Я замислююся, ким потрібно бути, щоб говорити подібне? А згодом розумію ким — тим, хто ніколи не потрапляв до екстремальної ситуації, хто не був змушений з останніх сил чіплятися за надію, щоб не впасти до прірви. В кращому випадку — просто людиною, яка не знає ані жінок, ані історії — а точніше, Herstory [Їїсторія досліджує історію з феміністичної точки зору, підкреслюючи в ній роль жінки — Ред.]. Якщо людина має бодай трохи людяності й знань по темі, її не здивують червоні губи українських жінок. Я точно не здивована. Червона помада - мій спосіб додати собі впевненості ще з тих часів, коли моя мати була смертельно хворою на окнологію мозку, і мені щодня здавалося, що я цього не витримаю. Важко точно сказати, як це працює, але це точно працює, адже тисячі жінок і до мене використовували цей метод. Найближча до мене жінка – моя прабабуся, яка майже в сто років приймала нас на сімейних вечерях з коралями на шиї, завитими на чолі локонами та нафарбованими вустами.

Від відьом і куртизанок до суфражисток і патріоток

Червоні губи були й залишаються символом жіночої сили, яка в усі часи не всім подобалась. Власне, тому в XVIII столітті панувала думка, що кармінові губи мають тільки відьми. Потім відьми передали ганебну естафету куртизанкам і вуличним дівчатам. А далі… що ж, жінки зрештою кинули соромитися, і червона помада увійшла до салонів. Коли в 1912 році п'ятнадцять тисяч суфражисток вийшли в Нью-Йорку на парад за права жінок, у багатьох з них були криваво-червоні вуста. Причому губнички роздала їм особисто власниця косметичної імперії Елізабет Арден. Червоні губи користувались популярністю під час багатьох криз і додавали жінкам впевненості на різних фронтах. Під час Другої світової війни, наприклад, вони стали символом тихого опору Гітлеру, який, за чутками, ненавидів помаду багряного кольору на жіночих вустах.

Насправді я розумію механізм догляду за обличчям, зачіскою, одягом і нігтями в найважчі моменти. Коли все виходить з-під контролю, останнє, що ми можемо контролювати, це наш зовнішній вигляд. Моя мама за два дні після операції з видалення пухлини головного мозку зателефонувала мені на світанку з лікарні і повідомила, що щойно причепурилась, нафарбувалась і нарешті почувається чудово. Зважаючи на те, наскільки важким був стан її здоров’я, це було єдине, що вона на той момент могла для себе зробити.

Те, як ми виглядаємо — незалежно від того, чи любимо ми природний, гламурний чи спортивний стиль, віддаємо перевагу макіяжу чи обличчю без мейк-апу — це спосіб заявити про себе світові. Напередодні найстресовіших аналізів я завжди одягалася й фарбувалася шалено елегантно, відчуваючи, що у випадку поганих новин мій зовнішній вигляд дозволить мені зберегти більше гідності. Я чудово розумію, що українські жінки, які в хаосі, під вибухи ракет бігли до Польщі, стурбовані тим, чи витримають їхні діти подорож до кордону, не хотіли виглядати жертвами. Ніхто не хоче, щоб у ньому впізнавали жертву з першого погляду.

Під час Варшавського повстання жінки мили голову вином і шили сукні з парашутів

Навіть коли статус жертви неможливо приховати. У своїй прекрасній, мудрій, теплій і зворушливій книзі Аліція Ґавліковська-Свєрчинська, лікарка, яка юною дівчиною пройшла концтабір для жінок Равенсбрюк, розповідає, що турбота про себе була необхідною умовою для виживання в таборі. І ті ув'язнені дівчата, які переставали розчісуватися, мити голову і щипати собі щоки, щоб виглядати менш блідими, зазвичай після цього швидко помирали. Відсутність інтересу до свого тіла рівноцінна відмові від життя.

Ладна закластися, що багато поляків, які з недовірою дивляться на доглянутих, гарно одягнених, зачесаних і нафарбованих українок, водночас з великою шаною ставляться до історії Варшавського повстання. У варшавському музеї, присвяченому цьому повстанню, зараз проходить чудова виставка репортерки та дослідниці Кароліни Сулей «Подорож героїнь. Жіноче повстання» (виставка працюватиме до червня 2024 року — Ред.). Вона показує боротьбу поляків за столицю та свободу з жіночої точки зору. Так от одна з частин виставки присвячена тому, як варшавські повстанки дбали про свій вигляд. Тут, наприклад, є розповідь про паперові намиста та сукні, пошиті з парашутів. А одне з найзнаковіших фото хроніки повстання — те, на якому зовсім юна панянка дивиться на себе в люстерко. Майже в усіх розповідях повстанок є мотиви, як між боями й бігом від куль зруйнованими околицями вони дбали про свій зовнішній вигляд. Ось, приміром, історія про те, як дівчина мила волосся подрузі вином, адже не було води. А на світлинах — панянки, які хоч і вкриті пилом від обвалених кам'яниць, але мають дбайливо викладені локони та заплетені коси.

Польські жінки не були самотніми у такому підході. Кілька років тому в Імперському військовому музеї проходила виставка, присвячена темі догляду за своєю зовнішністю під час Другої світової війни. Через дефіцит панчіх британки малювали собі тоненькі чорні «шви» на голих ногах. Заможні леді робили це спеціальною фарбою, виготовленою, зокрема, Max Factor та Elisabeth Arden. Бідніші дівчата використовували суміш загущувача для соусів і какао. Цю турботу про зовнішній вигляд, яка була синонімом спроби зберегти внутрішню рівновагу, також можна побачити на світлинах легендарної фотографині Лі Міллер. Вона показала, як в часи всюдисущого дефіциту лондонські жінки намагалися тримати фасон, аби не занепасти духом.

Ніхто не суперечить образу жертви більше, ніж жінка з червоними вустами

На жаль, тирани також завжди знали, наскільки важливий вплив на силу духу має зовнішність. Тому в таборах під час війни в ув'язнених жінок забирали їхній одяг, а стригли всіх однаково й коротко. Вищезгадана Кароліна Сулей написала про це цілу книгу під назвою «Особисті речі. Розповідь про одяг у концтаборах та таборах смерті». В ній авторка розповідає, наскільки болісним знаряддям гноблення було позбавлення людини можливості самовираження через зовнішність.

У коментарях на адресу українських жінок поширене присоромлення. А це завжди інструмент, що допомагає досягти іншої, більшої мети. І критика епічної червоної помади на вустах українських біженок не стосується нафарбованих губ буквально. Ймовірно, саме в такий спосіб у когось виявляється страх перед чужинцями: хто «не наш» — той загроза. Можливо, цих людей надурили популісти, які запевняють, що незабаром українці заберуть наші місця в чергах до лікарів і в школах? Може, має місце заздрість до тих, хто на початку війни отримав дах над головою безкоштовно? І нарешті, у декого, певно, є наївне бажання, щоб жертва вписалася в якийсь уявний шаблон. Вона, мабуть, повинна мовчати, бути розпачлива і налякана, у лахмітті, думати виключно про батьківщину в біді. Ніхто не суперечить цьому образу сильніше, ніж жінка з червоними губами. Яка, навіть не розтуляючи їх, говорить світу: «Я не здамся, я зможу, я виживу».

Українкам — як і всім жінкам, яких намагаються присоромити і вказати, якими їм потрібно бути, що їм годиться, а що ні — про це взагалі не варто хвилюватися.

‍

Титульний малюнок: Магдалена Данай

Реалізувати цей шанс дозволяє щоденний героїзм чоловіків і жінок в окопах. (ЄК рекомендувала державам Євросоюзу почати переговори про вступ до ЄС з Україною після реалізації низки реформ, про що повідомила голова ЄК Урсула фон дер Ляєн на брифінгу в Брюсселі 8 листопада – ред.).

Рекомендація ЄК є проривною, але Україна потребує консенсусу Євроради

Треба максимально серйозно підійти і до супровідних умов, чесно виконуючи домашню роботу, і до роботи з усіма окремими столицями ЄС, щоб процес не був зупинений на двосторонньому рівні, адже рішення Євроради (про початок переговорів про вступ – ред.) має бути консенсусним.

Тобто Європейська Комісія рекомендує Європейський Раді ухвалити рішення про початок перемовин про членство України у Європейському Союзі. Європейська Комісія, надаючи цей позитивний висновок, дає додаткові рекомендації для України стосовно виконання тих семи умов, які супроводжували рішення про кандидатство.

Переконана, як ми в парламенті, так і в усіх інших гілках влади, а також громадянському суспільстві України всі радіють цій, безумовно, проривній для нас рекомендації.

Це, звісно, надзвичайна швидкість досягнення наступного щабля у взаєминах з ЄС, відколи Україні надано кандидатський статус. Водночас маємо не забувати, що цей шлях ми торуємо, як мінімум, із початку Революції Гідності.

Чи могло вдатися краще на цьому етапі?

Чи могла бути рекомендація ЄК без додаткових завдань і необхідності дороблювати свою домашню роботу?

На мою думку – так.

Із самого початку виставлення цих умов ми чули від наших найближчих партнерів, які щиро вболівають за успіх України в європейській інтеграції, про необхідність виконати ці умови на 120 відсотків.

На жаль, ці заклики не були почуті усіма тими, хто причетний до виконання цих умов і має реальні можливості впливу на реалізацію завдань.

Могло бути інакше, якби, по-перше, ми не займалися самонавіюванням і не переконували себе й українське суспільство (спочатку вже в січні 2023-го року устами голови Верховної Ради), що, мовляв, Верховна Рада зробила все, що від неї очікувалося в рамках виконання семи умов. Якби устами прем'єр-міністра України в березні цього року не звітували про виконання семи умов на весь світ...

Саме проміжна оцінка, так звана вербальна оцінка, на яку, на щастя, погодилася Європейська Комісія, і яку оприлюднила в червні, стала холодним душем та імпульсом для всіх гілок української влади. Ця оцінка дала зрозуміти, що на той момент було виконано тільки дві з семи умови, і примусила всіх мобілізуватися для того, щоб до початку жовтня максимально зосередитися на виконанні всіх завдань.

По-друге, процес виконання цих семи завдань постійно супроводжувався певним самообманом і надією зробити роботу не зовсім так, як того очікували в Європейському Союзі. Це було помітно, зокрема в кількаразовому поверненні до ухвалення фінальної версії Закону про підхід до відбору суддів Конституційного Суду, або, наприклад, у кількаразовому поверненні до голосування щодо повного відновлення електронного декларування; в інших частинах виконання домашньої роботи, – необхідності внесення змін до Закону про національні спільноти і меншини.

По-третє, ми не знаємо, наскільки ефективно використав свої можливості уряд як головний орган, відповідальний за євроінтеграцію, і орган, який може вести перемовини з Європейською Комісією на етапі, коли ці сім умов розшивалися на детальніші пункти, і наскільки аргументовано уряд представляв позицію України стосовно можливості чи неможливості, згоди чи незгоди фіналізувати деталізований план виконання цих семи умов.

Україна має визначити пріоритети для переговорної команди

Розглядаючи рішення Європейської Комісії як спільне досягнення усіх гілок влади і громадянського суспільства в Україні, одночасно вважаю, що це черговий додатковий імпульс, поштовх, якщо хочете – примус для України все ж перестати займатися самонавіюваннями і, засукавши рукави, переходити до наступної стадії нашої взаємодії з Європейським Союзом.

Маємо пройти непросту спринтерську дистанцію до рішення Європейської Ради в грудні і – марафонне завдання реальної трансформації країни на найближчі роки.

Маємо уважно вивчити всі деталі звіту розширення щодо України. Не тільки ці кілька рекомендацій, які є на поверхні і які необхідні для того, щоби після ухвалення політичного рішення про відкриття перемовин, були відкриті самі перемовини. Важливо ґрунтовно працювати з повним звітом, оскільки він дає розуміння, в якому напрямку будуть розвиватися перемовини в кожній окремій царині.

Для того, щоб нам вдалося все і у найстисліші терміни, перш за все, потребуємо професійних, знаючих державних службовців на всіх рівнях, як у виконавчій так і в законодавчій гілках влади. Інституційна спроможність має стати тою основою, яка забезпечить наше просування подальшими східцями європейської інтеграції. Маємо спільно пріоритезувати ключові завдання для переговорної команди. Маємо визначити потенційно проблемні моменти і готувати чітку, аргументовану позицію, зрозумілу для партнерів.

Але доки ми перейдемо на цей інший щабель, мусимо спільно пропрацювати з усіма європейськими столицями їхні можливі застереження, або їхні обґрунтовані чи необґрунтовані потенційні перешкоди, які можуть виникнути на шляху до ухвалення рішення про початок перемовин. Тобто принциповим є те, щоб величезна позитивна політична воля і наміри країн-членів Європейського Союзу підтримувати Україну, яка сміливо і вражаюче бореться зі світовим агресором, імперією зла – Росією, щоб ця енергія і ця політична воля перетворилася на рішення про початок перемовин про членство. 

Хочу вірити, що спільними зусиллями нам це вдасться, і в грудні 2023 року ми дійсно будемо радіти широко відчиненим дверям для успішного просування не тільки до нашої стратегічної мети, але й мрії українського суспільства – членства України у Європейському Союзі.

Роботи надзвичайно багато, я сподіваюся, що цю унікальну можливість, яку своєю боротьбою з російським агресором дає політикам українське суспільство, Збройні Сили України, ми використаємо максимально ефективно для українських громадян.

Для цього потрібно, щоби політичні гасла повністю збігалися з політичними діями.

У вівторок Центральна виборча комісія оголосила остаточні результати парламентських виборів у Польщі. Перше місце взяла партія «Право і справедливість», друге — «Громадянська коаліція», третє — «Третій шлях», четверте — «Лівиця», п’яте — «Конфедерація». Як розвиватимуться відносини між українською та польською владами після виборів у Польщі? Своїми роздумами поділився народний депутат України та журналіст Микола Княжицький — у своїй колонці для сайту «Еспресо», яку Sestry публікують у рамках партнерства.

Перетягування політичного каната  

Лідери опозиції — Дональд Туск, Шимон Головня і Влодзімєж Чажасти — закликали президента Анджея Дуду якнайшвидше скликати перше засідання новообраного парламенту і делегувати місію формування нової Ради міністрів кандидату від їхньої коаліції. Кандидатом напевно буде Туск.

Речниця американської Ради національної безпеки Адрієн Ватсон привітала поляків із рекордною явкою на виборах, підкресливши, що США «з нетерпінням чекають на співпрацю з наступним польським урядом».

Європейська преса написала, що в Брюсселі «зітхнули з полегшенням" після звістки про результати польських виборів і перспективу формування нового кабінету Туском. Політиком, якого в Європі дуже добре знають і пам’ятають як очільника польського уряду, голови Європейської ради та голови Європейської народної партії.

Оточення Дуди, здається, не хоче і чути цих сигналів, бо в кулуарах розказує, що президент поспішати не буде. Сам президент підкреслив, що на посаду прем’єр-міністра призначить політика з партії, яка перемогла на виборах. А це може означати, що кандидатом стане представник ПіС. Її партійці вже почали розповідати, що «не все втрачено», бо в Сеймі — нижній палаті парламенту — набереться достатня кількість депутатів для підтримки їхнього висуванця.

Яке буде рішення президента Дуди? Поки що невідомо, адже він не мусить поспішати. Конституція дає главі держави 30 днів від дати голосування, тобто не пізніше 15 листопада, на скликання першого засідання нового парламенту. Разом з тим висунутий президентом кандидат на посаду прем’єр-міністра має 14 днів на отримання вотуму довіри у Сеймі. Отже, опозиція може розпочинати формування уряду після 1 грудня.

У Смоленську була катастрофа, а не теракт

Пишу про тонкощі польського політичного і конституційного процесу з огляду на їхній прямий стосунок до української політики та українсько-польських відносин.

Представники партії «Слуга народу» і деякі експерти переконують, що в інтересах України є збереження ПіС при владі, бо ця партія проукраїнська. На відміну від політсили Дональда Туска, позиція якого стосовно України ще ніби «під питанням», як і підходи інших коаліційних партій. А ще відзначається, що Туск, коли був прем’єром, втілював політику "перезавантаження" у відносинах з Росією. Отже, майже ворог України.

Подібні закиди вважаю безвідповідальними та шкідливими для інтересів України та нашої політики щодо Польщі. Тиражуючи їх, представники влади вдають із себе невинне немовля, яке ще нічого не встигло зробити — ні доброго, ні поганого.

Однак українська влада точно не політичне немовля. Вона має усвідомити, що її польська політика зазнала повного фіаско. Адже поразкою завершилася ставка на персональні стосунки Володимира Зеленського й Анджея Дуди та намагання будь-що сподобатися Ярославові Качинському, повністю ігноруючи опозицію й особисто Туска. Аж до заяви Зеленського про те, що у катастрофі у Смоленську 2010 року, в якій загинув президент Лех Качинський і 95 інших високопосадовців, це результат теракту.

На підтвердження версії про теракт не знайдено жодного доказу, хоч ПіС був при владі 8 років і використовував увесь державний апарат для доведення цього припущення. Без позитивного для себе результату. Водночас польська урядова комісія часів прем’єр-міністра Туска визначила, що Смоленська трагедія була авіаційною катастрофою, а не терактом.

Допомагають російському акторові

Українська влада про це знала, так само як і знала, що своєю заявою стає по одну сторону внутрішнього конфлікту в Польщі. Тобто висловилася «за» Качинського і «проти» Туска, що також мало наслідком ембарго на будь-які контакти з лідером опозиції та опозиційними медіа.

Зеленського і нашу владу якоюсь мірою можна зрозуміти, оскільки задля отримання критично важливої допомоги від Польщі під час повномасштабної війни (особливо на її першому етапі) ще можна було пожертвувати правдою і вимогами розумної політики, яка диктує невтручання у внутрішні справи сусідньої країни. Однак історичні питання, «зернова криза» і заяви польського прем’єр-міністра про непостачання зброї в Україну поклали край цій політиці української влади. А жирну крапку поставив Зеленський словами (у виступі на Генасамблеї ООН 23 вересня) про деяких європейських партнерів, які своїми діями щодо українського зерна роблять «трилер». Бо вони діють спільно з Росією, граючи у «політичному театрі» і «допомагають вийти на сцену московському акторові».

У Польщі ці слова сприйняли дуже болісно. Як результат — президенти вже не зустрічаються, натомість польські високопосадовці кілька разів пригрозили блокуванням інтеграції України з ЄС.

Хто винен у різкому охолодженні українсько-польських відносин? Під час наростання кризи я неодноразово писав і говорив, що винні політики з ПіС, бо задля додаткових балів на виборах пожертвували відносинами з Україною, яка відчайдушно бореться з російською агресією.

Туска потрібно запросити до Києва

В охолодженні українсько-польських взаємин винна також українська влада, бо беззастережною ставкою на ПіС і нехтуванням опозицією створила враження, що українська політика повністю залежить від ПіС і коливань політичних інтересів цієї партії. А коли такий підхід виявився помилковим і пішов усупереч національним інтересами нашої держави, тоді виникла глибока криза.  

Виходом із неї аж ніяк не може стати заклинання про «проукраїнський» ПіС і «антиукраїнську» Громадянську коаліцію, бо такий поділ польської політики — це повна нісенітниця. Відносини між державами мають будуватися як державні, а не партійні.

Результати польських парламентських виборів унаочнили, що ключем до завершення кризи у відносинах між нашими державами є створення нового уряду в Польщі. Бо тільки він зможе будувати двосторонні взаємини «з чистого аркуша». А по суті, зі «сторінки 24 лютого 2022 року», коли поляки і Польща проявили надзвичайну солідарність з Україною та українськими біженцями.

За це ми їм надзвичайно вдячні. Це фундамент, на якому ми просто зобов’язані розвивати взаємини між нашими народами й державами.

Я переконаний, що сьогоднішня польська опозиція сформує уряд, а Дональд Туск його очолить. Рано чи пізно. Туск прекрасно знає Україну, він наш друг, численні докази чого виявив під час Революції гідності, на початку російсько-української війни та в процесі нашої євроінтеграції, яку започаткували угоди про асоціацію, зону вільної торгівлі та безвіз між Україною та ЄС.  

У польських медіа та експертному середовищі обговорюються перші візити, які Туск має здійснити на посаді прем’єр-міністра або ж навіть як лідера майбутньої урядової коаліції. Серед столиць називається Брюссель і Київ. Брюссель, бо Польщі необхідно отримати 30 мільярдів євро з Європейського фонду відбудови економіки після епідемії COVID-19. Київ, бо потрібно відновити дружні відносини Польщі з Україною.

Українська влада має зробити належне і запросити Дональда Туска до Києва, бо від друзів з опозиції він таке запрошення має.

На першому фото — президент України Володимир Зеленський та глава Європейської Ради Дональд Туск на Луганщині, липень 2019 року. Фото: Ukrainian Presidential Press Office via AP

Польських жінок і чоловіків, які 15 жовтня масово прийшли на виборчі дільниці, щоб проголосувати за одну з трьох опозиційних партій, політики ПіС («Право та справедливість») назвали свинями (тих, хто наважився піти до кінотеатрів на фільм Агнешки Голланд «Зелений кордон» про біженців), зрадниками, комуністами, вбивцями ненароджених дітей, прислужниками Німеччини та Євросоюзу і навіть бандитами «Рудого» — як говорили про Дональда Туска, лідера найбільшої опозиційної партії «Громадянська коаліція». 

І це при тому, що раніше самі політики ПіС, відповідальні за візовий скандал, продали «наліво» понад 200 000 віз для мігрантів з Африки та Азії. Привозячи їх до Польщі, провладна партія голосно кричала, що Євросоюз хоче відкрити кордони для арабських емігрантів, які будуть ґвалтувати польських жінок.

Від відчайдушних спроб цих політиків утримати владу будь-якою ціною навіть Україна потрапила в біду: польський уряд і не намагався домовитися з Києвом та Брюсселем щодо зерна. Він просто заблокував йому в’їзд до Польщі. А коли скандал набув світових масштабів, польський прем’єр Матеуш Моравецький пригрозив Києву, що більше не вишле зброї на війну з Росією. І все для того, щоб переконати поляків — влада дбає про те, що для них найцінніше: про безпеку. Це й мало дати їм ще одну перемогу на виборах.

Здавалося, що цьому популістському фестивалю звинувачень, хамства, вульгарних принижень, брехні та нахабства, не буде кінця. Люди, які просто втрачали мову від факту, що хтось може вдаватися до таких образ, спочатку нервувалися, а потім протикали цю повітряну кульку гумором. Відео зі свинями, які сидять у кінотеатрі, стали хітами соцмереж. Частина мітингувальників 1 жовтня 2023 року на Марші мільйонів сердець одягнула руді перуки, а в інтернеті з’явився скетч-кабаре «Молоді джентльмени», яке підпало під цензуру одного з телеканалів. Політики ПіС в цій гуморесці представлені як група римських патриціїв, які за світською розмовою не помічають падіння їхньої імперії. 

У неділю люди пішли на вибори. Явка була рекордною — 72,9%. Попередні результати є нищівними для політичної сили «Право та справедливість», яка перебуває при владі останні вісім років. Незважаючи на масштабну кампанію ненависті, наклепів і брехні, залучення урядового телебачення, заклеювання міст і сіл політичними плакатами та заповнення Інтернету рекламою, влада провалила демократичне голосування, програвши демократичній опозиції. Поляки сказали «ні» ненависті, наклепам і брехні.

Ми більше не можемо жити в світі, де можновладці стверджують, що все дешево, а на чеках з магазинів ми бачимо зворотне — все дорого. Вони говорять, що школи чудові, а насправді навчальні заклади заледве тримаються, що квартири є, а їх нема, що ліки безкоштовні, однак отримати можна лише ті, ціна яких 5 злотих. А от за ті, які коштують 70 злотих, і далі потрібно повністю платити. Вони говорять, що дбають про жінок, а насправді через посилення обмежень в і так жорсткому законі про аборти, жінки помирають у польських лікарнях. У Польщі є криза психічного здоров’я, але немає рішень для якісної психіатричної допомоги, є криза науки — але немає перспектив її розвитку, компанії банкрутують, економіка гальмує. 

Як можна жити в світі, де влада каже, що на Марші опозиції було 60 тисяч людей, а весь світ на фото і відео побачив мільйон?

І одне з найважливіших питань: ми не хочемо виходити з Євросоюзу, до чого нас готує ПіС. Ми вже і так втратили багато грошей і поваги в євроспільноті. Залишилося небагато часу, щоб це виправити — і поляки про це знають.

ПіС отримав найбільше голосів, але перемогла демократична опозиція: три опозиційні партії разом мають більше голосів і місць у Сеймі. Провладна партія не сформує уряд. Або створить такий, який швидко розвалиться. 

Це чудова новина і для Європи — виявляється, у великій європейській країні ліберальна відкрита опозиція може відібрати владу у популістів. Також це прекрасна новина і для України, яка тепер може розраховувати на ще більшу підтримку від Польщі. 

Ці вибори багато говорять про поляків: їх не вдасться залякати, їх важко переконати у брехні, вони зберегли ген свободи. А оскільки пішли на вибори, то вірять у демократію. 

Ми — громадянське суспільство. Завдання полягає в тому, щоб досягти згоди з тими, хто голосував за ПіС — мільйонами людей. Вони і далі житимуть поруч з нами.

Опозиційна половина Польщі почала святкувати вже о 21-й годині виборчого 15 жовтня — від моменту, коли оголосили результати екзитполу. За ними виходить, якщо три опозиційні сили — «Громадянська коаліція», «Третій шлях» і «Ліві» — об'єднаються, то створять парламентську більшість у 248 депутатів [наведені дані екзитполу станом на 21.00 15 жовтня 2023 року. — Ред.]. Інша половина, що голосувала за правлячу «Право і справедливість», теж святкує, бо їхня партія знову опинилися на першому місці — самостійно здобула 198 депутатських мандатів. Щоправда, об’єднуватися їм особливо немає з ким.

Україна теж може святкувати — за результатами виборів, Польща не відмовиться від підтримки своєї сусідки. І буде допомагати, як це і було від початку повномасштабного вторгнення. Зброя і гуманітарка для України і далі йтиме Польщею за східний кордон, захист для українок та українців триватиме.

74,36% виборчинь і виборців прийшли до виборчих дільниць. Це рекордна явка для Польщі, такої виборчої завзятості польок і поляків не було ще ніколи.

Маю стійке враження, що до так високої громадянської активності причинилася несподівана для самих польок і поляків неймовірна героїчна самоорганізація у допомозі Україні після 24 лютого. Вона підняла відповідальність за власну країну і віру в індивідуальний вплив кожної і кожного. Польки і поляки хотіли і змогли.

Отже, що ми маємо у Польщі у перший післявиборчий день.

«Право і справедливість» (ПіС) — 36,6% [тут і далі наведені дані так званого пізнього опитування, оприлюдненого вранці 16 жовтня 2023 року. — Ред.] —  консервативна клерикальна партія. Лідером є Ярослав Качиньський — брат-близнюк колишнього президента Польщі Леха Качиньського, який загинув під Смоленськом у 2010 році. Партія ПіС мала владу протягом останніх 8 років. Вона відповідальна за фактичну заборону абортів, обмеження прав жінок, підпорядкування судової влади і державних масмедіа партійній пропаганді. Політична досить жорстока гра у заборону українського зерна, у припинення військової допомоги та позбавлення захисту українок і українців, що рятуються від війни, — це теж їхній передвиборчих винахід у надії на прихильність виборців правого толку.

«Громадянська коаліція» (Koalicja obywatelska) — 31% — центристське угруповання, яке у боротьбі за голоси жінок і молоді трохи посунулося вліво. В його програмі з'явилися такі питання, як фінансування ін-вітро (лікування безпліддя), легалізація абортів до 12 тижня, знеболення при пологах, екстрена контрацепція без рецептів і навіть дозвіл на торгівлю у неділю. Так, усього цього у Польщі зараз немає, а є, наприклад, заборона стерилізації за бажанням жінки. Але відміна цієї заборони, певно, ще не на часі.

«Третій шлях» (Trzecia Droga) — 13,5% — центристське об’єднання двох партій —  «Польща 2050» та «Польської селянської партії». Їхня програма без будь-яких контроверсійних постулатів — усім буде краще і нікому не стане гірше. Щодо засад і умов для можливого дозволу абортів «Третій шлях», щоб нікого не дратувати і бути не такими, пропонує референдум. Мовляв, нехай уся польська громада визначить, на що має право конкретна жінка, а вони подивляться і подумають. Досить різко як для обережних польських центристів «Третій шлях» виступив проти костьолу: відокремлення церкви від держави, нуль толерантності для педофілії, проти покарання за образу релігійних почуттів і інше, яке вимагає більших пояснень.

Блок лівих (Lewica) — 8,6% — соціал-демократична партія, яка крім доступного житла, високих зарплат і низьких податків, як в усіх, наважилася виступити за легалізацію одностатевих шлюбів і марихуани, лібералізацію антиабортного законодавства, за світську державу і позбавлення привілеїв католицького костьолу та священиків. Серед жінок ліві мають 10% голосів.

«Конфедерація» (Konfederacja) — 6,4% —  це партія ультраправих противників мігрантів, до того ж із симпатією до Росії. Ще на виборах у 2019 році їхня програма містилася у 5-х гаслах: «Не хочемо євреїв, геїв, абортів, податків і ЄС». На  виборах 2023 «Конфедерація» у боротьбі за голоси була менш відверта і зосередилися на податках та на доступності зброї, але це ті самі люди, які говорять, що дружина — це «частина домашнього майна без права голосу». Вони заперечують існування домашнього насилля і виступають проти будь-якої допомоги Україні. Якби у голосуванні брали участь лише польські жінки, вони б не допустили «Конфедерацію» до Сейму. Від польок політсила отримала 3,4% голосів.

Усі партії і об’єднання базували виборчу кампанію з мінімальним ризиком на легко перетравлювальній дієті: збільшення допомоги, доступне лікування, вищі зарплати, менші податки, доступне житло тощо. Лише блок лівих був відважнішим і виграв на цьому — після 18 років за кулісами великої політичної гри увійшов до парламенту. 

Я не є членом жодної організації чи політичної партії. Я — незалежний журналіст. Я просто хочу пояснити, що відбувається зараз у Польщі. 

До виборів залишились лічені дні. Багато відомих польських жінок — активісток, акторок, відомих жінок — об'єдналися у такі виборчі ініціативи як «Я підтримую жіночий успіх» (Wspieram sukces kobiet) чи «Жінки на вибори» (Kobiety na Wybory). Чому вони з'явилися зараз?

У Польщі 53% виборців — це жінки. І голос кожної — найважливіший. Жінок закликають йти на вибори та голосувати.

Але не тільки це. Жіночі ініціативи вголос говорять про найважливіші проблеми польок.

Були проведені опитування, в яких взяли участь майже 20 тисяч жінок із різних міст і сіл. У них запитали: «Які їхні найбільші проблеми?», «Чому вони не ходять на вибори». І що виявилось? Однією з найголовніших проблем польок є насилля. Фізичне, сексуальне, моральне, фінансове. Але не тільки. Ще одна велика проблема — це антиаборційний закон [польський закон про переривання вагітності є одним із найсуворіших у світі. — Ред.]. 

1 жовтня у Варшаві пройшла масштабна акція — Марш мільйона сердець, організований найбільшою опозиційної силою Польщі «Громадянською платформою». Для чого жінки приєднались до цього мітингу? За кілька місяців до цього через заборону абортів у лікарні померла жінка [йдеться про 33-річну Дороту Лалик, яка була на 5-му місяці вагітності. У неї почались передчасні пологи, однак медики відмовились видаляти плід. Він помер в утробі матері, а через три дні і жінка — від зараження крові. — Ред.]. Лікарі бояться робити аборт навіть тоді, коли це може врятувати життя [за переривання вагітності у Польщі загрожує 5 років ув'язнення. — Ред.]. 

Ще до того, як ПіС («Право і Справедливість») прийшли до влади, польський антиаборційний закон був і так одним із найсуворіших в Європі [ухвалений у 1993 році, він передбачав три випадки, коли можливий аборт: загроза життю матері, вагітність внаслідок зґвалтування, а також дефект плоду. — Ред.]. З 2021 року у Польщі заборонено переривати вагітність, якщо плід має незворотні ураження чи невиліковну хворобу, яка загрожує його життю.

Жінці, яка знає про дефекти своєї ще ненародженої дитини, кажуть чекати. Коли плід помре. Але ніякого аборту. Коли ненароджене дитя помирає, буває так, що мати теж помирає. Лікарі бояться в'язниці, тому зволікають із рішенням робити аборт.

Поліція як злочинців розшукує жінок, які зробили аборти.

Приниження, з яким щоденно живуть польки, загроза їхньому здоров'ю та життю стали однією з причин, чому ми приєднались до Маршу мільйона сердець. Жінки сказали: «Досить! Ми виходимо на вулиці».

Ми, польки, почуваємось так, ніби повернулись на сотні років назад — у часи Середньовіччя. Крім заборони аборту, у Польщі на державному рівні не фінансується екстракорпоральне запліднення (ЕКЗ) — у рамках Національного фонду здоров’я (Narodowy Fundusz Zdrowia, NFZ). Якщо раніше штучне запліднення можна було провести за рахунок медстрахування, то тепер ні. Люди роблять купу аналізів, спроб ЕКЗ, витрачають на це шалені суми. Але держава не робить нічого. Це при тому, що безпліддя — глобальна проблема [за даними ВООЗ, 15-20% пар не можуть народити дітей, у Польщі близько 3 мільйонів людей — безплідні. — Ред.].

Влада і церква дуже погано говорять про дітей, народжених шляхом ЕКЗ. Це взагалі тема на окремий фільм, статтю чи книгу. Багато хейту і ненависті у суспільстві. Аборт — гріх. Діти, народжені завдяки штучному заплідненню, — не такі. ЛГБТ — це зло. І люди відчувають, що уряд тут підтримує церкву, а не їх.

Якщо у випадку з ЕКЗ просто нема фінансування у рамках національної медичної програми, то сурогатне материнство — це просто злочин. Фактично у Польщі це дорівнює торгівлі людьми. І ніхто не цікавиться, чому жінки йдуть на такий крок. Нікого із можновладців не цікавить, що жінка після онкології залишилась без матки — і вона сама ніколи не народить дитину. У Польщі це злочин. І крапка.

У Польщі важко завагітніти, важко виносити дитину і, власне, її народити. Жінки часом навіть бояться звертатись до медиків.

Ви, напевно, бачили відео про те, як у Польщі жінок позбавляють права. Це передвиборчі ролики організації «Вільні суди». В одному із них полька перебуває на прийомі у гінеколога. Заходить чоловік, лізе їй між ніг, оглядає її. 

— Що ви робите? — вигукує жінка.

— Ви ж самі мене обрали! — відповідає чоловік. 

— Я вас обрала? Та я взагалі не брала участі у виборах. 

— Так, саме тому ви мене і обрали!

Коли ми говоримо про жінку, то не лише йдеться про аборти чи ЕКЗ. Потрібні суттєві зміни у законодавстві. Йдеться про виплати аліментів, про бідність жінок похилого віку, про допомогу людям з інвалідністю, загалом про охорону здоров’я та профілактику захворювань. Фахівці, які займають захистом прав жінок, звертають увагу на потребу реформи транспортної системи та освіти, захисту прав тварин тощо.

Утім дуже часто жінки не ходять на вибори. Вони кажуть, що не цікавляться політикою, бо це не їхня проблема. Але це не так.

Лідери деяких партій публічно говорять про те, що жінка не повинна мати права голосу. Разом із тим один із тих політичних лідерів закликає легалізувати педофілію. Мовляв, 13-річна дівчинка сама вирішує, хоче вона займатись сексом чи ні. Це абсурд. Так само ці політики заявляють, що зараз головний ворог для Польщі — Європейський союз. Не Росія. 

Інші лідери тієї партії заявляють, що хочуть відібрати в українців допомогу, бо від цього втрачають лише поляки. Від себе хочу сказати, що навіть при зміні влади у Польщі підтримка України не припиниться. Навпаки — опозиційні партії наголошують на важливості нашого союзу та польсько-української дружби. 

Від початку війни саме прості поляки вирішили відкрити свої двері та серця для українців і почали допомагати. Уряд почав це робити пізніше.

На минулих виборах ПіС перемогла через обіцянки виплачувати допомогу 500+. Ніхто ці виплати не забирає. Опозиція заявляє, що всі вони залишаться. Багато людей також наголошують на недостатній кількості дитячих садків у маленьких містах і селах. Це, звісно, проблема не лише жінок, але й чоловіків. Однак давайте подивимось на статистику — скільки чоловіків ідуть на лікарняний, коли хворіє дитина? Усе очевидно. Ми дуже часто говоримо про рівноправ'я жінок та чоловіків. Однак у приватних розмовах із роботодавцями чуєш, що вони платять більше тим, хто більш доступний. Що це означає? Жінка ніколи не буде настільки вільною і доступною, як чоловік. Загалом політична дискусія зараз точиться довкола 500+, 800 + і доступу до абортів. Ніби наші потреби обмежуються лише цими пунктами.

Кампанія «Я підтримую жіночий успіх» за підтримки Університету SWPS провела дослідження, чому жінки не ходять на вибори і не голосують. Що показали результати? Жінки не бачать хороших політичних програм. Крім того, важливий фактор — відсутність транспорту (можливості) доїхати до виборчої дільниці.

Жіночі ініціативи, які працюють задарма і є абсолютно аполітичними, прагнуть заохотити польок брати участь у голосуванні. Жінки у Польщі отримали право голосу раніше за громадянок інших європейських країн чи США. З 1918 року польки мають виборче право [у 1919 до Сейму потрапили одразу 8 жінок. — Ред.]. 

Політика — це не лише вибори чи сварки у парламенті. Це наша пенсія, це дитсадки, це контроль за тим, куди йдуть наші податки.

Не дозволяйте нікому казати, що ми, жінки, не розуміємось на політиці. Ми розуміємо свої потреби. А це і є політика. 

