Ексклюзив
20
хв

Тетяна Малкова: «Горор «Конотопська відьма» — лайт-варіант того, що вже третій рік відбувається на війні в Україні»

В український прокат вийшов вітчизняний фільм жахів «Конотопська відьма», який вже за перші два тижні зібрав понад 25 мільйонів гривень. До класики він відношення не має і розповідає про помсту української жінки з Конотопа російським окупантам, які вбили її коханого. Фільм вийшов непересічний — незважаючи на критику. А виконавиця головної ролі — акторка Тетяна Малкова — прокинулася відомою

Оксана Гончарук

Тетяна Малкова у ролі «Конотопської відьми». Фото: Film.ua

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Кар'єра Малкової стрімко пішла вгору саме під час війни, до того ж не тільки в Україні, а і в Польщі, куди Тетяна виїхала разом зі своєю великою сімʼєю на початку повномаштабного вторгнення. Sestry розпитали Тетяну Малкову про її життя на дві країни, зйомки у польському серіалі без знання польської та терапевтичний ефект горору «Конотопська відьма». 

Тетяна Малкова

«Телебачення підсадило нас на негативні історії та постійні пошуки зради»

Оксана Гончарук: Тетяно, коли ви із сім'єю тікали від війни, чому вибрали саме Польщу? 

Тетяна Малкова: Ми виїхали з Києва 7 березня. Я не хотіла їхати, це був вимушений крок заради дітей. Старша донька весь час зідзвонювалась з бабусями і підхопила від них синдром паніки. Лунало: «Мамо, я не залишусь, треба їхати». І я вирішила, що вивозити дітей треба, бо мені їхня психіка важливіша за все. Але куди, якщо на Західній Україні навіть в саунах вже не було місця, щоб просто переночувати? 

Я зателефонувала своєму польському колезі по фільму «Смак свободи» Томашу Собчаку. Я ні на що не розраховувала, просто хотіла спитати, як там в Польщі ситуація. А він у відповідь поцікавився, де і коли нас забирати (посміхається). Томаш тоді дуже допоміг: знайшов нам на перші три місяці безкоштовне житло, допоки не знайшли собі квартиру в Варшаві. 

З Томашем Собчаком на зйомках фільму «Смак свободи»

— «Смак свободи» — це українське кулінарне драмеді, де Собчак грає шеф-кухаря ресторану…

— А я граю су-шефа того ж закладу. До речі, глядачам, які не є прихильниками горорів, я цей фільм дуже раджу, його можна дивитися навіть з дітьми. Це така класна позитивна казка на кшталт «Попелюшки», дуже світла й чиста. Глядачі в кінці плачуть від щастя і стан у людей такий, як буває при відчутті, що за тобою стоїть твій рід, який тебе підтримує. Я бачила людей, які виходили з показу зі словами «Тепер я можу все».

— Я про цей фільм прочитала недобрі рецензії… 

— Ну, у нас же люблять депресивно-руйнівне кіно. Багато хто вважає, що в Україні нічого крім драми знімати не треба. Вважаю, що телебачення нас дуже зіпсувало. Нас присадили на негативні історії та на постійні пошуки зради. І це людей втоптує в такі низькі вібрації, що не знаю, як після цього можна чогось прагнути й досягати. 

А фільм «Смак свободи» — для тих, хто втрачає віру

До речі, цей фільм у травні 2024 показали в Польщі, і полякам він сподобався. 

— За два роки перебування в Польщі ви знялися вже у вісьмох проєктах. Як отримали першу роль?

— Коли ми приїхали до Варшави, відразу почали разом з чоловіком шукати продакшени, заповнювали анкети, що ми тут. На той момент спеціально для українців зʼявилося чимало таких анкет з допоміжними сторінками, де можна було не тільки акторам, а і будь-яким митцям з України про себе заявити. 

На мою пропозицію відгукнувся продакшн, який знімає популярний серіал «На добре і на зле» («Na dobre i na złe»), що виходить вже 25 (!) років. Ціле покоління поляків виросло на цьому серіалі. І думаю, він буде зніматися ще 25 років. 

Це медичний серіал і його особливість в тому, що його автори досить швидко реагують на актуальні події в світі. Коли почалася війна в Україні, автори миттєво прописали її в сценарії і відразу почали пошуки акторки, яка б зіграла українку, яка колись вчилась в Польщі і трішечки знала мову. А я на той момент геть не розуміла польської — не читала, не розмовляла і навіть більше — не прагнула цього, бо хотіла додому. Але якимось дивом я вивчила текст, і проби вийшли пристойні — мене затвердили. 

Творчий процес

— А як ви далі знімалися без знання польської?

— Пристосовувалась. Але якщо хтось з акторів переставляв текст місцями, для мене це була катастрофа. Я просила колег, щоб не було жодних змін по тексту (сміється), весь час ходила з гугл-перекладачем і вчила, вчила, вчила…  І якось на адреналіні все у мене вийшло. Планувалося чотири серії за моєї участі, а в результаті я знімалася півтори роки. 

Українська зірка в польському кіно

— Після вдалого дебюту у вас у Польщі з'явився власний агент?

— Він зʼявився відразу, тому що актори в Польщі без агентів не працюють. Вже після «Na dobre i na złe» я знялася в кількох серіалах та в польській комедії «Game over», яка, маю надію, скоро вийде на екрани. 

Ролей у польських серіалах у мене було б значно більше, якби я погоджувалась грати мертвих, проституток і сурогаток

Але я таке не граю. Намагаюсь обирати більш цікаві історії, де мій персонаж — живий, не голий і не проститутка (сміється). Мене запрошували також в серйозний повнометражний польский проєкт, але я на той час вже була задіяна в зйомках українського детективного серіалу «Пес Альф».

— Чи багато у польському кіно зараз зʼявляється історій, де фігурує війна Росії та України? 

— Звичайно. Окрім серіалу «Na dobre i na złe», українська лінія фігурує в ще одному культовому польському серіалі, якій теж знімається в Польщі кілька десятиріч, у ньому наша Лера Гуляєва грає українського ветеринара. Але будемо щирими — розраховувати українцям на головні ролі в польских історіях не варто.  

З польськими акторами Данієлем Ольбрихским і Матеушем Яніцьким

— Бачила фото, де ви поруч з легендарним польським актором Данієлем Ольбрихским і із зіркою сучасного польського кіно Матеушем Яніцьким. Що це за проєкт?

— А це і є серіал «Na dobre i na złe». Матеуш Яніцкий грає в цій історії мого коханого, від якого я народила. А Данієль Ольбрихський — його дідуся. Грати поряд з такою легендою — дуже знаково для мене, я багато чому в нього навчилась. 

А Матеуш Яніцкий є співорганізатором фонду, який допомагає українцям. Він займається допомогою не тільки українським біженцям, а і сирійським, білоруським тощо. Матеуш знявся у фільмі «Зелений кордон» («Zielona granica») Аґнешки Голланд про проблеми біженців на білорусько-польському кордоні на початку 2020. Стрічка стала скандальною в Польщі саме через критику влади, яка не досить коректно поводила себе з біженцями.

У другу річницю повномасштабного вторгнення у Краківському драматичному театрі відбувся концерт «Солідарні з Україною 2024», де взяли участь чимало українських та польских зірок, зокрема я. Ми разом з фундацією «Stand with Ukraine foundation» збирали кошти на допомогу українським дітям з прифронтових регіонів і дітям, які під час війни втратили батьків. 

Кадр із польського серіалу «Na dobre i na złe»

— Ваша старша донька Аліса нещодавно склала іспити до польского ліцею. На кого вона пішла вчитися? Як пройшла адаптація у новій країні?

— Я правильно вам цю спеціальність українською і не назву, але вона звʼязана з політологією. Донька сама її обрала, а я намагаюсь не втручатися в «особисте життя» підлітка. 

Але період адаптації у всіх моїх дітей був досить складний. Дітям на початку прийшлось піти вчитися у невеличку сільську школу, яка геть не була схожа на ту школу, в яку вони ходили в Києві. У Аліси був сильний стрес на тлі того, що вона втратила всіх друзів, і в якийсь момент вона просто лягла на диван і сказала, що нічого не хоче. Виходила вона з цього важко, з нею прийшлося дуже багато розмовляти. Але ми все подолали. 

— Ваш чоловік режисер та актор Дмитро Малков виїхав на початку війни до Польщі як батько трьох дітей. Чим він зараз займається? 

— У Діми кінодосвід понад 25 років. Він працював і з «Кварталом 95», і багато зробив окремо. У Польщі чоловік, як і я, почав робити одразу все. Багато грав як актор в Польщі і навіть в Румунії. Звичайно, йому пропонують грати ролі українців.

Сьогодні в контексті того, що наша війна фігурує в багатьох європейських кіносценаріях, на українських акторів зʼявився чималий попит

— Дмитро Малков у 2023 році як режисер зняв в Латвії військову драму «Чорнобиль 2022. Вторгнення» про захоплення росіянами ЧАЕС на початку війни. Чому фільм знімався саме в Латвії?

— Навмисне знімали в Латвії, тому що у проєкта дуже важлива місія — показати ситуацію саме європейському гладачу. Фільм заснований на реальних подіях, це насамперед історія про слейклайнерів — тобто канатоходців (екстремалів, які ходять по натягнутій линві). На ЧАЕС вони привʼязували свої линви до радіовежі. 23 лютого 2022 року канатоходці поїхали в Чорнобиль, і на їхніх очах почалося вторгнення росіян в Україну. 

У фільмі є документальні кадри, але фільм художній. Героїня — латиська блогерша, через мобільний якої європейський глядач спостерігає за війною. Через свою безпомічність дівчина відчуває на собі все, що може з жінкою зробити ця російська гидота. В фільмі відбуваються досить жорсткі події і ця героїня введена в цю історію навмисне, щоб показати, що якщо європейці будуть лише спостерігати та охати-ахати, то діла не буде. В Латвії цей фільм був неймовірно успішним: він одраз зайняв четверте місце по переглядам за всю історію існування платформи, на якій транслювався. Адже глядачі були неймовірно шоковані побаченим. 

«Конотопська відьма» — це психотерапія в кіно»

— І тут саме час поговорити про «Конотопську відьму» (далі КВ). І про те, наскільки цей фільм шокуючий та страшний…

— Як для кого. «Конотопська відьма» — лайт-варіант того, що вже майже три роки відбувається на війні в Україні. 

Сама не люблю лякатися в кіно, я не прихильниця жанру горору, але ця історія — це некласичний фільм жахів. У класичному маньяк переслідує хорошу компанію, а в КВ історія подається навпаки. І що важливо — фільм має світлий фінал, навіть я сказала би психотерапевтичний. 

Коли ми приходимо до психотерапевтів, ті починають говорити, що в нас не пропрацьований гнів та пропонують робити різні техніки: кричати, бити подушки тощо. І в цьому КВ— справжня кінотерапія. Адже разом з героїнею ти як глядач робиш все те, про що давно фантазуєш, а в фіналі тобі показують вихід — після чого ти можеш вийти і залишити те, що тебе турбувало, в кінозалі. Для мене це як переключитися з режиму помсти в режим «думаю про себе» і відновити сенси життя.

— Ви розповідали, що вас вразив сценарій фільму, написаний Ярославом Войцешеком. І що саме якість історії викликала бажання в ній знятися. Чим саме він вас зачепив?

— Це дуже глибока історія, яка мала шанс стати культовим кіно. Досить добре розкрита українська міфологія і показана трагедія людини, яка в свій час добровільно відмовилася від величезної магічної сили заради кохання. Але втративши його, повернулась до своєї магії і почала використовувати її для зла. Що стало її руйнувати. 

Як з цієї ситуації вийти — дуже актуальне питання, тому що зараз абсолютна більшість українців хоче помсти за своє зруйноване росіянами життя. Разом з тим жага помсти руйнує зсередини. Читаючи сценарій, я подумала, що це може бути багатьом корисно.

— Але сценарій дуже відрізняється від кінцевого результату. Наскільки сильна ця різниця, в чому причини і яку головну думку було втрачено, поки фільм знімався?

— Хочу зазначити, що КВ — це насамперед продюсерське кіно. Всі речі, які суперечать моїм побажанням і очікуванням, — це вибір продюсерів. Я можу якось вплинути на те, як відьма виглядає, як вона одягнена, які в неї татуювання, які обряди вона робить. Але останнє слово в цій історії за продюсерами, тому і відповідальність за кінцевий продукт за ними, хочуть вони того чи ні. 

Кадр з фільму «Конотопська відьма». Фото: Film.ua Group

— В фільмі немає дисклеймера щодо сцен насильства над жінками. Вже зʼявились реакції від жінок, які цей фільм подивились і яких тригернула сцена зґвалтування. Чи була ця сцена така обовʼязкова?

— Не можна показувати, що ми мстимося, і не показувати за що. Якщо на конкретну глядачку так вплинула сцена зґвалтування, мені щиро шкода, але вона не могла не побачити, що далі зґвалтована чітко ставить крапку в історії помсти. І це було зроблено настільки круто, що на моїх очах зал аплодував. Для багатьох це було як катарсис, люди відчули полегшення, сатисфакцію — і за зґвалтування, і за все інше, що наробили окупанти в фільмі. 

А якщо не буде цієї сцени, то не буде причин і наслідків. Я вже бачу, як десь російські пропагандисти показують цей фільм і кажуть на українців щось на кшталт: «От же вони кровожерні, ми, такі класні, прийшли їх звільняти, а вони нас взяли повбивали і ще кіно про це зняли». Тому чітко показується, за що відбувається помста. І як сила ворогів, яку вони до нас застосували, працює проти них самих.

Фотографії з приватного архіву

No items found.

Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Суспільне Культура спільно з Українським ПЕН розпочало публікацію серії есеїв від українських інтелектуалів про місце української культури в світовому контексті. "Бути у світі" — це фокусна тема Українського ПЕН у 2025 році. «Наше виживання залежить від нас. Але воно неможливе без інших», — говорить Володимир Єрмоленко, філософ, письменник, президент Українського ПЕН, автор першого есею.

Український філософ, письменник, журналіст. Фото: Український ПЕН

Війна звужує простір. Ти втискаєшся в землю, вкручуєшся в себе, закопуєшся в свій досвід, як у схованку. Твоє тіло все менше нагадує пряму лінію, а все більше — еліпс; ти загортаєшся сам у себе, прагнучи бути своїм захистом, початком і завершенням.

Прощавай, множинносте світів, ми більше не віримо у твоє існування, ми все більше сприймаємо інші світи як непорозуміння, зраду, злочин. Насолода під час страждань — хіба не злочин? Нормальність під час ненормальності — хіба не зрада? Спокійний розмірений світ під час ракетних ударів — хіба не ілюзія? Не розповідайте нам більше про заморські землі з річками, птахами й теплими вітрами з морів, ми знаємо, що їх не існує. Принаймні, для нас.

Мій світ — квартира, підвал, бліндаж, карета швидкої, бомбосховище, окоп, дорога, обійми моєї дитини, місце на цвинтарі тих, кого я любив. Я можу виміряти свій світ лінійкою. Він буде ненабагато більшим за моє тіло

Радикальне звуження світу. Принаймні це чесно. Принаймні ми зосереджені. Принаймні ми бачимо ціль. Але… є ризик перейти тонку межу. Стати зосередженим і сліпим. Стати виразним — і непомітним. Кричати від болю, але з того боку, з боку великого світу, чути лиш глухоту.

Нашого власного світу нам забагато — але й замало

Чи це не те, чого хоче ворог? Щоб ми втратили той великий світ, до якого хочемо достукатися, відпустили його як повітряну кульку? Відʼєднали його від себе, як важкий наплічник? Чи не хоче ворог, щоб ми завжди дивилися вниз? Чи не хоче ворог вбити нас у нашу ж землю по шию?

Війна робить простір вузьким, вона несе нас потоком в тісний темний тунель. Ми не маємо іншого вибору, ми маємо бути зосередженні. Але ворог також хоче, щоб у нас не було повітря, щоб нам не було чим дихати. Щоб ми говорили тільки мовою власного болю, для якої все більше бракуватиме перекладачів.

Володимир Єрмоленко: «Бути у світі означає впускати в себе інші досвіди». Фото: East News

Чи ми дозволимо йому це? Чи дозволимо позбавити нас мови? Чи дозволимо позбавити нас шансу бути зрозумілими — за тисячі кілометрів від наших ліній укріплень? Ні, ми не маємо цього дозволяти. Але для цього нам треба вчитися мистецтву перекладу самих себе. Перекладу мови нашого досвіду — мовами досвідів інших.

Культура — це передусім переклад досвідів. Це подорож крізь хащі нерозуміння

Це переклад неперекладного. Бо досвід ти ніколи не перекладеш повною мірою. Кожен досвід — ієрогліф, шифр, загадка. Але можна почати пробувати. Можна почати наближення. Бо хіба нам нема чого сказати великому світові? Хіба ми не маємо йому розповісти щось не лише про себе, а й про нього самого? Сказати йому те, чого він про себе не знає?

Він, можливо, не знає, що життя особливо цінуєш тоді, коли воно може від тебе піти. Що краса зʼявляється там, де ти раніше бачив буденне, банальне, звичайне. Що любов стає сильнішою через втрату. Що свобода цінна передусім тоді, коли вона попри. Що бути — це бути попри.

Можливо, він не знає, що буття — це виняток, а не правило. Що життя, можливо, існує лише в малесенькій частинці часу і простору. Що його мікроскопічність — не привід ним нехтувати, а привід його ще більше любити. Що впевненість у завтрашньому дні, можливо, робить тебе нечутливим до дива. І що коли ти втрачаєш цю впевненість, ти, насправді, починаєш щось розуміти.

Буття і світ — це не масиви концептів, які тиснуть на нас авторитетами з розумних філософських книг. Ми — не маленькі комашки на великому тілі буття і не невидимі бактерії на великому тілі світу. Бо світ і буття — теж маленькі, теж мікроскопічні, теж загрожені — на тлі великої пустки, яка їх оточує. Ми всі, разом із цим буттям, разом із цим світом — крихкі та вразливі.

Ми всі — поранені та непевні. Ми всі — красиві у своїй зламаній незламності. Ми всі — пірнаємо в ніжність з відчаю. Ми всі — реальність попри неможливість, краплі незбагненного дива

Бути у світі для українців сьогодні — не значить зраджувати своє. Бути у світі — означає бачити вразливість інших через вразливість самих себе. Бачити небезпеку там, де інші бачать лише ще один завтрашній день. Бути готовим протистояти тому, що сильніше за тебе.

Бути у світі означає впускати в себе інші досвіди. Але також переконувати, що без нашого досвіду іншим культурам і народам сьогодні не обійтися. Вчити напам'ять історії чужих племен, знаючи, що скоро вони перетнуться з нашими. Малювати карти далеких континентів, упізнаючи в них наші гори та наші річки.

Бути у світі означає бути вдома. Просто дім став сьогодні трохи більшим

Війна звужує простір. Але раптом вона його драматично розширює теж. І ми, втискаючись у свою землю, можливо, дістаємо здатність обійняти усю планету.

Текст есею можна також прочитати на сайті Суспільне Культура

20
хв

«Треба вчитися мистецтву перекладу самих себе»: есей Володимира Єрмоленка

Суспільне Культура

7 театральних премʼєр Києва в січні та лютому 2025:

1. «Стусанина»  

Коли: 3 лютого
Де: Театр Воєнних Дій (ТВД) в приміщенні в Національного центру Леся Курбаса, вул. Володимирська, 23В

Театр Воєнних Дій — новий театр на театральній мапі Києва. Він створений режисером Алексом Боровенським, а грають в ньому виключно військові та ветерани війни. Не всі з них були акторами, та всі вони були чи є військовими. 

«Стусанина» — вистава за біографією Василя Стуса, яка досліджує міфи про маскулінність та забронзовілі уявлення про поета. В ній використовуються вірші Стуса, матеріали протоколів з його допитів, музика гуртів Rammstein та Bohren & der Club of Gore, а також українська народна пісня та сибірський рок. Вистава є імерсивною, тобто глядачі будуть втягнуті у процес.

2. «Фальстаф»

Коли: 24 та 25 січня, 21 та 22 лютого
Де: Київська опера, вул. Межигірська, 2

Київська опера представляє першу у 2025 році прем'єру — оперу Джузеппе Верді «Фальстаф» — музичну комедію про хитрого авантюриста та його пригоди. Це остання, 26 опера відомого італійського композитора і третя його опера за сюжетом Шекспіра. І це справжній ексклюзив Київської опери, бо до цього моменту цей твір в Києві ніколи не звучав. Але завдяки зусиллям творчого колективу театру сповнена блиску та гумору опера-буфф «Фальстаф» тепер на київській сцені — українською мовою.

3. «Худну з понеділка»

Коли: 17 та 18 січня (допрем'єрний показ)
Де: Дикий театр (в приміщенні Театру «Браво», вул. Олеся Гончара, 79)

Драматургиня Ольга Мацюпа створила п'єсу на основі реальних подій — за матеріалами опитування з приводу проблем, з якими стикаються жінки плюс сайз. На питання анкети відповіло понад 200 жінок.

За сюжетом, колишні учасниці популярного шоу про зниження ваги збираються на похорон колеги, яка померла за дивних обставин. Вони не бачились два роки, але кожна з них отримала від покійниці лист, і це змусило їх кинути свої справи і поїхати на зустріч. Які секрети жінки дізнаються на цьому похороні та чи зможуть далі спілкуватися?

Проєкт реалізується завдяки підтримці Український Жіночий Фонд / Ukrainian Women’s Fund.

4. «Небезпечні звʼязки»

Коли: 10 та 30 січня, 9 лютого
Де: Молодий театр, вул. Прорізна, 17

Художній керівник Молодого театру Андрій Білоус представляє власне бачення роману французького письменника П'єра Шодерло де Лакло, який творив у XVIII столітті, описуючи нрави французького дворянства напередодні Французької революції. У версії Андрія Білоуса дія переноситься у 20-ті роки ХХ століття. Понад 120 костюмів і масштабні декорації підсилюють ефект від перегляду.

Сюжет історії обертається навколо мадам де Мертей, чиє життя сповнене шаленими пристрастями та потягом до руйнування чужих доль. У свою чергову гру вона втягує давнього друга Вальмона — жорстокого підкорювача жіночих сердець. Заради розваги Мертей вимагає, аби той спокусив 15-річну Сесіль Воланж, яку от-от мають видати заміж. Проте підступному плану інтригантки стає на заваді несподіване захоплення Вальмона неприступною мадам де Турвель. 

Все відбувається не за планом Мертей і Вальмона. Щоб здолати найбільшу перешкоду, вони змушені заключити диявольське парі. Яке перетворить їхнє життя на жорстоку гру, з якої ніхто не може вийти переможцем.

5. «Золоті дівчата»

Коли: 18,19 та 31 січні та 8, 9 та 23 лютого
Де: Театр на Подолі, Андріївський узвіз, 20А

Театр на Подолі і режисер Ігор Матіїв представляють драму в світлих тонах «Золоті дівчата» про можливість почати життя заново навіть тоді, коли здається, що все скінчено. Автор пʼєси — американский драматург Айвон Менчелл, відомий як сценарист серіалів «Філ з майбутнього» та «Брати Джонас».

Три вдовиці збираються раз на місяць, щоб попити чайку і попліткувати, після чого вирушають підстригати плющ на могилах своїх чоловіків. Щойно глядач звикне до ситуації та почне співчувати Іді, Доріс та Люсіль, як виявиться, що вдови не проти повеселитися і навіть завести роман із сивочолим чоловіком прямо на кладовищі. Але що буде далі?

6. «Син»

Коли: 18 та 19 січня, 5 та 16 лютого
Де: Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, Броварський проспект, 25

Вперше в Україні — вистава «Син» на основі культової п’єси з трилогії сучасного французького драматурга Флоріана Зеллера та в перекладі Івана Рябчия. Режисер постановки — Євген Резніченко.

Чому рідні люди інколи не чують і не розуміють одне одного? Чому те, що вчора приносило задоволення, сьогодні втрачає смак? І як врятувати найріднішу людину, якщо не можеш розібратись зі своїми внутрішніми демонами?

У центрі подій Пʼєр — успішний адвокат, який починає своє щасливе життя з чистого аркуша, але чи вдасться йому залишити минуле позаду?

7. «Тату троянди»

Коли: 1, 2 та 21 лютого
Де: Театр ім. Лесі Українки, вул. Богдана Хмельницького, 5

Режисер Дмитро Богомазов разом з актором Андрієм Самініним, який долучився в якості ще одного режисера, поставили в театрі п’єсу класика американської драматургії ХХ століття Теннессі Вільямса. Сам автор охарактеризував «Тату троянди» як «драматичне любовне послання світу».

За сюжетом, жінка на імʼя Серафіна вже давненько живе виключно любов'ю до покійного чоловіка Розаріо. Зачинившись від світу, вона зосередилася на переживанні своєї трагедії. Чутки про численні зради коханого лише розпалюють вогонь ревнощів у серці жінки, а паростки першого кохання її юної доньки приносяться в жертву надмірним материнським страхам. Здається, ніщо не може похитнути шалену відданість Серафіни колишньому коханню. Але все раптово змінюється, коли в її оселі з’являється дивакуватий молодик Альваро.

«Тату троянди» — професійний дебют студентів майстерні Дмитра Богомазова. Можливо, юні актори грають ще без відточеної майстерності, але точно пристрасно. Плюс події на сцені підтримує наживо музичний бенд. 

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6781332bd907b894cfc7b426_%D0%B2%D0%B0%D1%80%D1%88%D0%B0%D0%B2%D0%B0%20%D1%82%D0%B5%D0%B0%D1%82%D1%80.jpg">«Читайте також: 7 театральних премʼєр Варшави, які варто побачити в січні й лютому 2025»</span>

20
хв

7 театральних премʼєр Києва, які варто побачити в січні й лютому 2025

Оксана Гончарук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Треба вчитися мистецтву перекладу самих себе»: есей Володимира Єрмоленка

Ексклюзив
20
хв

Юлія Ілюха: «Ми щасливі, бо живі. Я отримала "Книгу року BBC", хоча могла ще весною 2022 лежати неживою десь у посадці під Харковом»

Ексклюзив
20
хв

Роман Ревакович: «Свою родинну травму я перевернув на місію побудови польсько-українського порозуміння»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress