Польська кураторка театральних проєктів і мистецтвознавиця Лєна Творковська сьогодні може багато розповісти про сучасний український театр, хоча до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ця тема не перебувала в фокусі її професійних інтересів. Але саме арт-резиденції, організовані Лєною як фахівцем Театрального інституту ім. Збіґнєва Рашевського у березні 2022 року у Варшаві, прийняли українських акторів та театральних діячів, які тікали від війни. До того ж тепер Лєна Творковська — членкиня міжнародного журі всеукраїнського театрального Фестивалю-Премії GRA.
Sestry поговорили з Лєною про український театр у Польщі, про те, як творчі люди асимілюються в країні, яка дала їм притулок, чому полякам цікаві вистави, що йдуть українською мовою, та які міжнародні колаборації складаються між двома країнами.
«Театральний фестиваль в умовах війни — це геройство»
Оксана Гончарук: Нещодавно ви провели в Україні дев'ять днів. Не боялися їхати?
Лєна Творковська: Я не збиралася боятися, адже українці живуть у цій війні вже майже два роки. До того ж у Польщі ми теж цю війну проживаємо. Так, ми не маємо бомбардувань, але новини кожного дня починаються з війни. До того ж маю в Києві дуже близьку подругу, тому почуваюся залученою.
ОГ: Вас не дивує, що під час війни у країні влаштовують театральні конкурси?
ЛТ: Провести театральний фестиваль у таких умовах — це справжнє геройство. Я не розумію, як організаторам все вдалося довести до кінця. Думаю, що в Польщі в умовах війни ніхто б не наважився на таке і ніхто не дав би на це грошей. А тут не лише роздали премії, а й зробили це з розмахом.
ОГ: У вас як у члена журі була нелегка місія. Треба було під час війни подивитися 12 вистав у чотирьох містах України, виставити оцінки, визначити фаворитів.
ЛТ: Наші з колегами (фіналістів премії оцінювало журі з представників п’яти європейських країн, — Авт.) поїздки країною були вимушеним форматом. Але ж не можна було привезти всі вистави із шорт-листа до Києва, як це робилося до війни. Натомість ми змогли побачити вистави у їхньому культурному середовищі: в Івано-Франківську, Рівному, Львові та Києві.
ОГ: Яке враження після поїздки на фестиваль «ГРА» склалося у вас від України та представників українського театру?
ЛТ: Для мене зустріч з українцями не стала сюрпризом, адже сьогодні чимало українських акторів та режисерів живуть і працюють у Польщі. Сама я працюю в Театральному інституті Збігнєва Рашевського у Варшаві, і ще до початку вторгнення 24 лютого 2022 року у нас була програма резиденції для представників театральних професій. Після вторгнення цю програму розширили, і вже у березні 2022-го ми відкрили набір на резиденції для артистів з України. За весь час прийняли близько 140 українців. Багато хто з тих, хто приїхав до нас у 2022 році, продовжують жити і працювати в Польщі дотепер.
Більшість акторів у нас на резиденціях каже, що коли Україна переможе, вони розвиватимуть театр на батьківщині, використовуючи нові ідеї та європейський досвід
ОГ: Яким є результат ваших резиденцій за два роки?
ЛТ: У перший рік повномасштабної війни результатом резиденцій стала низка великих театральних проєктів. Минулоріч було більше читань та перформансів. До нас приїжджали драматурги, режисери та актори. Останнім без резиденції особливо непросто знайти місце в польських театрах. А резиденції дають змогу підключати польські театри, через які можна знайти режисерів. В результаті з'явилися цікаві змішані проєкти, переважно камерні.
ОГ: Вистави, які ставлять українці в Польщі, віддзеркалюють страшну воєнну дійсність?
ЛТ: В 2022 році всі проєкти були про війну. Відбувалося її перше переживання. Через рік це переживання вже стало переосмислюватись. Вже у листопаді 2023 року під час зустрічі резидентів з України їхні думки щодо війни як основної теми для вистав розійшлися. Одні були впевнені, що не говорити про війну неможливо, бо вона довкола нас. Деякі ж наголошували, що вони насамперед актори і вже потім актори українські, тому треба продовжувати грати, не фокусуючись на війні.
У пошуках атмосфери нормальності
ОГ: Вистави, створені українцями, знаходять у Польщі глядача?
ЛТ: Так. Адже українські актори та режисери здебільшого мають потребу розповісти про те, що відбувається, вони відчувають місію донести біль цієї війни до європейців.
Мені здається, що коли польські глядачі йдуть на виставу, створену українцями, то очікують саме на розповідь про війну в тій чи іншій формі
ОГ: Якою мовою йдуть у Польщі такі вистави?
ЛТ: Здебільшого українською із польськими субтитрами, тому поляків приходить чимало. Проте вистави ці насамперед адресовані українському глядачеві. Українців же у нас зараз багато, і їм хочеться час від часу подивитися виставу рідною мовою. Особливо така можливість важлива для дітей, тому є попит саме на дитячі вистави.
До речі, ось що я помітила: в Україні крім вистав, виділених організаторами премії «ГРА» в окрему категорію («За найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війни»), інші постановки не були пов'язані з війною. Мені здалося, що така «невоєнна» тематика обирається українськими театрами, щоб зберегти сьогодні атмосферу нормальності.
ОГ: А мені здається, що для п'єс про нашу війну, масштабних, з певними висновками, ще не настав час. Бо ніхто цю чортову війну поки що не прожив до кінця, не відрефлексував.
ЛТ: Військова тема — це наразі процес. Для неї потрібна нова мова. І поки авторам бракує засобів, щоб про все це розповісти.
Життя на випадок війни
ОГ: У польському Бидгощі минулого року відбулася прем'єра вистави «Життя на випадок війни» українською мовою, яка мала успіх на кількох польських фестивалях та була добре прийнятий публікою. Як вона з'явилася?
ЛТ: У цьому проєкті об'єднали свої сили драматургиня Лена Лягушонкова, польська режисерка Уля Кіяк та ще п'ять дуже різнопланових українських артисток. Усі вони опинилися після початку вторгнення в Польщі — у Бидгощі та Остромецьку. Дівчатка зустрілися, і в них майже відразу з'явилася ідея постановки — розповісти взяті з соцмереж історії війни, що відбуваються в реальному часі, драматургічно поєднуючи їх з інструкціями і туторіалами, яких тоді з'явилося дуже багато, як офіційних так і неофіційних.
Ну, наприклад, як поводитись під час тривоги, що робити при хімічній та ядерній атаці, як вкрасти танк... Завдяки співпраці одразу трьох інституцій — Польського театру у Бидгощі, Театру ім. Вільяма Хожиці у Торуні та Міського центру культури у Бидгощі — цю ідею вдалося реалізувати.
Прем'єра вистави відбулася під час Міжнародного театрального фестивалю «Контакт» у Торуні, а пізніше вона була представлений на фестивалі Прапрем'єр у Бидгощі та на фестивалі «Божественна комедія« у Кракові.
«Було б чудово показати виставу «Зерносховище» в Європі — всі б побачили, що в Україні триває інтенсивний театральний процес»
ОГ: Повертаючись до української театральної премії GRA, яку організатори провели за результатами двох важких воєнниих років, яка з вистав вразила вас особисто?
ЛТ: Мене приголомшила вистава «Зерносховище» у Рівненському музично-драматичному театрі, поставлена за відомою п'єсою Наталки Ворожбит. Вона дуже видовищна. Було б чудово показати таку виставу в Європі — всі б тоді побачили, наскільки інтенсивний театральний процес в Україні.
ОГ: «Зерносховище» — абсолютний лідер премії, який здобув перемогу в чотирьох основних номінаціях. Чим ця вистава так зачепила міжнародне журі?
ЛТ: Вона був визнана переможцем одноголосно, бо це дуже потужна вистава з цікавими ролями і з чудовою режисурою Максима Голенка. Виявилося, що Голенко — директор театру у Львові. І ось ця міграція творчих людей в Україні цікава сама собою. У тому ж «Зерносховищі» головну роль грає актор Марк Дробот, який отримав за свого Книжника Мортка приз «За найкращу чоловічу роль». Марк — київський актор (працює в Київському Молодому театрі, — Авт.), але зіграв таку знакову роль саме в Рівному.
ОГ: Ще одним фаворитом журі стала моновистава «Білка, яка прожила 100 років». Ця зворушлива та затишна жіноча драма отримала три статуетки GRA, і мені здається, що представники Театру «Золоті ворота» самі очманіли від цього тріумфу.
ЛТ: По-перше, там величезна жіноча роль. Актриса Віталіна Біблів грає блискуче. До того ж в основі вистави чудовий текст Олега Михайлова, який отримав за свою п'єсу «Спеціальний приз журі».
ОГ: Що скажете про рівень драматургії в Україні?
ЛТ: Досі мало знала про українських драматургів. Знала Наталку Ворожбит та ще кількох топ-авторів, читала тексти молодих українських драматургів у перекладах. Я працюю також у Польському театрі в Бидгощі, де у 2021 році заснували міжнародну премію в галузі сучасної драматургії «Аврора» і першого ж року ми мали фіналістку з України Лену Лягушонкову.
А потім ми відкрили набір для текстів українською мовою — їх зібралося понад сотня. Виявилося, що в Україні є дуже сильні молоді автори. В результаті фіналістами премії «Аврора» стали дві українські драматургині Ніна Захоженко та Люда Тимошенко. До лонг-листа також увійшли українські тексти.
ОГ: Є щось, чого бракує українським драматургам, аби їхні п'єси радо брали європейські театри?
ЛТ: Їм всього вистачає.
Рівень багатьох українських текстів є дійсно високим, абсолютно європейським. Просто п'єси раніше не перекладалися, тож ми про них нічого не знали. Зараз ситуація з перекладами трохи краща, і світ починає пізнавати український театр
British Council має проєкт з перекладу, Український інститут публікує переклади п'єс англійською мовою. У Театральному інституті в 2022 році у співпраці з видавництвом Warsztaty kultury з Любліна та Українським інститутом було видано антологію з текстами шести українських авторів. Обкладинка антології «Інсект» — за однойменним текстом Олени Кудаєвої. В результаті п'єси, що входять до антології, почали брати польські режисери, і вже було кілька прем'єр.
Зараз у Європі велика увага до української культури, що має велике значення для її розвитку. Українські артисти сьогодні працюють у багатьох країнах — народжуються нові творчі колективи, співпраці, проєкти. А ті, хто залишився вдома, працюють для того, щоб театр продовжував розвиватися всупереч війні і в Україні.
ОГ: Польські актори не бунтують, як фермери, через те що до їхніх лав вливаються українські колеги?
ЛТ: Все відбувається природно, хоча кажуть, що театр — це дуже закрита територія, куди важко потрапити. Але представники українського театру добре адаптуються.
ОГ: У 2024 році Театральний інститут Збігнєва Рашевського планує проводити нову театральну резиденцію для українців?
ЛТ: Ми дуже сподіваємося, що це станеться, але зараз маємо перехідний період. Після нещодавніх виборів у Польщі змінився склад уряду, відповідно, у нас новий міністр культури. Минулоріч програму резидентури затверджував попередній міністр, і наразі не зрозуміло, як ця ініціатива розвиватиметься. Звичайно, дуже хотілося б отримати дотацію, оскільки у нас багато проєктів, реалізація яких можлива тільки завдяки цим резиденціям.
Чимало польських театрів також на неї сподіваються, тому що ця резиденція має двоетапний формат. Перший етап — це прийом заявок від театрів, які готові взяти українських артистів. Другий етап — набір акторів. Актори можуть обирати собі театр. Це такий собі матчмейкінг, завдяки якому ми поєднуємо актора та театр. Якщо це група акторів, яка має певні вимоги, ми знаходимо їм театр, який цим вимогам відповідає. Це складний процес, але цікавий.
Цього року резиденти, які раніше були абсолютно розрізненими, стали інтегрованішими. Тобто вони об'єднуються, створюють проєкти і далі пропонують їх театрам. І всі ці колаборації обіцяють багато цікавих театральних вистав.
«За рівнем театру Україна і Польща знаходяться поряд»
ОГ: Хотілося б від вас як від театрального практика почути, чим відрізняються український та польський театри.
ЛТ: У нас дійсно дуже різні театри. Хоч і в Україні у різних регіонах він різний. Мені дуже важко дати визначення українського театра.
ОГ: Можливо, варто оцінити підходи до глядача?
ЛТ: У межах тієї самої премії GRA ми віддали перемогу в номінації «За найкращу виставу на перетині театральних жанрів, художнього синтезу та перформативних форм» виставі «146 зірок, видимих неозброєним оком». Дивилися його у Львівському драмтеатрі ім. Лесі Українки, — Авт.).
І коли завіса впала, я зрозуміла, що ми взагалі нічого не знаємо про український театр
Це вистава базується на інтерактиві з глядачем, що дуже ризиковано навіть для Польщі. У нас глядачі звикли до інтеракції, перформативних дій, коли їх залучають до вистави, але здивувати їх дуже важко. А «146 зірок» захопили глядача максимально. Там дуже багато залученості та хитрих ходів. Взяти той самий відкритий мікрофон, коли слова глядача повертають розвиток вистави зовсім у інший бік. Ця вистава – високий європейський рівень. Україна та Польща за рівнем театру знаходяться поряд.
А от таких вистав, як «Зерносховище», де збережено традиційну форму великої видовищної вистави, у нас дуже мало. Таке у Польщі рідкість. Припускаю, що це пов'язано з фінансуванням театрів.
І ще одна різниця: в Україні є театральні вистави-вертепи (у нас у конкурсі було одразу дві), а у Польщі такого формату у театральному просторі не існує. Для мене це стало відкриттям.
Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
