Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Одного холодного зимового дня 2014 року ми з подругою, разом з якою з перших днів Революції стояли разом на Майдані, вирішили зігрітися в культурному місці та пішли на виставку до столичного художнього нацмузею (з левами). Музей цей знаходиться в центрі, в урядовому кварталі — поруч з українськими Кабміном та Верховною Радою, де в ті дні перелякані народним протестом депутати саме прийняли свої Диктаторські закони. Ці закони були відповіддю влади на масовий спротив, надавали силовикам більше свободи для придушення мітингів, обмежували наші громадянські права та, звичайно, розширювали каральні можливості керівників держави. Українці розуміли, що ситуація загострюється, але не злякались і продовжили свій мирний протест. І от в цей історичний час ми з подругою і зайшли до музею. А коли звідти вийшли — світ навколо був уже інший.
Будівля була оточена беркутівцями, сотнями беркутівців та їхніми автобусами. Шлях від нас до мітингуючих, які йшли під парламент розповісти, що вони думають про нові закони, був перекритий. Силовики відмовлялись пропустити нас до своїх. Музей опинився по інший бік барикад. І ми, дві дівчини, потрапили до хижого лігва. Ми заходили до музею з мирної вулиці, а вийшли — кінематографічно — в реальність гумових палиць, шоломів і куль.
Зрештою хтось із спецпризначенців сказав нам крокувати до метро у зворотньому від протестуючих напрямку. І ми рушили довгою урядовою вулицею Грушевського — живим коридором, оточені з двох боків беркутівцями. Ідучи між ними, я роздивлялась їхні обличчя. Хтось байдуже чекав, хтось був на низькому старті — не вміючи стримати агресію, вони помахували кийками й вишкірялись. Якоїсь миті я не витримала й спитала, невже вони підуть з усією своєю зброєю на мирних людей? І один з дивним смішком відповів: «Дадуть наказ, одразу підемо».
За годину після цього біля музею почалось гаряче протистояння. А цього ж вечора на Майдані я зустріла свого чудового колегу, який минулої весни зник безвісти під Бахмутом. Ми з ним були схвильовані тим, що відбувається, ділились враженнями. Він щойно розмовляв з нашими хлопцями на Грушевського й був приголомшений тим, що від них почув. «Ми вже готові померти, але ще не готові вбивати», — сказали йому ці хлопці. У відповідь я переказала колезі слова беркутівця.
Що було далі, знають всі. Кожна зі сторін виконала те, до чого була готова...
Нинішня велика війна — це протистояння минулого з майбутнім. І початок цього протистояння відбувся саме на Майдані, де майбутнє стояло проти минулого, яке чіплялось і було готове навіть вбивати, аби тільки нас не відпускати. Того разу, як відомо, перемогло майбутнє. А тепер? Що і як буде цього разу? Майбутнє має шанси перемогти і тепер. Якщо сутність цього протистояння зрозуміють наші союзники й люди з інших країн.

Українська журналістка і редакторка. Працювала оглядачкою газети «Факти і коментарі», авторкою видань «Компаньйон», «Діловий журнал» і «Події та люди». Співпрацювала з Мінкультури Німеччини над циклом лекцій і матеріалів про психологію мас та пропаганду. Організаторка всеукраїнської благодійної акції «Фарби життя», у межах якої художники з різних країн світу малювали картини, які зараз висять на стінах українських онкоцентрів
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!