Блоги

Майже рік тому українські ЗМІ облетіла топ-новина — Музей Метрополітен одним з перших великих музеїв світу визнав трьох художників українськими — Архипа Куїнджі, Івана Айвазовського та Іллю Рєпіна. Це усіх тішило, але між собою люди обговорювали, чи справді той же Рєпін має українське коріння? Адже він розмовляв російською мовою, вчився, викладав і навіть був призначений ректором Петербурзької академії мистецтв, дружив з російською інтелігенцією, зокрема з Корнієм Чуковським, Ісааком Бродським тощо.

Я перебувала в пошуках героїв для другого сезону тревел-шоу Back to the Roots про видатних українців, чий внесок у європейську культуру був важливим і потужним, для польського суспільного мовника TVP World. На цій хвилі вирішила почати копати про Рєпіна, оскільки на той момент знала його біографію у загальних рисах.

За форматом програми, ми мали їздити з експедиціями різними країнами Європи у пошуках важливих доказів і артефактів, пов’язаних з героями, тож для мене було важливо знайти зв’язок Рєпіна з однією з країн. Після першого раунду дослідження стало зрозуміло, що це буде Фінляндія. На зламі XIX і XX століть художник придбав земельну ділянку у містечку Куоккала, на якій згодом постала його садиба «Пенати». Тоді це ще була територія Російської імперії, але після Жовтневого перевороту та проголошення Фінляндією незалежності Куоккала опинилась у складі нової країни. І тут починається нова сторінка життя Іллі Рєпіна, про яку в Україні відомо мало. Моєю задачею було дізнатися більше.

Перевіривши всю доступну онлайн інформацію про життя художника у Фінляндії, я випадково натрапила на звіт фінської поліції, у якому йшлося про стеження за ним. Влада Фінляндії остерігалася більшовицьких агентів, які під виглядом біженців могли просочитися до країни, тому ретельно відслідковували усіх, хто потенційно міг мати з ними зв’язки. Серед підозрюваних був й Ілля Рєпін. На момент Жовтневого перевороту йому було 73 роки, він був відомим художником, чия позиція стосовно заколоту у Російській імперії ще була незрозумілою.

Згідно зі звітом, до художника протягом тривалого часу приїжджали делегації друзів і колег з Радянського Союзу, які пропонували йому гроші, славу, будь-що, аби тільки він повернувся «додому». Адже там художника уже назвали натхненником новоствореного у мистецтві напрямку «соцреалізм». Та на повну ввімкнули пропагандистську машину щодо того, що він збирається повернутися, розраховуючи, що Рєпін клюне на всі запропоновані блага. Зокрема, звання Народного художника. СРСР були життєво необхідні митці, визнані у світі. Адже на них можна було б будувати цей міф про «велику російську культуру». Але Рєпін категорично відмовився і від грошей, і від слави. Про це йшлося в поліцейському звіті.

Підтвердження цьому я знайшла також згодом у десятках листів, які художник писав своїм друзям, їхні копії зберігаються на батьківщині Рєпіна, у музеї в Чугуєві, присвяченому його життю і творчості. Так, в одному з цих листів художник писав товаришу Віктору Базилевському, що «треба бути набитим дурнем, щоб вірити цим жебрацьким грабіжникам», очевидно маючи на увазі очільників СРСР.

Щоразу підступаючи до листів Рєпіна часів Жовтневого перевороту, і навіть датованих раніше, я, щиро зізнаюся, відчувала хвилювання, боячись наштовхнутися на щось, що б виказало його прихильність імперській російській політиці або ототожнювало б його через погляди з російською культурою. Ніби це близька людина, у якій не хочеться розчаруватися. Та кожен новий лист, новий факт розкривав для мене особисто Рєпіна із зовсім іншого боку.

Мені допомогла заступниця директора з наукової роботи музею Рєпіна в Чугуєві Ольга Шевченко. Вона надала мені інформацію, якої немає в мережі. А саме копії з метричних книг родини художника, які підтверджували, що пращури Іллі Рєпіна по батьківській і по материнській лініях ще з XVII століття проживали на Чугуївщині, несучи службу в Чугуївському козацькому полку (раніше Чугуївська команда козаків і калмиків).

Освіту майбутній художник поїхав здобувати до Петербурга, тому що на той момент альтернативи цій академії мистецтв не було. Київська малювальна школа Миколи Мурашка з’явилася пізніше. І молоді люди, які мали відповідний хист, їхали на навчання до Петербурга (згадайте того ж Тараса Шевченка). Але протягом усього життя Рєпін був захоплений українською тематикою, вона була провідною. «Запорожці пишуть листа турецькому султану» — одне з найвідоміших його полотен, але далеко не єдине про Україну. Згадати лишень «Гайдамаки», «Вечорниці», «Гопак». Ба більше, любов до історичних сюжетів, пов’язаних з Україною, він прищеплював також своїм учням.

«Ах, Слобідська Україна, у мене до неї все більша і більша туга. Я навіть почав писати свої враження дитинства: час українського військового поселення, і в жовтні навіть був у Чугуєві. Я не уявляв, що Чугуїв такий гарний: а головне, місця, де протікало моє дитинство над Дінцем, такі зворушливі, що хотілося плакати від розчулення і особливого настрою — мрії», — писав 14 листопада 1907 року Рєпін своєму товаришу, українському історику, археологу Дмитру Яворницькому. Саме він допомагав художнику в його роботі над українськими історичними сюжетами на полотнах.

На Слобожанщині Рєпін хотів відкрити мистецьку школу. Плани зруйнувала Перша світова війна, потім Жовтневий переворот, після якого художник за жодних умов не хотів повертатися до СРСР. Решту життя він пропрацював у Фінляндії, намагаючись стати частиною тамтешнього мистецького кола. Так, він навіть подарував Фінському художньому товариству сім власних картин та 23 роботи російських художників з власної колекції. Ця пожертва увійшла до фонду найбільшого фінського художнього музею Атенеум.

Саме цей музей за півроку до повномасштабного вторгнення Росії спільно з Третяковською галереєю та Музеєм російського мистецтва провів велику виставку робіт Іллі Рєпіна. Йшлося про те, що художник народився на території сучасної України, але представляли його саме як росіянина. Виставка викликала обурення у активістів Товариства українців у Фінляндії.

Серед тих, хто боровся за справедливість повернення художникові його справжньої національності — координаторка культурних проєктів організації Наталія Терамае та фінський музикант українського походження Лукас Стасевський, які писали на адресу музею листи, долучили до роботи Український інститут та посольство України, намагалися влаштувати круглий стіл, але тоді нічого не вийшло. Втім розголос позначився на тональності виставки, коли вона була представлена у Парижі. Там вже більше говорили про український вплив на творчість художника.

Повномасштабне вторгнення Росії тривало вже рік, коли я написала свого першого листа до Атенеум музею. І, щиро кажучи, не особливо сподівалася на відповідь, але зненацька чи не того ж дня мені відповіли. Так почалося моє листування з головним куратором музею Тімо Гууско. Ми обговорювали можливість інтерв’ю щодо Іллі Рєпіна, яке переросло в обговорення також його етнічної приналежності.

Зокрема, після нашої розмови по відеозв’язку куратор надіслав мені свій матеріал, присвячений життю Рєпіна у Фінляндії. Там я наштовхнулася на явну помилку про те, що батьки художника походять з Підмосков’я. У відповідь відправила йому зібрані копії з метричних книг родини Іллі Рєпіна. Не очікуючи, що це може на щось вплинути. Тімо подякував за черговий лист, сказав, для них це дуже цінна інформація. Згодом я дізналася, що на новій виставці музею «Питання часу» Іллю Рєпіна вже представляють як українського художника.

Втім музей офіційно не коментував зміну. Лише цього тижня фінському виданню Suomen Kuvalehti куратор підтвердив: відтепер Атенеум музей представляє Іллю Рєпіна українським художником, оскільки отримав «нову інформацію щодо його біографії».

Цей довгий шлях у кілька років призвів до хепіенду, який став можливим лише завдяки спільній роботі величезної кількості людей. Які попри перешкоди продовжували писати до музею, надсилати документи з фактами та давали цій темі розголос.

У день падіння російського літака біля Бєлгорода я переглядав величезну кількість західних інформаційних ресурсів — New York Times, Washington Post, CNN, Fox News... Всюди ця тема була на перших сторінках. У наступні декілька днів українська тема фактично зникла.

Що ж запам'ятали споживачі інформації з європейських країн і США про те, що сталося в небі над Бєлгородом? Очевидно, що лише російську провокативну і брехливу версію подій. Українська сторона мовчала. Пояснити це мовчання можна досить просто: коли ми не знаємо, що насправді відбувається, ми не хочемо обманювати людей. Разом з тим, коли ми мовчимо, то даємо змогу російській пропаганді поширюватися максимально широко.

Яка мета цієї пропаганди? Перш за все, посіяти зневіру всередині нас, українців. Друга ціль — це, звичайно, зробити все для того, щоб поставки необхідної нам високоточної зброї від західних країн до України припинилися. Мовляв, українці не вміють користуватися високоточною зброєю, яку надають їхні західні партнери. Можна сказати, що російська спецоперація досягла своєї мети через мовчання України. Це зовсім не означає, що Україна повинна була говорити неправду, але — сказати про те, що ми розбираємося, що досліджуємо цю проблему. Власне, так і сталося: офіційні речники України розказали свої версії, і що насправді відбувалося з цим літаком. Всі ці дослідження тривають і зараз. Але надзвичайно важливо, що той, хто сказав перший, був почутим. Якщо ви відкриєте західні медіа на наступні дні, то жодних згадок про те, що потім говорили офіційні чиновники, ви не побачите. Таким чином, і західні суспільства, і західні політики почули абсолютно брехливу інформацію. Власне, такою і була мета ініціаторів цієї брехливої інформації.

Коли ми говоримо про інформацію, то завжди повинні розуміти, що насправді стоїть за тією чи іншою тезою. Це стосується як наших ворогів — країни-агресора, так і наших політиків. Коли Президент України Володимир Зеленський, виступаючи з привітанням на День Злуки, говорить про подання законопроєкту, яким допомагає тим, хто має національне українське походження, отримати українське громадянство, коли Володимир Зеленський говорить про видання указу, відповідно до якого намагається захистити права українців Кубані та інших українців, які живуть на етнічних українських територіях, то, очевидно, говорить він не все, а те, що хоче, щоб ви почули саме в цей святковий день.

Я відкрив цей указ. Справді, в указі мова йде про необхідність збереження культури на території сучасної РФ, де проживали та проживають етнічні українці. У мене відразу виникло питання: а як бути з українцями Берестейщини, які живуть у Білорусі? А як бути з українцями, які завжди жили на території сучасної Польщі або Румунії? Про них ми не згадуємо? Ми говоримо лише про тих, хто живе на території країни-агресора. Звичайно, країну-агресора це дратує. Для того, щоб дати їм черговий інформаційний привід, можна було б у такий спосіб і пожартувати. Але над людьми, навіть над ворогами, потрібно не жартувати. Потрібно пам'ятати про наших людей, які залишилися поза межами своєї Батьківщини.

Я думав, може, про це йтиметься в законі про громадянство, у змінах до закону про громадянство, які запропонував президент Зеленський. Запропонував, між іншим, вже втретє. Перший раз він подав зміни до закону про громадянство у 2019  році, потім у 2021. Жодного разу парламент за ці зміни не проголосував. Чому? Тому що ці зміни суперечать українській Конституції, і Конституційний Суд і далі продовжує розглядати це питання. Президент, який подав свій законопроєкт про множинне громадянство втретє насправді подав документи, які на 70% повторюють те, що він говорив раніше. Але є і нове. Президент пропонує надавати громадянство України громадянам країн ЄС, а також США, Канади, Швейцарії і Японії. Чому саме цих країн — в указі про це нічого не написано. Отже, якщо ви громадянин ЄС, не маєте жодного відношення до України, тут не жили ваші родичі, ви не маєте жодного відношення взагалі до цієї землі, не знаєте української мови, української Конституції, українських законів, історії, — вам достатньо підняти руку і сказати: хочу бути громадянином України, — і все, за спрощеною системою, як пропонує Володимир Зеленський, ви можете і маєте право отримати це громадянство.

У чому тут небезпека? Багато в чому. По-перше, очевидно, закон цей суперечить українській Конституції, яка говорить про те, що ми маємо єдине громадянство. Автори президентського проєкту закону стверджують, що під єдиним громадянством мається на увазі те, що це громадянство лише України, а не окремо Львівської чи Одеської області, що і так очевидно. Але цей термін «єдиний» у нашій Конституції зустрічається декілька разів. Наприклад, коли ми говоримо, що Верховна Рада є єдиним законодавчим органом.
Якщо йти за логікою Президента і говорити про множинне громадянство, то можемо говорити і про множинні законодавчі органи. Це значить, що відповідно до нашої Конституції, в такому разі ми можемо мати три Верховних Ради, трьох президентів, три уряди, три будь-які державні органи або чотири, або п'ять, або десять… Множинне і єдине — це не одне і те саме. Таким чином, сама законодавча логіка законопроєкту Президента є хибною і суперечить Конституції. Але вона становить і загрозу для національної безпеки. Наприклад, кількість громадян, які можуть дістати українське громадянство і зараз є громадянами інших країн, може перевищувати кількість нас, українців, які народилися тут і які мають громадянство від народження. Очевидно, країна-агресор в такий спосіб може організувати вибори, залучивши цих новообраних громадян до виборів керованого Російською Федерацією президента чи парламенту.

Небезпек дуже багато. Тому сподіватися, що цей законопроєкт буде прийнято, думаю, не варто. Хоча дехто і каже, що він дуже потрібен українській владі, бо, мовляв, новопризначені громадяни, колишні хорвати, словаки та угорці, тепер зможуть купувати землю, оскільки для іноземців купувати землю заборонено, а люди з подвійним чи множинним громадянством, зможуть це робити... Не дуже в це вірю. Думаю, що скоріше це — черговий піар крок на День Злуки, який порадили зробити Володимиру Зеленському, не подумавши над його наслідками.

Давайте надалі думати над наслідками кожного з наших кроків і робити все, щоб ми ніколи більше не програвали інформаційні війни назовні і завжди говорили з нашими громадянами правдивими тезами всередині нашої країни.

Скільки б Сергій Лещенко не закликав Європу забирати допомогу у наших біженців, левова частка українців за межами Батьківщини і тих, хто залишається вдома, бояться одного. Корупції, нечесних правил і нових олігархів, які проростають на ґрунті, рясно политим кров’ю. 

Одночасно ми мали два кричущих кейси, де були одночасно гроші, бізнес, суспільний осуд. Але вектори цих справ абсолютно різні. 

Перший кейс — справа суперуспішної родини Ігоря Гринкевича, які отримали 23 тендери Міністерства оборони на загальну суму в 3,5 мільярди гривень [бізнесмена затримали 30 грудня під час спроби дати хабар посадовцю ДБР. — Ред.]. Всі ці кошти мали піти на амуніцію та форму для українських бійців. Але футболки та штани до когось йшли півроку, а до декого так і не прийшли. Однак у жінок родини Гринкевича — матері, сестри і нареченої — з'явились сумки, одяг і прикраси на десятки тисяч доларів. 

Якби не агресивна публічність художниці Соні Морозюк [українська художниця, авторка виставки «Мазня» та багатьох муралів у столиці. — Ред.] — тієї самої коханої Романа Гринкевича, ми б могли ніколи не дізнались, що гроші ЗСУ осідали у картинних галереях, елітних квартирах та купівлі реклами на рейтингових шоу «Голос країни» та «Неймовірна правда про зірок» [Соня Морозюк демонструвала в інстаграмі коштовні подарунки від свого вже екснареченого. — Ред.]. При цьому щаслива пара на публіку гралась у щедрих волонтерів і періодично піарилась на тому, що дарувала тому чи іншому підрозділу старого корча. 

У Печерському суді, де Роману обрали міру запобіжного заходу за розкрадання одного мільярда гривень [бізнесмен є п’ятим фігурантом цієї прави, йому інкримінують участь у злочинній організації та шахрайство в умовах воєнного стану в особливо великих розмірах. — Ред.], аферист із тендера випромінював зверхність та віру у те, що суспільство це «з’їсть» і не подавиться. А ще показав кросівки Louis Vuitton за 1600 доларів. 

І знаєте, що? Попри огиду і ненависть до цих ділків — ця історія була потрібна. Аби ми впевнились, що «молодий» — не завжди чесний. І точно не має жалю до тих, хто відморозив собі кінцівки та пережив ампутацію через неякісну форму. Що одним біль, іншим шанс на те, аби стати феодалом на кістках. А наречена Соня — це яскравий згусток того, що походження грошей чоловіка чи бойфренда наших світських левиць важко важливе. І, можливо, тепер суспільство прискіпливіше скануватиме тих, кого активно тягнуть на телебачення. Ці дами не можуть просто так вийти і сказати: «Мій чоловік — бізнесмен. А що за заробітки, то я не цікавлюсь, бо я просто жінка».

Гірка наука від клану Гринкевичів вартувала країні шалених збитків і безлічі людських життів. Але ми точно знаємо, що за швидким успіхом і браслетами «картьє» ховаються криваві гроші. І з такими людьми варто розбиратись радикально. Саджати, викреслювати з публічного життя і забивати цвях морального осуду. Аби мародери не прийшли знову. 

Інша атмосфера була на суді щодо Ігоря Мазепи. Пан Мазепа — інвестиційний банкір та власник успішної компанії Concord Capital. За нього заступились авторитетні лідери думок — економісти, міжнародні оглядачі, головні редактори. І навіть авторитетне видання Bloomberg присвятило колонку з заголовком, що бізнесмена почали пресувати за публічну критику корупції влади Володимира Зеленського.

Ігор Мазепа точно не святий. Як і будь-який бізнесмен вище середньої руки в нашій країні, який з’явився на зламі епохи Кучми та Ющенка. Однак публічні маски-шоу з витряхуванням шухляд в його кабінеті обурили всю українську бізнес-спільноту. Тому зрештою саме бізнесмени разом зібрали заставу в 21 мільйон гривень.

Формально бізнесмена затримали на кордоні з Польщею за земельні справи Київської ГЕС десятирічної давності. 

Однак більш вірогідним видається те, що батько провідної інвестиційної компанії є натхненником руху «Маніфест 42» — це спільнота бізнесу, яка з’явилась у 2023 році. І наполегливо та чітко вимагала зупинити хвилю рейдерства та інших форм тиску за участю правоохоронців, суддів, чорних нотаріусів та реєстраторів. Чому 42? Бо це номер статті Конституції України, де зафіксоване право кожного займатись підприємництвом і мати від держави захист, а не погрози. 

Мазепа останнім часом критикував економічну політику нинішньої влади та називав її «воєнним комунізмом». Більше того натякав на появу в часи війни на тендерах нових олігархів. Щоб зрозуміти якість цих нових «пінчуків» та «ахметових», варто озирнутись на справу Гринкевичів. 

Тож не дивно, що підприємці — легальні та з історією — стали на захист Мазепи та заговорили про політичний тиск. У повітрі різко запахло епохою Януковича. Це були ті часи, коли «міцні господарники» тягнулись клешнями до кожного бізнесмена, який скинувся на заставу для колеги сьогодні. 

За десять років вийшло так, що ті, люди, які були на третіх ролях у Партії регіонів — були помічниками, секретарями та радниками — нині стали тими самими «5-6 ефективними менеджерами». 

На піку війни українці очищують землю не лише під ворожої сарани з Росії. Мусимо слідувати ще й за апетитами певних політичних та силових кіл. Бо в умовах воєнної цензури та браку вільних грошей — декому просто зірвало дах. І жадібність почала пересилювати банальний інстинкт самозбереження. Тож доводиться боронити бізнесменів старої формації, аби в нових олігархів не оформились ті, хто збагатився на тендерах Міноборони. 

Що рятує кожного, хто не мовчав ані про стрімкий успіх Соні Морозюк, ані про полювання на Мазепу? Здоровий глузд, наше їдке почуття гумору і чітке розуміння, що про всяк випадок — навіть, якщо ти в формі ЗСУ, — не викидай лижний костюм. Він може знадобитись на Майдані в майбутньому. А поки кожен, хто в тилу і кому не байдуже, відстоює демократію як може. Бо допомагають і дають зброю лише тим, хто подає ознаки небайдужості до змін. І врешті майбутнє зруйнованих міст залежатиме лише від того — врятували ми крихку демократію чи ні. 

Від цього напряму залежить, чи відбудують Херсон та Маріуполь. Чи повернуться люди. І врешті — заради чого все це було і чи не зрадили ми тих, хто посміхається з портрету на граніті.

Коли в середині грудня випав перший сніг, який пролежав понад добу і не перетворився на багнюку, тут, де ми зараз перебуваємо, надійшла команда: завтра ми йдемо за ялинкою.

Якщо не брати до уваги той факт, що навколо нас — одні ліси, то це мало стати своєрідним замінником нормального життя «вдома» (так ми називаємо сільський будинок, в якому живемо). А оскільки з військовими не сперечаються, то ми пішли шукати дерево. Занадто велике, занадто тонке, занадто товсте, занадто тонке — і так протягом двох годин. У літній кухні знайшлися прикраси та гірлянди, і хоч ніщо не пасувало ані за кольором, ані за стилем, — на задньому дворі стояла справжнісінька Ялинка.

Вкопана мерзлою землею у стару шину, вона немовби росла там завжди. Щоправда, іноді вона лежить, а не стоїть, бо собаки та коти не можуть втриматися, щоб не перекинути її, однак це — наша власна Ялинка, завдяки якій протягом останнього місяця ми бодай на мить відчули атмосферу свята.

Але як можна відчувати святкову атмосферу за десять кілометрів від місця, де вже понад рік точаться одні з найжорсткіших боїв на фронті, де перед самим Різдвом загинуло кілька наших найближчих побратимів, де час від часу ми чуємо по радіо, що хтось поранений, що знову щось прилетіло...? Як відчути святкову атмосферу в селі під Куп'янськом, де багатьох будинків вже просто немає, бо для російського агресора немає нічого святого? Як думати про Різдво, коли не минає і дня, щоб над нашими головами не пролітали 500-кілограмові КАБи (керовані авіаційні бомби)?

Якби не було цієї ялинки з її тьмяними кульками, якби ми не слухали колядок і пісень на кшталт «Last Christmas», я думаю, ми би з'їхали з глузду. Але найзворушливішим для мене було знову почути по радіо не лише сухі повідомлення, які воно випльовує 24 години на добу з кодами, що будуть нам снитись усе життя. Хлопці в окопах співали колядки та обмінювалися… побажаннями. Важко описати словами емоції, коли замість сухого звіту по рації раптом чуєш «Щедрик».

Різдвяні свята, які я вже другий рік поспіль проводжу на фронті в тому ж селі, з тією ж компанією, цього року були дещо іншими. Минулого року ми святкували двічі, бо одні хотіли по-новому, у грудні, а інші — традиційно, по-старому, у січні. Цього року, як кажуть хлопці, було «по-європейськи».

На пошту прийшли пакуночки, які ми не клали під ялиночку, зате відкривали — з такою ж втіхою, як маленькі діти розпаковують подарунки від Діда Мороза. Пряники, цукерки, кава, чай — це означає, що про нас все ще хтось пам'ятає... Ми плавно перейшли до очікування Нового року, хоча я найбільше чекала, коли наші побратими щасливо повернуться зі зміни. Ми домовилися, що буде трохи по-польськи, трохи по-українськи. Тож був бульйон, сілезькі кнедлики з грибною підливою та біґос, а також шуба та вареники.

Росіяни не відставали і весь час запускали в нас феєрверки. Українці не залишалися в боргу. В ніч з 31 грудня на 1 січня об 11 годині вечора, коли в Москві зустрічають Новий рік, обстріляли позиції противника на нашій ділянці з усього, що було під рукою. Варто зазначити, що до цієї атаки, — до речі, дуже символічної, — готувалися добрячих кілька днів. Дивно радіти цьому, чи не так? Але така наша реальність.

Аби не пасти задніх, солдати також й колядували, змінивши своє привітання на «Христос ся рождає». І саме тоді, коли ми думали, що прийшов час прощатись з Різдвом — в селі з'явилися цивільні колядники з сусіднього села. Бо святкують по-старому. Так само як і наші сусіди, тому що частина цивільних все ж залишилася, попри всю небезпеку. В основному це люди старшого віку, які кажуть, що старі дерева не варто пересаджувати. «Про які свята ми говоримо, Кароліно, що нам святкувати, коли замість дива народження у нас на кожному кроці лише смерть?», — запитала наша сусідка Олена, яка відмовляється від евакуації, хоча живе такм разом з 23-річним сином, хворим на ДЦП.

Січневі свята, які ми вже не відзначали, тому що довелося швидко повертатися до повсякденного життя, росіяни «відсвяткували» дводенним масованим наступом на фронті та атакою всієї території країни: випустили сотні ракет по цивільних об’єктах у всіх регіонах України.

А ми не хочемо навіть думати про те, щоб провести ще одне Різдво на фронті. Тому що серед загаданих бажань найбільш заповітним було одне: мир і повернення додому.

‍

Я пам’ятаю момент, коли це сталося. Заплакана, з немовлям на руках і старшою дочкою під боком, я сиділа у маленькому старому SEAT, доверху заповненому пакетами з речами. Дорогою зі Львова до Варшави я їхала вже не раз, але у таку довгу подорож ще не вирушала ніколи.

Я народила дитину на сьомому місяці війни. І допоки була в Україні, щодня працювала журналісткою телеканалу Еспресо. У перші дні вторгнення я та мої колеги — з Києва, Бучі, Гостомеля і Ірпеня — закрили на ключ свої квартири і поїхали до Львова, де щодня висвітлювали події в країні з нашої львівської студії.

Щодня ми наживо спілкувалися з людьми, які втекли з-під окупації, пережили бомбардування і катування в російському полоні. Аж до дня пологів мій величезний живіт не було видно під студійним столом. Тому факт моєї появи у пологовому на Рапопорта [пологове відділення комунальної 3-ої міської клінічної лікарні Львова. — Ред.] ошелешив акушерок. Вони виявилися ревними глядачками нашої з Віталієм Портниковим програми. А потім я не захотіла обтяжувати телеканал необхідністю знімати мені квартиру на період декрету. Варіант повернення додому, до Києва, не розглядався. Небезпека повторного нападу на Київщину не відступила, тож повертатися було безглуздо. Так вималювався єдиний можливий напрямок — на Захід, до сусідньої Польщі, де я спокійно змогла б перечекати декрет.

Глибокої ночі після довгої подорожі я увійшла в холодну чужу квартиру, вимила підлогу, ванну й унітаз, застелила чисту постільну білизну, привезену з дому, і вклала дітей. Навколо безладно, як острови серед океану, стояли наші речі. Що ж, подумала я розпачливо, могло бути й гірше. Кілька тижнів я точно тут протримаюсь.

Відтоді минуло 512 днів. Перша зима в селі під Варшавою без допомоги рідних була непростою, але я не скаржилася, адже усім в Україні важче, ніж мені. Коли немовляті Амелії виповнилося 6 місяців, я повернулася до віддаленої роботи на Еспресо, а невдовзі об’єдналася з польськими журналістами і запустила онлайн-журнал Sestry.eu, який існує на перехресті — між Польщею і Україною, між Заходом і Східною брамою Європи. Наше видання тримає Україну у фокусі уваги світу, а Україні розповідає — що про нас говорять в ЄС. Медіа створюють журналістки-тимчасові мігрантки з України, серед яких і я.

Коли почалася війна, моїй старшій дочці Олівії було 6, а тепер 8 років. Амелії зараз рік і 5 місяців. Щомісяця я фіксую її дорослішання, публікую у фейсбуці фото дитини і підписую: «Дівчинка, яка ніколи не була вдома». І щоразу до мене приходять коментатори з доброзичливим: «Вертайтесь!». Докори і далеко не найтепліші чую не лише одна я, а й інші дівчата по всьому світу. Багато хто  сьогодні дорікає українкам з дітьми в Європі, що ті покинули рідний дім і відірвалися від української реальності заради європейського комфорту, західних виплат і зарплат, поки вся країна воює. 

Що ж, я розумію ці докори і цей біль через нашу, через мою відсутність. Розумію  гіркоту. Але, повірте, і мені боляче від того, що я зараз не у своєму домі, що самотні квіти в ньому вже от два роки чекають, коли хтось з моїх родичів, проходячи повз, поллє. Я не можу у вихідні влітку сидіти у заміському будинку мого батька на Житомирщині, читати вірші і вдихати аромат польових квітів. Я б хотіла після роботи, піклуючись про свою фігуру, піднятися Бульварно-Кудрявською, пройти Пейзажною алеєю до Андріївського узвозу, довго сходити вниз, купити дорогою дві кави і зазирнути до подруги у майстерню, а потім піднятися вгору фунікулером і побачити мій Київ з Володимирської гірки. Я не просто сумую за домом, я хотіла б бути там з вами, в епіцентрі подій — і битися з Путіним усіма доступними мені засобами! Бути вдома під час ракетних атак. Зла, як сто диких звірів, я сиділа б під час тривоги у моєму коридорі на Галицькій площі (коли востаннє була вдома, вона ще носила назву Перемоги). Або в студії Еспресо на Міцкевича, де в прямому етері дзвонила б усій Україні, питаючи «Як ви там?». Я б ризикувала. Їхала на лінію фронту знімати сюжети, як робила колись на початку російської війни моя мужня подруга, журналістка Еспресо, а зараз Discovery TVN, Б’янка Залевська. У липні 2014 року її поранили на Донбасі, вона одужала і повернулася знімати війну, а я тоді, як зараз, щойно народила дитину.

Якби не це, я б зараз робила репортажі з обстрілюваних міст. Говорила б з ДСНС-никами, які розбирають завали. Розбирала б сама. Знімала б сюжети про наших воїнів. Обіймала б тих, хто втратив. Втрачала б сама. Зняла б жилет із надписом «PRESS». Одягнула б звичайний бронік. Взяла б в руки зброю, як ще одна моя колега з Еспресо — раніше журналістка, а тепер пресофіцерка ЗСУ Анастасія Блищик, в якої загинув на війні коханий. Іменем Олександра Махова тепер названа вулиця у Києві. Можливо, якась вулиця колись носила б і моє ім’я. Та замість цього я от вже понад 500 днів не вдома, живу, наче на зачаклованому перехресті, не знаючи, де буду завтра і в який бік плисти, як планувати своє життя, де будувати дім. Перед війною ми купили квартиру в Києві, і тепер на початку кожного місяця, крім польської комуналки, я сплачую рахунки за віртуальне життя вдома. Квартира, в якій ми не живемо. Школа, в яку не ходимо. Няня Олівії, яку не бачили з перших днів війни. 

Всю ніч я думала про це. Вранці, прокинувшись, побачила Амелію, вона сиділа спиною до мене і гралась лялькою. Я вимовила її ім’я. У тиші воно несподівано пролунало надто різко. Дитина злякалася і заплакала. Вона така ніжна! Ми десь вичитали, що ім’я Амелія походить від квітки. Ви б бачили, як вона посміхається — у цей момент і справді ніби розквітає тисяча сонць!

Я обійняла дочку — і вона заспокоїлася. А я ні. Бо в ранкових новинах — знову ракетний обстріл  України. Іскандери-М, С-300, С-400, Х-22. Восьмеро загиблих у Харкові, серед них восьмирічна, як моя Олівія, дівчинка. Рятівники виносили її тіло у ковдрочці, промовляючи «Обережно, ніжки, ніжки!». Десятки поранених в Києві, в тому числі троє дітей. Я дивлюся на своїх донечок і питаю себе, як би вони реагували зараз на ракетні тривоги, якщо б ми були вдома? Чи пережили б черговий ракетний обстріл? Чи є в мене право наражати на ризик існування моїх дівчаток? 

Моїм іменем не назвуть вулицю. Я не зміню жилет «PRESS» на автомат. Та в мене є зброя. Потужніша, ніж технології усіх спецслужб разом узятих. Зброя, якої дуже боїться Путін й інші монстри. Я повинна її зберегти. Я відповідаю за неї власним життям. І не питайте мене, коли я повернуся. Відповідь очевидна — коли зброя буде у безпеці. Зброя майбутнього. Зброя тисячі сонць. Моя польська подруга Б’янка Залевська мене добре розуміє. Вона зараз у Варшаві, готується стати мамою.

З вершини відносин на плато проблем

Польща простягнула руку допомоги Україні ще напередодні широкомасштабного російського вторгнення, суттєво розвернувши політику тогочасного уряду в наш бік. Якщо з 2016 по 2021 рік польський прем’єр жодного разу не був у Києві, то в 2022 році тодішній глава уряду Матеуш Моравецький відвідав Україну вже кілька разів, наче надолужуючи згаяний час.

2022 році побував у Києві й Ярослав Качинський — можливо, найбільш впливовий на той момент політик Польщі. Президент Анджей Дуда активно просував інтереси України в ЄС та НАТО, а польська влада не лише надавала Україні військову допомогу, але й забезпечила теплий прийом сотням тисяч українських біженців. Польща перетворилася на хаб для надання військово-технічної допомоги Україні та надійний тил для свого стратегічного партнера.

Проте навіть дуже теплі міждержавні відносини мають властивість завершуватися. Тригером погіршення польсько-українських взаємин стала ситуація навколо українського зерна, яке заполонило польський ринок. Про цю проблему заговорили у квітні 2023 року під час офіційного візиту Володимира Зеленського до Варшави. Заборона на ввезення українського зерна (транзит збіжжя до інших держав дозволяється) підтримали інші країни Центральної Європи.

Цю проблему вправно використав Рафал Меклер — лідер осередку «Конфедерації» у Любліні, який організував блокування пунктів перетину кордону автотранспортом на початку листопада. Фактично блокування автомобільних перевезень не лише завдало шкоди українській та польській економікам, але суттєво погіршило клімат у польсько-українських взаєминах на рівні простих громадян. Українській стороні не вдалося донести значення цієї проблеми до польських візаві, привернувши увагу польських медіа. Голоси польських друзів України тонули у передноворічних клопотах.

Нагадаю, що нещодавно блокування кордону було припинене до 1 березня — мітингувальники дали польській владі час для задоволення власних вимог. І — що менш очевидно — створили передумови для приїзду Дональда Туска в Україну.

Туск прийде — порядок наведе?

Новий прем’єр Польщі Дональд Туск двічі — напередодні Нового року та вже в січні — анонсував свій візит до України. Це досвідчений управлінець, який навряд чи виключає своє повернення до великої європейської політики (Туск був головою Європейської Ради з 2014 по 2019 рік). Він практично провів у Києві майстер-клас зі здійснення візиту в умовах охолодження відносин між двома країнами. Його приїзд до української столиці зафіксував перехід від вершини обопільної ідилії до плато визнання та вирішення проблем.

Відзначу, що Дональд Туск прибув до Києва у День Соборності України та річницю Січневого повстання. У столиці України він наголосив на підтримці євроінтеграційних прагнень України, піддав публічній критиці путінферштеєрство Віктора Орбана та пообіцяв підтримувати Україну, щоб збільшити її шанси на перемогу. Володимир Зеленський після переговорів з Туском оголосив про новий пакет польської оборонної допомоги. А з українським колегою Денисом Шмигалем польський прем’єр обговорював різноманітні напрями співпраці — від спільного виробництва зброї до питань енергетики.

