Ірина Данилевська: «Протези на подіумі — не модний тренд, а наша нова реальність. І ми готові так жити»

Суспільне Культура спільно з Українським ПЕН розпочало публікацію серії есеїв від українських інтелектуалів про місце української культури в світовому контексті. "Бути у світі" — це фокусна тема Українського ПЕН у 2025 році. «Наше виживання залежить від нас. Але воно неможливе без інших», — говорить Володимир Єрмоленко, філософ, письменник, президент Українського ПЕН, автор першого есею.

Війна звужує простір. Ти втискаєшся в землю, вкручуєшся в себе, закопуєшся в свій досвід, як у схованку. Твоє тіло все менше нагадує пряму лінію, а все більше — еліпс; ти загортаєшся сам у себе, прагнучи бути своїм захистом, початком і завершенням.

Прощавай, множинносте світів, ми більше не віримо у твоє існування, ми все більше сприймаємо інші світи як непорозуміння, зраду, злочин. Насолода під час страждань — хіба не злочин? Нормальність під час ненормальності — хіба не зрада? Спокійний розмірений світ під час ракетних ударів — хіба не ілюзія? Не розповідайте нам більше про заморські землі з річками, птахами й теплими вітрами з морів, ми знаємо, що їх не існує. Принаймні, для нас.

Мій світ — квартира, підвал, бліндаж, карета швидкої, бомбосховище, окоп, дорога, обійми моєї дитини, місце на цвинтарі тих, кого я любив. Я можу виміряти свій світ лінійкою. Він буде ненабагато більшим за моє тіло

Радикальне звуження світу. Принаймні це чесно. Принаймні ми зосереджені. Принаймні ми бачимо ціль. Але… є ризик перейти тонку межу. Стати зосередженим і сліпим. Стати виразним — і непомітним. Кричати від болю, але з того боку, з боку великого світу, чути лиш глухоту.

Нашого власного світу нам забагато — але й замало

Чи це не те, чого хоче ворог? Щоб ми втратили той великий світ, до якого хочемо достукатися, відпустили його як повітряну кульку? Відʼєднали його від себе, як важкий наплічник? Чи не хоче ворог, щоб ми завжди дивилися вниз? Чи не хоче ворог вбити нас у нашу ж землю по шию?

Війна робить простір вузьким, вона несе нас потоком в тісний темний тунель. Ми не маємо іншого вибору, ми маємо бути зосередженні. Але ворог також хоче, щоб у нас не було повітря, щоб нам не було чим дихати. Щоб ми говорили тільки мовою власного болю, для якої все більше бракуватиме перекладачів.

Чи ми дозволимо йому це? Чи дозволимо позбавити нас мови? Чи дозволимо позбавити нас шансу бути зрозумілими — за тисячі кілометрів від наших ліній укріплень? Ні, ми не маємо цього дозволяти. Але для цього нам треба вчитися мистецтву перекладу самих себе. Перекладу мови нашого досвіду — мовами досвідів інших.

Культура — це передусім переклад досвідів. Це подорож крізь хащі нерозуміння

Це переклад неперекладного. Бо досвід ти ніколи не перекладеш повною мірою. Кожен досвід — ієрогліф, шифр, загадка. Але можна почати пробувати. Можна почати наближення. Бо хіба нам нема чого сказати великому світові? Хіба ми не маємо йому розповісти щось не лише про себе, а й про нього самого? Сказати йому те, чого він про себе не знає?

Він, можливо, не знає, що життя особливо цінуєш тоді, коли воно може від тебе піти. Що краса зʼявляється там, де ти раніше бачив буденне, банальне, звичайне. Що любов стає сильнішою через втрату. Що свобода цінна передусім тоді, коли вона попри. Що бути — це бути попри.

Можливо, він не знає, що буття — це виняток, а не правило. Що життя, можливо, існує лише в малесенькій частинці часу і простору. Що його мікроскопічність — не привід ним нехтувати, а привід його ще більше любити. Що впевненість у завтрашньому дні, можливо, робить тебе нечутливим до дива. І що коли ти втрачаєш цю впевненість, ти, насправді, починаєш щось розуміти.

Буття і світ — це не масиви концептів, які тиснуть на нас авторитетами з розумних філософських книг. Ми — не маленькі комашки на великому тілі буття і не невидимі бактерії на великому тілі світу. Бо світ і буття — теж маленькі, теж мікроскопічні, теж загрожені — на тлі великої пустки, яка їх оточує. Ми всі, разом із цим буттям, разом із цим світом — крихкі та вразливі.

Ми всі — поранені та непевні. Ми всі — красиві у своїй зламаній незламності. Ми всі — пірнаємо в ніжність з відчаю. Ми всі — реальність попри неможливість, краплі незбагненного дива

Бути у світі для українців сьогодні — не значить зраджувати своє. Бути у світі — означає бачити вразливість інших через вразливість самих себе. Бачити небезпеку там, де інші бачать лише ще один завтрашній день. Бути готовим протистояти тому, що сильніше за тебе.

Бути у світі означає впускати в себе інші досвіди. Але також переконувати, що без нашого досвіду іншим культурам і народам сьогодні не обійтися. Вчити напам'ять історії чужих племен, знаючи, що скоро вони перетнуться з нашими. Малювати карти далеких континентів, упізнаючи в них наші гори та наші річки.

Бути у світі означає бути вдома. Просто дім став сьогодні трохи більшим

Війна звужує простір. Але раптом вона його драматично розширює теж. І ми, втискаючись у свою землю, можливо, дістаємо здатність обійняти усю планету.

Текст есею можна також прочитати на сайті Суспільне Культура

За словами Ганни Маляр, заступниці міністра оборони України, статистика свідчить, що в армії служать понад 70 тисяч жінок. 

Станом на січень цього року загальна кількість жінок у Збройних силах України становить 66900, з них 47200 — жінки-військовослужбовці. При цьому 6500 — на керівних посадах і близько 4000 —  на передовій. 

Багато з них воюють в окопах. Поступово перестає дивувати, що солдатки не виконують традиційні функції, такі як адміністрування або постачання, а служать снайперками, медикинями, кулеметницями або водійками бойових машин.

Життя на фронті для них ускладнюють банальні проблеми.

‍Спорядження НЕ для жінок

Усе військове спорядження завжди вироблялося з думкою про чоловіків. Проблеми для військовослужбовиць починаються вже з обмундирування. Складно дістати військові черевики досить маленьких розмірів. Бойові штани незручні для жінок, оскільки їхня конструкція не враховує анатомічні відмінності, тому вони часто обирають штани на кілька розмірів більші, щоб вони не тиснули в чутливих місцях, а верхню частину затягують ременем. Справжньою проблемою є бронежилети та балістичні вставки, конструкція яких не враховує факт наявності грудей. Вони не лише тиснуть, але й лягають на тіло таким чином, що оголюють життєво важливі чутливі зони. Військові балаклави, які носять на голові під каскою, не пристосовані для жінок. Зазвичай розміри завеликі, а виробники виходили з того, що користувачка матиме коротке волосся, а не довге, не кажучи вже про коси чи хвости. 

Окремою проблемою є обмежена доступність засобів жіночої гігієни. Йдеться не лише про прокладки чи тампони, а й про вологі серветки. Так народилася ідея полегшити доступ військовослужбовиць до засобів гігієни.

Волонтери зібрали металеві скриньки з-під запобіжників у дружніх бригад на Донбасі, які передали на кафедру дизайну Академії образотворчого мистецтва у Варшаві. Там їх переробили так, щоб можна було використовувати як диспенсери для засобів жіночої гігієни. 

Ідея кампанії полягає в тому, що дозатори будуть встановлені в жіночих вбиральнях у лікарнях, стабілізаційних пунктах, військових частинах і школах у прифронтовій зоні

Для того, щоб зібрати кошти на кампанію, було задумано виставити на аукціон скриньки, розписані польськими художниками та художницями.

Війна не почалася у 2022 році

Ініціаторами кампанії «Private Case. Художниці та художники для жінок в Україні» стали Віола Ґловацька, Анна Лазар та Миколай Хиляк.

