Кароліна Баца-Погожельська

Тільки тут — я вдома

Олена зі своїм сином Колею проживали тут завжди, як сама розповідає. Володимир також. Віталій і отець Леонід, які називають себе «куп'янськими партизанами», теж. Вони нікуди не виїхали і, незважаючи на скрутну ситуацію за два роки після повномасштабної агресії Росії в Україні, нікуди їхати не збираються. Ми — сусіди, познайомилися наприкінці 2022 року. 

«Кароліночко, а куди мені їхати й навіщо? Тільки тут я вдома», — відповідає Олена, коли я вже, мабуть, удвадцяте запитую, чи впевнена вона, що не хоче евакуюватися. У Куп'янському районі про необхідність евакуації оголосили вже в серпні 2023 року, коли ситуація ставала дедалі складнішою і коли ворог почав дедалі частіше застосовувати КАБ — керовані авіаційні бомби, які скидали зі своїх літаків приблизно на висоті Старобільська. В результаті рішення місцевої влади, кілька тисяч людей були евакуйовані з району Куп'янська.

Сина Олени важко назвати «дитиною», адже йому майже 23 роки і він хворіє на ДЦП. Мати виховує його сама, до війни їй ще допомагала бабуся, але вона померла. Жінка щомісяця отримує 7 000 гривень допомоги на сина, і це всі гроші, які вона має в своєму розпорядженні, хіба що рідні щось надішлють. Допомагають також сусіди: той принесе молока, той — яйця. Іноді приходить гуманітарка від волонтерів. Щоразу, коли я виїжджаю з села, я питаю Олену, чого вона потребує, привожу продукти і ліки, які, як я добре знаю, вона просто не може собі дозволити. Але це й так не найбільша біда для неї.

«Коля невиліковно хворий, очевидно, що він не одужає, але за спеціальними ліками, які може виписати тільки психіатр або невропатолог, я повинна їздити з ним особисто, а як мені добиратися до Куп'янська, або ще гірше — до Шевченкового (Куп’янський район. — Авт.)?» — ставить риторичне запитання жінка. І так щомісяця, а якщо все складеться добре, то щодва місяці. Так, громадський транспорт у районі Куп'янська функціонує, але дуже часто він мусить їхати в об'їзд з міркувань безпеки та стану критичної інфраструктури. Дорога до Шевченкового, що знаходиться за кілька десятків кілометрів, може зайняти до кількох годин, що є неабияким випробуванням, коли їдеш з Колею. Незважаючи на це, Олена навіть чути не хоче про виїзд. «Ну, коли буде зовсім погано, поїду до сестри, ближче до Харкова», — обіцяє вона, хоча ми робили все, аби вона могла поїхати до Польщі і зайнятися реабілітацією сина. Незважаючи на наші зусилля — вона відмовилася. «Старі дерева не пересаджують», — каже жінка, хоча їй всього лише трохи більше 50 років.

Олена з Колею пережили російську окупацію, яка тривала понад півроку.

Зараз краще, ніж раніше, попри те, що росіяни нас обстрілюють

Що ж, стріляють, не можна заперечувати. Наприкінці січня, після ротації на ворожому боці, стався потужний наступ на українські позиції в районі Куп'янська, агресору вдалося трохи просунутися вперед, але багато позицій українці вже встигли відбити, бойові дії тривають донині.

Бо ворог — є ворог

Слід зазначити, що лінія фронту саме на Куп'янській ділянці — одна з небагатьох, яка вже більше року утримує практично незмінну лінію оборони, за винятком незначних змін з обох боків. Це дуже важлива ділянка. По-перше, саме місто Куп'янськ — на початку повномасштабної війни здане московськими колаборантами — є символом великої перемоги українців під час масштабної деокупації Харківщини восени 2022 року.

По-друге, це дуже важливий регіон, який дає українській стороні надію на вихід до Сватового (і далі, потенційно, до Старобільська, щоб відновити контроль над Луганщиною). Поки що це не вдалося, але витіснення українців з цього регіону є однією з цілей російської влади, що дозволить агресору пізніше тут укріпитися. Адже не випадково ГУР ще на початку 2023 року, тобто одразу після звільнення Харківщини, попереджав, що росіяни так просто з Куп'янщини не підуть. І сьогодні лунають заяви, що після захоплення Авдіївки саме ця ділянка може стати однією з найгарячіших ділянок на фронті (січневий наступ мав стати для неї своєрідним тестом).

Олена здригається при згадці про загрозу повторної окупації. «Так, росіяни давали гуманітарку, з ліками допомагали, ну як же не брати, коли в тебе нічого немає? Але звідки мені було знати, що їм до голови прийде, я боялася, ворог є ворог, це було жахливо — місяцями бути сусідами з цією наволоччю», — зізнається вона.

Залишити вірян? Як би це виглядало?

Володимир не дуже балакучий. Ми бачимося майже щодня, коли він старанно латає ями на тому, що колись називалося дорогою в нашій місцевості. «Син на фронті, треба ж про щось дбати, а воювати я вже не можу», — каже чоловік літнього віку. Майже щодня він бере свій старий причіп, завантажує його камінням і лопатами і їде латати нові вибоїни. «Я беру уламки зруйнованих росіянами хат, звідки прийдеться, хоча так можу чимось допомогти, хоч так можу приносити користь. Кожен з нас робить свій внесок у перемогу, кожен виконує свій обов'язок настільки, наскільки може», — пояснює він.

Віталій і отець Леонід друкували листівки під час окупації, допомагала їм молодь. «Ми такі куп'янські партизани», — сміються вони. Отець Леонід — священик у церкві в Ківшарівці, а тепер ще й у Сеньковому, де вона перейшла під Київський патріархат. Віталій допомагає в храмі та на службах. Обидва беруть участь у видачі гуманітарної допомоги на Куп'янській ділянці. Віталій раніше жив у Куп'янську, був юристом і соціальним працівником, колись давно служив у радянській армії, а коли почалася повномасштабна війна, переїхав на свою дачу. Іноді він ходив пішки багато кілометрів, щоб допомогти своєму батькові Леоніду, і — м'яко кажучи — вони обидва вже далеко не молоді. «Я не міг залишити своїх вірян в окупації, як би це виглядало», — каже отець Леонід.

Віталій каже, що оскільки у них була риба з Оскілу, патент на виготовлення консервів, то вони, безумовно, вижили. Ми знайомі вже більше року, але коли ми вкотре заводимо розмову про звільнення, в обох з'являються сльози на очах. «Бо нас визволяли кілька легковиків і вантажівка, росіяни не зрозуміли, що це не їхня розмальовка, і пропустили їх на блокпостах», — розповідає Віталій. Після звільнення Харківщини ситуація в Куп'янському районі була драматичною. Фактично, не було ні хвилини перепочинку від обстрілів. «Куп'янські партизани» з патріотичних листівок два тижні сиділи в підвалі, а все навколо було знищене.

Вони вирішили трохи відпочити в Харкові, звідки повернулися через місяць.

«Це був інший світ, на вулицях ходили люди, працювали магазини і кафе, і ми не тільки виглядали як дикуни, але й відчували себе такими», — згадує отець Леонід

Нагадаємо, йдеться про Харків, місто приблизно за 40 км від російського кордону, куди майже щодня прилітають ворожі ракети. Таке життя воєнного часу контрастів — для мешканців Куп'янщини саме Харків видається оазою безпеки, а це не завжди відповідає дійсності.

Шматок пирога, який стане кошмаром

Мої сусіди, незважаючи на дедалі більш напружену ситуацію, нікуди не збираються їхати. І я теж. Росіяни все гучніше кричать про Куп'янськ, але захисники цього району сповнені рішучості не віддати жодного шматка землі, до якої вони теж вже звикли, хоч і є вихідцями із західноукраїнських земель. Землі, яку вони захищають за будь-яку ціну вже півтора року без ротації. Тільки росіяни думають, що увійти в Куп'янськ для них буде легкою справою. Тут вже немає колабораціоністської влади, як на початку повномасштабної агресії.

Тут живуть люди, чия українська свідомість піднялася на багато рівнів, навіть на мовному, і все ж це російськомовний регіон. Кілька днів тому 14-ту бригаду, яка воює в районі Куп'янська, відвідав президент Володимир Зеленський. Це, між іншим, був не перший його візит у цей регіон, раніше він приїздив, зокрема, до 103-ї бригади. Цього разу, щоправда, росіяни зауважили візит очільника української держави і підсумували його мемом — раз він сюди приїхав, то ви його втратите, як Авдіївку чи Сєвєродонецьк.

Втім, Куп'янщина має залишатися для агресора лише бажаною мрією.

Або його найбільшим кошмаром.

‍

Він лежить на снігу в білому камуфляжному костюмі: розгледіти можна хіба що завдяки чорній балаклаві. Але це виключно для нашої статті, бо «на роботі» він повинен повністю зливатися з фоном. Взимку — з білим. В інші пори року — білий комбінезон змінює спеціальна маскувальна сітка зелено-коричневого кольору, в якій він схожий на людину-дерево. «Важко описати словами, яка у нас робота. Іноді лежиш отак дві доби в цьому снігу, просто чекаєш. Але ж хтось повинен це робити, — пояснює Бумер і заряджає свою зношену самозарядну гвинтівку СВД спеціальними патронами. — А цей приціл пам'ятаєш? Ти ж мені його привезла. О, на ньому досі два сліди від уламків, але, на щастя, він все ще працює».

Навесні минулого року частину його підрозділу відрядили з Куп'янського району, де вони перебувають без ротації з жовтня 2022 року, — на Донбас. В тому числі й самого Бумера. Повернувся командир з наради із наказом негайного виконання: збирайтеся, ми виїжджаємо. «Ми думали, що їдемо на позиції, а він: під Куп'янськ, тільки не на нашу ділянку, а трохи далі, не до «своїх», — згадує Бумер. Дуже швидко стало зрозуміло, що «відрядження» триватиме не менш як місяців три. Війна вимагає гнучкості.

Вночі вони прибули на нову базу, і вже наступного дня вийшли на позицію. До ворога — всього 50-100 метрів. Якоїсь ночі почався масований обстріл з боку росіян. «У хід йшло все: авіація, артилерія, стрілецька зброя», — розповідає снайпер. Тоді на зміні була вся «делегація» з десятка осіб, але у них не було жодних шансів. На базу примчав Рудік, командир рідного підрозділу Бумера. «Сідай, Кароліно», — він добре знав, що ми товаришуємо і що, зрештою, у всій цій «делегації» немає жодної чужої мені людини. Всі вони були більшою чи меншою мірою тяжко поранені. До сьогоднішнього дня двоє бойових товаришів Бумера вважаються зниклими безвісти.

На полі бою один з уламків потрапив Бумеру в руку. Потрібна була госпіталізація. Але вже за кілька днів він в лікарні він почав ходити по стінах, бо не міг довго терпіти таку бездіяльність. Рука, однак, сильно набрякла, тож це ускладнило б стрільбу. «У мене ще є друга: тоді, вночі, виявилося, що з неї я теж можу стріляти», — жартував снайпер. Це не перше його поранення на війні: пережив кілька серйозних акустичних травм, що призвели до значної втрати слуху. Але, як сам каже, — важливіше те, що він все ще добре бачить.

Чому взагалі став снайпером? Тому що пішов в армію добровольцем. «У мене був день народження 24 грудня, приїхав додому зі Швейцарії, де вже тривалий час працював на будівництві. Роботодавець дав відпустку, зворотний квиток я мав на 1 березня 2022 року. Ну, він мені вже не знадобився», — розповідає боєць. До територіальної оборони приєднався одразу, коли почалася повномасштабна збройна російська агресія. Однак, як зізнається, навіть не підозрював, що добровольці без військового досвіду врешті-решт опиняться на сході країни, де точаться одні з найзапекліших боїв. І він, і його колеги з Червонограда (бо рота була саме з цього міста на Львівщині), навіть уявити собі не могли, що замість того, щоб стояти на блокпостах — воюватимуть на «нулі». «Спочатку був водієм, але потім командування, дізнавшись про мій мисливський досвід, запропонувало стати снайпером — їх постійно бракує. Так і сталось», — пояснює Бумер.

Ми познайомилися ще понад рік тому, на православне Різдво, коли я приїхала збирати матеріал для книги про підрозділ Червоного Хреста, який служить за 1000 км від дому. Бумер тоді одразу перейшов на польську. «Раніше я досить довго працював у Польщі, в тому числі у Варшаві, але відтоді мені ні з ким було розмовляти польською, а я не хочу забувати мову», — каже. Виявилося, що він знає не лише мову, а й польські колядки. 

Ніколи ні в кого нічого не хотів просити. Снайперську гвинтівку, яка коштує стільки ж, скільки автомобіль, довелося віддати йому силою. Однак коли його власний джип, на якому їздив на фронт на позиції, розбився — не заперечував, коли ми привезли йому нову машину. «Мені більше подобаються BMW, але, схоже, на війні я зміню свої уподобання», — сміється мій товариш.

Дорогою на полігон Бумер пояснює різницю в роботі з автоматом Калашникова, який є у кожного, і СВД зі спеціальним прицілом. «У цей приціл треба навчитись дивитись зовсім по-іншому, ніж у звичайний. Віддача настільки потужна, що першого разу мені рознесло надбрівну дугу», — пояснює. А потім просто стріляє. 7 з 10: не надто задоволений собою, але за низьких температур і сильного вітру робота снайпера ускладнюється ще більше. Навесні, коли ми возили знайомих тележурналістів на полігон «Донбас», він показував їм круті розваги, зокрема, стрільбу з гранатометів та РПГ (ручного протитанкового гранатомета). «Не хочу, щоб про цю війну забули», - каже він.

Чи рахує він кількість влучань на «нулі»? 

«Раніше рахував, а зараз не хочу. Я просто хочу, щоб все це якомога швидше закінчилося», — каже український снайпер.

‍

Коли в середині грудня випав перший сніг, який пролежав понад добу і не перетворився на багнюку, тут, де ми зараз перебуваємо, надійшла команда: завтра ми йдемо за ялинкою.

Якщо не брати до уваги той факт, що навколо нас — одні ліси, то це мало стати своєрідним замінником нормального життя «вдома» (так ми називаємо сільський будинок, в якому живемо). А оскільки з військовими не сперечаються, то ми пішли шукати дерево. Занадто велике, занадто тонке, занадто товсте, занадто тонке — і так протягом двох годин. У літній кухні знайшлися прикраси та гірлянди, і хоч ніщо не пасувало ані за кольором, ані за стилем, — на задньому дворі стояла справжнісінька Ялинка.

Вкопана мерзлою землею у стару шину, вона немовби росла там завжди. Щоправда, іноді вона лежить, а не стоїть, бо собаки та коти не можуть втриматися, щоб не перекинути її, однак це — наша власна Ялинка, завдяки якій протягом останнього місяця ми бодай на мить відчули атмосферу свята.

Але як можна відчувати святкову атмосферу за десять кілометрів від місця, де вже понад рік точаться одні з найжорсткіших боїв на фронті, де перед самим Різдвом загинуло кілька наших найближчих побратимів, де час від часу ми чуємо по радіо, що хтось поранений, що знову щось прилетіло...? Як відчути святкову атмосферу в селі під Куп'янськом, де багатьох будинків вже просто немає, бо для російського агресора немає нічого святого? Як думати про Різдво, коли не минає і дня, щоб над нашими головами не пролітали 500-кілограмові КАБи (керовані авіаційні бомби)?

Якби не було цієї ялинки з її тьмяними кульками, якби ми не слухали колядок і пісень на кшталт «Last Christmas», я думаю, ми би з'їхали з глузду. Але найзворушливішим для мене було знову почути по радіо не лише сухі повідомлення, які воно випльовує 24 години на добу з кодами, що будуть нам снитись усе життя. Хлопці в окопах співали колядки та обмінювалися… побажаннями. Важко описати словами емоції, коли замість сухого звіту по рації раптом чуєш «Щедрик».

Різдвяні свята, які я вже другий рік поспіль проводжу на фронті в тому ж селі, з тією ж компанією, цього року були дещо іншими. Минулого року ми святкували двічі, бо одні хотіли по-новому, у грудні, а інші — традиційно, по-старому, у січні. Цього року, як кажуть хлопці, було «по-європейськи».

На пошту прийшли пакуночки, які ми не клали під ялиночку, зате відкривали — з такою ж втіхою, як маленькі діти розпаковують подарунки від Діда Мороза. Пряники, цукерки, кава, чай — це означає, що про нас все ще хтось пам'ятає... Ми плавно перейшли до очікування Нового року, хоча я найбільше чекала, коли наші побратими щасливо повернуться зі зміни. Ми домовилися, що буде трохи по-польськи, трохи по-українськи. Тож був бульйон, сілезькі кнедлики з грибною підливою та біґос, а також шуба та вареники.

Росіяни не відставали і весь час запускали в нас феєрверки. Українці не залишалися в боргу. В ніч з 31 грудня на 1 січня об 11 годині вечора, коли в Москві зустрічають Новий рік, обстріляли позиції противника на нашій ділянці з усього, що було під рукою. Варто зазначити, що до цієї атаки, — до речі, дуже символічної, — готувалися добрячих кілька днів. Дивно радіти цьому, чи не так? Але така наша реальність.

Аби не пасти задніх, солдати також й колядували, змінивши своє привітання на «Христос ся рождає». І саме тоді, коли ми думали, що прийшов час прощатись з Різдвом — в селі з'явилися цивільні колядники з сусіднього села. Бо святкують по-старому. Так само як і наші сусіди, тому що частина цивільних все ж залишилася, попри всю небезпеку. В основному це люди старшого віку, які кажуть, що старі дерева не варто пересаджувати. «Про які свята ми говоримо, Кароліно, що нам святкувати, коли замість дива народження у нас на кожному кроці лише смерть?», — запитала наша сусідка Олена, яка відмовляється від евакуації, хоча живе такм разом з 23-річним сином, хворим на ДЦП.

Січневі свята, які ми вже не відзначали, тому що довелося швидко повертатися до повсякденного життя, росіяни «відсвяткували» дводенним масованим наступом на фронті та атакою всієї території країни: випустили сотні ракет по цивільних об’єктах у всіх регіонах України.

А ми не хочемо навіть думати про те, щоб провести ще одне Різдво на фронті. Тому що серед загаданих бажань найбільш заповітним було одне: мир і повернення додому.

‍