Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Емпатія — це не просто вкинути гроші у скриньку для пожертв
Ліза — мертва. Вона померла в лікарні від травм, завданих ґвалтівником. Зґвалтував і вбив її Доріан С., але смерть дівчини — це також й наша провина. Це наша хвороба, яка поглинає суспільство. Відсутність емпатії.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Їй було 25 років. Родом з Білорусі, приїхала до Польщі в пошуках кращого життя. Мала хлопця. Того вечора пішла з подругами на караоке. Поверталась додому вночі — хотіла прогулятися. Дорога пролягала через центр Варшави. Саме тут на неї напав Доріан С. Приставив ніж до шиї, душив її. Зґвалтував. І залишив помирати.
За свідченнями очевидців, опублікованими в ЗМІ, вони бачили, що біля воріт щось відбувається. Але ніяк не відреагували. Думали, що якась пара «захопилася». Казали, що не зрозуміли, що там може відбуватися щось погане, бо не чули криків. Тому просто квапливо проходили повз, відводили погляди.
Побиту, роздягнену Лізавету на вулиці виявив комендант будинку, він і викликав допомогу. Лізу відвезли до лікарні, де вона через кілька днів померла від отриманих травм.
Цей інцидент шокував громадськість. Як і інші, не менш жахливі. Про вбиту матір трьох дітей. Про Каміля [8-річний хлопчик з Ченстохови помер у лікарні внаслідок важких травм, завданих його вітчимом. — Ред.], якого закатували до смерті. Про дівчину, яку зґвалтував її двоюрідний брат, але суд постановив, що зґвалтування не було, тому що жертва не кричала. Суспільство буде приголомшене кілька днів, а потім заспокоїться. Повернеться до своїх справ, відвівши погляд, квапливо пройде повз. Мовчатиме. А потім знову прокинеться, коли вб'ють ще одну дитину. Або молоду жінку.
Занадто пізно.
Емпатія — це не просто вкинути гроші у скриньку для пожертв. Це — реакція. Хай навіть надмірна. Це те, чого нам, як суспільству, не вистачає. Сусіди не реагують, коли чують крик. Перехожі не звертають уваги, коли батьки кричать на дитину або шарпають її. Вважають, що це не їхня справа.
Ось чому Камілек мертвий. Ось чому не стало Лізавети. Ось чому загинула дівчинка-підліток, якою ніхто не цікавився, коли вона просиділа кілька годин на морозі. І саме тому через деякий час ми знову прочитаємо, що когось не вдалося врятувати. Тому що хтось відвернувся. Хтось квапливо пройшов повз. Поспішив у своїх справах. Адже не чув ніяких криків.
Ця втрата слуху коштувала Лізі життя.
Поліція Варшави затримала 23-річного чоловіка Доріана С., підозрюваного в сексуальному злочині, пограбуванні та замаху на вбивство з використанням небезпечної зброї. Фото: Головне управління поліції у Варшаві
Це стосується усієї, глибоко хибної системи, яка продовжує захищати не жертву, а ката. Таких прикладів можна навести сотні. У Польщі, за оцінками організацій, які допомагають людям, що зазнали насильства, кількість жертв становить кілька сотень тисяч. Дані коливаються в залежності від джерела. Статистика поліції, зібрана на основі кількості «Блакитних карток» [документ, який найчастіше заповнює поліція, коли є обґрунтована підозра в домашньому насильстві. — Ред.], свідчить про те, що близько ста тисяч жінок зазнають насильства. Цей показник занижений приблизно на 700 тисяч. Йдеться про жінок, які зазнають психологічного, фізичного, сексуального, економічного насильства. Система не ставиться до них серйозно, а організації, створені для їхнього соціального захисту, не завжди справляються зі своїми завданнями. Сім із десяти справ закриваються, якщо взагалі доходять до суду. Прокуратура зацікавлена у закритті справ, а ініціює їх — неохоче.
Згідно зі статистикою Amnesty International, кожна двадцята жінка в Польщі пережила зґвалтування і щонайменше кожна третя — небажаної сексуальної взаємодії. Лише 10 відсотків з них — звернулися до поліції.
Вони не лише травмовані тим, що пережили. Їм соромно. Не вірять у правосуддя, знають, що шлях до можливого притягнення до відповідальності кривдника дуже тривалий. Вони бояться того, як до них будуть ставитися правоохоронні органи. Бояться повторної віктимізації, яка трапляється постійно. Знають, що їх запитають, чи чинили вони опір, бо польське архаїчне право передбачає, що жертва мусить чинити опір. А потім я читаю в абсурдних обґрунтуваннях закриття справ, що зґвалтування не було, бо «вона не кричала». Вона не захищалася. Ось чому необхідно змінити саме визначення зґвалтування.
Втім, є служби, які можуть надати допомогу. Перший номер, який потрібно знати — 112, загальний номер екстреної допомоги. Також можна звернутися за допомогою до низки фондів, зокрема до «Фемінотеки». Активісти надають юридичну та психологічну допомогу за спеціальним номером телефону. Консультації надаються українською мовою:
Журналістка, редакторка, письменниця. Публікувалася у таких виданнях «Wysokie Obcasy», «Przegląd», «Polska The Times», OKO.press. У своїй журналістській роботі висвітлює права жінок у політичному та соціальному контексті, пише про системне витіснення жінок за межі суспільного життя. Авторка книг «Poddaję się. Reportaże o polskich muzułmankach» та «Znikając. Reportaże o polskich matkach».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Утім, усі ці запальні заяви зі спецефектами у соцмережі Х мають певне раціональне зерно. Це підняття ставок і сигнал в першу чергу Китаю, який останні пів століття зріс на американських грошах. А нині вважає, що варто змістити США з позиції гегемона.
В основі такої поведінки Китаю та її друзів по вісі зла — Росії, Ірану та КНДР — лежить теорія про те, що великі держави повинні ділити сфери впливу і захищати свої економічні та безпекові інтереси, нав'язуючи свою волю меншим сусідам.
Утім у цю гру можна грати удвох — й Америка чітко окреслила, що не чекає Пекін у себе на задньому дворі — а саме в Західній півкулі
Видання The Wall Street Journal стверджує, що після виборів у США та рішучої перемоги республіканців та Дональда Трампа Китай все активніше грає м'язами. Він провів найбільші військово-морські навчання за останні десятиліття, спустив на воду найбільший у світі військовий корабель-амфібію, був звинувачений у саботажі підводних кабелів в Азії та Європі і хакерських атаках на казначейство США, представив чотири нові сучасні літаки, вперше відпрацював морську блокаду біля японських островів і активізував шпигунську діяльність на Заході.
Президент Китаю Сі Цзіньпін і президент США Дональд Трамп під час зустрічі у 2017 році. Фото: AFP/EAST NEWS
Коли ти живеш у Східній Європі, то складається враження, що американці зійшли з розуму, коли вимагають повернути під контроль Панамський канал
Утім не варто забувати, що США побудували цей стратегічно важливий об'єкт, щоб швидше й легше торгувати з Азією та між своїми узбережжями. Є також військовий зиск — для Америки то є найшвидший і найпростіший маршрут, яким можна перекидати військові кораблі з Атлантичного у Тихий океан та навпаки. У 1999 році канал відійшов під юрисдикцію Панами — і все б нічого, але з 2014 року водною артерією почали дуже активно цікавитись китайці.
Спочатку Китай став частиною ініціативи Сі Цзіньпіня «Один пояс, один шлях», далі розірвав стосунки із Тайванем. А ще купився на класичний китайський хабар — інвестиції в інфраструктуру в обмін на бенефіти.
Станом на зараз два з п'яти ключових портів у зоні Панамського каналу належать компанії з Гонконгу, тобто китайці можуть стежити онлайн за потоками цивільних та військових вантажів США
За першої каденції Трампа та чотирирічки Джо Байдена американці змусили панамську владу відмовитися від частини китайських проєктів, але вплив Піднебесної однаково суттєво зріс. Дійшло до того, що Пекін планував побудувати велике посольство на березі Панамського каналу, але під тиском Вашингтона панамська влада заблокувала цю ініціативу.
Китай висловив підтримку Панамі у питанні контролю над Панамським каналом. Фото: Shutterstock
Щодо Гренландії — тут США переслідує той самий інтерес убезпечення свого східного узбережжя від Китаю. Хоча перепалка між урядом Данії та політичними діячами Гренландії щодо «продажу острова» була гучною, вона мала свій сенс.
Видання Axios, посилаючись на власні джерела, повідомляє, що «уряд Данії хоче уникнути публічного зіткнення з новою адміністрацією США», і «передав кілька повідомлень». Так, влада Данії чітко сказала, що острів не продається, але є готовність обговорити будь-який інший запит США. Америка вже має військову базу в Гренландії та угоду з Данією від 1951 року про захист острова, згідно з якою можна легко обговорювати збільшення американських сил.
Данські офіційні особи вже заявили, що розглядають подальші заходи щодо збільшення інвестицій у військову інфраструктуру та можливості в Гренландії, консультуючись з урядом Гренландії, — йдеться у ЗМІ.
Чому Вашингтон так різко зацікавила Гренландія? У часи «Холодної війни» вона відігравала ключову роль в обороні НАТО та США як частина системи раннього попередження для виявлення радянських підводних човнів або ракет.
Це зрозумів Китай, чиї човни все частіше помічають біля берегів ключового острова — який є вінцем перспективного торгового шляху через Арктику
Американська газета WSJ пише, що в останні роки Пекін посилив свою економічну присутність у цьому регіоні, зокрема через інвестиції у видобуток корисних копалин у Гренландії. 2018 року Пентагон успішно працював над тим, щоб заблокувати фінансування Китаєм трьох аеропортів на острові.
Утім Китай особливо зацікавлений через розташування Гренландії відносно всіх арктичних судноплавних маршрутів, включно з «Полярним шовковим шляхом» Пекіна, що дозволить використовувати коротшу відстань для доставки товарів через Арктику, оминаючи морські вузькі місця у Суецькому каналі та Малаккській протоці. А ще — не варто забувати, що Гренландія має гігантські запаси рідкоземельних матеріалів, які хоче забрати собі під контроль Китай, аби мати перевагу у торговельній війні і таким чином виграти гонку за високі технології у США.
У цій боротьбі за контроль за вихід на Арктику дуже важлива роль Канади, адже вона має значну лінію виходу до Північного полюсу і може стати надійним союзником США у змаганнях за контроль над перспективами проти Росії та Китаю
Канада — другий за величиною торговельний партнер Сполучених Штатів, але категорично відстає у фінансуванні НАТО. Ледве не пасе задніх — на оборону Оттава не витрачає навіть 2% свого ВВП. Тому для того, аби американський сусід трохи чухав про перспективи, Трамп вдався до агресивної риторики.
Американські аналітики з обох партій вважають, що такий підхід може активізувати непопулярну в Канаді тему оборони напередодні виборів до парламенту у жовтні цього року, де партія Джастіна Трюдо, яка останні роки більше займалась гендерною рівністю, може і програти.
Чи можна вітати такі ексцентричні підходи Трампа до важливих питань? Форму однозначно ні, але по суті західний світ має пережити певний шок, аби позбутися популізму. І нарешті зайнятися вирішенням серйозних питань — оцінкою загроз та підготовкою армій до війни. Аби врешті за всіх не вигрібала найбільше Україна, а далі Польща та країни Балтії, які чи не єдині щоденно розвінчують ілюзії про особливу російську душу.
Світ постав перед реальною загрозою — жити в демократії або стати харчем для Китаю. І коли стриманий бюрократ, а нині генсек НАТО Марк Рютте попереджає Європу, що ми або виділяємо гроші на оборону, або «доведеться діставати підручники з російської мови яи їхати у Нову Зеландію» — це добре нагадування, що зло не спить. І точно не обмежиться розбитими селами на українському Донбасі.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Невже це можна назвати репетицією підготовки до виборів? Звісно, дивно думати нині мирними категоріями, коли немає навіть приблизного натяку на припинення вогню, а новий рік почався з того, що шахеди зруйнували цивільні будинки за 300 метрів від Офісу президента. Ба, більше — Путін і не думає зупинятись, хто б його не просив, бо війна — частина і опора його режиму. А ще — гарантія його фізичного існування, бо не буде війни — Росії доведеться стикнутись із власними демонами.
Утім нинішні часи для українців — добрий момент подивитись на себе критично
І дати собі відповідь, чи справді добре, коли у політику приходить критична маса людей, яка до цього не мала жодного досвіду? Чи можуть нові обличчя зі сфери розваги стати справді добрими управлінцями часів гострої фази війни. І врешті — якого майбутнього ми хочемо і які ресурси нам на це потрібні.
Київський міжнародний інститут соціології підсумував 2024 рік великим дослідженням про настрої українців щодо майбутнього.
— Перше, є стала тенденція до зниження частки тих, хто оптимістично дивиться в майбутнє України. Якщо наприкінці 2022 року 88% вважали, що Україна через 10 років буде процвітаючою країною в ЄС, то до грудня 2023 року їхня частка скоротилася до 73%, а до грудня 2024 року — до 57%. Водночас з 5% до 28% зросла частка тих, хто вважає, що Україна матиме зруйновану економіку, — починають з поганої новини дослідники.
— По-друге, коли ми аналізуємо результати, ми маємо також фокусуватися, крім динаміки, і на фактичних поточних показниках. Ми бачимо, що наразі, попри непростий рік та його складне завершення, більшість українців (57%) у цілому схиляються до оптимістичного погляду на майбутнє країни, — дають тут же солодку пилюлю соціологи.
Тут же постає питання, а кого українці бачать новими лідерами? Хто вестиме нас у це оптимістичне майбутнє після війни?
Торік наприкінці листопада центр «Соціальний моніторинг» оприлюднив тенденції настроїв у суспільстві. Пікантна деталь — вони досить наближені до інших непублічних соціологій, які замовляє Банкова. І що пікантно — тримаються десь рік.
Дослідження каже, що українці більше довіряють колишньому головнокомандувачу Збройних сил України, а нині послу України у Великій Британії Валерію Залужному, а також начальнику Головного управління розвідки Міноборони Кирилу Буданову, аніж президенту України Володимиру Зеленському. Так, Залужний та Буданов є єдиними із публічних осіб, в кого рейтинг довіри переважає за недовіру. Цікавість населення до цих прізвищ зрозуміла — обоє є кадровими військовими з безпосереднім бойовим досвідом. Третім у цьому рейтингу став президент Володимир Зеленський — він має 44% довіри супроти 52% недовіри. Тут вдається взнаки деяка втома він чинного президента і те, що світовий тренд на здолання популізму і повернення до класичної політики з серйозним лідером — який пішов від виборів у США — докочується і до нашого кутка Східної Європи.
У Залужного та Буданова рейтинг довіри переважає за недовіру. Фото: ОПУ
Вибори 2019 року у Україні — були тріумфом попереднього тренду, коли люди шукали приємні харизматичні обличчя в сфері розваг. А ще — щиро вірили у прості рішення від простих людей.
Викликів у новій українській реальності стає все більше — власне, на кожну нову фігуру, яка вигулькуватиме в політичному полі, типовий український виборець буде дивитись крізь серпанок розчарування
Попри стрес та знесилення, дослідження «Соціального моніторингу» показує великий запит (32%) на розбудову якісної армії і тривожність, що нинішня урядова команда з цим не справляється. Ба більше, коли багато українців гостро негативно сприйняли сумну новину перед Різдвом про тисячі неякісних мін, які буцімто солдати «неправильно зберігали» на фронті. Це було сприйнято як плювок в лице тим, хто з усіх сил тримає фронт на Донбасі.
Утім є очевидний тренд. На 33-му році незалежності українці зрозуміли, що треба розбудовувати свою армію. Якщо не хочеш аби тебе убила чи зґвалтувала чужа
Слов’янськ (приватний сектор) після російського удару 3 січня 2025 року. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News
Настрій цей стабільний, попри демонізацію ТЦК і купу проблем, які на голови ЗСУ обвалюють політики. Тому, щойно стане можливим повноцінне політичне життя, політичні перспективи отримають ті сили і ті персоналії, які зможуть задовольнити головне — запит на безпеку.