«Багато хто навіть звинувачує мене в тому, що я одержима війною, Україною, — розповідає художниця Віола Ґловацька. — Я щодня читаю про неї, про ситуацію на фронті, переживаю кожен прорив, кожен втрачений шматок території. Я стежу за цим щодня з 24 лютого, але перші роботи, які виражали мою незгоду з тим, що відбувається в Україні, передусім з анексією Криму, я зробила ще в 2014 році».

Віола згадує, що цікавилася приходом Путіна до влади, а найбільше її потрясли документальні фільми про катастрофу підводного човна «Курськ». Коли у 2007 році російський президент був обраний «Людиною року» за версією видання «Time», вона вперше відчула, що має бунтувати. Її перша робота, на якій був зображений Путін, була сповнена прямолійною символікою, яку художниця ніколи не використовує. На ній була зображена жінка з оголеними грудьми, навколо яких вона розмістила зірки з прапора ЄС. Гнів від несправедливості по той бік нашого східного кордону в 2014 році знайшов своє відображення в роботі «Бунт на «Баунті», де Віола зобразила Путіна у вигляді вампіра на кораблі.

Роботу придбав Національний музей у Ґданську, і одразу після повномасштабного вторгнення Росії в Україну вони розмістили пост у соціальних мережах, в якому висловили надію, що все закінчиться, як у фільмі «Бунт на на «Баунті»: екіпаж підніме повстання проти диктатора. 

— Я, як художниця, на той момент не могла робити нічого іншого, окрім, звісно, підтримки різних збірок на допомогу українській армії. Я б дуже хотіла поїхати туди, зібрати гроші на позашляховик. Іноді я навіть відчуваю безсилля. А потім раптом з'явився Миколай Хиляк та ідея аукціону.

Миколай Хиляк, як він сам каже, походить зі змішаної родини. З боку батька він лемко з польсько-українського прикордоння. З дитинства він пам'ятає літургії в церкві на вулиці Мьодовій та українську мову. 

Там же він вперше зіткнувся з українським націоналізмом — він був не зовсім «своїм», оскільки походив зі змішаного шлюбу і в його родині розмовляли польською мовою. З іншого боку, він також був трохи чужим у польській школі, часто чуючи від однокласників: а скажи щось українською! 

З тих церковних часів він також пам'ятає Анну Лазар, яка згодом відіграла важливу роль в скиньковій акції. Хоча вони знали один одного з дитинства, їхні шляхи давно розійшлися, а в дорослому віці поєднала їх знову Україна. Миколай закінчив навчання за спеціальністю «живопис», а Анна — за спеціальністю «історія мистецтва». Випадково зіткнувшись, вони почали працювати разом, Анна навіть курувала виставку його робіт. Але війна досить швидко наблизила їх обох до фронту.

Війна наживо

Хоча Миколай все життя мав опосередкований зв'язок з Україною, він ніколи не подорожував туди до початку повномасштабного вторгнення. Для нього російське вторгнення — це поєднання важливого і болісного досвіду.

— Приблизно через пів години після офіційного повідомлення ЗМІ про те, що російські війська вторглися в Україну, у моєї матері стався інсульт. Її паралізувало, і її забрала швидка допомога. Я впевнений, що це було наслідком сильного стресу, викликаного новинами зі Сходу. У мого батька також були проблеми зі здоров'ям, він потрапив до лікарні. Ми з сестрою так і ходили з лікарні в лікарню. Я намагався пояснити мамі, що відбувається, що Київ не захоплений, що вони зупинили наступ. Але я не знаю, чи вона це розуміла. Вона більше не вийшла з лікарні, померла через три місяці. Як би сумно це не звучало, я звинувачую Путіна в її смерті. 

Невдовзі після похорону матері Миколай зателефонував до Анни Лазар. Виявилося, що потрібні водії для доставки автомобілів на фронт. Перша в житті поїздка в Україну і одразу на Донбас? Звучало досить абстрактно, але Анна теж збиралася їхати, тож довго не роздумував.

— Для мене це був неймовірний досвід, тому що до цього часу я спостерігав за цими подіями через монітор комп'ютера або телефону, а тепер всі ці назви — Азов, Бахмут, Буча, все це раптом опинилося на відстані простягненої руки. І це так реально. Досі я спостерігав за Україною воєнного часу через вуличні камери. Спостерігав за переміщенням населення, іноді навіть засинав під це, як під якусь заставку, і прокидався з цією картиною. І під час цієї подорожі ці місця, які я спостерігав і які стали мені близькими, стали реальними. Раптом ти зустрічаєш цих людей, бачиш ці вулиці, ці мости, ці образи. Мені це було дуже потрібно, тому що я був у дивному стані — місця такі близькі і водночас такі далекі, наче на іншій планеті. 

Мистецтво з війни

Спочатку поїздка в Україну жодним чином не була пов'язана з мистецтвом. Він ніколи не займався мистецтвом, яке б реагувало на якісь поточні події. Він їхав туди з думкою, що його мати стала жертвою війни, і він повинен поїхати туди заради неї. Але з наступними поїздками він зрозумів, що всередині нього є певний багаж, який його обтяжує і який потребує матеріалізації, як ці зображення з вуличних камер. Так з'явилася перша серія робіт про заправки. Для будь-якого волонтера, який подорожує Україною, це місце, де ти проводиш багато часу. Там ти снідаєш, обідаєш, вечеряєш, п'єш каву, відновлюєш сили. Думка про станції сиділа в його голові так довго, що він не міг її ігнорувати. 

— Я купила одну з графічних робіт Миколая на одному з благодійних аукціонів, здається, це була якась станція під Краматорськом, — розповідає Віола Ґловацька, — у мене тоді була моя виставка і я запросила Миколая. Я подумала, що було б добре нарешті зустрітися і отримати графіку особисто. Для мене він взагалі був супергероєм, єдиний художник, який дійсно їздить на фронт, щоб допомогти. Виявилося, що у нас було багато спільних друзів, і ми почали працювати разом. 

Під час однієї з поїздок на фронт Миколай познайомився з іншим волонтером, Кубою Войтунем. Саме йому належить ідея переобладнати скринькі з-під детонаторів у дозатори для гігієнічних засобів, які потім можна було б розвозити по різних точках України, підтримуючи таким чином жінок. Нам дуже сподобалася ця ідея: переробити щось типово воєнне, не обов'язково на користь жінок, відмежуватися від війни, від солдатів і надати цьому іншої, мирної форми. Ідея профінансувати кампанію виникла спонтанно. Разом з Віолою та Анною Лазар вони почали переконувати провідних польських художників долучитися до акції розпису скриньок, які згодом будуть передані на аукціон. Серед художників були Йоанна Райковська, Ендрю Діксон, Аґата Богацька, Роберт Кусьміровський, Поля Двурнік, Віола Ґловацька, Адам Адах, Пауліна Влостовська, Миколай Хиляк, Лукаш Зембатий, Алісія Бєлявська, Міхал Фридрих, Марта Надолле, Патрик Ружицький, Кароль Радзішевський, Вероніка Гапченко та Якуб Ґлінський. За словами Віоли Ґловацької, акція мала великий успіх, адже зазвичай художники не дарують свої роботи на подібні аукціони, а тут більшість з тих, до кого зверталися за підтримкою, одразу погоджувалися і робили свої роботи саме для підтримки жінок в Україні.

— Ми передали скриньки митцям, але я навіть не замислювався над технічним аспектом, — розповідає Миколай, — потім виникли питання, чи можна пофарбувати скриньку олійною фарбою, або що таке зелена базова фарба? Я цього не знав і все відбувалося досить спонтанно.

До співпраці запросили Аукціонний дім DESA, який погодився провести аукціон. Тим часом було оголошено конкурс для студентів факультету дизайну Академії образотворчого мистецтва у Варшаві на розробку візуальної ідентичності скриньок. Завдяки Єжи Василевському та Міхалу Обожинському, керівникам майстерні моделювання на факультеті, та студентам, скриньки були адаптовані до нового призначення — вони відкриваються набагато легше і зручніше, а також була створена спеціальна система підвішування. Також було створено навчальне відео, за допомогою якого скриньки могли переобладнати волонтери в Україні. Тепер їх потрібно було лише відвезти на місце, повісити та поповнити засобами гігієни. 

Микола звернувся за підтримкою до фонду Uniters, який має величезну логістичну базу, мережу контактів в армії та серед волонтерів, що працюють на місцях, яку вони будували одинадцять років.

Ментальна стіна

Коли Галина Андрушков, голова Фонду Uniter, почала обдзвонювати своїх знайомих з військових частин, з якими вона співпрацює вже більше десяти років, всі вони з ентузіазмом сприйняли цю ідею. Вона була впевнена, що кампанія пройде швидко і злагоджено.

— Коли я відправила в кілька місць, мені раптом почали телефонувати волонтери, які допомагали в проведенні акції, — розповідає Галина Андрушков. — Виявилося, що в тих частинах, куди вони були відправлені, командири не хочуть їх розвішувати. Кажуть поставити десь у кутку, не на видному місці. А якщо і доводиться фотографуватися, як доказ того, що ти робиш акцію, то так, щоб не було видно, що це за частина. 

За словами голови Фонду Uniters, Україна досі залишається надзвичайно патріархальною країною, особливо у військових питаннях.

В армії командують чоловіки. Хоча жінок в армії щотижня стає все більше, вони все ще пристосовують свої потреби до чоловіків, а не навпаки. Також немає чіткої межі між жінками і чоловіками — на базах вони всі сплять разом і користуються спільними ванними кімнатами і туалетами.

— Дівчата соромляться того, що у спільному туалеті буде висіти скринька з прокладками, розповідає Галина. — У мене таке враження, що три роки повномасштабного вторгнення мало що змінили в плані цих ментальних змін, хоча чоловіки, зрештою, мали б звикнути до присутності жінок в армії. Ця тема замовчується. Я була дуже шокована, але, можливо, це тому, що я вже давно живу в Польщі? 

Підрозділи, які отримали скриньки, повісять їх, використовуватимуть за призначенням і сумлінно наповнюватимуть пожертвуваними засобами гігієни, — запевняє Андрушков. Але роблять це неохоче, скоріше через багаторічну дружбу з юнайтерсами. 

Була навіть ситуація, коли Галина запевнила їх, що як фонд вони готові забезпечити їх цими засобами до кінця війни. У відповідь почула: а що ж вони самі собі не можуть купити? Ця ментальна стіна її здивувала. Щоб ця ментальна зміна в українцях нарешті відбулася, треба буде докласти величезних зусиль. Це вдалося в Західній Європі, це вдасться і в Україні. 

— Можна сказати, що зараз не найкращий час для таких тем. У нас зараз війна, гинуть люди, обстріли, похорони… Але, зрештою, менструація не призупиниться на час війни. 

Переклад: Анастасія Канарська

Такого погляду на війну, як у книзі «Мої жінки», досі не було в українській літературі, впевнена літературна критикиня Віра Агеєва. Юлію Ілюху вже порівнюють зі Стефаником і Ремарком. А сама вона каже: «Я писала цю книгу як мешканка міста, яке бомблять, як жінка, яка чекала чоловіка з війни, як мама, як волонтерка. Мені хотілося показати жінок з різних боків. І всі мої жінки — безіменні, це збірні образи українок, яким довелося жити в часи війни».

За словами перекладачки «Моїх жінок» англійською Ганни Лелів, ця збірка оповідань «посилить голоси українських жінок і шукатиме мову, щоб говорити про невимовне». І дійсно голоси українських жінок завдяки книзі активно поширюються світом. Збірку вже перекладено шістьма мовами і видано в пʼяти країнах. На підході — вихід книги у Швеції. Культурна дипломатія в чистому вигляді.

«Я не могла писати, був ступор, зникли всі слова»

Оксана Гончарук: Ваша відома колега Тамара Горіха Зерня у передмові до книги «Мої жінки» зазначає, що дискусії стосовно того, як писати про війну, тривають. Як ви знайшли свій метод розповіді? Чому це так чіпляє і простих читачів, і критиків, які до вашої прози прихильні?‍

Юлія Ілюха: Ну я б не сказала, що всі прихильні, бо після моєї перемоги несуться срачі. Але сподіваюсь, книга все ж чіпляє. Хоча не беруся про це судити. Інша справа, що я не планувала цю книгу, просто одного вечора в голові народилась перша історія, яку я виклала у Facebook з хештегом «мої жінки», а наступного дня до мене прийшла інша жінка. І вони приходили знову і знову, вранці й увечері, і я писала їхні історії у тимчасових помешканнях і потягах. І тільки коли Ганна Лелів запропонувала перекласти мої тексти англійською, а потім Марина Соріна — італійською, я стала усвідомлювати, що це може бути цікаво іншим. І варто зробити з цих історій книжку.

‍— У книзі 40 щемливих історій, в більшості трагічних, іноді оптимістичних і місцями іронічних. І всі вони всередині вас. Як ви з ними живете?

— Після 24 лютого я кілька місяців взагалі не могла нічого писати. Перед самою війною почала роман, написала десь третину, а зараз навіть не знаю, де той рукопис. Він абсолютно для мене зараз неактуальний. 

24 лютого я виїхала з Харкова із сином Іваном та кішкою, потім сама повернулася в місто і всю весну волонтерила. До великої війни ми з подружкою збирали тактичні аптечки для АТО, тож я знову почала займатися медициною — було дуже багато запитів. А от писати я не могла, у мене був ступор, зникли всі слова. Єдине, що я могла написати, — це заклики й фейсбуці з метою зібрати грошей на щось корисне для військових, які захищали Харків. Ну ще могла фотографувати прапор, у нас в Харкові він майорить на найвищому в Україні флагштоці. А вже у квітні написала вірш. Але закінчити збірку віршів змогла лише тоді, коли мене запросили на резиденцію в Австрію.

Я це кажу до того, що і вірші, і короткі історії «Мої жінки» — це все у певному сенсі моя психотерапія, виписування особистої травми. Я просто не могла не написати ці історії, бо вони були всередині мене. А коли стала викладати їх у фейсбук і отримувати безліч коментарів від жінок, зрозуміла, що це може бути психотерапія не лише для мене.

‍— Чи є серед 40 новел історія про вас? Можу припустити, що це «Жінка, яка чекала на Перемогу»…

— Ця історія про багатьох жінок, а конкретно про мене там кілька історій, найбільш очевидна з них — це «Про жінку, яка лютневого ранку залишила місто із сином та кішкою і двома парами трусів у наплічнику».

‍— А ви надовго виїхали тоді з Харкова і куди?

— Ми жили на Північній Салтівці і коли почули вибухи, чоловік сказав мені збирати речі та їхати із сином до батьків, які живуть у Харківській області. Сам чоловік залишився, бо збирався до війська — він потім рік відслужив і був комісований після поранення. 

Я тоді швиденько зібрала два наплічника, в один з яких мій 9-річний син поклав свій конструктор Лего, а з моїх речей помістилися лише дві пари трусів. Ми везли ще кішку, а потім по дорозі у нас стало дві кішки, бо ми забрали тваринку у друга мого чоловіка, який був у резерві парамедиком і в цей момент теж збирався на війну. 

Ми виїхали і побачили метрах в 30 танкову колону росіян, яка рухалась у напрямку кільцевої. Пізніше ми дізналися, що вони розстріляли кілька машин.

Повернулась я у Харків 9 березня. Чому запам'ятала цей день? Ми тоді зупинилися на заправці під містом, я пила каву поряд з фургоном, біля якого стояв незнайомий чоловік. І раптом він відкрив двері того фургона, вийняв величезний букет тюльпанів і подарував мені. Це було тоді, коли 8 та 9 березня 2022 року у Харкові всім жінкам на вулицях дарували квіти. Тож цей день я не забуду ніколи.

‍— А де ваш син зараз?

— Ми зараз перебуваємо на літературній резиденцій в Австрії, Іван ходить тут до місцевої школи. Йому вже 12 років, і він майже всюди їздить зі мною, ну, може, крім Америки та Швеції, бо виступ там припав на перший день школи, який не можна було пропустити.

«Ми моталися по поодиноких працюючих аптеках і шукали медикаменти»

‍— Як ви зараз сприймаєте рідний Харків і чому місту та його людям вдаються просто неможливі речі?

— У моїй пам'яті Харків — це весна 2022 року. Так багато, як тоді, я не їздила по місту, напевно, за все своє життя. Ми з товаришем тоді пересувалася лише на машині, бо транспорт не ходив і місто було геть порожнє. Майже все тоді було зачинене. У супермаркет у Харкові я потрапила лише у травні 2022. Ми мотались між поодинокими працюючими аптеками й шукали медикаменти. Тоді ми навіть бинти купляли поштучно, зараз це складно уявити. На самому початку з ліками була катастрофа, але згодом друзі почали надсилати якусь гуманітарку з-за кордону.

Знаєте, я дуже боялась повертатися в Харків через два тижні відсутності. Мені здавалось, що місто зруйноване, і щойно я в'їду на Холодну Гору, то почну плакати без упину. Але виявилось, що місто стоїть, обороняється і, як писав Сергій Жадан, «над містом майорять наші прапори». Коротше, я так і не заплакала.

‍— У книжці «Неболови», яка вийшла ще у 2016 році, я прочитала вашу першу новелу про жінку у війні. Тобто цей цикл ви почали створювати ще вісім років тому.

— Цікаво, що я тоді написала про жінку, яка була акторкою і пішла на війну, а потім на презентації «Неболовів» познайомилася з реальною жінкою, акторкою з Харкова, яка пішла на війну і досі воює.

Проза «Неболовів» була не такою короткою, як «Мої жінки», це радше те, що називають англійською мовою flash fiction (мікропроза, надкороткі оповідання — Авт.). Я люблю коротку прозу більше, ніж великі форми, бо вважаю, що вона мені вдається. 

Червона помада як маска, яка допомагає жінкам триматися

‍— У вас є гарна новела «Жінка, яка фарбувала губи», яка мені дуже запала. Чим червона помада на українках так лякає суспільство? Чому, наприклад, татуювання або зміна кольору волосся у жінок-військових більш зрозумілі, ніж пофарбовані червоні вуста біженок і вдів?

— Червона помада не вписується у прийняті суспільством норми горювання. Моя історія про те, як жінка переживала своє горе, бо у неї чоловік зник безвісти на війні. Червона помада стала її способом захисту, своєрідною маскою, яку вона «одягала», щоб хоч якось триматися. Під час Другої світової війни червона помада у європейських жінок була символом стійкості та опору. Для багатьох українок зараз — так само.

‍— Ще в одній новелі йдеться про те, що більшість українок завжди мріяли потрапити в інші країни, а тепер потрапили, але нас в тих закордонних містах наче немає. Тобто тіло там (яке ми з'їдаємо), а душа — в Україні…

— Я завжди на своїх закордонних зустрічах кажу про те, що ніколи б у житті не хотіла писати цю книжку і не хотіла б мати цих читань у різних країнах. Все це я б залюбки поміняла на своє нормальне нудне життя без подорожей у Харкові — без війни. Так, до великої війни я мріяла мандрувати і зараз мрія справдилась, але у такий от збочений спосіб. 

У мене ще є новела про жінку з валізою, яка виїздила з міста. Коли я це писала, думала про ситуацію на харківському вокзалі на початку березня, де було людське море, і люди за будь-яку ціну намагалися потрапити в евакуаційні поїзди.

І моя героїня заскочила на підніжку потяга, але не змогла затягнути із собою свою важку валізу. І в якийсь момент вона просто розтисла руку і відпустила цю валізу — а разом з нею все прожите життя. І отак ні з чим вирушила у невідомість

А яким буде її подальше життя, чи вона буде мріяти про повернення додому з Європи, це вже наступне питання.

«Я стала людиною, яка не прагне бути зручною для всіх»

‍— Книга «Мої жінки» вже видана в Італії, Словаччині, Австрії та США. У лютому наступного року вийде у Франції та Швеції. Наскільки іноземцям ці flash fiction зрозумілі, чи зчитують вони закладені символи?

— На обкладинці книжки, яка вийде в Швеції, буде саме та рожева валіза, про яку я щойно говорила. 

Я глибоко переконана, що основне завдання української культури зараз — і літератури зокрема — це кожним мистецьким твором, кожним перекладом та словом нагадувати світу про війну в Україні

Тому мені було важливо, щоб книга «Мої жінки» вийшла двомовною, українсько-англійською, у вигляді артбука, бо так вона є гарним подарунком іноземцеві. Який зайвий раз нагадує, що війна в Україні триває і саме хоробрість українців дала європейцям час на підготовку до більшої війни, яка може охопити Європу. Люди за кордоном повинні розуміти:  якщо Україна впаде, то, безумовно, війна пошириться далі, і вже їхні країни будуть отак горіти у вогні.

Більшість європейців, прям як більшість українців до повномасштабного вторгнення, наївно вірить, що їх це не зачепить і нічого не буде. Тому я на всіх своїх зустрічах закликаю іноземців не повторювати наших помилок. 

‍— Чи є вже якісь відгуки на вашу книгу від закордонних читачів?

— В Америці я мала чотири зустрічі, і дуже багато людей підходили, висловлювали свою підтримку Україні і розповідали, як їх вразили історії безіменних жінок — адже жодна з моїх жінок не має імені. А коли я мала читання у Стокгольмі, то була вражена кількістю шведів, які прийшли з українською символікою. Цікаво було те, що книжка в Швеції ще не вийшла, але частина історій моїх жінок вже була перекладена шведською та опублікована в знаному місцевому літературному журналі. І люди просили мене підписати цей журнал, до того ж зверталися до мене українською мовою. Тобто шведи вивчили ті кілька слів, і це такий потужний і водночас милий вияв поваги. Я була вражена.

На таких зустрічах я завжди наголошую, що я з Харкова, розповідаю про те, як змінилося наше життя з початком великої війни і намагаюсь згадувати про тих письменників — чоловіків і жінок — які зараз на фронті. І про тих, які загинули.

І от саме це, мені здається, закордонну аудиторію вражає найбільше. Їх чіпляє, що люди, які писали прозу та вірші, змушені були взяти зброю до рук і захищати свою країну. У цей момент війна набуває рис конкретних людей. Зокрема, я часто розповідаю їм про Максима Кривцова — поета, який загинув через кілька тижнів після того, як вийшла його перша книжка

‍— Чи вийде книжка у Польщі і чи буде вона перекладена польською?

— Сподіваюсь, що вийде, але я ще не знайшла видавця у Польщі і поки що над цим працюю.

‍— Наскільки відрізняється сприйняття вашої книги за кордоном і в Україні?

— Я зробила всіх жінок безіменними саме для того, щоб, читаючи цю книжку, не лише українці, а й іноземці могли уявити себе на місці героїнь

В англійський є такий вираз «in (someone's) shoes» тобто «на чиємусь місці», — це про те, що кожен може уявити себе «в черевиках» тих жінок. Мої безіменні героїні універсальні. Це, як гарно сказала Віра Агеєва, архетипічні образи жінок у часі війни. Я хотіла показати, що не якась одна конкретна жінка проживає цю історію, а що це історія дуже-дуже багатьох жінок в Україні.

‍— Скажіть, що, окрім розголосу, вам як письменниці дає премія ВВС?

— Ну, вона дозволяє додавати наліпку «Книга року BBC» на всі тиражі книжки. А ще це грошова премія (1000 британських фунтів — Ред.), яка дуже доречна, бо я збираюся використати її на покупку пікапу для 151-ї бригади, яка зараз знаходиться в дуже гарячій точці. Я зараз дозволила собі відійти від волонтерства, але якщо мене просять допомогти, завжди підключаю свої зв'язки. Так, наприклад, мої польські друзі допомогли придбати дуже дорогий РЕБ для тієї ж 151-ї. Тепер ось ця ситуація з пікапом, на який ми збираємо вже понад два місяці.

‍— Юля, я розумію, що ви людина зі стрижнем, і все ж наскільки вас змінила велика війна? Якою за ці важкі для кожного українця три роки ви стали?

— Я стала дуже жорсткою людиною, яка не хоче бути зручною для всіх і яка не буде терпіти, якщо їй щось не подобається. За ці три роки я навчилася захищатись і відстоювати свої кордони. Велика війна навчила мене не будувати глобальних планів, бо я зрозуміла, що це не має жодного сенсу в світі, де все може змінитися в лічені хвилини.

Я навчилася жити сьогоднішнім днем і насолоджуватись моментом, бо, як каже мій чоловік: «Ми щасливі люди, бо ми живі». Нещодавно я отримала премію «Книга року BBC», а могла ще весною 2022 лежати неживою десь у посадці під Харковом…