Ексклюзив
20
хв

Формула Путіна

Десята річниця після нападу Росії на Україну практично збігається із другою річницею так званого великого нападу Путіна. І з необхідністю зрозуміти, чим саме керувався російський правитель, коли ухвалював рішення про агресію. Тому що точна оцінка мотивів — запорука того, що ми зможемо опиратися агресії у майбутньому

Віталій Портников

Чоловік зрізає український прапор. Севастополь, 19 березня 2014 року. Фото: Andrew Lubimov/AP/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Я назвав мотив агресії «формулою Путіна», але насамперед його можна назвати формулою Росії. Формулою російської еліти й російського суспільства, яка полягала в тому, що радянські республіки ніколи не сприймалися як «справжні» суверенні держави, хай навіть на цій позірній суверенності й тримався сам Радянський Союз.

Путін зовсім не бреше сам собі, коли говорить тому ж Токеру Карлсону, що Радянській Союз «і був Росією». Саме так ситуація й сприймалася у Радянській Росії — не тільки елітами, але й народом

А «суверенітет» радянських республік був одночасно і поступкою національним рухам, які так перелякали росіян на початку ХХ сторіччя, й можливістю легальної боротьби із різними «націоналізмами» — як тільки у більшовиків виникало таке бажання.

Це ставлення аж ніяк не змінилося і у часи кризи, і розпаду СРСР, державність колишніх радянських республік сприймалася швидше як тимчасове явище, як прелюдія до повернення до нової союзної держави зі столицею у Москві. Ті колишні радянські республіки, які занадто активно, з точки зору російського керівництва, обстоювали своє право на суверенний вибір, перетворювалися на країни-інваліди, частину їхньої території фактично контролювали з Кремля. І все це відбувалося задовго до Путіна!

Формула, отже, є достатньо простою й вичерпною. Колишні радянські республіки мають перебувати у «сірій зоні» між Росією та Заходом, не приєднуватися до жодних «чужих» союзів, чекати, поки у Кремлі буде ухвалене рішення щодо приєднання їхньої території до Росії — як-то колись сказав Путін своєму білоруському колезі Олександру Лукашенку «приєднуйтесь до Росії областями»!

Й саме тому у Москві з такою пересторогою сприйняли готовність українського керівництва підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом, бо вбачали у цьому перший небезпечний крок у напрямку отих самих «чужих союзів»

Мені можуть, звісно, нагадати, що таку ж угоду підписували і Грузія, і Молдова — і тут Росія вже не могла нічим завадити. Авжеж. Однак на момент підписання обидві ці країни вже були перетворені Росією на «держави-інваліди», і, з точки зору Путіна, саме це надійно гарантувало неможливість їхньої справжньої європейської й євроатлантичної інтеграції. 

Чоловік тримає плакат «Крим = Україна». Сімферополь, 26 лютого 2014 року. Фото: Darko Vojinovic /AP/ East News

А Україні, як ми знаємо, не заважало практично нічого. До окупації й анексії Криму. Перетворення нашої країни на «державу з інвалідністю» — це був перший крок, який мав утримати Україну за дверима Заходу. Другий крок — дестабілізація на сході. Третій крок — спроба зміни влади й окупації значної території України у 2022 році. І саме ці кроки, спрямовані на утримання України в імперському полоні, й призвели до великої війни.

Що далі? Я неодноразово казав, що для зміни ставлення росіян до України та інших колишніх радянських республік потрібна зміна генерацій — і за 20-30 років ми вже зможемо співіснувати як сусідні держави. Однак війна не залишає нам ані часу, ані гарантій. Часу — тому що ми просто фізично не можемо чекати, поки зміняться настрої у росіян. Гарантій — тому що війна змінює сприйняття України як іншої країни навіть у тих, хто ніколи не жив у СРСР і повертає нам призабутий статус бунтівної провінції. Ну, й знову повернемося до часу: таким чином 20-30 років перетворюються на 50-60…

А значить, варто усвідомити, що якщо сучасна Росія зберігатиметься як державний організм — а об'єктивні передумови для цього, звісно ж, є — Україні (як і іншим колишнім радянським республікам) доведеться співіснувати із державою, переважна більшість населення якої сприйматиме нас і наших сусідів по СРСР саме як бунтівні провінції (прикметно, що навіть через 33 роки після розпаду СРСР у Росії ніхто не називає колишні радянські республіки країнами і державами, а саме «республіками», по колишньому «союзному статусу»). Так що мова йде навіть не про територіальну цілісність, а про саме національне виживання.

Ті колишні радянські республіки, які не зможуть обійти «формулу Путіна», — тобто не приєднаються до «чужих союзів» — не отримають дієвих гарантій безпеки, не сформують сильних й готових до оборони армій, напевне, або зникнуть з політичної мапи світу (а їхнє населення розчиниться серед росіян), або остаточно стануть країнами-сателітами, резервуаром дешевої робочої сили.

І врятувати ці країни від краху можуть сьогодні не їхні власні суспільства, а наше — українське

Бо саме боротьба Росії з Україною послаблює впливи Росії на пострадянському просторі. Але щоб врятувати інших, потрібно насамперед врятуватися самим. І рецепт цього порятунку ви вже прочитали, він спільний — європейська й євроатлантична інтеграція, дієві гарантії безпеки, сильна армія. Ну, й усвідомлення того, що в осяжному майбутньому нам все ще доведеться сусідити із хижаком, що готуватиметься до стрибка.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Український публіцист, письменник і відомий журналіст, який більше 30 років працює у демократичних медіа Центральної та Східної Європи. Є автором сотень аналітичних статей в українських, білоруських, польських, російських, ізраїльських, балтійських засобах масової інформації. Є ведучим на телеканалі «Еспресо», має свій канал YouTube, а також співпрацює з українською та російською службами Радіо Свобода. У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору. Зараз вона виходить зі Львова як спільний проєкт Радіо Свобода, «Настоящего времени» та телеканалу «Еспресо». 

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
World Press Photo 2025 скандал

На першому фото авторства німця Флоріана Бахмайєра шестирічна Ангеліна — біженка з одного з прифронтових селищ близ Куп'янська. Дівчинка психологічно травмована війною і страждає від панічних атак. Автор фотографії зняв її через кілька хвилин після такого нападу, який міг бути викликаний втечею від російських бомбардувань.

На другому знімку — російський стабілізаційний пункт, розташований у підземному винзаводі близ окупованого Росією Бахмута. Зображений солдат був мобілізований до армії сепаратистської так званої «Донецької народної республіки» за два дні до початку повномасштабного вторгнення. Десь на полі бою проти українців, на окупованій Росією території він втратив руку й ногу. 

Російський військовий, поранений під містом Бахмут, лежить у польовому госпіталі, створеному на підземному винзаводі. Пізніше йому ампутували ліву ногу та руку. Донбас, Україна, 22 січня 2024 р. Фото: Nanna Heitmann/Magnum Photos, для The New York Times / World Press Photo

Агресор не може стояти в одному ряду зі своєю жертвою

Міжнародні фотопрофі чомусь вирішили, що ці дві світлини можна об'єднати в одному конкурсі, в одній європейській категорії. Що можна поставити знак рівності між жертвою і злочинцем, заплющити очі на етику заради естетики. Показати маленьку дитину з пошкодженою психікою і того, хто цю психіку руйнує. За допомогою стилізації та символіки (зображення пораненого солдата натякає на Пієту, зняття Христа з хреста) створити враження, що обидві людини є жертвами цієї війни, і що обом сторонам варто співчувати. Разом з тим це ще один приклад нормалізації російських злочинів, які, за наказами Путіна, відбуваються в Україні щодня — зокрема, проти цивільного населення. 

Світ не розуміє проблеми і потихеньку дає дозвіл російському брати участь у культурному житті світу. Виступи російських музикантів і балету, спортивні змагання, «Оскар» за фільм про росіян і зйомки стрічки про Путіна з привабливим Джудом Лоу в гловній ролі, участь у світових виставках, конференціях і дебатах. І ось черговий крок — на престижному конкурсі фотографій з'являється «ренесансне» зображення російського солдата. Він лежить на винзаводі, ймовірно, тому самому, що виробляв знамените українське вино, яке любили в усьому світі, і який був зрівняний із землею російською артилерією. Страждання злочинця зняті так, що викликають співчуття. І ми поволі забуваємо, хто тут агресор.

Багато хто після звільнення з-під окупації Бучі говорив: такого Росії світ вже точно не пробачить...

А потім були відкриті братські могили в лісі в Ізюмі, жовта кухня в багатоквартирному будинку в Дніпрі, пробита російською ракетою, бомби на дитячих майданчиках, обстріли українських військових фосфорною зброєю, забороненою Женевською конвенцією... Сьогодні потужні авіаційні бомби, що падають на центр Запоріжжя, вже нікого не вражають. Нічні атаки шахедів на українські міста сприймаються як чергові «новини з війни», яка десь далеко і нас, зрештою, не стосується. Разом з тим щоночі в Україні гинуть невинні люди. Ось і цієї ночі теж.

Тим часом журі конкурсу World Press Photo не бачить проблеми й ставить знак рівності між жертвами й нападниками. І цим підіграє російській пропаганді

Що змінює суспільний дискурс, гуманізує дії нелюдів, які на очах у всіх безсоромно і систематично, вдень і вночі, вбивають таких дітей, як Ангеліна, їхніх матерів і батьків. А разом з ними — віру в справедливість і інстинкт самозбереження людства.

20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Альдона Гартвіньська

Як грім з неба пролунала новина про вихід США зі складу Міжнародного центру з розслідування злочину агресії проти України, до якого входили прокурори, що збирали попередні докази про очевидний злочин росіян. Звісно, на тлі тотальної економії в імʼя прогресу імені Маска це було очікувано. Але неприємно. Речниця Білого дому Керолайн Левітт дуже обтічно прокоментувала, що нічого не чула про це рішення. 

Утім, воно цілком вкладається у затяжний медовий місяць між адміністрацією Дональда Трампа та Владіміром Путіним. Дуже хоче 47-й президент укласти угоду з російськими диктатором. Аж настільки — що готовий заплющити очі на те, що вирішувати питання України, ядерної програми в Ірані та співробітництво по копалинах Сибіру треба буде з реальним військовим злочинцем. 

Тіла мирних жителів лежать на вулиці Яблунській у Бучі. Фото: RONALDO SCHEMIDT/AFP/East News

Взагалі, коли мова йде про окупантів із РФ, я не вірю в достойні суди. Я вірю в ліквідацію. Красиву, продуману, підступну. Торік у грудні українці відчули деяку сатисфакцію після того, як у Москві ліквідували Ігоря Кирилова — генерала, який наказував застосовувати хімзброю проти ЗСУ. Коли він виходив із дому — біля підʼїзду вибухнув самокат. 

«Посадовець відповідальний за використання хімічної зброї на східному та південному фронтах України. За наказом Кириллова з початку повномасштабної війни зафіксовано понад 4,8 тис. випадків використання ворогом хімбоєприпасів», — написали у некролозі фахівці із СБУ. 

За наказом Кириллова окупанти використовували боєприпаси з отруйними речовинами у вигляді скидів з FPV-дронів на пункти оборони українських захисників. Після цього чимало бійців потрапляли до лікарень з тяжкими опіками слизових оболонок та дихальних шляхів. 

Ліквідація Кириллова стала ударом для Путіна — він кілька разів дав зрозуміти, що його тривожить смерть товариша. Набагато більше за заочні суди, де би вони не були

Тож це вкотре підтверджує, що росіяни мають боятися українців, поляків, литовців — і всіх інших, на кого вони кладуть очі і лапи, — скрізь. На суші, на морі, у барі безлімітного алкоголю у турецьких готелях на пʼять зірочок. 

