Ексклюзив
20
хв

Саша Кольцова: «Зараз час цікавості до української музики, а у мене звʼязані руки»

«Нарешті вийшов наш альбом. До мене підходять на вулиці люди і дякують. Давно такого щастя не відчувала», — каже вокалістка гурту «Крихітка» Саша Кольцова про перший за 15 років альбом «Мегалюбов», в якому зібрані як відомі пісні, так і нові, написані вже під час повномасштабної війни. Саша розповіла, чому в українських груп зараз зʼявився потенціал бути почутими, про нестачу дитячих україномовних пісень та свої джерела життєвих сил

Оксана Гончарук

Саша Кольцова. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

<frame>Саша Кольцова народилася в Росії, але в семирічному віці переїхала з батьками до України, де закохалася в українську мову, культуру і музику. Заснувала гурт «Крихітка Цахес», і скоро вся країна співала «Ти на першому місці» і «Де ти знайдеш такого ангела, як я». Після смерті гітариста гурт змінив назву на «Крихітка». Саша завжди співала українською мовою, була учасницею Помаранчевої революції та Майдану, випустила дизайнерську лінійку еко-сумок, очолює благодійний фонд «Фундація Дарини Жолдак» (популяризує читання). Ініціаторка екологічної програми зі скорочення споживання пластику. Займається благодійністю.<frame>

«У мене завжди було враження, що я роблю щось, опираючись обставинам». Фото: Оля Закревська

«Зараз кожен сам собі ЗМІ — соцмережі дають величезні можливості»

— Ми звикли, що «Крихітка» дозволяє собі брати паузи на кілька років. Зараз ви випустили альбом, бо відчуваєте, що потрібні глядачу?

— Питання культурної дипломатії зараз стоїть гостро не лише зовні, а і всередині країни. Ціле покоління пропустило нашу музику, адже фокус був на музиці російській.  Знають окремі наші хіти типу «Без імені», випущені до 2015 року, або стару музику, яку слухали у 2005-му, тоді як, наприклад, альбом «Рецепт» 2009 року для багатьох пройшов непоміченим.

Це був час, коли у більшості медіахолдингів були російські власники і їхня інформаційна політика дозволяла промотувати лише 5-6 імен українських музикантів з великою медійною вагою, решта — західні та російські виконавці. Зараз є загальна цікавість до українського контенту. Сьогодні ми бачимо сотні нових імен, тому що аудиторія збільшилась і стала більш лояльно налаштована.

Можливо, тепер наша музика дійде до тих, до кого не дійшла десять років тому через засилля російської. Ми вирішили популяризувати наш доробок і випустити нову музику саме тому, що зʼявилась можливість яскравіше прозвучати в соцмережах.

Фото: Oli Zitch

— Зараз дійсно спостерігається прорив нової української музики. Щось подібне відбувалося на початку 90-х, коли Україна отримала незалежність. Фестиваль «Червона Рута» видавав сотні українських імен. Як ви це можете пояснити?

— Фестиваль «Червона Рута» мав величезний бюджет від спонсорів, завдяки якому можна було робити масштабний і красивий продукт. І це яскравий приклад того, що набрати хороших артистів, поставити гарний звук і зробити якісний продакшн можна завжди, просто треба було постійно підтримувати рівень грошима.

Мені здається, зараз вимоги до контенту і якості відеокліпів нижчі, потрібні просто свіжі ідеї, високий темп і правильна комунікація зі слухачем. Зараз кожен сам собі ЗМІ — соцмережі дають величезні можливості.

— Якщо говорити про культурну дипломатію, то чи планує  гурт «Крихітка» гастролі в Європу?  

— А ми не можемо виїхати — у мене хлопці невиїзні. Ми навіть не можемо концертувати по Україні. Час прекрасний з точки зору цікавості до української музики, але у мене звʼязані руки.

У держави немає культурної політики — наприклад, тимчасової відстрочки для тих, хто випустив свіжі альбоми, чи «зеленого світла» для тих, хто хоче виступати для військових. І ось, з одного боку, у нас вийшов новий альбом, а з іншого — більшість людей його не почують наживо через те, що умов для цього немає. Небезпечні великі зібрання, мобілізація, тривоги, економічна ситуація…  

Кожного ранку я встаю і думаю: що маю зробити, щоб займатися улюбленою справою в обставинах, що склалися? Може, зібрати жіночу команду чи гурт з тих, хто вже відслужив?

У мене завжди було враження, що я роблю щось, опираючись обставинам. Я не ремствую — буду придумувати щось нове.

Мій колишній гітарист мешкає в Німеччині. Минулої осені ми з ним вже робили тур і цього року обговорюємо можливість концертів у кількох країнах Європи — скоріш за все, це будуть Польща, Угорщина та Німеччина в серпні або вересні 2024.

Гурт «Крихітка». Фото: Daria Mangubi

Звичайно, хочеться співати в повному складі, власне так, як альбом замислювався. З аранжуванням, потужністю, масштабом, на великому звуці. Але якщо ми не отримаємо для музикантів бронь від мінкульту, будемо працювати в тих умовах, які є.

— А як же ті гурти, які весь час виїжджають за кордон і гастролюють. Чи тут кожен домовляється окремо?

— Так, окремо. Хтось їздить через якісь організації, комусь дали «зелене світло» давно, хтось приїжджає з армії у відпустку і їде концертувати, але чимало залежить від доброї волі командування. Я можу говорити лише про нашу ситуацію — у нас поки немає заброньованих музикантів.

І таких музикантів десятки. Скасовуються дати виступів, глядачі не приходять, тому що бояться мобілізації. Або їх вже просто немає в країні. У Польщі, наприклад, у нас в рази виросло прослуховування, бо там зараз наші українські дівчата і студенти.

Відчуття таке, що ти потрібен і не потрібен водночас. Дуже неприємно вибирати між цими двома правдами. У цьому винна Росія і тільки вона, але дуже хочеться, аби існували зрозумілі прозорі правила гри для музикантів

До держави зараз починає доходити важливість культури, але вона ще не може собі пояснити, що є культурою, а що ні. Наприклад архітектурне бієнале є культурою чи ні? А дитячі пісні чи рок-гурти є культурою? Немає чіткого розуміння, чи мають метал-групи виїжджати на великі фестивалі і здійснювати акції культурної пропаганди за кордоном.

Фото: Оля Закревська

Разом з тим дехто не має потужного голосу, але має якісні твори. Наприклад, гурт «Пиріг і Батіг», який донедавна не помічали, а сьогодні він завірусився у тіктоку і про нього заговорили навіть політики. І цей звук робить більше, ніж десятки ефірів та виступів.

Звук у тіктоку за тиждень може зробити з поколінням те, що роками не вдавалося «народним артистам» за фінансової підтримки держави  

— Влітку 2023 року ви випустили дві дитячі книжки («Зубна поліція» та «Малюк чує звук»). Це ваше проростання ще в одній культурній площині?

— У мене вийшли дві дитячі книжки — картонки для найменших. Це мої перші кроки в дитячій літературі.

Нещодавно у мене була творча зустріч з батьками та дітлахами, така собі забавлянка, під час якої я показувала їм, що можна не лише прочитати історію, а й зробити на основі книжки багато чого цікавого та корисного. Наприклад «Зубна поліція» — історія про те, що у хлопчика виростає новий зуб і він його ставить на сигналізацію за допомогою пасти і щіточки. За допомогою цієї книжки можна навчитися читати, вивчити нові слова, перерахувати ніжки у мікробів, проспівати пісеньку. Кожна книжка у мене супроводжується дитячою піснею, і в «Зубній поліції» вона триває дві хвилини — оптимальний час для чищення зубів. Мені це подобається, тому думаю, що й надалі буду працювати в жанрі дитячої літератури.

«З україномовними дитячими книжками у нас все гаразд, а от з музикою для дітей — не дуже». Фото з приватного архіву

— Я памʼятаю, у вас є педагогічний досвід.

— У мене був досвід роботи викладачем іноземної мови ще в студентські часи. А потім я провела декілька років у Фундації Дарини Жолдак, де ми розробляли ігрові активності для дітей, які хочуть читати та покращити навички читання. Тож мені подобається викладання дітям і придумування різних освітніх штук. Книжки-картонки — це тільки початок.

— Помічаєте, наскільки молодь сьогодні більш українооріентована, ніж моє чи навіть ваше покоління?

— І це прям супер. Я спілкуюсь з 20-річними людьми і розумію, як їм пощастило природно перебувати в українському контексті. Ми весь час вишукували, робили екстракт українського з медіа й інформаційного середовища ледь не штучно. А зараз заходиш до книгарні, а там виключно українські книжки — не потрібно нічого вишукувати.

З іншого боку, вже десять років триває війна, і ці молоді люди в цих обставинах також почуваються не так, як колись ми.

Саша Кольцова із Сергієм Жаданом і Святославом Вакарчуком на концерті пам'яті Міська Барбари, 2022. Фото з приватного архіву

Інша ідентичність. Вони більш заглиблені у культурний контекст, набагато краще знають історію України та мову. Ми робили це через опір російському культурному лобі в Україні, а вони роблять за інерцією й разом. Тисячі роликів про історію, культуру, мюзикли, сплеск цікавості до поезії, зовсім інша атмосфера. Освічена людина — це тепер не та, яка читала Достоєвського і Булгакова, але Стуса. Проте наші мова та література все ще потребують захисту: автори на війні, друкарні бомблять, росіяни спалюють українські книжки в окупації, до того ж цікавість, популярність української культури ще достатньо крихка. А ще — дуже мало україномовного дитячого контенту.

— Чому мало? В книжкових крамницях всюди розкішні полиці з дитячою літературою.

— З книжками так, все гаразд, а от з музикою для дітей — не дуже.

Якщо я попрошу вас заспівати пʼять дитячих україномовних пісень, ви, думаю, не зможете. А десяток російськомовних наспіваєте з легкістю. Чи не так?

Тому що російська мультиплікація та промоція були потужними. А з україномовним контентом цього ще не відбулось. От чому я повільно, але невпинно, роблю альбом дитячих пісень. І на цей контент отримую гарячий та швидкий відгук від батьків та музичних керівників.

«Розумію, що мені потрібно більше сил, аби жити це життя»

— У вашій новій пісні-колаборації «Під весняним дощем» є слова «почнеться та весняна повінь, яка зупинить наші втрати і змиє цей біль». Як ви переносите біль, який завдає війна?

— Це надзвичайно точний текст Олени Герасим’юк і він мені дуже відгукується щодня. Живу як усі — на нерві. Ми всі тут погано спимо, у нас високий кортизол. Я вперше в житті відчула, що можна «посипатись». Я в принципі завжди була достатньо енергійною, стійкою та тривкою. Але останнім часом мені потрібно докладати більше зусиль, аби бути в працездатному стані, тому що потрібно постійно обробляти цей стрес від війни.

Олена Герасим'юк, Саша Кольцова та Дмитро Однороженко з новим хітом «Під весняним дощем». Фото: Альона Перцева

— Як вирішуєте проблему?

— У моєму випадку добре працюють фізичні навантаження, психотерапія та сон не менше шести годин. Ще я отримала за цей час другу вищу освіту. Адже усвідомила, що більшість від стресу тупішає, бо така фізіологія: всі ми починаємо гірше тямити через те, що опанування перманентного стресу відбирає дуже багато внутрішніх ресурсів.

Чимало людей з мого оточення на фронті, хтось загинув, хтось воює, хтось виїхав. Прорвалась соціальна тканина, яка для мене важлива. І тому я стаю більш винахідливою. Звідси і прикладання зусиль до своєї музичної діяльності, і книжки, і все інше. Я просто розумію, що мені потрібно більше сил, щоб жити це життя. І нові рецепти, як ці «більше сил» здобувати. У спілкуванні з іншими, в обміні досвідом, як виживають інші, у нових сенсах в літературі, нових підходах до життя.

А ще я відчуваю невпинне наближення моменту, коли армія і суспільство утворять одне ціле. Допомагати армії маємо ми всі. Кожен свою міру собі сам визначає, але суспільство має бути пронизане оцією спільною боротьбою.

— Самих донатів у нашій ситуації вже недостатньо…

— Люди, які роблять вигляд, що війна може пройти повз них і не працюють на перемогу, повинні вийти зі своєї «коробочки» і почати допомагати армії. Щоб процес відвойовування своїх територій став новою національною ідеєю

Якщо ваш патріотизм має форму економічної підтримки — це дуже добре, але. Можливо, ще треба пройти курси такмеда, щоб бути корисним, якщо поруч розірветься снаряд. Якщо ви можете надати допомогу людям поруч — це вже немало. Думаю, що такмед скоро будуть викладати в останніх класах школи, і це нормально для країни, яка воює.

«Я вперше в житті відчула, що можна «посипатись». Фото з приватного архіву

Чимало моїх подруг, в яких вже дорослі діти, серйозно розмірковують про роботу, корисну фронту, і про те, чи не долучитись до лав армії. Можливо, держава згодом запропонує річні, дворічні контракти для жінок цивільних професій, логістику, менеджмент, бухгалтерію тощо, впевнена, що це зацікавить багатьох. Я чую ці наміри в своєму оточенні і сприймаю це як нову реальність.

— Ви створили бренд God.Glass.You і стали випускати лінійку прикрас зі скла музейних вікон, розбитих війною. Використовували скалки розбитих вікон музею Ханенків, Науково-природничого музею. Частина прибутку з продажів від прикрас іде на підтримку українських музеїв під час війни...

— Ми також використовуємо такі прикраси як аукціонні лоти для підтримки ЗСУ. Я зараз готую колекцію, щоб робити аукціони на акустичних гастролях за кордоном. Мені дуже важливо, щоб я регулярно могла донатити. А оскільки музичної роботи не так багато, то намагаюся підтримувати армію в такий спосіб.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, співачка, композиторка (спочатку була музика, яка нікуди не зникла досі). Роботу в журналістиці починала з дописів у музичний журнал «Галас». Протягом багатьох років працювала культурною оглядачкою газети «КП в Україні», мала також досвід роботи головною редакторкою журналу «Ательє». Кілька останніх років була музичною критикинею у виданні Vesti.ua, а з початком великої війни знайшла себе як журналістка в жанрі соціального репортажу.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Аґнєшка Голланд, портрет, кінорежисерка

Йоанна Мосей: Ви сказали, що Ваша найбільша мрія — щоб світ прокинувся і щоб у нас було майбутнє. Чи справді ми вже перебуваємо в точці занепаду Веймарської республіки? Невже для нас немає надії і шляху назад? Історія повинна повторитися? 

Аґнєшка Голланд: Я боюся, що буде важко завернути з цього шляху, якщо не буде справжньої волі. Звичайно, надія вмирає останньою, але це має бути колективна надія, а не лише окремих людей. А на даний момент серед тих, хто вирішує нашу долю, немає ні ідей, ні волі. І немає відваги. Наразі всі право-ліберально-центристські уряди рішуче рухаються в бік реактивності перед обличчям, як їм здається, неминучої хвилі коричневого популізму. І коли цій хвилі не протистоїть нічого іншого, окрім ще більшого популізму, гру світової долі неможливо виграти. Принаймні, не в найближче десятиліття. І водночас я не бачу тієї старанності, рішучості, харизми, яка могла б переконати людей, що за певні цінності варто боротися. Причому в усіх вимірах. І в тому, як українці борються, і в тому, як вони відмовляються від певних зручностей заради кращого майбутнього, заради розширення прав інших.

У той же час, все більше людей, які досі були залучені, йдуть у внутрішню еміграцію через втому, розчарування і втрату надії. 

Так, вони відходять у таке небуття і пасивність, тому криза надії мені здається найглибшою і найнебезпечнішою кризою. І виражається вона в багатьох речах, як, наприклад, в такому небажанні народжувати, яке присутнє в більш заможних країнах і яке випливає саме з браку надії, з браку віри в те, що майбутнє має сенс. Що це достатньо добре, щоб спроєктувати себе в це майбутнє. І таке величезне розчарування, відчуття безглуздості, бажання відсторонити молодь або чутливих, ідеалістичних людей від політики — це явище, яке є смертельно небезпечним для будь-якої спроби зберегти демократію. 

Ми також живемо в такий сумний час. Так чи інакше, те, що відбувається в Польщі, є певним чином відображенням того, що відбувається у світі. Те, що робить Дональд Трамп, як швидко зростають різні авторитаризми, і це так похмуро. Можна реагувати на це як на фаталізм, піддатися цьому і намагатися плисти за течією, що більшість політичного класу і робить. 

Це підхід такого специфічного, нарцисичного егоїзму, який політики на кшталт Дональда Трампа дуже добре відчувають. Вони будують на цьому. Вони дають надію тим, хто настільки некритичний, що приймає будь-який блиск за золото і дуже легко піддається спокусі. Вони не озброєні інструментами елементарної критики, щоб протистояти сучасним засобам комунікації.

А в епоху інтернет-революції, штучного інтелекту, соціальних мереж з їхніми алгоритмами маніпулювати громадською думкою тривіально легко і пекельно ефективно

Тож ці монстри мають на своєму боці абсолютно неймовірні інструменти. Це велика провина всієї системи освіти, а також засобів масової інформації, які настільки піддалися тиску клікабельності, що по суті перестали бути авторитетом для будь-кого.

Аґнєшка Голланд бере участь у перформансі Йоанни Райковської на тему ситуації на польсько-білоруському кордоні, у Саксонському парку у Варшаві (Ogród Saski), 14 травня 2023 року. Фото: Maciek Jaźwiecki / Agencja Wyborcza.pl

У мене складається враження, що трагедія України полягає ще й у тому, що вона намагається приєднатися до світу, якого вже не існує — світу ліберальної демократії, прав людини, верховенства права. До світу, який тане, як дорогоцінна руда. 

Почасти це саме той випадок. Нещодавні кроки Дональда Трампа, а саме заморожування коштів USAID, безпосередньо шкодять їхнім засобам до існування. Вони забирають надії не лише на краще майбутнє, але й на сьогодення. Ці кошти фінансували роботу багатьох громадських організацій та конкретну гуманітарну допомогу. Замінити ці фонди буде важко. Тому ми повинні відновити незалежні НУО та незалежні ЗМІ на якійсь іншій основі. Це буде величезне зусилля. Тому що гроші здебільшого на тому боці, де всі мільйонери і великі технологи.

Трамп і його сурогати, як якийсь учень чаклуна, можуть вражати ефективністю, що випливає з повної відсутності гальмування. Досі ми звикли до думки, що існують певні правила і межі, які не можна перетинати. 

Ми, безумовно, перебуваємо в обороні. 

Чим це закінчиться?

Думаю, ми більш-менш знаємо. Це закінчиться якоюсь апокаліптичною катастрофою, після якої ми, сподіваюся, знову повернемося додому

Якщо ми виживемо, то повернемося до якогось сенсу, але поки що все виглядає не дуже добре. 

Тоді як тоді давати надію? 

Я можу лише виражати свій подив, тому що, чесно кажучи, давати надію в ситуації, коли я не знаю, звідки її взяти, було б дуже безвідповідальним.

Ви є совістю польського кіно, а кого б ви вважали героєм сьогодення, таким собі громадянином Джонсом?

Громадянин Джонс, мужній викривач, завжди є моїм героєм. Активісти — це теж герої, ті, хто йде проти течії, хто завжди керується найголовнішими цінностями. Для мене вони — герої нашого часу. Їм важко, тому що їх велика меншість. Так само, як була величезна меншість демократичної опозиції в комуністичних країнах, або як була величезна меншість ранніх християн. Але я вірю, що цей світ щоразу перебудовується, і що з кожним таким потрясінням ці свободи розширюються. Тож я сподіваюся, що це станеться і зараз. 

У вашому фільмі «Європа, Європа» є сюрреалістична сцена, в якій Гітлер танцює в обіймах зі Сталіним. Я думаю, що сьогодні ви могли б показати подібну сцену, де Путін танцює з… 

Ну, так, я думаю, можна зробити таке коло, досить велике, з танцюючих божевільних авторитарних нарцисів, які не дивляться на жодні цінності, окрім своєї безпосередньої великої перемоги.

«Європа, Європа», яка була певним чином застереженням, актуалізується, як і всі фільми чи історії, в такі моменти, коли йдеться про те, що відбувається з людиною, яка стоїть перед найпростішим вибором - врятувати себе.

І все інше перестає мати значення.

Ми зняли його у 1989 році, а в кінотеатрах він з'явився на зламі 1990-91 років. Це був час великих надій, великих змін у нашій частині Європи. Мене часто запитували, чому подвійна назва. Я відповідала, що мене зацікавила подвійність Європи, своєрідна дихотомія, відображена в долі хлопця — головного героя фільму.

З одного боку, Європа — це колиска найбільших цінностей, демократії, прав людини, рівності, братерства, солідарності, великої культури. З іншого боку, це колиска найбільших злочинів проти людства і найбільшої жорстокості

Ось така дуальність. І зараз вона знову починає схилятися до цієї темної сторони. Ми входимо в темряву, і поки що світла в кінці тунелю не видно. Але це не означає, що ми не повинні рухатися до цього світла. 

Нам потрібно створити коаліцію проти того, що відбувається. Нам потрібно підбадьорювати тих, хто чинить опір. Людей доброї волі все ще багато, і саме на їхньому спротиві ми повинні будувати майбутнє.

Режисерка Аґнєшка Голланд на знімальному майданчику фільму «Європа Європа», Лом'янки, 10 червня 1989 року. Фото: Sławomir Sierzputowski /Agencja Wyborcza.pl

Нарешті, хоч якась надія. 

А своїм українським друзям і знайомим я хотіла би сказати, що світло з'явиться. Поки що ми бачимо навколо темряву і нам здається, що світла немає взагалі. Але це світло є. Воно всередині нас. Ми є носіями цього світла, і ті, хто воює в Україні, як ніхто інший є носіями цього світла. Навколо є дуже багато сил, які хочуть це світло загасити. Ми повинні їх захистити. Все, що я можу висловити — це захоплення їхньою силою і солідарністю. 

Дуже вам дякую. Ви дуже гарно сказали. Останнім часом ми говоримо собі, що надія є в нас самих. Тому що, коли здається, що немає звідки її взяти, ми повинні знайти її в собі. 

Саме так, ви маєте рацію. Саме це я хотіла сказати, що світло, або надія, є всередині нас.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Аґнєшка Голланд: Світло всередині нас

Йоанна Мосєй
євген клопотенко борщ вареники сирники ярослав мудрий

Євген Клопотенко — український шеф-кухар, креативний підприємець, громадський активіст, автор книжок і кулінарний дослідник. Він — найвідоміший популяризатор української кухні в світі. 

Євген народився у родині, яка не мала жодного відношення до кулінарії. Але він мав. Працював офіціантом у ресторанах Німеччини, США й України. Згодом прийшло  розуміння, що хоче готувати сам. А далі він переміг у популярному шоу «Майстер Шеф», навчався у французькій школі кулінарії Le Cordon Bleu і почав втілювати масштабні цікаві кулінарні проєкти. 

Завдяки ініціативі Євгена та його борщовим експедиціям, у 2022 році борщ був внесений до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО і визнаний українським. Ресторанний рейтинг Michelin навіть вибачився за те, що раніше називав борщ російською стравою. 

Головна мета Клопотенка — поліпшити культуру харчування в Україні, дослідити історію української кухні й популяризувати її. Євген поділився із Sestry, чим відрізняються польські пєрогі та українські вареники, які продукти й страви українці їли в минулі століття, а також назвав, що може стати фішками української кухні в світі.

140 страв, яких ми не знаємо

Ксенія Мінчук: Ким ви себе відчуваєте: дослідником, популяризатором, бізнесменом, шоуменом?

Євген Клопотенко: Відчуваю себе людиною, яка робить зміни у сфері гастрономії. Як таких людей називати? Змінотворець. А щоб бути змінотворцем, треба і досліджувати, і популяризовувати, і готувати, і бути бізнесменом. 

— Як ви почали досліджувати українську кухню?

— Після повернення у 2016 році з Франції я зрозумів, що не хочу і не можу більше жити ніде, крім України. Тільки тут. Мене стали просили відкрити ресторан. І коли я почав думати, який саме це має бути ресторан, то усвідомив, що можу відкрити тільки щось українське. Ресторан української кухні — єдине, що має сенс, якщо я українець. 

Але що це взагалі таке — український ресторан?

Я усвідомив, що знаю багато про світову кухню, а от про українську — майже нічого. Познайомився з Оленою Брайченко — історикинею, дослідницею гастрономічної культури. Кажу їй: «Що за робота у тебе така дивна? Є історики, а ти досліджуєш їжу в історії. Як ти працюєш? Прокидаєшся, розгортаєш книжку і давай читати про їжу?». 

Олена багато чому мене навчила.

А потім я відкрив «Енеїду» і зрозумів, що там згадуються 140 страв, назви яких я не розумію. І це мене надихнуло. Захотілося всі ті страви вивчити

Почав це робити й відкрив для себе величезний захований світ. Коли торкаєшся таких речей, то повертаєшся до зв'язку зі своїм минулим і можеш впливати на майбутнє. Тепер, коли відроджую якусь страву, порівнюю зі світовою кухнею. Бачу схожість і різницю. Інгредієнти, продукти, техніки… 

От було пшоно, його варили, потім замінили на картоплю, згодом додали буряк... Ти бачиш тяглість цієї історії. Якщо ми спитаємо: «Звідки взявся борщ?», «Звідки взялися сирники?», «Де взялася копчена груша?», «Чому саме таке борошно?», то зрозуміємо, що на всі ці питання є відповіді. Їх я і шукаю. Мій шлях — робити смачно, і щоб це мало під собою підґрунтя.

Фото: Дмитро Бахта

— Розкажіть про ваше дослідження їжі часів Київської Русі. 

— Я тільки почав, тільки 4 місяці цим займаюсь. Цей процес триватиме, мабуть, роками. Моя завдання — дійти у своїх дослідженнях до Київської Русі. Проєкт, який я зараз запустив, це проєкт відродження. Проєкт повернення до їжі Київської Русі, але не до інгредієнтів, а до технік приготування страв.

От, приміром, історики кажуть, що буряк приїхав в Україну у XI-XII сторіччях. Між тим є записи Святослава — в 1073 році він написав 300 коротких оповідань. І там описані деякі інгредієнти, серед яких буряк. І ось постає питання, з яким цікаво розібратися. Чи то був буряк, чи, може, це щось інше Святослав назвав буряком? В Україні, наприклад, тоді була морква. Але така маленька, з палець, і не жовта, а фіолетова. 

Зараз про часи Київської Русі я знайшов таку інформацію:

У XIV столітті в Чернігові на Спаському соборі (його збудував Святослав) на стіні хтось вицарапав староукраїнською (або руською) мовою, що 25 квітня 1300-якогось там року там був піп Іван і їв білі пироги. Білі пироги — ось на сьогодні найдавніший спогад про українську їжу

Не про інгредієнт, а про страву. 

А коли я досліджував Масницю (жирний тиждень перед Великим постом — Ред.), то дізнався, що все, що готувалося колись з м’яким сиром, називалося «набіл» (в Польщі і сьогодні nabial — це вся молочна продукція — Ред.). Тобто були у нас вареники з набілом. І моя теорія така: білі пироги — це пироги з кисломолочним сиром. Тож спогади про кисломолочний сир старіші за спогади про борщ. Про який ми вперше почули у XVI сторіччі. 

Отака от шпаринка, напис на стіні Спаського собору, який ніколи не помічали, призвела нас до такої знахідки.  

Про їжу писали мало. Тому інформацію про неї треба шукати у незвичних місцях

Робити висновки за літописами я б не хотів. Літопис — це коли хтось написав про те, як йому здавалося, що було 100 років тому. Я шукаю інші підходи. Пішов у Києво-Могилянську академію, в Острозьку академію, у Києво-Печерську лавру. Шукаю там рецепти, страви. 

— Які цікаві речі вже вдалося розкопати?

— Із цікавенького, наприклад, «баба-шарпанина». Гарна страва для Великодня, до речі. Брали тараньку. Зараз ми її їмо з пивом. 

— Обожнюю тараньку…

— Так, ми всі її любимо. Але зараз її по-іншому використовують. Раніше її робили, щоб варити рибну юшку. Можна сказати, уху з тараньки. Тільки слова такого «таранька» не було. Це була просто засолена або засушена (коли не було солі) риба. Так от — суху тараньку кидали у воду, відварювали, брали цей відвар і замішували на ньому тісто. Тісто ставало «рибним». Запікали. Виходило щось типу запіканки або хлібу на основі рибного відвару. Потім знімали з риби м'ясо і їли з цим хлібом. Ця технологія збереглася в Острозькій академії та Києво-Печерській Лаврі. Про неї написано і в «Енеїді». Я раніше не знав, що це. Але дослідив і зрозумів. Це може по-різному називатися, але технологія лишається. 

Баба шарпанина в сучасній інтерпретації

— А що їв Ярослав Мудрий?

— Я в процесі пошуку відповіді на це питання. Але цікаво, що на місці, де був палац Ярослава Мудрого, зараз знаходиться мій ресторан «100 років тому вперед». Це така історична іронія. 

<frame>У березні 2019 року Євген разом з Інною Поперешнюк відкрив у Києві ресторан «Сто років тому вперед», який презентує принципово нову сучасну форму української кухні. При розробці концепції ресторану Євген поставив собі за мету показати, якою б українська кухня була, якби не вплив Радянського Союзу<frame>

«Роблю пошуки в найдавніших церквах і монастирях України»

— Де шукаєте інформацію?

— Насамперед варто сказати, що те, що я роблю — це, скоріше, реконструкція, а не точне відтворення. Наприклад, ті пироги, які я готую, точно не такі, як були раніше. Який колись був сир, ми точно не знаємо, можемо лише припускати. Тож що я роблю? От знайшов, наприклад, спогад. Далі досліджую етимологію. 

Приміром, раніше не було пюре, супів, соусів. У нас були юшки, відвари, уха. На назви наших страв історично впливав процес їхнього приготування. Якщо воно вариться, то воно «варенуха». Якщо смажиться, то смаженина. У спогадах Ярослава Мудрого, наприклад, є слово «смага». Але смагою також називають самогон. Можливо, через те, що його готували на вогні, або через те, що він пече. Етимологічні пошуки дуже важливі під час реконструкції кулінарії. 

Я роблю пошуки в найдавніших церквах і монастирях України XV-XVI століть. Там у книгах часто є потрібна мені інформація. Про побут монахів, наприклад. В «Енеїді» Котляревського знайшов такі страви — верещака, гамула, шпундра, тетеря. Класне було XIX сторіччя. Цікаво, що тоді не було супів. 

Верещака — це м'ясо, бо верещить. Або слово «каша». Звідки воно? Був якось на Житомирщині й побачив слово «калатуша» — від калатати. Це коли беруть рибний і грибний відвари, додають туди борошно і калатають.

І я зрозумів, що наша технологія калатання — це, по суті, валюте. Французька технологія, коли борошном загущують щось рідке: соус, суп. Їй вже понад 350 років. Виходить, що і в Україні цій технології вже теж років 400. Просто називали її по-іншому

А ще є страва лемішка. Це коли просто гарячою водою заливаєш борошно і їси. Це популярна страва, щоб наїстися. То виходить, що поєднання гарячої рідини та борошна у різних пропорціях — це наше, українське. 

Євген збирає рецепти на півдні України

Моя теорія, що все, що було зварене і не загущене, називалося борщем. Були горохова юшка, юшка з капустою. Решта — борщ. Тепер треба йти й шукати цьому або підтвердження, або спростування. 

Або ще тема. Навіть у часи козацтва, в XV-XVI століттях, існували особливі вишукані продукти і страви для багатих. Зустрічав інформацію про шафран, спаржу тощо. Або згадувались «ведмеді» (часто зустрічав про них інформацію) — запечене в хлібі м’ясо диких тварин. 

«У світі мало хто смажить творог»

— Які страви чи традиції української кухні, на вашу думку, незаслужено забуті, і чому їх варто повернути до сучасного меню?

— Якщо говорити про українців, то ми не забули. Ми підзабули. 

Мені здається, що найбільш недооцінені у нас сирники або сирні запіканки. У світі мало знають про сирники. Тож ми могли б світу про них розповісти. Кисломолочний сир мало хто у світі смажить. 

Якщо говорити про забуті страви, то я би сказав — верещака. Це м'ясо, тушковане у квасі. Ще качана каша. Це пшоно, яке закочують у тісто, і воно стає наче кульки, схожі на пасту. Кисіль теж. Вівсянка або овес зброджуються один день. За день ця рідина стає кисленькою. Потім це заливають гарячою водою. Ця суміш стає тягучою. От вам і кисіль. Так його готували, допоки не з'явився крохмаль. Але цікаве у цій страві те, що інколи її робили з пряженим молоком і подавали на весіллях. Це було дуже схоже на італійську панакоту. Така форма киселю у нас недооцінена, бо в якийсь період була замінена крохмалем. 

Ну і ще я б сказав про копчену грушу.

Багато країн люблять копчену паприку. А от копчену грушу не використовує ніхто. Це питомо наша спеція

— Як ви балансуєте між збереженням аутентичності української кухні та її адаптацією до сучасних трендів?

— Коли готуєш щось автентичне, воно часто несмачне. Це правда. Адже світ їжі  і смаки змінилися. З'явилося чимало продуктів з інших країн, цукру у всіх стравах стало більше. Це фундаментально змінює смакові звички. Уявіть, якщо борошно залити гарячою водою і їсти. Зараз це неможливо уявити.

Тому я готую автентичну страву, пробую її і тоді розумію, чи має вона право на подальше життя. Якщо ні, я її покращую. Беру, скажімо, борошно, заливаю гарячою водою, розтираю цю масу шпателем по пергаменту і висушую. У мене виходять такі собі хрусткі чипси, тонка маца. Форма інша — і вже трендово, модно, круто. А раніше це була просто лемішка. Якби нею займалися і вона еволюціонувала, вона б вже давно стала тими чипсами.

Лемішка в сучасній інтерпретації

Я просто підтягую під якусь логіку те, що є. Автентично лишити смаки можу, наприклад, буряковому або хлібному квасу. Тоді квас робили просто на житньому хлібі та воді. Він був біленьким. Інколи додавали яблучну сушку. Виходила така кисла прикольна газована штука. Це взагалі жодного відношення до магазинного квасу не має. 

Кисіль я б також залишив автентичним. Але він років 150-180 тому був без цукру.

В їжі колись взагалі не було цукру. Уявіть! А зараз я у школах з меню прибираю цукор, а мені кажуть: «Ти що, як можна?»

Ще я б залишив без змін нашу гуслянку. Це високогірський український кисломолочний продукт, який має унікальний смак. А-ля йогурт. А от куліш я би покращив. Додав би туди трохи більше рідини, менше пшона, може підсмажив би те пшоно, може, ще додав би певних інгредієнтів. І вийшло б щось схоже на ризотто. 

«Проблема української кухні в тому, що вона не сформувалася»

— Ви активно популяризуєте українську кухню за кордоном. Як ви це робите? Які кроки, на вашу думку, необхідні для того, щоб українська кухня стала більш відомою у світі? 

— Проблема української кухні в тому, що вона, на жаль, не встигла сформуватися. Її було сильно перемішано-наміксовано за часів Радянського Союзу. Коли почалася повномасштабна війна, чимало людей виїхало за кордон. І от вони вивезли із собою переважно радянщину, а не українськість. Часто українці, які накривають за кордоном стіл чи відкривають ресторани, подають салат Олів'є. Бо спогади про дім склеєні зі стравами Радянського Союзу. І якщо викинеш це зі свого меню, то викинеш і свої спогади. А це те, що нас тримає. Тому я розумію людей. Але разом з цим — якщо говорити у контексті популяризації української кухні — це не окей. 

Що треба робити? Відкривати більше закладів української традиційної кухні, популяризувати її на всіх платформах. Нам на даному етапі вистачить просто борщу. А далі ще щось додамо. Сирники, кримськотатарські чебуреки, деруни. Впевнений, світ це точно їстиме. 

Борщ з копченою грушею, яким Євген пригощав гостей на Олімпіаді 2024 у Парижі

— У Польщі одна з найпопулярніших страв у ресторанах — «пєрогі руські», тобто вареники з картоплею і сиром. На початку великої війни чимало поляків змінили назву страви на «пєрогі українські», але потім назву повернули. І хоча ми знаємо, що це не російські, а руські вареники, все одно є чимало українців, які страву з такою назвою не їдять. Не лізе в горло…

— Вареники — не українська, не польська і не російська страва. За даними, які є зараз, їх придумали десь у Туреччині. Потім вони еволюціонували. Слов'янські народи взагалі люблять «пакувати» щось у тісто. Ну і потім дійсно, «руські» — це ж не від слова «Росія», це від слова «Русь». Нічого спільного з Росією вони не мають. 

Треба змиритися з тим, що польські пєрогі вже більш популярні в світі, ніж вареники. Не треба з цим битися. Треба подивитися на нашу традицію вареників. Українці їли їх з вишнею, маком, сиром. Таких вареників немає ніде. Це наші унікальні вареники. От про них варто говорити

Бо так само в Польщі є барщ, який нічого спільного не має з борщем українським. Це абсолютно різні страви і традиції: український борщ густий, чи не кожна господиня має власний рецепт, у нас культ цієї страви, ми весь час її покращуємо, борщ — частина нашої культурної ідентичності. Тоді як польський барщ — це, по суті, відвар. І подають його переважно як святкову страву раз на рік. 

— У себе в Facebook ви написали «Житомирщина — це край людей, лісів, грибів і, звичайно, страви калатуша». Можете скласти таку мінімапу українських страв?

— Саме коли я був на Житомирщині, у мене з'явилася фантазія зробити мінімапу українських страв. Житомирщина, наприклад, — королева страв з картоплі. У них навіть ковбаса є з картоплею. Дуже цікаво створити мапу страв. Думаю, це рік-півтора досліджень.

— Яку роль відіграє кулінарна культура у відбудові України?

— Їжа — частина культури. Я зроблю все для того, щоб на наших столах була не лише радянська й іноземна їжа, а й українська. 

Їжа ніколи не на першому місці, поки її у тебе не заберуть

Згадаймо перший тиждень повномасштабного вторгнення. Люди в Україні скуповували їжу, консервували щось, бо не знали, чи буде вона наступного дня. 

— Як українська кухня може стати інструментом культурної дипломатії?

— Українська кухня вже є таким інструментом. Відтоді як борщ внесли в ЮНЕСКО, все посилилося. Тепер всі на офіційних рівнях можуть говорити, що борщ — головна українська страва і ще більше його популяризувати.

«Майкл у нас поїв, і тепер його основний інстинкт — це навернути борщу із салом». Актор Майкл Дуглас у київському ресторані Клопотенка, 2024

Треба, щоб в наших посольствах у кожній країні на заходах була присутня українська їжа. І щоб ті люди, які виїхали з України, популяризували та несли українську культуру там, де вони опинилися. 

— Яка ваша улюблена страва? У приготуванні й споживанні.

— У мене договір з борщем. Я можу говорити лише про нього і ні про що інше. Отже, якщо я скажу щось інше, це буде протизаконно. 

Фотографії: пресслужба Євгена Клопотенка, сайт klopotenko.com, @klopotenko

20
хв

Євген Клопотенко: «Польський барщ не має нічого спільного з борщем українським»

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Євген Клопотенко: «Польський барщ не має нічого спільного з борщем українським»

Ексклюзив
20
хв

Ірина Федоренко: «Малюю дитячі обличчя, бо вони не приховують емоцій, які ми всі пережили»

Ексклюзив
20
хв

«Треба вчитися мистецтву перекладу самих себе»: есей Володимира Єрмоленка

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress