Христина Шишпор: «Через війну випадає кілька поколінь потенційних артистів балету»

Зґвалтування. Байдужість. Сором. Може, сором виникає через байдужість інших до зґвалтування? Або як реакція на власну байдужість? Зґвалтування — це ж про біль і страх, часом про смерть. Хто захоче в таке добровільно зануритись? Навіть подумати, не кажучи вже про «відчути»… 

П'ятдесят п’ять хвилин болю і сорому, що пульсують у тілі від перших звуків «Щедрика», яким починається вистава, до рятівних, навіть зцілюючих слів однієї з героїнь: «Ця війна вчить мене любити». 

Насправді у виставі «Матері. Пісня під час війни», яку показали у Кракові під час 17-го Міжнародного театрального фестивалю Boska Komedia, немає героїнь. Точніше — кожна з 21 жінки на сцені є героїнею. І кожна вкладає свою історію в кілька речень чи реплік, у пісню, одяг чи крок. Які ж вони різні! І як багато їх об’єднує… 

Перше збентеження виникає вже на початку, коли на сцені стоять жінки різного віку, а голос у залі розповідає, чим є зґвалтування в процесі війни. Про те, що цей різновид насилля переважно публічний, бо має свідків; знищуючий, бо травмує психіку аж до бажання померти; вічний, бо передається як травма наступним поколінням генетично... Напруга, страх, бажання вибігти із зали і водночас завмирання — так страшно почути про це і зовсім не хочеться занурюватись у цей біль.

Жінки стоять і дивляться в зал. Наймолодшій — 10 років. Інші — юні, молоді, дорослі, зрілі, досвідчені. Говорять різними мовами — українською, білоруською, польською. Це їхні рідні мови. Вони співають ними і декламують вірші. Не лише говорять про те, що «втекти не вийде, і що не можна погляд зі страждання і болю перевести на меми, котів і собак». У тлі сцени транслюються субтитри, і мимоволі почуте стає ще й прочитаним. Їхні голоси наче пришпилюють глядача до крісла. А потім звучить пісня про ластівку — рідну мати, але навіть вона не може врятувати від болю і смерті... 

Але якщо не відводити погляд від того, що відбувається, і хоча б кілька хвилин рефлексувати над історіями, почутими зі сцени, — цього вже достатньо, аби не бути байдужим.

Режисерці Марті Гурницькій і акторкам вдалося створити багатошаровий твір, своєрідний рецепт терапевтичної практики: коли спершу асоціативно, без деталей і занурення, створюється травматичне поле, а потім за допомогою простих істин — порад чи рекомендацій — пропонується зцілити цю травму.

Кожна дія вистави — окрема емоція на війну, яку демонструють акторки. Коли в першій вони розповідають про зґвалтування, здається, що далі вже гірше не буде. Але далі — гірше. Бо якщо від зґвалтування ще можна відмежуватись («цього немає в моєму досвіді»), то відмежуватись від швидкого перегортання новин про війну або роздратування нею вже не виходить. Вони ставлять глядача перед фактом: ось війна і ось твоя реакція на неї. Яка вона? Збрехати самому собі не вдається. А відповідь і є зціленням. 

Бо якщо я байдужа до війни, то я можу це змінити, зрозумівши свої реакції, свої очікування чи можливості. Якщо війни багато в моєму житті, я можу захистити себе, усвідомивши таку можливість. 

«Матері. Пісні під час війни» називають мистецько-політичним твором. Але насамперед це терапія. Бо препарує біль і страждання, які створює війна

Сила вистави в тому, що в жодному її моменті жодна акторка, навіть наймолодша, коли мама пише їй фломастером на спині дату народження, ім’я, прізвище та телефон, не є жертвою. Так, вони змушені тікати від війни, так, вони сумують за домом і за втраченими мріями, але вони живі, відкриті й готові розповідати про цю війну з позиції гідності і співчуття.

«Ця війна вчить мене любити». Глибина цих слів і те, що стоїть за прожитим болем, викликає катарсис. Вони такі переконливі в своїх історіях — справжніх, невигаданих, — такі щирі й близькі, що відразу бачиш щасливе продовження їхнього життя тут, у Польщі. І тоді нарешті видихаєш. Це теж ілюзія (але така мила серцю), що від війни можна сховатись, врятуватись і жити далі своє щасливе життя.

П’ятдесят п’ять хвилин, які дають ширше і глибше розуміння війни, ніж всі новини, статті і сюжети за понад тисячу днів війни. Бо ставлять у центр війни кожного з глядачів.

Після вистави не вийде залишитись тією ж людиною, якою прийшов. «Бо війна не перестає, вона вантажиться знову і знову». І навіть коли вона закінчиться, ми все ще будемо осмислювати її та проживати її з тими, хто обрав не бути її жертвою.

Фотографії: Boska Komedia

Василь Стус був шанувальником польської і німецької культур

Перша міжнародна виставка, присвячена одному з найпотужніших українських поетів Василю Стусу, відкрилася восени у Берліні. Організували її берлінський Інститут Пілецького, Стус-Центр і Фонд Гайнріха Белля. Виставка розповідає європейцям історію борця за свободу і показує зв'язок з боротьбою, яка триває досі.

У наші дні українським поетам знову доводиться боротися за незалежність і виживання своєї нації. І цього разу чимало з них відклали пера, взяли до рук зброю і пішли в українську армію. Деякі з них на виставці читають вголос поезію Стуса.  

Мета виставки — не просто розповісти біографію, але спробувати також зрозуміти ту особливу силу, яка керувала поетом протягом життя («героями стають, а не народжуються»). 12 років Стус провів у неволі в таборах або на засланні, але він говорив і писав ясно за будь-яких обставин. 

Василь Стус був шанувальником німецької літератури. На жаль, поет так і не дізнався, скільки німецьких письменників неодноразово вимагали його звільнення з ув'язнення й вболівали за нього. 

До Польщі Стус також мав сентимент.

Він перекладав польську поезію, заохочував дружину і сина вивчати польську мову, передплачував польські журнали і з ентузіазмом підтримував польський рух «Солідарність», сподіваючись, що той надихне Східно-Центральну Європу й, зокрема, українців до єдності і протистояння комуністичній владі

Після смерті Стуса його любов до обох країн надихнула на співпрацю українські, польські та німецькі організації. До речі, у Варшаві в 2017 році іменем Стуса було названо сквер.

«Для нас було важливо не спаплюжити пам’ять Стуса»

‍Єва Якубовська, кураторка виставки, розповідає:

— Василь Стус — «моральний авторитет» нації, як каже його син Дмитро. Тому для нас стало великою відповідальністю зробити цю виставку якісно, не попсово, аби не спаплюжити пам'ять поета. 

Ідея виставки прийшла до Ганни Радзєйовської, директорки Інституту Пілецького. Вона сказала: «Я хочу, щоб про Василя Стуса дізналися в Берліні». Запропонувала мені стати кураторкою. Я ніколи до цього не керувала виставками, але погодилась.

Ганну вразила історія, насправді міфічна, про те, що у 1985 році німецький письменник і Нобелівський лауреат Гайнріх Белль висунув творчість Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, якої Стус так і не отримав, бо загинув. Насправді це зробила українська діаспора. Тоді як Гайнріх Белль долучався до написання запитів, аби Стуса випустили з неволі. 

‍— Які були складнощі у створенні виставки?

— Основна складність — відсутність повного доступу до інформації. Особливо про те, що відбувалося з Василем під час другого ув'язнення. Його твори того часу було знищено.

‍— Чи був страх, що це не потрібно німецькій аудиторії?

— Ми фокусувалися на тому, що у світі все пов'язано. Втрата такої особистості, як Василь Стус — це втрата не лише України, а й Німеччини. Це добре розумів Гайнріх Белль. Тому і намагався сприяти звільненню Василя. У Стуса була неймовірна здатність об'єднувати навколо себе непересічних людей зі всього світу. 

Так, таборовий зошит Стуса врятували литовські дисиденти. Один із чоловіків передав його своїй дружині, яка змогла таємно винести рукопис із найбільш засекреченого колись радянського табору.

Останні вірші Стуса сильно відрізняються від усіх попередніх. Вони моторошні. На жаль, з них ми маємо тільки кілька уривків. Дисидент і політв'язень Василь Овсієнко, співкамерник Стуса, у своїх спогадах каже, що він сильно журиться, що не зміг вивчити ті вірші Стуса напам'ять. Він бачив їх перед їхнім знищенням. Власне, один зі шматків останнього вірша поета став епіграфом цієї виставки. Фінал у нього такий: «…Тож — до побачення — у просторі і — до побачення у часі».

‍— Маєте улюблені рядки поезії Василя Стуса?

— Мені дуже відгукується «Молитва». Прийняття ненависті, яка в тобі. Рядки, коли він просить Бога пробачити гнів, який у ньому живе, як на мене, актуальні для нас зараз. 

‍— Що вам подобається у вашій виставці найбільше?

— Наша команда. Навіть коли всі у Києві, то працюють в сучасних реаліях України: за відсутності електрики, інтернету, під вибухи. 

Виставка створювалася півтора року. Це довгі години пошуку, верифікація інформації, продумування концепції. Зазвичай біографічні виставки фактологічні та сухі. Ми прагнули зробити інакше — відтворити життя Стуса метафоричною мовою. 

Життя Василя Стуса дуже непросте, але не варто зациклюватися виключно на трагедії. Він — людина, яка створила важливі речі. За ним — багато життя. І ми хотіли це показати. Я би радила дивитися виставку кілька разів, бо чимало деталей і сенсів приховані. 

Завжди плачу, коли читаю цитати Валентини Попелюх, дружини поета, і самого Василя на стенді. Ми скомпоновали їхні рядки у діалог:

«Василь завжди співав. Зранку ще починав. В нього голос добрий був. Мені завжди якось тривожно на душі було, а він зранку встає і починає співати» (Валентина Попелюх, дружина Василя Стуса).

«Ми з Тобою, Валю, вже в історії — тож будьмо гідні місії своєї» (Василь Стус, чоловік Валентини Попелюх).

Вони мали сильний зв'язок. Це відчувається. На жаль, Валентина вже також померла — під час окупації Київської області у 2022 році. Дмитро Стус, син Василя і Валентини, каже: «Любов виявилася сильніша, ніж гармати. Вони нарешті зустрілися і знову разом». 

«На відкритті виставки стався наш особистий рекорд щодо кількості гостей за один вечір»

‍Патрік Шостак, керівник відділу комунікацій Інституту Пілецького й комунікаційний менеджер виставки, розповідає, що раніше майже нічого не знав про Стуса: 

— Кілька років тому читав про Стуса статтю, та тільки зараз зрозумів важливість цієї людини. Коли ж до нас прийшла Єва Якубовська і запропонувала робити виставку, мені ця ідея відразу сподобалася. Постать Стуса має стосунок не тільки до української, але також до польської і німецької історії. Це чудове поєднання, яке перегукується з головною темою нашого інституту. Для нас зв'язок Польщі, Німеччини й України дуже важливий. 

‍— Чи читали ви його вірші?

— Так. Твори Василя є і в німецькому, і в польському варіантах. Ці переклади зробили спеціально до нашої виставки. До цього існували тільки переклади на аматорському рівні.  

‍— Маєте улюблені рядки з віршів Василя Стуса?

— Навіть кілька. Він казав: «За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину». Він бачив себе в Україні і з Україною — до кінця. Також мені запам'яталися його слова до сина. Якось так він казав: «Сину, іноді важливіше робити правильні речі. І пишатися тим, що ти можеш бути рольовою моделлю для інших». Загалом мені дуже до вподоби його філософія, яка базується на принциповості. Навіть якщо вона створює умови, несприятливі для існування. 

‍— Хто приходить на вашу виставку, присвячену Стусу?

— Час від часу ми робимо івенти на базі виставки. Показували фільм «Ваш Василь». Влаштували лекцію головної із дослідниць біографії Василя Стуса. На кожен івент у нас понад 100 реєстрацій. Люди різні: українці, німці, поляки, білоруси. Приїжджають з інших країн. Загалом ми дуже задоволені виставкою і тим, кого вона до нас приводить. 

На великому відкритті виставки про Стуса стався наш перший в житті аншлаг. Це був рекорд за кількістю гостей за один вечір. На відкритті були присутні сини Василя Стуса і Гайнріха Белля, на відеозв'язку з нами була міністерка культури Німеччини Клаудія Рот. 

‍— Маєте погані відгуки?

— Жодного. Одного разу чи то людина, чи то бот написав на фейсбуку: «Чому ви промотуєте цього українського націоналіста?» Ми посміхнулися й видалили той коментар. Бо це неправда. Василь Стус — патріот своєї країни. 

