Ексклюзив
20
хв

Роман Луцький: «Велика війна завжди провокує мікровійни — у сімейних всесвітах»

«На початку 2022 перед кожною українською родиною став вибір — лишатися чи виїжджати. І цей вибір народив безліч конфліктів. Навіть у моїй родині ми пересварилися, вирішуючи, що робити далі. Такого не показують по телевізору», — заслужений артист України і виконавець однієї з головних ролей у польському фільмі «Під вулканом»

Оксана Гончарук

Роман Луцький. Фото: Юлія Рязанцева

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Польща висунула на «Оскар» фільм про українців і з українськими акторами. Драма «Під вулканом» польського режисера Даміана Коцура розповідає про те, що відбувається з родиною, яку повномасштабне вторгнення перетворило з туристів на біженців. У картині, прем'єра якої відбулася у вересні на Міжнародному кінофестивалі в Торонто, зіграв красень Роман Луцький, якого польські глядачі знають за такими гучними театральними виставами, як «Гамлет» і «Дзяди» Маї Клечевської. У світі він відомий завдяки головній ролі у фільмі «Відблиск», яка є першою українською стрічкою, показаною на Венеційському фестивалі. Луцький вже двічі крокував червоною доріжкою цього фестивалю. І ось тепер — подання на Оскар.

Кадр з фільму «Під вулканом»

«Це у мене вже третій фільм про війну, в якому немає бойових дій»

— Даміан Коцур якось сказав, що ми, українці, живемо під вулканом, який може будь-якої миті вибухнути, — розповідає Sestry Роман Луцький. — Під вулканом мається на увазі сусідня країна, озброєна до зубів. І ось у 2014 році цей «вулкан» прокинувся, а у 2022 — таки вибухнув…

— З моменту «Відблиску» ви стали серйозним драматичним актором. Іноді я не впізнаю, де подівся той веселий Олешко Попович зі «Сторожової застави». Особливо погляд у вас змінився. Ще у вас була драма «Медовий місяць» про життя пари в окупації, а слідом «Під вулканом» — і всюди війна.

— Якщо ви помітили, то «Під вулканом» — це у мене вже третій фільм про війну, в якому немає бойових дій. Що таке війна на фронті, людям зрозуміло. А от війна всередині українських родин — її ж не видно європейцям.

Разом з тим з початком великої війни перед кожною нашою родиною став вибір — лишатися чи виїжджати. І цей вибір народив безліч конфліктів. Та що там говорити, навіть у моїй власній родині був конфлікт: ми всі пересварилися, вирішуючи, що робити далі. Війна ж провокує мікровійни — в малих родинних всесвітах. Це не тільки бойові дії, які показують по телевізору.

— І саме про таку війну ви розповідаєте в кожній своїй картині. Ви не бігаєте в кадрі з автоматом, але розкриваєте світу внутрішню драму, яку переживають українці.

— Так, це не екшн, це більш тонкі матерії, і мені в цьому як актору цікаво.  

«Червоні доріжки Венеції - результат моєї перебірливості як актора». Фото Віри Бланш

«Режисер не хотів мене брати у фільм через мою… «акторську» бороду»

— Розкажіть, як ви опинились у фільмі «Під вулканом» і чому режисер Даміан Коцур саме вас запросив на головну чоловічу роль?

— О, це була ціла історія. Коцур — польський режисер і не дуже орієнтується в українському акторському ринку, тому попросив, щоб кастинг-директор зібрала йому українських акторів. У списку був і я, але мою кандидатуру режисер відкинув одразу. Як мені потім пояснили, Даміан сказав, що Рома Луцький занадто красивий, і борода оця в нього дуже акторська, а йому хочеться нормальних звичайних людей.

Я про це не знав, аж тут знайома попросила мене допомогти їй зняти селф-тейп теж для Коцура — тобто постояти за камерою та гарно з нею посваритися, ну і ми це зробили. Даміан подивився матеріал і спитав, хто це там за камерою так гарно свариться — мовляв, хочу цього хлопця поза камерою. Мене було запрошено на інтервʼю і за його результатами затверджено на одну з головних ролей.

— Чому саме на фільм «Під вулканом» Польща зробила ставку, посилаючи його на Оскар? Це ж історія не про поляків, вона про українців, і грають в ній українці.

— Мабуть, побачили, що саме цей фільм конкурентоспроможний на міжнародному кіномайданчику і зможе сильніше, ніж локальні історії, резонувати в контексті подій, які відбуваються.

Ну і це адвокатування України. Ми часто чуємо, що українці набридли вже зі своєю війною, а тут виявляється, що не всім. Світу про цю війну потрібно постійно нагадувати, і велика дяка Польщі, що вони це роблять.

Тут тільки одне питання: за кого тепер українцям вболівати на Оскарі — за український фільм «Ля Палісіада» чи за польський «Під вулканом»?

Взагалі ця стрічка — на експорт. Ми ж усе це пережили і добре розуміємо, хто ворог. Тоді як світ небезпеку цієї війни ще не до кінця зрозумів. Там ще сумніваються, намагаються адвокатувати ворога. Небезпечна гра — отак чекати й не помічати, думаючи, що Україна всіх захистить. Дію вулкану можуть відчути на собі всі.

Кадр з фільму «Під вулканом»

— Ваш перший фільм про війну — «Відблиск», до цього ви не грали у таких картинах. Режисер Валентин Васянович занурив вас у жахи війни на самому її початку — в 2014. Полон, тортури, ПТСР…. Наскільки важко було грати в такому фільмі?

— Для мене як для актора це був цікавий виклик. І тут дуже важливо, що саме Валентин Васянович, який є глибоким режисером, знімав цю стрічку. Бо теми перебування українців у полоні, а далі ПТСР — важкі, і важливо було правильно їх показати і не перегнути.

Глядачам, можливо, некомфортно було дивитися це кіно, але ми ж знаємо, що тортури, які в фільмі показані, українські люди переживають в реальному житті. З 2014 року вʼязниця «Ізоляція» на території ДНР була мегастрашним місцем, де наших людей катували в різний спосіб. І найстрашнішим було те, що полонені не знали, чи вдасться їм звідти взагалі вийти.

Мені випало грати військового хірурга, який потрапив у цю вʼязницю. Коли я занурився в знімальний процес, то жив у квартирі сам і практично нікуди з неї не виходив. Тоді на цю тему я подивився багато відео, перечитав книжок. Намагався хоч якось наблизитись до цього стану — важкого і неприємного — і триматися в ньому. Щоб не «встрибувати» в нього перед камерою і виходити після команди «стоп».

Кадр із фільму «Відблиск»

— Великі актори перед тим, як зіграти роль, спостерігають за людьми, схожими на тих, кого вони гратимуть. Як ви готуєтеся до ролей — скажімо, коли граєте людину з ПТСР після полону?

— Я багато розмовляв із психиатрами, з медсестрами клінік реабілітації.

Лікарі розповіли мені, як люди ходять після полону — не рівно, а скручуються у такий собі «знак питання» і майже не відривають очей від землі

Цей технічний нюанс щодо фізіології полоненого я використав.

Багато чого мені розповідав консультант фільму Станіслав Асєєв — журналіст і автор книги «Світлий шлях. Історія одного концтабору». Він був бранцем ДНРівського концтабору «Ізоляція» 28 місяців, і ті жахіття, які там творили з полоненими, описав у своїй книзі. Асєєв, наприклад, докладно розповів мені, що відчуває людина, коли її б'ють струмом — я відтворив це у сцені, де таким чином катують мого героя. Як проходить струм, які м’язи зводить, і чи можливо взагалі кричати, якщо струм йде від вуха до руки і виникає спазм зв'язок.  

Кадр із фільму «Відблиск»

— Це дуже страшні речі, але Васяновичу вдалось зробити з матеріалу витвір мистецтва.

— Так, у Валентина все дуже скрупульозно, сухо і без зайвого драматизму. Якщо ви помітили, то у «Відблиску» немає музики, бо вона б підсилила цю і без того страшну картину.

— Ви були на показі «Відблиску» у Венеції. Як на фільм реагував європейський глядач?

— Після показу були дуже довгі оплески. Говорили, що нам вдалось переказати художніми засобами весь бруд війни. Глядачів ця історія зачепила, багато людей плакали. Додам, що цей фільм треба дивитися саме на великому екрані, бо перегляд в телефоні чи навіть на компʼютері не передає усього спектру емоцій.

«Вивчив польську з телеекрану на слух»

— Кого б ви сьогодні відмовились грати у кіно? Приміром, злого москаля?

— Слухайте, а хто має грати москалів? Будемо москалів запрошувати чи як? Чимало українських акторів чудово володіють російською мовою.

Це реальність, бо ми — постколоніальна країна. Як ліванці чудово володіють французькою мовою, чи індійці — англійською. Хтось з акторів москаля та й зіграє. Не завжди ми граємо приємних персонажей, така вже наша акторська доля.

Особисто я відмовляюсь не від ролей, а від матеріалу в цілому. Якщо він поверхневий або вульгарний, плаский і нецікавий, тоді точно ні. А якщо матеріал глибокий і актуальний, тоді візьмусь, навіть якщо доведеться грати негідника. А ще для мене важлива форма діалогів.

— Тобто зіграли б?

— Ні, бо не володію російською. Я можу говорити, але в мене буде акцент, як у представників кавказьких народів.

— Судячи з вашої творчої біографії, у вас з Польщею відбувається взаємне кохання. Все почалося з «Гамлета» у Познані (2019), куди на головну роль вас покликала знакова польська режисерка Мая Клечевська. Як це сталося?

— Мая з 2013 року слідкує за Україною. Спочатку переживала, що в нас молодь гине на Майдані, далі в АТО. І коли вона вирішила ставити в Польському театрі в Познані свого «Гамлета», то подумала, що було б непогано, якби головний герой не повертався в данський Ельсінор із Віттенберга, а приїхав у Польщу з України.

Актора на головну роль шукала довго. А я не встиг у терміни тих проб, то ж просто написав режисерці після — і вона призначила мені зустріч у Варшаві. Вже після премʼєри Мая розповіла мені, що я був єдиний, хто задовольнив її відповіддю на питання, хто ж такий Гамлет.

Я тоді сказав їй, що розумію Гамлета — він прийшов забрати владу назад, бо це нечесно і крапка. Це людське, і не треба робити з нього філософа

Ще сказав, що треба виходити з того, що люди в часи Шекспіра приходили подивитись цю пʼєсу, тому що це був екшн — там же купа трупів в фіналі. Тож не треба вишукувати в Гамлеті якихось суперздібностей і високих поривів. Безперечно, він тонкої душевної організації, але насамперед він жива людина. Ми з Маєю тоді проговорили години чотири, вона зрозуміла мою позицію щодо персонажа. І я був затверджений на роль.

У ролі Гамлета

— І, судячи з успіху «Гамлета» Клечевської, поляки вас прийняли?

— Я давно хотів вийти на польський акторський ринок. Тим паче, що я знаю польську — хоч і не спеціально, але вивчив її в дитинстві. Майже ідеально сприймаю на слух і можу досить непогано спілкуватись.

— А як ви вивчили польську?

— Коли вчився у шостому класі, у нас в селі з телеканалів були лише УТ-1 та УТ-2. Десь у містах можна було дивитися й інші, а у нас лише ці, де з ранку до ночі розповідали про те, скільки Україна зібрала збіжжя. Батько купив за кордоном супутникову антену. І я став дивитись польське ТБ, а саме канали Polsat та Polsat-2, а там — комедійні серіали «13 posterunek», «Світ Кепських» («Śwіat według Kiepskich»), різні ситкоми… Все воно було таке кольорове, з цікавим сюжетом.

І я підсів на польське телебачення. І вивчив польську з екрану на слух. Пізніше, вже працюючи в театрі, став читати книжки польською і принагідно спілкуватися з носіями мови. А перед самим «Гамлетом» мені театр найняв репетитора — з вимови.

— Після «Гамлета» Мая Клечевська поставила вже у Франківському драмтеатрі виставу «Дзяди» за Адамом Міцкевичем. І поставила, як кажуть, «під вас».

— Мая — це тотально мій режисер. Наша співпраця в Познані нас обох так надихала, що після «Гамлета» ми відразу почали будувати плани на майбутнє.

Ми шукали матеріал довго, Мая хотіла взяти якусь українську класику і з нею попрацювати, були розмови і про «Макбета». А потім сталося повномасштабне вторгнення і Клечевська зрозуміла, що буде ставити «Дзяди», адже, на її погляд, у польській літературі немає іншого настільки антиросійського драматичного твору.  

Взяли третю частину цієї поетичної драми, де Міцкевич описує польсько-російські відносини, які дуже перегукуються з тим, що нині переживає Україна у відносинах з Росією. Нічого нового — це універсальна історія як для Польщі, так і для України, тому що вона в цілому про свободу людини, на яку зазіхає могутній ворог.  

— У «Дзядах» вам знову випало грати полоненого. Ну тобто ви граєте гордовитого поета Конрада, але глядач сприймає вас як нескореного азовця.

— Коли ми робили виставу, про полон навіть не думали. І мене дуже вразило, що глядачі стали трактувати героїв на сцені як азовців. Після прем'єри знайома сказала, що коли мій персонаж Конрад вийшов з уявного підвалу чи в'язниці на велику імпровізацію, вона це прочитала так: командир азовців виходить з окопу прямо під кулі.

«Дзяди» Маї Клечевської

Люди по-різному зчитують інформацію. І це класно, бо це означає, що твір багатозначний і багатошаровий. З талановитими творчими речами саме так і повинно відбуватись.

— Ви вже двічі були на червоній доріжці Венеції. Тепер можете отримати «Оскар» — а чому ні? Американці про вас вже знають, свого часу критикиня з The Hollywood Reporter дуже хвалила вашу гру у «Відблиску». Як ви взагалі до слави ставитесь?  

— У мене немає проблем з тим, що люди звертають увагу на мою творчість і хвалять

Так, я читав про себе в The Hollywood Reporter і в Variety — хороші відгуки надихають і мотивують. А скромність ні до чого доброго не призводить (всміхається).

А щодо «Оскара» — сподіватись треба завжди, але те, що ми номіновані — вже величезний успіх.

Фотографії з приватного архіву

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Євген Клопотенко: «Польський барщ не має нічого спільного з борщем українським»

Ексклюзив
20
хв

Найкрасивіша весна в кіно: фільми для весняного настрою

Ексклюзив
20
хв

Оксана Дмітрієва: «Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі» 

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress