Ніна Кур'ята

Трагічна загибель сім’ї з трьома дітьми у Харкові внаслідок російської атаки викликала в українському суспільстві не тільки лавину співчуття, а й чергову хвилю абсолютно диких постів у соцмережах: мовляв, як так, матір не подбала про безпеку дітей, і вони згоріли у ванній заживо, а тільце найменшого, 10-місячного сина, взагалі перетворилося на попіл.

Жахлива картина, шо її малює уява: молода жінка, ховаючись від пожежі у ванній, притискає до грудей своїх синів, не може вибратися і, напевно, достеменно розуміє, що от-от загине. Це справді моторошно. Однак серед тих, хто був шокований черговою смертю цивільних через російську агресію, знайшлися й ті, хто відразу зробили «крайньою» саме матір. Мовляв, саме вона винна у тому, що її діти згоріли, а могла б давно вивезти їх у «безпечне місце».

Коли російська війна поширилася на всі регіони України, а не тільки на фронтову зону на Донбасі, коли російські ракети вразили військові і цивільні об’єкти від Харкова до Івано-Франківська, основним завданням жінок виглядало зберегти життя дітей. Для багатьох це означало вивезти їх в умовно «безпечніші регіони» чи за кордон. Під навіюванням відомого пройдисвіта під кодовою назвою «два-три тижні» мало хто міг уявити, що війна триватиме довго (і досі ніхто не знає, скільки), і в умовах раптової небезпеки багато рішень ухвалювалися «на перший час».

Цей час мав і ще буде мати надалі свій вимір для кожної окремо взятої людини і родини. Однак саме жінки становлять близько 80% українських громадян під тимчасовим захистом в європейських країнах. Саме вони стояли в чергах на кордонах з європейськими сусідами, інколи — по декілька діб. І саме вони потім стали об’єктом засудження (а подекуди — і відвертого хейту в соцмережах). Справедливості заради треба сказати, що цей хейт несеться в обидва боки.

Нам усім відомі ці кліше. «Виїхала — зрадниця» або просто «не любиш Україну», «сидиш на всьому готовому», «виїхала заради соціальної допомоги»

Особливо смішно (насправді ні) читати їх від тих, у кого є власний обладнаний підвал, автономне опалення приватного будинку і кілька автомобілів з різними видами палива, готових рвонути в бік західного кордону в будь-який момент.

Залишилася в Україні — а значить, «не дбаєш про дітей», «наражаєш їх на небезпеку», «ставиш свої інтереси вище інтересів дітей»

Тут «пальму першості» від мене отримують чоловіки — особливо бездітні.

Що спільного в цих обвинуваченнях, окрім хейтспічу? Тотальне нівелювання особистих кордонів. Окрім повної неоковирності пострадянської державної системи (медицини, освіти, державного апарату, що дістався нам у спадок від СРСР), від ненависного «совка» нам дісталася у спадок й оця безсоромна здатність лізти в чуже життя, копирсатися в ньому і вказувати пальцем, що і як треба було зробити інший людям.

Мені пригадується кадр з одного радянського фільму, коли перевіряюча з заводу приходить додому до однієї родини, заходить в спальню і питає: «Почему кровати вместе? Почему нет портретов вождей?”». Саме така асоціація виникає, коли я чую питання на кшталт: «Чому ви не повертаєтеся?» або «Чому ви не виїхали?». Для мене, безвідносно їхнього змісту, це питання одного ряду. Це питання, які не стосуються того, то їх ставить.

Це приватні питання, відповідь на які завжди шукає кожна конкретна людина і її сім’я. А не сусіди на лавці біля під’їзду або користувачі соцмереж

Зараз на фронті наші захисники і захисниці борються, серед іншого, і за те, щоб ми ніколи більше не належали до того, що колись було Радянським Союзом. Або, як називала його рання радянська пропаганда, Країною рад. Але знаєте, що ріднить наше суспільство з суспільством тієї самої «країни рад», яка виникла століття тому? Всі знають, як має вчинити хтось інший, як краще треба було зробити, а як робити в жодному разі було не можна (звісно, в минулому часі — так же очевидно, яке рішення було правильним!).

Після трагічної загибелі родини з трьома дітьми у Харкові ті, хто не міг стриматися, щоб не висловити свої глибокодумні роздуми «заднім числом», винуватили загиблу матір (!) у смерті її трьох дітей. Яке вони мали на це право — питання риторичне.

Відомо, що загибла жінка, Ольга Путятіна, була прокуроркою Вовчанського відділу Чугуївської окружної прокуратури. Працювала в органах прокуратури Харківської області з 2012 року. Уявімо гіпотетичну ситуацію, що Ольга б взяла на оберемок трьох своїх дітей (молодшому з яких на момент загибелі щойно виповнилося 10 місяців, тобто він не тільки народився, а і був зачатий вже під час повномасштабного вторгнення), звільнилася з роботи і поїхала з ними кудись за кордон як «біженка» (а точніше — як особа під тимчасовим гуманітарним захистом).

Я готова побитися об заклад, що тоді б про Ольгу писали зовсім інші речі: що, мовляв, вона «не вірить в ЗСУ», «зрадила Україну» чи, як казав один наближений до ОП, прости господи, «блогер» (а насправді — агент впливу на «широкі народні маси») — «кинула свого чоловіка»

Тепер же, коли Ольга загинула, наше суспільство часто-густо покладає на неї провину (!) за те, що загинули  її діти. Прикметно, що ця провина повністю покладається саме на жінку, хоча разом зі своєю родиною загинув і її чоловік — і батько дітей. І, напевне, рішення про те, як бути і що робити родині, ухвалювалося разом. Але ні, в українському суспільстві у всьому, що пов’язане з дітьми — чи то дитина матюкнулася в школі, чи то згоріла у ванній під час нальоту російських дронів — завжди винувата матір. До речі, в тій самій омріяній багатьма Європі батьківські обов’язки діляться між обома батьками порівну. Тим огидніше спостерігати, як жінку, яку спіткала трагічна загибель, після смерті засуджують чоловіки!

«Чому вони не виїхали?» — це питання я чула багато разів, починаючи з 2014 року, коли почалася окупація Росією Донбасу. І кожного разу мені хотілося сказати: «А чим особисто ви можете допомогти цим людям?». Я пам’ятаю, як неохоче здавали житло людям з «донецькою пропискою», як невдоволено рахували у дворах машини на «донецьких номерах», і як дозволити собі виїхати могли переважно ті, у кого був хист до якогось бізнесу і відсутність страху починати все з нуля на новому місці — дуже часто всупереч обставинам і в не дуже сприятливому середовищі. Державна допомога переселенцям становила і становить настільки жалюгідну суму, що вона не покриє навіть комунальні послуги в опалювальний сезон.

Тому я повторю своє питання в умовах повномасштабної війни: а чим кожен з вас, який ставить питання «чому вони не виїдуть?», готовий їм допомогти?

Хто забезпечить житлом і роботою родину з кількох осіб? Якщо немає роботи за спеціальністю, а інша робота не забезпечує потреби, скажімо, дітей або старших членів родини — хто візьме їх на утримання? Питання риторичні. Однак без відповідей на них цю бесіду не варто і починати. Так, в перші дні повномасштабного вторгнення багатьом здавалося за краще спати в умовному спортзалі в Чернівцях чи Львові, однак коли пройшов перший шок — люди почали увалювати довгострокові рішення. І для багатьох з них рідні стіни і звична робота — це саме той спосіб існування, який виявився кращим за койку на Заході України чи невідомість інших країн.  

Але давайте повернемося до питання, чим віджилий Радянський Союз відрізняється від тієї самої Європи, за приєднання до якої боровся наш Євромайдан 2014 року, і ця боротьба триває досі? Одна з основних європейських цінностей — приватність. Повага до чужих рішень і особистих кордонів.

Саме вона визначає етику спілкування в західних суспільствах: можеш допомогти — запропонуй (при цьому бажано так, щоб не поставити отримувача допомоги в незручне становище). Не можеш — промовчи

Ніхто не знає, як довго триватиме війна і чим вона завершиться — як для цілої країни, так і для кожного з нас. Кожна людина і кожна родина увалює свої рішення самостійно: когось на місці тримає робота, комусь головне, щоб над головою не літали російські ракети чи дрони. Хтось не може покинути літніх батьків, хтось, навпаки, вивозить дітей подалі від небезпеки. Одна дитина у відносно нефронтовому місті не може спати через повітряні тривоги і страждає від енурезу на нервовому ґрунті, а інша — за кордоном, в безпеці, впала в депресію, лягла на диван і проситься додому, в Україну, в свою кімнату і в свою школу з бомбосховищем. Чийсь чоловік пішов на фронт і попросив дружину вивезти дітей подалі, щоб він хоча б за них не хвилювався. А чиясь дружина за кордоном вирішила: «не так багато часу нам залишилося удвох, щоб жити його порізно» — і повернулася. І всі ці рішення об’єднує одне: вони — особисті. Й ухвалювати їх повносправні дорослі люди мають самостійно. І, що важливо, брати відповідальність за них на себе.

Навряд чи та знайома, що настійливо радила вам виїхати, буде потім вирішувати ваші проблеми з чужою мовою, бюрократією, працевлаштуванням, отриманням соцдопомоги, школами, садочками, нянями і поліклініками в чужій країні. Навряд чи той сусід, що писав у соцмережах «повертайтеся до Києва, тут уже кілька місяців не обстрілювали, а отже — тут безпечно!», при першій же загрозі буде евакуйовувати вашу сім’ю — у нього є своя. А той, хто радив усім «просто виїхати» з прифронтової зони, навряд чи допоможе внутрішньо переміщеним особам облаштуватися на новому місці. От шо вони всі точно можуть зробити — так це не лізти в чуже життя зі своїми оцінками і непроханими порадами. У нас надто багато зовнішніх ворогів, щоб ми ще й нападали одне на одного.