Туска трохи засмутив термін «перезавантаження» (RESET англійською), адже таку назву мав спрямований проти політика маніпулятивно-пропагандистський фільм, який просувало польське суспільне телебачення TVP. Проте у Польщі, припускаю, звикли, що українські партнери можуть випадати з контексту.

Туск не привіз до Києва жодного рішення стосовно економічних проблем, які отруюють польсько-українські відносини. Вони не замовчуються, проте не виносяться на перший план, звучать обіцянки їх вирішити. Водночас його кадрове рішення дуже цікаве: уповноваженим уряду Польщі з питань відновлення України став голова Комітету у закордонних справах польського Сейму Павел Коваль, який добре знає Україну та підводні течії української політики. Нагадаю, що наприкінці грудня до Києва також прибув новий посол Польщі Ярослав Гузи, який поки не вручив вірчі грамоти Володимиру Зеленському.

Їх поміняли місцями

Парламентська кампанія та подальший процес зміни влади в Польщі суттєво поляризували польське суспільство. Боротьба за вплив на суспільні медіа, які називають також «очищенням під впливу «ПіС», переслідування колишніх керівника МВС Маріуша Камінського та його заступника Мацея Вонсіка (обох поліція затримала у президентському палаці, щоправда, за відсутності там Анджея Дуди) створюють у польському суспільстві какофонію оцінок, у якій непросто розібратися.

Польські політики та громадські діячі чубляться зі смаком, наче згадуючи шляхетські традиції. Президент Анджей Дуда та прем’єр Дональд Туск перетворилися на два політичних центри, навколо яких об’єднуються їхні соратники. Ситуація не нова для європейської політики (політичні антагоністи на посадах президента та прем’єра у Старому Світі існують далеко не вперше), проте вона може створити низку проблем для України. Внутрішні суперечності в Польщі можуть погіршити звучання польського камертону підтримки України на європейській арені.

Що варто зробити в цій ситуації. Перш за все, Україна може запропонувати нове бачення побудови відносин, наприклад, через концепцію нового прометеїзму (Прометеїзм — зусилля Польщі часів Пілсудського, спрямовані на звільнення з-під радянського впливу України, Білорусі, Кавказу тощо. Новий прометеїзм — співпраця Польщі та України як відповідь на російську загрозу та трансляція її на Балто-Чорноморський регіон). Спільне виробництво зброї та військового спорядження, співпраця в енергетичній сфері, заходи з нейтралізації російської пропаганди можуть бути цікавими вже сьогодні. Не менш цікавою виглядає перспектива спробувати зменшити тиск українського зерна на польський ринок через спільні пошуки Варшавою та Києвом можливостей просувати його до країн глобального Півдня. Сприяти цьому можуть і балтійські порти, і коридор у Чорному морі.

Ми всі звикли, що у польсько-українських відносинах саме Варшава грає першою, для чого є низка об’єктивних причин. Проте у нинішній ситуації Київ зобов’язаний — ні, не перетягнути партнерську ковдру на себе, але запропонувати новий формат: зробити інтенсивнішими двосторонні контакти не лише на державному рівні, посилити діалог місцевої влади та недержавних організацій. Стратегічне партнерство Польщі та України необхідно наповнювати практичним змістом, вкладаючи його в гасло «За наше та ваше майбутнє!»

‍

Якби людство свого часу не навчилося осмислювати та приймати чужий, відмінний від власного, досвід, об’єднуватися незважаючи на те, носіями якого досвіду є інші, — вижити й розвинутися б у нас не вийшло. Здавалося б, підставові знання й доступна логіка, але знову й знову, опиняючись під загрозою чи в стресових обставинах, ми про це забуваємо. Як з цим жити? Якщо чесно, х$&$во.

Хороші новини — механізм цього явища вже давно та детально досліджено й описано. Погані — знання це чомусь не сильно допомагає. Процес «іншування», поділу людей на своїх і чужих з подальшим приниженням і наділенням негативними рисами «іншого» загострюється, коли люди відчувають загрозу власній безпеці, тиск, напругу, невпевненість і пригнічення, на які не можуть вплинути.

У таких ситуаціях часто виникає потреба підтвердження власної «нормальності» й «правильності», підкріплення переконання, що «я і такі як я все робимо вірно». Проте іншування ще нікому не допомогло позитивно на щось вплинути, натомість воно повсякчас робить людей вразливішими до маніпуляцій.

Але люди все одно на це пристають, бо це просто, не вимагає зусиль, знань чи аналізу, до того ж приносить моментальну емоційну втіху: вони — погані, ми — хороші, оуєє

Клас, переконання, етнічна приналежність, сексуальність, стать, національність чи просто різниця досвідів (матір — не матір, воював — не воював, виїхала — залишилася) виступають стартовою точкою узагальнення, а далі спрацьовує ефект снігової кулі. На «інших» навертається все погане, вони обростають подекуди найнеймовірнішими негативними рисами, тоді як на «нас», навпаки, автоматично намотується все хороше, часто те, що в дійсності навіть поруч не лежало.

За таким принципом у 2022 почалося протиставлення тих, хто залишився в Україні, тим, хто виїхав за кордон. Я довго й з жахом спостерігала за цим процесом у надії, що зосередженість на спільній меті візьме гору. Але цього не сталося. Незважаючи на те, що будь-який контекст чи наратив, що роз’єднує суспільство, є зараз для України загрозливим і небезпечним, снігова куля продовжує котитися й намотувати. І за майже два роки війни вона виросла до вражаючих розмірів. Таких, що мимохіть виникає питання, чи не стане ця снігова куля між нами тепер назавжди?

Я захоплююся самостійним, свідомим і відповідальним вибором людей — будь-яким вибором. Можливості, запас пружності, сили, обставини та відповідальності в кожної людини свої, а відтак узагальнювати та порівнювати їх безглуздо. Особливо — порівнювати, хоча б тому, що є тисячі факторів, буквально тисячі, які впливають на прийняття рішення кожною конкретною людиною в кожній конкретній ситуації, і взяти їх усі до уваги іншій людині неможливо.

Як на мене, є лише два мірила того, що можна й добре, а що не можна й погано: чинне законодавство й Декларація прав людини. Все, що вони гарантують, можна і добре, і діапазон виборів, а відповідно, прожитих досвідів чималий

Страшно й дико спостерігати за поділом «Виїхали — Залишилися», коли йдеться про тих, хто виїхав законним шляхом. Особливо про жінок з дітьми (хоча не тільки). Але ще страшніше — бути свідком протиставлення цих двох досвідів і того, як по межі між ними повільно й упевнено йде тектонічна тріщина суспільного розколу. Ні, це не потенційно небезпечно, це не про колись, коли нам доведеться знову жити разом у переможній країні. З цим розколом переможної країни може не статися взагалі. Тому це небезпечно вже тут і зараз. І ніби всі це розуміють, але не зупиняються. Чи все-таки і розуміють не всі?..

Дійсно, досвід проживання війни в Кракові, на півдні Італії, в Лондоні чи Нью-Йорку сильно різниться від досвіду проживання війни в Києві, Харкові чи навіть Львові й Ужгороді (а в прифронтових містах і поготів). Але я поверну на землю людей, які побиваються, які ми всі стали різні за ці два роки: ми завжди були різні, сюрпрайз.

Хтось виріс у Донецьку, а хтось — на Закарпатті, хтось у нереальних статках, а хтось — на межі бідності (а хтось взагалі за межею), хтось на Липках, а хтось — у селі на Луганщині без туалету. Хтось виховувався у Пласті, а хтось — у Криму без української школи за десятки кілометрів навколо. Хтось зазнав насилля, а хтось плекався в любові й турботі. Хтось виріс у християнському середовищі, хтось — у прорадянському, а хтось — у мусульманському. Хтось у сиротинці, а хтось — у приватній школі в Швейцарії. Хтось був україномовний, хтось — російськомовний. Хтось ненавидів москалів і з молоком матері перейняв очікування, що вони підуть на нас війною, а хтось їздив працювати до Москви, відкривав там компанії та франшизи, консультував й обслуговував. В когось загинули близькі на Майдані, а в когось — ні. Хтось народжував, а хтось ні, хтось визнавав Стамбульську конвенцію, а хтось — ні. І ще тисяча подібних полюсів і неймовірно далеких один від одного досвідів.

До війни (яка, до речі, триває десятий рік) теж були люди, які зазнали неймовірно травматичного чи складного досвіду, а були такі, які не зазнали. Ми всі нереально різні, космічно далекі за сукупністю досвідів і виборів.

І не те щоб по цих лініях згину суспільство не намагалися розламати — намагалися, причому деякі спроби були добре відчутні. Але нам завжди вистачало розуму зупинити це «іншування» в контрольованих межах. З сумом констатую: виявляється, це через те, що так сильно, як зараз, ще не притискало.

Зізнаюся, нещодавно я спіймала за іншуванням і себе

Я зрозуміла, ким є мої «інші». Всі, хто живе зараз в Україні, хто як уміє справляється або не справляється — круті, потужні, незрівнянні люди. Всі, хто виїхав з України на законних підставах і як може вивозить це або не вивозить — молодці. Ті, хто служить, світяться десь над буденною метушнею, і ми всі зобов’язані їм буквально всім, що маємо і будемо мати — назавжди. Всі вищезгадані люди — «мої», я за них і з ними, це все моя Україна. А от ті, хто «топить» за протиставлення між ними, хто проводить поділ на умовних біженців і громадян — вони й є інші, і вони мені не ОК.

Я нічого для них і з ними не хочу, і даю право цим своїм емоціям на існування. Так, хотілося б бути понад цими процесами (особливо з огляду на все написане вище). Не надто приємно заскочити себе за таким дешевим іншуванням. Але якось надто притисло.

‍

На титульному фото — картина Рене Магрітта «Хороші стосунки»

Мобілізація. Слово, яке турбує зараз усе суспільство. Генерал Залужний прямо говорить, що українському війську бракує людей. Він звернувся з відповідною заявою до політичного керівництва й попросив підготувати законопроєкт щодо призову до війська.

Набір на військову службу йде дуже важко. Ми бачимо, що на блокпостах намагаються вручати повістки. Прикордонна служба обмежує виїзд чоловіків. Суспільство вкрай незадоволене ситуацією. Разом з тим українські військові, які пішли добровольцями або за призовом, не знають, коли вони звільняться. Дехто з них знаходиться на передовій з початку повномасштабного вторгнення. І, звичайно, їм хотілося б знати, скільки саме вони служитимуть — 24 місяці чи 36, як звучить в різних проєктах.

Але мобілізація — це не лише справа військових. Генерал Забродський, який є заступником головнокомандувача, ще перед початком повномасштабного вторгнення пояснював: воює не лише армія — воює ціле суспільство.

Хто спочатку пішов до Збройних Сил України? Добровольці, патріоти, які відчували, що без них українська армія не вистоїть перед російською навалою. Була й інша категорія чоловіків і жінок, які не мали бажання йти добровольцями, але є законослухняними громадянами й розуміли, що Україні потрібно підставити плече. Вони звернулися до ТЦК, а коли отримали повістки, не ухилялися від мобілізації, а пішли до ЗСУ. Всі ці люди зараз боронять нашу країну, і всім їм величезна повага. Але їх не вистачає.

Ми бачимо, що РФ перевела економіку на військові рейки. Це стосується й призову. Величезні гроші платять російським солдатам. Росіяни призивають в'язнів, злочинців, усіх кого завгодно: життя їхнє нічого не варте й тому їх набагато більше, ніж українських військових.

Наші збройні сили воюють якісно. Втрати російської армії на деяких ділянках фронту в п'ять разів перевищують втрати української. І лише за умови збереження такого балансу ми зможемо виграти — адже в Росії в стільки ж разів більше населення та її мобілізаційний потенціал набагато більший за наш.

Справедливість в основі мобілізації. Досвід Ізраїлю

Але як нам зробити, щоб українські люди пішли воювати? І чому вони не йдуть? Якщо ми подивимося на приклад Ізраїлю, то коли там оголошується мобілізація, велика кількість ізраїльтян повертається з різних країн добровільно або збирається самостійно на пунктах збору. Під час великої мобілізації взагалі виникає проблема з великою кількістю людей, з тим, щоб кожен з них був потрібний. У нас — інша проблема. Людей бракує. Хто мав би вирішити цю проблему? Очевидно, в нормальному, здоровому суспільстві з цією метою створюються уряди національної єдності задля об'єднання суспільства.

Для проведення мобілізації враховується величезна кількість факторів. Один з них, як це не дивно, справедливість. В Ізраїлі колишні міністри, колишні депутати, ті, хто не зайнятий на державній роботі, діти, родичі чинних міністрів і депутатів  — серед перших, хто йде до армії. Так само й відомі люди, актори. Ми чудово знаємо, що герої відомого ізраїльського серіалу «Фауда» про ізраїльський спецназ, який дивилося й багато українців, в перших лавах мобілізувалися до Армії оборони Ізраїлю.

В нас теж є багато акторів, режисерів, відомих людей, які в перші дні пішли воювати. Достатньо згадати Олега Сенцова, є українські актори, режисери, працівники театрів, які загинули на фронті. Але очевидно, що далеко не всі там. Черга людей, які хочуть виїхати з країни залишається велика. Все це через те, що справедливості в країні не існує. За яким принципом тебе будуть призивати — незрозуміло.

Кожна мобілізація — це велика втрата для економіки, оскільки люди, які йдуть захищати країну, залишають свої робочі місця. Українські підприємства припиняють виробляти продукцію, надходить менше податків, а податки потрібні для того, щоб платити кошти тій же армії. І саме через це мобілізація — справа не лише військових, це справа цілого уряду, верховного головнокомандувача. Президент повинен звернутися до людей. Він повинен організувати підготовку такого закону, який, з одного боку, буде відповідати всім інтересам української економіки, а з іншого — задовольняти потреби армії.

А ще — закон не повинен обмежувати права людини. Український омбудсмен Дмитро Лубінець, виступаючи під час обговорення першого законопроєкту про мобілізацію, який подав Кабінет Міністрів, жорстко його розкритикував і зауважив, що він порушує права людини, бо якщо тебе не знайшли ТЦК, тобі можуть заблокувати картки, продати чи арештувати твоє майно, не продовжити паспорт, поки ти перебуваєш за кордоном…

В Ізраїлі такого немає. Якщо люди за кордоном і там працюють, ніхто їх силою кликати в армію не буде. Разом з тим багато добровольців повертаються з-за кордону, аби воювати.

Хто відповідає за мобілізацію

Отже, мобілізація складається з цілої низки факторів. По-перше, має бути лідер, і в країні, яка воює, це Верховний Головнокомандувач, тобто президент Володимир Зеленський. По-друге, має бути скоординована робота всіх міністерств, відомств. У нас же виходить так, що тему мобілізації, як гарячу картоплину, яку ніхто не хоче тримати в руках, перекидають від одного до іншого. Кажуть, армія має за це відповідати або — лише президент має за це відповідати… За це мають відповідати всі! І президент, і армія. А для того, щоб відповідали всі, треба, щоб між усіма учасниками політичного процесу була довіра.

А що робити з суспільством, яке не хоче мобілізуватися? Частина, звичайно, хоче, йде добровольцями, виконує свій обов'язок перед країною, але значна частина тікає. Тому що наше суспільство виховувалося в недовірі до власної країни.

Якщо ми хочемо дійсно перемогти (а ми обов'язково переможемо), ми маємо знайти в собі сили кардинально змінитися в усьому. Ми маємо змінити підходи до державного управління, яке потребує єдності. Потрібен уряд національної довіри або, якщо хочете, уряд національного порятунку (бо зараз нам дійсно потрібно говорити про національний порятунок).

Ми повинні знімати більше якісних патріотичних фільмів і серіалів. Ми повинні припинити показувати програми, які принижують українців і українську мову. Ми повинні думати про нашу економіку, об'єднати уряд, який мав би порахувати, чого нам вартує мобілізація і якою є стратегія нашої перемоги.

Стратегія перемоги

Кожен із нас повинен знати, за що саме ми воюємо. І президент повинен це сформулювати. Без стратегії перемоги, якій би вірили люди, перемогти дуже складно.

...Так, представники влади часто говорили, що в Росії вже закінчилися ракети, що немає чим нас бомбардувати, що вистачить хіба на один залп… Але це не так. Росія виробляє ракети, закуповує їх у Північної Кореї, веде перемовини про зброю з Іраном. І ми це відчуваємо й бачимо на власні очі під час обстрілів наших міст і сіл.

Суспільству потрібно сказати правду, а правда — в побудові правильної стратегії. Стратегія полягає в об'єднанні суспільства і політичних сил. Безумовно, всі політичні сили мають розподілити між собою відповідальність за нашу перемогу. Депутати мають займатися парламентською дипломатією й виїжджати за кордон, а не так, як зараз, коли фактично їм заборонено це робити. Урядовці мають скоординовано працювати над ефективною мобілізацією і над тим, щоб зберегти нашу економіку, а не так, як зараз, перекладати всю відповідальність на військових. Військові повинні працювати в чіткій координації з Верховним Головнокомандувачем і з урядом. А медіа, суспільство мають зробити все, щоб усі проросійські настрої, всі фільми, серіали, шоу, які принижували українців, нарешті назавжди зникли з наших екранів. Тому що ми — сильна нація, нація переможців. Тільки треба повірити в це самим.

«Мобілізація» — слово року в Україні за версією словника сучасної української мови та сленгу «Мислово». Цей термін перебував у центрі суспільної дискусії протягом цілого року, а пік інтересу до нього припав на грудень, коли уряд вніс до парламенту законопроєкт про мобілізацію. «От тільки розраховувати ані на швидку появу нових правил, ані на ефективну комунікацію з боку влади, на жаль, не доводиться», — пише для Sestry політолог Євген Магда. А також нагадує нам історію питання та аналізує, якою може бути ефективна схема внесення змін до алгоритму мобілізації.  

Прелюдія без романтики

Публічним драйвером законопроєкту про зміну правил мобілізації стала членкиня парламентського комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки, представниця фракції «Слуга народу» Мар’яна Безугла. Про це вона писала на своїх сторінках у соціальних мережах. Хоча куди більше часу відводила на критику Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Безугла ще минулого року набула статус «політичної комісарки», яка відвідувала підрозділи ЗСУ на правах народної депутатки, і її присутність у розташуваннях українських військ викликала чимало запитань.

Цього разу активність парламентарки знайшла відгук у Володимира Зеленського під час підсумкової пресконференції у грудні 2023 року: президент наголосив, що не підпише закон, який передбачатиме мобілізацію жінок. Зауважу, що тему з мобілізацією жінок активно розкручувала російська пропаганда, тоді як всередині України про неї говорили куди менш активно.

Також Президент України заявив представникам медіа, що військові вимагають від нього мобілізації 400-500 тисяч людей і це коштуватиме біля 500 мільярдів гривень, яких у бюджеті немає. Володимир Зеленський також не виключив зменшення віку мобілізації від 27 до 25 років, що дозволило б залучити нові людські ресурси для захисту нашої території. .

Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний та начальник Генерального штабу Сергій Шаптала намагалися пояснити громадянам, що визначення правил мобілізації не є предметом їхньої компетенції. Вони використовують ті людські та матеріальні ресурси, які є в наявності. Залужний, який не часто балує пресу спілкуванням, відповідав у спокійній манері, намагаючись бути конструктивним. В Україні мало хто має сумніви, що за нападками на Залужного у виконанні Безуглої стоїть офіс президента. Подейкують, що на Банковій хотіли звільнити популярного командувача, проте західні партнери виступили проти цього. Чутки про конфлікт по лінії Зеленський – Залужний циркулюють вже кілька тижнів та вийшли за межі українського інформаційного простору.

4 січня на базі профільного парламентського комітету за участі міністра оборони Рустема Умєрова, вже згаданих Валерія Залужного та Сергія Шаптали розпочалося обговорення законопроєкту про внесення змін до мобілізації. Його, нагадаю, 25 грудня 2023 року вніс на розгляд парламенту Кабінет Міністрів, отримавши за короткий час чимало негативних коментарів, як кажуть, з місць.

При цьому варто враховувати, що російські спецслужби вправно використовують методи рефлексивного управління, роздмухуючи проблему у власних інтересах. Тому дивуватися повідомленням про можливе бронювання від мобілізації тих, хто сплачує значні податки, або пропозиції Тимофія Мілованова про мобілізацію через лотерею не варто. Українській владі вкрай бракує єдиного голосу в цьому питанні. І це має логічне пояснення. Складно забезпечити зростання мобілізаційного потенціалу, коли міністр фінансів Сергій Марченко стверджує, що Мінфін очікує на відповідну інформацію та розрахунки від військових.

Законодавство передбачає, що мобілізацію своїм указом оголошує Президент України. Очевидно, що Володимир Зеленський і нестиме політичну відповідальність за її наслідки. Проте ухвалювати нові правила мобілізації повинна Верховна Рада, де у фракції «Слуга народу» є більшість ще з серпня 2019 року. Однак там не поспішають ухвалювати відповідний закон. Розуміючи, що між зміною підходів до мобілізації та значним поповненням лав Сил Оборони України пройдуть місяці, які Росія може використати у власних інтересах. Нагадаю, що Путін підписав закон про спрощене надання громадянства РФ особам (і членам їх сімей), які встануть до лав російської армії. Після переобрання Путіна, запланованого на березень 2024 року, експерти припускають активізацію мобілізації у РФ.

Мобілізуйся, бо необхідно

Наприкінці грудня 2023 року прикордонники ускладнили виїзд за кордон військовозобов’язаних чоловіків з числа пільговиків, продемонструвавши власну готовність до посилення мобілізації. Проте говорити остаточно про матрицю мобілізаційних заходів зарано: законопроєкт, внесений урядом, піддається як публічній критиці, так і підкилимним спробам його відкоригувати у процесі обговорення. Про необхідність дотримання процедури ухвалення закону, як видається, забули всі учасники процесу обговорення.

Варто звернути увагу на кілька моментів: дотримання принципу справедливості та забезпечення ефективного інформаційного супроводу процесу мобілізації. Україна на офіційному рівні за допомогою сучасних медійних інструментів повинна створити образ Збройних Сил, долучитися до яких є справою честі громадянина. Без виконання цих передумов розраховувати на суттєве поповнення лав українських захисників буде складно. Так само складно розраховувати на можливість примусово повернути вагому кількість чоловіків з українським громадянством з-за кордону. Подібні механізми виглядають проблематичними вже на старті.

Кремль відкорковує шампанське

У серпні 2023 року Володимир Зеленський оголосив про звільнення всіх керівників обласних територіальних центрів комплектування (ТЦК) та заміну їх на бойових офіцерів, які не можуть бути на передовій за станом здоров’я. Такою була емоційна реакція Верховного Головнокомандувача на ситуацію з керівником Одеського ТЦК Євгеном Борисовим, який зненацька виявився підпільним мільйонером. Її вправно масштабували на всіх військових комісарів, по суті підваживши систему мобілізації. З вересня темпи мобілізації до лав ЗСУ суттєво впали, і ця проблема стала загальнонаціональною.

Російські спецслужби не сидять склавши руки, а використовують практично всі наявні сучасні методи впливу на громадську думку: анонімні телеграм-канали, навалу ботів та тролів, відверту дезінформацію, розповсюдження відео про примусове затримання службовцями ТЦК громадян (яке часто виявляється брехливим та маніпулятивним). Кремль діє, взявши на озброєння тактику німецького Генерального штабу часів Першої світової війни, намагаючись розкласти зсередини війська противника. Протиріччя між представниками політичного та військового керівництва України грають росіянам на руку.

Мобілізаційний must have

Ефективна схема внесення змін до алгоритму мобілізації виглядає наступним чином:

1. Розгляд відповідного законопроєкту у Верховній Раді повинен бути оперативним, а представити його повинен Президент України. Краще витратити час на узгодження, ніж публічно зав’язнути між першим та другим читанням. Це той випадок, коли відсутність прямих трансляцій засідань Верховної Ради може бути корисною.

2. Представникам влади та іншим політикам варто припинити думати про власні рейтинги та електоральні перспективи, адже до завершення бойових дій говорити про нові вибори наївно.

3. Переформатування коаліції у Верховній Раді та створення уряду національної довіри дозволило б команді Зеленського розділити відповідальність за мобілізацію. Звісно, разом з можливістю впливати на ситуацію в Україні.

4. Спільний виступ Володимира Зеленського, Рустема Умєрова та Валерія Залужного про необхідність мобілізації суттєво підвищив би довіру до процесу мобілізації.

5. Інформаційний простір України необхідно наповнити мотиваційними роликами про необхідність участі в захисті держави, розрахованими на різні цільові аудиторії.

6. Потрібно транслювати позитивні приклади лідерів громадської думки, які перебувають у лавах ЗСУ.

7. Час наголосити на офіційному рівні, що Україна веде Війну за Незалежність, під час якої залишатися осторонь соромно для всіх громадян.

Ситуація навколо надання Україні допомоги з боку Заходу, необхідної для ведення бойових дій проти Росії, привертає до себе увагу й потребує практичного вирішення. Розповідати в медіа про ситуацію в Україні треба яскраво та сучасною мовою, апелюючи до небайдужості. Поради, як саме це зробити, — в десяти простих тезах.

1. Вторгнення, що приголомшило всіх

Для багатьох в Україні та світі 24 лютого 2022 року стало точкою біфуркації, життя розділилося на «до» та «після» широкомасштабного вторгнення Росії. Протягом кількох місяців до його початку із Заходу звучали попередження різного ступеня апокаліптичності та достовірності, проте перші обстріли та залпи продемонстрували —  розпочалася наймасштабніша в сучасному світі війна. Кремль зробив ставку на бліцкриг, який передбачав швидке захоплення Києва, після чого маріонеткова українська влада повинна була віддати наказ Збройним Силам України про припинення опору. Але цього не сталося, Україна вистояла, і за сім тижнів після нападу Захід почав постачати Україні 155-міліметрові гаубиці. А згодом настав час і більш потужних озброєнь.

Громадська думка Заходу переважно була на боці України як жертви неспровокованої агресії. Воєнні злочини росіян у передмістях Києва лише посилили цю підтримку. Створення формату «Рамштайн» переконливо свідчить, що Захід не залишить Україну сам на сам з агресором, проте і сподіватися на те, що російсько-українська війна стала для західної аудиторії темою номер один надовго, не варто. Закони інформаційного жанру це підтверджують. Як ось реакція світової спільноти на спалах насильства на Близькому Сході, який розпочався 7 жовтня 2023 року. На жаль, навіть до наймасштабнішої в сучасному світі війни люди в певному сенсі звикають.

2. Перша Українська війна

В Україні після 24 лютого 2022 року практично не залишилося громадян, які б досі не усвідомили: війна Кремля проти нашої держави розпочалася ще у 2014 році, із загарбанням Криму та розпалюванням війни у Донецькій та Луганській областях. Разом з тим не менш важливим є інший факт: російсько-українська війна стала для офіційного Києва головним випробуванням за роки незалежного розвитку. По суті, це Війна за Незалежність, війна екзистенційна, яка змінить російсько-українські відносини назавжди.

Протистояння двох найбільших пострадянських республік впливає на безпекову ситуацію не лише в Європі — наслідки найбільшої в ХХІ столітті війни відчуває на собі весь світ. Україна зі зброєю в руках довела, що має право на існування як незалежна держава, проте боротьба за відновлення територіальної цілісності України триває, прогнозувати час її завершення складно.

3. Без цензури?

Іноземні медіа активно висвітлювали перебіг російсько-української війни з боку України, проте великі медіа традиційно мають власних кореспондентів у Росії. Схоже, затримання за звинувачення у шпигунстві журналіста The Wall Street Journal Евана Гершковича не змусило західні медіа піти з російського ринку. Інерція мислення в дії.

Кремль зі свого боку вправно використовує прагнення західних медіа дотримуватися принципів журналістської роботи. Та доволі успішно вкидає на їх сторінки контраверсійні припущення та суперечливі оцінки. Намагання «тримати баланс» у висвітленні дій агресора та його жертви призводить до появи публікацій, які негативно оцінюються у системі координат зрада — перемога. Однак хочу застерегти від версії про всемогутність Путіна. Йдеться, скоріше, про масштабне використання Кремлем фейків та дезінформації.

4. Не всі медіа однаково корисні

Значний інтерес іноземних медіа до подій в Україні спричинив, як кажуть, «перегини на місцях». Президентська команда, точніше, її радники з питань комунікаційної політики, не завжди розуміють, що не кожне медіа з гучною назвою та великим накладом варто пускати на інтерв’ю до глави держави. Тому спілкування Володимира Зеленського з The Sun створило двозначну ситуацію. Рекорд за кількістю інтерв’ю різноманітним медіа поставив керівник ГУР МО Кирило Буданов. І навіть якщо припустити, що у такий спосіб він вправно розставляє інформаційні димові завіси, інтенсивність його появи в медіапросторі вражає.

5. Доля людини

Транслювати повідомлення про жахи війни людям, які живуть далеко від неї, не завжди продуктивно. Західний читач та глядач має значний досвід дещо відстороненого спостереження за драмами різного ступеня інтенсивності щонайменше на трьох континентах. У їхньому медіа просторі все більш-менш спокійно, і інституційна пам’ять про теракт 11 вересня 2001 року присутня далеко не у всіх представників Заходу. Увагу та інтерес європейського та американського споживача інформації варто привертати через трансляцію різноманітних варіацій людських доль, адже драматичних історій за 22 місяці широкомасштабного вторгнення не бракує. Треба допомогти мешканцям цивілізованого, спокійного, з усталеним ритмом життя Заходу зрозуміти страхіття війни через те, що відбулося зі звичайними українцями.

6. Говорити єдиним голосом

На початку президентства Володимира Зеленського система «Єдиний голос», побудована урядом Володимира Гройсмана, була демонтована, що негативно вплинуло на авторитет державної влади під час пандемії коронавірусу. Відновити ефективний діалог з суспільством з початком російської агресії не вдалося, йшлося про тактичні кроки без наявності стратегії. Щоденні відеозвернення Володимира Зеленського стали комунікаційною знахідкою, проте їх щоденний формат вже потребує якісно іншого наповнення. Ставка на голоси радників президентського офісу виявилась хибною, а самостійність багатьох урядовців — обмеженою правилами апаратної поведінки. Говорити про ефективну стратегічну комунікацію української влади складно. Телемарафон «Єдині новини» не врятувало від деградації навіть відключення від цифрового мовлення трьох опозиційних телеканалів, а сам телемарафон вже давно не виконує власні функції. Спостерігається помітний дефіцит фактурних спікерів, які викликають довіру споживача інформації.

7. Вулиця з двостороннім рухом

Буде помилкою вважати, що позиція Заходу щодо України формується за рахунок виключно тамтешніх медіа. Зрештою, роль розвідки та дипломатії в сучасному світі є вагомою. Проте інформаційний потік можна та необхідно творчо регулювати, залучаючи до висвітлення проблем українських лідерів громадської думки. Наприклад, у питанні надання американської фінансової допомоги можна та потрібно було робити ставку на двопартійну парламентську дипломатію, а з блокуванням транспортних перевезень на польсько-українському кордоні варто було боротися через втягування проблеми до інформаційного простору Польщі. Створення інформаційної суб’єктності залишається для України першочерговим завданням.

8. Глобальний Південь — що робити?

Країни за межами «золотого мільярду» перебувають під потужним впливом російської пропаганди, яка використовує не лише радянські напрацювання, але й швидко переорієнтувалася після примусового згортання своєї активності в ЄС та США. Принципи дії залишилися тими ж, хіба що відверті фейки на Заході просувають навіть державні інформаційні агентства РФ. Все це не означає, що з країнами Глобального Півдня Україна не має спільних тем. Перш за все, потрібно говорити про антиколоніальний характер війни з Росією, що повинно знайти відлуння у країнах Азії та Африки. Друга, не менш важлива тема — продовольча безпека, до забезпечення якої Україна має безпосереднє відношення. Нам необхідно шукати альянси та союзників для «відкриття» Африки та просування в Азії.

9. Відставити емоції

Дозволити собі емоційні оцінки на вищому державному чи просто офіційному рівні Україна не може не лише через значну залежність від фінансової та військово-технічної допомоги з боку наших союзників. Зрештою, світ давно вже звик до війн, і євроцентричний характер російсько-українського протистояння — це лише один з факторів конфлікту з масштабними наслідками. Єдино можлива та доцільна емоція — холодна, раціональна ненависть до агресора, яка має транслюватися звідусіль.

10. Змінюйся, бо програєш

Україні потрібні масштабні зміни інформаційної політики. Необхідно сформувати образ майбутньої Перемоги, вирішити питання мобілізації та її інформаційного забезпечення, не дозволити демократичним  процесам у наших союзників виступити негативним фактором для надання Україні допомоги. У нас достатньо інформації, проте транслювати її на широкий загал треба розважливо та влучно, щоб не давати приводу згадати приказку «Вміла готувати та не вміла подавати».

‍

Редакція Sestry не завжди поділяє думку авторів блогів

Титульне фото: Fabrice COFFRINI / AFP/East News

«Знайомі ірландці цікавилися, як ми в Україні святкуємо Різдво», — розповідає моя пасербиця Тереза. Повномасштабне вторгнення закинуло її в невеличке курортне містечко в Ірландії. І це буде перше Терезине Різдво не в Україні. І це вперше вона сама, без примусу, розпитує про рецепти куті і пісного борщу з вушками. Каже, що хоче бодай ці дві страви з 12-ти обов’язкових приготувати, щоб хоч трішки відчути, що це — Різдво. 

— У них в Ірландії воно геть американізоване, — продовжує Тереза, — своїх колядок не збереглося, у супермаркетах звучать одні джингл-белзи, діти одягаються у костюми ельфів, а на Святвечір ірландці запікають індичку. Ну, все, як ми бачили в американських фільмах. Коли я розповідала про наші різдвяні свята, то вони дивувалися, що на Святвечір у нас всі страви — пісні, а м’ясні дозволено на наступний день.  

Ірландія і Україна — дуже подібні. Ірландці довго боролися за свою Незалежність. Вони пережили свій Голодомор. Вони майже забули свою мову, лише зараз намагаються її відродити. А тепер, з Терезиних розповідей, я знаю, що ірландці взагалі втратили своє Різдво.

«Гриби сушені замочити, а потім відварити. В іншій каструлі зварити квашену капусту. А ще в іншій — буряк», — пишу я в месенджері Терезі покрокову інструкцію приготування пісного борща. Насправді моя бабуся називала його квасом. Мабуть, через легку кислинку, яку давав відвар квашеної капусти. Цей борщ я варю лише раз у році — на Різдво. Разом із кутею і пампухами він входить у мій топ-3 найулюбленіших з-поміж 12-ти пісних страв. 

Секрет його приготування передала мені бабуся. А її навчила її бабуся. Тож якщо подумати, цьому рецепту різдвяного квасу точно більше століття. Неймовірна живучість, зважаючи на те, що за останнє століття пережили й Україна, й українське Різдво.   

Совєтська влада, як той голлівудський Ґрінч, всіляко намагалася вкрасти його в українців. У Союзі Бога не було, а, отже, не могло бути дня його появи на світ. А разом із тим, не могло бути всіх різдвяних свят: Святвечора, 12-ти страв, Дідуха, Вертепу, Кози, Маланки і Василя, колядок і щедрівок. Відтак з веселого і гучного воно перетворилося на свято за зачиненими дверима і заштореними вікнами. Інакше можна було отримати звинувачення в українському націоналізмі і, якщо пощастить, втратити роботу, а, якщо ні, потрапити за ґрати чи бути висланим у табори. У селах було трохи простіше берегти різдвяні традиції, але в містечках і містах за цим пильно наглядали. 

«На час різдвяних свят вчителі повинні були вечорами патрулювати вулиці. Для цього вони одягали спеціальні червоні пов’язки на рукави і стежили, щоб ніхто з учнів раптом не ходив колядувати від хати до хати», — згадує своє совєтське дитинство у маленькому містечку на Заході України моя мама. Її найяскравіший спогад про Різдво за Союзу — зовсім не святковий і не радісний. Моя бабуся була вчителькою української мови і літератури, дідусь — директором Палацу піонерів. Як педагоги вони мали не лише навчати учнів, як любити Совєтський союз, але й самі показувати правильний приклад. На Святвечір у Палаці піонерів обов’язково був вечір танців для старшокласників. Його влаштовували саме того дня, аби діти не залишалися вдома і таємно не допомагали батькам готувати 12-ть страв. Дідусь як директор Палацу піонерів мусив пильнувати, щоб із танців ніхто не пішов раніше зазначеного часу. Якби не наглядав — проблеми були б гарантовані: і йому, і учням. Бо ж «партія» наглядала за всіма. 

Мої бабуся з дідусем мешкали зовсім поруч із Палацом піонерів. Удома в цей час бабуся готувала Святвечір. Потайки, звісно. Хату заповнювали різдвяні аромати тертого маку, пампухів, грибної підливи, узвару… Дідусь час від часу прибігав додому допомогти бабусі. Святковий стіл уже майже був накритий. Аж хтось постукав у двері. 

— Добрий вечір, Мироне Михайловичу! — почулося з коридора. — А що це у вас так смачно пахне?

Виглядало на те, що цей чоловік прийшов на довго. Тож разом із моєю мамою (вона тоді була школяркою) бабуся схопила скатертину — і гамузом усі різдвяні страви жбурнула в іншу кімнату. Несподіваним гостем виявився представник районного управління освіти. Він ще кілька разів згадав про смачні запахи. Дідусь намагався вдавати, що анітрішки не схвильований цим візитом. Пояснював, що це вони щойно повечеряли. Бабуся поглядала на екран телевізора — так наче там показували щось дуже цікаве, від чого не може відірватися. Гостеві запропонували чаю і щось до чаю. Він не відмовився. Все випитував, як їхні справи, що й до чого. І лише коли дідусь сказав, що мусить повернутися в Палац піонерів — «бо ж там діти самі…», гість із районо пішов із ним, аби подивитися «як там діти бавляться…». 

Коли за гостем зачинилися двері, бабуся накрапала собі корвалолу. Мама пригадує, що її теж усю трясло. Святкова скатертина, тим часом, перетворилася на велику різнокольорову пляму, а всі 12-ть страв змішалися в одну. Про святкування Різдва того року можна було вже забути… 

І лише на початку 90-х, коли Україна стала Незалежною, українське Різдво знову стало не таємним, а гучним, яким було до совєтів. Колядники почали стукали в двері, Вертепи ходити від хати до хати. До нас на Святвечір з’їжджалася велика родина. Багато чого за час совєтської заборони, щоправда, забулося. Тож дідусь брав у руки скрипку, мама сідала за фортепіано, ставила співаники з нотами і текстами, які друкувало якесь діаспорне видавництво — і так ми всі разом вчилися співати колядок. Коли я вперше пішла по сусідах колядувати, то навіть не мала віншівки — це такий коротенький вірш із побажаннями веселого Різдва і гарного року. Ані бабуся, ані дідусь не пам’ятали віншівок зі свого дитинства, у маминому — їх узагалі не було. Тож дідусь спеціально придумав для мене, малої, кiлька римованих рядків із побажаннями:  

— Із Різдвом Христовим віншую вас нині!

Христос ся рождає!

Слава Україні!

Але повернулося Різдво до життя не у всій Україні. Де-не-де совєтській машині-таки вдалося розчавити це свято. 

— Мы празднуем Новый год. Это современно. К тому же мы в Бога не верим, поэтому Рождество нам не подходит, — якось відреагували Терезині київські однокласники на її твір з англійської. Треба було описати своє найулюбленіше свято в році. От Тереза й написала про Різдво і про те, як його систематично нищили в Україні, замінюючи вертепи на новорічні огоньки, а коляду — на утрєннікі, Миколая з ангелами — на Діда Мороза і Снігуроньку, а 12 різдвяних страв — на олів’є, заливну рибу, бутерброди зі шпротами і шампанське. 

— Это у вас на Западной Украине Рождество — главный праздник. Не надо нам его навязывать. Здесь все по-другому было, — не вгавали деякі з учнів. 

Але на Київщині ще на початку ХХ століття було так само, як і на заході країни. Торік я писала подкаст про свою улюблену книгу з української літератури — «Тигролови» Івана Багряного. Тож сіла її перечитати. Вже втретє. І під час повномасштабного вторгнення, зізнаюся, вона сприймалася зовсім по-іншому. Цей роман — про українського молодого інтелегента Григорія Многогрішного, якого совєтська влада звинувачує у зраді і, як то вона робила з усіма «зрадниками», засилає на Колиму. Многогрішний, гріхом якого є хіба те, що він любить Україну і все українське, намагається зробити неможливе — втекти з таборів. Під час втечі з ним трапляються драматичні карколомні історії. Зокрема, він випадково потрапляє до родини українців із Київщини, які вже не перший рік живуть на далекому вічно холодному Сибіру. І от, перечитуючи «Тигроловів» цього разу, я звернула увагу на епізод, коли Іван Багряний, який сам родом із Сумщини, описує, як ця родина святкує Різдво:  

— Йшли додому майже без зупинок день і ніч, щоб встигнути на Різдво. Адже такого не було, щоб Сірки не зустрічали свято вдома. Доганяли святвечір і таки наздогнали. Прийшли саме на кутю. І невідомо, хто ж таки помилився — Сірко чи стара Сірчиха. Різдво Сірки святкували так, як з діда-прадіда велося, додержуючи усіх одвічних зворушливих і поетичних народних обрядів. Вдосвіта щось застукало у двері й попросилося колядувати. Мати запросила до хати вирядженого віршовника. Той прочитав старовинний вірш-колядку, що Григорій ніколи такого не чув. Колядував сам старий Сірко, бо більше ж нікому було це робити. Потім поздоровляли один одного й сідали до столу — пили, гуляли... В обід — знову. Увечері прийшли колядники — Наталка й Грицько в чудовому старовинному вбранні. Григорій приєднався до них. Свята почалися весело».

Про святкування Нового року у пригодницькому романі нема ні слова. А от про тих, хто справді нав’язав українцям це свято у тому вигляді, як вони його зараз відзначають, тобто про Совєтську владу — там є багато цікавого. «Тигролови» Багряного — майже автобіографічна книга, адже він сам був молодим українцем, якого за любов до України заслали в табори і який намагався звідти втекти.  

Зрештою, про українське Різдво ми можемо прочитати і в Миколи Гоголя. Його повість «Ніч перед Різдвом» вийшла у світ на початку ХІХ століття, тобто на сто років раніше, аніж «Тигролови» Багряного. І навряд чи Гоголь, який народився і виріс на Полтавщині, описував у своєму творі святкування Різдва десь на заході України. Але щоб стерти пам’ять про українські різдвяні свята совєтській владі знадобилося всього кілька десятиліть заборон усього українського, сотні тисяч українців, засланих у табори, а ще кілька мільйонів наших співвітчизників, яких вона виморила штучним голодом.  

Коли я поїхала працювати до Києва, а згодом оселилася в Бучі — мені так бракувало ось цього різдвяного духу. На свята через робочий графік не завжди вдавалося поїхати до батьків у Ходорів. Тож я вирішила, що чому б самій собі не створити різдвяний настрій? Відтак, на Різдво наше помешкання в Бучі перетворювалося на вулик. До нас на коляду приходили і православні, і греко- та римо-католики, і язичники, і мусульмани, і атеїсти. Поляки, євреї, росіяни чи білоруси з походження. Були україномовні, були зрусифіковані, були ті, хто у дорослому віці перейшов на українську. Ті, хто вперше в житті куштував кутю і хто ніколи не колядував. Були й ті, хто раптом згадував своє дитинство, у якому «щось колись у моєї бабусі в селі, пригадую, таке було». Ми приймали в гості всіх! Але була одна умова: до хати впускаємо лише після колядування. А тоді всі разом, і діти, і дорослі — ми всідалися за довжелезний стіл, брали в руки мобільні телефони, шукали текст наступної колядки і починали співати. Майже, як у моєму дитинстві в 90-і. Тільки що замість співаників тепер були смартфони, а замість дідусевого акомпанементу на скрипці і маминого на фортепіано —  ютуб. Дивовижно, але українське Різдво захоплювало кожного, хто до нас приходив. 

— Наступного року ж теж збираємося? — питали наші гості. І ми кивали головами «так».   

— Лесю, ну яке Різдво?! Які колядки? Їм це не буде цікаво! — так відреагувала пасербиця Тереза на мою ідею покликати якогось року сусідських дітей до нас і навчити й їх колядувати. Вона тоді якраз була дівчинкою-підліткою. Тож, як усі підлітки, вміла, що називається, «підтримати». Як не дивно, влаштувати майстер-клас з колядування мене надихнув Гелловін. Сусідські діти, перевдягнувшись у костюми нечисті, бігали під’їздами нашого житлового комплексу, викрикуючи «Цукерки або смерть». 

То чому б не заразити їх вірусом українського Різдва? — подумалося тоді. Адже це теж весело! І за кілька тижнів до різдвяних свят ми з чоловіком написали у групі нашого житлового комплексу, що можемо навчити дітей колядок. Наш ЖК почали будувати у 2014-ому — якраз, коли Росія пішла війною на Україну. Тож його мешканцями здебільшого стали родини, які втікали з Криму і Донбасу — регіонів, де святкування Різдва не пережило репресивних совєтських методів. 

— Та ніхто не прийде. Або, як прийде, то, може, якихось дві-три дитини, — як завжди, «підтримала» Тереза. 

— Дві-три дитини — це вже непогано, — відповідала я. 

Але на наше здивування дітей прийшло більше. Значно більше! Я розповідала їм про українське Різдво. Вони розповідали мені про себе: хто звідки, як опинився в Бучі, що про Різдвяні свята знає. А потім усі разом ми співали: 

— Гей же, гей же! О Ісусе!

Гей же, гей же! Слава!

За щасливу тую нічку

Вічна Тобі хвала.

За кілька репетицій цей хор юних колядників звучав прекрасно! І от на Святвечір він постукав у двері нашої квартири. Діти змайстрували Різдвяну зірку, хтось був в українських хустинах, хтось у шапках Санта Клауса. А найстарший із них тримав у руках чималий мішок. 

— Лесю! Лесю! Подивіться, ось що ми наколядували — там цукерки, булочки! А ще ж гривні є! — навперебій кричали дітлахи. 

— Наступного року будемо колядувати? — спитала я.

— Тааак! — відповідали в один голос.

— І нову колядку вивчимо?

— Таааак!

Мені видавалося, що ці діти виглядали ще щасливішими, ніж були на Гелловін. Принаймні, нерозрекламоване українське Різдво гідно позмагалося з популярним на увесь світ святом. На наступний рік ми збиралися зробити з ними правдивий український Вертеп: з Іродом і Смертю, ангелом і чортиком, пастушками і царями. Але стався Ковід. А ще через рік у повітрі витала напруга перед російським вторгненням. Було не до колядок… Я не знаю, як на цих дітей вплинула окупація Бучі. Я не знаю, куди війна закинула їх тепер і яким буде цьогорічне їхнє Різдво. Я хочу сподіватися, що та наша спільна коляда лишила по собі теплий спомин, за який вони чіплятимуться, коли згадуватимуть про Бучу і про бучанські різдвяні свята. А, може, колись вони навчать колядки, якої встигла навчити їх я, і своїх дітей. 

Бо ж українське Різдво — воно живуче. На початку 2000-их, коли я тільки починала працювати журналісткою, на Львівщині було всього кілька майстрів, які виготовляли дідухи. Цю українську прикрасу з колосків наші предки ставили на Святвечір на куті стола, щоб багатим був рік. Нині ж дідухи не є чимось екзотичним, їх можна купити будь-якого розміру і в будь-якій конфігурації: чи на базарі, чи в етно-крамниці, чи в інтернеті. 

— Була у Львові, повертаюся додому. З дідухом, звісно ж, — написала моя подруга з Бучі. 

— Хочу цього року, крім ялинки, поставити ще й дідуха, — каже моя інша подруга.

Російське повномасштабне вторгнення пробудило в українців інтерес до українського. І до українського Різдва, в тому числі. Виявилося, що воно цілком може бути модним. Тепер на рівні із святковими скатертинами, на яких витканий Санта у червоному сюртуку з мішком на плечах, продаються обруси з українськими колядниками — у вишитих кожушках і з Різдвяною зіркою. Разом із наклейками на вікна, де сани, запряжені оленями, можна знайти наклейки з новорічною українською Козою, а ще чортиком і ангеликами.    

Цьогоріч українці вперше святкуватимуть Різдво разом з усім цивілізованим світом. Чи вдасться українським різдвяним святам, які все ще змагаються з совєтським Новим роком, перемогти ще й розрекламоване Різдво «американське»? Чи приходитимуть тепер діти засівати зранку 1-го січня, як це було на Старий-Новий рік? Що, зрештою, буде з Маланкою і Василем? Чи берегтимуть традиції святкування Різдва ті українці, яких війна розкидала світом? Запитань багато… 

Коли Тереза була школяркою — щороку напередодні Різдва вона, не сильно палаючи бажанням допомагати, починала з нами сперечатися: «Навіщо ті свята?! Нащо так собі морочити голову і готувати 12-ть страв?! Для чого ви кличете стільки гостей?! Коли я стану дорослою, то точно не буду святкувати Різдво так, як ви!». І ось Тереза — студентка. І біженка. Від курортного містечка в Ірландії, де опинилася через російське вторгнення, до Бучі — кілька тисяч кілометрів. У місцевих супермаркетах не так просто знайти продукти, які потрібні для приготування саме українських різдвяних страв. Але Тереза твердо вирішила, що хоча б кутю і пісний борщ із вушками вона зробить, щоб відчути той різдвяний затишок, якого її позбавила війна. Тож я надиктовую їй обидва рецепти. У відповідь отримую повідомлення: «Дякую, Лесю! Ти знаєш, я намагалася пояснити ірландцям, що таке кутя і як її готують. Не знала, як перекласти на англійську слова “макітра” і “макогін”. А ще роповідала, що в нас не лише “Carol of the bells”, тобто “Щедрик” зберігся, а й багато інших колядок. І мені здається, що вони навіть трішки по-доброму нам заздрять, що, попри все, ми своє Різдво таки зберегли…».

‍Рецепт того самого бабусиного борщу (різдвяний сюрприз від Лесі Вакулюк):

Сушені гриби (кілька жмень) промити і замочити в теплій воді на кілька годин. Якщо візьмете заморожені (такі теж можна), їх промивати і замочувати вже не треба. Потім зварити, витягти їх з каструлі, а відвар з них залишити. Для борщу нам потрібен саме відвар.

В іншій каструлі зварити квашену капусту (візьміть пластикове відерце). Опісля відцідити, а саму капусту, як трішки вистигне, ще й відтиснути. До слова, цю капусту можна потім протушити з грибами, тож ви отримаєте ще одну пісну страву до святвечорового столу. Як й у випадку з грибами, для борщу нам потрібен відвар.

Треба також зварити два буряки. Відвар з грибів і капусти злити в одну каструлю. Потерти на великій терці зварений буряк і всипати трохи гречки, яку попередньо треба промити. Додати солі і приправити за смаком. Кількість гречки залежить від того, чи хочете ви, щоб борщ був густим або ж рідким.У моїй родині він не надто густий, адже до нього ще ліплять вушка з грибами. Вони нагадують мініатюрні пельмені. Тісто для них треба замішати, як на вареники. А начинку зробити з грибів, які залишилися після того, як ми зготували відвар. Для цього гриби треба дрібно нарізати (або ж поблендерити, але не до стану рідкої маси), засмажити дрібно нарізану цибульку до золотавого кольору — і все це перемішати, посоливши. 

Моя бабуся подавала борщ-квас завжди в горнятках. Вона кидала на дно кілька зварених вушок із грибами і заливала їх борщем. Тож так само роблю і я.

Смачного!

Однією з прикмет Різдва як попсового культу в усьому світі є британський фільм «Love actually». Пам’ятаєте безсмертні співи Білла Найї «Christmas is all around»? Він точно не брехав. Різдво натурально всюди в Британії. 

І починається воно найпізніше 1 грудня. Десь із цього дня радіо ВВС1 починає транслювати пісні виключно різдвяної тематики. У будинках з’являються ялинки і мішура, а в супермаркетах стартує святкова манія полювання за подарунками. 

«Давайте вже після свят» починається з приходом грудня. Щойно закінчується Гелловін. Ялинки в будинках з’являються в проміжку між першим і шостим грудня. Ще раніше на головних площах міст будують різдвяні ярмарки. 

І хоча на всіх рекламних бордах різдвяні активності зображені в засніжених ландшафтах, за зимове свято віддуваються повсюди хіба гірлянди та червоно-зелені кольори з намальованими сніжинками. Сніг у Великобританії вважається стихійним лихом — достатньо лише одного сантиметра зимових опадів, як тут уже закриваються школи, а автомобілісти або лишаються вдома, або потрапляють в хроніку ДТП. Тож снігова казка тут — виключно гіпотетична розвага. 

У Лондоні, в Гайд парку, величезний Вандерленд з атракціонами, ярмарком та льодовими фігурами за грудень акумулює величезні гроші. Більше десяти років у британській столиці взимку будують один з найбільших різдвяних майданчиків у світі. 

Але українці — «Галі балувані». Пам’ятаючи зимові містечка на ВДНГ або на Платформі в Києві [місця, де традиційно відбувались до війни масштабні різноманітні культурні заходи. — Ред.], чи новорічну ілюмінацію в центрі Харкова до 2022 року, нас сірими ландшафтами та каруселями світових столиць не надто вразиш. Гектари розваг закриваються вже 1 січня — і в цьому одна з очевидних відмінностей Сполученого Королівства від України. Наші люди зазвичай викреслюють із життя січень. Тут «пропащим» місяцем можна вважати грудень.

Інша справа — домашні різдвяні традиції. Ми виростали переважно на американських фільмах про Різдво, тому чисто англійські ритуали для мене виявилися цілковитою несподіванкою. 

Другий рік поспіль я і мій син святкуємо Різдво в країні «лівої ноги Бекхема і правої ноги Бекхема», а також Г’ю Гранта і Містера Біна. 

У будинку наших валлійських друзів щороку встановлюється п'ять ялинок. І це не враховуючи решти декору, який у більш скромних умовах і сам міг би грати роль головної ялинки в хаті. Тут досі обов’язковим елементом подарунків є листівки. По всій Британії розкидана мережа спецмагазинів, де продаються виключно поштівки. З українським раціональним підходом, коли листівки — це додаткова макулатура, ми з сином включились в ці «перегони» лише з другого року. Можна сказати, адаптувалися.

Торік наші валлійські друзі запросили нас із сином на обід 25 грудня. Ми повністю відчули флешбеки з дитинства, коли на Новий рік люди були спроможні запхати в себе тижневий запас їжі за декілька годин. Але поїдання їжі почалось задовго до святкового обіду — під час готування та сервіровки столу. Тут немає радянських олів’є чи шуби, але умовний мезим 25 грудня не завадив би й у валлійському селі.

Головна страва на різдвяному столі — індичка. Але поки до неї дійде справа, організм вже просить пощади. Починати святкову трапезу заведено або з салату, або з супу. Це не враховуючи джину з тоніком, який працює як підбадьорюючий засіб для всіх учасників кухонних клопотів. Суп тут сприймається практично так само, як салат. Це переважно суп-пюре з овочів. Це смачно. Але краще не наїдатись, бо головне ще попереду. 

Традиції дванадцяти страв тут немає. Але є великий ентузіазм валлійців. Тому кількість різновидів їжі впевнено наближається до тих самих 12. Кульмінація — індичка. З останніх сил треба скуштувати запеченого гіганта. А потім із жахом зрозуміти, що після цього ще йде обов’язковий десерт. Це солодкий пудинг, просотаний алкоголем і политий ще більш солодким сиропом. Якщо ви любите навернути чистого цукру столовою ложкою, вам сподобається. Але на місце в шлунку не розраховуйте. 

Втім, їжа — це опціонально і залежить від родини. А от різдвяні ритуали — то святе. Хоча ані зі святістю, ані з народженням Ісуса Христа, вони не мають нічого спільного. Кожен учасник застілля отримує «крекер» — це на вигляд щось середнє між хлопавкою і гігантською цукеркою. Сусіди по столу мають потягнути  цей крекер у різні боки і розірвати його. Всередині буде кольорова паперова корона, маленький подаруночок, а також папірець із жартом або загадкою. Шансів не нап’ясти на себе вишукану корону, що нагадує поробку середньої групи дитсадку, немає ні в кого. Традиція. Далі всі по черзі зачитують свої жарти із крекерів, а далі можуть початись різні застільні ігри. Але при цьому не можна забувати жувати. 

Всі ці традиції, включно з новорічною ялинкою, з’явились в Британії на межі 19 та 20 століття. Їх з Німеччини завіз в країну чоловік королеви Вікторії. Тому ми всі знаємо Санта Клауса, а не Сент Ніколаса. Хоча, на відміну від Америки, Санта Клауса тут давно перейменували в «Тато Різдво» (Father Christmas). Знову ж таки, нагадую, що Різдво — це наче ж день народження Ісуса. Тож хто кому в цьому випадку тато — велике питання. 

26 грудня в країні теж вихідний. Називається це Боксінг дей. Я щиро думала, що після паперових корон, картонних цукерок і Тата Різдва, тут завели традицію проводити різдвяні бої з боксу. Але, виявилось, що до святкової бійки це не має жодного стосунку. У цей день господарі-аристократи видавали своїй прислузі бокси — пакунки з подарунками. А самі зазвичай їхали на полювання. І хоча в сучасних умовах саме вбивати дичину вже мало хто наважується, але ще торік мої валлійські  друзі попередили мене, щоб я цього дня своїх котів не випускала на вулицю. Стріляти не будуть, але ганяти на конях з оравою собак алеями нашого елітного села знайдеться багато бажаючих. Тому пухнастим котикам краще не гратися в зайців чи качок і посидіти 26 січня вдома.

Загалом індустрія Різдва в Британії годує купу бізнесів на рік вперед. Музиканти пишуть цілі різдвяні альбоми, які будуть у ротації на радіостанціях протягом місяця. Платформи і телеканали змагаються у кількості зимових казок — романтичних комедій. У цьому неабияк британцям допомагають американці. Тільки протягом 2023 року телеканал Холлмарк, який спеціалізується на приторних мелодрамах, до свят випустив 42 (!) різдвяних фільми. 

Отже, навіть якщо ви Ґрінч в душі, уникнути різдвяних веселощів в Британії вам не вдасться.