Часто ми чуємо відгуки на кшталт «Як це я не чув про Василя Стуса до цього?» або «Треба розповідати історію Василя Стуса частіше». Також чув думки, що ця виставка дала розуміння того, що російські та українські  дисиденти — абсолютно різні. І чому раніше ми не говорили про це? Риторичне питання. 

‍— Чи відчуваєте ви, що України у культурі Німеччини стало більше?

— Так. Простий приклад:

До 24 лютого 2022 року в книжкових магазинах Берліна можна було знайти 2-3 книжки про Україну. Після — почався справжній наплив. І ця тенденція продовжується

Якщо вам цікава, наприклад, історія України, в берлінських книжкових магазинах зараз можна знайти досить великий вибір книжок на цю тему. Про українську культуру — так само. 

Взагалі ініціатив, пов'язаних з Україною, стало більше. Ми, напркилад, робили презентацію книжки Максима Еріставі «Українська деколонізація: нерозказані історії ромів». Також маємо окремий проєкт «Воля UA». У травні 2023 року біля Бранденбурзьких воріт разом з Євою Якубовською ми організовували перформативну інсталяцію «День пам'яті жертв комуністичних репресій». Метою цього івенту було показати найабсурдніші фрагменти міського ландшафту Берліна, які все ще передають наративи, висунуті комуністичним тоталітарним режимом. Відвідувачі дізналися, що навіть у відомих туристичних місцях досі можна помітити символи, що проголошують «славу Сталіну». 

Ми відчуваємо, що української культури та історії стало більше в Німеччині. І це добре, адже так ми можемо краще зрозуміти Україну і те, як їй допомогти у цій страшній війні. Недарма Тімоті Снайдер зауважив: «Якщо ми хочемо зрозуміти війну в Україні і чому вона має значення для світу, ми повинні знати її історію».

‍Виставка, присвячена Василю Стусу, працюватиме до 31.05.2025 в Інституті Пілецького за адресою: Pariser Pl. 4a, 10117 Berlin‍

Дивлячись, як на екрані пара закоханих, — двох успішних людей, які встигли продумати своє життя на багато років вперед, — закидає всі плани в куток і втрачає орієнтири й майбутнє, як змінюються їхні погляди, мене як глядача охоплює гнів. Але цей гнів має зокрема лікувальний ефект, бо викликає бажання діяти. Про стрічку, яка вистрілила в Європі й Україні, Sestry поспілкувалися з режисеркою «Медового місяця» Жанною Озірною, яка сама пише сценарії для своїх фільмів.

Застрягання у невідомості

Оксана Гончарук: Під фільм «Медовий місяць» ви отримали грант на зйомки від організаторів Венеційського кінофестивалю та програми Biennale College Cinema, яка фінансує малобюджетні фільми. Кіно потрібно було створити з нуля рівно за 1 рік за умови, що видана сума буде єдиним джерелом фінансування проєкту. Про яку суму йдеться і наскільки важко було отримати такий грант?

Жанна Озірна: Йдеться про 200 тисяч евро. За цей грант ми змагалися з кінематографістами з усього світу. У 2023 році перемогли чотири проєкти — з Італії, Угорщини, Гани й України. І це перший український фільм, який переміг конкретно в цій програмі й отримав фінансування. 

Як режисерка я спокійно ставлюсь до перемог, які підігрівають амбіції, але з великим ентузіазмом ставлюсь до перемог, що дають можливість рухатись далі. Наприклад, коли нам дали гроші у Венеції на зйомку цього фільму, це для мене була справжня перемога, тому що це дало мені можливість працювати.

Цей фільм дуже мені допоміг, тому що я була зайнята роботою і у мене не було багато часу думати про жахливі речі навколо. Я просто на рік провалилась в роботу.

‍— Ви знімали фільм в Україні?

— Так, для нас було важливо знімати його саме в Україні, ми розглядали це як морально-етичний вибір, тому що війна триває і багато українців досі живуть в окупації. Але це був також практичний вибір, адже велика кількість українських кінопрофесіоналів втратили роботу через війну або були мобілізовані в армію. Тож «Медовий місяць» став нашим маленьким внеском у підтримку галузі.

‍— З досвіду Венеційського фестивалю, як європейський глядач сприйняв фільм «Медовий місяць»?

— Мені здається, «Медовий місяць» добре виконує свою місію. Я сприймаю цей проєкт як культурну дипломатію, тобто для мене це фільм, який розтлумачує для іноземців дійсність України, яку вони не до кінця розуміють.

‍— Чи є різниця в сприйнятті українців і іноземців?

— Українці сприймають фільми про війну як свідчення, і вони оцінюють фільм з точки зору — передає він ці свідчення чи ні. Вони порівнюють із власним досвідом. Іноземці ж цього досвіду не мають, тому сприймають фільм як мистецький продукт. Вони оцінюють, як добре я впоралась зі сценарієм, з режисурою, як грають актори, як працюють звук і камера. І мої розмови про «Медовий місяць» з іноземцями виглядають, як розмови про мистецтво. Тоді як в українців все починається з фрази «А в мене було не так»… Хоча це не документальне, а ігрове кіно.

На початку фільму є момент — після вибухів, коли герої починають розбирати речі, Оля цитує вірш Оксани Забужко: «А як там насправді було, то яке кому, Господи, діло. Важливо як буде, а буде, як я напишу». Я спеціально цю фразу вставила, щоб наперед відповісти всім коментаторам, які казатимуть, що такого з ними не було.

‍— Читала, італійські критики нарікали, ніби в фільмі замало побутових подробиць. Як європейські професіонали від кіно сприйняли цей фільм?

— У тому й суть, що вони не нарікали, а відмітили це як свідомий мій хід. Нещодавно в Україні вийшла рецензія Ігоря Кромфа, де він чітко пояснює, що я не зважаю на побутові подробиці, бо це не робінзонада, не історія про виживальництво, а фільм про внутрішні перетворення. Я свідомо не показую, як герої ходили в туалет чи як вони їли і скільки в них тої їжі було. Мені це не цікаво. 

Був такий момент, коли кажеш іноземним колегам, що цей фільм — про застрягання у невідомому, а їм це не дуже зрозуміло. Тоді як формулювання «фільм про людей, які втратили все і сумують за своїм колишнім життям» їм подобається. Але у нас в перші дні війни ніхто не страждав за колишнім життям. Ми намагалися вижити, думали, що буде з нами далі, були повністю розгублені. Але це не всім зрозуміло.

Ще я помітила, що коли починаєш говорити про кохання, дітей, кар’єру, мистецтво, це зрозуміло людям у будь-якій країні. Але коли говориш про ідентичність, незалежність, відповідальність перед країною — навіть на третій рік війни чимало іноземців цього не розуміють, не сприймають, навіть дратуються. Тоді як українці зараз сильно заточені на те, щоб довести іншим, що це наша земля, що ми — українці, не треба нас ні з ким плутати. 

Квартира, яка стала сховком, а потім пасткою

‍ — Мене особисто цей фільм дуже тригернув, виявляється що я геть забула про те, як це було 24 лютого 2022 року та перший час після цього. Немов мозок ті спогади приховав, а під час фільму відпустив. 

—  Я запрошувала на прем’єру декількох людей з Бучі, які пережили окупацію. Вони були референсами цього фільму — їхні історії лягли в основу сценарію. Моя подруга теж з Бучі, вона була в окупації з батьками. І вона проплакала пів фільму. Хтось в цьому бачить себе, хтось ні. У мене не було бажання за допомогою кіно ні зачепити, ні вразити, ні вивертати комусь душу. Хотілося не маніпулювати, а проговорити свої внутрішні сумніви і страхи.

Хотілося поговорити не тільки про війну й окупацію, а й про те, що люди покоління 30+, до яких я відношусь, тепер вимушені перейматись глобальними питаннями: як нам народжувати дітей, як планувати майбутнє і чи взагалі те, чим ми займаємося, має сенс?

‍— Для багатьох перші дні війни в Україні стали суцільною панікою та втечею. Ви представили інший варіант подій — ваші герої залишаються у своїй квартирі, як в сховку, і буквально застрягають у невідомості. Як такий варіант поведінки людей в окупації сприйняв глядач?

— Дійсно, чимало людей вважають, що саме хаос був найточнішою характеристикою ситуації. Нещодавно знайомий кінокритик сказав, що мої герої занадто… грубо кажучи, емоційно відморожені. Хоча універсального досвіду немає, є множина абсолютно різних досвідів.

— Люди, які наполягають, що в них було не так, забувають про три основні психологічні реакції на стрес: бий, біжи, завмри. Хтось злякався і побіг, а хтось, як ваші герої, «завмер».

— Я говорила з багатьма людьми, які опинились у схожій ситуації, а саме переховувались у квартирі, і всі вони були спантеличені і не розуміли, куди бігти та як діяти. Плюс квартира на початку виглядала, як сховок. Це вже потім вона перетворилася на пастку, і це перетворення сталося дуже швидко.

І це цікаво, як один і той самий простір трансформується: ось це затишне сімейне гніздечко, потім твій сховок, далі пастка, і ось вже місце, звідки треба негайно тікати

У мене самої був схожий ранок: я прокинулася ще до шостої і почала… прибирати. Причому прокинулась не від вибухів. Їх мені чомусь не було чути, хоча я живу в маленькому ЖК за Києвом, у Зазим’ї. Я прибирала, спостерігала у вікно за сусідом, якому того самого ранку привезли меблі. Їх вивантажували біля підʼзду, а сусід стояв у явному шоці, курив і дивився на ті меблі не знаючи, що ж тепер з ними робити. І це був якийсь такий стан абсолютного сюру. 

— А що було далі?

— Потім подзвонила подруга й попросила, щоб я приїхала до неї на Оболонь. Машини в мене тоді не було, якимось дивом вдалося викликати таксі, яке перевезло мене з одного боку Дніпра на інший. Далі ми з подругою та її батьками поїхали в бік Житомира, а звідти на Західну Україну. І вже тоді, коли ми були у відносній безпеці, мені зателефонували з Польської кіноакадемії — ми співпрацювали з нею. Поляки запропонували мені кімнату в пансіонаті для ветеранів сцени та кіно, що під Варшавою. У ті дні всі кімнати в тому пансіонаті були зарезервовані для українських митців. Я погодилася приїхати, тому що на Західній Україні вже не було місця — продовжували приїжджати люди з Ірпеня, Харкова. Я пристала на пропозицію Польщі, але тільки-но Київщину деокупували, одразу повернулась додому.

Колона окупантів зупинилась за одне село від нашого ОТГ (об'єднана територіальна громада — Авт.). На щастя до нас вони не дістались, але були дуже близько.

‍— Одне із сильних місць фільму — акторський дует Романа Луцького й Ірини Нірши. Їм вдалося відтворити в кадрі хімію між героями, яка відчувається, незважаючи на жах обставин. Що було важливе для вас в роботі з цими акторами?

— Щоб у кадрі актори не перебивали одне одного. Рома дуже енергетична людина, він знає собі ціну, в нього було вже кілька хороших ролей в кіно. А для Іри це перша велика робота, до того ж психологічно дуже складна. Тож на Іру був більший психологічній тиск. І ми їхню взаємодію будували частково на цьому вайбі, а частково на конкуренції — в хорошому сенсі. У них були нормальні стосунки, але відчувалося, що вони не збираються одне одному поступатися.

— А чому саме ці актори? 

— Зараз багато акторів служать. Кастинг-директорка проєкту Алла Самойленко, коли ми з нею почали обговорювати акторів для фільму, сказала: «Знаєш, є один хлопець, про якого я одразу згадала після прочитання сценарію, але він кілька днів тому загинув на фронті»… Після цього почався кастинг. Хлопців дуже важко було підібрати, тому що є такі, у кого внутрішня впевненість природна, а є такі, у кого ні. І це відчувається в кадрі — що людина цю впевненість у собі накрутила. А мені потрібні були саме двоє впевнених у собі людей. Може, навіть дещо самовпевнених.  

Думаю, для Роми Луцького роль Тараса була викликом, але весь комплекс його досвідів подарував йому можливість відпустити себе й показати — хтось скаже слабкість, а я скажу — людську вразливість та крихкість. Чоловіку прийняти такий виклик нелегко. Але Рома пройшов шлях до цього прийняття. А Іра — амбітна людина, яка любить високі ставки. Я впевнена, що їй від початку було цікаво грати ці почуття під мікроскопом. 

Фотографії: FB «Медовий місяць»