Прикметно, що у багатьох дослідженнях одразу з'явились такі особи як серйозні волонтери, ветерани та професійні політики — Сергій Стерненко, Андрій Білецький, Тарас Чмут, Олена Зеркаль, Богдан Кротевич та Дмитро Кулеба.
Ці прізвища варті уваги. Адже ми їх з високою долею вірогідності побачимо в партійних списках та серед кандидатів.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Не випадково 16-денна кампанія завершується 10 грудня: це Міжнародний день прав людини. Ця дата була обрана для того, щоб підкреслити символічний зв'язок між насильством над жінками та порушенням прав людини. Констатувати очевидне: права жінок — це права людини, а насильство — будь-яке насильство — це суспільна, а не приватна справа.
Мовчати про масштаби ґендерно зумовленого насильства — це, як зазначають активісти громадських організацій, стати на бік кривдників.
Демократичне насильство
Кожні дев'ять хвилин у світі гине дівчинка чи жінка. Найчастіше винуватцем феміциду є хтось із близьких: чоловік, партнер, брат. У Польщі, за оцінками організацій, які допомагають жінкам, що постраждали від насильства, близько 800 тисяч жінок є жертвами насильства. Поліцейська статистика відрізняється, оскільки базується на кількості розпочатих процедур «Блакитної карти»: це близько 100 тисяч жінок.
Досі мало хто з них звертається по допомогу: або вони не усвідомлюють, що зазнають насильства, або не вірять, що хтось може їм допомогти. Їх супроводжує страх: за себе, за своїх дітей. За те, як вони впораються, часто матеріально залежні від кривдника.
Вони бояться, що їм ніхто не повірить.
Дослідження показують, що понад 70 відсотків жінок зазнавали домагань, хоча спектр насильства набагато ширший: це не лише те, що залишає синці, а й економічне, психологічне, економічне чи сексуальне насильство
Йоанна Гзира-Іскандар з «Фемінотеки» підкреслює, що жінки живуть у майже постійному відчутті загрози, і вже з дитинства звикають до того, що їхні кордони порушуються. Так народжується насильство. Хоча насильство є надзвичайно демократичним у своїй жорстокості, жінки-мігрантки та біженки перебувають в особливій ситуації.
— Чи відрізняється досвід насильства біженок від досвіду насильства польських жінок?
— Насильство керується постійними механізмами і ранить однаково, хоча кожна історія відрізняється. Але для тих жінок, які приїхали до Польщі, існує багато бар'єрів, які можуть ускладнити — і ми знаємо з нашого досвіду, що вони ускладнюють — звернення за допомогою. Це насамперед мовний бар'єр, хоча існують телефони довіри, гарячі лінії, тренінги та семінари для жінок, які не розмовляють польською мовою, — каже Гзира-Іскандар.
Плакат Фемінотеки
Вона наводить приклад жінки, яка знала польську, але не відчувала себе достатньо впевнено, щоб давати свідчення. Їй допомагав присяжний перекладач, але жінка не могла повірити, що її слова не були перекручені.
Таких прикладів можна навести ще багато. Крім того, жінки, які мають статус біженки або мігрантки в Польщі, часто не знають, що вони можуть звернутися за допомогою і, якщо так, то куди.
Ось чому інформаційні кампанії, що проводяться польською та українською мовами, є такими важливими. Іншою проблемою є культурні відмінності, через які жінки не можуть визначити, що те, що вони переживають, є насильством.
Вони також соромляться розповісти про це комусь або не мають нікого з близьких, у кого могли б знайти підтримку. Брак знань та інформації про симптоми насильства є універсальною проблемою, саме тому цьогорічна кампанія має назву «Початок насильства».
Ідея полягає в тому, щоб озброїти жінок (але не тільки їх) знаннями та інструментами, які допоможуть їм розпізнати насильство. І діяти так, щоб вони могли ефективно захищати себе
Втеча від насильства
Існує ще один аспект, про який не говорять, як каже Йоанна Гзира-Іскандар: багато жінок приїхали до Польщі, рятуючись від насильства, якого вони зазнали вдома. — У нас у «Фемінотеці» є клієнтки, які, як би неймовірно це не звучало, скористалися шансом, який дала їм війна. Завдяки ситуації, яка склалася, масовому виїзду жінок з дітьми, вони змогли просто виїхати подалі від кривдника і почати нове життя в новій країні, — розповідає активістка.
Вона зазначає, що і «Фемінотека», і інші організації пропонують юридичну та психологічну допомогу різними мовами, насамперед українською, російською та англійською. Якщо жінка, яка розмовляє іншою мовою, потребує допомоги, організація надає відповідного перекладача. — Будь-яка жінка може прийти до нас, наші двері відкриті. Так само і у випадках, коли термін розгляду справи закінчився. У таких ситуаціях ми також допомагаємо, надаючи психологічну підтримку. Ми також співпрацюємо з організаціями з українського боку, тому що, як я вже сказала, жінки або не знають, де вони можуть знайти допомогу в Польщі, або просто більше довіряють своїм, що цілком зрозуміло, — каже Гзира-Іскандар.
Плакат Фемінотеки в громадському просторі
Safe You
В Європейському Союзі третина жінок зазнавали насильства вдома, на роботі або в громадських місцях. Кожна шоста доросла жінка в ЄС зазнала сексуального насильства, включаючи зґвалтування, у своєму дорослому житті. Застосунок Safe You, який Feminoteka запускає в Польщі, був розроблений у відповідь на цю проблему. Застосунок, який дозволяє налаштувати довірені контакти, яким буде надіслано повідомлення з геолокаційними даними, якщо людина утримує кнопку SOS, а також аудіозапис, містить карту місць надання допомоги та дозволяє проконсультуватися з працівником «Фемінотеки», і доступний польською, українською та англійською мовами.
Кая Путо: Чи відрізняється досвід міграції жінок від досвіду чоловіків?
Юлія Лащук: Ми знаємо з досліджень, що так. Коли йдеться про зарплатню, ми бачимо ієрархію в розвинених країнах: на її вершині — місцевий чоловік, а в кінці — жінка-мігрантка.
Тож можна сказати, що жінки-мігрантки стикаються з подвійним виключенням. Їм важче, ніж корінним мешканкам, тому що вони позбавлені мережі підтримки — членів сім'ї, друзів, сусідів, до того ж вони часто не мають документів або не володіють мовою.
І їм доводиться важче, ніж чоловікам, через тягар обов'язків з догляду, хатньої роботи та вразливість. 90 відсотків жінок і дівчат, які потрапляють до Європи через Середземне море, зазнають сексуального насильства. Понад 70 відсотків тих, хто постраждав від торгівлі людьми, — це жінки та дівчата. А 60 відсотків жертв торгівлі людьми — мігранти.
Жінки-мігрантки з неврегульованим статусом, тобто ті, які не мають дозволу на працю або посвідки на проживання, перебувають в особливо вразливому становищі. Візьмемо польських чи українських жінок, які працюють в Італії. Ринок праці потребує їх, як у 1990-х роках, так і сьогодні, але держава приймала їх не дуже гостинно. Роками вони не могли отримати документи, бо не було легальної можливості, тому працювали і досі часто працюють на «чорно».
Важко доводиться і жінкам, які приїхали до європейських країн за візами на возз'єднання сім'ї. Ставши жертвами домашнього насильства, вони бояться розлучатися з чоловіками, щоб не втратити право на перебування в країні.
Гм, а я колись читала звіт про дослідження польських жінок у Великій Британії. Воно показало, що жінки статистично легше адаптуються до нового суспільства, ніж чоловіки: вони швидше вчать мову, легше встановлюють контакти, не відчувають такого розчарування через втрату попередньої посади....
Але що означає, що вони легше адаптуються? Вони швидше вчать мову? Швидше знайомляться з новими людьми? Але чи є це справді адаптацією, чи це просто стратегія виживання? Франческа Віанелло писала про «підвішених мігранток». Це жінки, які приїхали на рік, на два, залишилися на двадцять, і пробують весь час перебувати між двома країнами. Вони намагаються бути присутніми в обох світах одночасно, але не є в жодному з них.
З іншого боку, міграція іноді може бути можливістю для жінок емансипуватися. Тут я знову звернуся до прикладу українських жінок в Італії
Вони почали мігрувати сюди в 1990-х роках, після розпаду Радянського Союзу, в часи великої економічної невизначеності. Українське суспільство в той час було знайоме, як писала історикиня Оксана Кісь, з двома моделями жіночності, що виникли на руїнах радянської моделі сильної жінки. Перша — солоденька барбі, яка прагнула догоджати чоловікам, друга — берегиня, турботлива мама.
В Італії ці жінки зазвичай ставали доглядальницями за дітьми чи людьми похилого віку. Вони заробляли багато грошей, як на українські реалії, тому часто ставали годувальницями. Вони починали самі заробляти гроші, приймати власні рішення і розуміли, що можуть бути головними. Іноді поїздка також дозволяла їм розлучитися з чоловіком, з яким їм було некомфортно, але соціальний тиск не дозволяв покинути його.
Поїздки до Європи змусили українок виробити нові моделі жіночності?
Безумовно. Наприклад, змінилося ставлення до жінок середнього віку, яких раніше не помічали. Поїздки українок до Італії називали «міграцією бабусь», хоча середній вік цих жінок був сорок сім років. Вони відрізнялися від італійських жінок, мали красу, яка цікавила італійських чоловіків, і дивилися на себе з іншої точки зору. Раніше незаміжня жінка у віці двадцяти п'яти років вважалася старою дівою, тоді як сьогодні українські жінки все частіше приймають рішення народити дитину лише у сорок років.
Ще одним важливим фактором було те, що жінки мігрували самостійно, тому їм доводилося приймати рішення, заробляти гроші, отримувати інформацію. Вони мусили діяти. І з цієї дії розвинулися різні громадські рухи або громадські організації, очолювані жінками.
Українські біженці прибувають поромом до Ісакчі, Румунія, у п'ятницю, 25 березня 2022 року. Фото: Anca Gheonea/ABACAPRESS.COM/East News
Найбільша еміграція українських жінок відбулася після початку повномасштабної війни....
Тоді Україну покинули кілька мільйонів жінок. Але вимушена міграція — це зовсім інша історія. Це не запланований, підготовлений виїзд, він позбавлений плану Б на кшталт: якщо щось не складеться, я повернуся додому — хоча є й такі, хто повертається. Для багатьох втеча від війни означає вимушену розлуку з чоловіками. А також обов'язки по догляду, адже багато жінок-біженців приїхали до Європи з дітьми або батьками. Тому вихід на ринок праці та соціалізація на новому місці стали для них викликом.
З іншого боку, жінкам-біженкам в деяких аспектах було легше, ніж жінкам-мігранткам, які виїхали до Європи до 2022 року. Тимчасовий захист, гарантований Європейським Союзом, забезпечив їм легальне проживання та доступ до ринку праці. Питання лише в тому, на яку саме роботу. Жінки-біженки — це переважно освічені жінки, які через брак мовних навичок, складну бюрократію чи обов'язки по догляду за хворими потрапляють у сектор простих робіт. Легальність їхнього перебування також досить ефемерна, оскільки залежить не лише від ситуації в Україні, а й від політичних рішень європейських країн.
Привілеї для жінок-біженок спричинили напруженість між жінками-мігрантками?Коли Польща приєдналася до Європейського Союзу, «старі» польські мігранти дещо заздрили, що їм доводиться довго боротися за легалізацію свого перебування, тоді як «нові» мають численні привілеї в цьому плані.Біженці, які прибули до Європи під час так званої «міграційної кризи» після 2015 року, зіткнулися з подібним небажанням з боку своїх співвітчизників.
Так, звичайно, були такі настрої: це я стільки років боролася за посвідку на проживання, чекала на документи, не могла відвідати родину в Україні, а вам все принесли на тарілочці. Однак солідарність із жертвами війни взяла гору. «Старі» мігрантки, як і громадянки країн ЄС, приймали жінок-біженок у своїх домівках, займалися волонтерством, організовували антивоєнні протести. Вони реагували на проблеми, які не бачили державні апарати, де домінували чоловіки.
У Польщі, наприклад, існувала Фундація «Мартинка», яку заснували дві українські студентки з Кракова. Вони хотіли підтримати жінок-біженок, особливо тих, які зазнали насильства або перебували під загрозою торгівлі людьми. Вони також допомагали отримати доступ до абортів або контрацепції, оскільки багато українок, які приїхали до Польщі, не знали, що репродуктивні права жінок тут дуже обмежені.
Початок повномасштабної війни, до речі, став ще одним уроком агентності для українських жінок. Ті, що залишилися в Україні, воюють на фронті, беруть активну участь у волонтерських організаціях, працюють, народжують, доглядають за літніми людьми, партнерами, які повернулися з фронту, ночують у притулках без електрики та опалення. Жінки-біженки також почали самоорганізовуватися. Коли — особливо на початку повномасштабної війни — було важко знайти місця для дітей у яслах чи дитячих садках, вони створювали сусідські групи самодопомоги. Одна жінка залишалася з дітьми, а інші йшли на роботу або шукали роботу. Основним джерелом інформації та підтримки стали соціальні мережі.
Польща є сумнозвісним винятком у Європі, коли йдеться про доступ до абортів.А з якими проблемами стикаються українські жінки-біженки в інших європейських країнах?
У Німеччині, наприклад, їм важко вийти на ринок праці. Держава вимагає від них якнайшвидше вивчити німецьку мову на рівні С1, щоб працювати в певних професіях, де достатньо набагато нижчого рівня. Існує також бюрократія. Потрібно подати заявку на мовні курси, потім тижнями чекати на результати мовного тесту, на все це потрібен час. Теоретично це гарна ідея — запропонувати мігрантам мовні курси і таким чином допомогти їм адаптуватися, але на практиці виконання цих вимог виявляється важкодосяжним.
В особливо складній ситуації опиняються вчителі, які не можуть працювати за фахом через відмінності в українському та німецькому законодавстві. Для того, щоб нострифікувати свій диплом, їм доведеться пройти додаткове навчання. Від такої ситуації не виграє ніхто, оскільки в Німеччині існує дефіцит кадрів у сфері освіти, і освічені жінки опиняються на низькокваліфікованій роботі або на соціальній допомозі.
В Італії, з іншого боку, пропозиції роботи дуже обмежені. Історично «українські» сектори, а саме догляд за хворими та прибирання, доступні для українських жінок. Жінки, які не мріяли про життя трудової мігрантки і, крім того, тікали від війни з дітьми, не бажають, а іноді й не можуть працювати на так званих «денних і нічних» роботах.
Після початкової хвилі підтримки українських жінок-біженок у багатьох європейських країнах посилилося обурення щодо біженців.У Польщі опитування громадської думки показують, що зниження солідарності з жінками-біженками особливо помітне серед молодих жінок.Коментатори пояснюють це зростанням конкуренції на ринку праці в типово жіночих професіях, а також на... шлюбному ринку.Чи відчувають цю напругу жінки-біженки?Як би Ти це прокоментувала?
Я не досліджувала це питання, але що стосується Польщі, то я відчуваю таку напруженість з 2015 року. Однак, з мого досвіду перебування жінки-мігрантки в Польщі, словесні або фізичні напади здійснювали переважно чоловіки, а не жінки. 2022 рік трохи змінив ситуацію, оскільки хвиля солідарності прикрила ці маргінальні, зрештою, антимігрантські голоси, але зараз вони знову повернулися. Для деяких жінок-біженок злісні коментарі про «привілейованих біженців» стали причиною повернутися додому.
Вони не хочуть, щоб їх вважали вищими, але й не хочуть бути тягарем. Російська пропаганда дуже вправно розпалює цей тип конфліктів
Жінки-біженки залишили Україну з думкою про повернення додому, коли війна закінчиться.Однак, чим довше триває війна, тим більш віддаленою може здаватися ця перспектива.Що впливатиме на рішення жінок-біженок — повертатися в Україну чи ні?
Це визначатиметься трьома основними факторами. По-перше, це залежить від індивідуальної ситуації жінок-переселенок — чи вдалося їм інтегруватися в нове суспільство, налагодити родинні чи дружні зв'язки, знайти роботу, яка їх влаштовує. А також від того, чи є їм куди повертатися — чи збереглися їхні домівки, чи перебувають їхні села під контролем України.
Другим фактором буде політика країн самого Союзу. Чи зможуть ті, хто зараз перебуває під тимчасовим захистом, отримати статус постійного мешканця? Коли війна закінчиться, чи дозволимо ми чоловікам, які залишилися в Україні, приєднатися до цих жінок? Чи заохочуватимемо ми їх залишатися в наших країнах — адже їх розшукують, бо вони досить освічені мігранти — чи заохочуватимемо їх повертатися, бо знелюдніла Україна потребуватиме їх ще більше?
А яка політика ЄС, на Твою думку, була б доречною?
Таку, яка не ставиться до жінок-біженок як до безпорадних жертв війни, а як до співрозмовниць. І яка спрямована на те, щоб максимально використати зв'язки, встановлені в результаті війни у відносинах між країнами ЄС та Україною, в тому числі на міжлюдському рівні (наприклад, шляхом підтримки спільного бізнесу, наукового співробітництва, професійних обмінів тощо). Українці можуть повернутися додому, озброєні передовим досвідом, наприклад, зеленої трансформації, а Захід може повчитися в України в питаннях, пов'язаних з обороною чи діджиталізацією, в яких Україна є лідером.
А третій фактор?
Ситуація в самій Україні та її політика реінтеграції. Чи буде досягнутий мир стійким? Чи вдасться повернути захоплені Росією території та відбудувати зруйновані села і міста? Що держава запропонує репатріантам, наскільки переконливими будуть ці обіцянки і наскільки вони спрацюють на практиці? І чи будуть українці, які залишаться в країні, адекватно підготовлені до повернення біженців?
На виставці загиблих українських військовослужбовців, 28 вересня 2024 року. Фото: Sergei SUPINSKY / AFP/East News
Що мається на увазі?
Втеча від війни — тема, яка викликає багато емоцій. З одного боку, кажуть, що жінки виїхали, щоб захистити своїх дітей, з іншого — дехто ставиться до них як до зрадниць, які залишили свою країну в біді. З одного боку, українські жінки в Європі здобувають знання та досвід, які стануть у нагоді в процесі відбудови, а також заробляють гроші, щоб підтримати родичів на батьківщині; з іншого боку, їхня відсутність загострює проблеми країни, що депопуляціонує. Крім того, досвід людей, які втекли від війни, і тих, хто вирішив залишитися в країні, вкрай різниться. До цього додаються стереотипи про багате і безтурботне життя за кордоном.
Тому повернення жінок-біженок в Україну буде непростим. Україні необхідно розробити програму реінтеграції, яка, з одного боку, заохочувала б жінок-біженок до повернення, а з іншого — визнавала б зусилля тих, хто залишився в країні.
Війна знищила чоловіче населення України. Чи відбудовуватимуть її жінки? І якщо так, то з якими викликами вони зіткнуться?
Я мрію, що Україна колись стане вільною, безпечною та інклюзивною, що кожна людина, незалежно від статі, віку, кольору шкіри, віросповідання, розумових і фізичних здібностей, почуватиметься в ній як вдома. Однак прогнози демографів досить песимістичні. Побоювання полягають у тому, що виникне психологічний тиск на жінок, щоб вони народжували дітей. На щастя, політичні рішення навряд чи будуть прийняті.
Коли йдеться про відбудову, як я вже казала, найважливіше — це стратегія і знання, які до неї підходять. Тому я також мрію про те, щоб до людини ставилися не як до цеглини, необхідної для відбудови, а як до людської істоти з власним баченням, досвідом, правами та гендером.
Юлія Лащук — дослідниця жіночої міграції, кураторка, наукова співробітниця Центру міграційної політики Інституту Європейського університету у Флоренції. Досліджує перетин гендеру та міграції, зосереджуючись на міграції українських жінок після 1991 року. Цікавиться питаннями інакшості та чужості, різнорідністю, візуальністю та етикою гостинності.
«Квіти України», «Дві сестри» та «Під вулканом» — три польські стрічки на одному кінофестивалі. Для цьогорічної «Молодості» це загалом стало певним добрим тоном, що відповідає фактичним обставинам та емоційній реакції. Разом з «Квітами України» в усіх цих трьох стрічках національні нюанси перепліталися і перетиналися так кумедно і життєдайно, що диву даєшся, чому польсько-українське копродукційне кіновиробництво налічує прикро малу кількість проектів, а добрих з них — і поготів кіт наплакав.
<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65ff4d0d5ff9337f7fed266f_cooperation_ua_pl_movies_grey.jpg">Кіно на двох: фільми у копродукції України з Польщею</span>
Режисерка «Квітів України» Аделіна Борець закінчила факультет кінорежисури Варшавської Кіношколи, потім — курс зі сценаристики у Школі Вайди, а разом з цим здобула ступінь магістра в кіношколі ім. Кшистофа Кесьльовського. При цьому, будучи родом з Маріуполя, вона не могла залишатися осторонь тих жахів, які вчиняли росіяни у неї вдома з зими 2022 року.
Продюсер фільму Гліб Лук’янець i режисерка Аделіна Борець
І хоча її «Квіти України» не про Маріуполь, вони — для України, профінансовані Польщею. Документальний жанр її фільму лише додає балів, адже «Дві сестри» були цілком художнім фільмом, а «Під вулканом» — зроблений під документалізм. Чистий документ — це інший, сильніший і водночас складніший спосіб сказати про дійсність, бо сказати правильно — це випадок, незалежний від режисера.
Документальне кіно позбавлене можливості зніматися за вже готовим сценарієм, як це відбувається в художньому кіно. Адже придумати і спрогнозувати життя з усіма його можливими вихилясами не можливо. Тому, якщо історія, обрана режисеркою вартісною для фільму, почала набувати свого непридуманого сюжету, вже можна сказати — фільм вдався.
А якщо ще й сюжет набирається вартісних моментів і вигинів розповіді, коли з’являються герої, вже зі своїми історіями, повними реальної напруги і драматичності, це стає Кіном з великої літери. І такого кіно не дуже багато, зважаючи на режисерське щастя випадковості а) знайти правильну історію, б) мати терпіння зачекати на її розвиток і в) нарешті отримати повноцінний сюжет із сенсами, узагальненнями і фіналом. «Квіти України» — саме таке, щасливо вдале кіно, народжене з надії режисерки Аделіни Борець на щось велике.
Насправді фільм на початку мав зовсім не ту ідею, яка у фільмі постала центральною. Споглядання Аделіною за мешканкою дарницьких нетрів, 65-річною Наталією, мала на меті показати її боротьбу за місце під сонцем і протистояння можливим забудовникам.
Мешкаючи в котловані, давним-давно виритого під черговий будинок, вона зробила з нього квітник, що влітку буяє життєвою красою і силою
Звісно, з розвитком Києва кожний клаптик землі став цікавим місцем для місцевих латифундистів і будівельників, а тут ще й котлован, вже придуманий для будівництва, тільки закинутий і випадково освоєний мимовільним природним станом самопоселення. Не маючи законних підстав жити посеред багатоповерхівок київської Дарниці, Наталя наполягає на своєму праві людини, яка вже тут живе і вже породила навколо багацько навколишнього матеріального і живого збіжжя.
До того ж, тут живе її дивний друг (чоловік?), на ймення «Котік», очевидно хворий і безпритульний. І ще один чоловік (помічник), що лагодить і допомагає Наталії по хазяйству. Сюди приїздить онука Наталії. І тут всюди зарослі троянд, картоплі і луків... у сусідстві з закинутими гаражами, якимись розвалинами та її грибочкоподібним, казково-маленьким будиночком. Успішно і яскраво відбиваючись від забудовників, Наталія в одному епізоді навіть прямо в лоба говорить водію трактора, направленого все знести: «Почекай, я зараз принесу соляри і спалю трактор».
Попри цю боротьбу, доволі актуальну у довоєнний час і, певно, важливу для самої режисерки, центром фільму відразу стає сама Наталя — і не стільки через своє специфічне місце існування, скільки через свою харизму. Моторна, як українські жінки в піснях, вона не має аніскілечки подоби 65-річної, порпаючись на землі, висаджуючи квіти, балакаючи без упину, регочучи, ніби молода, і говорячи про секс. Вона є справжнім фонтаном емоцій та слів — і за столом, ведучи активну бесіду з чоловіками, і з онукою, розповідаючи про Незалежність України, про свободу та права.
Якийсь дивовижний природний устрій вона має в собі, поєднуючи тілесну силу зі силою духу, при цьому почуття гумору становить третій елемент в трійці основи її життя
Різкий поворот сюжету і порятунок фільму від одноманітності локацій та героїв — це початок повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Якщо до цього моменту можна було спарадично реагувати на кволі жарти, дивних людей і дивний сміх вічно запальної Наталії, чекаючи, коли ж нарешті буде якась дія, то ось з перших ракет 24-го лютого 2022 року зміна і відбувається.
Наталія залазить в тісний і страшний підвал зі своєю консервацією, призначений саме для зберігання консервації, а не для зберігання життя під час бомбування, — і це початок справжнього фільму, а все попереднє було лише ліричним прологом з очікуванням на драматичні події. Героїня активізується, міняючи дислокацію: відправляє свого «Котіка» до Варшави, ходить на місця розбомблених будинків, записується в ТРО, починає плести маскувальні сітки...
Її життя, як і тло фільму, повниться звуками вибухів та сиренами, напругою та дзвінками доньки, руйнацією навколишнього простору і сталого майбуття
Калейдоскоп подій цілковито захоплює екран і душу глядача, вже підкореного героїнею і глибоко залученого грамотним монтажем, без довгих планів, з короткою нарізкою кадрів і, на додаток, драматургійно підсилених драйвовою і нервовою, безпрограшною музикою гурту «ДахаБраха».
Рік проходить у точній відповідності назві фільму Кім Кі-дука «Весна, літо, осінь, зима.. і знову весна». За рік пройшло справжнє, ціле життя, переповнене круговертю подій, чітко ілюструючи злети людини, її падіння і знову злет. Аделіні Борець та її команді вдалося знайти яскраву людину, зжитися з нею і пройти з нею це все, попри війну. І завершити фільм настільки сонцесяйно — причому буквально, що «Квіти України» цілком можуть стати такою собі християнською й українською надією, втіленою в кіно, надією для всіх нас, надією на радість перемоги життя над смертю.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
