Микола Княжицький

Коли ми говоримо, що треба повернути українців з Європи додому, то найперше згадуємо про жінок.

Так вже склалася поточна демографічна ситуація: дві третини наших вимушених мігрантів за кордоном — це жінки працездатного і дітородного віку. Вони — золотий ресурс як для націй Європи, що старіють, так і для України.

Але вже зараз, на третьому році великої війни, яка триватиме ще невідомо скільки, час подумати про дітей та підлітків, які досі покидають Україну. Як їм зберегти ідентичність, щоб, коли прийде час, вони обрали Херсон, Полтаву та Чернігів, а не Вроцлав, Остраву чи Марієнбург?

На початку повномасштабного вторгнення саме діти, яких родини вивезли за кордон, реагували найбільш емоційно. Часто ставили ультиматум батькам: хочемо повернутися.  

Що змінилося? Скільки маємо часу, аби зупинити їхню асиміляцію? І чому влада знову свої обов’язки переклала на плечі небайдужих? Де українська освіта за кордоном?

Тридцятирічна Надія Мірошниченко була б рада вже повернутися до України. Але поки навіть батьків не може провідати: боїться ракетних атак. Тому наразі жінка оселилася у передмісті Вроцлава разом із семирічною донькою, яку віддала в польську школу.

І тут Надія злякалася: її дитина почала забувати українську мову. Діти, загалом, набагато легше адаптуються до чужих середовищ. Тож Надія вирішила водити доньку в суботню українську школу. І хоча це школа вихідного дня, ще й возити далеко, Надія вважає, що це виправдані труднощі. Її дитина перебуває в рідному україномовному середовищі, а отже асиміляція їй не загрожує. Надія вірить, що обов’язково настане той день, коли вона зможе безпечно приїхати не лише до батьків у Хмельницький, але й до свого вже рідного Харкова, який росіяни щодня стирають з лиця землі.

Чому харків’янка, а також мільйони інших українців за кордоном, мають претензії до влади? Розберемо на цьому одному прикладі — освіти для дітей вимушених мігрантів.

Вечірня школа, в яку віддала свою доньку Надія, — це громадська ініціатива. Вона належить Центру української культури й розвитку. Його проєкти активно підтримує міська влада Вроцлава. Ще до вторгнення, 10% населення міста становили українці. Але де в цій формулі хоч якісь зусилля нашої влади?

Ось ще один цікавий проєкт: Перша українська школа в Польщі, яка розпочала свою роботу 2022 року в Кракові. Нині такі денні школи для українських дітей відкрились у ще двох найбільших польських містах — Варшаві та Вроцлаві. А ще — 9 освітніх центрів.

Українців поза Україною зараз трохи менше, ніж в Україні. За найбільш стриманими оцінками, їх понад 25 мільйонів. На батьківщині маємо 31 мільйон. Такою великою українська діаспора ще не була ніколи

І щоб зберегти ідентичність, потрібно триматися купи, навіть якщо хтось з цих людей не повернеться.

Коли українці приїжджали в нові країни, то насамперед будували дві споруди: храм і школу.  У церкві — наш дух, у школі — наш розум. Разом — це культурний код, який оберігає нас від асиміляції.

І тому не дивно, що першою справою, яку започаткували українці в Польщі, стало створення мережі шкіл, які нині включають не лише денні, але й вечірні форми навчання. Їм би ще трошки підтримки від держави, а потім масштабувати цей досвід на інші країни

І мова навіть не про гроші, яких традиційно бракує, а про сприяння в комунікації з офіційними особами інших країн.

Ось, наприклад, директорка Першої української школи цілих дев’ять місяців стукала у двері Міністерства освіти Польщі, щоб отримати дозвіл на викладання українознавчого компонента. Думаєте, українське Міносвіти якось допомагало? Може, в українському міністерстві нічого не знали про існування такої ініціативи? Ні, ця відмовка не проходить. Знали, ще й нахвалювали.

І ось неймовірний результат: буквально цими днями школа стала призером найпрестижнішої світової премії в галузі шкільної освіти Worlds Best School Prizes.

Але тільки засновники школи знають, що їм довелося пройти без підтримки української влади: вони всерйоз думали про закриття проєкту.  

Здавалося б, Міносвіти навіть думати не треба: беріть цей алгоритм, який вже працює, і відкривайте подібні школи в Празі, Берліні, Лондоні. Всюди, де з’явилася нова діаспора, яка хоче, щоб їхні діти залишались українцями.

А що натомість? На третій рік після повномасштабного вторгнення Міносвіти, нарешті, вирішило розробити українознавчі курси для іноземних шкіл. От і все. Та й зробили це тільки після шквалу критики про згортання дистанційної форми освіти для українців за кордоном. Я робив про це детальний матеріал, дивіться за посиланням.

Добре, що хоч програму, за якою навчаються сотні наших дітей в Першій українській школі, наше Міносвіти визнало. До речі, як і польське. Тому учні отримають атестати одразу двох країн.

Влітку я зареєстрував законопроєкт про «Основи державної демографічної політики». Серед різних інструментів, щоб виправити нинішню кризову ситуацію, було запропоновано створення окремого відомства. Адже зараз, ситуація, як у приказці: де багато господинь, там хата неметена.

Влада списала мою ідею і заявила, що створить Міністерство повернення українців. У моїй версії це мало б бути Міністерство демографії та діаспори.

Ми маємо зрозуміти, що не всі повернуться. Але ці люди, ці малі українці, які нині ходять до польських, чеських чи німецьких шкіл, будуть нашими союзниками в спільному домі Євросоюзу. Або не будуть. Якщо не збережемо їм ідентичність.

П’ять тисяч книжок для наших дітей, які зібрали в Першій українській школі, мала б профінансувати держава. Це копійки — порівняно з майбутнім ефектом. Але для цього сама влада нарешті має зрозуміти, що демографія — це наш головний повоєнний виклик. На жаль, нині такого розуміння немає.

‍

Маємо невеликі перемоги в упорядкуванні системи освіти для українських дітей у Польщі й у відстоюванні їхніх прав. Згідно з новим розпорядженням польського міністерства освіти від 26 серпня, українські старшокласники, які живуть у Польщі й навчаються онлайн в українських школах, можуть це робити надалі. Їхні батьки продовжать отримувати фінансову допомогу. Головна умова — це реєстрація в польських урядових установах і складання зовнішнього незалежного оцінювання в наступному році.

Це важливий момент, бо після ухвалення й підписання влітку відповідного польського закону це питання ще деякий час залишалося неврегульованим. На жаль, не всі пункти розпорядження польського Міністерства справді є чіткими, запитання виникають як у польських чиновників, так і в українських біженців.

Українські батьки в Польщі розгублені. Медіа подають різну інформацію про те, коли буде втрачене це право на виплати

Хтось вважає, що це станеться лише восени 2025-го, інші переконані, що 800 злотих перестануть платити вже зараз, восени 2024-го. Я уважно стежу за цією темою, залишаюся в контакті з польськими посадовцями й  українським міністерством освіти: як тільки отримаю точну й перевірену інформацію, обов'язково повідомлю про це на своєму ютуб-каналі.

А в цій історії я хотів би відзначити відповідальний і дружній підхід польського міністерства освіти, а також персонально віцеміністерки Йоанни Мухи. У будь-якому разі прогрес, який ми вже досягли в цьому болючому питанні, свідчить, що відстоювання інтересів і будь-яка аргументована позиція на захист українських біженців має сенс.

Дивує, що ці проблеми досі лишаються поза увагою нашої влади, яка просто переклала свою відповідальність на плечі польських урядовців і українських батьків

До вторгнення Польща була головним напрямком української трудової міграції. Але вона була переважно сезонною. Небагато людей приїжджало в Польщу сім'ями, тому польська влада не регулювала питання освіти наших дітей.

Нині в Польщі налічується майже 900 тисяч українців і майже 200 тисяч з них — це школярі та студенти. Польська влада довгий час закривала очі на те, що вони не відвідують місцеві школи, а це шкодить не лише їхній освіті, але й соціалізації цих дітей і молоді загалом. Це не могло тривати вічно.

Поляки відчувають відповідальність навіть за чужих дітей. Ось що про це каже віцеміністерка освіти Йоанна Муха: «З 1 вересня ми запросили цих дітей до польської школи. Хочемо, щоб вони мали рівні освітні шанси, були в безпеці та під належною опікою».

Чому поляки так довго йшли до цього рішення? Можливо, не хотіли включати репресивні заходи, як, наприклад, скасування виплат для тих, хто відмовиться від польської школи. Але для цього мала бути альтернатива від українського Міносвіти.

На жаль, українська влада просто погодилася з рішенням поляків і взялася активно заохочувати їх це робити. Чому? Тому що хотіли нарешті позбутися цього клопоту проблем освіти українських дітей, повністю переклали на плечі поляків і батьків. Якщо згадати ще й згортання онлайн-освіти, яке проводить наше міністерство, в умовах демографічної кризи, — це фактично диверсія проти нашого майбутнього.

Вже маємо випадки, коли наші діти після того, як пішли в польську школу, відмовляються в майбутньому повертатися в Україну. Батьки хвилюються, що їхні діти в польській школи асимілюються та забудуть про свою Батьківщину

Про такі побоювання знають і в польському міністерстві освіти, тому польська віцеміністерка заспокоїла українських батьків: «Діти з України, які відвідують польські школи, збережуть свою ідентичність. Інтеграція, а не полонізація. Ці діти зможуть у майбутньому як розбудовувати нашу державу Польщу, так і повернутися до відбудови України».

Вагома політична заява, і дуже добре, що польська влада розуміє важливість збереження ідентичності українських дітей. Проте хотілося б нарешті почути про плани української влади, як вони збираються до цього долучатися. Це будуть якісь програми, курси, онлайн-школи? Хто відповідальний?

Наразі наша влада для галочки заявила  про створення Міністерства повернення українців й одразу забула про цю ідею — в проєкті бюджету на наступний рік ніякого фінансування на нього не передбачено. Справу мусить вирішити парламент. Ще влітку я зареєстрував проєкт Закону про основи демографічної політики, який передбачає стратегію та інструменти, з допомогою яких можна  уникнути демографічної катастрофи. Я закликаю депутатів проявити відповідальність перед майбутнім України та нарешті ухвалити закон у парламенті.

На сторінці Еспресо текст доступний українською мовою.

Демографічна криза стане головним повоєнним викликом для України. Гроші на відновлення знайдемо. Інших українців, крім наших, немає. Дуже сподіваюся, що з новим міністром закінчаться провокаційні заяви та ідеї щодо біженців, які так активно генерували представники нашої влади. Ми ще всі пам’ятаємо, як президент пропонував країнам Євросоюзу віддати в український бюджет допомогу, яку вони надають українцям. А історія з обмеженням консульських послуг нашим чоловікам за кордоном вчергове розколола суспільство, яке так потребує зараз єдності.

Новий міністр вже анонсував послугу «електронний консул», яка має спростити бюрократичні процедури для українців. Знаємо, що консульських установ бракувало і до війни, а зараз вони просто фізично не в стані забезпечити українцям якісні послуги.

Але, очевидно, що ми не повинні обмежуватися тільки грамотними технічними рішеннями.

Нам потрібно змінити сприйняття українців за кордоном зі сторони держави, нарешті сформулювати чітку політику щодо них і знайти ресурси для її забезпечення

Отже, почнемо з того, що біженці та трудові мігранти і взагалі всі громадяни, які виїхали на законних підставах, не повинні почувати себе непотрібними. Вони залишаються українцями, навіть якщо після війни не всі з них повернуться додому. І завдання влади, по-перше — це зберегти їхню ідентичність, по-друге — зробити агентами України на Заході.

У світі є багато діаспор, які  є дуже сильними лобістами інтересів своїх малих батьківщин. Ми знаємо, якими потужними  в США є італійська, єврейська, польська і також українська діаспори. На них зважають політики, їхні представники самі стають впливовими політиками, бізнесменами, вченими.

Ми вже маємо нове покоління українців за кордоном, які завдяки своїм талантам і цілеспрямованості дуже скоро стануть помітними на Заході. Маємо з цими людьми працювати вже зараз, тримати контакт, підтримувати їх ресурсами. Дуже добре, якщо таке розуміння буде в нового керівництва МЗС, бо назагал у владі його досі немає.

Чому я так вважаю? Дивіться, нове міністерство, яке лише створюють за ініціативою президента, хочуть назвати Міністерством повернення українців. І вже обираючи назву, роблять помилку, бо як я казав раніше — не всі повернуться, і це їхнє право. Але навіщо, ще на старті, звужувати функціонал нового відомства лише до повернення біженців та одним махом відкидати від України кілька мільйонів людей?

Взагалі, спостерігаючи за тим, як влада комунікує створення цього міністерства, як медійник в минулому, можу сказати, що це повний комунікаційний провал. Сама назва «повернення українців» була сприйнята людьми як намір повернути їх додому насильно. Таке враження, нехай і помилкове, одразу налаштовує проти цієї ініціативи. Воно викликає агресію. Хоча про якісь депортації взагалі не йдеться, але ніхто ж цього не пояснив!

Натомість, саму ідею створення нового міністерства я вітаю, бо вперше заявив про це ще торік. Але не можна обмежитися тільки створенням нового відомства. Міністерство — лише інструмент подолання демографічної кризи, до того ж не єдиний.

В нас є не тільки закордонні українці, яких прагнемо повернути. В нас ще є внутрішні переселенці, які не мають роботи, яких не перенавчають новій професії, які втратили житло, яким скасовують соціальні виплати. І що роблять ці люди? Або повертаються в зону бойових дій, або виїжджають за кордон

Ми маємо також подбати, аби після війни зросла народжуваність. Суспільство вже зараз дискутує про залучення мігрантів з інших країн, з відмінним від нашого культурним кодом.

Все це водночас є для держави як викликом, так і можливістю ефективної роботи. Потрібна зрозуміла та осяжна демографічна стратегія. Не набір гасел, за які ніхто не буде відповідати, а закріплені через закон основи державної політики.

Я такий документ написав і зареєстрував в парламенті. Але влада наразі пішла в інший бік: шукають кандидатуру на посаду міністра, а вже потім будуть розбиратися, чим той буде займатися.

Питанню демографічної кризи я присвятив багато свого часу. Збирав аналітику, вивчав досвід інших країн, які перебували в подібних обставинах; зняв кілька документальних фільмів про проблеми наших біженців і способи їх вирішення.

Я радий, що на третьому році великої війни влада нарешті почула опозиційного політика. Але сумно, що з усіх моїх пропозицій, висмикнули лише один елемент — створення нового міністерства

Тому, поки це більше схоже на імітацію, на гонитву за гучними назвами. Авжеж Міністерство повернення українців звучить точно не гірше ніж Велике будівництво.

Але якщо за фасадом не буде стратегії — не буде нічого? Такий крок лише роздратує українців тим, що створить ще одну бюрократичну структуру. Я такі думки вже читаю. І прошу не атакувати на старті. Давайте дочекаємося концепції від влади, бо саме міністерство - дуже потрібне.

Та водночас я наполягаю, щоб парламент ухвалив мій законопроєкт про засади державної демографічної політики. Якщо вже взяли мою ідею про міністерство, то беріть тоді весь документ. І не баріться, бо часу більше немає.

Лише з початку 2024 року з України додатково виїхало ще 400 тисяч українців. Якщо досі лишалися вдома, то значить їх не налякала російська армія, але якщо таки поїхали, то може бояться безпомічності української влади?

Друга річниця повномасштабного вторгнення. 10 років триває війна. Два роки тому в сусідній країні-агресорці сподівались, що Київ «впаде за три дні». Багато хто в Україні теж про це думав, але цього не сталося. Український народ і ЗСУ зробили все для того, щоб не тільки відкинути агресора від Києва, Харкова та багатьох інших важливих міст, а й показати всьому світу, що українці здатні захистити себе і здатні захистити Європу. Цей унікальний захист продовжується. Він справді є унікальним, тому що навіть під час Другої світової війни багатьом націям, які боролися з Гітлером, допомагали, вони об'єдналися. Російські пропагандисти намагалися переконати цілий світ, що тільки вони одні перемогли Гітлера, але ми пам'ятаємо лідерів США, Великої Британії, рухи опору в багатьох країнах і як спільно, великою коаліцією, боролися з цим злом. Злом, яке сьогодні відродилось і фактично робить те саме, що робив Гітлер, виступає з тими самими гаслами. І з цим злом сьогодні бореться лише український народ. 

Звісно, ми вдячні союзникам, які підтримують нас зброєю та фінансово. Ми вдячні тим, хто запрошує нас сьогодні до Європейського Союзу. Саме з нашого прагнення стати членами ЄС і НАТО і розпочалася агресія РФ ще десять років тому, після Майдану.

Планка європейських політиків для української влади 

На річницю вторгнення в Києві Урсула фон дер Ляєн, фантастична жінка, одна з лідерок не просто ЄС, а і сучасного демократичного світу, проти якого бореться агресор і світ тоталітарний.

Урсула фон дер Ляєн вирішує найскладніші протистояння в Європейському Союзі. Вона є кандидаткою на очолення Єврокомісії на наступний термін. Очевидно, Україна має зробити все для того, аби підтримати цю кандидатуру: Урсула фон дер Ляєн так багато робить для нашої перемоги, європейської інтеграції, демонструючи приклад політичного усвідомлення, справжнього служіння, приклад політика, що думає про майбутнє. До Києва 24 лютого приїхали також прем'єр-міністр Канади Джастін Трюдо, прем’єр-міністр Бельгії Александер де Кроо, прем’єр-міністерка Італії Джорджія Мелоні. Все це видатні політичні діячі сучасності. Чи українська влада відповідає рівню і прикладу, який дають сьогодні європейські очільники? На жаль, ні. Українська влада дуже часто не відповідає рівню і українського суспільства, і перш за все, української армії, яка не просто організовано боронить Україну від ворога, а й захищає цілий світ. 

Українська влада говорить, що перемогла корупцію. Очевидно, що це не так. Ми пам'ятаємо дрібні звільнення і призначення українських посадовців. Ми пам'ятаємо обмеження свободи слова. Ми пам'ятаємо обмеження демократії, яке намагаються виправдати воєнним часом. Все це жодним чином не підтримується ані українським суспільством, ані суспільством європейським. Ми зможемо стати членами європейської сім'ї, долучитися до спільного бажання видатних лідерів сучасності, таких як Урсула фон дер Ляєн, звільнити від Путіна не лише Україну, а й цілу Європу лише за умови, що українська влада буде відповідати цій високій планці, яку для нас ставлять очільники європейські. Сподіваємося, що так і буде. Втім, поки що такого не відбувається. 

Вистава на кордоні 

Ми бачили фото, де український уряд вишикувався на польському кордоні, нібито очікуючи на перемовини з польським урядом. Очевидно, ця дешева вистава жодним чином не допоміг українсько-польським стосункам. Парадокс в тому, що вимоги українського уряду є справедливими. Парадокс в тому, що лише Росія зацікавлена в тому, щоб український та польський народи сварилися між собою. І ми бачимо, як ефективно в Росії це виходить. Вимоги польських фермерів до України не мають жодної справедливої підстави. Ми нічого не продаємо в Польщі: все наше збіжжя й інші сільськогосподарські продукти через Польщу транзитом йдуть в інші країни. Звинувачення нас у тому, що нібито українські продукти є низької якості, неправдиві: немає жодного такого факту. На кордоні України і Польщі працюють польські фітосанітарні служби, в Україні працюють інспектори ЄС, які спостерігають за якістю українського зерна та інших сільськогосподарських продуктів. Українські сільськогосподарські продукти відповідають найкращому рівню таких продуктів в Європі. Тому звинувачення польських фермерів у тому, що нібито це зерно поганої якості, не просто не відповідає дійсності, а є прямою брехнею. Як і те, що українське зерно заполонило Польщу. Ріпак, який висипали з вагонів української залізниці, прямував до Німеччини і взагалі не має жодних обмежень в ЄС, нічим не конкуруючи з польськими виробниками.

Але польські сільгоспвиробники виходять на протести і перекривають кордон. Звинувачують в усьому Україну. Я щойно повернувся з Польщі, де спілкувався з дослідниками, які вивчають намагання росіян через соціальні мережі вплинути на суспільну думку України і Польщі та їхні активні спроби посварити між собою українське і польське суспільство та польське суспільство всередині. На жаль, у них це вдається. На жаль, не вистачає мудрості ані польським, ані українським політикам для того, щоб припинити цю істерію, яка не має під собою жодних причин. 

Польське змагання: хто більший захисник селян 

В Польщі тема українського зерна і української сільгосппродукції використовується політично. Це було перед парламентськими виборами. Тепер у  квітні вже будуть місцеві вибори. Політична структура Польщі є надзвичайно складною. Між собою бореться одна з найбільших тепер опозиційних фракцій «Право і Справедливість», проросійська партія «Конфедерація» і коаліція різноманітних партій, які зараз є при владі. Ці партії на місцевих виборах теж підуть окремо. Отже, між ними всередині існує конкуренція. Існує конкуренція між міністром сільського господарства Польщі від однієї партії та його заступником від іншої: кожен з них намагається показати себе більшим захисником селян. Селяни цим користуються для того, щоб отримати для себе більші дотації. І зрештою, їх отримують зараз і будуть отримувати надалі від ЄС. А Україна через російські провокації, на жаль, стає тут розмінною монетою.

Що мав би робити український уряд? Говорити про це серйозно. Серйозні розмови відбуваються: Урсула фон дер Ляєн проводила переговори, тепер буде проводити їх в Україні. Ми бачимо, що ЄС дає дотацію польським фермерам і підтримує Україну, відкриваючи для України ринки. Тому що якщо ринки для нашої сільськогосподарської продукції будуть закриті в ЄС, то який сенс тоді для нас в ЄС? Вимоги українського уряду, які підписав Шмигаль, є абсолютно справедливими і чесними. І тут можна було б показати свою зрілість, свою відданість українсько-польському діалогу і співробітництву… Без цього в Європейському Союзі нам буде надзвичайно складно. Нам буде складно спілкуватися з іншими країнами без нашого найбільшого союзника Польщі. Наше членство в ЄС в інтересах і Польщі, і України. Лише Росія зацікавлена, щоб у нас був заблокований західний кордон, а в Польщі їхній східний. Лише Росія зацікавлена ​​в конфлікті між нашими народами. І для того, щоб не підігравати Росії, треба не спектакль влаштовувати на кордоні, як зробив український уряд, а ці справедливі урядові вимоги гідно озвучувати в діалозі з поляками. 

Те саме треба робити і полякам. Поляки, які стверджують, що ми продаємо погане українське зерно і заполонили польський ринок, брешуть, використовуючи це у внутрішній політиці. 

Мені дуже хочеться, щоб якомога швидше цей популізм у внутрішній політиці як України, так і Польщі минув. Щоб ми стали справжніми стратегічними союзниками і показали на весь світ приклад справжньої демократії. І обов’язково якомога швидше перемогли.

Висипання українського зерна, яке їхало до Литви, це символічна ілюстрація цього наміру (зупинити транзит української продукції через польську територію).

Акція має повне сприяння уряду, всіх політичних сил і медіа. Офіційна мета протестів — припинення експорту українського зерна до Польщі та всієї агропродукції. Насправді ж це намагання послабити нашу економіку, обороноздатність і моральних дух. Це зміцнює Росію та її плани виснажити наші сили в протистоянні жорстокій агресії.

Українське зерно не експортується до Польщі з квітня минулого року, бо воно пливе українським зерновим коридором. Британське видання The Guardian відзначило, що завдяки відновленню морських перевезень, експорт зерна повернувся до рівня, який був до широкомасштабного вторгнення.

Ми експортуємо всю нашу сільськогосподарську продукцію, і завдяки цьому прибутки бюджету зростуть на 5-6%, а ВВП виросте на 10%.

Днями британський міністр закордонних справ Девід Камерон перебуватиме в Польщі, де говоритиме про потребу збільшити підтримку України.

То ж я звертаюся до нього з проханням пояснити своїм польським колегам, що блокування українського кордону й транзиту прямо б’є по України, послаблюючи наш спротив агресору. Отже, насамперед потрібно припинити роботу цих поляків на ворога, а тоді вже займатися великими планами.

Кордон з Польщею знову може бути заблокований. Польські фермери, які входять до однієї з селянських асоціацій, сказали, що будуть блокувати не лише автомобільний кордон, а й кордон залізничний. Очевидно, все це нагадує чергову катастрофу, яка вигідна лише одній країні — Росії.

Парадокс у тому, що колишній прем'єр Моравецький нещодавно зробив заяву про те, що нібито чинний прем'єр Дональд Туск у Брюсселі погодив рішення, які дозволять наповнити всі польські ринки українським зерном.

Але Україна не поставляє зерна до Польщі! Поставки українського зерна до Польщі після минулорічної кризи на кордонах були заборонені. Через це всі маніпуляції про те, що нібито Україна в якийсь спосіб дотична до обмеження польських фермерів, забирає в них ринок, поставляє неякісні продукти… Всі ці твердження є абсолютно проросійськими інсинуаціями. Але чому поляки в це вірять? Чому українці в це вірять? Де наша ефективна інформаційна політика, яка б роз'яснювала, що все це неправда?

У такий спосіб Росія намагається погіршити наші стосунки з цілою низкою сусідів. Адже заклики польських фермерів вже починають підтримувати словацькі. Причин для цього немає жодних. І найгірше, що українська держава не робить нічого, щоб якось запевнити польське суспільство в тому, що це неправда. Ми бачимо мільйони, мільярди гривень, які витрачаються на телемарафон, мільярди гривень, які витрачаються на незрозумілі інформаційні потреби й моніторинги, водночас ми нічого не робимо в тих країнах, від яких залежить наше майбутнє, через які пролягає наш «коридор життя». Нічого не робимо, щоб зрозуміти, як їхні політики маніпулюють їхнім же суспільством.

Взагалі, діяльність опозиційних політиків, які готові використовувати українське питання у своїх політичних іграх, звичайно, надзвичайно важлива і турбує не лише Україну. Україна теж нічого з цим не робить. Наприклад, колишній прем'єр Польщі Моравецький прямо заявляє, що Дональд Туск пообіцяв європейцям наводнити Польщу українським збіжжям. Немає ніякого українського збіжжя, в Польщі це заборонено. Але Моравецький про це відверто каже. Хто може йому заперечити? Де робота з політиками? Де парламентська дипломатія? Цього всього немає, тому що це забороняє Україна. Україна забороняє своїм членам парламенту їхати до польських колег і парламентарів відстоювати інтереси України, забороняє виступати в ЗМІ Польщі. Україна нічого не робить для того, щоб всі проросійські інсинуації, через які намагаються посварити український і польський народи, в якийсь спосіб заспокоїти.

От нещодавно президент Польщі Анджей Дуда в інтерв'ю сказав, що майбутнє Криму невідоме, тому що, мовляв, Крим під владою Росії був більше, ніж під владою України. Очевидно, Анджей Дуда не дуже добре знає історію, тому що Крим — це частина Кримського ханства, тому що Крим — це земля кримських татар, а отже, це земля України і українська територія. Згодом Дуда виправився і сказав, що Україна обов'язково переможе, а Крим повинен бути українським. Але віце-спікер польського парламенту від проросійської Конфедерації Кшиштоф Босак одразу погоджується з першим твердженням Дуди і каже, що той сказав це правильно.

Чому ми повинні відстоювати Крим? Чому ми повинні підтримувати Україну, якщо Україна не йде на наші умови в питаннях постачання збіжжя і навіть в історичній політиці? Очевидно, що Кшиштоф Босак — проросійський політик, який є маргінальним. Так, він віце-спікер, але від партії, яка набрала лише 7%. Але такі думки, якщо вони не будуть отримувати відповіді від українських політиків, від українських ЗМІ, від польських ЗМІ, з якими будуть працювати українці, матимуть можливість стати популярними в польському суспільстві і стати прикладом для словацького, румунського, угорського суспільства.

Саме так діє російська розвідка. Вона через цих маргіналів вкидає в інформаційний простір абсурдні думки. А оскільки ми не відповідаємо і повністю занедбали нашу інформаційну безпеку, ці думки поширюються суспільствами і зрештою відбувається блокада України.

Те, що в Польщі переміг уряд Дональда Туска, дає нам певну надію. Ми зможемо в той чи інший спосіб захищати наші інтереси в ЄС. Але ми не можемо покладатися лише на іноземних політиків. Наша влада має діяти активніше. Наш президент повинен негайно підняти це питання на засіданні РНБО. Не розмірковувати над тим, кого там потрібно зняти чи не потрібно в Генеральному штабі, а діяти. Діяти самостійно.

Наш Президент повинен ініціювати спільне засідання РНБО України і Польщі для того, щоб обговорити всі складні моменти. Бо чергове блокування кордону, включно із залізницями, наша економіка, а тим паче наша оборона, може не витримати. Все це і робиться під час накопичення військ на українсько-російському кордоні з російського боку для того, щоб посварити нас з нашими найкращими західними союзниками. І щоб скомпрометувати тих, хто в цих країнах підтримує Україну (як-от теперішній уряд Туска). Для того, щоб цього не відбулося, співпраця між Президентом і урядом України і Польщі має бути на дуже високому рівні. Принаймні, ця співпраця має вестися. Так само, як має забезпечуватися інформаційна безпека.

У день падіння російського літака біля Бєлгорода я переглядав величезну кількість західних інформаційних ресурсів — New York Times, Washington Post, CNN, Fox News... Всюди ця тема була на перших сторінках. У наступні декілька днів українська тема фактично зникла.

Що ж запам'ятали споживачі інформації з європейських країн і США про те, що сталося в небі над Бєлгородом? Очевидно, що лише російську провокативну і брехливу версію подій. Українська сторона мовчала. Пояснити це мовчання можна досить просто: коли ми не знаємо, що насправді відбувається, ми не хочемо обманювати людей. Разом з тим, коли ми мовчимо, то даємо змогу російській пропаганді поширюватися максимально широко.

Яка мета цієї пропаганди? Перш за все, посіяти зневіру всередині нас, українців. Друга ціль — це, звичайно, зробити все для того, щоб поставки необхідної нам високоточної зброї від західних країн до України припинилися. Мовляв, українці не вміють користуватися високоточною зброєю, яку надають їхні західні партнери. Можна сказати, що російська спецоперація досягла своєї мети через мовчання України. Це зовсім не означає, що Україна повинна була говорити неправду, але — сказати про те, що ми розбираємося, що досліджуємо цю проблему. Власне, так і сталося: офіційні речники України розказали свої версії, і що насправді відбувалося з цим літаком. Всі ці дослідження тривають і зараз. Але надзвичайно важливо, що той, хто сказав перший, був почутим. Якщо ви відкриєте західні медіа на наступні дні, то жодних згадок про те, що потім говорили офіційні чиновники, ви не побачите. Таким чином, і західні суспільства, і західні політики почули абсолютно брехливу інформацію. Власне, такою і була мета ініціаторів цієї брехливої інформації.

Коли ми говоримо про інформацію, то завжди повинні розуміти, що насправді стоїть за тією чи іншою тезою. Це стосується як наших ворогів — країни-агресора, так і наших політиків. Коли Президент України Володимир Зеленський, виступаючи з привітанням на День Злуки, говорить про подання законопроєкту, яким допомагає тим, хто має національне українське походження, отримати українське громадянство, коли Володимир Зеленський говорить про видання указу, відповідно до якого намагається захистити права українців Кубані та інших українців, які живуть на етнічних українських територіях, то, очевидно, говорить він не все, а те, що хоче, щоб ви почули саме в цей святковий день.

Я відкрив цей указ. Справді, в указі мова йде про необхідність збереження культури на території сучасної РФ, де проживали та проживають етнічні українці. У мене відразу виникло питання: а як бути з українцями Берестейщини, які живуть у Білорусі? А як бути з українцями, які завжди жили на території сучасної Польщі або Румунії? Про них ми не згадуємо? Ми говоримо лише про тих, хто живе на території країни-агресора. Звичайно, країну-агресора це дратує. Для того, щоб дати їм черговий інформаційний привід, можна було б у такий спосіб і пожартувати. Але над людьми, навіть над ворогами, потрібно не жартувати. Потрібно пам'ятати про наших людей, які залишилися поза межами своєї Батьківщини.

Я думав, може, про це йтиметься в законі про громадянство, у змінах до закону про громадянство, які запропонував президент Зеленський. Запропонував, між іншим, вже втретє. Перший раз він подав зміни до закону про громадянство у 2019  році, потім у 2021. Жодного разу парламент за ці зміни не проголосував. Чому? Тому що ці зміни суперечать українській Конституції, і Конституційний Суд і далі продовжує розглядати це питання. Президент, який подав свій законопроєкт про множинне громадянство втретє насправді подав документи, які на 70% повторюють те, що він говорив раніше. Але є і нове. Президент пропонує надавати громадянство України громадянам країн ЄС, а також США, Канади, Швейцарії і Японії. Чому саме цих країн — в указі про це нічого не написано. Отже, якщо ви громадянин ЄС, не маєте жодного відношення до України, тут не жили ваші родичі, ви не маєте жодного відношення взагалі до цієї землі, не знаєте української мови, української Конституції, українських законів, історії, — вам достатньо підняти руку і сказати: хочу бути громадянином України, — і все, за спрощеною системою, як пропонує Володимир Зеленський, ви можете і маєте право отримати це громадянство.

У чому тут небезпека? Багато в чому. По-перше, очевидно, закон цей суперечить українській Конституції, яка говорить про те, що ми маємо єдине громадянство. Автори президентського проєкту закону стверджують, що під єдиним громадянством мається на увазі те, що це громадянство лише України, а не окремо Львівської чи Одеської області, що і так очевидно. Але цей термін «єдиний» у нашій Конституції зустрічається декілька разів. Наприклад, коли ми говоримо, що Верховна Рада є єдиним законодавчим органом.
Якщо йти за логікою Президента і говорити про множинне громадянство, то можемо говорити і про множинні законодавчі органи. Це значить, що відповідно до нашої Конституції, в такому разі ми можемо мати три Верховних Ради, трьох президентів, три уряди, три будь-які державні органи або чотири, або п'ять, або десять… Множинне і єдине — це не одне і те саме. Таким чином, сама законодавча логіка законопроєкту Президента є хибною і суперечить Конституції. Але вона становить і загрозу для національної безпеки. Наприклад, кількість громадян, які можуть дістати українське громадянство і зараз є громадянами інших країн, може перевищувати кількість нас, українців, які народилися тут і які мають громадянство від народження. Очевидно, країна-агресор в такий спосіб може організувати вибори, залучивши цих новообраних громадян до виборів керованого Російською Федерацією президента чи парламенту.

Небезпек дуже багато. Тому сподіватися, що цей законопроєкт буде прийнято, думаю, не варто. Хоча дехто і каже, що він дуже потрібен українській владі, бо, мовляв, новопризначені громадяни, колишні хорвати, словаки та угорці, тепер зможуть купувати землю, оскільки для іноземців купувати землю заборонено, а люди з подвійним чи множинним громадянством, зможуть це робити... Не дуже в це вірю. Думаю, що скоріше це — черговий піар крок на День Злуки, який порадили зробити Володимиру Зеленському, не подумавши над його наслідками.

Давайте надалі думати над наслідками кожного з наших кроків і робити все, щоб ми ніколи більше не програвали інформаційні війни назовні і завжди говорили з нашими громадянами правдивими тезами всередині нашої країни.

Мобілізація. Слово, яке турбує зараз усе суспільство. Генерал Залужний прямо говорить, що українському війську бракує людей. Він звернувся з відповідною заявою до політичного керівництва й попросив підготувати законопроєкт щодо призову до війська.

Набір на військову службу йде дуже важко. Ми бачимо, що на блокпостах намагаються вручати повістки. Прикордонна служба обмежує виїзд чоловіків. Суспільство вкрай незадоволене ситуацією. Разом з тим українські військові, які пішли добровольцями або за призовом, не знають, коли вони звільняться. Дехто з них знаходиться на передовій з початку повномасштабного вторгнення. І, звичайно, їм хотілося б знати, скільки саме вони служитимуть — 24 місяці чи 36, як звучить в різних проєктах.

Але мобілізація — це не лише справа військових. Генерал Забродський, який є заступником головнокомандувача, ще перед початком повномасштабного вторгнення пояснював: воює не лише армія — воює ціле суспільство.

Хто спочатку пішов до Збройних Сил України? Добровольці, патріоти, які відчували, що без них українська армія не вистоїть перед російською навалою. Була й інша категорія чоловіків і жінок, які не мали бажання йти добровольцями, але є законослухняними громадянами й розуміли, що Україні потрібно підставити плече. Вони звернулися до ТЦК, а коли отримали повістки, не ухилялися від мобілізації, а пішли до ЗСУ. Всі ці люди зараз боронять нашу країну, і всім їм величезна повага. Але їх не вистачає.

Ми бачимо, що РФ перевела економіку на військові рейки. Це стосується й призову. Величезні гроші платять російським солдатам. Росіяни призивають в'язнів, злочинців, усіх кого завгодно: життя їхнє нічого не варте й тому їх набагато більше, ніж українських військових.

Наші збройні сили воюють якісно. Втрати російської армії на деяких ділянках фронту в п'ять разів перевищують втрати української. І лише за умови збереження такого балансу ми зможемо виграти — адже в Росії в стільки ж разів більше населення та її мобілізаційний потенціал набагато більший за наш.

Справедливість в основі мобілізації. Досвід Ізраїлю

Але як нам зробити, щоб українські люди пішли воювати? І чому вони не йдуть? Якщо ми подивимося на приклад Ізраїлю, то коли там оголошується мобілізація, велика кількість ізраїльтян повертається з різних країн добровільно або збирається самостійно на пунктах збору. Під час великої мобілізації взагалі виникає проблема з великою кількістю людей, з тим, щоб кожен з них був потрібний. У нас — інша проблема. Людей бракує. Хто мав би вирішити цю проблему? Очевидно, в нормальному, здоровому суспільстві з цією метою створюються уряди національної єдності задля об'єднання суспільства.

Для проведення мобілізації враховується величезна кількість факторів. Один з них, як це не дивно, справедливість. В Ізраїлі колишні міністри, колишні депутати, ті, хто не зайнятий на державній роботі, діти, родичі чинних міністрів і депутатів  — серед перших, хто йде до армії. Так само й відомі люди, актори. Ми чудово знаємо, що герої відомого ізраїльського серіалу «Фауда» про ізраїльський спецназ, який дивилося й багато українців, в перших лавах мобілізувалися до Армії оборони Ізраїлю.

В нас теж є багато акторів, режисерів, відомих людей, які в перші дні пішли воювати. Достатньо згадати Олега Сенцова, є українські актори, режисери, працівники театрів, які загинули на фронті. Але очевидно, що далеко не всі там. Черга людей, які хочуть виїхати з країни залишається велика. Все це через те, що справедливості в країні не існує. За яким принципом тебе будуть призивати — незрозуміло.

Кожна мобілізація — це велика втрата для економіки, оскільки люди, які йдуть захищати країну, залишають свої робочі місця. Українські підприємства припиняють виробляти продукцію, надходить менше податків, а податки потрібні для того, щоб платити кошти тій же армії. І саме через це мобілізація — справа не лише військових, це справа цілого уряду, верховного головнокомандувача. Президент повинен звернутися до людей. Він повинен організувати підготовку такого закону, який, з одного боку, буде відповідати всім інтересам української економіки, а з іншого — задовольняти потреби армії.

А ще — закон не повинен обмежувати права людини. Український омбудсмен Дмитро Лубінець, виступаючи під час обговорення першого законопроєкту про мобілізацію, який подав Кабінет Міністрів, жорстко його розкритикував і зауважив, що він порушує права людини, бо якщо тебе не знайшли ТЦК, тобі можуть заблокувати картки, продати чи арештувати твоє майно, не продовжити паспорт, поки ти перебуваєш за кордоном…

В Ізраїлі такого немає. Якщо люди за кордоном і там працюють, ніхто їх силою кликати в армію не буде. Разом з тим багато добровольців повертаються з-за кордону, аби воювати.

Хто відповідає за мобілізацію

Отже, мобілізація складається з цілої низки факторів. По-перше, має бути лідер, і в країні, яка воює, це Верховний Головнокомандувач, тобто президент Володимир Зеленський. По-друге, має бути скоординована робота всіх міністерств, відомств. У нас же виходить так, що тему мобілізації, як гарячу картоплину, яку ніхто не хоче тримати в руках, перекидають від одного до іншого. Кажуть, армія має за це відповідати або — лише президент має за це відповідати… За це мають відповідати всі! І президент, і армія. А для того, щоб відповідали всі, треба, щоб між усіма учасниками політичного процесу була довіра.

А що робити з суспільством, яке не хоче мобілізуватися? Частина, звичайно, хоче, йде добровольцями, виконує свій обов'язок перед країною, але значна частина тікає. Тому що наше суспільство виховувалося в недовірі до власної країни.

Якщо ми хочемо дійсно перемогти (а ми обов'язково переможемо), ми маємо знайти в собі сили кардинально змінитися в усьому. Ми маємо змінити підходи до державного управління, яке потребує єдності. Потрібен уряд національної довіри або, якщо хочете, уряд національного порятунку (бо зараз нам дійсно потрібно говорити про національний порятунок).

Ми повинні знімати більше якісних патріотичних фільмів і серіалів. Ми повинні припинити показувати програми, які принижують українців і українську мову. Ми повинні думати про нашу економіку, об'єднати уряд, який мав би порахувати, чого нам вартує мобілізація і якою є стратегія нашої перемоги.

Стратегія перемоги

Кожен із нас повинен знати, за що саме ми воюємо. І президент повинен це сформулювати. Без стратегії перемоги, якій би вірили люди, перемогти дуже складно.

...Так, представники влади часто говорили, що в Росії вже закінчилися ракети, що немає чим нас бомбардувати, що вистачить хіба на один залп… Але це не так. Росія виробляє ракети, закуповує їх у Північної Кореї, веде перемовини про зброю з Іраном. І ми це відчуваємо й бачимо на власні очі під час обстрілів наших міст і сіл.

Суспільству потрібно сказати правду, а правда — в побудові правильної стратегії. Стратегія полягає в об'єднанні суспільства і політичних сил. Безумовно, всі політичні сили мають розподілити між собою відповідальність за нашу перемогу. Депутати мають займатися парламентською дипломатією й виїжджати за кордон, а не так, як зараз, коли фактично їм заборонено це робити. Урядовці мають скоординовано працювати над ефективною мобілізацією і над тим, щоб зберегти нашу економіку, а не так, як зараз, перекладати всю відповідальність на військових. Військові повинні працювати в чіткій координації з Верховним Головнокомандувачем і з урядом. А медіа, суспільство мають зробити все, щоб усі проросійські настрої, всі фільми, серіали, шоу, які принижували українців, нарешті назавжди зникли з наших екранів. Тому що ми — сильна нація, нація переможців. Тільки треба повірити в це самим.

У вівторок Центральна виборча комісія оголосила остаточні результати парламентських виборів у Польщі. Перше місце взяла партія «Право і справедливість», друге — «Громадянська коаліція», третє — «Третій шлях», четверте — «Лівиця», п’яте — «Конфедерація». Як розвиватимуться відносини між українською та польською владами після виборів у Польщі? Своїми роздумами поділився народний депутат України та журналіст Микола Княжицький — у своїй колонці для сайту «Еспресо», яку Sestry публікують у рамках партнерства.

Перетягування політичного каната  

Лідери опозиції — Дональд Туск, Шимон Головня і Влодзімєж Чажасти — закликали президента Анджея Дуду якнайшвидше скликати перше засідання новообраного парламенту і делегувати місію формування нової Ради міністрів кандидату від їхньої коаліції. Кандидатом напевно буде Туск.

Речниця американської Ради національної безпеки Адрієн Ватсон привітала поляків із рекордною явкою на виборах, підкресливши, що США «з нетерпінням чекають на співпрацю з наступним польським урядом».

Європейська преса написала, що в Брюсселі «зітхнули з полегшенням" після звістки про результати польських виборів і перспективу формування нового кабінету Туском. Політиком, якого в Європі дуже добре знають і пам’ятають як очільника польського уряду, голови Європейської ради та голови Європейської народної партії.

Оточення Дуди, здається, не хоче і чути цих сигналів, бо в кулуарах розказує, що президент поспішати не буде. Сам президент підкреслив, що на посаду прем’єр-міністра призначить політика з партії, яка перемогла на виборах. А це може означати, що кандидатом стане представник ПіС. Її партійці вже почали розповідати, що «не все втрачено», бо в Сеймі — нижній палаті парламенту — набереться достатня кількість депутатів для підтримки їхнього висуванця.

Яке буде рішення президента Дуди? Поки що невідомо, адже він не мусить поспішати. Конституція дає главі держави 30 днів від дати голосування, тобто не пізніше 15 листопада, на скликання першого засідання нового парламенту. Разом з тим висунутий президентом кандидат на посаду прем’єр-міністра має 14 днів на отримання вотуму довіри у Сеймі. Отже, опозиція може розпочинати формування уряду після 1 грудня.

У Смоленську була катастрофа, а не теракт

Пишу про тонкощі польського політичного і конституційного процесу з огляду на їхній прямий стосунок до української політики та українсько-польських відносин.

Представники партії «Слуга народу» і деякі експерти переконують, що в інтересах України є збереження ПіС при владі, бо ця партія проукраїнська. На відміну від політсили Дональда Туска, позиція якого стосовно України ще ніби «під питанням», як і підходи інших коаліційних партій. А ще відзначається, що Туск, коли був прем’єром, втілював політику "перезавантаження" у відносинах з Росією. Отже, майже ворог України.

Подібні закиди вважаю безвідповідальними та шкідливими для інтересів України та нашої політики щодо Польщі. Тиражуючи їх, представники влади вдають із себе невинне немовля, яке ще нічого не встигло зробити — ні доброго, ні поганого.

Однак українська влада точно не політичне немовля. Вона має усвідомити, що її польська політика зазнала повного фіаско. Адже поразкою завершилася ставка на персональні стосунки Володимира Зеленського й Анджея Дуди та намагання будь-що сподобатися Ярославові Качинському, повністю ігноруючи опозицію й особисто Туска. Аж до заяви Зеленського про те, що у катастрофі у Смоленську 2010 року, в якій загинув президент Лех Качинський і 95 інших високопосадовців, це результат теракту.

На підтвердження версії про теракт не знайдено жодного доказу, хоч ПіС був при владі 8 років і використовував увесь державний апарат для доведення цього припущення. Без позитивного для себе результату. Водночас польська урядова комісія часів прем’єр-міністра Туска визначила, що Смоленська трагедія була авіаційною катастрофою, а не терактом.

Допомагають російському акторові

Українська влада про це знала, так само як і знала, що своєю заявою стає по одну сторону внутрішнього конфлікту в Польщі. Тобто висловилася «за» Качинського і «проти» Туска, що також мало наслідком ембарго на будь-які контакти з лідером опозиції та опозиційними медіа.

Зеленського і нашу владу якоюсь мірою можна зрозуміти, оскільки задля отримання критично важливої допомоги від Польщі під час повномасштабної війни (особливо на її першому етапі) ще можна було пожертвувати правдою і вимогами розумної політики, яка диктує невтручання у внутрішні справи сусідньої країни. Однак історичні питання, «зернова криза» і заяви польського прем’єр-міністра про непостачання зброї в Україну поклали край цій політиці української влади. А жирну крапку поставив Зеленський словами (у виступі на Генасамблеї ООН 23 вересня) про деяких європейських партнерів, які своїми діями щодо українського зерна роблять «трилер». Бо вони діють спільно з Росією, граючи у «політичному театрі» і «допомагають вийти на сцену московському акторові».

У Польщі ці слова сприйняли дуже болісно. Як результат — президенти вже не зустрічаються, натомість польські високопосадовці кілька разів пригрозили блокуванням інтеграції України з ЄС.

Хто винен у різкому охолодженні українсько-польських відносин? Під час наростання кризи я неодноразово писав і говорив, що винні політики з ПіС, бо задля додаткових балів на виборах пожертвували відносинами з Україною, яка відчайдушно бореться з російською агресією.

Туска потрібно запросити до Києва

В охолодженні українсько-польських взаємин винна також українська влада, бо беззастережною ставкою на ПіС і нехтуванням опозицією створила враження, що українська політика повністю залежить від ПіС і коливань політичних інтересів цієї партії. А коли такий підхід виявився помилковим і пішов усупереч національним інтересами нашої держави, тоді виникла глибока криза.  

Виходом із неї аж ніяк не може стати заклинання про «проукраїнський» ПіС і «антиукраїнську» Громадянську коаліцію, бо такий поділ польської політики — це повна нісенітниця. Відносини між державами мають будуватися як державні, а не партійні.

Результати польських парламентських виборів унаочнили, що ключем до завершення кризи у відносинах між нашими державами є створення нового уряду в Польщі. Бо тільки він зможе будувати двосторонні взаємини «з чистого аркуша». А по суті, зі «сторінки 24 лютого 2022 року», коли поляки і Польща проявили надзвичайну солідарність з Україною та українськими біженцями.

За це ми їм надзвичайно вдячні. Це фундамент, на якому ми просто зобов’язані розвивати взаємини між нашими народами й державами.

Я переконаний, що сьогоднішня польська опозиція сформує уряд, а Дональд Туск його очолить. Рано чи пізно. Туск прекрасно знає Україну, він наш друг, численні докази чого виявив під час Революції гідності, на початку російсько-української війни та в процесі нашої євроінтеграції, яку започаткували угоди про асоціацію, зону вільної торгівлі та безвіз між Україною та ЄС.  

У польських медіа та експертному середовищі обговорюються перші візити, які Туск має здійснити на посаді прем’єр-міністра або ж навіть як лідера майбутньої урядової коаліції. Серед столиць називається Брюссель і Київ. Брюссель, бо Польщі необхідно отримати 30 мільярдів євро з Європейського фонду відбудови економіки після епідемії COVID-19. Київ, бо потрібно відновити дружні відносини Польщі з Україною.

Українська влада має зробити належне і запросити Дональда Туска до Києва, бо від друзів з опозиції він таке запрошення має.

На першому фото — президент України Володимир Зеленський та глава Європейської Ради Дональд Туск на Луганщині, липень 2019 року. Фото: Ukrainian Presidential Press Office via AP