Політична ставка президента Трампа зрозуміла. Якщо вже містер президент хоче переможних зустрічей з лідерами Росії, Ірану та Північної Кореї, то йому, звісно, не потрібно, аби ці чоловіки носили тавро «воєнних злочинці». Інакше не буде рукостискання. 

У відкритих джерелах можна знайти інформацію, за що США були відповідальні в групі, звідки їх вивели, — надавали матеріально-технічну допомогу та допомагали нашим прокурорам дещо їх розвантажити. Але основний масив роботи лежить саме на українських фахівцях, яких дуже не багато — і, крім воєнних злочинів, є ще цивільні справи. 

Аби осягнути обʼєми роботи, нагадаю, що з початку повномасштабного вторгнення було зафіксовано більше 150 тисяч воєнних злочинів Росії на території України

Усі ці справи треба довести хоч до якогось суду — аби родичі закатованих отримали компенсацію та моральну сатисфакцію. І головне — аби єдиною згадкою про геноцид не був якийсь просто памʼятний хрест і деревʼяна капличка. 

Додамо ще кілька неприємних рішень від США, які можуть хіба запевнити диктаторів, що «хто сильний — той і правий». Почалось це з того, що в лютому представники США, ймовірно, відмовилися називати Росію «агресором» на зустрічі Core Group — країн, які готують міжнародний трибунал над Путіним за його воєнні злочини в Україні. Далі Вашингтон різко відмовився бути співавтором заяви Організації Об'єднаних Націй, яка підтримує територіальну цілісність України та вимагає від Москви вивести свої війська з окупованих територій країни.

Адміністрація Трампа також відмовилася підписати заплановане комюніке G7, яке називає Росію «агресором» у війні з Україною на відзначення третьої річниці війни 24 лютого 2025 року

«Європейські чиновники побоюються, що лестощі пана Трампа Путіну можуть призвести до того, що російського диктатора звільнять від наслідків за його вторгнення в межах будь-якого мирного врегулювання», — йдеться у матеріалі британського видання The Telegraph. 

Також днями трапилась вкрай детективна історія. 43-річна прокурорка Джессіка Абер, яка розслідувала воєнні злочини РФ, була знайдена мертвою у своєму домі. До приходу до влади Дональда Трампа вона входила у команду фахівців міністерства юстиції США, яка розслідувала воєнні злочини Росії в Україні. Крім того, пані Абер вела низку проваджень щодо кіберзлочинності і відмивання грошей росіянами.

В умовах, коли свідки воєнних злочинів помирають, а вкраденим дітям Росія якісно прошиває мізки проросійською пропагандою — збирати воєнні злочини вкрай тяжко. А кожен втрачений день — це шанс воєнним злочинцям уникнути відповідальності, жити своє краще життя і набиратися досвіду до нових актів геноцидів у майбутніх війнах. 

Працівники ДСНС копають могилу цивільного під час ексгумації у районі Ізюма. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News

Може трапитись так, що США через деякий час змінять своє ставлення до Путіна і Росії, коли мирні переговори закінчаться нічим. Утім, якщо Вашингтон десь відступає з поля гри, це означає лише одне, що європейські країни мають бути більш активними та зубатими. Адже сьогодні російські герої СВО викладають відео, як вбивають українських полонених, а завтра можуть повторити досвіди уже десь в лісах Балтії.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Путін — (не) злочинець. Невже США рятують російського диктатора від суду за воєнні злочини?

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Миротворча місія, санкційний тиск, перспективи військової підтримки: головні підсумки зустрічі в Парижі

Ексклюзив
20
хв

Путін — (не) злочинець. Невже США рятують російського диктатора від суду за воєнні злочини?

Ексклюзив
20
хв

Ексміністерка оборони Литви про підтримку та нові військові коаліції: «Польська безпека є нашою безпекою, так само як і безпека Латвії»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress