Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
7 театральних премʼєр Варшави, які варто побачити в грудні 2024
Кашубська музика в Оперному, внутрішня війна на тлі справжньої в Druga Strefa, герої Шекспіра на терапевтичному сеансі в Teatr Powszechny, сумна й водночас світла різдвяна історія про самотнього хлопчика в Teatr Lalka та ще кілька цікавих прем'єр для дорослих і дітей у польській столиці
Вистава "Махагони". Фото: Sisi Cecylia/Teatr Studio
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Коли: 14, 15, 18, 19, 20 грудня 2024, 23, 24, 26 січня 2025
Де:Teatr Studio im. Stanisława Ignacego Witkiewicza. Pałac Kultury i Nauki, pl. Defilad 1
На сцені зустрічаються два міста: Махагони — вигадане місто в Європі 1930-х років, і сучасна Варшава.
Бертольд Брехт і Курт Вайль створили в XIX столітті жанр театру «сонгшпіль», який використовує і підкреслює спів як форму вираження найглибших і найприхованіших емоційних станів. Сонгшпіль мав на меті стати доступнішим за традиційну оперу. Характер пісень Брехт і Вайль черпали з навколишньої динаміки міста та берлінських пабів, особливо тих, що розташовані в ненайкращих районах. Такі місця митці вважали найбільш людяними.
Сучасна Варшава, якій присвячена друга частина вистави, відтворена завдяки музиці Касі Ґловіцької (Kasia Głowicka), а тексти пісень, або, як казав Курт Вайль, вокальні номери, написав Бартош Фіш Ваглевський (Bartosz Fisz Waglewski).
Режисер і сценограф — Кристіан Лада (Krystian Lada).
Ежен Йонеско у своєму творі «Божевілля для двох» (оригінал «Délire à deux») створив проникливе дослідження людської природи, дія якої відбувається у світі, повному абсурду та хаосу. П’єса, вперше поставлена в 1962 році на сцені Studio des Champs-Elysées, розповідає про пару закоханих, які після сімнадцяти років спільного життя постійно сперечаються про найменші питання, наприклад, чи належать черепаха та равлик до одного виду. У той час, коли за вікном їхньої квартири точиться війна, причини якої залишаються невідомими, їхня кімната стає полем бою двох.
Ця драма є проявом абсурду, показуючи, як в екстремальних умовах війна та хаос можуть спотворити людську поведінку та стосунки. Повсякденне життя стає гротескним, а рутинні справи набувають дивного значення. Проте в основі історії — кохання — важке, грубе, але справжнє й здатне пережити найсильніші бурі.
«Божевілля на двох» не лише висвітлює абсурдність людських вчинків під час війни, а й показує парадокси людської природи, де фізична жорстокість конкурує з жорстокістю мови. Це історія, яка посилює усвідомлення впливу війни на психіку та міжособистісні стосунки, створюючи надзвичайну, але водночас трагічну картину реальності.
Де: Teatr Narodowy w Warszawie, сцена на вулиці Вежбовій
Режисер Яцек Гломб (Jacek Glomb) поставив у Teatr Narodowy виставу за романом письменника Єжи Пільха (Jerzy Pilch).
Закоханий ветеринар із родини євангелістів має вирішити складну життєву ситуацію: біля дверей його будинку, в якому він живе з дружиною і батьками, з'являється кохана, яка прийшла, аби залишитися з ним навіки.
Автор сценічної адаптації — Роберт Урбанський. Як зазначено на сайті театру, це «історія про наші життєві апетити, невгамовні бажання, а також про біль існування, який час від часу торкається кожного».
«Єжи Пільха був людиною дуже «нашою», розумною, начитаною, з великим почуттям гумору. Я роблю видовище, яке змусить вас сміятися і плакати. Я хочу збалансувати ці дві екстремальні емоції і вірю, що у нас це вийде», — зазначив режисер Яцек Гломб.
Де: Teatr Lalka. Pałac Kultury i Nauki, Plac Defilad 1
Це різдвяна історія, яка є водночас щемливою та музично-святковою подорожжю у світ дитинства, а також сучасною історією про родину. Вона нагадує ковдру з лоскутків.
Холодна святкова ніч. Вихователь Кшиша занурюється в сон, тато все ще на роботі, а мама проводить Різдво зі своєю новою родиною та новонародженим братиком Кшиша. А Кшиш? Він самотній. Чи так має виглядати Різдво дитини? На щастя, з хлопчиком його улюблені книжки й іграшки, які ніколи не залишать на самоті…
Один з найповажніших польських драматургів Артур Палига (Artur Pałyga) в цій історії нагадує, що справжня цінність Різдва — у стосунках, а не матеріальних благах, а також про те, що навіть у найтемнішу ніч можна знайти світло.
Режисер вистави — Йоханна Здрада. Музику до вистави створила композитор Івона Скварек.
Театра BAJ завжди у пошуку нових форм з акцентом на дитячу аудиторію. У грудні театр пропонує дітлахам сповнену магії історію сміливої дівчинки Самао (автором історії, до речі, є українська письменниця Марія Павленко).
Чи можете ви уявити світ без дерев? Ліс без тварин? Сад без комах? Літо без моря і зиму без снігу? Чи можете ви уявити, що єдиний звук, який ви чуєте, — це свист вітру та спів пустелі? Ви можете собі уявити, що вода дорожча за золото? Так... це важко уявити, але це реальність, у якій живе Самао — донька мисливця за деревами. Дівчина мріє піти по стопах батька і вирішує сама вирушити пустелею на пошуки дерев. Що чекає на неї в пустелі, де її єдині супутники — нічні тіні? Чи відкриє вона життя, якого ніколи не бачила? Чи оцінить цінність втраченого світу природи?
Режисерка та авторка адаптації Анета Плюска запрошує глядачів у світ антиутопії. І все, що буде показано, легко може стати реальністю, якщо ми будемо ігнорувати екологічні проблеми.
Де: Teatr Powszechny im. Zygmunta Hübnera. Jana Zamoyskiego, 20
Це історія про ревнощі короля Леонта, який підозрює свою вагітну дружину у зраді. Але на відміну від шекспірівських персонажів, польські Леонт і Герміона вирішили пройти сеанси психоаналізу, щоб зануритися у минуле та поглянути з відстані на свої несвідомі потреби. Візуалізація травми, що пробуджується в героях, допомагає побачити ефективність терапевтичної бесіди у стосунках.
Минулоріч незавершена версія п’єси «Зимова казка», створена за однойменною пʼєсою Шекспіра, отримала премію «Nowy Yorick» на 27-му Шекспірівському фестивалі 2023, яку присуджують молодим талановитим творцям. «За метатеатральний, критичний і сатиричний підхід до терапії як інструменту розуміння та зцілення стосунків. За грайливе та іронічне переписування тексту Шекспіра».
Пʼєсу було поставлено на сцені Teatr Powszechny в інтерпретації режисерки Памели Леончик (Pamela Leończyk) та драматургині Дарії Собік (Daria Sobik), якій і прийшло в голову вписати драматургію Шекспіра у формулу терапевтичного сеансу.
Де: Teatr Wielki — Opera Narodowa. plac Teatralny 1
В Opera Narodowa премʼєра унікальної музичної вистави, що є інсценізованим циклом кашубських пісень (кашуби — народ, який проживає на північному заході Польщі).
Кашубська мова — рідкість у класичній музиці. Її використав у циклі пісень Wòlô Bòskô для баритона та фортепіано сучасний композитор Лукаш Годила (Łukasz Godyla).
Серія зібрана в цілісну історію про нещасливе кохання Ганушки та Ясіка.
Як часто буває, молоді люди покохали одне одного, але батьки дівчини були проти і ось вже Ганушка не з власної волі йде під вінець з іншим. Відразу скажемо, що ця історія — трагедія. Але дуже велична..
Сценічну версію п’єси підготував Ярослав Кіліан, який наголошує на метафізичному вимірі історії, торкаючись тем кохання, долі й смерті. На думку авторів, «Wòlô Bòskô» може зацікавити як меломанів, які цінують традиції, так і тих, хто шукає чогось нового.
Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Історичний екшн «Довбуш», премʼєра якого відбулась вже під час війни, став одним з найдорожчих в історії українського кіно (його бюджет — 120 мільйонів гривень) і одним з найкасовіших українських фільмів (заробив у прокаті близько 70 мільйонів гривень). Масштабне кінополотно розповідає про міфічного героя України, який ніколи не мріяв бути героєм, але був змушений ним стати, бо не міг змиритися з несправедливістю. Історія поцілила в серце глядачів, бо прийшла неймовірно вчасно.
Тішить, що Олеся Саніна — режисера «Довбуша», «Поводиря» і «Мамая» — нарешті відзначили національною Шевченківською премією. Його фільми переконливі й вже стали класикою. Зокрема, тому, що Олесь знімає про те, що знає. Він багато спілкується з героями війни, грає на бандурі, колісній лірі, торбані й знайомий з кобзарями, долі яких гідні сценаріїв.
Режисер і герой фільму «Довбуш»
«Прийшов наш час»
Оксана Гончарук:Пане Олесю, як вважаєте, чому Шевченківську премію вам дали саме зараз?
Олесь Санін: Премію отримала творча група фільму «Довбуш», тобто режисер Олесь Санін, кінооператор Сергій Михальчук і композиторка Алла Загайкевич. Утрьох ми робили всі три мої повнометражні картини. 20 років тому був «Мамай», 10 років тому вийшов «Поводир» і минулоріч відбулася премʼєра «Довбуша». Йшлося про творчий метод, вплив наших історій на глядача. Мабуть, прийшов наш час, і наші твори стали суголосними чомусь в душах людей. Єдине, мені шкода, що якщо література, музика й образотворче мистецтво можуть чекати на визнання, то слава кіно швидкоплинна — 2-3 тижні, і на афіші замість твоїх фільмів зʼявляються інші. Я не очікував, що «Довбуш» досі популярний, ну і плюс він став мистецьким послом України за кордоном і щось пояснює про нас іншим.
— Я оце подумала, може, премію дали вашому фільму як останньому з могікан, бо подібного масштабу кіно в Україні знімуть ще невідомо коли.
— Ну не знаю. Мені і про «Поводир» казали колись, що це картина неможлива, бо українською мовою та ще й про тяжкі часи ніхто дивитись не буде. А «Поводир» став лідером прокату і дуже довго тримав пальму лідерства. Про «Довбуш» теж казали, що ніхто не буде дивитися і грошей на картину такого масштабу на знайти. Потім лякали, що війна і ніхто не прийде в кінотеатри. А фільм мало того, що став абсолютним лідером національного прокату, так ще 27 країн його показали і було створено 17 мовних версій «Довбуша». Тож я не готовий підтримати тезу про те, що нам не вдастся далі знімати гарне кіно.
Ніхто не знає, що буде, головне — художнику бути готовим до мистецької інвестиції в людство
— Які історії вас зараз займають? Щось знімаєте, плануєте?
— З реальними творчими планами складно, тому що всі вони зараз з війною зв'язані. Я активно допомагаю фронту, більшість грошей, що ми заробили на картині, пішли на допомогу військовим і тим, хто постраждав від війни. У нас дуже великі збори по волонтерських роботах, наші художники віддали на благодійні акції більшу частину реквізиту «Довбуша» — костюми, зброю… це все на аукціонах продається досить успішно.
Щодо моєї творчої історії, то в мене великий кейс ідей, деякі вже виписані в сценаріях, в деяких є розкадрування, до деяких створена музика. Зараз я буду знімати той фільм, реалізація якого можлива в Україні найближчим часом. Ймовірно, це буде фільм в копродукції — я активно веду переговори. Але це точно не буде художній ігровий фільм про війну сьогодні, така собі пряма ілюстрація подій в Бучі чи ще чогось. Разом з тим я здебільшого весь у війні, і всі мої близькі друзі там. Тож мій найважливіший план — дочекатися друзів з фронту.
Понад 70 людей з команди фільму «Довбуш» зараз у ЗСУ, 5 загинули, 7 зникли безвісти
— Хтось з режисерів сказав, що зараз гарний час фіксувати війну і не дуже добрий — відтворювати війну у кадрі.
— Про все це можна розповісти в картинах, ховаючись за іншим жанром на кшталт наукової фантастики, романтичної комедії чи ще чогось. Бо зараз в Україні сердця людей настільки залиті кров'ю, що їм важко дивитися кіно про сьогодення. Я б із задоволенням зняв музичне кіно. Тож готуюсь до того, що будуть дивитися глядачі, на що зможу знайти ресурси і де мене фінансово підтримають наші колеги поза Україною.
— Поки ви готуєтесь, хтось у нас знімає романтичні комедії, але про мистецтво там важко говорити, бо це чиста комерція.
— Йдеться не про доробки тих, хто знімає кіно з бажанням заробити гроші й славу. Повірте, ні після успіху «Довбуша», ні після вручень премій жоден з власників телеканалів чи продюсерів кіностудій не сказав: «Лесь, є приголомшлива ідея, давай знімай кіно, я гроші знайду». Телефон мій мовчить, тому що це зовсім інша історія, вони до війни були заточені на виробництво російського продукту за російські гроші. На це працювала ціла індустрія, і тепер вона перебудовується і шукає можливості в інших світах, та залишки того плебейства ще є і якийсь час ще будуть. Але людям це перестає бути цікавим.
Кіно як доказ, що ми існуємо
— Щодо презентації української культури за кордоном, якою вона має бути сьогодні?
— Одна справа, коли колективи митців виїжджають з виставами, щоб показати їх українцям, які тимчасово знайшли прихисток за кордоном. Ці люди будуть раді будь-яким проявам культури з батьківщини. Інша річ — європейська публіка та інтеграція нашої культури в її світ. Щоб іноземцям пізнати Україну, нам треба займати своїм мистецтвом їхні великі майданчики, а це вже зовсім інші проєкти, іншій масштаб та витрати. Тут вже потрібні серйозні постановки, здатні дивувати.
Ну і обовʼязкова співпраця з європейцями. Я активний зараз в культурній дипломатії: шукаю зв'язки, говорю з продюсерами конкретних країн. Бо щоб проєкт був влучним за кордоном, треба розуміти, як він буде працювати там — самотужки й сидячи в Україні це не подужаєш.
— Я точно розумію, що майбутнє нашого кіно за спільним виробництвом, так званою копродукцією.
— Як приклад можна згадати успіх нашої кінодокументалістики в світі. Якби за спиною наших митців не було продюсування французького, британського, американського, ми б не мали «Оскар» за документальне кіно.
— Нас там чекають, бо нам є що сказати, ми ж такі різні.
— На початку цього століття нас почали переконували, що ми всі однакові, що в цьому супермаркеті народів тепер не важлива твоя мова, культура, ідентичність. Бо так зручно людям, які продають товари, думати, що однакові люди будуть носити в руках однакові телефони, вдягати сорочечки однакового фасону. Правда ж ця історія трошки схожа на ту, що ми переживали в СРСР? Ну і все, погралися, пожили, а тепер, бачите, у жителів багатьох країн настає велике усвідомлення своєї національної ідентичності. Якщо говорити про Європу, то в багатьох країнах політики, що висловлюють національні ідеї, стають популярними. Тому що виявилось, що для людей все ж важливо, чи залишаться їхні культура й мова у майбутньому.
На зйомках «Довбуша»
— А для України й поготів важливо розуміти, в чому ми відмінні і за що стоїмо на смерть.
— Сьогодні стоїть питання, чи буде взагалі існувати українська культура, чи трансформується вона в щось яскраве нове, чи розкажемо ми світові щось цікаве про себе — не тільки про те, що ми нація воїнів, які до останнього битимуться за свою землю.
Це не просто захопити території і викурити з нас те, що робить нас українцями. Так само ці виклики нині стоять перед всім світом, може, не настільки гостро, як для нас, але ми зараз для світу — саме лабораторія виживання.
— Те, що ми «лабораторія», лякає.
— Але це так і є. Чи не щодня отримую запити від міжнародних науковців, які хотіли б приїхати в Україну досліджувати людей, те, як вони виживають в закритому ворожому просторі, як люди звикають до вибухів і що з ними роблять соціальні потрясіння. Вони до себе не можуть прикласти досвід, як люди ходять по вулицях, коли тривога й бомблять, тож думають, що ми мали б давним-давно покинуть власні будинки. Але ж запитайте у харків'ян, як вони це все переживають, як після чергового нічного жахіття зранку прибирається вулиця, грають музиканти на концертах, працюють рагси і молодята розписуються, — нехай хлопці в камуфляжі і їм завтра на фронт, але бажання створювати сім'ї невмируще. Це наш спосіб вижити, це наш внутрішній спротив ворогу, який прийшов забрати не просто житло, але життя.
— Але ж ми не піддослідні?
— Ні, ми живемо в цьому світі й знаходимо відповіді на запитання, бо інакше неможливо вижити. А хтось на це дивиться, намагається отримати досвід, щоб вижити колись. А як вам те, що ми вигадуємо нові військові технології, бо ж щодня з'являються нові?
Ну і не забуваємо, що нам з вами потрібно зберегти наших дітей і готувати їх до того, що їм доведеться розбудовувати велику сучасну європейську модерну Україну. Ми зараз повинні виховувати нових «ейнштейнів», і наше головне завдання — не втратити їхні життя, які ворог прийшов забрати. Це моє переконання, я так намагаюсь жити: якщо ти відповідальний за освіту, науку, культуру, ти повинен це віддавати людям тут і зараз. Ти не маєш права чекати закінчення війни, не маєш просто проживати день в намаганні вижити.
— Ну, чого сидіти чекати?
— Для тих, кому це нині доступно, це відлига, яку мені сьогодні дарують мої колеги — артисти, художники, оператори, які взяли зброю і пішли захищати Україну. Я закінчив «Довбуша» тільки тому, що Сергій Михальчук, з яким ми мали піти воювати разом, сказав: «Ти мусиш зараз закінчити фільм, бо у нас крім нього нічого немає. Може, він вдасться і це буде історія нашого спротиву». Так і сталося, Сергій був правий. Фільм вийшов на екрани в війні, під час його прем'єрі летіли ракети, а після тривоги люди повернулись в кінозал додивитись.
Сьогодні глядачі дивляться «Довбуша» для того, щоб сказати: «Ми живі». А за кордоном питають: «Як ви в часі війни таке кіно зробили?». А це все для нас доказ того, що ми існуємо
Кадр з фільму «Поводир»
«Ми пережили час, коли українцям був потрібен месія. Герої — серед нас»
— Під час зйомок «Довбуша» ви досліджували ідею, чому люди стають героями, а виявилось, що герої були навколо вас.
— А це завжди так. Герої живуть серед нас, просто іноді приходять часи, які їх актуалізують. Герой потрібен людям для того, щоб отримати надію. Ми всі вірили у «Привида Києва», в те, що є пілот, якого не може вбити жодна російська ракета. І всі тішились, що він береже над нами небо. Я знаю людину, яка придумала цей міф, але справа не в придумці, а в тому, що люди в існування цього героя повірили, бо він забрав їхній страх і подарував надію на виживання.
— Ви колись сказали, що гуцули чекали на Довбуша, бо їм був потрібен месія. Зараз українцям месія теж потрібен?
— Думаю, ми пережили цей час.
Сьогодні дивно чекати, що хтось прийде і подарує тобі щастя та волю, ти мусиш сам боронити те, що любиш, бо це — не справа Месії, це — твоя справа
Тепер для нас Шевченко — це не «Катерина», а «Кавказ»: «Не жди сподіваної волі — вона заснула: цар Микола її приспав». Тільки ти сам. Я про це говорив у «Довбуші», тому він став таким важливим.
— Мені здається, що коли людина здійснює подвиг, вона про це не думає.
— Ніхто про це не думає, немає ніякого бажання подвигу на війні, бо ті, хто підсвідомо таке бажання мають, помирають першими. На фронті після першого пострілу в твій бік все геройство закінчується моментально — жодної романтики. З часом приходить розуміння того, що називають роботою. Робота на диво щодня за рахунок твого характеру, твоєї сили впиратися і виживати, а також мотивації.
У таких умовах слово «батьківщина» для людини зменшується до маленької історії — до родини: якщо ти тут не встоїш, їх там чекає смерть. І ось так крок за кроком людина перетворюється на героя
Якщо до Довбуша повернутися, то в нього був брат Іван, який дуже хотів бути героєм, але коли питання стало руба, він втік аж бігом. А Олекса Довбуш не хотів бути героєм, та мусив стояти, бо відчував відповідальність за інших. Він хотів простого людського щастя і щоб ніхто це не забрав, тож змушений був стати героєм.
— Ви від початку війни показуєте «Довбуша» на фронті і в шпиталях. Як це взагалі технічно можливо?
— Ми беремо з собою проєктор, звук і екран — він розкладається достатньо великий, — привозимо і встановлюємо. За кілька годин можна розгорнути кінотеатр навіть в чистому полі. Де складна лінія фронту, робимо щось менше. Ви ж розумієте, що для військових важливий не просто показ — вони фільм можуть подивитися у своєму телефоні. Важливе живе спілкування, розповідь про те, як знімався фільм.
Військові дивляться фільм «Довбуш»
Так само, коли до військових приїжджає Славік Вакарчук чи Іван Леньо, вони з однією гітарою виходять, ну, може, ще ритм хтось буде відстукувати в ящик з-під снарядів. А більше і не треба, бо не шоу важливе, а увага до них. Людина з телевізора приїжджає до тебе і говорить як з рівним, і хлопці бачать, що їхній подвиг, який для них просто робота, це не безглуздя, що він дійсно потрібен. Не люблю розмови про культурний фронт чи інші якісь фронти — економічний, дипломатичний.
Фронт у нас зараз лише один, а ми — тил, тобто ті, хто дозволяє нашим героям на фронті знати, що за їхньою спиною ті, кого варто захищати
«Кіно коштує, як десяток танків»
— Наскільки наші вояки на фронті змінилися за роки війни?
— Сильно. На початку було дуже багато добровольців, фактично були великі загони добровольців. Зараз вони поранені, багато з них загинули, чимало людей демотивовані. Ну, а в центрі підготовки зараз немало тих, хто не надто рветься на фронт, і з такими тяжко знаходити контакт.
А нещодавно в мене був інакший досвід: я показував фільм військовим, які були в російському полоні і тільки зараз повернулися. Це взагалі окрема публіка, вони довгий час були поза нашим інформаційним простором, і їм дуже непросто.
І зовсім інша історія — мій нещодавній показ для поранених у шпиталі. Їх привезли на кріслах колісних — без рук, без ніг, сліпих. Але вони хотіли послухати мене, познайомитись. Я попросив підняти руку тих, хто бачив фільм, і один хлопець весело так: «А я не можу підняти, в мене руки нема». І всі регочуть. А далі привезли військового без очей, а він каже: «Ви до нас приїжджали півтора роки тому, і я ваш фільм бачив». Уявіть собі. Я потім згадав, що дивився «Довбуша» в центрі підготовки і на наступний день поїхав на фронт. В першому ж бою хлопець осліп і втратив кінцівки.
— Усвідомлення того, що ваш фільм, вся його краса — це останнє, що він бачив і запам'ятав — це відповідальність.
— І відповідальність митця в цій ситуації — не пусті слова. Мене просто рве, бо я розумію, що все, що ти робиш, не може бути створеним заради власної слави чи грошей. У такому випадку не варто цим займатись, не варто пусто тратити гроші, які могли б зараз піти на армію.
Бо кіно коштує, як десяток танків, і якщо твоя творчість безглузда — краще допомогти військовим
Оператор Сергій Михальчук (у сірому) зараз служить у ЗСУ у штурмовій бригаді
— Хотіла запитати про вашу велику родину, як вона пережила ці роки війни? Знаю, що на самому початку війни ви з Михальчуком свої родини вивозили з Києва.
— У мене четверо дітей: двоє школярів вдома, найменша закінчує молодшу школу, а син — 10-й клас. А двоє старших дочок працюють. Найстарша зараз поїхала на лікування з чоловіком в Сполучені Штати, можливо, там вона на якийсь час залишиться і буде працювати для України. На жаль, мій перший зять (ветеран армії США, боєць Іноземного легіону Крістофер Кемпбелл, — Авт.), який у 2022 приїхав сюди захищати Україну, загинув. За його волею ми поховали його тут. Йому було лише 27 років.
— Готуючись до бесіди з вами, я бачила його фото. Таке гарнемолоде обличчя. Дуже співчуваю.
— Крім того, що він був професійний військовий, він був біологом і хотів після військової кар'єри займатися генетикою. Він був одним з тих іноземців, який відверто казав, що зараз в Україні вирішується доля всього світу.
Кобзарі століттями співають про загиблих і не дають нам їх забути
— Ви яскравий представник кобзарсько-лірницького цеху. Українське кобзарство 5 грудня 2024 року ЮНЕСКО саме визнало нематеріальною спадщиною людства. Яка від цього користь традиції кобзарства?
— На початку були серйозні дискусії серед кобзарів з приводу того, що ця ініціатива нічого особливо нам не дасть. Але чому не використати ЮНЕСКО як світову трибуну для того, щоб розказати світові про Україну, про її боротьбу за власну ідентичність та культуру, частиною якої і є кобзарство? Тому що та традиція, яка до сих пір збереглася, пережила всі знищення. Тут важливо усвідомити:
Кобзарство — не просто виконання пісень на інструментах. Це навіть не традиція виготовлення музичних інструментів. Це історія виживання
А також збереження епічної національної традиції, бо існують конкретні твори, яким більше 500 років, а вік самої традиції нараховує тисячоліття.
Фото: Дмитро Санін
Ми можемо говорити про зв'язки традиції кобзарства з так званими боянами (поети-співці давньої Київської Русі, — Авт.) та про те, що нація, яку протягом всієї історії вороги намагались позбавити її мови та культури, забороняли власну літературу та пісні, знайшли можливість в дуже специфічній формі зберігати ідентичність. Весь матеріал був переданий в руки музикантів здебільшого незрячих. Вони мандрували країною, просили милостиню біля церков, а в своїх творах розповідали про славу, волю й історію України.
Більшість представників кобзарського цеху в XVIII столітті була козаками з втраченої Січі. Кобзарські традиції стали продовженням їхньої боротьби за власну ідентичність, і це їм 300 років вдавалося. Навіть коли в 30-х роках було планомірне винищення кобзарства, про що йдеться у моєму фільмі «Поводир», все одно декілька лірників лишилося, вони це все зберегли, а далі їх послідовники виробили свою таємну історію збереження та передачі інформації далі. Тож кобзарство вижило і живе до сих пір...
— … а ЮНЕСКО ці традиції підтримало і поширило інформацію. В цьому і є користь?
— Навіть до визнання нас ЮНЕСКО ми були цікаві світові. До війни в Україну приїздили реконструктори старовинної музики з тих країн, де жива традиція не збереглася — йдеться про Німеччину, Норвегію, Ісландію. В них збереглась епічна традиція, але вона мертва, бо немає носіїв традиції. Їх цікавили наші технології виготовлення інструментів і техніка гри.
«Щоб зробити інструмент, шукаємо взимку дерево, яке під'їв бобер» Фото: Дмитро Санін
— Знаю, що у нас у війську є чимало братчиків кобзарського цеху.
— Так, братчики воюють. І виявилось, що вони зараз дуже потрібні у війську. Велику актуальність сьогодні на фронті отримали думи на смерть козака. Тому що буває, що при похованні загиблого на війні недостатньо молитви капелана.
А коли поруч з'являється кобзар з інструментом і співає про те, що цей подвиг недарма, що 300 років назад було таке саме, і памʼять про тих героїв живе дотепер, то той, хто зараз захищає рідну землю, розуміє, що теж не буде забутий, бо кобзарі розкажуть всьому світові про його подвиг
Це, до речі, в доповнення теми про актуальність митця в часи війни.
— Що сталося з кобзарськими цехами під час війни? Я чула, що цех на Київщині був зруйнований ракетами, а майстри з Харківського цеху переїхали до інших міст.
— У нас зараз існує три кобзарських цехи: Київський, Харківський та Львівський. З Харкова дійсно частина переїхала — хтось у Львів, хтось в Полтаву. Багато молодих пішло служити. На жаль є вбиті та поранені, є майстри, які втратили кінцівки. Що казати, намагаємося зараз в цих умовах продовжувати робити інструменти й на них грати. Зараз в Україні є може з пів сотні братчиків кобзарського цеху. Зовсім невелика частина з них є майстрами всі інші — учні. У нас зараз є поповнення за рахунок тих, хто втратив здоров'я, а особливо зір, на фронті, Це зовсім молоді люди, які не хочуть кидати боротьбу, і їхньою зброєю тепер стає інструмент.
Йоанна Мосей: Ви сказали, що Ваша найбільша мрія — щоб світ прокинувся і щоб у нас було майбутнє. Чи справді ми вже перебуваємо в точці занепаду Веймарської республіки? Невже для нас немає надії і шляху назад? Історія повинна повторитися?
Аґнєшка Голланд: Я боюся, що буде важко завернути з цього шляху, якщо не буде справжньої волі. Звичайно, надія вмирає останньою, але це має бути колективна надія, а не лише окремих людей. А на даний момент серед тих, хто вирішує нашу долю, немає ні ідей, ні волі. І немає відваги. Наразі всі право-ліберально-центристські уряди рішуче рухаються в бік реактивності перед обличчям, як їм здається, неминучої хвилі коричневого популізму. І коли цій хвилі не протистоїть нічого іншого, окрім ще більшого популізму, гру світової долі неможливо виграти. Принаймні, не в найближче десятиліття. І водночас я не бачу тієї старанності, рішучості, харизми, яка могла б переконати людей, що за певні цінності варто боротися. Причому в усіх вимірах. І в тому, як українці борються, і в тому, як вони відмовляються від певних зручностей заради кращого майбутнього, заради розширення прав інших.
У той же час, все більше людей, які досі були залучені, йдуть у внутрішню еміграцію через втому, розчарування і втрату надії.
Так, вони відходять у таке небуття і пасивність, тому криза надії мені здається найглибшою і найнебезпечнішою кризою. І виражається вона в багатьох речах, як, наприклад, в такому небажанні народжувати, яке присутнє в більш заможних країнах і яке випливає саме з браку надії, з браку віри в те, що майбутнє має сенс. Що це достатньо добре, щоб спроєктувати себе в це майбутнє. І таке величезне розчарування, відчуття безглуздості, бажання відсторонити молодь або чутливих, ідеалістичних людей від політики — це явище, яке є смертельно небезпечним для будь-якої спроби зберегти демократію.
Ми також живемо в такий сумний час. Так чи інакше, те, що відбувається в Польщі, є певним чином відображенням того, що відбувається у світі. Те, що робить Дональд Трамп, як швидко зростають різні авторитаризми, і це так похмуро. Можна реагувати на це як на фаталізм, піддатися цьому і намагатися плисти за течією, що більшість політичного класу і робить.
Це підхід такого специфічного, нарцисичного егоїзму, який політики на кшталт Дональда Трампа дуже добре відчувають. Вони будують на цьому. Вони дають надію тим, хто настільки некритичний, що приймає будь-який блиск за золото і дуже легко піддається спокусі. Вони не озброєні інструментами елементарної критики, щоб протистояти сучасним засобам комунікації.
А в епоху інтернет-революції, штучного інтелекту, соціальних мереж з їхніми алгоритмами маніпулювати громадською думкою тривіально легко і пекельно ефективно
Тож ці монстри мають на своєму боці абсолютно неймовірні інструменти. Це велика провина всієї системи освіти, а також засобів масової інформації, які настільки піддалися тиску клікабельності, що по суті перестали бути авторитетом для будь-кого.
Аґнєшка Голланд бере участь у перформансі Йоанни Райковської на тему ситуації на польсько-білоруському кордоні, у Саксонському парку у Варшаві (Ogród Saski), 14 травня 2023 року. Фото: Maciek Jaźwiecki / Agencja Wyborcza.pl
У мене складається враження, що трагедія України полягає ще й у тому, що вона намагається приєднатися до світу, якого вже не існує — світу ліберальної демократії, прав людини, верховенства права. До світу, який тане, як дорогоцінна руда.
Почасти це саме той випадок. Нещодавні кроки Дональда Трампа, а саме заморожування коштів USAID, безпосередньо шкодять їхнім засобам до існування. Вони забирають надії не лише на краще майбутнє, але й на сьогодення. Ці кошти фінансували роботу багатьох громадських організацій та конкретну гуманітарну допомогу. Замінити ці фонди буде важко. Тому ми повинні відновити незалежні НУО та незалежні ЗМІ на якійсь іншій основі. Це буде величезне зусилля. Тому що гроші здебільшого на тому боці, де всі мільйонери і великі технологи.
Трамп і його сурогати, як якийсь учень чаклуна, можуть вражати ефективністю, що випливає з повної відсутності гальмування. Досі ми звикли до думки, що існують певні правила і межі, які не можна перетинати.
Ми, безумовно, перебуваємо в обороні.
Чим це закінчиться?
Думаю, ми більш-менш знаємо. Це закінчиться якоюсь апокаліптичною катастрофою, після якої ми, сподіваюся, знову повернемося додому
Якщо ми виживемо, то повернемося до якогось сенсу, але поки що все виглядає не дуже добре.
Тоді як тоді давати надію?
Я можу лише виражати свій подив, тому що, чесно кажучи, давати надію в ситуації, коли я не знаю, звідки її взяти, було б дуже безвідповідальним.
Ви є совістю польського кіно, а кого б ви вважали героєм сьогодення, таким собі громадянином Джонсом?
Громадянин Джонс, мужній викривач, завжди є моїм героєм. Активісти — це теж герої, ті, хто йде проти течії, хто завжди керується найголовнішими цінностями. Для мене вони — герої нашого часу. Їм важко, тому що їх велика меншість. Так само, як була величезна меншість демократичної опозиції в комуністичних країнах, або як була величезна меншість ранніх християн. Але я вірю, що цей світ щоразу перебудовується, і що з кожним таким потрясінням ці свободи розширюються. Тож я сподіваюся, що це станеться і зараз.
У вашому фільмі «Європа, Європа» є сюрреалістична сцена, в якій Гітлер танцює в обіймах зі Сталіним. Я думаю, що сьогодні ви могли б показати подібну сцену, де Путін танцює з…
Ну, так, я думаю, можна зробити таке коло, досить велике, з танцюючих божевільних авторитарних нарцисів, які не дивляться на жодні цінності, окрім своєї безпосередньої великої перемоги.
«Європа, Європа», яка була певним чином застереженням, актуалізується, як і всі фільми чи історії, в такі моменти, коли йдеться про те, що відбувається з людиною, яка стоїть перед найпростішим вибором - врятувати себе.
І все інше перестає мати значення.
Ми зняли його у 1989 році, а в кінотеатрах він з'явився на зламі 1990-91 років. Це був час великих надій, великих змін у нашій частині Європи. Мене часто запитували, чому подвійна назва. Я відповідала, що мене зацікавила подвійність Європи, своєрідна дихотомія, відображена в долі хлопця — головного героя фільму.
З одного боку, Європа — це колиска найбільших цінностей, демократії, прав людини, рівності, братерства, солідарності, великої культури. З іншого боку, це колиска найбільших злочинів проти людства і найбільшої жорстокості
Ось така дуальність. І зараз вона знову починає схилятися до цієї темної сторони. Ми входимо в темряву, і поки що світла в кінці тунелю не видно. Але це не означає, що ми не повинні рухатися до цього світла.
Нам потрібно створити коаліцію проти того, що відбувається. Нам потрібно підбадьорювати тих, хто чинить опір. Людей доброї волі все ще багато, і саме на їхньому спротиві ми повинні будувати майбутнє.
Режисерка Аґнєшка Голланд на знімальному майданчику фільму «Європа Європа», Лом'янки, 10 червня 1989 року. Фото: Sławomir Sierzputowski /Agencja Wyborcza.pl
Нарешті, хоч якась надія.
А своїм українським друзям і знайомим я хотіла би сказати, що світло з'явиться. Поки що ми бачимо навколо темряву і нам здається, що світла немає взагалі. Але це світло є. Воно всередині нас. Ми є носіями цього світла, і ті, хто воює в Україні, як ніхто інший є носіями цього світла. Навколо є дуже багато сил, які хочуть це світло загасити. Ми повинні їх захистити. Все, що я можу висловити — це захоплення їхньою силою і солідарністю.
Дуже вам дякую. Ви дуже гарно сказали. Останнім часом ми говоримо собі, що надія є в нас самих. Тому що, коли здається, що немає звідки її взяти, ми повинні знайти її в собі.
Саме так, ви маєте рацію. Саме це я хотіла сказати, що світло, або надія, є всередині нас.
Звучить лякаюче, але насправді користування громадським транспортом Варшави має стати простішим, інтуїтивним. З автобусів, трамваїв і станцій метро зникнуть традиційні квиткові автомати. Не буде також і старих валідаторів квитків і турнікетів у метро. За новим проєктом, все має бути безконтактним і сучасним. Зараз у транспортному уженді приймають пропозиції від фірм, і невдовзі має відбутися тендер. Прийом заявок на участь у тендері мав розпочатися 28 лютого, але потенційні учасники надіслали вже аж 300 запитань, через що терміни можуть бути перенесені.
Зникне паперовий квиток з магнітною смужкою — його замінить квиток із QR-кодом. У людей з’явиться можливість оплачувати конкретний час в дорозі, а не купувати квитки на 20 і більше хвилин. Відомо, що за новою системою, пасажири будуть оплачувати проїзд за допомогою банківської картки, смартфона або смартгодинника і мобільного додатку. У застосунку треба буде створити особистий кабінет пасажира.
«Нова система буде працювати через пасажирський онлайн-портал і мобільний додаток. Також буде можливість користуватися традиційною міською карткою і паперовим квитком. Завдяки новій системі можна буде планувати подорожі й маршрути», — повідомляють в ZTM (Zarząd Transportu Miejskiego w Warszawie).
Планується, що нове система оплати за проїзд у громадському транспорті Варшави повноцінно запрацює і замінить стару у 2028 році, але в тестуючому режимі нею можна буде скористатися вже в 2026 році.
Як працює громадський транспорт у Варшаві зараз і чим нова система краща?
У систему громадського транспорту Варшави входять автобуси, трамваї, метро та приміські електрички. Місто розділене на дві квиткові зони: strefa 1 та strefa 2. До першої входить Варшава, до другої — приміські населені пункти. Квиток на проїзд діє на всі види транспорту та буває короткостроковим і довгостроковим, також можна купити довгостроковий документ на проїзд. Є проїздний документ, що діє тільки в однієї стрефі, а є такий, що діє в двох одночасно.
• Одноразові квитки діють 20, 75 чи 90 хвилин. Ціна: 3,40, 4,40 та 7 злотих. Груповий квиток (до 10 осіб) на 75 хв за одну зону коштує 22 злотих.
• Квиток на добу на необмежену кількість поїздок коштує 15 злотих на 1 зону та 26 злотих на дві зони.
• Квиток на 3 доби для 1 зони коштуватиме 36 злотих, для двох зон — 57 злотих.
• Квиток на вихідні з 19:00 п'ятниці до 8:00 понеділка у двох зонах — 24 злотих. Груповий квиток (до 5 осіб) на вихідні коштуватиме 40 злотих.
•Довгострокові квитки діють 30 або 90 днів, вони можуть бути іменними або ні. Наприклад, іменний 30-денний квиток для 1 зони коштує 110 злотих, а 90-денний для 1 зони коштуватиме 280 злотих.
Пасажирам доступні понад 3500 точок продажу, зокрема, автомати в міському транспорті і мобільні додатки, такі як Jakdojade, SkyCash та moBILET, а довгострокові проїзні можна купити в аплікації mobiWAWA. Нова система поєднає всі опції в одну, буде створений обліковий запис пасажира, до якого буде прив’язана банківська карта, і процеси оплати будуть відбуватися автоматично.
<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65c4c9cc87bd3eaaf379e9e4_Shtraf%20za%20proizd%20bez%20kvytka%20u%20Varshavi.JPG">«Читайте також: Штраф за проїзд без квитка у Варшаві»</span>
Терапевтичний дитячий садок (przedszkole terapeutyczne) приділяє увагу розвитку когнітивних, комунікативних, емоційних та соціальних навичок у дітей з розладом аутичного спектру та синдромом Аспергера. Тут працюють спеціальні педагоги, поведінкові терапевти, психологи, логопеди, фізіотерапевти. Окрім спеціальних програм, такі садки впроваджують також базову навчальну програму відповідно до здібностей дітей. Групи невеликі — до 10 дітей. На кожні дві дитини має бути один вихователь, а якщо дитина складна і може втекти, — плюс ще один особистий асистент.
Терапевтичний дитячий садок у Польщі: особливості, заняття й призначення
Діти проводять тут 5-6 годин терапії на день: 3-4 години групової терапії та 1-2 години індивідуальної щоденно. Є також корекційні заняття:
• сенсорна інтеграція. Це один з найголовніших напрямів, бо у дітей з РАС порушено сприйняття й інтеграція подразників з навколишнього середовища. Їх можуть дратувати бірки на одязі, обійми, шум, яскраве світло, дотики, або навпаки бракує обійм, якихось специфічних звуків, певної текстури предметів. Метою сенсорної інтеграції є усунення цих симптомів за допомогою ігор та вправ, що стимулюють органи чуття.
• тренінг соціальних навичок. Його мета — навчити дітей з розладами аутистичного спектру функціонувати в групі. Це спілкування з однолітками, розвиток соціальних навичок, ігри та спільний простір з іншими та встановлення тісних контактів з ними. Малюки вчаться, як почати комунікацію, справлятися з почуттями, виражати емоції, реагувати на різні дії людей, а також правилам поведінки в соціумі.
• навчання чистоті, або тренінги чистоти. Тут привчають дитину до користування туалетом, мити руки та чистити зуби. Зазвичай у діток з аутизмом — це проблема.
• заняття з логопедом і нейрологопедом. Логопедичні вправи спрямовані на розширення комунікації дітей. Коли дитина не розмовляє, впроваджується система альтернативної комунікації PECS — навчання за допомогою карток на липучках в спеціальному підручнику, потім — на планшеті.
• аудіотренінги та музикотерапія: цей терапевтичний метод роботи з дитиною передбачає прослуховування музики, записаної на синтезаторі. Тренування покращують концентрацію, слухову увагу, плавність мови та артикуляцію, а також впливають на краще розуміння мови. Також діти мають можливість вдосконалювати свою емоційну, пізнавальну, моторну та соціальну сфери, покращити невербальне та вербальне спілкування.
• казкотерапія (бібліотерапія): за допомогою книг психологи готують до життя в соціумі та вчать сприймати мову на слух.
• доготерапія та альпакотерпія. Контакт з тваринами допомагає дітям подолати страх перед навколишнім світом і дозволяє досягти вищого рівня соціального спілкування.
• програма активності Knill: використовується як підтримка терапії. Діти виконують певні рухи (наприклад, плескання в долоні, махання руками, погойдування, стискання рук) у ритмі мелодії. Це дозволяє дитині з аутизмом навчитися краще відчувати власне тіло.
Крім спеціальних занять в такому садку проходять заняття музикою, мистецтвом, фізичними вправами.
До терапевтичних дитячих садків набирають дітей з різним ступенем проявів аутизму, а також працюють над проблемною поведінкою та привчають до користування горщиком або туалетом. Якщо дитина має офіційний діагноз в Польщі, то такий садок отримує субвенцію від держави на кожну прийняту дитину. Він може бути безкоштовним державним (рідко є місця) або приватним і ви просто доплачуєте різницю (від 400 до 1500 злотих щомісяця).
Інтеграційний дитячий садок (przedszkole integracyjne) у Польщі: особливості й призначення
Тут звичайні діти навчаються разом з дітьми з особливими освітніми потребами, зокрема з аутизмом і синдромом Аспергера, ADHD, СДВГ. Групи тут значно більші: від 15 до 20 дітей. Не кожна дитина з особливостями може бути прийнята в інтеграційний садок. Зазвичай його відвідують діти з адекватно розвиненими комунікативними та соціальними навичками. Вони можуть самостійно користуватися туалетом, одягатися, їсти, а головне мають рідкісні прояви важкої поведінки.
Інтегрований дитячий садок стане хорошим вибором для тих дітей, які є самостійними або потребують невеликої підтримки вихователя. Тут меньше спеціальних занять і в цілому він дуже схожий на звичайний садок, просто особливим діткам приділяється більше уваги. Є індивідуальні заняття та соціальні тренінги.
Спеціальний дитячий садок (przedszkole specjalne) у Польщі: особливості й призначення
Це спеціальний дошкільний навчальний заклад для дітей, які мають недоліки фізичного розвитку, генетичні захворювання, розумову відсталість середнього чи тяжкого ступеня, аутизм та множинні порушення. Заняття у спеціальному дошкільному закладі проводяться за індивідуальними програмами, що створені на основі оцінки стану дитини. Спецсад виконує опіку й виховання дітей від 6 до 10 років, а також освітню функцію. Тут немає рекрутації: на основі медичної документації діти приймаються постійно протягом року.
Як знайти терапевтичний садок у Варшаві? Власний досвід
Мій син — невербальний аутист, тож може відвідувати лише терапевтичний дитсадок. У Варшаві таких закладів багато, але знайти найкращій виявилося завданням із зірочкою. Ми спробували три садка перед тим, як знайти свій.
Щоб дитина могла навчатися в przedszkole terapeutyczne, треба оформити Orzeczenia o potrzebie kształcenia specjalnego і WWR. Ці документи робляться в Poradnia psychologiczno pedagogiczna вашого району. Там працюють педагоги, логопеди й психологи. Немає лише психіатра, тож вам доведеться відвідати психіатра окремо і принести довідку з діагнозом до порадні.
Коли всі документи на руках, можна починати обирати садок. Кожен садок отримає субвенцію близько 5500 злотих щомісяця від держави на кожну особливу дитину, тож вони зацікавлені в нових учнях. Зазвичай на папері все красиво: багато занять, іграшок, дітей привчають до нової їжі і до горщика. Але на практиці все може виявитися не так чудово.
Наприклад, у першому садку, до якого ми потрапили, мене просили забрати сина через годину, бо він плакав, а вихователі нічого не могли вдіяти. До горщика сина так і не привчили, натомість дзвонили мені з проханням прийти і поміняти дитині памперс. Коли ж я вирішила більше не водити дитину в цей заклад, виявилося, що я маю попередити про це за 2 місяці або заплатити штраф в кілька тисяч злотих, бо садок перестає отримувати субвенцію, коли я забираю документи. Тож раджу уважно читати договір.
Другий садок виявився на набагато краще — в Google його назвали przechowalnia dla dzieci. Тут також попросили забрати сина вже через 2 години. Ніколи не розповідали, чим займалась дитина в садку, а потім я побачила, що малий вертається додому в пригніченому настрої, а на ногах і руках почали з’являтися синці та покуси. Документи ми забрали.
З третім садком також не склалося, бо я побачила, як легко там залишають дітей плакати на самоті в окремій кімнати. Аж зрештою я таки знайшла садок, де змогла залишати сина на 5-6 годин.
Як максимально швидко й ефективно знайти «свій» особливий дитсадок. Поради:
• складіть список садків, які вам підходять, перевірте відгуки в Google та на Facebook. А ще — в групах особливих мам Польщі у соцмережах і телеграм-каналах мам дітей з аутизмом у Варшаві
• на співбесіді у садку одразу запитуйте про індивідуальний план розвитку дитини, скільки триватиме адаптація і коли теоретично особлива дитина зможе залишатися в садочку максимальну кількість годин. Одразу попереджайте, що ви працюєте, розраховуєте на цей час і не можете забирати дитину просто тому, що вона плаче.
• спитайте про комунікацію із садочком, коли і як вам будуть надавати звіти по заняттях та втілених программах. Часто у садочка є своя мобільна аплікація, і педагоги пишуть туди, чим займалися діти, роблять оголошення. Також звіти можуть надаватися в усній формі, але обов‘язково кілька разів на тиждень.
• якщо дитина не ходить на унітаз або на горщик, одразу питайте про тренінг чистоти. У нормальному садку вам мають запропонувати привчити дитину. А для цього дадуть заповнити анкету на 40-50 питань стосовно туалету дитини і його звичок. Такий підхід є не в усіх садках, але це реально працює. У мого сина була проблема з туалетом до 5,5 років, і тільки завдяки такому підходу ми впоралися з цією делікатною проблемою.
5 найкращих терапевтичних і інтеграційних садочків Варшави за версію мам:
Цей садок є на Бялоленці та на Охоті. Тут ефективно впроваджується тренінг чистоти, картки PECS, чи не щодня проводяться різні тематичні заняття, є альпакотерпія, а також екскурсії для дітей в різні цікаві місця — в перукарню, на пошту (відправити родичам ластівки, які діти самі зробили в садку).
Це інтеграційний державний дитячий садок, же дійсно намагаються адаптувати дітей з особливостями до життя в соціумі. Багато програм і підтримки, цікаві різноманітністю ігри та заняття, особистий асистент для дитини з РАС.
Велика окрема будівля, безліч активностей, програм, гарне ставлення і догляд за дітьми з особливостями. А ще багато інклюзії та адаптації до соціального життя.
Активно провести час запрошує мережа трамплінових парків у Варшаві Hangar 646. Під час зимових канікул з 3 по 14 лютого можна придбати тижневий абонемент за 649 злотих на тиждень, в який входять:
• 1 година занять з акробатики • 1 година занять з паркура • тренування з розтяжки • активне стрибання на батутах • снеки на почастунок
Всі заняття проходять з інструктором, загальний час перебування в батутному центрі — біля 5 годин. Але якщо у вас не виходить вчасно забрати дитину, вона може зачекати в фойє центру, де є кафе з wi-fi та смаколиками. Батутний центр працює до 21:00. Такі тренування допоможуть зміцнити загальну фізичну форму, підвищать витривалість, навчать працювати в команді та допоможуть завести нових друзів. Для дітей будуть влаштовані різні конкурси, завдання, щоб мотивувати та навчити здоровій конкуренції.
Адреса: Carla Goldoniego 1 Ціна: від 120 злотих/7,5 годин
Різноманітну программу для школярів на канікулах за демократичними цінами підготував Bielański Ośrodek Kultury. У ній — майстеркласи з ведення тіктоку від польських блогерів, кінопокази у сферичному кінотеатрі, вистави, конференція з настільних ігор, програма від фокусників в ілюзіоністів, заняття з вітрильного спорту тощо. Ви самі можете планувати свій графік і залишати дитину тільки на ті заняття, що їй цікаві.
Адреса: Zygmunta Vogla 62 Ціна: від 25 злотих та безкоштовно
Цілу серію різноманітних майстеркласів та занять для дітей різного віку під час зимових канікул підготував Осередок Культури Вилянув. Циркові та креативно-пластичні, танцювальні, музичні, а також заняття з бразильського єдиноборства капоейра, художні, театральні та заняття з фізичної підготовки для молодших школярів. Є безкоштовні та платні уроки, ціни платних лояльні: від 25 злотих. Адреси філій, де відбуваються заняття, дивіться на сайті Centrum Kultury Wilanów.
Майстеркласи від польських тіктокерів у художній галереї — це шанс не лише навчитися робити відео, які залітають, а й помалювати в цікавій компанії, потанцювати, зробити яскраві фото для інстаграм та розпитати успішних блогерів про тонкощі їхньої роботи. Тригодинні заняття розраховані на дітей від 8 до 15 років. Проводять відомі в Польщі блогери Aria Martelle,
Ula Smarkula, Sebastian Kowalczyk, Evie, Ciapur. Купити квиток та обрати для себе майстерклас можна за посиланням.
Всі зимові канікули Centrum Pieniądza NBP проводить безкоштовні зимові заняття для учнів початкових класів та розповідає історію першого польського короля. Під час занять учасники здійснять надзвичайну подорож у Середньовіччя. Вони зможуть побачити монети та банкноти віком до тисячі років! Відкриють таємниці першого польського короля та вшанують його пам‘ять. Обов’язковий попередній запис на сайті.
Спеціальну програму для школярів підготував Королівський замок у Варшаві: дітлахам пропонують не просто екскурсію, а цікаву гру, за допомогою якої вони дізнаються багато таємниць замку. Дітям покажуть художню галерею під мікроскопом, розкажуть про тонкощі роботи реставраторів і навіть проведуть майстерклас. Приємний бонус: організатори наважилися показати таємні куточки Королівського замку, що завжди були приховані від туристів.
Зимовий табір для учнів 1-3 класів з 8 до 18 годин з цікавою програмою підготували в Smart Kids planet. На дітлахів чекає активний відпочинок, походи в кінотеатр, прогулянки на вулиці, майстеркласи, а також 4-разове харчування. Програма табору досить різноманітна: кожного дня нові розваги, тож нудьгувати дитина точно не буде! Центр буде проводити різні наукові заняття з експериментами, щоб школяри змогли відчути себе справжніми дослідниками. А ще тут в ігровій формі можна опанувати нову професію.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.