Жіночих виборчих ініціатив стає все більше. Вони не конкурують між собою, а доповнюють одна одну. Результат цьогорічних виборів може залежати від кожної жінки. І насамкінець хотіла сказати, що дуже часто в соцмережах кажуть: «Мій голос нічого не змінить. І так сказали сім мільйонів жінок...».

Останнім часом польські політики торкаються українського питання в досить різкий спосіб, що, зрозуміло, пов’язано з виборами, настроями суспільства і соціологічними опитуваннями. Зрештою, гадала, друзі-поляки самі впораються зі своїм внутрішньополітичним контекстом. Тому ділила на 20 всі ці немилі висловлювання про заборону українського зерна, можливе зменшення підтримки українських біженців і подібне.

Але сьогодні зранку прочитала і… просто не повірила. Може, українські медіа щось перекрутили? Ні, Польська агенція преси чітко процитувала слова очільника держави: «Україна поводиться як той, хто тоне і хапається за все. Ми маємо право боронитися, щоб той, хто тоне, не заподіяв нам кривди». Саме так сказав Анджей Дуда на брифінгу для польських журналістів перед засіданням ООН в Нью-Йорку.

Пане Президенте, ми не потопельники. Ми твердо стоїмо на землі і боремось за існування держави Україна. Ми спираємось на підтримку цивілізованих країн Заходу, в тім числі одного з найбільших наших європейських друзів — Польщі.

Досі зі сльозами на очах згадую, як Польща, і Ви, Пане Президенте, відкрили кордони 24 лютого 2022 року для наших жінок і дітей. Як Польща боролася за зброю для України — танки, ППО, винищувачі. Ваша країна у важкий момент фактично стала логістичним хабом для України, куди прибуває з усього світу військова і гуманітарна допомога, до якої не може дістатися ворог. Саме тому ми живі. Тому у наших Збройних Сил є чим бити російського агресора.

Я пригадую Ваші слова, Пане Президенте, у трагічний день 24 лютого: «Ми стоїмо разом з Україною… Ми підтримуємо Україну як її сусіди, як Північноатлантичний Альянс, як Європейський Союз… Ми сподіваємося, що російська агресія буде зупинена. І я запевняю вас, що як член міжнародної спільноти зроблю все можливе для того, аби те, що відбувається сьогодні в Україні, якомога швидше припинилося і щоб Україна могла мирно існувати як держава, у своїх кордонах, визнаних політично вже кілька десятиліть, могла мирно і вільно розвиватися». І для мене, як українки, це найважливіше. Сподіваюсь, Ви й сьогодні налаштовані саме так.

Чи були ми потопельниками? Я згадую Ризький мир, Пане Президенте. Так, розумію, що видатний державний діяч Юзеф Пілсудський не мав виходу і боронив державу Польща. Але якби поляки тоді трохи більше повірили, що Україну можна врятувати, то нащадки тих українців, з роззброєного війська, не були би примусово гнані виконувати злочинні накази радянської Росії, яка напала на Польщу — це сталося вже менш ніж за 20 років після угод з більшовиками в Ризі. До слова, річниця цих трагічних подій була кілька днів тому. Історія не любить оцього «якби». Але ж нарізно саме Польща та Україна зазнали найбільших втрат у Другій світовій війні. Брак довіри — це завжди про потопельників, тут Ви абсолютно маєте рацію, Пане Президенте.

Ми ще не виграли у цій страшній війні Росії проти України і всього цивілізованого світу, але разом вже змогли не програти. Нам, Україні та Польщі, «точно не буде соромно», цитуючи слова відомого політика.

Ми небезпечні, Пане Президенте. Але не для Польщі. Для Росії, спільного нашого ворога. «Нашу і вашу свободу» ще належить боронити. Політики йдуть чи залишаються, вибори змінюють інші вибори, в Польщі та Україні, на відміну від автократії на Сході, у Московії. Дражливі сьогодні питання, такі як транзит українського зерна, будуть вирішені. А от що буде за двадцять років з нашими державами? Я не хочу, щоб на моїх співвітчизниках знову були якісь «совєтські свитки», навіть теоретично, і щоб нас викинуло по інший бік окопів. Не хочу. Як і Ви. 

Ми вдячні, Пане Президенте, за можливість для українських воєнних біженок жити і працювати у Польщі. До речі, мені і моїм колегам журналісткам за минулий рік польська держава повернула по кілька тисяч злотих переплачених податків — майже кожна з нас працювала на трьох роботах, щоб інтегруватися і стати на ноги. Ми приносимо користь польській економіці і суспільству. Наприклад, пані, у якої я винаймаю житло, отримує додатковий дохід до пенсії. Які ж ми потопельники?

Наша Юлія працює у Варшаві і водить до садочка особливого синочка. Марія включається на міжнародній конференції з немовлятком на руках. Таня втратила чоловіка Руслана, він загинув у бою 4 серпня минулого року, при звільненні від окупантів Херсонської області, а їхній синочок прагне вирости сильним — він улюбленець польських тренерів із тхеквондо в Ольштині. Наталія перекладає чудову польську поезію. Це лише кілька слів про наших дівчат з часопису Sestry.

Наші діти ходять до польських шкіл і можуть не здригатись від вибухів російських бомб, поки їхні батьки в ЗСУ боронять Україну. Наші інваліди і важкопоранені можуть лікуватися у польських лікарнях. Дякую, Пане Президенте. Ми живі.

А хто ж потонув? «Москва», звісно. Поки що тільки як корабель.

Але ж ми разом, Пане Президенте, Польща та Україна не тримають каменів у кишенях. Так?