Оксана Гончарук

Дивлячись, як на екрані пара закоханих, — двох успішних людей, які встигли продумати своє життя на багато років вперед, — закидає всі плани в куток і втрачає орієнтири й майбутнє, як змінюються їхні погляди, мене як глядача охоплює гнів. Але цей гнів має зокрема лікувальний ефект, бо викликає бажання діяти. Про стрічку, яка вистрілила в Європі й Україні, Sestry поспілкувалися з режисеркою «Медового місяця» Жанною Озірною, яка сама пише сценарії для своїх фільмів.

Застрягання у невідомості

Оксана Гончарук: Під фільм «Медовий місяць» ви отримали грант на зйомки від організаторів Венеційського кінофестивалю та програми Biennale College Cinema, яка фінансує малобюджетні фільми. Кіно потрібно було створити з нуля рівно за 1 рік за умови, що видана сума буде єдиним джерелом фінансування проєкту. Про яку суму йдеться і наскільки важко було отримати такий грант?

Жанна Озірна: Йдеться про 200 тисяч евро. За цей грант ми змагалися з кінематографістами з усього світу. У 2023 році перемогли чотири проєкти — з Італії, Угорщини, Гани й України. І це перший український фільм, який переміг конкретно в цій програмі й отримав фінансування. 

Як режисерка я спокійно ставлюсь до перемог, які підігрівають амбіції, але з великим ентузіазмом ставлюсь до перемог, що дають можливість рухатись далі. Наприклад, коли нам дали гроші у Венеції на зйомку цього фільму, це для мене була справжня перемога, тому що це дало мені можливість працювати.

Цей фільм дуже мені допоміг, тому що я була зайнята роботою і у мене не було багато часу думати про жахливі речі навколо. Я просто на рік провалилась в роботу.

‍— Ви знімали фільм в Україні?

— Так, для нас було важливо знімати його саме в Україні, ми розглядали це як морально-етичний вибір, тому що війна триває і багато українців досі живуть в окупації. Але це був також практичний вибір, адже велика кількість українських кінопрофесіоналів втратили роботу через війну або були мобілізовані в армію. Тож «Медовий місяць» став нашим маленьким внеском у підтримку галузі.

‍— З досвіду Венеційського фестивалю, як європейський глядач сприйняв фільм «Медовий місяць»?

— Мені здається, «Медовий місяць» добре виконує свою місію. Я сприймаю цей проєкт як культурну дипломатію, тобто для мене це фільм, який розтлумачує для іноземців дійсність України, яку вони не до кінця розуміють.

‍— Чи є різниця в сприйнятті українців і іноземців?

— Українці сприймають фільми про війну як свідчення, і вони оцінюють фільм з точки зору — передає він ці свідчення чи ні. Вони порівнюють із власним досвідом. Іноземці ж цього досвіду не мають, тому сприймають фільм як мистецький продукт. Вони оцінюють, як добре я впоралась зі сценарієм, з режисурою, як грають актори, як працюють звук і камера. І мої розмови про «Медовий місяць» з іноземцями виглядають, як розмови про мистецтво. Тоді як в українців все починається з фрази «А в мене було не так»… Хоча це не документальне, а ігрове кіно.

На початку фільму є момент — після вибухів, коли герої починають розбирати речі, Оля цитує вірш Оксани Забужко: «А як там насправді було, то яке кому, Господи, діло. Важливо як буде, а буде, як я напишу». Я спеціально цю фразу вставила, щоб наперед відповісти всім коментаторам, які казатимуть, що такого з ними не було.

‍— Читала, італійські критики нарікали, ніби в фільмі замало побутових подробиць. Як європейські професіонали від кіно сприйняли цей фільм?

— У тому й суть, що вони не нарікали, а відмітили це як свідомий мій хід. Нещодавно в Україні вийшла рецензія Ігоря Кромфа, де він чітко пояснює, що я не зважаю на побутові подробиці, бо це не робінзонада, не історія про виживальництво, а фільм про внутрішні перетворення. Я свідомо не показую, як герої ходили в туалет чи як вони їли і скільки в них тої їжі було. Мені це не цікаво. 

Був такий момент, коли кажеш іноземним колегам, що цей фільм — про застрягання у невідомому, а їм це не дуже зрозуміло. Тоді як формулювання «фільм про людей, які втратили все і сумують за своїм колишнім життям» їм подобається. Але у нас в перші дні війни ніхто не страждав за колишнім життям. Ми намагалися вижити, думали, що буде з нами далі, були повністю розгублені. Але це не всім зрозуміло.

Ще я помітила, що коли починаєш говорити про кохання, дітей, кар’єру, мистецтво, це зрозуміло людям у будь-якій країні. Але коли говориш про ідентичність, незалежність, відповідальність перед країною — навіть на третій рік війни чимало іноземців цього не розуміють, не сприймають, навіть дратуються. Тоді як українці зараз сильно заточені на те, щоб довести іншим, що це наша земля, що ми — українці, не треба нас ні з ким плутати. 

Квартира, яка стала сховком, а потім пасткою

‍ — Мене особисто цей фільм дуже тригернув, виявляється що я геть забула про те, як це було 24 лютого 2022 року та перший час після цього. Немов мозок ті спогади приховав, а під час фільму відпустив. 

—  Я запрошувала на прем’єру декількох людей з Бучі, які пережили окупацію. Вони були референсами цього фільму — їхні історії лягли в основу сценарію. Моя подруга теж з Бучі, вона була в окупації з батьками. І вона проплакала пів фільму. Хтось в цьому бачить себе, хтось ні. У мене не було бажання за допомогою кіно ні зачепити, ні вразити, ні вивертати комусь душу. Хотілося не маніпулювати, а проговорити свої внутрішні сумніви і страхи.

Хотілося поговорити не тільки про війну й окупацію, а й про те, що люди покоління 30+, до яких я відношусь, тепер вимушені перейматись глобальними питаннями: як нам народжувати дітей, як планувати майбутнє і чи взагалі те, чим ми займаємося, має сенс?

‍— Для багатьох перші дні війни в Україні стали суцільною панікою та втечею. Ви представили інший варіант подій — ваші герої залишаються у своїй квартирі, як в сховку, і буквально застрягають у невідомості. Як такий варіант поведінки людей в окупації сприйняв глядач?

— Дійсно, чимало людей вважають, що саме хаос був найточнішою характеристикою ситуації. Нещодавно знайомий кінокритик сказав, що мої герої занадто… грубо кажучи, емоційно відморожені. Хоча універсального досвіду немає, є множина абсолютно різних досвідів.

— Люди, які наполягають, що в них було не так, забувають про три основні психологічні реакції на стрес: бий, біжи, завмри. Хтось злякався і побіг, а хтось, як ваші герої, «завмер».

— Я говорила з багатьма людьми, які опинились у схожій ситуації, а саме переховувались у квартирі, і всі вони були спантеличені і не розуміли, куди бігти та як діяти. Плюс квартира на початку виглядала, як сховок. Це вже потім вона перетворилася на пастку, і це перетворення сталося дуже швидко.

І це цікаво, як один і той самий простір трансформується: ось це затишне сімейне гніздечко, потім твій сховок, далі пастка, і ось вже місце, звідки треба негайно тікати

У мене самої був схожий ранок: я прокинулася ще до шостої і почала… прибирати. Причому прокинулась не від вибухів. Їх мені чомусь не було чути, хоча я живу в маленькому ЖК за Києвом, у Зазим’ї. Я прибирала, спостерігала у вікно за сусідом, якому того самого ранку привезли меблі. Їх вивантажували біля підʼзду, а сусід стояв у явному шоці, курив і дивився на ті меблі не знаючи, що ж тепер з ними робити. І це був якийсь такий стан абсолютного сюру. 

— А що було далі?

— Потім подзвонила подруга й попросила, щоб я приїхала до неї на Оболонь. Машини в мене тоді не було, якимось дивом вдалося викликати таксі, яке перевезло мене з одного боку Дніпра на інший. Далі ми з подругою та її батьками поїхали в бік Житомира, а звідти на Західну Україну. І вже тоді, коли ми були у відносній безпеці, мені зателефонували з Польської кіноакадемії — ми співпрацювали з нею. Поляки запропонували мені кімнату в пансіонаті для ветеранів сцени та кіно, що під Варшавою. У ті дні всі кімнати в тому пансіонаті були зарезервовані для українських митців. Я погодилася приїхати, тому що на Західній Україні вже не було місця — продовжували приїжджати люди з Ірпеня, Харкова. Я пристала на пропозицію Польщі, але тільки-но Київщину деокупували, одразу повернулась додому.

Колона окупантів зупинилась за одне село від нашого ОТГ (об'єднана територіальна громада — Авт.). На щастя до нас вони не дістались, але були дуже близько.

‍— Одне із сильних місць фільму — акторський дует Романа Луцького й Ірини Нірши. Їм вдалося відтворити в кадрі хімію між героями, яка відчувається, незважаючи на жах обставин. Що було важливе для вас в роботі з цими акторами?

— Щоб у кадрі актори не перебивали одне одного. Рома дуже енергетична людина, він знає собі ціну, в нього було вже кілька хороших ролей в кіно. А для Іри це перша велика робота, до того ж психологічно дуже складна. Тож на Іру був більший психологічній тиск. І ми їхню взаємодію будували частково на цьому вайбі, а частково на конкуренції — в хорошому сенсі. У них були нормальні стосунки, але відчувалося, що вони не збираються одне одному поступатися.

— А чому саме ці актори? 

— Зараз багато акторів служать. Кастинг-директорка проєкту Алла Самойленко, коли ми з нею почали обговорювати акторів для фільму, сказала: «Знаєш, є один хлопець, про якого я одразу згадала після прочитання сценарію, але він кілька днів тому загинув на фронті»… Після цього почався кастинг. Хлопців дуже важко було підібрати, тому що є такі, у кого внутрішня впевненість природна, а є такі, у кого ні. І це відчувається в кадрі — що людина цю впевненість у собі накрутила. А мені потрібні були саме двоє впевнених у собі людей. Може, навіть дещо самовпевнених.  

Думаю, для Роми Луцького роль Тараса була викликом, але весь комплекс його досвідів подарував йому можливість відпустити себе й показати — хтось скаже слабкість, а я скажу — людську вразливість та крихкість. Чоловіку прийняти такий виклик нелегко. Але Рома пройшов шлях до цього прийняття. А Іра — амбітна людина, яка любить високі ставки. Я впевнена, що їй від початку було цікаво грати ці почуття під мікроскопом. 

Фотографії: FB «Медовий місяць»

Інсталяція I’M FINE від Олексія Сая

Вже майже сорок років в пустелі Блек-Рок у штаті Невада, що на заході США, в останні дні літа проходить одна з наймасштабніших мистецьких подій світу ― фестиваль Burning Man. Десятки митців приїздять в це дике місце, щоб показати своє сучасне мистецтво. І стати сенсацією фестивалю — мрія кожного з них.

У 2024 році це вдалося Олексію Саю і його команді. Гігантська — 7 метрів заввишки та 32 завдовжки — металева конструкція I’M FINE зробила фурор. Люди поспішали до яскравого напису, але впритул до конструкції розуміли, що ні про яке грайливе «Я в порядку» не йдеться, а перед ними — десятитонне залізне обличчя війни.

I’M FINE — це аплікація з посічених кулями дорожніх знаків та табличок з назвами міст, а також дверей автівок, зрешечених уламками снарядів. Всі вони привезені з прифронтової зони — місць, звідки українців уже евакуювали. На одній з літер — «розстріляний» баскетбольний щит, який зняли зі спортивного майданчика коло школи, від якої залишилось півтори стіни. До Невади приїхала також розбомблена дитяча карусель. Зібрати артефакти війни допомогли військові й нацполіція.

«Ми чергували біля скульптури цілодобово, бо люди весь час підходили, — розповідає Sestry Олексій Сай. — Реагували на інсталяцію дуже емоційно: роздивлялись, ставили питання, майже всі плакали. А в кінці казали: «Дякуємо, що привезли це сюди, нам це зараз дуже потрібно».

Співавтором проєкту виступив засновник та керівник благодійного фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега, який, власне, і придумав займатися адвокацією України через фестиваль Burning Man, адже з фестивалю добре розлітається світом інформація.

— Хотілося, щоб люди, стикаючись з проектом I’M FINE, відчули досвід війни — не новини, не інформацію, а емоцію, — продовжує розповідати Сай. — Те, що можна побачити і помацати.

Ми точно знали, що не хочемо ставати перед світом в образі жертви і щоб нам співчували. Викликати в людях розуміння та співпереживання — ось найважливіше

Якось знайома Віталія прислала йому мемчик, де собачка сидить посеред палаючого будинку, пʼє пиво, а знизу підпис: «This is fine».  Від того напису я подумки потягнув ниточку до фрази  «Iʼm fine» і зрозумів, що саме це ми можемо сказати. Вже в Америці на фестивалі я пояснював людям, що в нашому контексті «Iʼm fine» означає «Я в порядку, не помер і не дочекаєтесь».

— Нашу команду ми називали не митцями, а «будівельниками». У пустелі робота важка, наче на Марсі: вдень — страшна спека, вночі — лютий холод. Піщана буря нас супроводжувала і під час установки конструкції, і під час демонтажу. Коли вітер, треба ходити навіть не в масці, а в респіраторі та окулярах, щоб зберегти очі. А якщо ти під час бурі в пустелі опинишся сам на велосипеді, то можеш їздити цілий день і нікуди не приїхати. Бо геть нічого не видно.

Зараз інсталяція I’M FINE чекає нової мандрівки. Її автор впевнений, що якщо конструкцію встановити десь у Нью-Йорку чи Вашингтоні бодай на тиждень, результат точно був би на нашу користь.

Лендарт «Мирне небо» і «Атака дронів» скульптора Микити Зігури

83-метрова тінь нашої «Мрії» — найбільшого в світі літака Ан-225, який російські окупанти знищили в перші дні війни, а також ще одна тінь — російського винищувача СУ-27 у натуральну величину зʼявилися 24 серпня 2022 року на житньому полі острова Фюн у Данії. Тіні, які можна побачити навіть з космосу, виявились роботою українського скульптора Микити Зігури.

Мрія — це символ перемоги життя і мрій над загрозою смерті, яка тінню нависла над Європою. Але цю загрозу жителі інших країн бачать лише в новинах і часто не сприймають серйозно.

Скульптор-монументаліст з Дніпра Микита Зігура присвятив свій проєкт річниці незалежності України, яка опинилась у війні.

Як розповідає Микита, в Данії дуже підходяща рівнинна місцевість, там всі поля акуратно підстрижені і водночас все природно. Художник домовився з власником великого поля площею 500/300 метрів, що намалює на ньому два обʼєкти. Рівна стерня виступила для митця полотном.

На втілення ідеї пішло 300 літрів фарби та 10 днів роботи

«Я працював так званим «єгипетським методом», — пояснює Sestry Микита Зігура. — Якщо коротко, маленький ескіз ділиться на квадратики, потім ці квадрати збільшуються в десять разів, я відбиваю їх на землі і далі по точкам вимальовую літак. До речі, коли я це зробив, подумав, що, можливо, ті геогліфи у пустелі Наска зробили зовсім не інопланетяни, бо технічно це може і людина, яка застосує цей метод».

«Люди в Данії звертають увагу на все, що відбувається в Україні. Росія хоч і не становить прямої загрози Данії, але її мешканці розуміють, що ризик війни є, тому допомагають нам активно. Так, Данія стала однією з перших країн НАТО, яка вирішила надати Україні винищувачі F-16. І мій проєкт «Мирне небо» дуже зацікавив спочатку місцеву пресу, а потім і світову, завдяки чому отримав світовий розголос. До речі, данці бачили нашу «Мрію» декілька разів, останній раз літак прилітав в Данію у лютому 2022 року перед самим початком війни — це для Данії була серйозна подія, яку вони добре пам'ятають».

Цьогоріч на розкішній набережній Ніцци, де люди прогулюються чи бігають кроси, з'явилися тіні дронів — нова робота Зігури.

— І от яка цікава реакція: французи й іноземні туристи — ноль реакції, просто проходили повз, тоді як українці одразу помічали, розуміли, що це «шахеди», зупинялись

— Я зустрів у Ніцці людей з Маріуполя, розмовляв з ними і зрозумів, що їх рана ніколи не загоїться, навіть якщо вони поїдуть від війни на край світу. Хочеться пробитися крізь відстороненість європейців. Щоб європейці знали: для українців такі тіні «шахедів» — щоденна реальність і небезпека. Щоб вони продовжували допомагати Україні зброєю, — підсумовує митець.

Наступний проєкт Зігури, присвячений героїчній обороні Києва в 2022 році, буде розташований неподалік столичного метро «Герої Дніпра». Його вже затверджено містом, відкриття планується на третю річницю повномасштабного вторгнення.

Червоні скульптури таємного James Colomina (Франція)

Починаючи з 22 серпня 2024 року, на вулицях Києва стали з'являтися скульптури червоного кольору. Їхній автор  — митець із Тулузи Джеймс Коломіна, якого називають «Бенксі у скульптурі», адже він таємно розміщує свої роботи на вулицях по всьому світу. Фірмовою рисою його стилю є гарячий червоний колір, названий на його честь Rouge Colomina.

Перша його робота з'явилася на будівлі киʼвського Головпоштамту — голова та рука дитини, яка малює український тризуб. Наступна інсталяція — на місці, де донедавна гарцював кінь Щорса на бульварі Шевченка — постать дівчинки в соняхах. На будівлі станції метро «Університет» скульптор розміств дівчинку з сердцем у руках, а поряд з нею — ведмедика. Четвертою з'явилася дівчинка на гойдалці під мостом над Алеєю Героїв. У не за розміром великій, армійській касці на голові.

П’ята скульптура — голуб миру — знайшла своє місце на круглому ліхтарі Майдану Незалежності поруч з полем жовто-блакитних прапорців, що майорять на честь загиблих воїнів. Автор говорить, що цей червоний голуб — «​​данина пам’яті українським героям».

— Кожну скульптуру я встановлював вночі під час комендантської години, — розповідає Sestry Джеймс Коломіна. — Іноді роботу доводилось зупиняти через присутність поліції. Але це переривання є частиною реальності й не може мене зупинити. Незважаючи на перешкоди, я продовжую, бо вважаю, що ці скульптури мають бути і демонструвати художній опір випробуванням, які переживає країна. Мистецтво — це зброя.

Своїми роботами я хочу показати, що ця несправедлива війна — не лише віддалений конфлікт, а людська трагедія, яка зачіпає невинних людей. Наприклад, я зробив скульптури дітей у ситуаціях, які підкреслюють невинність, щоб нагадати людям про крихкість життя та емоційний вплив війни.  

Створення кожної скульптури — складний процес, особливо в контексті Києва, де небезпечно. Щоб спроєктувати, виліпити, транспортувати та встановити у відповідних місцях скульптури потрібен час, тобто кілька днів чи тижнів підготовки.

Оскільки ці скульптури — моя власна ініціатива, я прагнув розмістити роботи так, аби їх встигло побачити якомога більше людей, перш ніж вони ризикують бути видаленими за рішенням офіційної влади. Я обирав символічні місця, де мої роботи справили б максимальний ефект

Також я створив роботи на тему війни в Україні в інших місцях світу. Зокрема, «Владімір» — скульптура, яка подорожує світом і засуджує жахливі дії, вчинені Путіним, а також його загальну зневагу до людського життя. А ще — скульптура «У дитини є троянда» — яка зображує дитину, яка тримає зброю із трояндою у стволі. Кожного разу я намагаюсь охопити універсальний аспект впливу війни, сподіваючись підвищити обізнаність громадськості й мобілізувати її.

Скульптура українських біженців «Я хочу жити» від Dan Barton (Велика Британія)

У березні 2022 року на одній з вулиць британського Оксфорда заʼявилась велика сталева скульптура на підтримку України. Її зробив Ден Бартон, відомий створенням масштабної інсталяції з 1475 силуетів британських солдатів, полеглих під час висадки в Нормандії.

«Українська» скульптура — це 3,5-метрова постать українського солдата, який тримає дитину на руках і веде українську жінку з дитиною в безпечне місце. Поруч сталева валіза на коліщатках — символ біженців — і напис: «Oxford standing with Ukraine. Standing with Giants» («Оксфорд разом з Україною. Разом з гігантами»).

— Я дізнався про Україну по радіо, я слухав і сльози котились по моєму обличчю, — розповідає Sestry Ден Бартон. — Я подумав: «Це не може повторитися — не в Європі». Тієї ночі не міг заснути, пішов на кухню, взяв аркуш паперу й став записувати свої ідеї. Часто ми вшановуємо людей лише після важливих подій, коли це безпечно, а я вірив:

Якби ми змогли створити образи зараз, ними можна було б поділитися з усім світом, надсилаючи послання непохитної солідарності Україні та надію тим, хто страждає

Як автор меморіальних інсталяцій про тих, хто віддавав своє життя за нашу свободу протягом багатьох років, я відчував, що ми мусимо визнати біль 14 мільйонів переселенців, які постраждали від руйнівної російської агресії.  

Незабаром я побачив у новинах образ, який захотів створити: солдат допомагає перебратися через огорожу на дорозі хлопцю, його матері й іншим біженцям. Я сфотографував ці моменти, і за допомогою колег адаптував зображення для інсталяції.

Після того як ми виставили інсталяцію в Оксфорді, мені стали надходити листи від українців. Деякі писали з підвалів українських міст. Люди просили: «Будь ласка, розкажіть світу про те, що тут відбувається»

Деякі запитували, чому я витрачаю гроші на арт-інсталяцію, а не жертвую на безпосередні потреби українцям. Моїм наміром було використати інсталяцію саме для збору коштів. Ми переносили інсталяцію з міста в місто вздовж південного узбережжя, зокрема, відвідали Солсбері, Борнмут, Портсмут, Саутгемптон, Брайтон та Істборн і зрештою опинились у Брюсселі на другу річницю вторгнення.

Я зустрічав українських жінок і дітей, які дякували нам з волонтерами за наші зусилля. Якось, прослухавши кілька українських історій, я відчув потребу сховатися і поплакати. Дуже боляче бачити, як люди втрачають все, заради чого жили й працювали, в цій марній війні.

У Брюсселі інсталяція була виставлена протягом одного дня. На жаль, зараз вона зберігається там у дворі, оскільки в Європейському Союзі відмовилися дати нам ще час, заявивши, що співпрацюють лише з європейськими партнерами.  

Цьогоріч я також зустрівся з королем і королевою Великої Британії та прем’єр-міністром Ріші Сунаком. Я запитав Ріші, чи можу привезти українську інсталяцію на Даунінг-стріт на третю річницю, і він погодився. На жаль, у зв’язку з нещодавньою зміною уряду я знову не впевнений в цьому.

Мініскульптура «Герої» на Аскольдовій могилі в Києві

Цьогоріч на дзвіниці церкви Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі у Києві встановили крихітну, розміром з долоню, скульптурку «Герої». Вона присвячена воїну, який прихилив коліно перед українським прапором.

За задумом команди авторів, скульптурка розташована дуже низько, і щоб її розгледіти, потрібно прихилити коліно. Таким чином кожен вшановує памʼять полеглих і їхній подвиг

Скульптура «Герої» входить до масштабного культурно-історичного проєкту «Шукай», авторкою якого є відома «менеджерка Києва» Юлія Бевзенко. Її проєкт розповідає історію Києва у бронзових мініскульптурках, яких зараз 46.

Вибір Аскольдової могили як місця для встановлення скульптури «Герої» не є випадковим. На цьому місці у XIX столітті був некрополь відомих киян, у ХХ столітті тут поховали героїв Крут, зараз це місце для нових героїв. Під час війни тут знайшли спокій Герой України Дмитро Коцюбайло (командир 1 ОМБ «Вовки Да Вінчі»), Павло Петриченко та Андрій Пільщиков (військовий пілот з позивним «Джус»).

«Коли я побачила, що на церемонії поховання Героя України Да Вінчі колишній Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний став перед родиною загиблого на одне коліно, захотілось увічнити це в бронзі, — розповідає Sestry авторка проєкту «Шукай» Юлія Бевзенко. — Вперше у бронзовій скульптурі ми використали колір, тому що в якийсь момент я зрозуміла — якщо прапор буде кольору бронзи, не буде зрозуміло, чий він. А кожен раз пояснювати іноземцям, що стяг жовто-блакитний, український — складно. Тож ми пофарбувати цю деталь скульптури, щоб вона завжди нагадувала і українцям, і іноземцям, який саме прапор боронять наші герої у цій війні».

1 листопада 2024 у межах проєкту «Шукай!» на Центральному залізничному вокзалі встановили нову скульптуру «Повернення додому». Два потяга прибувають на одну платформу: один з військовими — із Краматорська, інший — з-за кордону. Мініскульптура є присвятою мільйонам українців, нагадуючи про важливість повернення...

Матеріал підготували Марія Сирчина й Оксана Гончарук‍

Польща висунула на «Оскар» фільм про українців і з українськими акторами. Драма «Під вулканом» польського режисера Даміана Коцура розповідає про те, що відбувається з родиною, яку повномасштабне вторгнення перетворило з туристів на біженців. У картині, прем'єра якої відбулася у вересні на Міжнародному кінофестивалі в Торонто, зіграв красень Роман Луцький, якого польські глядачі знають за такими гучними театральними виставами, як «Гамлет» і «Дзяди» Маї Клечевської. У світі він відомий завдяки головній ролі у фільмі «Відблиск», яка є першою українською стрічкою, показаною на Венеційському фестивалі. Луцький вже двічі крокував червоною доріжкою цього фестивалю. І ось тепер — подання на Оскар.

«Це у мене вже третій фільм про війну, в якому немає бойових дій»

— Даміан Коцур якось сказав, що ми, українці, живемо під вулканом, який може будь-якої миті вибухнути, — розповідає Sestry Роман Луцький. — Під вулканом мається на увазі сусідня країна, озброєна до зубів. І ось у 2014 році цей «вулкан» прокинувся, а у 2022 — таки вибухнув…

— З моменту «Відблиску» ви стали серйозним драматичним актором. Іноді я не впізнаю, де подівся той веселий Олешко Попович зі «Сторожової застави». Особливо погляд у вас змінився. Ще у вас була драма «Медовий місяць» про життя пари в окупації, а слідом «Під вулканом» — і всюди війна.

— Якщо ви помітили, то «Під вулканом» — це у мене вже третій фільм про війну, в якому немає бойових дій. Що таке війна на фронті, людям зрозуміло. А от війна всередині українських родин — її ж не видно європейцям.

Разом з тим з початком великої війни перед кожною нашою родиною став вибір — лишатися чи виїжджати. І цей вибір народив безліч конфліктів. Та що там говорити, навіть у моїй власній родині був конфлікт: ми всі пересварилися, вирішуючи, що робити далі. Війна ж провокує мікровійни — в малих родинних всесвітах. Це не тільки бойові дії, які показують по телевізору.

— І саме про таку війну ви розповідаєте в кожній своїй картині. Ви не бігаєте в кадрі з автоматом, але розкриваєте світу внутрішню драму, яку переживають українці.

— Так, це не екшн, це більш тонкі матерії, і мені в цьому як актору цікаво.  

«Режисер не хотів мене брати у фільм через мою… «акторську» бороду»

— Розкажіть, як ви опинились у фільмі «Під вулканом» і чому режисер Даміан Коцур саме вас запросив на головну чоловічу роль?

— О, це була ціла історія. Коцур — польський режисер і не дуже орієнтується в українському акторському ринку, тому попросив, щоб кастинг-директор зібрала йому українських акторів. У списку був і я, але мою кандидатуру режисер відкинув одразу. Як мені потім пояснили, Даміан сказав, що Рома Луцький занадто красивий, і борода оця в нього дуже акторська, а йому хочеться нормальних звичайних людей.

Я про це не знав, аж тут знайома попросила мене допомогти їй зняти селф-тейп теж для Коцура — тобто постояти за камерою та гарно з нею посваритися, ну і ми це зробили. Даміан подивився матеріал і спитав, хто це там за камерою так гарно свариться — мовляв, хочу цього хлопця поза камерою. Мене було запрошено на інтервʼю і за його результатами затверджено на одну з головних ролей.

— Чому саме на фільм «Під вулканом» Польща зробила ставку, посилаючи його на Оскар? Це ж історія не про поляків, вона про українців, і грають в ній українці.

— Мабуть, побачили, що саме цей фільм конкурентоспроможний на міжнародному кіномайданчику і зможе сильніше, ніж локальні історії, резонувати в контексті подій, які відбуваються.

Ну і це адвокатування України. Ми часто чуємо, що українці набридли вже зі своєю війною, а тут виявляється, що не всім. Світу про цю війну потрібно постійно нагадувати, і велика дяка Польщі, що вони це роблять.

Тут тільки одне питання: за кого тепер українцям вболівати на Оскарі — за український фільм «Ля Палісіада» чи за польський «Під вулканом»?

Взагалі ця стрічка — на експорт. Ми ж усе це пережили і добре розуміємо, хто ворог. Тоді як світ небезпеку цієї війни ще не до кінця зрозумів. Там ще сумніваються, намагаються адвокатувати ворога. Небезпечна гра — отак чекати й не помічати, думаючи, що Україна всіх захистить. Дію вулкану можуть відчути на собі всі.

— Ваш перший фільм про війну — «Відблиск», до цього ви не грали у таких картинах. Режисер Валентин Васянович занурив вас у жахи війни на самому її початку — в 2014. Полон, тортури, ПТСР…. Наскільки важко було грати в такому фільмі?

— Для мене як для актора це був цікавий виклик. І тут дуже важливо, що саме Валентин Васянович, який є глибоким режисером, знімав цю стрічку. Бо теми перебування українців у полоні, а далі ПТСР — важкі, і важливо було правильно їх показати і не перегнути.

Глядачам, можливо, некомфортно було дивитися це кіно, але ми ж знаємо, що тортури, які в фільмі показані, українські люди переживають в реальному житті. З 2014 року вʼязниця «Ізоляція» на території ДНР була мегастрашним місцем, де наших людей катували в різний спосіб. І найстрашнішим було те, що полонені не знали, чи вдасться їм звідти взагалі вийти.

Мені випало грати військового хірурга, який потрапив у цю вʼязницю. Коли я занурився в знімальний процес, то жив у квартирі сам і практично нікуди з неї не виходив. Тоді на цю тему я подивився багато відео, перечитав книжок. Намагався хоч якось наблизитись до цього стану — важкого і неприємного — і триматися в ньому. Щоб не «встрибувати» в нього перед камерою і виходити після команди «стоп».

— Великі актори перед тим, як зіграти роль, спостерігають за людьми, схожими на тих, кого вони гратимуть. Як ви готуєтеся до ролей — скажімо, коли граєте людину з ПТСР після полону?

— Я багато розмовляв із психиатрами, з медсестрами клінік реабілітації.

Лікарі розповіли мені, як люди ходять після полону — не рівно, а скручуються у такий собі «знак питання» і майже не відривають очей від землі

Цей технічний нюанс щодо фізіології полоненого я використав.

Багато чого мені розповідав консультант фільму Станіслав Асєєв — журналіст і автор книги «Світлий шлях. Історія одного концтабору». Він був бранцем ДНРівського концтабору «Ізоляція» 28 місяців, і ті жахіття, які там творили з полоненими, описав у своїй книзі. Асєєв, наприклад, докладно розповів мені, що відчуває людина, коли її б'ють струмом — я відтворив це у сцені, де таким чином катують мого героя. Як проходить струм, які м’язи зводить, і чи можливо взагалі кричати, якщо струм йде від вуха до руки і виникає спазм зв'язок.  

— Це дуже страшні речі, але Васяновичу вдалось зробити з матеріалу витвір мистецтва.

— Так, у Валентина все дуже скрупульозно, сухо і без зайвого драматизму. Якщо ви помітили, то у «Відблиску» немає музики, бо вона б підсилила цю і без того страшну картину.

— Ви були на показі «Відблиску» у Венеції. Як на фільм реагував європейський глядач?

— Після показу були дуже довгі оплески. Говорили, що нам вдалось переказати художніми засобами весь бруд війни. Глядачів ця історія зачепила, багато людей плакали. Додам, що цей фільм треба дивитися саме на великому екрані, бо перегляд в телефоні чи навіть на компʼютері не передає усього спектру емоцій.

«Вивчив польську з телеекрану на слух»

— Кого б ви сьогодні відмовились грати у кіно? Приміром, злого москаля?

— Слухайте, а хто має грати москалів? Будемо москалів запрошувати чи як? Чимало українських акторів чудово володіють російською мовою.

Це реальність, бо ми — постколоніальна країна. Як ліванці чудово володіють французькою мовою, чи індійці — англійською. Хтось з акторів москаля та й зіграє. Не завжди ми граємо приємних персонажей, така вже наша акторська доля.

Особисто я відмовляюсь не від ролей, а від матеріалу в цілому. Якщо він поверхневий або вульгарний, плаский і нецікавий, тоді точно ні. А якщо матеріал глибокий і актуальний, тоді візьмусь, навіть якщо доведеться грати негідника. А ще для мене важлива форма діалогів.

— Тобто зіграли б?

— Ні, бо не володію російською. Я можу говорити, але в мене буде акцент, як у представників кавказьких народів.

— Судячи з вашої творчої біографії, у вас з Польщею відбувається взаємне кохання. Все почалося з «Гамлета» у Познані (2019), куди на головну роль вас покликала знакова польська режисерка Мая Клечевська. Як це сталося?

— Мая з 2013 року слідкує за Україною. Спочатку переживала, що в нас молодь гине на Майдані, далі в АТО. І коли вона вирішила ставити в Польському театрі в Познані свого «Гамлета», то подумала, що було б непогано, якби головний герой не повертався в данський Ельсінор із Віттенберга, а приїхав у Польщу з України.

Актора на головну роль шукала довго. А я не встиг у терміни тих проб, то ж просто написав режисерці після — і вона призначила мені зустріч у Варшаві. Вже після премʼєри Мая розповіла мені, що я був єдиний, хто задовольнив її відповіддю на питання, хто ж такий Гамлет.

Я тоді сказав їй, що розумію Гамлета — він прийшов забрати владу назад, бо це нечесно і крапка. Це людське, і не треба робити з нього філософа

Ще сказав, що треба виходити з того, що люди в часи Шекспіра приходили подивитись цю пʼєсу, тому що це був екшн — там же купа трупів в фіналі. Тож не треба вишукувати в Гамлеті якихось суперздібностей і високих поривів. Безперечно, він тонкої душевної організації, але насамперед він жива людина. Ми з Маєю тоді проговорили години чотири, вона зрозуміла мою позицію щодо персонажа. І я був затверджений на роль.

— І, судячи з успіху «Гамлета» Клечевської, поляки вас прийняли?

— Я давно хотів вийти на польський акторський ринок. Тим паче, що я знаю польську — хоч і не спеціально, але вивчив її в дитинстві. Майже ідеально сприймаю на слух і можу досить непогано спілкуватись.

— А як ви вивчили польську?

— Коли вчився у шостому класі, у нас в селі з телеканалів були лише УТ-1 та УТ-2. Десь у містах можна було дивитися й інші, а у нас лише ці, де з ранку до ночі розповідали про те, скільки Україна зібрала збіжжя. Батько купив за кордоном супутникову антену. І я став дивитись польське ТБ, а саме канали Polsat та Polsat-2, а там — комедійні серіали «13 posterunek», «Світ Кепських» («Śwіat według Kiepskich»), різні ситкоми… Все воно було таке кольорове, з цікавим сюжетом.

І я підсів на польське телебачення. І вивчив польську з екрану на слух. Пізніше, вже працюючи в театрі, став читати книжки польською і принагідно спілкуватися з носіями мови. А перед самим «Гамлетом» мені театр найняв репетитора — з вимови.

— Після «Гамлета» Мая Клечевська поставила вже у Франківському драмтеатрі виставу «Дзяди» за Адамом Міцкевичем. І поставила, як кажуть, «під вас».

— Мая — це тотально мій режисер. Наша співпраця в Познані нас обох так надихала, що після «Гамлета» ми відразу почали будувати плани на майбутнє.

Ми шукали матеріал довго, Мая хотіла взяти якусь українську класику і з нею попрацювати, були розмови і про «Макбета». А потім сталося повномасштабне вторгнення і Клечевська зрозуміла, що буде ставити «Дзяди», адже, на її погляд, у польській літературі немає іншого настільки антиросійського драматичного твору.  

Взяли третю частину цієї поетичної драми, де Міцкевич описує польсько-російські відносини, які дуже перегукуються з тим, що нині переживає Україна у відносинах з Росією. Нічого нового — це універсальна історія як для Польщі, так і для України, тому що вона в цілому про свободу людини, на яку зазіхає могутній ворог.  

— У «Дзядах» вам знову випало грати полоненого. Ну тобто ви граєте гордовитого поета Конрада, але глядач сприймає вас як нескореного азовця.

— Коли ми робили виставу, про полон навіть не думали. І мене дуже вразило, що глядачі стали трактувати героїв на сцені як азовців. Після прем'єри знайома сказала, що коли мій персонаж Конрад вийшов з уявного підвалу чи в'язниці на велику імпровізацію, вона це прочитала так: командир азовців виходить з окопу прямо під кулі.

Люди по-різному зчитують інформацію. І це класно, бо це означає, що твір багатозначний і багатошаровий. З талановитими творчими речами саме так і повинно відбуватись.

— Ви вже двічі були на червоній доріжці Венеції. Тепер можете отримати «Оскар» — а чому ні? Американці про вас вже знають, свого часу критикиня з The Hollywood Reporter дуже хвалила вашу гру у «Відблиску». Як ви взагалі до слави ставитесь?  

— У мене немає проблем з тим, що люди звертають увагу на мою творчість і хвалять

Так, я читав про себе в The Hollywood Reporter і в Variety — хороші відгуки надихають і мотивують. А скромність ні до чого доброго не призводить (всміхається).

А щодо «Оскара» — сподіватись треба завжди, але те, що ми номіновані — вже величезний успіх.

Фотографії з приватного архіву

Наталія Пономарчук виступала з найкращими оркестрами в Польщі, Іспанії, Португалії, Німеччині, США, Китаї, Литві, Туреччині, Мексиці тощо. Після російського вторгнення неповторність диригентського стилю Пономарчук оцінив Лондон. На початку цього року вона тричі диригувала Лондонським філармонічним оркестром, після чого отримала пропозицію увійти до складу міжнародної агенції, яка може допомогти просувати музичну Україну в світі. Разом з цим Наталія продовжує бути головним диригентом Київського камерного оркестру національної філармонії та щомісяця приїжджає диригувати до України.

«На початку війни мій світ став навіть не чорно-білим, а суцільно чорним»

Оксана Гончарук: Пані Наталя, цьогоріч ви увійшли до складу міжнародної агенції IMG Artists, яка займається просуванням у світі найталановитіших музикантів та знакових оркестрів. Це стало результатом яскравих концертів, які ви мали з Лондонським філармонічним оркестром (LPO). Але в Лондон ви спочатку приїхали не з творчих причин…

Наталія Пономарчук: У травні 2022 року я отримала листа із запрошенням приїхати в Лондон, де мені запропонували захист.

Перші місяці війни я не полишала Київ і не мала намірів виїжджати. Ми з мамою мешкали в історичному будинку в центрі Києва, неподалік Майдану Незалежності. Під час обстрілів, бомбардувань і тривожних сирен спускалися у підвал, але старі приміщення під будинком, до яких вели напівзруйновані сходи, не нагадували укриття: там був лише один надто вузький вхід, а саме приміщення «прикрашало» складне переплетення труб з гарячою водою. Я розуміла: якщо прилетить, ми не виберемось звідти, тому мої думки були не про те, як поїхати з Києва, а як організувати ще один вихід з цього підвалу. Він існував, але був замурований і я підбурювала місцевих чоловіків його розчистити. Не вдалося.

У перші місяці війни (коли не було ППО — Ред.) у центрі Києва було вкрай небезпечно. І я стала шукати варіанти, куди можна було би переїхати. Ми з мамою і собакою спочатку вирушили до Львова, потім — до Польщі, де нам дуже допомогли, а вже звідти — до Німеччини, в Мюнхен. Мама і зараз мешкає там, тоді як мені згодом запропонували захист у Лондоні. Тож із жовтня 2022 я перебуваю у двох країнах: Україні та Великій Британії. Продовжую інтенсивно працювати у Національній філармонії України (НФУ), де кожного місяця диригую концерти з Київським камерним оркестром. Я будую наші спільні творчі плани й сподіваюся, що знаний в Україні камерний оркестр з часом стане також відомим за кордоном.  

— Коли і як після вторгнення ви зуміли повернутись до творчості?

— На початку повномасштабної війни я була настільки дезорієнтована, що жодних рішень прийняти не могла й ішла за хвилею подій. Мій світ на той момент став навіть не чорно-білим, а суцільно чорним. Я просто намагалася вижити чисто психологічно й адаптуватися.  

Але мені поталанило — я зустріла фантастичних людей, які зробили все можливе й неможливе, щоб допомогти тим, хто втратив відчуття спокою, захищеності, сенсу надалі займатися мистецтвом.

І коли я побачила, скільки людей у світі сповідують схожі цінності й наскільки яро вони виступили проти насильства й несправедливості, то почала поступово повертатися до життя

Знову стала сталева. І тепер мені потрібно працювати не зупиняючись — аж до перемоги. Знаю, що займаюся тою справою, для якої була народжена. Зараз я отримала можливість робити ті творчі речі, про які мріяла багато років.

«Будь-яке відволікання на особисте життя для диригента — це мінус»

— У своєму житті ви диригували безліч концертів, але великий їх відсоток відбувся не в столиці і за кордоном. Чи правильно я розумію, що до певного часу жінка-диригент в Києві буквально не могла працювати, бо в цій сфері було дуже сильне чоловіче лоббі?

— У своїй творчій карʼєрі я ніколи не намагалася «прилаштуватись». Розуміла, що опанувати професію можна не в академічних класах, а за диригентським пультом з оркестром — займаючись щодня впродовж років.

Саме тому на останньому курсі консерваторії (зараз Національної Музичної Академії — Авт.) я підписала контракт на посаду головного диригента й художнього керівника Академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії й поїхала з Києва. Три сезони очолювала досить великий колектив і, зізнаюсь, це були не найлегші мої роки (але водночас і безцінний досвід). Тож я одразу почала свою карʼєру з позиції головного диригента оркестру й ніколи не працювала помічником диригента або асистентом.

Що стосується жінок-диригентів, у кінці 90-х були чудові молоді диригентки Алла Кульбаба (нині диригентка Національної опери України — Авт.) та Вікторія Жадько. Але тоді їх було лише дві.

— У 90-х дівчині було важко вступити на симфонічне диригування?

— Важко. Приймальна комісія була змушена мене прийняти, бо я добре склала всі професійні іспити. Але я знаю, які коментарі дехто з приймальної комісії, яка складалася з професорів консерваторії, робив у мій бік. Як мені розповіли згодом, один з професорів сказав колегам:

— А давайте допоможемо дівчинці і поставимо їй два (непрохідний бал — Авт.). Ви ж всі тут чоловіки і знаєте, яке важке життя на неї чекає в цій професії, яка це собача робота і надскладне життя

Ця професія складна з багатьох причин. Психологічно — через те, що вимагає від людини фокусуватися на професії стовідсотково й безперервно. Диригенство важко суміщати із сімейними обовʼязками. Якщо маєш інтенсивний концертний графік, постійно багато подорожуєш — такий спосіб життя вимагає великої витрати енергії та часу і, звичайно, будь-яке відволікання на особисте життя — це мінус для професії диригента.

Хоча зараз стало трохи легше: великий відсоток питань щодо організації й розкладу роботи взяли на себе професійні організації, агенції. Прикладів  успішного поєднання професії і сімейного життя на сьогодні чимало, але, щиро кажучи, я все одно не знаю, як їм це вдається.

Адже все життя диригента вибудовується навколо професії, зосереджується на творчості й вимагає суворої внутрішньої дисципліни. Ця професія — або краще це «покликання» — асоціюється у мене зі служінням у храмі. По суті, це і є служіння у храмі Музики.

— Героїня фільму «Тар» — відома диригентка — говорить: «Наш єдиний дім — диригентський пульт. Ми усі живемо на валізах».

— Ну тут йдеться не про валізи, а про те, де ти більше відбуваєшся, чи можеш ти себе поділити між кількома найважливішими речами у своєму житті. Де центр тяжіння. У диригенстві він знаходиться у професії, і решта вже вибудовується навколо неї.

— Разом з тим ваше життя — це невпинна низка спроб дотягнутися до обрію…

— Головне щастя професії диригента — свобода.

Заради чого цій професії можна присвятити життя? Заради того, що обрій до тебе ніколи не наблизиться, бо він постійно веде тебе вперед

— В одному інтерв'ю ви сказали, що диригентам в музичних академіях потрібно викладати психологію, аби вони не витрачали на це колосальні зусилля після отримання освіти. Як ви навчились знаходити спільну мову з оркестром?

— А хто вам сказав, що я навчилась?

Велике питання — наскільки ти як диригент здатен викликати те найкраще, що музикант може зробити, і наскільки ти вправі обмежити його свободу.

Якщо більшість часу диригент буде займатися створенням так званої  «позитивної атмосфери» на репетиції, або іншими словами — будувати роботу на поверхневому позитиві, то вийде неправдивий театр. І це хибний шлях. Треба заглиблюватися, і там на глибині мати справу з речами, які потребують надзусиль.

Кожний музичний твір давався композитору через осяяння і надзусилля, часто через страждання й муки. Композитор проходив лабіринтом складних роздумів, почуттів, вкладав в музику щось таке, що іноді не міг пояснити навіть собі. І музикант має спочатку це побачити, відчути, а потім спробувати проявити, втілити через свій талант та майстерність, донести до слухача. А це ніколи не було легко...

Знаки на папері — це просто код, а розкодувати музику можна тільки живим серцем і майстерністю.

«Якщо держава не зацікавлена в своєму продукті — ніхто не допоможе»

— Чи ви плануєте з Київським камерним оркестром (ККО) гастролі за кордон?

— Вочевидь, я мрію про гастролі і вважаю, що музиканту, оркестру  необхідно грати для різних аудиторій, на різних концертних майданчиках, зустрічатися з колегами з інших країн, обмінюватися досвідом.

Маю надію, що зміцнюючи свій музичний авторитет за кордоном, я зможу викликати цікавість до колективу, який очолюю, і залучити до співпраці міжнародний музичний менеджмент, меценатів, які зможуть підтримати творчі проєкти колективу. Сподіваюсь, що і Національна філармонія, до складу якої входить ККО, долучиться до організації гастрольного життя і спільними зусиллями ми досягнемо мети.

— Як ви оцінюєте нинішній рівень української культурної дипломатії?

— Під час війни українська музика стала звучати за кордоном досить потужно. Українські колективи виступають на престижних концертних майданчиках в Європі та Америці. На мій погляд, українську музику треба подавати на Заході в загальносвітовому контексті, вона повинна звучати в одному ряду з музикою композиторів інших країн. Не відокремлювати й не локалізувати, а показати нашу природню інтеграцію у світовий процес.

— Від кого повинна виходити ця ініціатива? Окремі піаністи, наприклад, американець Кевін Кеннер, включають твори Лятошинського в свій репертуар. Але як завести це в систему?

— Це питання повинно бути серйозно опрацьовано людьми, які займаються ідеологічним формуванням нашої держави, а вже за ними — музичним менеджментом за підтримкою держави. Якщо держава не зацікавлена в своєму продукті, жодні зусилля не допоможуть змінити ситуацію докорінно.

Що саме потрібно? Щоб композиторам замовлялася музика театрами та великими концертними організаціями за кордоном, планувалася й усіляко (зокрема фінансово) підтримувалася участь наших колективів у відомих світових музичних фестивалях та форумах. Щоб твори українських композиторів видавалися світовими видавцями.

— Хотілося б, щоб ініціатива звучання українських композиторів за кордоном надходила не лише від наших музикантів, а й від іноземних.

— Для цього і потрібна держстратегія — тоді це буде мати тривалий резонанс, який призведе до мети. Можна взяти як приклад популяризацію польської музики. У Польщі феноменальна сучасна композиторська школа, але вона стала широко відомою у світі завдяки конкретним послідовним крокам зокрема держави.

Просування у світі нашої культурної спадщини, культурних досягнень сьогодення є вкрай важливою справою. Подивіться, чим займається століттями країна-агресор. Методично й агресивно просуває свою культурну спадщину по всьому світу. Останнім часом російські культурні меседжі взагалі перестали бути культурою, це вже чиста політика, це — зброя. У РФ дуже добре розуміють цінність культурного впливу.

Для України просування національного культурного продукту — це спосіб справжньої євроінтеграції. Ми це повинні зрозуміти та діяти.

— Працюючи за кордоном, ви вимушено стикаєтесь з російськими музикантами, бо їх всюди повно. Співачка Людмила Монастирська говорила, що неможливо відмовитися від усіх проєктів, де тернулось щось російське, бо так можна від всього відмовитись, а наше завдання все ж таки представляти Україну. Як вважаєте ви?

— Яку б я відповідь не дала, це потягне за собою не те що дискусію — які вже тут дискусії, коли йде війна, — а ворожнечу між нами, українцями. А я цього не хочу. Бо це є військові дії в ментальному плані. Від цих обговорювань люди тільки сильніше страждають.

Скажу лише, що в цій справі не повинно бути лекал, під які треба класти все і всіх. Просто треба бути уважними, бо росіяни весь час проводять свої ідеологічні акції під маскою культури. Організовують, наприклад, так звані  «концерти миру», в яких обовʼязково виконують російську музику, запрошують російських солістів, але шукають саме українського диригента, або з російським диригентом запрошують свідомо українського соліста. Зрозуміло, що такі ідеологічні концерти під час страшної війни й масових вбивств українців на нашій землі — аморальні.

Фотографії з приватного архіву

Один з найуспішніших арт-проєктів воєнного часу в Україні — ретроспективна виставка «Алла Горська. Боривітер», яка пройшла цьогоріч в Українському домі й зібрала рекордну кількість глядачів. Куратором виставки, вплив якої на українське суспільство називають «загальнонаціональним катарсисом», стала художниця і мистецтвознавиця Олена Грозовська. Sestry поговорили з Оленою про стан українського мистецького ринку в часи війни, феномен виставки Алли Горської та російську культурну експансію в світі, яку слід сприймати як спецоперацію.

«Трагедія Биківні перегукується з тим, що зараз відбувається на деокупованих територіях»

Оксана Гончарук: Чому, на вашу думку, виставка Алли Горської стала в Україні сенсацією? Це ж не Ван Гог, щоб зацікавити стількох людей самим своїм іменем...

Олена Грозовська: Аллою Горською ми займалися не один рік, вивчали її творчість, створили архів українського неофіційного мистецтва, який називається Ukrainian Unofficial. Там зосереджені профайли художників Києва та Львова, які виходили за межі соцреалістичного канону. Алла Горська — одна із зірок такого мистецтва.

Це була не просто виставка, а своєрідне дослідження. В якому все зійшлося: і наша попередня робота, і те, що аукціонний дім «Дукат» співпрацював з потужною командою Українського дому. Складний простір будівлі був вдало обіграний. Вийшла історія, багата на сенси: крім візуального матеріалу, мав місце історичний контекст. А зараз люди спраглі, вони шукають відповідей на свої питання в минулому.

Людям резонувала історія з переслідуванням і вбивством Горської, а також із руйнуванням її мозаїк в Маріуполі російськими окупантами. Все це поцілило в нерв і відгукнулося. Зрештою за 1,5 місяці виставку відвідали близько 51 000 осіб — це рекорд для Українського дому

— Ви казали, що це було схоже на загальнонаціональний катарсис…

— Так, особливо в останні дні, коли люди зрозуміли, що треба встигнути, і на виставку йшов натовп людей. А скільки я бачила сліз на очах тих, хто виходив із зали Биківні… Знаєте, у нас не було завдання когось налякати чи розчулити, але це так працювало, бо люди пропускали все через себе. До того ж минуле пов'язане із сьогоденням, і трагедія Биківні перегукується з тим, що зараз відбувається на деокупованих територіях — з масовими похованнями вбитих і закатованих російськими окупантами українців.

І коли люди розуміють, що зло, яке було в 30-х роках, досі не покаране, що воно проросло і повернулося, наступає шок. Ця тяглість відчувається як зв’язок біографії однієї людини з великою історичною канвою

Успіх виставки тішить, разом з тим це — виклик, бо кожна наступна подія має бути теж на рівні. Зараз ми працюємо над новим проєктом, який, сподіваюсь, відбудеться наступного року — теж в Українському Домі. Покажемо кілька наших художників неофіційного спрямування, які працювали після Другої світової війни.  

«Зараз нам просто необхідні великі виставки на найкращих світових майданчиках, аби заявити про себе»

— На початку війни директор Ермітажу сказав, що виставки російського мистецтва — це також спецоперація та «великий культурний наступ». Чи відбувається він у світі зараз?

— Скільки буде існувати Росія, стільки триватиме ця спецоперація. Але чи не вперше її механізми вийшли назовні — тобто речі, які ми відчували на собі, але не до кінця усвідомлювали, зараз можна роздивитися.

На Заході люди їх не бачать, бо їхньої культури це напряму не стосується. Ми є найближчою жертвою і, власне, на крадіжці наших культури й ідентичності побудований цей монстр.

Для росіян важливо продовжувати нас нищити, оскільки наші історія й культура привласнені, і тільки знищивши свідка цих злочинів, вони зможуть продовжувати далі розповідати світові про свою нібито «великую русскую культуру»

На жаль, існує небагато платформ, з яких ми можемо про це говорити, але робити це необхідно, оскільки останні 15-20 років це явище набуло просто циклопічних розмірів.

— Ви слідкуєте за цими процесами?

— Так. Російська культурна експансія в світі безпрецедентна і це — усвідомлена політика. Величезна кількість російських виставок, які проходили в найкращих світових музеях, мали на меті демонструвати саме велич культури. У мене були публікації про те, що ми можемо протиставити росіянам, але цього виявилось недостатньо.

У 2018 році у Ватикані в соборі Святого Петра пройшла грандіозна виставка «Російський шлях. Від Діонісія до Малевича» за кураторства відомого російського мистецтвознавця Аркадія Іпполітова. І був репортаж, де Путін з Папою Римським цілували на виставці ікони. А це вже був анексований Крим, йшла війна в Україні, і росіянам хотілося розповісти, що вони просто «відроджують і повертають те, що їм належить по праву».

В експозиції при цьому були роботи Малевича й Крамського — тобто привласнених Росією українців! А сьогодні ми питаємо, чому Папа Римський артикулює абсолютно проросійські імперські речі. Та тому що робота ведеться роками й століттями. А ми зараз цю ситуацію в екстреному режимі намагаємося змінювати. Але для того, щоб її змінити, треба принаймні розуміти, як працює система мистецьких інституцій на Заході, з якими наративами туди виходити, як розповідати про себе. Росія давно це вивчає та застосовує для свого гібридного впливу.

Зараз у них це виходить гірше, адже непросто однією рукою вбивати людей, а іншою демонструвати «шедеври великоруської культури». Тому я буквально кричу, що сьогодні нам просто необхідні великі виставки, які б розповіли світові про нас із найкращих світових майданчиків.  

— Можете навести приклади співпраці України з міжнародними мистецькими інституціями під час війни?

— Ну наприклад, Національний художній музей возить світом свою виставку українського модерністського мистецтва. Але такого має бути більше.

Нас грабували і продовжують грабувати росіяни, але у нас є, що показати, адже наше мистецтво самобутнє. Виставка тієї ж Горської може бути цікавою на Заході. Так, вона має подаватись там в інших контекстах. Але сказати, щоб хтось із чиновників в Україні був зацікавлений показати Аллу Горську за кордоном, я не можу.

— Що ж робити, от ви нещодавно з Зеленським спілкувалися, то й розповіли б йому про відсутність стратегії у просуванні української культури…

— Так, Президент України з дружиною були на виставці Алли Горської. Мене як кураторку потішило, що виставка була оцінена на такому високому рівні. Але культурні стратегії — це не питання Президента, у нього для цього є Мінкульт. Президент не може розгрібати все в країні, адже має пріоритетні завдання. Інше питання, чому не працюють державні інституції.

— У порівнянні з росіянами, у яких вивезеними тільки з України шедеврами музеї забиті під самий дах, чи вистачить нам аргументів, щоб обставляти процес демонстрації нашої української неповторності?

— Ми навіть близько не можемо порівняти кількість робіт історичного значення в Україні з тим, що є у росіян. Імперія витягувала все з підконтрольних їй територій. Боже мій, скільки першорядних українських шедеврів знаходиться там у музеях... У Третьяковці, приміром, відділ старого мистецтва відкриває наш Димитрій Солунський, вкрадений після підриву Михайлівського Золотоверхого собору. І ніде не вказано, що це київська мозаїка, вивезена в Москву в 30-х роках на три місяці на зберігання. Вони мали повернути шедевр на батьківщину, але він осів у Москві, і зараз його подають як «шедевр русского искусства».

Я вже не кажу про всю археологію, яка тисячами артефактів представлена в російських музеях. Москва наче пилососом витягувала цінні речі з Чернігова й Київщини. Про це треба говорити, щоб на Заході Росію почали розглядали як колоніальну імперію, якою вона у світі чомусь не вважається.

Разом з тим у нас все ще чимало самобутнього мистецтва, яке варто показувати. Українська ікона — недосліджена й ще не відкрита світом. Наш фантастичний модернізм — так, робіт збереглося небагато, але навіть колекція НХМУ, що зараз мандрує за кордоном, викликає захват.

Бо на Заході не знали, що в Україні є свій національний модернізм такого рівня

Можна говорити також про післявоєнне мистецтво, тобто пізній модернізм 60-70-х — це теж дуже своєрідні філософії. Люди за залізною завісою створювали власні мистецькі світи — не схожі на інші. І на це є попит.

— Якби ви розмовляли з іноземцем і хотіли розповісти йому про наше мистецтво, з чого б ви почали? Щоб на людину «не в темі» це справило враження?

— Я б виходила з того, з ким саме говорю і який у співрозмовника бекграунд. Комусь я розповім про те, що у Софії Київській зберігся найповніший у світі ансамбль справжніх мозаїк та фресок XI століття. Комусь про український авангард, про Малевича, Екстер і Богомазова. Про потужну народну традицію, яка проросла у ХХ столітті феноменами Марії Приймаченко та Катерини Білокур. Про українське бароко. Про Пінзеля та Архипенка. А комусь розкажу про сучасних українських художників.

«Ми вирішили: раптом що — будемо відстрілюватись»

— На початку війни ви виїжджали з Києва?

— Ні, ми з чоловіком для себе ухвалили рішення залишитись, хоча в перші тижні Київ спорожнів і це було доволі моторошне видовище. Ми вирішили: раптом що — будемо відстрілюватись, але в жодному разі ці потвори не змусять нас поїхати, залишивши свою землю.

Все це страшно, а з іншого боку — цікаво. Цей досвід змінює людину і дає важливий дистанційний вимір, який в звичайному житті недоступний. Плюс такі події кристалізують розуміння, хто є хто поруч з тобою.

— Знаю, що у вас з чоловіком — відомими колекціонером і галеристом Леонідом Комським — є серйозна колекція українського мистецтва. Що сталося з нею після 24 лютого?

— Вона в надійному місці. Більшість робіт — це післявоєнне та сучасне українське мистецтво, а також твори українських художників-емігрантів ХХ століття.

— Чи є у вас зараз натхнення малювати?

— Перший рік я не малювала, а потім потроху стала відтавати. Іноді продаю свої роботи на благодійних аукціонах і це — мій внесок для хлопців на фронті. Також збираємо кошти на ЗСУ концертами (Олена також є засновницею та солісткою гурту «GrozovSka band» — Авт.).

— Жадан сказав, що писати про війну зарано, спочатку її треба прожити.

— Не можу себе віднести до когорти людей, які знали, що війна буде, адже мені здавалося, що люди не можуть бути настільки кровожерливими й дурними. Але вже за кілька років до повномасштабного вторгнення у моїй голові стали зʼявлятися страшні й дивні сюжети, які я не усвідомлювала. Чимало моїх робіт були про якісь жахи, темні, з важкою енергетикою. З’явилась військова тематика тощо. Тобто щось таки зріло підсвідомо, і я ці флюїди ловила.

— Який зараз настрій в українських художників і на художньому ринку?

— Арт-ринок дуже постраждав, кожен знаходить свої стратегії виживання. Але настрій у всіх такий: попри все, стиснувши зуби, працювати не перемогу та не піддаватися зневірі. І це важливо, бо оці останні масовані обстріли наших міст — вони для того, щоб люди зневірились, повтікали, склали лапки і просили про перемовини. Але ні.

На комерційних українських аукціонах ціни на окремих українських сучасних художників виросли і перевалили за 100 000 доларів

Українці зараз більше купують українське — це тренд. У людей стало менше статків, натомість прийшло усвідомлення цінності наших митців і майстрів.

Міжнародний ринок мистецтва, на жаль, поки оперує іншими цифрами. Наразі персоналій, яких можна віднести до кола топових інтернаціональних художників, в Україні немає.

I’m Fine як аватарка для українців

—  Сьогодні в українському арт-просторі відбуваються проривні речі, але це робиться на ентузіазмі окремих персон, тоді як держстратегії немає…

— Усвідомлена політика має бути хоча б для того, щоб те, що їде представляти Україну за кордоном, не девальвувало уявлення про неї. Скажімо відверто, іноді стаються речі, за які соромно. А бувають прориви, прицільні попадання в точку. Так нещодавно сталося на фестивалі Burning Man в Америці, де в пустелі Невада київський художник Олексій Сай представив свою роботу Iʼm fine.

— О, я її бачила. Це велетенська скульптура, складена з артефактів війни і це абсолютне потрапляння в ситуацію.

— Так, це гірка іронія, бо напис складений з розстріляних росіянами наших дорожніх знаків, але це про кожного з нас, про те, як ми, українці, оце Iʼm fine збираємо по шматочках у самих собі і як намагаємось хоч якось бути та відроджуватись. І саме тому така щира реакція, такий вау-ефект — люди оце Iʼm fine стали ставити собі на аватарки.

Сьогодні недостатньо просто мати мистецький твір. Бо ми живемо в епоху сторітелінгу — ти маєш розповісти про себе, достукатись до розуму та серця аудиторії.

Ми ще не розповіли світові свою історію: про сьогодення більш-менш знають в аспекті війни, а от хто ми, звідки, чому так сталося, що ми перебували в тіні імперії, і які по відношенню до нас застосовувались механізми гноблення і знищення нашої культури — це ще треба озвучити. Бо те, що нам за таких умов вдалося вижити — це диво. Яке відбулося саме завдяки нашій культурі.

Капелюхи Руслана Багінського на Мадонні, прикраси Guzema в серіалі «Емілі в Парижі», Бейонсе і Дженіфер Лопес у сукнях від Івана Фролова, Гайді Клум у вбранні від Лесі Верлінг'єрі на червоному килимі в Каннах… Цікавість західного світу до українських брендів росте, українців запрошують взяти участь у світових тижнях моди. А у вересні — вперше під час війни — у Києві пройшов модний тиждень — Ukrainian Fashion Week (UFW).

Після двох з половиною років вимушеної відсутності в Україні він повернувся заради підтримки української модної індустрії та посилення голосу України в світі. За чотири дні своє бачення сезону весна-літо 2025 представив 61 бренд, зокрема 10 нових імен. Але в контексті війни показані колекції були не стільки про моду, скільки про незламність і відродження. І сьогодні можна сказати, що цей тиждень моди для України — історична подія.

«Люди хочуть жити, працювати й бути ефективними», — пояснює співзасновниця та голова оргкомітету UFW Ірина Данилевська. Sestry поговорили з Іриною про соціальну складову моди й влучні дизайнерські висловлювання на UFW 2025, а також про 2,5 роки української моди за кордоном.

«Світ має усвідомити: якщо всіх талановитих українців уб'ють, він збідніє»

Оксана Гончарук: Повернутися в Україну після 2,5 років роботи за кордоном — непросте рішення…

Ірина Данилевська: За ці 2,5 роки ми зробили 29 подій на подіумах у Лондоні, Берліні, Будапешті, Лісабоні, Відні, Копенгагені, підтримавши таким чином українську fashion індустрію. Але модні бренди — це не вся індустрія, тому зрештою ми — попри всі ризики — повернулись додому.

Ми визначили три цілі: підтримати галузь і українців; продемонструвати, що треба бути ефективними для країни під час війни; а також зробити так, щоб Україна продовжувала звучати для світу.

Щоб не тільки заклики наших політиків, не тільки репортажі про зруйновані будинки та вбитих цивільних весь час облітали світ. Натомість показати Україну як країну не тільки мужніх, а й талановитих людей. Аби ті, хто десь за кордоном розглядає фотографії з UFW, яка проходить у Києві у воєнний час, виникло розуміння: якщо всіх цих талановитих людей тут уб'ють, світ збідніє.

— Скільки країн побачили під час війни нашу моду?

— З початку війни ми робили покази в 12 країнах. Це були виключно офіційні події типу тижнів моди або міжнародні великі виставки.

Для нас стало відкриттям, що світова мода, яка вважається дуже конкурентним середовищем, виявилась готовою до солідарності

Нам не просто давали свої подіуми, а створювали спеціальні умови, розуміючи наскільки важко українським брендам виживати під час війни. Лондон, Будапешт, Берлін, Лісабон, Лос-Анджелес — всюди ми мали комфортні умови для проведення показів. Хтось надавав безкоштовний майданчик, хтось оплачував моделей, хтось — як, наприклад, Berlin Fashion Week — міг собі дозволити за підтримки державних структур запросити наших молодих дизайнерів і забезпечити їх квитками та проживанням. Це була потужна підтримка, за яку ми щиро вдячні.

— А де пройшов перший український показ під час війни?

— На Мальті, влітку 2022. Дизайнерка Надія Дзяк взяла участь у Malta Fashion Week. Моделі виходили на подіум з жовто-блакитними хустками і наш пшенично-небесний прапор був на задніку подіуму. Також організатори попросили нас записати відеозвернення з роз'ясненням подій в Україні і постійно його транслювали.

— Хоч раз якісь державні інституції пропонували вам допомогу?

— Все на власній ініціативі і власних зв'язках.

Хоча, звичайно, коли нам треба було, щоб хлопці-дизайнери поїхали в Лондон чи Копенгаген, ми звертались за допомогою до Міністерства культури й інформаційної політики. Ми дуже вдячні USAID (Агентство США з міжнародного розвитку, яке здійснює невійськову допомогу — Ред.), яке реалізує програму «Конкурентоспроможна економіка України». Завдяки грантам Фонду ми провели 5 подій.

Мода, створена у бомбосховищах

— А як ви самі відреагували на початок війни, перш ніж зрозуміли, що треба діяти?

— Я прокинулась одразу. Минув лише тиждень з повномасштабного вторгнення, а ми вже писали листи в усі світові fashion-організації, в яких пропонували шість ефективних кроків підтримки України. Про те, що треба брати на роботу українців з фешн-простору, які вимушено опинилися за кордоном, не співпрацювати з російськими моделями чи брендами. Ми просили співробітників великих фешн-корпорацій писати листи керівництву, щоб ті допомагали Україні. Ми також пропонували кілька конкретних адрес для допомоги, тобто перевірені благодійні фонди.

У березні народилась ініціатива Support Ukrainian Fashion (далі SUF). Ми відправили 16 листів, в яких писали колегам, що українські fashion бренди на межі виживання. І одразу отримали 12 відповідей з готовністю допомагати та приймати. Одними з перших тоді відгукнулися Копенгаген, Берлін, Будапешт, Бухарест і Відень.

— Чи розглядали ви із сімʼєю варіант виїзду з країни?

— Ні, бо знали, що будемо корисними вдома. Це рішення прийняла вся наша сім'я. Я стала займатися fashion брендами, наша донька Дана як професійний психотерапевт продовжила свою практику. А мій чоловік Володимир Нечипорук (генеральний продюсер UFW — Авт.), який з 2014 року має досвід волонтерства і допомоги пораненим військовим, відразу обрав цей напрям діяльності. Ми розподілились, щоб бути максимально ефективними.

На початку війни ми, правда, відправили онуків у Тернопільську область до родичів, але через два місяці вони повернулись. І з того часу ми всі разом живемо в будинку під Києвом. Коли обстріли і небезпечно, ховаємося у гараж, який у нас на три боки вкопаний у землю і служить укриттям.  

— Як команда Українського тижня моди працює над меседжами? Як нам сьогодні краще говорити зі світом, аби нас почули?

— Це дуже хороше питання, бо думати, що ми хочемо сказати, необхідно весь час. За 2.5 роки війни і чотири fashion сезони ми ці меседжі неодноразово змінювали.

Наприклад, на початку 2023 року ми потребували від світу підтримки і донатів. І на Лондонському тижні моди у нас відбувся спільний показ створених вже під час війни колекцій трьох українських брендів (KSENIASCHNAIDER, PASKAL і FROLOV). У фіналі показу дизайнери вийшли з українським прапором, на якому був логотип UNITED24 (фандрейзингова платформа, яка збирає допомогу Україні в усьому світі — Авт.).

У 2023 році перед кожним показом ми писали для гостей не релізи, а листи, в яких пояснювали, що колекції, на які вони прийшли подивитись, створювались під звуки тривоги, під час вибухів та блекаутів…

Щоб кожен розумів, що колекції зробили мужні й стійкі люди.

Пізніше, коли почали звучати розмови, що «треба домовлятись», ми додали до наших меседжів слова про те, що нас вбивають за те, що ми хочемо бути українцями в незалежній державі.

Важливо весь час тягнути цей місток від емоційного до офіційного про те, що ми в цій війні маємо перемогти — інакше війна буде повторюватись, адже Росія не дасть нам бути вільними.  

А в цьому сезоні ми зробили покази в Будапешті, Берліні й Копенгагені. Копенгагенський тиждень моди — це про sustainability, про екологічну свідомість та сталий розвиток. Данці гостро реагують на питання екології та збереження природи. І коли ми з дизайнерами думали, з яким меседжем звернутися до гостей, то прийшли до ідеї розповісти їм про наш біосферний заповідник Асканія-Нова. Ок, ви вболіваєте за збереження природи — тоді подивіться, як у всіх на очах гине найбільший в Європі степовий заповідник, якій росіяни буквально знищують.

Як форму розповіді про Асканію-Нову ми обрали українську витинанку — один з найяскравіших традиційних видів нашого ремісництва. Уявіть: весь простір другого поверху Українського дому в Данії був зайнятий витинанками, на яких зображені зебри, чаплі, інші тварини й птахи, а також рослини із заповідника. І на цьому тлі відбувалась презентація нових колекцій.

— Наскільки ваші меседжі працюють?

— Ми не зламали систему, але зробили свій внесок в те, щоб європейці та американці зрозуміли, що насправді відбувається.

Сила культури саме в тому, що це має звучати постійно, емоційно й щиро. Люди мають всюди натикатися на нагадування: українці воюють за свободу, за право бути українцями. Хтось народився з правом бути вільним, тоді як українцям це право треба відвойовувати.

«Війна підштовхує втілювати давні мрії, адже невідомо, чи буде така можливість завтра»

— Ви говорили, що на початку війни модна індустрія завмерла. Як вона себе почуває сьогодні?

— Завмер ринок, не індустрія. Українські дизайнери у 2022 році просто перелаштували виробництво на військові рейки, стали шити для армії, яка за рахунок добровольців раптом стала великою. Під час війни кожна сфера потерпає, але більшість дизайнерських брендів вижили — за рахунок нашої допомоги, руху в бік експорту і збільшення онлайн-продажів.  

Є феномени, які народились під час війни. Антоніна Белінська — талановита художниця по костюмах у кіно — все життя мріяла про власний бренд одягу.

Переживши перший шок від війни, вона наважилась зрештою реалізувати цю мрію. І створила бренд TONiA. Як на мене, це щемка історія про те, як нерозуміння того, чи буде у нас завтра, підштовхує втілювати свої мрії сьогодні.

— Чи займаються українські дизайнери формою для військових, зокрема жінок?

— Швейний цех Veteranka створює зимову, демісезонну та літню військову форму. За 2 роки цей цех відшив вже 1291 одиницю жіночого тактичного одягу.

З початку великої війни Veteranka отримала сотні звернень від військовослужбовиць, які просили перешити видану їм чоловічу форму. Тому цех сфокусувався на пошитті якісної жіночої військової форми, яку надає на запит захисниць безкоштовно.

— Коли ви вирішили, що UFW відбудеться, дизайнери виявились готовими прийняти цей виклик?

— Обговорювати тиждень моди в Україні ми почали ще в листопаді 2023 року. І вже тоді дизанери стали мені писати й дзвонити.

У перший же день, коли ми оголосили прийом заявок, їх було подано 25. Що тільки укріпило нас в думці, що така подія зараз потрібна. Але ми дуже довго не могли виступити з офіційною заявою, яку зробили вже тоді, коли підготовка до заходу йшла повним ходом.

Ми довго придумували, як зробити так, щоб під час тривоги всі спустилися в укриття, а після її відбою могли повернутись до показів, і весь таймінг не полетів при цьому шкерберть. Думали, може, зробити подію не в Мистецькому Арсеналі, а безпосередньо в укритті. Але Мистецький Арсенал переміг, бо це надійна будівля з укриттям на 800 людей.

Ну і, звичайно, нас хвилювала історія з відключенням електроенергії, тож ми підстрахували свою роботу одразу двома генераторами.  

— Скільки тривог сталося на Тижні моди?

— Це диво, але в цей час не було жодної тривоги. Вони були між 1 та 2 днями заходу, і з цього приводу журналіст британського Vogue, який не побоявся приїхати в Україну на подію, написав у своїй статті, що замість вечірки-відкриття у UFW були тривога та вибухи.

— Великий резонанс отримала арт-інсталяція, яка демонструвала реакції наших дизайнерів на війну...

— Це 18 об'єктів, які дизайнери створили як рефлексії на війну. Наприклад, кольє бренду Bevza, яке виглядає як коло обгорілих колосків — символічне нагадування про українську пшеницю, яка годує багато країн світу. Або піджак Ксенії Шнайдер, зшитий з краваток, які вже не потрібні українським чоловікам, адже вони на фронті. Або ще один піджак, який дизайнерка Марія Старчак зробила одразу після маріупольської трагедії — на ньому вишитий розбомблений росіянами театр і внизу напис російською «ДЕТИ».

Від бренду OMELIA — сорочка з квітами. Здавалося б, ну що в ній від війни? Дизайнер Костянтин Омеля розповів, що коли повернувся у 2022 році після вимушеної евакуації до своєї студії, то побачив у вазах висохлі квіти, які його дуже вразили.

— А як війна проявила себе в нових колекціях?

— Дизайнери вміють сказати про війну так, що пробирає до кісток. Наприклад, у тому, що в показах брендів Andreas Moskin, Gasanova та Nadya Dzyak на подіум вийшли наші ветерани й ветеранки на протезах, було про нашу реальність і війну більше, ніж в одязі в стилі мілітарі.

— Гості показів вітали ветеранів оваціями стоячи. Мене особисто вразила рекордсменка Українки з бальних танців Карина Стащищак, яка в мирному житті професійно танцювала, але війна забрала в неї ногу. Наскільки таким людям важко на подіумі?

— Це теж про мужність. Вони це зробили, щоб показати наше українське життя. Інклюзивність — не тренд, це наша нова реальність, і ми готові так жити. Ми поважаємо і вклоняємось цим людям. Вони ніколи не будуть відокремлені від процесів, які відбуваються у країні. Вони не мають сидіти вдома наодинці зі своїм болем.

Фотографії: UFW

Кар'єра Малкової стрімко пішла вгору саме під час війни, до того ж не тільки в Україні, а і в Польщі, куди Тетяна виїхала разом зі своєю великою сімʼєю на початку повномаштабного вторгнення. Sestry розпитали Тетяну Малкову про її життя на дві країни, зйомки у польському серіалі без знання польської та терапевтичний ефект горору «Конотопська відьма». 

«Телебачення підсадило нас на негативні історії та постійні пошуки зради»

‍Оксана Гончарук: Тетяно, коли ви із сім'єю тікали від війни, чому вибрали саме Польщу? 

Тетяна Малкова: Ми виїхали з Києва 7 березня. Я не хотіла їхати, це був вимушений крок заради дітей. Старша донька весь час зідзвонювалась з бабусями і підхопила від них синдром паніки. Лунало: «Мамо, я не залишусь, треба їхати». І я вирішила, що вивозити дітей треба, бо мені їхня психіка важливіша за все. Але куди, якщо на Західній Україні навіть в саунах вже не було місця, щоб просто переночувати? 

Я зателефонувала своєму польському колезі по фільму «Смак свободи» Томашу Собчаку. Я ні на що не розраховувала, просто хотіла спитати, як там в Польщі ситуація. А він у відповідь поцікавився, де і коли нас забирати (посміхається). Томаш тоді дуже допоміг: знайшов нам на перші три місяці безкоштовне житло, допоки не знайшли собі квартиру в Варшаві. 

‍— «Смак свободи» — це українське кулінарне драмеді, де Собчак грає шеф-кухаря ресторану…

— А я граю су-шефа того ж закладу. До речі, глядачам, які не є прихильниками горорів, я цей фільм дуже раджу, його можна дивитися навіть з дітьми. Це така класна позитивна казка на кшталт «Попелюшки», дуже світла й чиста. Глядачі в кінці плачуть від щастя і стан у людей такий, як буває при відчутті, що за тобою стоїть твій рід, який тебе підтримує. Я бачила людей, які виходили з показу зі словами «Тепер я можу все».

‍— Я про цей фільм прочитала недобрі рецензії… 

— Ну, у нас же люблять депресивно-руйнівне кіно. Багато хто вважає, що в Україні нічого крім драми знімати не треба. Вважаю, що телебачення нас дуже зіпсувало. Нас присадили на негативні історії та на постійні пошуки зради. І це людей втоптує в такі низькі вібрації, що не знаю, як після цього можна чогось прагнути й досягати. 

А фільм «Смак свободи» — для тих, хто втрачає віру

До речі, цей фільм у травні 2024 показали в Польщі, і полякам він сподобався. 

— За два роки перебування в Польщі ви знялися вже у вісьмох проєктах. Як отримали першу роль?

— Коли ми приїхали до Варшави, відразу почали разом з чоловіком шукати продакшени, заповнювали анкети, що ми тут. На той момент спеціально для українців зʼявилося чимало таких анкет з допоміжними сторінками, де можна було не тільки акторам, а і будь-яким митцям з України про себе заявити. 

На мою пропозицію відгукнувся продакшн, який знімає популярний серіал «На добре і на зле» («Na dobre i na złe»), що виходить вже 25 (!) років. Ціле покоління поляків виросло на цьому серіалі. І думаю, він буде зніматися ще 25 років. 

Це медичний серіал і його особливість в тому, що його автори досить швидко реагують на актуальні події в світі. Коли почалася війна в Україні, автори миттєво прописали її в сценарії і відразу почали пошуки акторки, яка б зіграла українку, яка колись вчилась в Польщі і трішечки знала мову. А я на той момент геть не розуміла польської — не читала, не розмовляла і навіть більше — не прагнула цього, бо хотіла додому. Але якимось дивом я вивчила текст, і проби вийшли пристойні — мене затвердили. 

— А як ви далі знімалися без знання польської?

— Пристосовувалась. Але якщо хтось з акторів переставляв текст місцями, для мене це була катастрофа. Я просила колег, щоб не було жодних змін по тексту (сміється), весь час ходила з гугл-перекладачем і вчила, вчила, вчила…  І якось на адреналіні все у мене вийшло. Планувалося чотири серії за моєї участі, а в результаті я знімалася півтори роки. 

Українська зірка в польському кіно

‍— Після вдалого дебюту у вас у Польщі з'явився власний агент?

— Він зʼявився відразу, тому що актори в Польщі без агентів не працюють. Вже після «Na dobre i na złe» я знялася в кількох серіалах та в польській комедії «Game over», яка, маю надію, скоро вийде на екрани. 

Ролей у польських серіалах у мене було б значно більше, якби я погоджувалась грати мертвих, проституток і сурогаток

Але я таке не граю. Намагаюсь обирати більш цікаві історії, де мій персонаж — живий, не голий і не проститутка (сміється). Мене запрошували також в серйозний повнометражний польский проєкт, але я на той час вже була задіяна в зйомках українського детективного серіалу «Пес Альф».

‍— Чи багато у польському кіно зараз зʼявляється історій, де фігурує війна Росії та України? 

— Звичайно. Окрім серіалу «Na dobre i na złe», українська лінія фігурує в ще одному культовому польському серіалі, якій теж знімається в Польщі кілька десятиріч, у ньому наша Лера Гуляєва грає українського ветеринара. Але будемо щирими — розраховувати українцям на головні ролі в польских історіях не варто.  

‍— Бачила фото, де ви поруч з легендарним польським актором Данієлем Ольбрихским і із зіркою сучасного польського кіно Матеушем Яніцьким. Що це за проєкт?

— А це і є серіал «Na dobre i na złe». Матеуш Яніцкий грає в цій історії мого коханого, від якого я народила. А Данієль Ольбрихський — його дідуся. Грати поряд з такою легендою — дуже знаково для мене, я багато чому в нього навчилась. 

А Матеуш Яніцкий є співорганізатором фонду, який допомагає українцям. Він займається допомогою не тільки українським біженцям, а і сирійським, білоруським тощо. Матеуш знявся у фільмі «Зелений кордон» («Zielona granica») Аґнешки Голланд про проблеми біженців на білорусько-польському кордоні на початку 2020. Стрічка стала скандальною в Польщі саме через критику влади, яка не досить коректно поводила себе з біженцями.

У другу річницю повномасштабного вторгнення у Краківському драматичному театрі відбувся концерт «Солідарні з Україною 2024», де взяли участь чимало українських та польских зірок, зокрема я. Ми разом з фундацією «Stand with Ukraine foundation» збирали кошти на допомогу українським дітям з прифронтових регіонів і дітям, які під час війни втратили батьків. 

‍— Ваша старша донька Аліса нещодавно склала іспити до польского ліцею. На кого вона пішла вчитися? Як пройшла адаптація у новій країні?

— Я правильно вам цю спеціальність українською і не назву, але вона звʼязана з політологією. Донька сама її обрала, а я намагаюсь не втручатися в «особисте життя» підлітка. 

Але період адаптації у всіх моїх дітей був досить складний. Дітям на початку прийшлось піти вчитися у невеличку сільську школу, яка геть не була схожа на ту школу, в яку вони ходили в Києві. У Аліси був сильний стрес на тлі того, що вона втратила всіх друзів, і в якийсь момент вона просто лягла на диван і сказала, що нічого не хоче. Виходила вона з цього важко, з нею прийшлося дуже багато розмовляти. Але ми все подолали. 

‍— Ваш чоловік режисер та актор Дмитро Малков виїхав на початку війни до Польщі як батько трьох дітей. Чим він зараз займається? 

— У Діми кінодосвід понад 25 років. Він працював і з «Кварталом 95», і багато зробив окремо. У Польщі чоловік, як і я, почав робити одразу все. Багато грав як актор в Польщі і навіть в Румунії. Звичайно, йому пропонують грати ролі українців.

Сьогодні в контексті того, що наша війна фігурує в багатьох європейських кіносценаріях, на українських акторів зʼявився чималий попит

‍— Дмитро Малков у 2023 році як режисер зняв в Латвії військову драму «Чорнобиль 2022. Вторгнення» про захоплення росіянами ЧАЕС на початку війни. Чому фільм знімався саме в Латвії?

— Навмисне знімали в Латвії, тому що у проєкта дуже важлива місія — показати ситуацію саме європейському гладачу. Фільм заснований на реальних подіях, це насамперед історія про слейклайнерів — тобто канатоходців (екстремалів, які ходять по натягнутій линві). На ЧАЕС вони привʼязували свої линви до радіовежі. 23 лютого 2022 року канатоходці поїхали в Чорнобиль, і на їхніх очах почалося вторгнення росіян в Україну. 

У фільмі є документальні кадри, але фільм художній. Героїня — латиська блогерша, через мобільний якої європейський глядач спостерігає за війною. Через свою безпомічність дівчина відчуває на собі все, що може з жінкою зробити ця російська гидота. В фільмі відбуваються досить жорсткі події і ця героїня введена в цю історію навмисне, щоб показати, що якщо європейці будуть лише спостерігати та охати-ахати, то діла не буде. В Латвії цей фільм був неймовірно успішним: він одраз зайняв четверте місце по переглядам за всю історію існування платформи, на якій транслювався. Адже глядачі були неймовірно шоковані побаченим. 

«Конотопська відьма» — це психотерапія в кіно»

‍— І тут саме час поговорити про «Конотопську відьму» (далі КВ). І про те, наскільки цей фільм шокуючий та страшний…

— Як для кого. «Конотопська відьма» — лайт-варіант того, що вже майже три роки відбувається на війні в Україні. 

Сама не люблю лякатися в кіно, я не прихильниця жанру горору, але ця історія — це некласичний фільм жахів. У класичному маньяк переслідує хорошу компанію, а в КВ історія подається навпаки. І що важливо — фільм має світлий фінал, навіть я сказала би психотерапевтичний. 

Коли ми приходимо до психотерапевтів, ті починають говорити, що в нас не пропрацьований гнів та пропонують робити різні техніки: кричати, бити подушки тощо. І в цьому КВ— справжня кінотерапія. Адже разом з героїнею ти як глядач робиш все те, про що давно фантазуєш, а в фіналі тобі показують вихід — після чого ти можеш вийти і залишити те, що тебе турбувало, в кінозалі. Для мене це як переключитися з режиму помсти в режим «думаю про себе» і відновити сенси життя.

‍— Ви розповідали, що вас вразив сценарій фільму, написаний Ярославом Войцешеком. І що саме якість історії викликала бажання в ній знятися. Чим саме він вас зачепив?

— Це дуже глибока історія, яка мала шанс стати культовим кіно. Досить добре розкрита українська міфологія і показана трагедія людини, яка в свій час добровільно відмовилася від величезної магічної сили заради кохання. Але втративши його, повернулась до своєї магії і почала використовувати її для зла. Що стало її руйнувати. 

Як з цієї ситуації вийти — дуже актуальне питання, тому що зараз абсолютна більшість українців хоче помсти за своє зруйноване росіянами життя. Разом з тим жага помсти руйнує зсередини. Читаючи сценарій, я подумала, що це може бути багатьом корисно.

‍— Але сценарій дуже відрізняється від кінцевого результату. Наскільки сильна ця різниця, в чому причини і яку головну думку було втрачено, поки фільм знімався?

— Хочу зазначити, що КВ — це насамперед продюсерське кіно. Всі речі, які суперечать моїм побажанням і очікуванням, — це вибір продюсерів. Я можу якось вплинути на те, як відьма виглядає, як вона одягнена, які в неї татуювання, які обряди вона робить. Але останнє слово в цій історії за продюсерами, тому і відповідальність за кінцевий продукт за ними, хочуть вони того чи ні. 

‍— В фільмі немає дисклеймера щодо сцен насильства над жінками. Вже зʼявились реакції від жінок, які цей фільм подивились і яких тригернула сцена зґвалтування. Чи була ця сцена така обовʼязкова?

— Не можна показувати, що ми мстимося, і не показувати за що. Якщо на конкретну глядачку так вплинула сцена зґвалтування, мені щиро шкода, але вона не могла не побачити, що далі зґвалтована чітко ставить крапку в історії помсти. І це було зроблено настільки круто, що на моїх очах зал аплодував. Для багатьох це було як катарсис, люди відчули полегшення, сатисфакцію — і за зґвалтування, і за все інше, що наробили окупанти в фільмі. 

А якщо не буде цієї сцени, то не буде причин і наслідків. Я вже бачу, як десь російські пропагандисти показують цей фільм і кажуть на українців щось на кшталт: «От же вони кровожерні, ми, такі класні, прийшли їх звільняти, а вони нас взяли повбивали і ще кіно про це зняли». Тому чітко показується, за що відбувається помста. І як сила ворогів, яку вони до нас застосували, працює проти них самих.

Фотографії з приватного архіву

Соні міцності не займати. За її плечима тисячі радіоефірів, Майдан і волонтерська діяльність з 2014 року. Її шанувальники кажуть, що «Соня — сталь». А вона на це тільки всміхається. Її чоловік з першого дня на фронті, і як вона це витримує, важко уявити.

«Ніхто з нас сьогодні не сталь — іноді треба дозволити собі антидепресанти»

— За 900 днів війни всі ми люто втомилися. Як витримуєш ти?

— Всім раджу пройти консультацію у психотерапевта, а потім піти до психіатра й невролога та підібрати собі антидепресанти. Я вже девʼять місяців на них — інакше не вивезла б. Оце приймаю їх останній місяць, а потім спробую зрозуміти, як далі.

Тобі здається, що ти наче ОК, у тебе немає істерик, ти рівно дихаєш, але організм руйнується. Стрес робить так, щоб тобі було серйозно боляче. У мене були деякі фізіологічні проблеми, я звернулась до гастроентеролога, а він відповів, що мені — не до нього. Мозок і шлунок сильно пов'язані. Тому стрес насамперед лупить по шлунку. І уяви: на другий день прийому антидепресантів всі мої фізіологічні проблеми як рукою зняло!

— В YouTube хтось написав про тебе «Соня — сталь», бо ти дійсно так виглядаєш. А виходить не така ти вже і сталь…

— Не треба нічого вигадувати — ніхто з нас не сталь. Якби я зараз не вживала антидипресанти, у мене були б тахікардія, тиск і панічні атаки.

— Чому при такій важкій емоційній реакції на війну ти не виїхала з країни?

— По-перше, у мене не було потреби рятувати дітей, тому що їх у мене немає. Серце матері — і я це дуже поважаю — веліло б схопити найдорожче і вивезти з цього жаху. По-друге, мій чоловік — військовий. Я в цьому живу давно і більш-менш орієнтуюся, куди йти та що робити, щоб бути корисною. Тому у мене навіть думки залишити Київ не було.

«Ми — це кровоток»

— Люди знають тебе не тільки як популярну ведучу радіо, але також як активну волонтерку. З якого року ти волонтериш?

— З 2014-го. Я оце нещодавно подумала, що волонтерську діяльність можна метафорично порівняти із судинною системою організму людини. Як судини наповнюються кров'ю, так волонтери наповнюють необхідним країну, яку знекровлюють вороги. Ми — це кровоток, в якому всі одне одного підтримують. Є такі грубі класні вени — це великі фонди, а є маленькі судинки — це ми. І все це чітко працює на один великий організм.

Я і мої друзі пережили Майдан. Там ми існували в ідеальному маленькому світі, де всі намагалися бути корисними. І саме там зміцніла наша тепер вже стара волонтерська братія. І ніхто вже десять років не розходиться. Стоїмо.

Коли перші добровольці пішли на фронт — у мене було враження, що я всіх їх знаю. Бо там були суцільно мої друзі. Ну і ясно, що ти автоматично своєму другу і брату починаєш допомагати. А тоді ж вони реально були голі-босі, в шльопках і шортах.

А потім ця шалена мотивація повторилася в 2022 році. Повір, дуже багато добровольців, які воювали з 2014 року, скептично ставились до питання, підніметься Україна чи ні. І вони були вражені, що українці встали на захист. Це було мотивуюче і натхненно.

— Часто можна почути, що волонтери працюють замість держави…

— У 2022 році держава захлинулася в масштабі. Масштаб трагедії був настільки великим, що тут жодна держава б не витримала. Потрiбен був час, щоб налагодити процеси. Зʼявилось одразу багато добровольців, яких треба було забезпечити зброєю. Ресурсу бракувало. І тоді в справу вступили волонтери.

— Саме цього росіяни і не врахували — що у добробатів у лісах під Києвом закопана зброя і що волонтери не зупинялись у своїй роботі з 2014 року і тому зреагували миттєво.

— Коли ти включений 24/7 і з’єднуєш одних людей з іншими, у твоїй телефонній книжці зʼявляються телефони таких людей, яким у звичайному житті ти ніколи б не зателефонував. Колись, років через 20, розкажу, поки зарано… Ну, умовно поступає пропозиція від розвідслужби. І ти слухаєш, киваєш, а сама думаєш: а чому я?

«У всіх, хто в тилу, є три особисті війни»

— Які проблеми в допомозі армії є сьогодні?

— Дірочки треба закривати всюди, але, на щастя, такої нестачі всього, як на початку, вже немає. Є те, чого волонтери не можуть змінити — брак зброї та снарядів.

Ми зараз робимо все, що стосується медицини. До того ж ми можемо впливати на процеси в міністерствах та профільних відомствах. У хлопців — війна на фронті з ворогом, а у всіх, хто в тилу, три особисті війни.

Перша — із собою, щоб працювати постійно. Друга — з владою, адже влада інколи забуває — це її такий скіл — що вона для людей, і люди повинні примушувати владу щось робити і отримувати, що їм потрібно.

От нещодавно ми отримали серйозну перемогу: кілька фондів обʼєдналися і продавили тему, що можна без податків надавати волонтерську допомогу не тільки тим, в кого є УБД (посвідчення учасника бойових дій — Ред.), а й усім бійцям, які зараз воюють в Україні. Бо УБД є далеко не у кожного. А для того, щоб дати людині, яка тільки мобілізувалася і відправляється на позиції, аптечку, фонду треба заплатити податок.

Третя ж війна — з внутрішнім ворогом. Якщо на фронті зрозуміло, хто є хто, то в тилу зрозуміти це набагато складніше. Інколи опускаються руки, ми ж знаємо чимало персонажів з 2014 року, які спокійно живуть, виграють якісь європейські суди, будучи, наприклад, мерами, які здали свої міста таким персонажам, як Гіркін. Дехто отримує в судах компенсації, дехто вже виїхав за кордон і насолоджується життям.

— Тішить одне —  колись все це таки спиниться. І тоді ти спокійно будеш працювати на радіо та іноді співати. Хоча, мабуть, так просто вже не зможеш…

— У мене іноді мама починає бідкатися, за що нам все це. А я їй кажу, що нам в небесній канцелярії видали ось таке життя, і ми повинні бути корисними на цій землі. Або ні. Якщо люди інертні й не хочуть нічого робити, дуже просимо — не робіть нічого. Просто не заважайте, для вас є табличка: «Вибачте, у нас ремонтні роботи».

«НаШапку» —  це місце сили»

— В межах розмови про волонтерів не можна не згадати твій проєкт «НаШапку», який успішно поєднує виступи рок, джаз, класичних гуртів і благодійність. У вас на сцені грали найкращі музиканти країни. Скільки всього вже відбулося подій?

— Сотні. З 2015 року ми робимо цей проєкт щоліта, кожного четверга з травня по вересень. Після 24 лютого ми жодного разу не скасовували концерти, навіть якщо були дикі обстріли. Тому що це не тільки про музику, «НаШапку» — це місце сили, де люди можуть одне одного побачити, поговорити, познайомитися, закохатися і навіть одружитися (сміється).

— Чий концерт приніс проєкту найбільшу сумму?

— Гурт «Жадан і Собаки», на якому ми зібрали близько 400 тисяч гривень на кісткові імпланти для наших поранених. Це — рекорд. Ми тоді Жадана навіть не рекламували, просто сказали, що буде таємний гість.

— «НаШапку» часто приходять військові. Що їм цікаво, на що вони реагують з радістю?

— Я не завжди знаю, хто з глядачів військові, бо вони приходять в цивільному. Але, наприклад, нещодавно до мене на «Шапці» підійшов чоловік і сказав, що він давно слухає Radio ROKS. Виявилось, це маріупольський прикордонник, який звільнився з полону в лютому 2024 року. Він ще розповів мені з усмішкою, що в нього все ОК і він вже трішечки погладшав. Ну що можна на це сказати… ми просто постояли обійнявшись і все.

Його дружина мені потім повідомила, що хлопці в Маріуполі до моменту, як їх забрали в полон, слухали ROKS

І для мене це було як вибух в голові, бо коли ти працюєш, то навіть не усвідомлюєш, що комусь твоя робота може бути життєво необхідна.

«Нам потрібно багато різної української музики, зокрема поганої»  

— З початку війни зʼявилось чимало нових цікавих музикантів. Тобто офіційні зірки якось згасли і на їхнє місце прийшли інші. Хтось з них тебе зацікавив?

— Мені все подобається, бо потрібна кількість, яка переросте в якість. Нам потрібно багато різної української музики, зокрема поганої, щоб ми знали, що таке хороше.

Виживуть тільки найталановитіші та найщиріші. Безліч проєктів народжуються не тільки в поп та рок-музиці, але також у класичній та джазовій. Піна зійде, нормальне залишиться. Мене нещодавно запитали, чому українська музика масово не лунає за кордоном, а мені здається, що ми повинні дуже серйозно поставитись до того, щоб навчитися писати музику хоча б для себе.  

— Яку музику ти можеш назвати своєю?

— Мені присилають дуже багато музики, і я її всю слухаю. До того ж колеги підкидають весь час щось нове — за один ефір прослуховую мінімум 14 треків. Вразити людей, які постійно слухають музику, дуже важко. Але буває.  

От нещодавно зачепив новий альбом «Втома» Жені Галича і «О.Torvald». Реінкарнація Галича як музиканта, як особистості. Те, що він писав колись і те, що робить зараз — дуже різні речі. І мені цікаво спостерігати, як змінюються музиканти, як на них впливає наша ситуація. Женя пішов на фронт, де працював з «двухсотими». Як відбулося витіснення всього цього у нього в душі — цікаво.

Але зовсім нове зачепити мене може навряд чи. Адже що довше я живу, то частіше повертаюся до музики, яку люблю давно. Якщо метафорично, то зараз емоційний стан такий, що хочеться весь час бути серед своєї старої компанії, де немає підстав і все зрозуміло. Тож я часто повертаюсь до музики, яку любила років в 20, або навіть в 14.

І тому, наприклад, я чекаю на новий альбом Sade, який вона ніяк не може дописати.

— Немало відомих музикантів, лідерів думок сьогодні на фронті. Ось нещодавно і Сергій Жадан пішов на війну. Ці люди безцінні для мільйонів і, можливо, не треба було б ними ризикувати. Як думаєш?

— Думаю, що існує гамбурзький рахунок. Ти можеш робити мільйон добрих та хороших справ, але є така річ, як рефлексія. Вони міркують: ну от, дівчата пішли воювати, а я що? Це внутрішня історія, і питання до себе мають бути знятими.

Люди такого масштабу мають і рішення приймати відповідні. І важливо, щоб вони пішли на фронт добровольцями, щоб їх не ТЦК загребли, а це було їхнє власне рішення. Щоб це був акт гідності.

«У нашому з чоловіком житті завжди була війна»

— Твій чоловік воює з 2014 року, він пройшов Іловайський котел і побував у полоні. Ви познайомились за два роки після цього. А він як воював, так і продовжує. Різниця лише в тому, що тепер його чекають вдома. Як це, весь час чекати? До чого можна звикнути, а до чого ні?

— Певно, мені простіше, тому що ми познайомилися тоді, коли Михайло вже був на війні. Я просто не знаю іншого Михайла, знаю тільки такого.

Набагато важче, коли твій чоловік, який ходив на звичайну цивільну роботу, виховував дітей і був геть мирною людиною, в один момент з цього мирного життя вилучається. Оцей досвід складний для кожної жінки. Коли ти ставиш дві тарілки на стіл, або автоматично накриваєш на всю сім'ю, враховуючи чоловіка. Чи ловиш себе на думці, що чоловік прийде з роботи і повісить ту поличку чи винесе сміття. А він не прийде, тому що він далеко. І цей стрижень, на якому тримається родина, руйнується, і ти мусиш розрулювати всі процеси самотужки, мусиш перебудувати своє життя і бути дорослою. Це складно. В нашому ж з чоловіком житті завжди була війна і страх за нього вже багато років є частиною мене.

— Скільки днів, починаючи з 24 лютого, він повертався до тебе у відпустку?

— Якщо зібрати всі-всі його приїзди, то це максимум півтори місяці. Я не рахую днів, тому що він приїздить — і в мене починається свято. А потім він їде…

— Як ви познайомились?

— Нас познайомила наша спільна подруга Лариса Покальчук, яка свого часу знімала фільм «Добровольці» про батальйон «Донбас» і про Іловайськ. Це історії і про виходи з оточення, і про полони, і про тих, хто там загинув. Оскільки Михайло потрапив під Іловайськом в полон, в цьому фільмі є і його історія.

Ми з друзями після «Шапки» зайшли в кафе, Лариса запросила нас до свого столу, за яким сиділа пістрява компанія. Ми натхненно розповіли, що тільки-но зібрали гроші на приціл. І тут якийсь чоловік за столом каже, що через таких, як ми, волонтерів українське військо ніколи не стане сильним і прекрасним, тому що волонтери допомагають армії, закривають всі її потреби, а держава спочиває і ніфіга не робить. Чоловіка звали Михайло, і ми з ним відразу ж посварились, хоча певною мірою він і був правий. Тоді між нами сталася заруба. А тепер ми одружені.

Як виявилось, Міша до зустрічі зі мною слухав Radio ROKS, а коли ми познайомились, перестав, бо я його сильно бісила. Ну і все, Боженька його за це покарав, бо тепер я його «бішу» 24/7 (сміється).

— А що це за історія про те, що саме ти зробила своєму коханому пропозицію руки та серця?

— Михайло опинився у шпиталі. І тут я розумію, що якщо з ним тут, не дай Бог, щось станется, я — ніхто. Я не зайду в лікарню, не зможу бути поруч і вирішувати якісь питання. Ось я і запропонувала йому одружитися. За добу нас розписали. Все було прагматично.  

— У звʼязку з війною ти покинула співати, але не перестала бути творчою людиною. Зараз ти записуєш своїм прекрасним голосом аудіокниги. Де їх можна знайти?

— Аудіокниги є у додатку АБУК. Першу свою книгу я записала ще у 2017 році. Прочитала роман Софії Андрухович «Фелікс-Австрія» і подумала, що це може бути дуже крутий текст з точку зору озвучки. Бо там смачна мова і класна історія. І я попросила у Софії та видавництва дозволу начитати цей роман.

Для мене було принципово отримати права і викласти книгу в інтернет безкоштовно — поясню чому. Тоді вже у наших хлопців на війні було багато травм та поранень. І в шпиталі їм хотілося щось читати чи дивитися, але у деяких були травми, несумісні з цим процесом. І ми закупили на донати МР3-плеєри. І вони слухали аудіоверсію «Фелікс-Австрія».

А потім цю аудіокнигу хтось почув, і мене запросили до співпраці. Дуже люблю серію дитячих книг про 36 і 6 котів від письменниці Галини Вдовиченко. Для кожного пухнастика я створила свій образ, бо вони там дуже різні. Ну гаразд з котами, але коли до них додалося ще 36 та 6 собак, у цьому звіринці вже стало важкувато орієнтуватися. Тож я попросила редакторів, щоб вони склали мені таку собі аудіометодичку, де б були файли-нагадування, яким саме голосом говорить конкретна тваринка. Але там ще й люди є. Тож робота дуже серйозна.

Фотографії з приватного архіву

Ми розмовляли з Настею Шевченко в той чорний понеділок, коли російські ракети прилетіли в лікарню «Охматдит» і ще багато місць країни. «Страх, злість, відчай…. А коли дізналась, що сталося, — такий біль», — ділиться Настя. А ти в цей момент уявляєш її витончені руки, якими вона так пластично змахує на сцені, малюючи образ, і думаєш, що цю балерину, як витвір мистецтва, треба тримати десь у надійному сховку, адже вона є національним надбанням. А вона натомість ховається у ванній свого будинку... 

«У мене були плани, але прилетіли ракети і життя всередині мене завмерло»

‍— У  моменти, коли над головою літають ракети, чи не думаєте ви кинути все та поїхати з України?

— Давно такого обстрілу не було, ми трохи заспокоїлися, а сьогодні всередині знов тремор. Я мала плани на сьогоднішній день, але прилетіли ракети і життя всередині мене завмерло. Але я все одно не шкодую, що повернулася, адже Київ — мій рідний дім. Я усвідомлювала, що нас можуть бомбити і може бути небезпечно, але вибір зробила на власний страх і ризик.

— На початку війни ви виїхали. Думали тоді, що це назавжди, чи знали, що повернетесь?

— Тоді в Києві під обстрілами я божеволіла від невідомості. Зібрала тривожну валізку і вирішила їхати. До Варшави дісталася за 35 годин. У моєму житті було чимало різних доріг, але ця була сповнена страху та болю. Ніколи цього не забуду. І стільки людей поруч, і кожна в розпачі: що далі?

Роботу собі в Європі я не шукала, бо розуміла, що повернуся. Намагалася думати про свій від'їзд з Києва як про вимушені канікули. 

Мені почали надходити якісь пропозиції щодо роботи в Європі, але я чекала на відкриття свого театру

Хоча було не ясно, чи відкриються київські театри колись взагалі. Я завмерла в очікуванні. 

А потім зателефонували з Національної опери України й сказали, що у травні театр повертається до роботи. І я полетіла додому, наче на крилах. Важко уявити, що я можу танцювати ще десь, крім рідного театру. Мені в ньому безпечно, я почуваюся тут захищеною.

‍— Страх війни, біль втрат можна передати мовою тіла. Але до Олексія Ратманського ніхто з хореографів не брав війну в Україні як тему для балету. Він створив «Елегію воєнного часу», яка стала прем'єрою цього театрального сезону в Нацопері. І ви в цьому балеті танцюєте…

— Цей балет складається з чотирьох частин. Дві поставлені на українську сільську музику 30-х років ХХ століття — їхнє завдання показати мирне життя українців, їхній характер та гумор. Ще дві частини поставлені на музику Валентина Сильвестрова — тут знайшли свій вираз наші біль від війни та віра у майбутнє. Коли ми ці частини репетирували, Ратманський просив, щоб кожен артист вклав у танець емоції та почуття, які переживає на цій війні. Мовляв, глядач, який переживає те саме, це відчує.

‍— Ратманський придумав цей балет спеціально для восьми українських балетних солістів?

— Не зовсім. На початку війни він поставив його для трупи американського театру Pacific Northwest Ballet. Розповідають, на прем'єрі у Сіетлі глядачі у фіналі аплодували стоячи зі сльозами на очах, коли Ратманський розгорнув на сцені український прапор.

Олексію дуже хотілося висловитися з приводу цієї війни, тому навіть у сценічному дизайні він використав роботи українських художників Марії Примаченко та Матвія Вайсберга. Пізніше у Ратманського виникло рішення зробити цю постановку для Нацопери України. Вісім провідних солістів театру, зокрема я, приїхали до Амстердама і вивчили хореографію за шість днів. Деталі відпрацьовували вже в Києві. 

Тепер Олексій проводить з нами репетиції по скайпу, щоб наблизити виконання вистави до того, що він замислив. У таких непростих умовах ми зараз працюємо, але все одно знаходимо можливість створювати щось нове. Те, що відчуваємо і ми, і глядач.

‍— Як сам Ратманський сприймає війну?

— Він підтримує Україну, бо тут починалися його життя й кар'єра танцівника та балетмейстера. І його подарунок Національній опері свого балету — це жест підтримки української хореографії та нашої ідентичності. Бо «Елегія военного часу» за музикою дуже українська. А його хореографія — це чудова сучасна класика. 

«У балеті дитинство закінчується дуже рано»

‍— Наскільки війна впливає на український балет? Ваші колеги розповідали, що ми втрачаємо наступні покоління балетних артистів: діти виїжджають з країни, Чайковського скасували... Школа класичного балету дійсно в небезпеці?

— Крім Чайковського, є й інші класичні постановки, на яких можна вчити дітей танцювати. Ця ситуація дає поштовх до розвитку: треба ставити нові вистави із сучасними балетмейстерами. До війни ми мали дуже мало можливостей працювати з такими балетними величинами, як Джон Ноймаєр або Ганс ван Манен. Нині у репертуарі Нацопери є їхні постановки

Творчий світ намагається допомогти нашому балету і той факт, що більшість солістів балету залишилися в Києві, подає гарний приклад дітям, які навчаються в київських хореографічних коледжах. Ми для них — живі взірці того, що балет в Україні не вмирає.

‍—Але чи вступають нині діти до хореографічного училища? 

— Нещодавно давала майстер-клас у балетному коледжі та відзначила для себе — талановиті діти там є. І набір іде, і нові постановки для дітей роблять. Ось поставили «Коппелію». 

Зрозуміло, що раніше кожна юна балерина мріяла станцювати партію в «Лебединому озері». Але ж не ми розпочинали цю війну. Відмова від творів Чайковського — це вимушена, але необхідна міра. Ми, творчі люди, не можемо бути осторонь процесів у своїй країні. Ця ситуація відкриває для нас новий шлях, і я не думаю, що він буде чимось гіршим. Зараз усі працюють на майбутнє нашого балету — артисти, викладачі та діти.

‍— Говорять, що балет — від слова біль. Як взагалі дитина здатна цей біль прийняти та усвідомити, що це її шлях?

— Є діти, які приймають умови гри, а є ті, що ламаються. Але кожна маленька балерина проходила через біль та сльози. Знаю людей, які хотіли б забути час, відданий балету.

Коли ти вступаєш до балетної школи, жорстка дисципліна та постійна робота над собою призводять до того, що дитинство закінчується дуже рано. Дитині має дуже подобатися танцювати, їй має приносити радість сам танець. І коли вона усвідомлює свою жертву в ім'я танцю і починає бачити свої перспективи, все стає на свої місця. Так, ти маєш працювати, щоб чогось досягти.

Кожен шлях складається по-різному. Хтось може «вистрілити» одразу, хтось пізніше. Багато залежить і від педагога. Та й доля у балеті важлива однозначно. Якийсь випадок чи зустріч на творчому шляху може раптом дати дитині щось важливе й особливе.

‍— А коли ви зрозуміли, що дитинство скінчилося?

— Коли замість піти гуляти я почала важко фізично працювати. Поки ти маленький, ти цього не розумієш, а потім звикаєш, і це навіть починає подобатись.

«У балеті важливо не бути порожнім»

‍— Скільки у вас триває щоденна репетиція?

— Буває дві години, а буває п'ять.

— А якщо ви пропустили два дні?

— Це нічого, а от якщо 4-5 днів прогуляєш, то вже сильно відчувається, що твоє тіло не в тонусі. І потрібно стільки ж днів на відновлення, скільки ти прогуляв.

— Давно хотіла спитати: наскільки для балерини має значення голова, розум?

— Голова — це дуже важливо (сміється). У балеті важливо не бути порожнім.

Артист має бути наповненим і розумним настільки, щоб тримати увагу глядача дві години

Хоча глядачі, як і артисти, різні — комусь подобаються такі, які менш заглиблені в те, що танцюють.

‍— Вас називають інтелектуальною балериною. Як ви до цього ставитесь?

— Так кажуть. Я намагаюсь наповнити змістом кожен свій рух.

В Європі танцюристи багато працюють над тим, щоб кожен рух був осмисленим. Той самий Ратманський не пропускає жодного руху. Тобто кожна деталь є важливою. 

‍— Тобто нам потрібно дивитися кожен балет з вами неодноразово. Так, як це роблять японці. 

— Мені здається, дивитися балет багато разів — це дуже цікаво. Спочатку вам щось незрозуміло, але ви отримуєте загальне враження. Другий візит відкриє нові деталі та сенси.

До речі, японці дійсно ходять на балети, які їм привозить Національна опера, багаторазово. Я знаю балетних фанатів, які їдуть за нашою трупою по всій Японії. І на кожну виставу у новому місті вони купують квитки до першого ряду. Вони вже знають постановки напам'ять і стежать за ходом балету, як критики, а потім пишуть у своїх соцмережах критичні розбори вистав.

‍— Ви cказали, що у долі кожної балерини важливий випадок. Вам у вашій кар'єрі пощастило: юною ви зустріли Аніко (Аніко Рехвіашвілі — худрук балетної трупи Нацопери 2013–2019), яка ставила під вас цілі балети.

— Вона відчувала мене і, я так розумію, повірила в те, що через своє тіло і внутрішній світ я зможу говорити з глядачем її мовою.

‍— У постановці Аніко ви станцювали головні партії в балетах «Дафніс і Хлоя» Равеля, «Юлій Цезар» Респігі, «Дама з камеліями» та «Снігова королева» (на музику кількох композиторів). Потім Аніко не стало. Що з її спадщини можна побачити у театрі сьогодні?

— Мені шкода, що крім «Снігової королеви», інших балетів у репертуарі театру зараз немає. Хоча в «Дамі з камеліями», яку я танцювала з 20 років, лише один номер на музику російського композитора, я маю на увазі Стравінського. Ці вистави були дуже гарні, і я рада, що була для Аніко Юріївни музою. 

‍— Не можна не запитати про конкурентне середовище у театрі. Як інші прими вас прийняли?

— Конкуренція є завжди, без цього неможливо. Так, мені було непросто. Але Аніко Юріївна мене відстояла. Я впевнена, що на головну партію у «Дамі з камеліями» претендувало багато артисток, але вона хотіла, щоб я була першою виконавицею. Я вдячна їй за свій шанс.

‍— А зараз ви маєте досвід і «товсту шкіру»?

— Кожна ситуація загартовує. Але завжди потрібно залишатися людиною. Багатьом це не завжди вдається, на жаль.

«У класичному балеті пуанти зношуються за один акт»

‍— А скільки пар пуантів ви міняєте за місяць?

— Зараз я працюю в американських пуантах, і вони довговічніші — у них сам стаканчик зроблений з пластмаси. Тому що в інших моделях це чи пап'є-маше, чи гіпс. Іноді на одну виставу потрібні нові пуанти на кожен акт. Все залежить від хореографії — у класичних виставах, де балерина багато стоїть на пуантах, вони зношуються швидше.

— Сподіваюся, вам пуанти закуповує театр...

— Звичайно.

Якісні пуанти коштують близько 120 євро за пару. А звичайні — 60-70 євро, але вони ламаються швидше

Тож балерини обходяться театру дорого. Але коли я навчалася, пуанти теж коштували недешево. І тоді їх купували батьки. 

— Минулої зими ви їздили на гастролі до Японії з балетом «Снігова королева», який певною мірою замінив у репертуарі театру «Лускунчика». Як глядач його сприйняв. Наскільки ця умовна «підміна» спрацювала?

— Певною мірою ми ризикували, бо не знали, як глядач сприйме «Сніжку». Але балет японцям дуже сподобався, хоча як він міг не сподобатись, адже він такий казковий, у ньому є цікава історія, яскраві персонажі та магія Нового року. А також всі елементи класичного балету — і варіації, і па-де-де, і великі фрагменти, де задіяно багато артистів, і пачки з пуантами.

— Коли у січні 2024 ви були на гастролях в Японії, чи зустрічали там афіші з російським балетом?

— Ні. Японці зараз працюють лише з американськими та європейськими театрами. У цьому сенсі вони є принциповими.

— Куди збирається на гастролі балет Національної опери України у новому сезоні?

— У нас плануються гастролі до Америки, Японії та Франції. Цього разу ми веземо  «Жизель» та Гала-концерт, під час яких презентуємо фрагменти українських балетів. Там буде і «Лісова пісня», і балетний номер на музику Мирослава Скорика, який поставив прем'єр нашої балетної трупи Микита Сухоруков.

Я б з великою радістю поїхала на гастролі до Польщі, адже там багато українців — для них ми б танцювали з особливою пристрастю. Тож якби польська сторона нас запросила, ми приїхали б із задоволенням.

Фотографії: Національна опера України та приватний архів

Одного теплого вечора любов до музики привела мене в київську Національну філармонію на фестиваль Kyiv Spring Sounds. Заманювали на Шопена та на імʼя шанованого американського піаніста Кевіна Кеннера, який сьогодні вважається одним з найкращих виконавців творів Шопена у світі. Свого часу відомий польський диригент Станіслав Скровачевський, який співпрацював з самим Артуром Рубінштейном, стверджував, що інтерпретації Кевіном Кеннером Шопена — найчуттєвіші з усіх, які він чув у житті…

«Україна має власну ідентичність і культуру, яка має бути захищена»

Кевін Кеннер від початку повномасштабного вторгнення підтримує Україну. На концерт до Києва він приїхав з Америки разом з дружиною, польською скрипалькою Катаржиною Чешлік, — заради єдиного виступу. Подружжя музикантів зробило це з власної ініциативи й власним коштом. Для того, щоб Київ почув Концерт №1 для фортепіано з оркестром Шопена в інтерпретації Кеннера, музиканти відклали всі свої справи й подолали відстань у пів земної кулі.

— Для мене все, що сьогодні відбувається у вашій країні — це своєрідний культурний геноцид, і я просто не можу і не хочу це терпіти, — сказав Кевін Кеннер Sestry після першого відділення концерту.

— До 2022 року я навряд чи міг би назвати хоча б трьох українських композиторів. Раніше ніколи не чув про Лятошинського чи, наприклад, Косенка — а це видатні митці

Їхні твори стали для мене чудовим відкриттям, і тепер я радий просувати цю музику в світі. Вона збагачує нас і дуже чітко заявляє, що Україна має власну ідентичність та культуру, яка має бути захищена.

Після цих слів піаніст вибачився і поквапився до зали, де у другому відділені концерту оркестр Національної Філармонії України грав Бориса Лятошинського (сюїту з музики до трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта»).

Але перед цим Кевін Кеннер несподівано підійшов до мікрофона і повідомив, що хоче познайомити присутніх з дорогою для нього людиною. Маленька тендітна шатенка піднялася із зали на сцену і осяяла глядачів посмішкою.

— Знайомтесь, це Юлія, — представив американець жінку, — вона українка, зустріч з якою мені подарувала війна. І сьогодні вона та її діти є частиною моєї сімʼї…

У лютому 2022-го, одразу після вторгнення Росії в Україну, Кевін та його дружина,  польська скрипалька Катаржина Чешлік, вирішили надати притулок родині українців в своїй квартирі в центрі Кракова. Кевін звернувся до колеги — українського піаніста, щоб той допоміг підшукати родину, яка потребувала прихистку. В результаті у краківській квартирі музиканта оселилась поетка, письменниця та журналістка Юлія Бережко-Камінська, яка з сином та донькою дивом вибралася з Бучі живою.

— Ми з дружиною дуже хотіли полегшити життя людей, які стали заручниками  жахливих подій, — пояснив Кеннер. — Є речі, які ми робимо, бо так відчуваємо. А вже пізніше ми дізналися, що Юлія — поетка й письменниця, справжній скарб української культури.

Він познайомився з Юлею особисто через пів року після того, як передав їй ключі від своєї домівки. І вже далі їхні дороги переплелись —  як у житті, так і в творчості. Окрім вже згаданого концерта в Києві, він разом з Юлією Бережко-Камінською провів у Польщі кілька музично-літературних концертів на підтримку України. Один з них відбувся у Варшаві, в Королівському замку. Юля читала зі сцени свої вірші, а Кевін грав улюбленого Шопена і музику українських композиторів, яких відкрив для себе завдяки їй.

— Для мене наш порятунок із Бучі та переїзд в Краків були як момент дива, — ділиться з Sestry Юлія Бережко-Камінська. — На початку вторгнення довкола нас у Бучі йшли такі бої, що гуркіт пострілів майже не припинявся. Не було ні світла, ні води, ні газу. В якийсь момент ми дізналися, що дають «зелений коридор». Пам’ятаю, дуже довго вагалася, чи їхати, бо до нас доходила інформація, що людей, які вирушали автоколонами, розстрілювали.

15 березня моя донька покинула наш сховок. Ми ховались в підвалі всі разом, а потім їх взялися витягували з того пекла на своїй автівці знайомі. У машині було одне вільне місце — і моя вже доросла донька прийняла рішення їхати. Але вони на цілих пʼять днів застрягли на вулиці Яблунській — тій самій «дорозі смерті», де розстріляли більшість автівок з тими, хто намагався виїхати. У нас з донькою не було ніякого звʼязку. А вона з друзями спочатку сиділа в будинку з вибитими вікнами, а потім вони вирішили прориватися. Пропускали по автівці. А наступні за ними машини розстріляли…

Ми з сином виїжджали окремо. Це була лотерея, я все вагалася і попросила у Бога, щоб мені наснився сон з рішенням, як бути. І ось мені сниться, що я в Києві на вокзалі стою майже гола й боса на холоді серед зими, а довкола дуже багато людей. І від цього відчуття розпачу, що ти такий неприкаяний і беззахисний, я прокинулась.

І подумала — ні, ми залишимося, тут наш дім, є запас продуктів та сірники. Але пізніше прийшов сусід і сказав, що ми маємо 5 хвилин на роздуми, їдемо чи ні. І син мене вмовив. Це було правильне рішення, бо потім сусіди розповідали, що окупанти ходили по будинках і про мене розпитували.

Коли ми вже вибрались з Бучі, мене накрила хвиля відчаю. Куди їхати? Що робити?

І я тоді попросила: «Господи, просто веди своїми дорогами так, як має бути, і зведи з тими людьми, з ким я маю буть»

І написала у Фейсбуці про свою проблему. Посипалися пропозиції — нас з дітьми запрошували у Францію, Італію, Німеччину... Аж потім один із знайомих київських музикантів запропонував: «А не хочете до Кракова?» І я інтуїтивно відразу відповіла «так». І все відразу закрутилося, і незнайомі люди відчинили нам двері своєї чудової квартири в центрі Кракова. На той момент вони були в Америці, але не побоялись впустити до своєї польської домівки незнайомців.

Кевін з дружиною стали нашими янголами-охоронцями. Коли ми зрештою познайомились, вони нас забрали на відпочинок. Зняли на природі будиночок, і ми понад тиждень були разом і спілкувалися. Жили собі на чистому повітрі, грали в ігри, сміялися, організували там з Кевіном концерт. Завдяки нашій дружбі він почав відкривати українську музику спочатку для себе, а потім вже для своїх студентів (Кевін Кеннер працює в Школі музики Фроста при Університеті Маямі — Авт.). А ще він став виступати у вишиванці, яку я йому подарувала.

Візит американського піаніста та його дружини до Україні — це виконання Кевіном його обіцянки, яку він дав Юлії. Він пообіцяв, що обовʼязково приїде в Київ попри війну і зіграє українцям, а ще завітає в Бучу, щоб побачити місце, звідки до нього в Краків прибули біженці.

— Я дуже багато розповідала Кевіну й Касі про Бучу, і вони мріяли побачити мій сад, наш дім, мою бібліотеку та книжки, над якими я працювала. І вони виконали обіцянку, хоча цей візіт дуже важко було влаштувати, бо у музикантів такого рівня весь час розписаний до хвилин.

Вони прибули за день до концерту. Перед візитом я запитувала у Кевіна, чим його почастувати з української кухні.

Кевін замовив борщ і зʼїв аж дві тарілки. А потім, коли ми повернулись після екскурсії Бучею, знову попросив борщу

Також Кевін Кеннер завітав у Ворзель, в Музей історії та культури «Уваровський дім» (де знаходиться меморіальна експозиція композитора Бориса Лятошинського — Авт.) і навіть зіграв Лятошинського на музейному піаніно, чим віддав данину своєму новому улюбленому композитору.

Кевін Кеннер зізнався, що ситуація з війною в Україні змусила його стати, як казав Ростропович, «солдатом музики» та воювати проти російської агресії та дезінформації.

— Відколи почалися всі ці жахливі події, я більше не виконую російської музики, — каже Кевін Кеннер. — І також закликав своїх учнів і знайомих музикантів  замінити в своєму репертуарі твори російських композиторів на українських, яких більшість піаністів просто ніколи не чули. Зокрема, звернути увагу на фортепіанні твори Віктора Косенко, високий рівень яких гідний того, щоб їх виконували в усьому світі. Думаю, це чудова нагода довести всім, що українська музика не вторинна, вона говорить сама за себе голосніше будь-яких слів.

Мій інтерес до України підігріли наполягання Путіна, що Україна не є справжньою державою і що українська мова й культура нібито є нічим іншим, як відтінками значно чистішої російської мови й культури. Саме ці твердження спричинили скандал у світовому дискурсі, викликали у мене неабияку підозру і розпалили інтерес до пізнання української історії та культури.

Я підтримав рішення Міжнародної федерації музики призупинити Міжнародний конкурс імені Чайковського. Адже це неправильно — одночасно аплодувати російським музикантам, звеличувати російську музичну культуру і в той же час висловлювати своє занепокоєння тим, що Росія намагається здійснити культурний геноцид свого сусіда.

«У Польщі я пережила злам: старе вже віджила, а нове в собі ще не відкрила»

Юлія Бережко-Камінська повернулася додому через рік після своєї евакуації з Бучі, але зізнається, що їй досі сниться «її» дім у Кракові.  

— Я так довго звикала там до ліжка, аж доки не придбала собі таку подушку,  як була в мене вдома — мені потрібно було перед сном хоча б на мить уявити, що я у себе в кімнаті. А потім, коли я повернулась в Бучу, тиждень не могла прийти до тями: весь час думала про Краків. Це тепер теж моє рідне місто.

Дуже скоро краківський дім, де знайшли прихисток Юлія та її діти, став центром української культури.

— Кевін та Кася  дали нам можливість не просто жити, а запрошувати в гості українців і проводити музично-поетичні вечори, — згадує героїня. — У цьому домі досить простора зала, в якій два роялі. Через місяць після нашого переїзду до Кракова ми стали давати концерти і транслювати їх через Фейсбук.

Про це у мене також є есей, який називається «Причастя»: як ми, українці, потрапивши в таку складну життєву ситуацію, завдяки цим музичним вечорам поверталися до нормального життя. Адже ми довго боялися жити, пити вино, навіть скуштувати цукерку, тому що нам це здавалося злочином проти людей у Маріуполі, яким нема чого їсти. І нас витягували поезія і музика.

Юлія говорить, що там, в краківський квартирі, відбулося друге її народження:

— До Кракова мені привезли мою книжку поезій «Гравітація слова» — я здала її в друк за два дні до війни. Книга була вперше презентована в Польщі, але в творчості я відчувала певний злам, ніби старе віджила, а щось нове ще в собі не відкрила. Разом з тим змінилося моє особисте життя — я розлучилася під час війни, коли виїхала з України, зустріла свої сорок років. Для жінки це теж зламний період, коли розумієш, що я вже не така, як була — але яка?

У Кракові Юлія якийсь час не мола писати, а потім почали народжуватись есеї, наче лід сходив з душі.

У першому есеї «Трамвай «Краків — Буча» жінка описала, що пережила, й заклала  моменти свого повернення додому, коли буде цвісти сад, стрибати песик та нявкати на дереві кіт, яких вона рік не бачила (вони залишились з колишнім чоловіком в Україні). Вона уявляла, як забіжить у свою кімнату, обійде весь дім, зустрінеться зі своїм життям:

— Ми повернулися саме тоді, коли цвів сад, — всміхається Юля. — А трамвай, який під моїми вікнами в Кракові весь час гуркотів (я кілька місяців привчала себе до того, що то не війна гуркоче, а трамвай) — я уявляла, що на нього можна сісти і він відвезе додому. І коли Кевін і Кася зʼявились на порозі нашого дому в Бучі, ми так і сказали «Ну що ж, трамвай з Кракова до Бучі приїхав!»

За рік у Польщі Юлія Камінська-Бережко створила декілька книжок. Ідея збірки поезії «Римова війна», до якої увійшли вірші понад 80 українських поетів, зʼявилась в Кракові, там же збірка була зібрана, зверстана і презентована в травні 2024 у Києві. До друку в Кракові була підготовлена книжка «Українці в Польщі: історія порятунку», створена Юлією в співпраці  з Інститутом літератури Польщі. З цією ж інституцією Бережко вже встигла створити ще одну книгу «Роздуми про найголовніше» — переклади радіовистав сучасних польських авторів українською мовою, зроблені в її редакції. У Юлії чимало культурних планів, повʼязаних із Польщею. Бо хтось же повинен прокладати ці культурні місточки між нами.

— Сьогодні я відчуваю колосальну вдячність життю. Після всього, що зі мною сталося, я розумію, що життя — це неймовірне диво, — резюмує Юлія. — А ще я дякую Кевіну і Касі, які, по суті, повернули мені віру в людей і те, що добро має перемогти.

Фотографії з приватного архіву героїв

<frame>Саша Кольцова народилася в Росії, але в семирічному віці переїхала з батьками до України, де закохалася в українську мову, культуру і музику. Заснувала гурт «Крихітка Цахес», і скоро вся країна співала «Ти на першому місці» і «Де ти знайдеш такого ангела, як я». Після смерті гітариста гурт змінив назву на «Крихітка». Саша завжди співала українською мовою, була учасницею Помаранчевої революції та Майдану, випустила дизайнерську лінійку еко-сумок, очолює благодійний фонд «Фундація Дарини Жолдак» (популяризує читання). Ініціаторка екологічної програми зі скорочення споживання пластику. Займається благодійністю.<frame>

«Зараз кожен сам собі ЗМІ — соцмережі дають величезні можливості»

— Ми звикли, що «Крихітка» дозволяє собі брати паузи на кілька років. Зараз ви випустили альбом, бо відчуваєте, що потрібні глядачу?

— Питання культурної дипломатії зараз стоїть гостро не лише зовні, а і всередині країни. Ціле покоління пропустило нашу музику, адже фокус був на музиці російській.  Знають окремі наші хіти типу «Без імені», випущені до 2015 року, або стару музику, яку слухали у 2005-му, тоді як, наприклад, альбом «Рецепт» 2009 року для багатьох пройшов непоміченим.

Це був час, коли у більшості медіахолдингів були російські власники і їхня інформаційна політика дозволяла промотувати лише 5-6 імен українських музикантів з великою медійною вагою, решта — західні та російські виконавці. Зараз є загальна цікавість до українського контенту. Сьогодні ми бачимо сотні нових імен, тому що аудиторія збільшилась і стала більш лояльно налаштована.

Можливо, тепер наша музика дійде до тих, до кого не дійшла десять років тому через засилля російської. Ми вирішили популяризувати наш доробок і випустити нову музику саме тому, що зʼявилась можливість яскравіше прозвучати в соцмережах.

— Зараз дійсно спостерігається прорив нової української музики. Щось подібне відбувалося на початку 90-х, коли Україна отримала незалежність. Фестиваль «Червона Рута» видавав сотні українських імен. Як ви це можете пояснити?

— Фестиваль «Червона Рута» мав величезний бюджет від спонсорів, завдяки якому можна було робити масштабний і красивий продукт. І це яскравий приклад того, що набрати хороших артистів, поставити гарний звук і зробити якісний продакшн можна завжди, просто треба було постійно підтримувати рівень грошима.

Мені здається, зараз вимоги до контенту і якості відеокліпів нижчі, потрібні просто свіжі ідеї, високий темп і правильна комунікація зі слухачем. Зараз кожен сам собі ЗМІ — соцмережі дають величезні можливості.

— Якщо говорити про культурну дипломатію, то чи планує  гурт «Крихітка» гастролі в Європу?  

— А ми не можемо виїхати — у мене хлопці невиїзні. Ми навіть не можемо концертувати по Україні. Час прекрасний з точки зору цікавості до української музики, але у мене звʼязані руки.

У держави немає культурної політики — наприклад, тимчасової відстрочки для тих, хто випустив свіжі альбоми, чи «зеленого світла» для тих, хто хоче виступати для військових. І ось, з одного боку, у нас вийшов новий альбом, а з іншого — більшість людей його не почують наживо через те, що умов для цього немає. Небезпечні великі зібрання, мобілізація, тривоги, економічна ситуація…  

Кожного ранку я встаю і думаю: що маю зробити, щоб займатися улюбленою справою в обставинах, що склалися? Може, зібрати жіночу команду чи гурт з тих, хто вже відслужив?

У мене завжди було враження, що я роблю щось, опираючись обставинам. Я не ремствую — буду придумувати щось нове.

Мій колишній гітарист мешкає в Німеччині. Минулої осені ми з ним вже робили тур і цього року обговорюємо можливість концертів у кількох країнах Європи — скоріш за все, це будуть Польща, Угорщина та Німеччина в серпні або вересні 2024.

Звичайно, хочеться співати в повному складі, власне так, як альбом замислювався. З аранжуванням, потужністю, масштабом, на великому звуці. Але якщо ми не отримаємо для музикантів бронь від мінкульту, будемо працювати в тих умовах, які є.

— А як же ті гурти, які весь час виїжджають за кордон і гастролюють. Чи тут кожен домовляється окремо?

— Так, окремо. Хтось їздить через якісь організації, комусь дали «зелене світло» давно, хтось приїжджає з армії у відпустку і їде концертувати, але чимало залежить від доброї волі командування. Я можу говорити лише про нашу ситуацію — у нас поки немає заброньованих музикантів.

І таких музикантів десятки. Скасовуються дати виступів, глядачі не приходять, тому що бояться мобілізації. Або їх вже просто немає в країні. У Польщі, наприклад, у нас в рази виросло прослуховування, бо там зараз наші українські дівчата і студенти.

Відчуття таке, що ти потрібен і не потрібен водночас. Дуже неприємно вибирати між цими двома правдами. У цьому винна Росія і тільки вона, але дуже хочеться, аби існували зрозумілі прозорі правила гри для музикантів

До держави зараз починає доходити важливість культури, але вона ще не може собі пояснити, що є культурою, а що ні. Наприклад архітектурне бієнале є культурою чи ні? А дитячі пісні чи рок-гурти є культурою? Немає чіткого розуміння, чи мають метал-групи виїжджати на великі фестивалі і здійснювати акції культурної пропаганди за кордоном.

Разом з тим дехто не має потужного голосу, але має якісні твори. Наприклад, гурт «Пиріг і Батіг», який донедавна не помічали, а сьогодні він завірусився у тіктоку і про нього заговорили навіть політики. І цей звук робить більше, ніж десятки ефірів та виступів.

Звук у тіктоку за тиждень може зробити з поколінням те, що роками не вдавалося «народним артистам» за фінансової підтримки держави  

— Влітку 2023 року ви випустили дві дитячі книжки («Зубна поліція» та «Малюк чує звук»). Це ваше проростання ще в одній культурній площині?

— У мене вийшли дві дитячі книжки — картонки для найменших. Це мої перші кроки в дитячій літературі.

Нещодавно у мене була творча зустріч з батьками та дітлахами, така собі забавлянка, під час якої я показувала їм, що можна не лише прочитати історію, а й зробити на основі книжки багато чого цікавого та корисного. Наприклад «Зубна поліція» — історія про те, що у хлопчика виростає новий зуб і він його ставить на сигналізацію за допомогою пасти і щіточки. За допомогою цієї книжки можна навчитися читати, вивчити нові слова, перерахувати ніжки у мікробів, проспівати пісеньку. Кожна книжка у мене супроводжується дитячою піснею, і в «Зубній поліції» вона триває дві хвилини — оптимальний час для чищення зубів. Мені це подобається, тому думаю, що й надалі буду працювати в жанрі дитячої літератури.

— Я памʼятаю, у вас є педагогічний досвід.

— У мене був досвід роботи викладачем іноземної мови ще в студентські часи. А потім я провела декілька років у Фундації Дарини Жолдак, де ми розробляли ігрові активності для дітей, які хочуть читати та покращити навички читання. Тож мені подобається викладання дітям і придумування різних освітніх штук. Книжки-картонки — це тільки початок.

— Помічаєте, наскільки молодь сьогодні більш українооріентована, ніж моє чи навіть ваше покоління?

— І це прям супер. Я спілкуюсь з 20-річними людьми і розумію, як їм пощастило природно перебувати в українському контексті. Ми весь час вишукували, робили екстракт українського з медіа й інформаційного середовища ледь не штучно. А зараз заходиш до книгарні, а там виключно українські книжки — не потрібно нічого вишукувати.

З іншого боку, вже десять років триває війна, і ці молоді люди в цих обставинах також почуваються не так, як колись ми.

Інша ідентичність. Вони більш заглиблені у культурний контекст, набагато краще знають історію України та мову. Ми робили це через опір російському культурному лобі в Україні, а вони роблять за інерцією й разом. Тисячі роликів про історію, культуру, мюзикли, сплеск цікавості до поезії, зовсім інша атмосфера. Освічена людина — це тепер не та, яка читала Достоєвського і Булгакова, але Стуса. Проте наші мова та література все ще потребують захисту: автори на війні, друкарні бомблять, росіяни спалюють українські книжки в окупації, до того ж цікавість, популярність української культури ще достатньо крихка. А ще — дуже мало україномовного дитячого контенту.

— Чому мало? В книжкових крамницях всюди розкішні полиці з дитячою літературою.

— З книжками так, все гаразд, а от з музикою для дітей — не дуже.

Якщо я попрошу вас заспівати пʼять дитячих україномовних пісень, ви, думаю, не зможете. А десяток російськомовних наспіваєте з легкістю. Чи не так?

Тому що російська мультиплікація та промоція були потужними. А з україномовним контентом цього ще не відбулось. От чому я повільно, але невпинно, роблю альбом дитячих пісень. І на цей контент отримую гарячий та швидкий відгук від батьків та музичних керівників.

«Розумію, що мені потрібно більше сил, аби жити це життя»

— У вашій новій пісні-колаборації «Під весняним дощем» є слова «почнеться та весняна повінь, яка зупинить наші втрати і змиє цей біль». Як ви переносите біль, який завдає війна?

— Це надзвичайно точний текст Олени Герасим’юк і він мені дуже відгукується щодня. Живу як усі — на нерві. Ми всі тут погано спимо, у нас високий кортизол. Я вперше в житті відчула, що можна «посипатись». Я в принципі завжди була достатньо енергійною, стійкою та тривкою. Але останнім часом мені потрібно докладати більше зусиль, аби бути в працездатному стані, тому що потрібно постійно обробляти цей стрес від війни.

— Як вирішуєте проблему?

— У моєму випадку добре працюють фізичні навантаження, психотерапія та сон не менше шести годин. Ще я отримала за цей час другу вищу освіту. Адже усвідомила, що більшість від стресу тупішає, бо така фізіологія: всі ми починаємо гірше тямити через те, що опанування перманентного стресу відбирає дуже багато внутрішніх ресурсів.

Чимало людей з мого оточення на фронті, хтось загинув, хтось воює, хтось виїхав. Прорвалась соціальна тканина, яка для мене важлива. І тому я стаю більш винахідливою. Звідси і прикладання зусиль до своєї музичної діяльності, і книжки, і все інше. Я просто розумію, що мені потрібно більше сил, щоб жити це життя. І нові рецепти, як ці «більше сил» здобувати. У спілкуванні з іншими, в обміні досвідом, як виживають інші, у нових сенсах в літературі, нових підходах до життя.

А ще я відчуваю невпинне наближення моменту, коли армія і суспільство утворять одне ціле. Допомагати армії маємо ми всі. Кожен свою міру собі сам визначає, але суспільство має бути пронизане оцією спільною боротьбою.

— Самих донатів у нашій ситуації вже недостатньо…

— Люди, які роблять вигляд, що війна може пройти повз них і не працюють на перемогу, повинні вийти зі своєї «коробочки» і почати допомагати армії. Щоб процес відвойовування своїх територій став новою національною ідеєю

Якщо ваш патріотизм має форму економічної підтримки — це дуже добре, але. Можливо, ще треба пройти курси такмеда, щоб бути корисним, якщо поруч розірветься снаряд. Якщо ви можете надати допомогу людям поруч — це вже немало. Думаю, що такмед скоро будуть викладати в останніх класах школи, і це нормально для країни, яка воює.

Чимало моїх подруг, в яких вже дорослі діти, серйозно розмірковують про роботу, корисну фронту, і про те, чи не долучитись до лав армії. Можливо, держава згодом запропонує річні, дворічні контракти для жінок цивільних професій, логістику, менеджмент, бухгалтерію тощо, впевнена, що це зацікавить багатьох. Я чую ці наміри в своєму оточенні і сприймаю це як нову реальність.

— Ви створили бренд God.Glass.You і стали випускати лінійку прикрас зі скла музейних вікон, розбитих війною. Використовували скалки розбитих вікон музею Ханенків, Науково-природничого музею. Частина прибутку з продажів від прикрас іде на підтримку українських музеїв під час війни...

— Ми також використовуємо такі прикраси як аукціонні лоти для підтримки ЗСУ. Я зараз готую колекцію, щоб робити аукціони на акустичних гастролях за кордоном. Мені дуже важливо, щоб я регулярно могла донатити. А оскільки музичної роботи не так багато, то намагаюся підтримувати армію в такий спосіб.

Христина Шишпор — прима-балерина Національної опери України, Народна артистка України, якій належить національний рекорд — 48 обертів фуете, виконаних під час одного з виступів.

А ще Христина — волонтерка. Про те, що змалку загартувало характер майбутньої прими, яка рано втратила батьків; як вона ставиться до українських танцівників, які зараз за кордоном гастролюють з творами Чайковського та як закохати в український балет західного глядача, Христина Шишпор розповіла Sestry.

«Коли я прийшла працювати в театр, у мене ще навіть паспорту не було»

— Балет — це жорстка конкурентна сфера. Ви вже у 17 років станцювали омріяну для будь-якої балерини світу партію Одетти-Оділії (вона стала дебютом Шишпор у Нацопері — Авт.). Як вас у театрі тоді не з'їли?

— Я ніколи не давала себе ображати. Коли в 15 років я прийшла до театру і почала танцювати поряд із дорослими балеринами, що тільки про мене не говорили. Плітки ходили на будь-який смак. А тут ще мій дебют у «Лебединому озері». Але я трималася. Так, вдома плакала з відчаю через день, але не в театрі.

На щастя, у мене був чудовий педагог Варвара Потапова. Вона викладала у мене і у Сашка Шаповала — мого партнера, якого на війні вбили (заслужений артист Олександр Шаповал загинув у бою на Донеччині 12 вересня 2022 року у віці 47 років — Авт.). Варвара Михайлівна нас із Сашком дуже любила і ніколи не кривдила. Педагоги є різні, іноді такий аб'юз ученицям влаштовують, що ти не те що партію станцювати — зібратися не можеш, жити не хочеш. Але наша викладачка завжди була за нас і виховувала в учнях віру в себе. І саме завдяки підтримці педагога мені вдалося в 17 років вийти на сцену Нацопери в партії Одетти та Оділії. А станцювати таке полотно — це, як кажуть, «вишка» для будь-якої класичної балерини. І я танцювала цю партію до самого повномасштабного вторгнення.

— Хто в дитинстві першим підтримав вашу пристрасть до балету?

— Моя бабуся Вікторія Еммануїлівна. Вона — корінна киянка, творча особистість, її знав весь Київ. Завдяки бабусі склалася моя історія як людини і як балерини. Мої перші пачки шила вона. На мої балетні купальники вона перекроїла всі свої трикотажні гольфи (водолазки — Авт.), з їхніх рукавів шила мені лосіни. Це ж зараз всього багато, а раніше не було нічого. І бабуся викручувалась, як могла. І завжди я мала в неї бути найкращою і найкрасивішою. Вона дуже хотіла, щоб я танцювала, буквально горіла моєю майбутньою професією.

— Тобто сім'я одразу була налаштована робити з вас балерину?

— Ні. Спочатку мене для загального розвитку віддали до школи танцю «Кияночка». А саме тоді її керівники Дмитро та Галина Кайгородові задумалися про створення хореографічного коледжу. Внаслідок цього я потрапила до експериментального класу, який почав танцювати класику. На пуанти встала вже у вісім років. На цих заняттях ми поступово закохувалися в балет — у моєму випадку це виявилося коханням на все життя.

— Підлітком ви багато їздили на класичні конкурси, а у 16 ​​років перемогли на міжнародному конкурсі балету імені Сержа Лифаря. Тобто вже тоді ви були вправною балериною?

— Я тоді вже у театрі працювала. Мені було 15, коли мене взяли в Національну оперу як стажистку. В штат взяти не могли, бо в мене ще паспорта не було. Щоб був час на гастролі та театр, я закінчувала школу екстерном. У школі було важко, адже я була настільки занурена в заняття танцями, що зовсім не жила життям класу. І не всі однокласники це розуміли. З боку вчителів теж були непорозуміння: маленьку балерину, наприклад, намагалися «душити» математикою.

Ну яка математика, коли у мене в голові були лише фуете, пліє та батмани?

— Гартувати свій характер ви почали ще в дитинстві. Який він — характер Христини Шишпор?

— Не скажу, що я дуже сильна. Я досить емоційна та сентиментальна, але в мені є стрижень, який змушує рівно тримати спину. Іноді навіть хочеться дати собі слабину, але — не можу. Насправді доля у мене не проста, й інша людина на моєму місці могла б і не витримати. Кожному даються випробування за рівнем його витривалості.

— Ваш шлях у мистецтво був важкий ще й тим, що ви дуже рано втратили батьків…

— Батько помер, коли мені було 9 років. У мене тоді відбувся перший в житті концерт на театральній сцені, і, напевно, я відчувала, що батько йде, бо наполягла на тому, щоб разом з бабусею і мамою поїхати до лікарні. Я зайшла до палати з театральною програмкою в руках — у ній вперше було надруковано моє ім'я.

Батько попросив мене дати йому на цій програмці автограф — перший у моєму житті. А наступного дня його не стало...

Мама ж пішла, коли мені тільки-но виповнилось 25 і я отримала звання Заслуженої артистки України. Вона померла на моїх руках. Знаєте, іноді мені здається, що моя донька Юля — мамина реінкарнація. У неї такий самий характер. Ще й народилися вони обидві у вересні.

— Вашій доньці сьогодні 9 років. Чи має вона намір стати балериною, адже це дуже непростий шлях?

— Вона займалася балетом, навіть танцювала кілька балетних вистав, але потім вирішила, що класичний балет — це не її. Сьогодні вона серйозно займається бальними танцями. Юля любить приходити до мене на вистави, але повторювати долю матері не хоче. І, щиро кажучи, я теж не готова вдруге пройти, вже з нею, цей важкий шлях.

Діра у мистецтві або що робити балерині без Чайковського

— Кажуть, театр будується на кордебалеті. Ви танцювали у масовці?

— Кордебалет — це обов'язково. Жодна майбутня прима не проходить повз. Пам'ять про твою десяту лінію в кордебалеті — вакцина від зіркової хвороби назавжди.

— У вашому репертуарі був увесь балетний Чайковський, а ще Щедрін та Римський-Корсаков. Чи важко сьогодні обходитися без їхніх творів?

— Звісно, ​​це велика діра у мистецтві. Для кожної прими-балерини — це трагедія. На цих партіях виховувалися покоління балерин, і тепер потрібно багато часу, щоб цю дірку заповнити. Але як і чим — у багатьох на це питання сьогодні немає відповіді. А втім я — українська балерина, і моя позиція жорстка: дотримуюсь позицій своєї країни та керівництва свого театру.

— Проблема ще й у тому, що світовий балетний ринок диктує свої уподобання, а Європа обожнює російський балет.

— Репертуар провідних балетних труп світу — це гроші, імпресаріо та спонсори. Репертуари ці формуються за кілька років до старту сезону і обов'язково включають балетні хіти з урахуванням глядацького смаку. А балети Чайковського — це хіти, тож західні імпресаріо, коли театр вирушає на гастролі, просять привезти «Лускунчика» та  «Лебедине озеро». Це гарантовані солдаути. Національна опера України цього року на Новий рік повезла на гастролі до Японії «Снігову королеву», і японці довго до неї придивлялися, перш ніж прийняли.

Зрозуміло, що ми зараз акцентуємо увагу на балетах українських композиторів, але світ наразі слабо знає «Лілею» Данькевича чи «Лісову пісню» Скорульського. Потрібно багато працювати, щоб український балет та наші композитори стали популярними у світі. А ще для цього дуже потрібні стратегія та великі державні вкладення.

— На початку 2024 року ви написали пост у своєму інстаграмі, де звернули увагу, що деякі українські балетні трупи виступають в Європі з балетами російського композитора Чайковського…

— Вони їздять та заробляють гроші, от і все. Повірте, я як народна артистка теж теоретично можу зібрати трупу, поїхати за кордон і так само заробляти під прапором України, наплювавши при цьому на позицію країни. Я можу танцювати і «Кармен-сюїту», і «Лебедине озеро» — у мене будуть аншлаги по всьому світу. Але для мене це неприпустимо.

Як можна це робити, коли в твоїй країні щодня гинуть на фронті люди? Коли загинув мій партнер Олександр Шаповал, який виборював, аби ми в тилу були живі?

Тому знаєте що — хочете заробляти, робіть це під будь-яким іншим прапором, але не називайте себе українським балетом. А ще сплачуйте податки та віддавайте 50% доходів на ЗСУ. Впевнена, що ті українські танцюристи, які зараз світом возять російські балети, нічого сюди не передають.

— Поясніть, навіщо українець Олександр Стоянов зараз танцює в Європі та США балети Чайковського під егідою Kyiv Grand Ballet?

— Та тому що багато іноземців жаліють Україну та добре купують квитки на всі події, які з нею повʼязані. Люди ж не знають, приїхала це Національна опера України чи приватний колектив. Балет — елітарне мистецтво, і лише невеликий відсоток людей знається на нюансах.

Вважаю, що має бути закон, який забороняє прикриватися прапором України тим артистам, які не приїжджають в Україну і нічого не роблять для підняття економіки своєї країни, для її іміджу. Розумію, поки не до цього, але таке рішення має з'явитися.

«Щоразу, репетируючи класичний репертуар, я виростала на два сантиметри»

— Які балети зараз приносять вам насолоду?

— Я дуже люблю балет «Віденський вальс», поставлений Аніко Рехвіашвілі. Це шедевр балетного репертуару Національної опери України, який вже увійшов до історії класичних балетних постановок. Люблю танцювати «Трикутний капелюх» на музику Мануеля Фальї — це також постановка Аніко Юріївни. Дуже гарні одноактні сучасні балети «5 танго» на музику П'яццоли та «З широко заплющеними очима».

— Наскільки вам зручно танцювати сучасні балети?

— Мені неважко перелаштуватись, у цій ситуації я більше переживаю за балетну молодь. Моє покоління балерин росло на великих класичних виставах. А молоді, позбавленій канонів класики, зараз важко розкритися та важко тримати себе у формі.

Щоразу, репетируючи класичний репертуар, я виростала на два сантиметри, бо в процесі тренувань ти весь час тягнешся. Тоді як у сучасному балеті інша техніка, працює інша група м'язів, це інше. У класиці коли виходиш на сцену — ти наче голий. Всім видно, який ти артист. У сучасній хореографії легше прикрити та замаскувати свої слабкості. Я не кажу, що така хореографія погана, але це не класичний триактний спектакль. Від класичних вистав не можна відмовлятися.

— Чи не думали про те, щоб поставити балет під себе?

— Я саме в процесі, але не все можу поки розповісти. Працюю зараз, наприклад, над номером для творчого вечора мого педагога Сергія Бондура. Ми ставимо номер, присвячений Фріді Кало на музику Густава Малера.

А ще я мрію організувати власний гастрольний тур Україною. Нещодавно відбувся мій концерт «Зірки українського балету» — квитки на нього продалися за один день. Люди скучили за красою. Хотілося б поїхати до Дніпра, Одеси, Харкова, але зараз організувати це непросто.

— Не думаєте приїхати на гастролі до Польщі?

— Я б із задоволенням, але для цього в Польщі має бути запрошуюча сторона, яка зможе нас прийняти. Такі культурні події мають бути організовані на офіційному рівні.

«Якщо всі поїдуть, за що тоді боротися?»

— Де вас заскочила війна?

— Повномасштабне вторгнення заскочило нас з дочкою у Барселоні, куди ми поїхали погуляти 15 лютого. 1 березня ми перелетіли до Франції і за місяць оформили статус біженців. Я не розуміла, що робити, як влаштовувати життя, що буде з театром. Через те, що я не танцювала, у мене почалася страшна депресія. Якби не дитина, якій потрібно було забезпечувати режим життя, я б, мабуть, збожеволіла.

Вже у липні ми повернулися. Коли зрозуміли, що їдемо додому, речі зібрали за годину. Я бігла не оглядаючись, бо для мене у Франції не було розвитку. Важко починати щось далеко від дому, особливо коли у своїй країні ти всього досягнув і ніколи не хотів жити деінде.

— Ви повернулися й одразу вийшли на сцену. Війна не заважає вашій творчості?

— Я завжди говорю — хто тоді, якщо не ми? Хто підніматиме економіку, хто займатиметься мистецтвом. Якщо всі поїдуть, то за що тоді боротися? Я нікого не засуджую, але за два з половиною роки поза батьківщиною у людей змінилася свідомість. Ми тут в Україні як: пару днів не обстрілюють — вже і настрій кращий. На роботу прийшли — взагалі ніколи про війну подумати. Ми змінюємося разом з країною та багато на що готові.

— Потрапляли під обстріл під час вистав?

— Тривоги зупиняють вистави в театрі часто, але для мене був один страшний момент.

31 грудня 2022 року в Національній опері України давали балет «Снігова королева», і тут Київ почали бомбити. Тривога почалася на другому акті. Тоді ракетами бомбили центр і від обстрілу постраждав палац «Україна».

Усіх глядачів терміново спустили в укриття — воно у нас організоване в гардеробі театру. І от уявіть собі повний гардероб малечі. Ми їх відволікали і розважали, як могли. Я до дітей спустилася прямо зі сцени, навіть корону Снігової королеви не зняла. Дітлахи були в захваті, всі кинулися зі мною фотографуватися. І я їх довкола себе збираю, розмовляю з ними і чую з вулиці — бах! бах! Ми тоді просиділи в укритті майже п'ять годин.

— До речі, під час війни ви активно допомагаєте дитячій лікарні «Охматдит».

— Завжди допомагаю дітям чим можу. Як амбасадорка дитячого благодійного фонду Good Do Nations я допомагаю «Охматдиту», збираю гроші на лікування поранених українських дітей, яких привозять сюди з гарячих точок країни. Ми збираємо донати на придбання необхідної апаратури, закупили енцефалографи, ноші на колесах. Майже за мільйон гривень придбали розширювач ран, його хірурги ще називають Tesla для операцій, такий він крутий. Цей розширювач, як нам сказав головний лікар, врятував уже кілька дитячих життів. Та що казати — коли приходиш до лікарні, не знаєш за що хапатися. І коли це все бачиш, то іноді думаєш: Господи, який балет! Тут стільки дитячих доль покалічено… А це покоління, які приймуть у нас країну і розвиватимуть її далі.

— Це випадіння покоління напевно позначиться і на нашому балеті…

— Це серйозна проблема. Адже випадає кілька поколінь потенційних артистів балету. Я про це весь час думаю і зараз перебуваю в активному пошуку вирішення проблеми на міжнародному рівні. Поки не про все можу говорити, але на нас чекає велика робота. Моя місія — щоб український балет жив.

‍

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65c901fef751edf9e5806a4c_Screenshot_20240125_112250_Facebook.webp">«Читайте також: Людмила Монастирська: «Важко бути перфекціоністом, якщо тебе зупиняють на половині арії, відправляючи в укриття»</span>

«Вони — вогонь», кажуть про дівчат із забіленими гримом обличчями, які вже понад десять років інтригують світ своїми музично-театральними перформансами.

Учасниці фрік-кабаре Dakh Daughters грають на різноманітних інструментах та співають кількома мовами світу. Вони співали під час революції на Майдані. А коли почалася повномасштабна війна, переїхали до Франції. Але співати та грати не перестали — переконуючи європейців підтримувати Україну. Нещодавно дівчата проїхалися довгоочікуваним туром українськими містами. Про все це Sestry поговорили з учасницею гурту Соломією Мельник.

«На тобі 300 доларів — купи собі віолончель»

— Dakh Daughters (далі DD) — цілісний організм, але кожна з учасниць приносить щось своє. Яку ноту додаєте ви?

— Я відповідаю за музичну складову нашого гурту, тому що єдина серед дівчат маю відповідну освіту — закінчила школу-десятирічку ім. Лисенка при київській консерваторії по класу фортепіано і як диригент хору. Тож я такий собі клімат-контроль музики та вокалу DD.  До того ж я приношу на репетиції чимало архівного музичного матеріалу з колекції моєї родини та розучую з дівчатами пісні. Можна сказати, працюю хормейстером. Хтось же повинен відповідати за те, щоб ми звучали гармонійно.

— DD використовують у своїх виставах півтора десятка музичних інструментів. На скількох граєте ви?

— Акордеон, віолончель, фортепіано, а ще ударні. Ми разом працюємо у Театрі ДАХ двадцать років і в усіх його виставах завжди використовуємо живу музику. Такі вимоги виставив Влад Троїцький (засновник театру ДАХ — Авт.), який кожному артисту запропонував навчитися на чомусь грати.

Мені він колись сказав: «Ти ж музикант, мусиш уміти грати на всьому. На тобі 300 доларів — купи собі віолончель». Я пішла на Либідську, де свого часу під «Тарілкою» (пам’ятка модерної архітектури в Києві — Авт.) люди виставляли на продаж старі речі. І там зустріла літнього чоловіка, який продавав віолончель у футлярі. Інструмент залишився від його покійної дружини-віолончелістки. Чоловіку було шкода продавати інструмент коханої, але жити не було на що, то ж довелось. Так у мене з’явилась унікальна чеська віолончель ручної збірки, на якій я самостійно навчилася грати. Але в мене авторська техніка гри, абсолютно неакадемічна.

Ми від початку ставили перед собою задачу відтворювати традиції українського музично-драматичного театру. Музика та акторство — два стовпи, на яких стоїть кожна з нас у своїй творчості, їх не можна розділяти.  

— Розкажіть про гастрольний тур Україною та вашу нову програму «Лупайте цю скалу»...

— Назву програмі дала пісня на слова Івана Франка. Ми довго міркували над новими композиціями, і у Троїцького зʼявилась ідея зробити щось контрастне. Тобто всередині конструкції з веселої  комічної музики піднімаються серйозні теми. Таким чином ми намагаємося достукатися до людей, які ніби блокуються, коли починаєш говорити серйозні речі й грати трагічну музику.

Наш хитрий хід у тому, щоб спочатку відкрити глядача, а тоді вже «вкидати» свої серйозні питання.

— Які це питання?

— Теми, що виникли на початку війни, нікуди не зникли, хіба стали страшнішими. Коли ми створювали нову програму для західного глядача, то головним своїм завданням вважали не дати авдиторії розслабитися — щоб люди продовжували цікавитись Україною. Ясно, що всі втомлюються від війни і не хочуть про неї кожен день думати. Але крізь призму мистецтва цю тему можна подати інакше — так, що це не залишить європейців байдужими. Одна з наших нових композицій називається «I’m so small» («Я маленька людина»).  

Ми спочатку сумнівались, чи грати її в Україні, але зрозуміли, що для українців це також актуальне. У нас теж є чимала кількість людей, які не розуміють, що відбувається, відгороджуються: «я внє політики», «мене це не стосується», «я людина маленька, від мене нічого не залежить». Але це не так — це просто зручна позиція пристосуванців.

Маленькі дії начебто маленької людини можуть багато чого змінити. Це і є наш головний меседж.

«Переконуємо європейців, які проти війни, донатити на ЗСУ»

— Як втома від війни у світі виглядає вашими очима?

— Впродовж двох років ця втома йде великими хвилями: градус зацікавленості то падає, то росте. І це природно. Це Україна вже звикла жити в напрузі. Як у романах Ремарка, де він описує, як людей бомблять, а вони сидять пʼють кальвадос та їдять устриць. Років пʼятнадцять тому, коли я Ремарка читала, мене це дивувало, а сьогодні це — наша реальність.

Люди як соціальні тварини можуть звикнути до всього. І навіть за таких умов починають радіти, жити кожен день як останній. Щоб европейцю це зрозуміти, пояснювати мало.

Але це не значить, що пояснювати не потрібно. Саме тому після кожного концерту в Європі ми розмовляємо з глядачами. Розповідаємо про війну з власного досвіду. Якось у Бордо туристка з Іспанії, яка випадково потрапила на наш концерт, під час розмови взяла до рук мікрофон і сказала, що вона пацифістка, проти війни і за любов, але ми своїм виступом змінили її уявлення про світобудову і достукалися до її серця. Після цього вона навіть задонатила на ЗСУ 500 евро.

— На початку війни DD виїʼхали в Нормандію. Хто вас прихистив?

— Ми з французами і до війни багато співпрацювали. У  цій країні є менеджери та театри, з якими ми дружимо. У березні 2022 року ми збирались їхати в Нормандію працювати над новим проєктом. Нас запросила режисерка Люсі Берелович, з якою ми познайомились у 2014-му на Майдані під час Революції Гідності. Після цього ми зробили з нею виставу «Антігона» за мотивами Софокла, до якого DD створили музику і зіграли роль такого собі грецького хору. А потім Люсі стала директоркою театру Le Prèau в нормандському містечку Вір. Там ми і планували робити нашу виставу. Але почалася війна.

23 лютого 2022 року у нас була репетиція, ми з Троїцьким працювали над виставою Danse Macabre. До нас ще приїхав Шон Пенн знімати своє документальне кіно. У повітрі вже щось відчувалось. Памʼятаю, на прощання Троїцький нам сказав, що якщо станеться страшне, всі повинні зібратися у нього в будинку за містом: «Разом ми сила, от і будемо сидіти і думати, як жити далі». Наступного дня все і сталося...

І ввечері ми з чоловіком і дитиною приїхали до Влада. Був розпач: на руках немовля, яке я ще годувала грудьми, а моя мама сказала, що з Києва ні за що не поїде. А ще незадовго до того від ковіду помер батько. Все наклалося. А тоді нам позвонила Люсі Берелович і сказала: «Будь ласка, дівчата, я вас молю, беріть свої родини і приїжджайте в Нормандію. Ми вас усіх тут чекаємо».

Як DD діставались до Франції — це окрема історія. Доїхали не всі.  У Нормандії нас зустрічало все місто. Люди принесли з дому все, що було треба моїй дитині — бо в мене була з собою лише тривожна валізка, а в ній — дві дитячі піжамки та памперси, от і все.

Коли я виїжджала, мені здавалось, що доведеться бігти з дитиною на руках лісами, тікаючи від москалів. Тому я навіть вдягла термобілизну та спеціальне взуття, щоб у горах було легше...

— Як скоро ви повернулися після такого стресу до роботи?

— На щастя, в нас є Троїцький — унікальна людина, яка своїм словом здатна всіх переконати. Ми зібралися, обнімалися, плакали, рефлексували і дійшли думки, що найкраще для всіх буде щось зробити. І вже за два дні після приїзду почали працювати.

Люсі надала нам майданчик. І ми за чотири дні переформатували програму «Україна Вогонь» та повністю зробили до неї нове документальне відео з моментів початку війни. І за тиждень вже поїхали з концертами. А коли повернулись з туру, взялись перероблювати театральну історію Danse Macabre. Війна змістила всі акценти. У першій версії ми хотіли розглянути смерть не тільки як негативну конотацію завершення, а і як можливий початок іншого життя. Як вона сприймається в різних культурах. Шукали особисті історії, повʼязані зі смертю і, можливо, навіть з комічними нотками. Нова ж версія Danse Macabre була вже з елементами документального театру, з реальними історіями українців, які постраждали на початку війни, і з артистками DD, які зіграли в цій історії самих себе.

— Коли ми показали виставу в Європі, то одразу зрозуміли — це працює. Люди виходили із зали в сльозах. Це те, що ми мусили робити в той момент, щоб люди розуміли, який жах стався по сусідству від них. І це те, що ми продовжуємо робити.

«Молодь сьогодні цікавиться Розстріляним Відродженням»

— Тобто до повномасштабки ви шукали історії про смерть, а після 24 лютого реальні історії українців пішли як повінь. Все ж таки Троїцький має майже звірине передчуття…

— Ми завжди працювали на самому вістрі. Так, одна з наших перших вистав «Собача будка. Вид зверху. Вид знизу» була присвячена передреволюційній історії, повʼязаній з Януковичем та усією проросійською пропагандою, мовчанням більшості. Ми завжди зачіпали гострі політичні і соціальні теми.

Влітку плануємо спільний проєкт з гуртом Tiger Lillies, адже  давно з ними товаришуємо. Соліст гурту Мартін Жак з початку повномаштабки дуже переймався нашею долею, випустив альбом-присвяту Україні, приїздив до нас з гастролями. Вони мають яскраво виражену проукраїнську позицію. Робоча назва музично-драматичного проєкту — Fucking life, але, скоріше за все, ми її змінимо. Мат купують погано.

‍— Є українські артисти та диригенти, які принципово не працюють в проєктах з представниками країни-агресора, а є такі, що коливаються. Як щодо вас?

— Ми відмовляємося. У нас були випадки, коли ми про присутність росіян навіть не знали. Зараз треба ретельно перевіряти, з ким на виступі можеш зустрітись. Не було, не було і тут бац — «очень хорошая русская режиссер». Ми відмовились. Так і сказали: «Гуляйте лісом, ми на таке не підписувалися».

Разом з тим треба усвідомлювати, що «рускій мір» та руская культура нікуди швидко не зникнуть з усіх світових арен. А українське мусить звучати всюди і попри все, інакше продовжуватиме звучати лиш руське. І варто, враховуючи всі «за» і «проти»  та уникаючи «прямих контактів», все ж обирати «бути і звучати». Умовно: на одному фесті, але на різних сценах, наприклад.

Французи ж це обожнюють, вони буквально розчиняються у цьому «кровавом русском балете» та в Достоєвському.  І треба багато зусиль з нашого боку, щоб щось протиставити результатам цієї довжелезної спецоперації по насадженню світу культури людей, які весь час вбивають своїх сусідів.

— Після туру Україною ви добре відчули українського глядача. Наскільки і як він змінився?

— Український тур був чудовий. Люди плакали, сміялись, підходили та обнімалися з нами. Ми проводили аукціони і біля мільйона гривень зібрали на потреби ЗСУ. Все це нас дуже надихнуло. Зараз ми в турі Європою, але в серпні, найімовірніше, повернемося в Київ, аби писати новий альбом.

У нас зʼявився новий юний слухач — для нас це взагалі було як диво. Так, приміром, коли ми виступали на кіностудії Довженка, там було десь півтори тисячі глядачів — майже дітей — і вони знали тексти всіх наших пісень! Ми ще подумали, що недарма DD у тікток зайшли. Існують нові шляхи до сердець слухачів.

Молодь сьогодні цікавиться творчістю Михайла Семенка та Розстріляним Відродженням. А DD почали цю тему піднімали з 2014 року. Ми щасливі, що це дало таку хвилю, хоча знадобилося десять років, щоб це стало модно і актуально. Нині всюди фольк — те, чим «ДАХ» займався 20 років. Мені подобається, що це є певне наслідування і що люди перейняли цей смак і продовжують наші традиції.

Фотографії з архіву Dakh Daughters‍

Другий місяць світ говорить про документальну стрічку «Ми, наші улюбленці та війна», зняту популярним українським тревел-блогером та мандрівником Антоном Птушкіним. Фільм став найкасовішим серед українських документальних картин, побивши одночасно два рекорди: за зборами за перший вікенд та за зборами за перший день нацпрокату. Словом, кіносенсація.

У чому ж секрет того, що на фільм про війну українці пішли в кінотеатри охоче і цілими родинами? Можливо, в тому, що війна тут показана крізь призму людських вчинків. Як люди попри все вивозили в евакуацію своїх або рятували чужих тварин, яких господарі залишили вмирати в закритих помешканнях чи на ланцюгах. Як шукали, визволяли, лікували. Це історія насамперед про людей зі світлом всередині, і вона дуже надихає.

Зараз фільм йде у кінотеатрах США, і там теж аншлаги.

Коли ж фільм можна буде побачити в Європі? І чи буде відрізнятися версія для світу від версії для українців? Sestry розпитали про фільм його продюсерку Зою Сошенко.

Фільм не про трагедію, а про світло

— Ваш фільм «Ми, наші улюбленці та війна» став найкасовішою українською документалкою. Чи можете ви пояснити рекорд зборів як продюсерка? Бо в Україні нині люди погано ходять в кіно навіть на Marvel, а тут такий успіх у документальної стрічки.

— Дійсно, в кіно нині ходять погано. Особливо низькі показники кінотеатри мали в середині квітня (коли «Ми, наші улюбленці та війна» вийшов у прокат — Ред.). Перша причина — прийняття закону про мобілізацію. Українські родини відреагували: почали передивлятися свої кошти на дозвілля. Другий момент — постійні повітряні тривоги. У нас було дуже багато показів в Києві, Дніпрі, Одесі, і всюди були повітряні тривоги майже щодня. А що означає тривога в кінотеатрах? Що люди повинні покинути кінозали і спуститися в укриття. З точки зору бізнес-моделі це означає, що люди мають право повернути кошти за квитки.  

— Скільки тривав прокат стрічки в Україні і які показники бокс-офісу?

— Близько місяця. Одразу після цього наша стрічка з'явилася на VОID-платформі MEGOGO, де за перший тиждень увійшла до десятки кращих поміж усього контенту. Щодо показників бокс-офісу, то він складає 4 595 081 грн (27 316 глядачів). За результатами прокату, фільм посів друге місце серед релізів українських фільмів (зокрема художніх), які вийшли у 2024 році.

Люди в Україні йдуть в кіно, аби на півтори години забути про реальність.

А тут українці готові були заплатити за те, щоб ще раз пережити біль — і для нас це велика честь. Люди йдуть цілими родинами, з дітьми, з тваринами, а потім пишуть неймовірні відгуки.

І це радість для всієї команди, яка два роки працювала над цією стрічкою.

— І це враховуючи те, що частина людей подивилась трейлер, проплакала і вирішила не йти на фільм, бо нервова система зовсім розхиталась.

— Ми отримували безліч коментарів на кшталт: «Я готовий вас підтримати, купити квиток, але не піду, бо після трейлера нічого з собою не можу зробити». Так, на нашому кіно люди плачуть — але і сміються.  «Ми, наші улюбленці та війна» — стрічка не про трагедію, а про світло, людяність та згуртованість українців. Глядачі виходили з кінотеатру з неймовірним відчуттям соборності нації.

До речі, діти глибоко переживають історію кожної тварини і знайомляться зі смертю саме через втрату тварини. Але дитячі емоції при цьому не є негативними, вони направлені на зростання дитини. І чимало батьків, подивившись фільм без дітей, вдруге приходять в кінотеатр вже з малечею.

— Цей фільм також важливий тим, що нагадує нам світлі моменти початку війни, які проростали крізь трагедію. Приміром, ви нагадали всім історію кицьки Шафи-Глорії, врятованої в Бородянці…

— Історія Шафи — феномен цієї війни. Кішка вижила, хоча 60 днів прожила без води та їжі на сьомому поверсі розбомбленої багатоповерхівки. Ніхто не міг повірити, що на горі може бути жива істота.

— Коли нещасну тварину вдалося зняти, люди писали, що змучена та понівечена мордочка Шафи — це «обличчя кожного українця, побитого, але не скореного, живого та сповненого люті». В результаті Шафа-Глорія стала символом нашої незламності у боротьбі з російськими окупантами. Як і пес Патрон.

— Рятувальники Шафи говорять в фільмі: «Кожне життя має цінність». Тобто для нас не важливо хто там, у будинку, — для нас важливе саме життя. Це дуже класна історія.

Версія для українців та версія для іноземців

— Існують дві версії вашої стрічки — міжнародна та українська. Чим і чому вони відрізняються?

— Як влаштована ко-продукція у практиці світового кіно (коли дві країни хочуть зробити один продукт)? Ми зняли фільм з канадськими партнерами (за зйомку відповідали українці, за постпродакшн — канадці) і зробили його з потенціалом показати насамперед за кордоном. Нам хочеться занурити в цю історію весь світ.

Одразу наш фільм придбав канадский телеканал CBC, а в США нашим партнером став найбільший американський бродкастер PBS — в Україні його знають завдяки фільму «20 днів у Маріуполі». У PBS є напрямок PBS Nature, повʼязаний з природою, тому для них важливо, аби в нашому фільмі був акцент саме на природі, а не на людях. На PBS наша стрічка вийшла 15 травня.

— Тобто міжнародна версія — про проблеми екології, а українська — це історії про людей та тварин.

— Всього для проєкту ми зняли понад 80 годин матеріалу, Антон взяв близько 60 інтерв'ю — 60 неймовірних історій про людей та тварин з понад 10 міст України. Зйомки велися зокрема в Бахмуті незадовго до окупації.

А далі нашим завданням було спробувати зібрати фільм лише на одну годину, маючи ці 80 годин матеріалу і 60 історій. І тоді ми подумали про свою, локальну українську версію, яку можна було б змонтувати довшою і додати в неї більше життєвих історій наших героїв. Ця версія обмежена прокатом на території України, але для нас її створення було надважливим.

— І хто створював цю локальну версію?

— Також Антон. Він повністю з нуля змонтував стрічку в 78 хвилин.

Водночас наша колега очолила нову дистрибуційну компанію і порадила нам спробувати показати фільм в кінопрокаті. Вона аргументувала це тим, що хоча й немає успішного кейсу прокату документального кіно, але як було б добре зробити прецедент.

І ми взялися за це, щоб виконати нашу місію хоча б у межах однієї країни. Так і народилися дві версії одного фільму. Міжнародна називається Saving the Animals of Ukraine, українська — «Ми, наші улюбленці та війна». У цих фільмів різні назви, хронометраж та частково різний зміст.

— Чи зможуть глядачі за кордоном побачити українську версію?

— Ми зараз працюємо над цим, хочемо представити цю версію в межах некомерційних  показів  в Нью-Йорку, Вашингтоні, Торонто та Лондоні. Всі зібрані кошти будуть передані на потреби ЗСУ та фондам, які допомагають тваринам.

Ми розуміємо бажання людей побачити цей фільм. У Антона 7 мільйонів підписників на всіх медіа. Ви навіть не уявляєте, яка кількість запитів приходить нам з усього світу з питаннями, де можна подивитися це кіно.

Минулого тижня ми підписали угоду про співпрацю з однією з найпотужніших дистриб'юторських компаній, яка представляє документальні фільми в усьому світі. Вони виявили неабиякий інтерес до нашого кіно, тож віримо, що незабаром глядачі зможуть подивитися наше кіно і за кордоном.  

— В українській версії розмови англомовних спікерів ви скоротили з 60% до 30% і озвучили українською. Але в стрічці звучить і російська мова…

— Це через те, що ми почали знімати фільм на початку війни. Одним з перших наших героїв був киянин, а чимало киян до початку повномасштабного вторгнення говорили російською.

І цікаво спостерігати, як цей чоловік на початку фільму говорить російською, а наприкінці  — вже українською.

Між першими і останніми зйомками героя минуло півтора роки. І такий шлях до української мови за два роки війни пройшла більшість російськомовних героїв нашої стрічки.

— А коли фільм «Ми, наші улюбленці та війна» покажуть в Польщі?

— Польща — одна з перших країн, де ми хотіли би бути представлені. Але спочатку важливо показати нашу стрічку на впливових міжнародних кінофестивалях, де за умовами фільм не може бути у публічному показі до моменту прем'єри на фестивалі. Участь у подібних кінофестивалях важлива, бо привертає увагу до стрічки і до України.

— Одну з 80-ти історій про людей та тварин ви знімали в Польщі. Розкажіть про неї.

— Уявіть собі, є людина з вадами зору, а в неї є собака-поводир. Ця тварина — очі, руки та ноги свого господаря. Але через вибухи в перший день війни пес тікає, і господар лишається безпомічним.

Ми знайшли в Новомосковську (Дніпропетровська область — Авт.) чоловіка на ім'я Сергій, у якого війна «відібрала» собаку-поводиря. Насправді в Україні чимало таких людей, але саме ця історія мала розвиток.

Сергій взяв інше цуценя і почав його самостійно тренувати — як умів. А потім звернувся до держави з питанням, як його пес може отримати міжнародний сертифікат собаки-поводиря, аби з ним можна було виїжджати. І тут виявилося, що в Україні немає закону, який дозволяє отримати такий документ. Але подібний сертифікат можна отримати в Польщі.

Ми звʼязались з польською організацією, яка погодилась організувати собаці навчання і оплатити їхнє з Сергієм перебування в Польщі. Польська сторона дуже допомогла в цій історії, і в результаті пес таки отримав сертифікат.

— Боюся запитати, чи відомо, що сталося з собакою, який втік від вибухів?

— Ви не повірите, два місяці тому її вдалося знайти! Нам про це повідомив Сергій, і ми навіть знімали їхню зустріч з Плюшею (так звуть собаку-втікачку — Авт.). Це було дуже щемливо. Тепер у Сергія дві собаки.

Нещодавно в Дніпрі у нас був кінопоказ за участі Антона, на який Сергій прийшов зі своєю дружиною. До речі, Сергій тепер хоче присвятити своє життя навчанню собак-поводирів, адже цього потребує велика кількість людей.

Але ця історія заслуговує на те, щоб про неї розповісти повноцінно. Вона нам здається надважливою. Тому до фільму вона не увійшла, але ми думаємо, як показати її у новому форматі.

«Ми не хотіли спекулювати у фільмі жорстокістю»

— Я так розумію, ви знайомі з Антоном Птушкіним багато років і саме з вашої подачі він взявся за цей фільм.

— Коли війна почалась, діяльність Антона знизилася за очевидних причин. А він з тих людей, які не можуть нічого не робити. І йому надійшла пропозиція з Канади щодо зйомок документального кіно.

Були певні сумніви, чи варто починати нове. Але для нас була важлива місія проєкту. Було очевидно, що з часом увага світу до війни стихне. І для того, щоб люди в світі не переставали нас «бачити і чути», треба фіксувати дії агресора і знімати фільми. Карбувати історію на плівці.

Антон став дивитись дуже багато стрічок і аналізувати, як все влаштовано у документалістиці. Він насправді дуже відповідальний, ось і до цього завдання підійшов ґрунтовно.

— Мені здається, що поки Держкіно розмірковує, яке б таке кіно зняти про війну, щоб всіх вразити, митці беруть і роблять. Тим паче, що документалка — це те, що треба знімати тут і зараз, бо кожен новий день несе нові події.

— Нещодавно нам зателефонували з Міністерства закордонних справ з проханням показати кіно у країнах Латинської Америки. Адже в них є певна аналітика щодо цих країн, які не до кінця розуміють ситуацію в Україні і підтримують нашого злого сусіда.

У такі моменти ми розуміємо, що обрали вірний шлях. Бо це точка доступу до багатьох людей. Які через емпатію до тварин зможуть зрозуміти, що насправді відбувається останні роки в Україні.

— Чи є у самого Антона Птушкіна тварини?

— Це питання Антону часто ставили після перегляду фільму у кінотеатрах. І всі дуже дивуються, що в нього ніколи не було домашніх улюбленців. Антон взагалі ніколи й подумати не міг, що тварини в його житті зможуть відігравати настільки серйозну роль. Але зараз він вже хоче взяти кота в одному з притулків.

— Що не кажи, у вашому фільмі багато життя…

— Знаєте, ми могли взяти в монтаж важкі історії, іноді до нас надходили дуже страшні розповіді про тварин. Але ми не хотіли спекулювати жорстокістю, тому що  наша історія про інше — насамперед про різні прояви людяності на тлі війни. Однією з героїнь нашого фільму є засновниця Гостомельського притулку — 79-річна Ася Серпинська. І от вона сказала: «Людина, яка може образити тварину, може образити й дитину. А допомагати тваринам — значить залишатися людиною». Так для нашого фільму вислів «Рятувати тварин, щоб залишатися людиною» став основним меседжем.

Амбасадорка України на верхівці світу

— Ви вже втретє піднімаєтесь на Еверест. Чому ця вершина не дає вам спокою та чим нинішній підйом буде відрізнятися від попереднього?

— У 2022 році я піднялась з українським прапором, на якому було написано «Stand with Ukraine». І на це звернуло увагу набагато більше міжнародних ЗМІ, ніж наших. Під час другого мого сходження у 2023 році ми зробили дронову зйомку вершини Евересту — знову з українським прапором. Тепер я йду зі стягом, на якому написано «We are still fighting for our freedom» — «Ми досі боремося за свою свободу». Я роблю це, адже люди навіть в альпійському ком'юніті питають: «А що, у вас і досі війна?». Для мене це дивно. Тобто Україна зникла з обкладинок світових ЗМІ? і деякі люди вирішили, що все завершилось.

Отож, на третій рік війни я роблю свій третій Еверест. Це символічно.

— Ви обрали своєю місією говорити так зі світом про цю війну. Як думаєте, скільки ще разів вам доведеться підніматися на Еверест, перш ніж війна закінчиться?

— Чимало людей мені говорили, що я «посол Україні на верхівці світу». І кажуть, що я маю заносити наш прапор щороку стільки разів, скільки триватиме війна. Можливо, так і буде. Чи вистачить у мене сил і здоровʼя… Хоча характер у мене такий впертий, що скільки треба, стільки разів і зайду.

Дуже хотілося б, щоб цей підйом у такій парадигмі був востаннє. Про що я мрію, так це занести на Еверест прапор нашої перемоги.

— А що кажуть ваші рідні — батько та брат, які зараз на фронті?

— Тато вже не на передовій, він там був, а зараз перевівся в штаб. Він підтримує мене в усьому, просто хвилюється за моє здоров'я. Саме тато подав мені ідею, яку я зараз втілюю у життя. Я несу на Еверест не тільки прапор України, а ще прапор з передової, посічений осколками. Його мені передала гірсько-штурмова бригада «Едельвейс».

Тато сказав: «Іди, доню, і кажи світу голосно, наскільки можеш, що ми тут в багнюці, у крові захлинаємося, і що нам потрібна допомога».

— До початку експедиції ви оголосили конкурс в інстаграмі: «Занесу» автора донату для ЗСУ на Еверест», пообіцявши перше фото на «даху Землі» зробити зі світлиною того, хто задонатить...

— Чесно, я коли цю ідею генерувала, то думала, що бажаючих таким чином «побувати» на Евересті буде більше. Ця ідея зʼявилася після того, як один небідний блогер хайпанув, оголосивши, що дасть мільйон доларів тому, хто занесе його портрет на найвищу вершину земної кулі. І тоді у мене виникла ідея зібрати таким чином гроші на кисневі концентратори для армії.

А щодо блогера, то сьогодні з десяток альпіністів несе на Еверест його фотографію, хоча всі розуміють, що заплатить він тільки тому, хто буде першим. І це не окей, бо Еверест — це не жарти, тут будь-яка конкуренція може коштувати життя.

— Чому збираєте кошти саме на кисневі концентратори?

— Хочу разом з «Госпітальєрами» (добровільний медичний батальйон — Авт.) зібрати на два кисневі концентратори, необхідні пораненим бійцям. Якщо людина виснажена, кисневі концентратори можуть врятувати їй життя.

У моєму випадку це символічно. Я з власного досвіду знаю, як це — бути без кисню.

— Скільки балонів кисню ви берете із собою на Еверест?

— На Евересті складна система закидання спорядження. Гіди-шерпи все заносять нагору заздалегідь, зокрема балони з киснем, і роблять у верхніх таборах запаси. Альпініст несе на собі лише свій балон плюс рюкзак з необхідними речами. Стандарт для альпініста на сходження — чотири балони. Але є так звані «лакшері» умови, коли ти можеш розраховувати аж на 8 балонів.

Кисень на Евересті — це життя. Балон важить пʼять кілограмів, але на тій висоті повітря настільки розріджене, що 5 кілограмів відчуваються, як плита з бетону.

— Кажуть, що висота в горах зʼїдає мʼязи. Наскільки це небезпечно для організму і як ви відновлюєтеся після кожного сходження?

— Мʼязи дійсно зʼїдаються, ніби тануть через те, що людина знаходиться на такій висоті, де майже немає кисню. Треба розуміти, яка колосальна фізична робота проводиться організмом під час підйому. Здається, що ми маємо повертатися з експедицій загартованими, зі сталевими мʼязами. А ми приходимо у стані, ніби спортом рік не займались — тіло геть не в тонусі.

Щоб потім відновитися, люди активно ходять до спортзали. А ось перед сходженням накачувати і нарощувати мʼязи не варто. Треба виховувати у собі витривалість. Маєш бути, як бігун — сухий, але сильний. Аби була сила довго рухатись, і щоб не було забагато мʼязів, які заважатимуть. Шафоподібні бодібілдери «здуваються» в горах першими — їм там дуже важко. А маленькі, худі, сухі — йдуть і заходять на вершини.

«Життя я люблю більше, ніж встановлювати рекорди»

— Ми весь час говоримо про Тоню Самойлову лише в контексті гір. А чим ви займаєтесь, коли не в Непалі?

— Останні місяці я була в Києві у звʼязку зі своїми новими проєктами, зокрема телевізійним — мене запросили вести рубрику в програмі на телевізійному каналі, який скоро відкриється. Часто буваю в Хорватії, куди на початку війни евакуювалася моя сестра з маленьким племінником. Дорога між Україною та Хорватією забирає в мене майже добу в один бік. А оскільки я сама за кермом і ніколи по дорозі не зупиняюсь, то називаю це також «моїми сходженнями». 22 години за кермом без зупинок — це непросто. І я наче й розумію, що треба зупинитися та десь переночувати, але продовжую тиснути на газ. Через свій впертий характер я в гори і ходжу: якщо вже пішла, то пішла, ніщо не зупинить.

— Розкажіть про вашу зустріч з Валерієм Залужним, коли він був Головнокомандувачем ЗСУ. Ви йому подарували дрон-фотографію Евересту з українським прапором на вершині…

— Ця зустріч стала здійсненням мого бажання, бо це людина — взірець не тільки для мене, а насамперед для моїх батька та брата, які знаходяться в армії. Батько був щасливий, коли отримав від Валерія Федоровича український прапор з підписом «Для Володимира». У батька немає кумирів, але Залужний — людина, від якої він у захваті.

Ми довго сиділи та розмовляли. Я переконалась, що Залужний — це глиба. Радію, що життя нас звело.

— Це правда, що ви збираєтесь підкорити всі 14 найвищих гір світу? Восьмитисячники, так звану «Корону Землі»?

— Якщо у мене це вийде за пʼять-десять років, я буду рада. Такий план потребує чимало грошей, це дуже непросто. Є гори, на які я не сильно хочу. Наприклад, Аннапурна — така небезпечна, на якій можна загинути через лавини. І вона є в списку восьмитисячників. Коротко кажучи, я життя люблю більше, ніж встановлювати рекорди.

— Вік альпініста хоч і довгий, але тут треба стратегію вибудувати, щоб гори тебе не здолали.

— Отож. Адже гори стояли і будуть стояти, ніколи не пізно на них зійти. Моя філософія — ходити в гори в задоволення, це я зрозуміла минулої осені на Манаслу (восьма за висотою гора світу (8163 м) — Авт.). Я збиралася підніматися без кисню, але захворіла і змушена була одягнути маску. Я йшла з киснем, а паралельно зі мною піднімалася моя подруга, яка робила безкисневе сходження. І я на неї дивлюсь — а вона ніби «ходячий труп», мені було її дуже шкода. Бо коли ти в масці, ти бачиш, як встає сонце, яка навколо невимовна краса, ти милуєшся вершиною і все усвідомлюєш. Але коли піднімаєшся без кисню — тобі не до задоволення.

‍— Ваша подруга таки піднялась на Манаслу?

— Так. Це одна з моїх найближчих гірських подруг, її звати Еллі Пеппер, вона — австралійка, їй вже 50 років і вона хоче пройти всі 14 вершин без кисню. І це просто якесь божевілля. Мало хто в це вірить, зрозуміло. Такі сходження дуже вдарять по її здоров’ю. Але я щиро бажаю їй удачі. Зараз ось вона піднялась без кисню на Аннапурну.  

— Чи існує серед альпіністів конкуренція?

— Існує, і мені це дуже не подобається. Ну тобто здорова конкуренція — це завжди класно, це змушує людей рухатись уперед. Але часто-густо вона нездорова: альпініст, незважаючи ні на що, пре вперед, тільки б бути першим. І через це трапляються трагедії.

Моя подруга Аня Гуту нещодавно загинула в горах саме через таку нездорову конкуренцію.

Аня — американка українського походження, вона народилась на Одещині, але більшу частину життя прожила за кордоном. Вона збиралась зайти на всі 14 восьмитисячників з паспортом США і стати першою американкою, яка це зробила. На кону стояло багато чого і в цьому вона конкурувала з іншою дівчиною (Джина Марі Рзучідло — Авт.). Вони обидві були на Шишапангмі в Китаї восени, вони обидві боролись за звання «першої американки» і для них обох це була остання гора в програмі «Корона Землі». І вони там обидві загинули під лавинами на останньому етапі змагань. Адже пішли за несприятливих погодних умов. Кожна з них так хотіла виграти. А в результаті обидві залишились на горі назавжди...

Дуже сумую за Анею, бо вона була, мов світло.

— Ви самі, як світло. Як реагують на українку в горах іноземці?

— Нещодавно зводила в Гімалаї першу українську жіночу групу — дівчата піднялись до базового табору на висоту 5364 метра. Так от у Непалі українки відчули на собі особливе прихильне відношення. Мене теж тут всі люблять, і ця любов взаємна. Непальці — моя друга родина.

— Як людина, яка вміє рухатися вперед, не дивлячись ні на що, дайте пораду, як нам вижити в умовах сьогодення…

— Мене часто питають, як ти, Тоня, сходиш, як таке страшне навантаження витримуєш? Якщо усвідомлювати одразу весь масштаб гори та підйому на неї, то дійсно здається, що це неможливо. Кожен день на Евересті дуже важкий. Але щодня, як важко мені не було б, я вірю, що цей день закінчиться і прийде новий. Я відпочину вночі, а якщо не зможу — наступної ночі. І ця моя віра в те, що важкий день закінчиться і буде новий, завжди дає мені сили. Зараз в Україні важко взагалі всім. Але вічно погано бути не може. І навіть у найважчі дні можна знайти відраду.

Фотографії з приватного архіву героїні

‍

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65521ac0d273aad0d2176d38_IMG_20230718_113358-p-2000.jpg">«Читайте також: «Мандрівниця Олена Бондаренко: «Хотілось довести, що в будь-якому віці можна досягати вершин»</span>

«Досвід війни потребує років переосмислення, але я не з тих, хто чекає»

Наталка Ворожбит — відома українська драматургиня, сценаристка і режисерка, лауреатка Шевченківської премії, премій Олександра Довженка, «Золота Дзиґа» і Women In Arts.

З початку повтомаштабного вторгнення Наталка Ворожбит шукає шляхи, як говорити з українськими та іноземними глядачами про війну. З досвіду війни народилися сценарій відомого фільму «Кіборги», хітових п'єс «Погані дороги» та «Зелені коридори». Вже як режисерка Ворожбит перетворила «Погані дороги» на повнометражний фільм, і він отримав нагороду на Венеційському кінофестивалі. Зараз драматургиня мешкає в Оксфорді на резиденції, де пише нові сценарії для європейських театрів та свою першу книгу.

— У вересні я з донькою приїхала в Британію, але весь цей час багато їздила в Україну. І через цей рух не перенеслася в інший вимір. В Оксфорді однозначно працюється легше, бо нічого не відволікає від творчості, — розповідає Sestry Наталка Ворожбит.

— У мене була певна кількість замовлень на тексти і одна з причин, чому я погодилась виїхати, це розуміння того, що в Києві я такий обсяг роботи не подужаю. Бо в Києві ти весь час на емоційних гойдалках: на все реагуєш, не можеш сконцентруватися, а тут це можливо. Мені вдалося написати кілька пʼєс. Одна вже навіть поставлена — у минулому місяці я була на премʼєрі вистави «Неіснуючі» в Theater und Philharmonie в німецькому Ессені. Ще дві пʼєси я віддала, але яка на них чекає доля, наразі не знаю.

До того ж з Британії значно легше виїжджати на події в Європі, на які мене запрошують. Тож я ставлюся до мого перебування в Оксфорді як до тривалого відрядження. Інша справа, що емоційно ця відірваність від дому дуже важка, бо в мене у Києві чоловік, мама, яка несподівано загриміла до лікарні — на фоні новин про війну.

— За майже 800 днів з початку повномасштабного вторгнення у тебе склалося розуміння, як писати про війну?

— Не склалося. Цей досвід точно не перекипів і потребує багатьох років переосмислення. Але я не з тих, хто чекає. Рефлексую, як можу, по гарячих слідах. Перша моя пєʼса «Зелені коридори» була написана для німців через рік після повномасштабного вторгнення. Вона була про біженську хвилю, яка піднялась одразу після 24 лютого. Тоді у біженців був стан істерично-панічно-піднесений.

За рік стан змінився, українці за кордоном стали відчувати себе дуже спустошеними, наче зависли десь між часом. Це дуже складний стан — фізично ти старієш, а ментально ніби стоїш на паузі і чекаєш, коли все закінчиться, коли повернешся додому.

Саме про цей стан моя п’єса «Неіснуючі».

Ну і потім ти ж постійно думаєш, як з іноземними глядачами говорити про війну. Якщо перші тексти були спрямовані налякати, шокувати, привернути увагу, то зараз намагаюся писати так, щоб цей досвід виглядав більш універсально, стосувався будь-якої родини, яка боїться втратити домівку, близьких, щоб глядачеві було легко поставити себе на наше місце.

«До теми ухилянтів я тільки делікатно підступилася, адже не знаю, що відчувають чоловіки»

— Митцям не позаздриш, зараз як ніколи треба балансувати з формами і темами, ловити «золоту середину», те, що багатьох зачіпає. З тими ж ухилянтами — онде болюча тема. Часто думаю, що у хлопців, які в жіночому одязі чи на дитячому матрасику втекли через кордон, на серці? 

— Ухилянти це ж не лише ті, що на матрасику тікають, а й ті, що сидять тихенько, працюють, але не йдуть до війська.

— В якій формі ти б написала про ухилянтів?

— Я писала один монолог на 15 хвилин на замовлення театру в Ліхтенштейні. Це монолог чоловіка, який прокидається вночі від вибухів і рефлексує на цю тему, тому що один його друг десь на фронті в окопі, а другий втік до Відню, катається собі десь в Альпах на лижах і пише весь час «Київ, як ти?» Колись всі троє вчились разом в консерваторії. Я до цієї теми тільки делікатно підступилася, тому що не знаю, що відчувають чоловіки.

Ухилянти — це важлива тема, але як про неї говорити, якщо з одного боку ми всі залежимо від тих, хто йде воювати і боронити нашу країну, а з іншого — жодна жінка, мати чи дружина, не може добровільно відпустити свого сина чи чоловіка на війну?

— Але чи зрозуміють ці тонкощі іноземці…

— Це і є головне завдання — дати їм відчути себе у цій шкірі.

До речі, я нещодавно їздила на премʼєру до Швеції, в Гетеборг, там українська режисерка Тамара Трунова поставила мої «Погані дороги» (пʼєса, написана в 2017 році на основі реальних подій на Донбасі, — Авт.). Вона зробила дуже круту річ — поставила цю виставу, але про шведів. Тобто жодного камуфляжу, ніяких українців. Тамара знайшла ключ. Це не українська экзотика в Швеції, це історія про те, як мирні громадяни Швеції можуть раптово взяти й опинитися у війні. І сьогодні «Погані дороги» очолюють рейтинг шведских вистав, хоча це взагалі перша постановка української пʼєси й української режисерки у Швеції.

Взагалі мої останні премʼєри мають дуже хороші рецензії в Європі, тому що потрапляють в якийсь глядацький нерв. І це єдине, що мене зараз насправді тішить.

— Які теми у звʼязку з Україною цікавлять європейців у 2024 році?

— Їх цікавить наша інтеграція, те, як ми одне одного розуміємо і як нам далі жити в одному суспільстві.

І все ж у 2024 році увага європейців значно менше до нас прикута, вони зосереджені на ізраїльсько-палестинській війні. Тож варто нагадувати, що насправді це не різні війни, а одна по суті Третя світова, яку розпочала Росія в Україні і розгойдала на Сході. Тому загрози для всього світу ще більше, ніхто не залишиться в стороні. Оця тема зараз чіпляє європейців.

«Голодомор — тема шекспірівського масштабу»

—  До речі, у театрах в Україні вистав про війну не так і багато. Ставлять класику, комедії… Не розумію, чи це від браку матеріалу, чи від того, що театри бояться збільшити стрес глядачу.

— Тут питання масштабніше: як з українським глядачем говорити про війну. Вганяти людей в ще більшу травму? Навіщо? Тоді як? Тему війни піднімають здебільшого незалежні театри, які можна на пальцях перерахувати. Режисерів, які роблять сучасні гострі історії, теж мало.

А з класикою, комедіями — всі знають як це робити — вторована стежка, квиточки продаються. Хоча ж можна взяти класику і її переосмислити. Мені часто пропонують адаптувати якийсь класичний твір. І я кожного разу запитую себе, чим чіпляє ця історія. Ну «Кайдашева сімʼя» зрозуміло чим — це наші одвічні актуальні граблі, але є твори, за які я просто відмовляюся братись.

Але більшість вистав, що йдуть у наших театрах — це просто ще одна версія класики. І я сижу на цих виставах і не розумію, чому це дивлюся, навіть якщо це добре зроблено. Може, це моя профдеформація, але в мене відчуття змарнованого часу. Мені треба, щоб зі мною говорили про те, що мені болить. І думаю, що це треба більшості глядачів, просто не всі це усвідомлюють, не всі мають досвід такої розмови.

Один-два походи на змістовні вистави дуже виховали б нашого глядача, а так у них залишається уявлення про театр як про таку собі архаїчну розважальну інституцію, де тобі роблять «добре». Ні, цього недостатньо.

І це особливо прикро в порівнянні: коли ти дивишся, як театр у більшості країн відгукується на події в Україні. У кожному театрі відбувається щось, повʼязане з Україною — читання, документальні вистави, постановки. Говорити з глядачем — це перше, що має робити театр. А у нас наче і бюджети є, і трупи — от тільки цей інструмент майже не використовують за призначенням.

Звісно, є виключення — Театр драматургів у Києві, львівський Театр ім. Заньковецької, Театр драми і комедії на лівому березі тощо.

— Але мені здається, що глядачам потрібні і смішні вистави, хай навіть сенсово порожні. Люди сміються дві години і цим лікуються.

— Навіть у розважальній формі можна говорити про важливі речі.

Добре, що попит на театр існує. Театр — одна з ознак мирного життя. Якщо раніше думав: «Гаразд, піду в інший раз, ще встигну», то тепер хочеться жити своє життя тут і зараз. Наповнене не тільки страхами і війною, але й мистецтвом. Плюс людина в театрі соціалізується — вона там зустрічає багато людей, які прийшли не в бомбосховище.

— Нещодавно польська театральна критикиня Лена Творковська із захопленням згадувала виставу за твоєю п’єсою «Зерносховище» і говорила про те, що в умовах війни в Україні є люди, які ставлять такі глобальні речі. При цьому ця вистава не про війну.

— Вона про передумови війни. Тема Голодомору дуже повʼязана із сьогоденням, її осмислення допомагає аналізувати історичні причини нинішньої війни, яку Росія веде в Україні.

‍— Пʼєсу про Голодомор тобі у 2009 році замовив Королівський Шекспірівський театр в Англії. Чому саме ця тема їх тоді зацікавила?

— Вони хотіли чогось глобального, хотіли історію про щось шекспірівського розмаху. Всі драматурги, яких запросили брати в цьому проєкті участь, пропонували свої ідеї. Я запропонувала Голодомор як одну з тем і британців вона вразила. Погодься, Голодомор — тема шекспірівського масштабу. І що важливо, вони про це нічого не знали і бажали дізнатися.

— Хочу розпитати про твій новий повнометражний фільм «Демони». Історія в ньому будується на стосунках між українкою та росіянином, між якими виникло кохання. Ця пʼєса була написана тобою ще у 2005 році, а фільм був на 90% відзнятий перед великою війною. Але ж зараз люди не те що стосунки, вони навіть слово «російський» не можуть сприймати без ненависті. Чи сприймуть люди це кіно?

— Мучуся цим питанням. Можливо, і ні, можливо, я буду проклята і привселюдно спалена десь у центрі Києва. Це непросто для сприйняття навіть мені, тому що бачити нині в росіянині людину дуже складно.

У цій історії росіянин — складний персонаж, якому іноді хочеться поспівчувати, а іноді вбити. Реакція суспільства на такі речі зараз категорична і радикальна. Люди зараз не здатні сприймати півтонів і це абсолютно зрозуміло. Але я намагалася бути чесною по відношенню до цієї історії, яка склалася набагато раніше. Йдеться про 90-ті, коли ці відносини сприймались не як трагедія. Це сатира на стосунки українців та росіян. Про радянський міф про росіян, під впливом якого ми довго знаходилися, про те, якими ми були наївними і як близько ми їх до себе підпустили.

Як завжди у мене, історія вийшла дуже самокритична — це багатьом українцям може бути неприємно. Важко сприймати критику в той момент, коли хочеться лише захищатися та перемагати. Але як пояснити, що здатність говорити про себе критично допомагає у порозумінні з тим же іноземним глядачем? Людина, здатна на рефлексії, викликає довіру. І цей фільм дуже розраховує на те, що люди, які його будуть дивитись, це розуміють.

— Головну роль у «Демонах» виконує нині покійна Руслана Писанка. Це її дебют як драматичної акторки. Як вдалось закінчити фільм вже без неї (Руслана Писанка померла 19 липня 2022 року, — Авт.)?

— Руслана дійсно приголомшлива у цьому фільмі. Аби закінчити фільм, я переписала ті сцени, в яких вона не встигла знятись. Але це фільму не на користь. У сценах, де героїня знаходиться спиною до камери, використали дублерку. Але те, що Руслана мала зіграти, здублювати неможливо. Тому її слова я вклала у вуста іншим персонажам.

— Після успішного серіалу «Спіймати Кайдаша» ти пишеш сценарій повнометражного фільму за мотивами повісті «В неділю рано зілля копала» — за твором однієї з перших українських літераторок-феміністок Ольги Кобилянської…

— Сценарій фільму вже готовий, але коли Film.UA його зніме — невідомо, тому що війна. А це повинно бути дороге кіно, бо це складна історична костюмована історія. Вона мені дуже подобається. Оскільки твір Кобилянської невеличкий, я вигадала ще кілька нових сюжетних ліній, створила додатковий всесвіт.

— І тут саме час спитати, як ти ставишся до хейту. Бо тільки-но стало відомо, що Ворожбит після «Кайдашевої сімʼї» взялась за Кобилянську, зʼявились дописи, що «ця особа» знову замахується на святе...

— Ну, я була готова, що це не всім зайде — «це ж классика, це ж святе, ми ж не маємо права паплюжити». Але в мене є щаслива риса — я не сижу і не читаю, хто що пише. І я ніколи не влізаю в срачі на фейсбуці, бо якщо зачіплюся, мені буде зле. Хтось від цього енергетично підживлюється, я — ні.

«Повітря свободи 90-х я повною мірою ковтнула з усіма його жахами й красотами»

— Сьогодні наша держава своєрідно підходить до питання кіновиробництва. У нас є приклад Другої світової війни, коли в СРСР у кіно вкладали чималі кошти, і люди втішалися цими фільмами. Чому зараз не знімати кіно про війну?

— Ти зараз ніби озвучуєш плани нашого Держкіно, коли вони описують, як будуть давати гроші на красиве патріотичне кіно про війну.

Люди, які здатні знімати справжнє кіно, зараз знаходяться у конфронтації з Держкіно. І поки ця державна інституція не знайде спільну мову з кіномитцями, яких вона повинна підтримувати, такого кіно не буде. Це замкнуте коло.

Але всі наші фільми зараз про війну, всі глибоко патріотичні й різні. І не тому, що такими є ідеологічні установки до нового конкурсу Держкіно. А тому що інакше неможливо.

— Згадала про твій сценарій до серіалу «Наша Галя», який ти сама охарактеризувала як історію про 90-ті та про наше дорослішання. Зйомки поки що на стопі, але ти ж пишеш про це книгу?

— Так, це в мене книжковий дебют. Адже погодься: коли як не зараз писати книжку, якщо на кіно немає грошей. Про пʼєси я вже не хочу навіть думати, так багато я їх написала за останні два роки. Відчуваю, що вже повторююся. А ця історія мені так подобається, що писати прямо хочеться.

Драматург постійно обмежує себе при написанні. Хронометраж історії — максимум дві години, в які треба вмістити всі ремарки і діалоги. П’єса — це концентрат. А проза дає свободу. Я навіть ловлю якесь натхнення…

— А якою у 90-ті була сама Наталка Ворожбит?

— Я була складним підлітком, бо в моєї мами були складні сімейні обставини, розлучення і все таке. Я зарано потрапила на вулицю і зрозуміла все, що з цим повʼязано. А ще райончик Дарниця, в якому я жила, точно не був найблагонадійнішим у Києві. Тож ковтнула я повітря свободи 90-х повною мірою — з усіма жахами та красотами. Господи, як згадаю, яка ж я була дурна, але якось вирулила. Більшість моїх тодішніх друзів або померли, або ведуть напівіснування, повʼязане з наркотиками та алкоголем. Це дуже сумна історія.

— Тобто обставини примусили тебе дуже рано подорослішати. Разом з цим негаразди зробили тебе сильною, що важливо у твоїй професії.

— Знаєш, я б залюбки жила без цього досвіду. Але так, письменнику що гірше дитинство, то краще — такий закон. Тож маю відпрацьовувати біографію...

«Видавництво Старого Лева» — одне з найпопулярніших та найактивніших в Україні, яке багато робить для перекладів та видання наших письменників іноземними мовами і навпаки — сучасної європейської літератури українською. Як розвивається книговидавництво під час війни, про смаки людей та літературний голод українців за кордоном Sestry поговорили з головною редакторкою і співзасновницею «Видавництва Старого Лева», поетесою та перекладачкою Марʼяною Савкою. Журнал Forbes включив пані Савку до списку 50 лідерок України, які ведуть країну до перемоги.

«Книжки — це якорі, які в’яжуть нас з мирними часами»

— На початку повномасштабної війни видавці книг говорили, що чимало українців перестали читати — в умовах війни людям психологічно важко сприймати текст. Така ситуація існує досі?

— Зараз дуже динамічний час, і те, що було у 2022 році, сильно відрізняється від того, що відбувається нині. На початку війни люди дійсно читали менше, адже не могли відірватися від стрічки новин. І так було фактично з усіма. А потім у багатьох відбувся процес адаптації до воєнних умов. Життя наше вже ніколи не буде таким, як було, але в кожного залишились якісь якорі, які вʼяжуть з мирними часами. І саме книжки для багатьох виявились такими якорями. І те, що книжки не випали зі споживчого кошика, стало підставою для буму відкриття нових книгарень в Україні.

— «Видавництво Старого Лева» теж відкрило чимало нових книгарень за останні два роки, з чим вас можна щиро привітати. Цей розквіт під час активної фази війни виглядає як феномен.

— Це дійсно дуже несподівано. Іноземці від цього взагалі в шоці. Здається, що через війну у нас тут нічого не може відбуватися, і читати книжки ми теж не мали б. Але у нас у Львові восени 2022 року відкрилася книгарня-кав'ярня, потім в 2023 році ще одна книгарня, а також трамвайчик-книгарня «книги. кава. вініл», де грають музику на вінілах.

Потім у Києві відкрився великий простір, зараз йде ремонт у книгарні в Одесі, плюс плануємо зробити книгарню-кавʼярню в Івано-Франківську. Ну і наостанок відкриваємо книгарню Старого Лева в містечку Копичинці, звідки я родом.

— У Києві минулоріч на додачу до ваших з'явилося ще кілька книжкових крамниць. Це великі простори, заповнені людьми, які читають, купують книжки, неспішно п'ють каву, в той час коли над головами літають смертоносні ракети...

— Виглядає, що суспільство прокидається в якомусь новому книжковому вимірі. І це дуже добре.

Тому що ми бачимо величезний регрес дитячого читання, спричинений тим, що діти пішли у 2020-му на карантин і якийсь час не навчалися, бо не у всіх була можливість онлайну. Ну і вчитися дистанційно читати — таке собі заняття. І зараз треба робити все, аби не втратити декілька поколінь читачів.

Щодо інших видавництв, то за останній рік багато хто збільшив свої продажі і був зовсім не в мінусах. І сьогодні ми відчуваємо жорстку конкуренцію. На ринку зʼявилося чимало амбітних проєктів і сильних гравців.

— І це при тому, що з 2022 року ціни на книжки відчутно зросли, хоча б через подорожчання паперу. Але це, виходить, людей не зупиняє.

— Люди почали всмоктувати мистецтво в усіх його проявах. Ми почали дозволяти собі те, що раніше не дозволяли. І це теж важливо, тому що на питання, що буде далі, ніхто не може дати відповідь. Людина каже собі приблизно таке: «Чому я буду собі це забороняти, я ж не знаю, скільки взагалі залишилось цього життя». Люди не бачать сенсу економити, воліють жити на повну, відчувати життя.

‍— Щодо всмоктування мистецтв вірно підмічено. У Києві, наприклад, до жодного театру не можна день у день придбати квиток, все розкуплено на місяць наперед…

— Походи до театру та на концерти важливі, тому що нам потрібні такі емоції. Плюс обмін живими енергіями самих глядачів (це тягнеться ще з тих пір, як нас закрили на карантин). Чимало людей неочікувано почали займатися різними мистецькими практиками.

— Які книги сьогодні українцям більше до смаку, які жанри приваблюють?

— Все, звичайно, індивідуально, але я бачу, що насамперед зараз затребувана художня література: романи, фентезі, фантастика. Плюс світові бестселери — жіночі, психологічні, пригодницькі романи та трилери. Я тішуся, що найбільш популярним сьогодні серед авторів наших книжок є український автор Іларіон Павлюк та його роман «Я бачу, вас цікавить пітьма». Ця книжка не є легкою, це не чтиво, а складний психологічний, багатошаровий з купою сюжетних ліній трилер.

Але всі хочуть бути в темі, хочуть бути інтелектуально наповненими і читати те, що й суспільство. І ще я з радістю можу повідомити, що Іларіон Павлюк зараз пише нову книжку.

— А яка книга останнім часом вразила вас?

— Книжка короткої прози Олени Лотоцької «Ангели в намистах». Вона вийшла минулоріч восени. Це просто якийсь поліський Стефаник. Олена пише дуже смачною середньо-поліською говіркою, яка для неї є рідною. При цьому психологічно ця книжка пробирає. Дуже непросте письмо, щільне і класне.

А з нехудожніх мені останнім часом сподобалися книжка Ювала Ноя Харарі «Sapiens: Людина розумна. Коротка історія людства» та дослідження міфології людства Джозефа Кемпбелла «Тисячоликий герой».

А ще у нас вийшла книга Олени Чернінької «Лемберґ: Мамцю, ну не плач» — це дуже особлива для мене книга, її написала моя близька подруга про свого сина, який зник безвісті у Бахмуті.

Україна — перша в Європі з видавництва дитячих книжок

— Ми говорили про книжкові смаки українців, а що можете сказати про аналогічні смаки поляків? Правда, що в Польщі набагато більше читають книжки, написані жінками?

— Як ми говоримо, наприклад, про популярність скандинавських детективів, так само можна говорити і про жіночу польську прозу. Вона потужна, її багато — і це класно. Я б хотіла, щоб в Україні теж був якийсь такий тренд і всі б казали, приміром: «О, Україна — це крута есеїстика» абощо. Бо це — ідентифікатори.

— Ми можемо (більшою мірою завдяки «Видавництву Старого Лева») говорити про те, що Україна лідирує в Європі в жанрі нон-фікшн для дітей і взагалі в дитячій літературі. В 2023 році ви взагалі стали Найкращим дитячим видавництвом Європи.

— Так, у 2023 році на Болонському книжковому ярмарку дитячої книжки ми отримали Bologna Prize for the Best Children’s Publishers of the Year у категорії «Європа», тобто нас визнали дитячим видавництвом №1 в Європі.

Але це досягнення — наслідок того, що у 2019 році ми перемогли в жанрі нон-фікшн в книжковому конкурсі в Болоньї з книгами Романи Романишин «Я так бачу» та Андрія Лесіва «Голосно. Тихо. Пошепки». У нас є трохи хороших авторів в цьому жанрі. Ми навіть продаємо ці книжки за кордон. Нещодавно видали книжку про шоколад («Мандрівка шоколаду» Олександра Орлова — Авт.), і вона дуже гарно зайшла на іноземний і український ринки. А зараз разом з творчим колективом «Книги-мандрівки» робимо серію книжок для дітей про українські міста і велику ілюстровану книгу про Олімпійські ігри у світі. Отакий хороший тренд.

І це стосується не тільки нас, чимало інших українських видавництв мають дуже класну лінійку дитячої літератури — як художньої, так і освітньої.

— Взагалі, дитяча література — це фішка вашого видавництва. Коли заходиш до вашої крамниці, відірватись від цих яскравих видань неможливо навіть дорослим.

— А ще ми намагаємось сьогодні відкривати в Україні нові жанри. Наприклад, книжки-картинки. Але поки що люди все ж краще розуміють книжки, в яких більше тексту.

Ми опанували такий жанр, як сайлентбук, тобто книжки взагалі без тексту, аде з дуже серйозною візуальною складовою. Це складний жанр, в якому у нас немає тривалої традиції. Для ознайомлення раджу сайлентбук «Жовтий метелик» Сашка Шатохіна — така собі «тиха книжка» про життя після війни.

— Які у «Видавництва Старого Лева» плани на цей рік?

— На 2024 рік у нас заплановано видання понад 200 книжок — українських й іноземних. З них трохи більше 50% — дитячі.

— Що ви робите для того, щоб українська книжка приходила до тих, хто не в Україні?

— У перший період війни до цього долучилися волонтери, які знаходили можливість замовляти книжки та передавати їх за кордон. Тоді вони нам дуже допомогли пережити кризові часи. Сьогодні наше видавництво надсилає книги за кордон, для цього треба просто оформити замовлення на нашому сайті.

Нам сьогодні дуже б не хотілося втрачати звʼязок з українцями, які перебувають за межами України. Але я розумію, що багато чого залежить від них самих, від того, як вони налаштовані.

Величезна кількість дітей, які поїхали з України, насамперед дітей зі Сходу, так ніколи і не навчаться розмовляти українською. Тому що вдома українська не була їхньою рідною мовою, а коли вони потрапили за кордон, то стали вивчати місцеву — польську, німецьку, англійську.

Ми мусимо це розуміти, як і те, що частина українців вже ніколи не повернеться. Але разом з тим мусимо зробити так, щоб кожну людину, яка зараз там, чекало в Україні її законне місце. І це дуже відповідальний момент з боку тих, хто говорить: «Повертайтесь!».

— І книжка в цій історії є таким собі метафоричним містком між батьківщиною і закордоном. Вона ж як частина рідної домівки.

— Так. У Польщі, наприклад, ми намагаємося підтримувати нашу українську аудиторію — влаштовуємо читання, презентуємо книжки. В Кракові є книгарня «NIĆ» — ми  там робили чимало різних івентів для українців.

«Книжковий ринок у Польщі — це стратегія держави. Тоді як український уряд не виділяє на книги жодної копійки»

— Я бачу, що Євгенію Кузнецову перекладають польською або «Абрикоси зацвітають вночі» Олі Русіної. Є розуміння, що в Польщі сьогодні особливо цікаво в українській літературі?

— Складно чимось зацікавити тих, у кого є свій власний дуже великий книжковий ринок. Нам до поляків далеко в цьому сенсі. Часто вони шукають авторів, які популярні в Україні, яких знають особисто (тут близькість і звʼязки мають значення). Шукають книжки на ті історичні теми, які їм можуть бути близькі.

— Ви сказали, що нам до книжкового ринку Польщі ще далеко. А в чому вони в цьому сенсі сильніші?

— Ставлення держави до книжкового бізнесу, галузі і до читання як до такої дуже суперважливої складової освітнього і культурного процесу.

Свого часу поляки теж пережили кризу читання. Вони теж проходили дуже багато кіл пострадянських трансформацій. Але в якийсь момент розробили дуже серйозну суспільну стратегію «Cała Polska czyta dzieciom» — яка була по суті великою суспільною грою з промоціями дитячого читання, в яку були втягнуті всі: політики, бізнесмени, зірки культури і науки.

І це все проходило за підтримки державних інституцій і муніципалітетів. Вони дуже круто працюють з дитячими письменниками — ті приходять в школи та спілкуються з дітьми. Ці проекти мають донорську підтримку. Проходить також чимало книжкових фестивалів. У поляків дуже добре розвинена мережа книгарень. В них велика кількість видавництв, є також кілька сильних інституцій, серед яких Instytut Książki, який власне керує книжковим процесом, відстоює правові інтереси видавців на міжнародному рівні. Книжковий ринок в Польщі — це стратегія держави. І важливо, що вони розуміють, що роблять одну велику справу. Є в цьому такий синергійний момент.

— В Україні щось подібне відбувається, чи у нас книжки окремо і чиновники окремо?

— Українська держава не підтримує книговидавців жодною копійкою, не фінансує бібліотеки. Міністерство культури вирішило, що зараз культура не на часі. В бюджеті нашого мінкульту нічого не закладено на книжки.

— Як вважаєте, смартфон колись переможе паперову книгу?

— Важко сказати, але ми все робимо, щоб книжка вистояла. Сильно некорисно читати на ніч телефон, тоді як читати паперові книжки, навпаки — мозок поволі розслабляється і готується до легкого засинання. І для того, щоб розвивати образне і стратегічне мислення, теж потрібна паперова книжка.

Американці дослідили, що діти, які читають паперові книжки, набагато сильніші, ніж ті, котрі читають лише електронні книжки. Вони успішніше вступають в університети і будь-які навчальні заклади. Але наше міністерство освіти, навпаки, закликає вчитись з електронних підручників.

Це погано, тому що таке читання вбиває давню поведінкову традицію тримати книжку в руках, гортати сторінки. Сенсорика, тактильність насправді дуже потрібні людському мозку — від цього відмовлятися не можна.

— Готуючись до інтерв'ю, я мандрувала вашим фейсбуком і зрозуміла, що у вас 35 годин на добу замість звичайних 24. І вірші пишете, і малюєте, і зустрічі проводите, а ще у вас тур з вашою книжкою «Люди на каві». Все це дуже мотивує, але питання: звідки ви на все це берете сили під час війни, коли кожному так важко?

—  Така вже мені дісталась вдача. Я страшенно не люблю сидіти без діла. Звичайно, страждаю від того трешу, в якому ми вже два роки живемо, але весь час знаходжу методи, як з цього виходити. Мене особисто дуже мотивує сцена — це моє особисте місце свободи.

Ми мусимо памʼятати про себе, бо це інстинкт самозбереження, а якщо ми втрачаємо його, то ми вже нікому нічим не допоможемо. Це як з ситуацією в літаку, коли потрібно одягнути маску спершу на себе, а потім на дитину. Наше тіло — не бездонна ресурсна бочка, воно дуже швидко здає. Тому за будь-яких умов треба намагатися про себе дбати, а не вбивати постійними неврозами та стресами.

Польська кураторка театральних проєктів і мистецтвознавиця Лєна Творковська сьогодні може багато розповісти про сучасний український театр, хоча до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ця тема не перебувала в фокусі її професійних інтересів. Але саме арт-резиденції, організовані Лєною як фахівцем Театрального інституту ім. Збіґнєва Рашевського у березні 2022 року у Варшаві, прийняли українських акторів та театральних діячів, які тікали від війни. До того ж тепер Лєна Творковська — членкиня міжнародного журі всеукраїнського театрального Фестивалю-Премії GRA.

Sestry поговорили з Лєною про український театр у Польщі, про те, як творчі люди асимілюються в країні, яка дала їм притулок, чому полякам цікаві вистави, що йдуть українською мовою, та які  міжнародні колаборації складаються між двома країнами.

«Театральний фестиваль в умовах війни — це геройство»

Оксана Гончарук: Нещодавно ви провели в Україні дев'ять днів. Не боялися їхати?

Лєна Творковська: Я не збиралася боятися, адже українці живуть у цій війні вже майже два роки. До того ж у Польщі ми теж цю війну проживаємо. Так, ми не маємо бомбардувань, але новини кожного дня починаються з війни. До того ж маю в Києві дуже близьку подругу, тому почуваюся залученою.

ОГ: Вас не дивує, що під час війни у країні влаштовують театральні конкурси?

ЛТ: Провести театральний фестиваль у таких умовах — це справжнє геройство. Я не розумію, як організаторам все вдалося довести до кінця. Думаю, що в Польщі в умовах війни ніхто б не наважився на таке  і ніхто не дав би на це грошей.  А тут не лише роздали премії, а й зробили це з розмахом.

ОГ: У вас як  у члена журі  була нелегка місія. Треба було під час війни подивитися 12 вистав у чотирьох містах України, виставити оцінки, визначити фаворитів.

ЛТ: Наші з колегами (фіналістів премії оцінювало журі з представників п’яти європейських країн, — Авт.) поїздки країною були вимушеним форматом. Але ж не можна було привезти всі вистави із шорт-листа до Києва, як це робилося до війни. Натомість  ми змогли побачити вистави у їхньому культурному середовищі: в Івано-Франківську, Рівному, Львові та Києві.

ОГ: Яке враження після поїздки на фестиваль «ГРА» склалося у вас від України та представників українського театру?

ЛТ: Для мене зустріч з українцями не стала сюрпризом,  адже сьогодні чимало українських акторів та режисерів живуть і працюють у Польщі. Сама я працюю в Театральному інституті Збігнєва Рашевського у Варшаві, і ще до початку вторгнення 24 лютого 2022 року у нас була програма резиденції для представників театральних професій. Після вторгнення  цю програму  розширили, і вже у березні 2022-го ми відкрили набір на резиденції для артистів з України. За весь час  прийняли близько 140 українців. Багато хто з тих, хто приїхав до нас у 2022 році, продовжують жити і працювати в Польщі дотепер.

Більшість акторів у нас на резиденціях каже, що коли Україна переможе, вони розвиватимуть театр на батьківщині, використовуючи нові ідеї та європейський досвід

ОГ: Яким є результат ваших резиденцій за два роки?

ЛТ: У перший рік повномасштабної війни  результатом резиденцій стала низка великих театральних проєктів. Минулоріч було більше читань та перформансів. До нас приїжджали драматурги, режисери та актори. Останнім без резиденції особливо непросто знайти місце в польських театрах. А резиденції дають змогу підключати польські театри, через які можна знайти режисерів. В результаті з'явилися цікаві змішані проєкти, переважно камерні.

ОГ: Вистави, які ставлять українці в Польщі, віддзеркалюють страшну воєнну дійсність?

ЛТ: В 2022 році всі проєкти були про війну. Відбувалося її перше переживання. Через рік це переживання вже стало переосмислюватись. Вже у листопаді 2023 року під час зустрічі резидентів з України їхні думки щодо війни як основної теми для вистав розійшлися. Одні були впевнені, що не говорити про війну неможливо, бо вона довкола нас. Деякі ж наголошували, що вони насамперед актори і вже потім актори українські, тому треба продовжувати грати, не фокусуючись на війні.

У пошуках атмосфери нормальності

ОГ: Вистави, створені українцями, знаходять у Польщі глядача?

ЛТ: Так. Адже українські актори та режисери здебільшого мають потребу розповісти про те, що відбувається, вони відчувають місію донести біль цієї війни до європейців.

Мені здається, що коли польські глядачі йдуть на виставу, створену українцями, то очікують саме на розповідь про війну в тій чи іншій формі

ОГ: Якою мовою йдуть у Польщі такі вистави?

ЛТ: Здебільшого українською із польськими субтитрами, тому поляків приходить чимало. Проте вистави ці насамперед адресовані українському глядачеві. Українців же у нас зараз багато, і їм хочеться час від часу подивитися виставу рідною мовою. Особливо така можливість важлива для дітей, тому є попит саме на дитячі вистави.

До речі, ось що я помітила: в Україні крім вистав, виділених організаторами премії «ГРА» в окрему категорію («За найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війни»), інші постановки не були пов'язані з війною. Мені здалося, що така «невоєнна» тематика обирається українськими театрами, щоб зберегти сьогодні атмосферу нормальності.

ОГ: А мені здається, що для п'єс про нашу війну, масштабних, з певними висновками, ще не настав час. Бо ніхто цю чортову війну поки що не прожив до кінця, не відрефлексував.

ЛТ: Військова тема — це наразі процес. Для неї потрібна нова мова. І поки авторам бракує засобів, щоб про все це розповісти.

Життя на випадок війни

ОГ: У польському Бидгощі минулого року відбулася прем'єра вистави «Життя на випадок війни» українською мовою, яка мала успіх на кількох польських фестивалях та була добре прийнятий публікою. Як вона з'явилася?

ЛТ: У цьому проєкті об'єднали свої сили драматургиня Лена Лягушонкова, польська режисерка Уля Кіяк та ще п'ять дуже різнопланових українських артисток. Усі вони опинилися після початку  вторгнення в Польщі — у Бидгощі та Остромецьку. Дівчатка зустрілися, і в них майже відразу з'явилася ідея постановки — розповісти взяті з соцмереж історії війни, що відбуваються в реальному часі, драматургічно поєднуючи їх з інструкціями і туторіалами, яких тоді з'явилося дуже багато, як офіційних так і неофіційних.

Ну, наприклад, як поводитись під час тривоги, що робити при хімічній та ядерній атаці, як вкрасти танк... Завдяки співпраці одразу трьох інституцій — Польського театру у Бидгощі, Театру ім. Вільяма Хожиці у Торуні та Міського центру культури у Бидгощі — цю ідею вдалося реалізувати.

Прем'єра вистави відбулася під час Міжнародного театрального фестивалю «Контакт» у Торуні, а пізніше вона була представлений на фестивалі Прапрем'єр у Бидгощі та на фестивалі «Божественна комедія« у Кракові.

«Було б чудово показати виставу «Зерносховище» в Європі — всі б побачили, що в Україні триває інтенсивний театральний процес»

ОГ: Повертаючись до української театральної премії GRA, яку організатори провели за результатами двох важких воєнниих років, яка з вистав вразила вас особисто?

ЛТ: Мене приголомшила  вистава «Зерносховище» у Рівненському музично-драматичному театрі, поставлена за відомою п'єсою Наталки Ворожбит.  Вона дуже видовищна. Було б чудово показати таку виставу в Європі — всі б тоді побачили, наскільки  інтенсивний театральний процес в Україні.

ОГ: «Зерносховище» — абсолютний лідер премії, який здобув перемогу в чотирьох основних номінаціях. Чим ця вистава так зачепила міжнародне журі?

ЛТ: Вона був визнана переможцем одноголосно, бо це дуже потужна вистава з цікавими ролями і з чудовою режисурою Максима Голенка. Виявилося, що Голенко — директор театру у Львові.  І ось ця міграція творчих людей в Україні цікава сама собою. У тому ж «Зерносховищі» головну роль грає актор Марк Дробот, який отримав за свого Книжника Мортка приз «За найкращу чоловічу роль». Марк — київський актор (працює в Київському Молодому театрі, —  Авт.), але зіграв таку знакову роль саме  в Рівному.

ОГ: Ще одним фаворитом  журі стала моновистава «Білка, яка прожила 100 років». Ця зворушлива та затишна жіноча драма отримала три статуетки GRA, і мені здається, що представники Театру «Золоті ворота» самі очманіли від цього тріумфу.

ЛТ: По-перше, там величезна жіноча роль. Актриса Віталіна Біблів грає блискуче. До того ж в основі  вистави чудовий текст Олега Михайлова, який отримав за свою п'єсу «Спеціальний приз журі».

ОГ: Що скажете про  рівень драматургії в Україні?

ЛТ: Досі мало знала  про українських драматургів. Знала Наталку Ворожбит та ще кількох топ-авторів, читала тексти молодих українських драматургів у перекладах. Я працюю також у Польському театрі в Бидгощі, де у 2021 році  заснували міжнародну премію в галузі сучасної драматургії «Аврора» і першого ж року ми мали фіналістку з України Лену Лягушонкову.

А потім ми відкрили набір для текстів українською мовою — їх зібралося понад сотня. Виявилося, що в Україні є  дуже сильні молоді автори. В результаті фіналістами премії «Аврора» стали дві українські драматургині Ніна Захоженко та Люда Тимошенко. До лонг-листа також увійшли українські тексти.

ОГ: Є щось, чого бракує українським драматургам, аби їхні п'єси радо брали європейські театри?

ЛТ: Їм всього вистачає.

Рівень багатьох українських текстів є дійсно високим, абсолютно європейським. Просто п'єси раніше не перекладалися, тож ми про них нічого не знали. Зараз ситуація з перекладами трохи краща, і світ починає пізнавати український театр

British Council має проєкт з перекладу, Український інститут публікує переклади п'єс англійською мовою. У Театральному інституті в 2022 році у співпраці з видавництвом Warsztaty kultury з Любліна та Українським інститутом було видано антологію з текстами шести українських авторів. Обкладинка антології «Інсект» — за однойменним текстом Олени Кудаєвої. В результаті п'єси, що входять до антології, почали брати польські режисери, і вже було кілька прем'єр.

Зараз у Європі велика увага до української культури, що має велике значення для її розвитку. Українські артисти сьогодні працюють у багатьох країнах — народжуються нові творчі колективи, співпраці, проєкти. А ті, хто залишився вдома, працюють для того, щоб театр продовжував розвиватися всупереч війні і в Україні.

ОГ: Польські актори не бунтують, як фермери, через те що до їхніх лав вливаються українські колеги?

ЛТ: Все відбувається природно, хоча кажуть, що театр — це дуже закрита територія, куди важко потрапити. Але представники українського театру добре адаптуються.

ОГ: У 2024 році Театральний інститут Збігнєва Рашевського планує проводити нову театральну резиденцію для українців?

ЛТ: Ми дуже сподіваємося, що це станеться, але зараз  маємо перехідний період. Після нещодавніх виборів у Польщі змінився склад уряду, відповідно, у нас новий міністр культури. Минулоріч програму резидентури затверджував попередній міністр, і наразі не зрозуміло, як ця ініціатива  розвиватиметься. Звичайно, дуже хотілося б отримати дотацію, оскільки у нас багато проєктів, реалізація яких можлива тільки завдяки цим резиденціям.

Чимало польських театрів також на неї сподіваються, тому що ця резиденція має двоетапний формат. Перший етап — це прийом заявок від театрів, які готові взяти українських артистів. Другий етап — набір акторів. Актори можуть обирати собі театр. Це такий собі матчмейкінг, завдяки якому ми поєднуємо актора та театр. Якщо це група акторів, яка має певні вимоги, ми знаходимо їм театр, який цим вимогам відповідає. Це складний процес, але цікавий.

Цього року резиденти, які раніше були абсолютно розрізненими, стали інтегрованішими. Тобто вони об'єднуються, створюють проєкти і далі пропонують їх театрам. І всі ці колаборації обіцяють багато цікавих театральних вистав.

«За рівнем театру Україна і Польща знаходяться поряд»

ОГ: Хотілося б від вас як від театрального практика почути, чим відрізняються український та польський театри.

ЛТ: У нас дійсно дуже різні театри. Хоч і в  Україні у різних регіонах він різний. Мені дуже важко дати визначення  українського театра.

ОГ: Можливо, варто оцінити підходи до глядача?

ЛТ: У межах тієї самої премії GRA ми віддали перемогу в номінації «За найкращу виставу на перетині театральних жанрів, художнього синтезу та перформативних форм» виставі «146 зірок, видимих неозброєним оком».  Дивилися його у Львівському драмтеатрі ім. Лесі Українки, — Авт.).

І коли завіса впала, я зрозуміла, що ми взагалі нічого не знаємо про український театр

Це вистава базується на інтерактиві з глядачем, що дуже ризиковано навіть для Польщі. У нас глядачі звикли до інтеракції, перформативних дій, коли їх залучають до вистави, але здивувати їх дуже важко. А «146 зірок» захопили глядача максимально. Там дуже багато залученості та хитрих ходів. Взяти той самий відкритий мікрофон, коли слова глядача повертають розвиток вистави зовсім у інший бік. Ця вистава – високий європейський рівень. Україна та Польща за рівнем театру знаходяться поряд.

А от таких вистав, як «Зерносховище», де збережено традиційну форму великої видовищної вистави, у нас дуже мало. Таке у Польщі рідкість. Припускаю, що це пов'язано з фінансуванням театрів.

І ще одна різниця: в Україні є театральні вистави-вертепи (у нас у конкурсі було одразу дві), а у Польщі такого формату у театральному просторі не існує. Для мене це стало відкриттям.

Людмила Монастирська — це український бренд, який знає весь світ. Її потужне лірико-драматичне сопрано вже багато років звучить на найпрестижніших музичних майданчиках — «Ла Скала» в Мілані, королівського театру Ковент-гарден у Лондоні, «Метрополітен-опера» в Нью-Йорку. З початком війни голос Людмили для багатьох людей у світі став уособленням України. Її Аїда, Турандот, Леді Макбет, Абігайль, всі вони сьогодні — українки.

Після вторгнення Росії в Україну Людмила Монастирська замінила на сцені «Метрополітен-опера» в опері «Турандот» росіянку Анну Нетребко, контракт із якою розірвали через підтримку путінського режиму. Ця заміна російської зірки на українську стала символічним жестом, а коли Людмила наприкінці вистави вийшла до глядачів загорнута в український прапор, зала в захваті аплодувала стоячи.    

Вдома в якості солістки Національної опери України Людмила Монастирська виходить на сцену попри небезпеку й повітряні тривоги. А за кордоном не тільки співає, але й переконує, бореться, а ще спостерігає й аналізує. Sestry вона розповіла про те, наскільки втомилися іноземці від війни в Україні, чи варто українським артистам відмовлятися працювати на одних сценах з росіянами, чи є у світу інтерес до української музики і що могли б зробити для популяризації нашої культури українські дипломати.

Українським артистам платять менше, ніж російським

Оксана Гончарук: У квітні 2022 року гендиректор театру «Метрополітен-опера» Пітер Гелб запропонував вам замінити російську оперну зірку Анну Нетребко в партії Турандот. Ви це зробили. І з того моменту ваші імена постійно перетинаються у ЗМІ. Вас це не дратує?

Людмила Монастирська: Багатьом цікаво, що я думаю про Нетребко. Але що мені про неї думати, мені треба про себе думати. Аня працювала і працюватиме, бо має ім'я, яке вона створила ще 25 років тому.

ОГ: Але ж у вас теж ім'я?

ЛМ: Так. До того ж моя кар'єра розвивалася стрімкіше. Я не хвалюся, просто так зійшлися зірки, така вдача мені посміхнулася.

ОГ: А втім, це був прецедент, коли Анну Нетребко усунули від ролей у «Метрополітен-опера». Тим паче, всі знають, що вона була улюбленицею Пітера Гелба...

ЛМ: Їй за відсторонення від роботи виплатили компенсацію за всі заплановані наперед вистави — вона в образі не залишилась.

ОГ: Якось ви говорили, що російських артистів дуже підтримують чиновники РФ, які перебувають у США. Вони приходять на вистави цілими делегаціями й несуть своїй примі квіти оберемками. А як часто до вас на виставу приходять українські держчиновники? Для іміджу України така взаємопідтримка була б показовою.

ЛМ: Я вам поясню ситуацію не в букетах, а у відсотках.

У мене як у громадянки України в США віднімають від гонорару 30%, а у російських артистів — лише 6%. Є різниця чи ні?

І це тільки нещодавно ці відсотки з артистів РФ почали знімати, раніше вони взагалі чистими гонорари отримували. Це робилось офіційно — така ось була домовленість між Росією та США.

А у нас 30% і жодних альтернатив. До того ж їх знімають не тільки з гонорару артиста, який виходить на сцену, але й з артистів запасного складу, з так званих каверів, тобто тих, хто перебуває за лаштунками, але готовий будь-якої миті замінити колегу на сцені.

Якимось чином чиновникам РФ від культури вдалося переконати місцеву владу, що з російських артистів не потрібно знімати великий відсоток. І це справжня надпідтримка своїх на державному рівні. Я мрію, щоб українських артистів за кордоном наш держсектор теж підтримував у такий спосіб.

Тепер ви розумієте, чому росіянам дуже вигідно працювати в Америці. І їхні менеджери щосили намагаються влаштувати своїх артистів до будь-якого театру США.

ОГ: Намагання України якимось чином знизити у світі популярність російських опери та балету, прибрати зі сцени артистів із РФ — це, взагалі, дієвий захід?

ЛМ: Маю щодо цього чимдалі більше сумнівів. Ми все для цього робимо: говоримо, переконуємо, боремося, іноді навіть перемагаємо. Але загальна картинка практично не змінюється. Бо Росія нав'язувала свою культуру всьому світу не роками — десятиліттями. Величезні гроші вкладалися і вкладаються в самих артистів, вистави, пропаганду. І зрозуміло, що одразу досягти зниження цього ефекту від російської культури  не можна — на це потрібні десятиліття зусиль з боку України.

Україна оперна представлена у світі мінімально

ОГ: Усі знають російські опери та балети. З погляду бізнесу, це комерційно вигідні твори. Практично кожен театр світу має у своєму репертуарі «Євгенія Онєгіна», «Пікову даму» та «Лебедине озеро» і відмовлятися від них так просто керівники театрів не хочуть…

ЛМ: Нещодавно в Америці мене запитали, чи готова я заспівати «Пікову даму» Чайковського. Я відповіла, що як громадянка України робити цього не буду. Особливо після того, як я вийшла на сцену «Метрополітен-опера» з українським прапором. Американці все розуміють, але уточнюють про всяк випадок, чи я готова зробити це заради грошей. Проте я батьківщину не зраджую і знаю, що таку мою позицію тут поважають — громадяни США дуже віддані своїй країні і для них чийсь патріотизм добре зрозумілий і цінний. Я ж зі свого боку дорожу тим, що живу в Україні, і мені не байдуже, що у нас зараз відбувається. Тому відмова співати під російську музику з мого боку не примха, а позиція. На жаль, не всі мої колеги можуть похвалитися такою принциповістю. Тим паче коли роботи немає, людина може і змінити свої принципи. Тут я вже нікому не суддя. Хоча саме сьогодні, коли Україну нищать ракетами, коли наші хлопчики кладуть життя на фронті заради свободи України, робити цього не варто.

ОГ: Яка кількість оперних артистів з України працює сьогодні за кордоном?

ЛМ: Можна назвати до десятка імен. Це дуже мало. І тому мені здається, не треба змушувати сьогодні українських артистів добровільно йти з проєктів, до яких раптом «затесався» артист з РФ. Поясню: Україна оперна і без того у світі представлена мінімально. Припустимо, ти відмовляєшся від проєкту, принципово не бажаючи співати з громадянином країни-агресора на одній сцені, і що в результаті? Проєкт продовжує існувати, але вже за відсутності в ньому України. Ба більше, на наше місце організатори можуть покликати знов-таки росіян.

Мені здається, навпаки, ми маємо за будь-якої слушної нагоди виходити на сцену та відстоювати українську вокальну школу, демонструвати свою блискучу майстерність і раз-у-раз доводити факт того, що в Україні є чудові оперні співаки.

Ми — українці, і ми мусимо нести себе з високо піднятою головою. Не можна втрачати жодного шансу це зробити. Україна сьогодні у тренді, і кожен якісний прояв її громадян нам на користь. Його помічають. Відмовитися простіше простого, а от домогтися того, щоб тебе покликали виступити на серйозній сцені — часом це варте всього життя артиста.

І ще раз наголошу: ми не можемо впливати на кастинг-директорів великих театрів, які запрошують російських артистів. Театри також не гидують сьогодні запрошувати російських режисерів. Тож не варто переживати за те, на що не маєш змоги впливати. Треба про себе думати. Про те, де можеш вплинути. З російською махіною важко боротися на всіх фронтах.

Гасло «Культура є зброя» у нас поки не працює

ОГ: У нинішній ваш приїзд до США хтось із посольства України відвідав виставу «Набукко» в МЕТ?

ЛМ: Коли у 2022 році я брала участь у культурному проекті Ukrainian Freedom Orchestra (оркестр, сформований із 74 кращих українських музикантів-біженців — Авт.), яким керувала канадійка Кері-Лінн Вілсон, ми об'їздили багато країн, це було велике турне. Проєкт стартував 28 липня 2022 року в Польській національній опері Варшави, а заключний концерт відбувся у Вашингтоні. Тоді Оксана Маркарова (амбасадорка України в США — Ред.) відвідала концерт і навіть виголосила промову. Зараз на «Набукко» її не було. А шкода, мені б її поява на виставі була б дуже приємною. І журналісти американські тоді б точно цей момент не пропустили.

ОГ: Ukrainian Freedom Orchestra — чудовий проект, дуже сильні музиканти.

ЛМ: 2022 року в проєкті було дві солістки — я як співачка та українська піаністка Ганна Федорова, вона зараз у Амстердамі з батьками живе. На кожному концерті, а їх було 12, ми у фіналі з Ганною виходили на сцену з українськими прапорами. У 2023 році вокалісти вже не брали участі в цьому проєкті. Що буде у 2024 році — наразі невідомо.

ОГ: Коли у квітні 2022 року ви вийшли на оплески в МЕТ з українським прапором, генеральний директор театру Пітер Гелб назвав вас «сильним вокальним символом протистояння України». Зараз ви робите такі виходи?

ЛМ: Усюди, де можна виходити з українським прапором, я виходжу. Адже це не просто стихійний порив, для цього потрібно отримати дозвіл організаторів події. Ну хоча б тому, що вистави в тому ж МЕТ багатонаціональні, на сцені присутні чи не всі національності та раси світу. В таких знакових театрах у паспорт не дивляться, якщо талановита людина — велкам.

ОГ: Сьогодні ми всередині України відкриваємо для себе чудову музику, написану співвітчизниками. Чи висловлюють в Європі інтерес поставити українські опери?

ЛМ: Будь-яку національну музику насамперед потрібно пропагувати на державному рівні та вкладати у цей процес великі гроші. Просуванням української культури в принципі мають займатися одночасно наше МЗС та Мінкульт. «Культура є зброя» — таке гасло в нас має бути, але чомусь воно поки що не працює. Кожен артист на своєму робочому місці щось намагається робити від себе, але в загальному контексті цього замало.

ОГ: Як відчуваєте, люди у світі дійсно втомилися від війни в Україні?

ЛМ: Так. Втомилися дуже, це правда. А коли до нашої війни приєдналися ще трагічні події в Ізраїлі, люди зовсім розгубилися.

До мене іноді підходять іноземні колеги і прямим текстом кажуть: «Віддайте вже ваші території, як ви набридли зі своєю війною, швидше б вона закінчилася»

А що їм? До них на подвір'я не прилітають ракети. А таке вже створіння людина, коли в неї все добре і все на два кроки вперед зрозуміло, навіщо хвилюватись. Звичайні американці нині думають про те, як їм заробити зайвий долар, а якісь війни за океаном їм не дуже цікаві. Ось чому не можна втомлюватися насамперед нашим політикам — привертати увагу світу до проблем України.

«Дуже сумую за домом»

ОГ: Чи  плануєте найближчим часом якісь творчі проекти з Польщею?

ЛМ: Влітку співатиму в Польщі «Турандот». Поляки нині цікавляться моєю творчістю, особливо після проєкту Ukrainian Freedom Orchestra, оскільки вони активно брали в ньому участь. Власне, перший концерт цього проєкту пройшов у Варшавській опері. І зараз ми обговорюємо із Варшавою можливості співпраці.

ОГ: Ви знаходитесь на гастролях місяцями. Наскільки це для вас складно?

ЛМ: Важко це все. По-перше, я завжди дуже сумую за домом. А по-друге, якось забагато всього на мене навалилося останнім часом. І війна, і смерть мами — на жаль, її хвороба не залишила нам шансів. Але, незважаючи на всі випробування, намагаюсь налаштовувати себе на позитив і шукати кохання в усьому, що оточує.

ОГ: Читала в рецензіях на виставу «Набукко», де ви співаєте, що в ньому декорації хоч і гарні, але небезпечні та вимагають від артистів фізичної спритності. Тобто ви зараз не тільки співаєте, а й отримуєте те ще кардіонавантаження?

ЛМ: Іноді це більше схоже не на кардіо, а на небезпечний і навіть ризикований трюк. У центрі конструкції дуже круті й високі сходи, які ведуть до трону. При цьому конструкція темного кольору, а на сцені напівтемрява. Людині з поганим зором у цих умовах взагалі робити нема чого.

Але мене такими умовами важко налякати. Я за свою кар'єру на сцені і ноги підвертала, і зв'язки рвала. Було всяке. В одній постановці в Європі артисток змушували на підборах стрибати з висоти кількох метрів — величезний ризик для гомілкостопа. Сцена завжди була травматичним місцем: незручні нахили підлоги, слизькі сходи, особливо якщо театр олдфешн, якась стара дзіффірельєвська продукція 60-х років.

ОГ: В Україні ваші виступи періодично перериває повітряна тривога. Нещодавно «Турандот» у Дніпровському оперному, де ви співали головну партію, зупинили на дві години. І люди вперто дочекались відбою та повернулись на свох місця. Але ж для артиста ця ситуація жахлива. Як ви витримуєте ці форс-мажори?

ЛМ: Так, на виставі у Дніпрі був великий стрес. Ще б п'ять хвилин — і оркестр пішов би. А люди на цю виставу з інших міст приїхали. На щастя, ми встигли все доспівати й дограти. Сама не знаю, як витримую. На характері тримаюся. Я в роботі дуже сумлінна, для мене немає різниці — чи «Метрополітен-опера», чи Дніпровський оперний. Але важко бути перфекціоністом, якщо тебе зупиняють на половині арії і відправляють в укриття?

ОГ: Ваша донька на початку війни з великими проблемами виїжджала з Києва до Європи евакуаційним потягом. Як склалася її доля та де зараз ваш син?

ЛМ: Коли почалася війна, я співала за контрактом у Неаполі, а 27 лютого поїхала до Варшави і там лишилася. Донька Аня була в Києві одна і залишала місто разом зі своїми численними домашніми вихованцями (три кішки, собака та дві папуги). То була дуже стресова евакуація. Вона виїхала до Румунії, потім переїхала до Іспанії. Але зараз донька знов у Києві — вона вже понад рік, як повернулася.

Із сином Андрієм була зовсім інша ситуація. Перед війною він їздив до Польщі, там його 24 лютого й заскочило. У квітні 2022 року він вирішив повернутися до Києва. Приїхав до мене у Варшаву і повідомив, що їде в Україну. Плакати і зупиняти сина не було сенсу, мені залишилось тільки його благословити. У мене дуже самостійні діти, вони самі приймають рішення. Син у Києві продовжує навчатися на психолога та паралельно веде свою психологічну практику. Зокрема, працює з нашими військовими — надає їм психологічну підтримку. А іноді дає професійні поради і мені. І треба зізнатися, вони мені допомагають.

ОГ: І що ж порадив ваш син?

ЛМ: Прислухатися до власної совісті, емоцій та здорового глузду, а не до чужих порад.